Гуманізм як ціннісна парадигма медіації

Феномен медіації парадоксальний за багатьма його якостями та проявами. Якщо поглянути на нього з історичної точки зору, то неможливо не побачити його витоків ще у глибинних пластах людської історії, як і неможливо спростувати обґрунтованих тверджень про те, що сучасна медіація як спосіб вирішення конфліктів (спорів) у суспільстві чи запобігання їм з тієї ж історичної точки зору ще зовсім юна, оскільки з'явилася у США та деяких інших країнах американського континенту в другій половині ХХ ст., а у Європі ще пізніше.

Воднораз більш глибоке проникнення у природу медіації переконує, що їй притаманні не лише вищезазначені двоякість і суперечливість, одним словом - парадоксальність, які найбільш очевидно проявляються у зовнішніх ознаках медіації, але й чітка ціннісна визначеність її властивостей. Такою основоположною визначеністю для медіації, її світоглядним і ціннісним у цілому ядром є передусім гуманістичність медіації. Зокрема, вона сповна проявляється у меті медіації - запобіганні появі чи вирішенні конфліктів (спорів) індивідів та/або їх груп з приводу задоволення їхніх потреб та інтересів, у її засобах та інструментах, найголовнішими з яких є розв'язання конфліктів (спорів) самими їх сторонами шляхом діалогу між ними за сприяння медіатора (медіаторів), а ще більше - в одержуваних результатах: збереженні та охороні суб'єктності індивідів, людської гідності та людських життєвих проєктів, людських перспектив і горизонтів.

Гуманістичність (гуманізм) позиціонує медіацію як якісно виокремлений, самодостатній суспільний інститут, задає тільки їй притаманну у відповідному сегменті суспільних відносин природу, визначає місце у системі суспільних інститутів. Гуманізм і є тим «нормальним» осердям медіації, яке допоможк їй не втрачати саму себе, тобто не перероджуватися у щось інше, а також виступає опорною конструкцією у процесі еволюції медіації. Отже, гуманізм (гуманістичність) - основоположна, системоутворююча властивість медіації як феномену, вияв її «нормального» (природного) стану.

Серед різноманітних видів, форм та моделей медіації деякі її дослідники виділяють як якісно виокремлену серед інших гуманістичну медіацію. Про це ведуть мову, зокрема, Г. Бертанья, А. Черетті і К. Маццукато^[243], Ж. Моріно та інші. Так, Ж. Моріно зазначає: «Гуманістична медіація є плодом зустрічі людини з критичною ситуацією, відповіддю на крик про допомогу, щоб вийти із, здавалося б, безпорадного становища»^[244]. А дещо нижче у цьому ж своєму дослідженні вона уточнює: «Гуманістична медіація, про яку йдеться в цьому дослідженні, перебуває у тісному зв'язку з екзистенційним пошуком трансмодерності: як віднайти людині новий погляд на власну долю? Як реалізувати індивідуальну гармонію, що відкриває гармонію колективну, необхідну для миру у світі?»^[245].

Неможливо оминути увагою й погляд на так звану «гуманістичну модель медіації» Марка С. Амбрейта, який, зокрема, відкрито протиставляє її так званій «директивній моделі медіації» і з цього приводу зауважує наступне: «На противагу директивному підходу, моделі орієнтованої на укладення угоди,

__________________ Розділ 3. Гуманістичність медіації_______________ 117 що широко застосовується в цивільних судах (виділено нами. - Р.Г., П.П.), гуманістична модель медіації є дуже не директивною та орієнтованою на діалог»^[246]. Одразу наголосимо, що будь-яка медіація діалогічна. А якщо у ній відсутній діалог сторін медіації, якому належить ключова роль у врегулюванні конфлікту (спору), то це уже щось інше, але не медіація.

Безумовним надбанням звернення вищезазначених авторів до гуманістичної медіації вважаємо, передусім, акцентування уваги на цій властивості медіації, яка ще не знайшла в науці належного осмислення. По-друге, це своєрідне запрошення до відкритої дискусії з окресленої проблеми, за що ми вдячні вищезгаданим авторам. Не вступаючи наразі у детальну полеміку з прихильниками такого підходу, зауважимо тільки, що виокремлення як самостійного виду гуманістичної медіації є де-факто мовчазним і не тільки запереченням через протиставлення так званій гуманістичній медіації всіх інших її видів, моделей та форм, що само по собі некоректно. Адже «нормальний» (природний) стан медіації і є її гуманістичність, спрямованість на розв’язання людських проблем ними самими.

У науці, в інших пізнавальних традиціях для осмислення та з’ясування природи таких «нормальних» (класичних) станів певних феноменів (явищ) дійсності вже давно застосовується методологічна конструкція парадигми. У філософію науки поняття парадигми вперше увів Г. Бергман для характеристики нормативності методології як інструменту пізнання, проте у такому його контексті воно виявилося незатребуваним широким загалом учених та філософів.

Своїм другим народженням поняття парадигми завдячує американському історику фізики Т. Куну. За допомогою цього поняття разом з іншими поняттями даного смислового ряду він запропонував власну концепцію пояснення природи наукових революцій - кардинальної зміни наукових поглядів на певні явища дійсності та способи їх пізнання. Т. Кун у своїй загальновідомій праці «Структура наукових революцій» вживав це поняття у багатьох його суттєво відмінних між собою контекстах - і як загальні стандарти наукової діяльності, і як стандартна система методів дослідження, і як модель постановки науковим співтовариством пізнавальних проблем та їх наступного розв’язання, і як загальновизнані наукові досягнення тощо, чим викликав обґрунтовану критику багатьох авторитетних наукознавців свого часу - І.

До прикладу, М. Мастерман у статті «Природа парадигми» виявила понад двадцять значень поняття парадигма у вищезазначеній книзі Т. Куна^[248]. Серед них найбільше прижилося у науковому співтоваристві поняття парадигми як «визнаних усіма наукових досягнень, які впродовж певного періоду часу стали науковому товариству моделлю постановки проблем та їх вирішення у їх загальноприйнятому розумінні»^[249]. Тим самим у розпорядження науковців було надано важливий інструмент для з’ясування властивостей та природи в цілому «нормальних» станів явищ дійсності. Цей інструмент не втратив своєї актуальності по даний час і продовжує залишатися найоптимальнішим для розв’язання наукових задач відповідного типу.

Після тривалої і гострої наукової дискусії з приводу поняття парадигми Т. Кун у своїй доповіді «Вторинні роздуми про

119 парадигму» та статті «Відповідь моїм критикам» резюмував: «Якщо б я знову став писати книгу про структуру наукових революцій, я розпочав би її із розгляду групової структури науки»^[250]. А поняття парадигми, яке вже почало функціонувати як загальноприйняте, він конкретизував у понятті «дисциплінарна матриця та її компоненти»^[251]. Воно охопило методологічну частину парадигми, її базові цінності та власне зразки вирішення дослідницьких питань. Синонімом цього поняття у сучасному науковому дискурсі є поняття парадигмальної матриці. Воно змістовно залишилося близьким як до розуміння парадигми у її первісному значенні, обґрунтованому Т. Куном, так і до розуміння парадигми як дисциплінарної матриці, скорегованого її автором із врахуванням набутого досвіду застосування цього пізнавального інструменту, а також критичних зауважень, висловлених учасниками вищезазначеної дискусії з даного приводу. Саме у цьому контексті - парадигми як дисциплінарної матриці - ми будемо застосовувати цей пізнавальний інструмент до дослідження «нормальної», тобто гуманістичної, природи медіації.

3.2.