Методологія пізнання медіації як системи

У попередніх розділах монографії нами проаналізовано деякі проблемні питання антропосоціокультурних передумов медіації та її правової природи, гуманістичності медіації. В центрі уваги був пошук витоків і причинно-наслідкових зв'язків, об'єктивних чинників, що породили потребу в медіації та зумовили її природу і характер.

Медіація як їх породження також належить до виду соціальних систем. Відповідно до законодавчого її закріплення в Україні, медіація є позасудовою добровільною, конфіденцій­ною, структурованою процедурою запобігання виникненню чи врегулювання конфлікту (спору) її сторонами за допомогою медіатора або медіаторів. Таке її розуміння адекватно відображає дійсну природу медіації. Оскільки в Україні продовжує залишатися домінуючим позитивістське праворозуміння, з появою нормативного визначення медіації доктринальне його розуміння, яке раніше відзначалося плюралістичністю, наразі стало переважно суголосним з його законодавчим визначенням.

Але в нормативному визначенні медіації не йдеться про те, до якого типу систем вона належить. Знати це архіважливо, оскільки з цим пов'язана ефективність регулювання медіації у суспільстві. Немає відповіді на вищезазначене питання й у вітчизняних концепціях медіації. Більше того, за окремими винятками, вивчення медіації як системи в Україні ще продовжує залишатися terra incognito. То до якого ж типу системних об'єктів пізнання належить медіація?

Як відомо, перша парадигма системного мислення, яку зазвичай іменують «частина-ціле», зустрічається ще у багатій творчій спадщині давньогрецьких мислителів. Найбільш чітко вона сформульована Аристотелем, якому належить метафора Розділ 4.

У межах евристичного потенціалу вищезазначеної парадигми системно-теоретичного мислення обґрунтовували свої ідеальні філософські системи І. Кант та Г. Гегель, соціокультурну концепцію суспільства - Т. Гоббс, появу соціальних норм - Е. Дюркгейм, розуміння суспільства як квазіорганізму - Г. Спенсер, а на анатомічному мікрорівні суспільних відносин - А. Сміт. Спільним для усіх цих концепцій було розуміння вирішального впливу на систему зовнішніх чинників, які спричинювали її функціонування, тобто по суті позасистемних факторів. Якщо дотримуватися загально­прийнятого розуміння медіації, то немає жодних підстав відносити її до об'єктів вищезазначеного системного типу.

Перша парадигма системно-теоретичного мислення вже в ХІХ ст. виявилася неспроможною задовільно пояснити багато нових явищ системної природи, які стали об'єктом наукового пізнання. Ці об'єкти стосувалися як живої, так і неживої природи, зокрема, серед останніх опинилася й термодинаміка. Так, згідно з другим законом термодинаміки, будь-яка закрита система еволюціонує в напрямку зростання ентропії і в кінцевому рахунку - до вичерпання можливостей її функціонування, іншими словами, до неминучої теплової смерті Всесвіту. Проте реально існуючі системи фактично спростували цей теоретичний постулат.

Вихід із цього на перший погляд нерозв'язного пізнавального парадоксу було знайдено у переході до другої парадигми системно-теоретичного мислення - парадигми «система - навколишнє середовище». Т. Парсонс уперше обґрунтував загальну теорію соціальної дії як систему, зміг переконливо пояснити механізм підтримання суспільної рівноваги, забезпечення суспільного порядку і стабільності соціальної системи в цілому.

концепції структурного функціоналізму'. Саме з позицій функціонального підходу Т. Парсонс розглядав кожне суспільне явище: адаптацію системи до зовнішніх умов; досягнення нею власних цілей; інтеграцію суспільства; відтворення його структури; підтримку культурних патернів; зняття конфліктних ситуацій. Тобто, структурно-функціональний аналіз Т. Парсонса був зосереджений головним чином на аналізі механізмів функціонування суспільства як стабільного явища. Т. Парсонс не зміг пояснити у парадигмальних межах «система - навколишнє середовище» явищ еволюції системи і фактично заперечував появу якісно нових феноменів у суспільному розвитку^{[410] [411]. Інноваційна соціальна дійсність де-факто раз за разом спростовувала такі його оцінки та висновки. З евристичних підходів другої парадигми системного мислення неможливо пояснити й динамічну природу медіації як системи.}

