Висновки до розділу

Медіація має складну антропосоціокультурну природу, залишаючись у своїй основі правовим явищем, а отже, їй притаманна і правова природа. Правова природа медіації зумовлюється буттєвими властивостями людини (вона є їх вислідом), а також буттєвим устроєм людського світу.

Буттєвими властивостями людини, які визначають її антропосоціокультурну природу та вирішальною мірою впливають на правову природу медіації, є людська автономія, людська комунікативна солідарність та потреби особи у благах. Останні задовольняються як під час спонтанного (безумовного), так і умовного обмінів благами між індивідами. Спонтанний обмін між індивідами благами трансформує надлишок автономії індивіда із потенційного у реальний стан. Одержана внаслідок цього нова якість автономії індивіда реалізується у комунікативній солідарності людей і породжує особистісні та міжособистісні конфлікти (спори). Вони і являють собою основоположну групу причин, атрибутивних людині, які зумовлюють необхідність медіації. Медіація має подвійну правову природу, оскільки, по-перше, вона є породженням потребового способу співбуття індивідів у соціумі, по-друге, медіація є системою взаємопов’язаних правових зобов’язань її сторін, завдяки реалізації яких й утворюється замирене соціальне середовище. Медіацію можна визначити також як взаємний правовий самозахист сторін конфлікту (спору).

Основоположним принципом буттєвого устрою людського світу є його тотальна фактична суперечливість. Ця суперечливість проявляється у формі бінарних опозицій, симетрій та асиметрій, а їх природа різна. Поява людських спільнот породила безліч суспільних суперечностей та їх ієрархію. Остання сама по собі також належить до явищ суперечливих. Передусім йдеться про основоположну суперечливість базових статусів індивідів: жінка/чоловік; діти/батьки; народження/помирання; власник/ найманий працівник тощо. Не менш суперечливі людські потреби: духовні/матеріальні; публічні/приватні; нинішні/ майбутні; між зростанням людських потреб у геометричній прогресії і

113 розвитком суспільних можливостей їх задоволення в арифметичній прогресії і т.д.

Людське право на медіацію належить до ряду вроджених (невід'ємних) людських прав. Наразі в Україні мають місце дві концепції людського права на медіацію - позитивістська і людиноцентристська (антропосоціокультурна). Позитивістська концепція людського права на медіацію незрівнянно більше поширена та має суттєво довшу історію свого існування. Ця концепція розглядає медіацію як однин із допоміжних інструментів удосконалення державного судочинства, гарантування доступу особи до суду. Сторони медіації відповідно до цієї концепції продовжують залишатися об'єктами державних процедур. Це найуразливіше місце даної концепції, що робить її доктринально безплідною та інструментально безперспективною. Світоглядний та методологічний інструментарій цієї концепції нічим не відрізняється від аналогічного інструментарію юридичного позитивізму в цілому, який, своєю чергою, виступає неприхованим апологетом етатизму, що взагалі несумісно з медіацією як цінністю. Позитивістська концепція медіації перебуває у нездоланній ціннісній суперечності із стратегічним курсом України на євроінтеграцію, який нинішня російсько-українська війна зробила безповоротним.

Людиноцентристська концепція людського права на медіацію ціннісно протилежна його позитивістській концепції. Згідно із цією концепцією людське право на медіацію має подвійну природу. З одного боку, воно є вислідом буттєвих

властивостей людини, з іншого - буттєвого устрою людського світу. Цим самим зумовлено його місце у системі враджених (невідчужуваних) людських прав. Звідси доступ до медіації як до вродженого людського права має гарантуватися державою кожному. Наразі найефективнішою правовою моделлю поєднання зусиль держави і громадянського суспільства у сфері медіації є державно-приватне партнерство інституційного типу. Закон України «Про медіацію» парадигмально відображає цей підхід.