На цей раз, як з’ясувалося згодом, криза у пізнанні вищезазначених об’єктів системного типу була зумовлена передусім методологічними чинниками. На це вказував, зокрема, той факт, що власне об’єкти пізнання належали до некласичних об’єктів процесульного типу, а їх дослідження продовжувало здійснюватися з евристичних підходів класичного типу раціональності. У найзагальніших рисах ця проблема була розв’язана видатним ученим-фізиком В. Гейзенбергом. Він одним із перших зауважив, що у залежності від типів об’єктів пізнання змінюється й природа пізнавальної діяльності. В. Гейзенберг сформулював максиму про те, що в разі інтерпретації наукового пізнання як постановки питань, на які природа дає відповіді, характер цих відповідей залежить не тільки від властивостей природи, але й від способу нашої постановки запитань природі^[412].

Розділ 4. Медіація як відкрита процес. самореферентна соц. система 199

На фундаментальному філософському рівні по суті у той же період часу цю істину блискуче продемонстрував видатний німецький філософ ХХ ст.

Аналогічна зміна підходу в пошуках сенсу соціуму як системи, як зазначає Ніклас Луман, проявилася у трансформації головного пізнавального інтересу з питання що таке суспільство на питання про те, як суспільство функціонує? Відповідно до концепції Н. Лумана, суспільство є всеосяжною системою соціальних комунікацій. Найбільше його цікавило, як саме здійснюється безперервне самовідтворення суспільства^[413]

Принципова загальнотеоретична відповідь на питання про механізм збереження процесуальної системи в її ідентичності була дана чілійськими нейрофізіологами Умберто Матураною і Франціско Варелою за результатами дослідження ними процесів самовідтворення на рівні живої клітини у 1960-х роках. Вони сформулювали на цій підставі третю парадигму системного мислення - парадигму самореферентних систем. Її квінтесенціязводиться до такого: самореферентні - це такі системи, які утворюються з компонентів та відносин, здатних відтворювати й елементи, а також зв’язки між ними за

допомогою лише власних дій, тобто іманентних системі операцій, а не внаслідок впливу на систему зовнішнього середовища^[414].

Наукова спільнота, що працювала у різних сферах пізнання, по суті відразу оцінила універсальний характер цієї парадигми та її значення для дослідження всіх самореферентних систем, а не тільки біологічних. Її принципово нові пізнавальні можливості для дослідження суспільства як феномену в цілому, а також усіх інших суспільних об'єктів системної природи першим застосував Ніклас Луман. Зокрема, за допомогою цієї парадигми Н. Луман зміг пояснити природу самореференції суспільства, його розвитку та збереження ідентичності. Він зробив цю парадигму системоутворюючим методом соціології як науки. При цьому німецький вчений додатково спирався на філософські концепції форми Ф. фон Фьорстера і Г. Спенсера Брауна, а також на принципи теорії відносності А. Ейнштейна, особливо на ідею останнього про роль спостерігача у визначенні конфігурації системи. Щодо суспільства в цілому таким спостерігачем, згідно з концепцією Н. Лумана, виступає теоретична соціологія.

Вже у передмові до своєї найголовнішої за теоретичним багажем праці «Соціальні системи: нарис загальної теорії» Н. Луман акцентував увагу на тому, що категорійно-понятійний апарат пізнання системних об'єктів зі світоглядно-методологіч­них підходів другої парадигми системних досліджень украй недостатній для дослідження самореферентних об'єктів системного типу і його необхідно оновити щонайменше такими поняттями, як час, сенс, подія, елемент, відношення, дія, комунікація, комплексність, контингентність, світ, система, оточуюче середовище, процес, структура, очікування, самореференція, самоорганізація, аутопоезис, закритість, індивідуальність, самоспостереження, опис, рефлексія, єдність, розрізнення, інформація, інтеракція, взаємопроникнення, протиріччя, конфлікт і суспільство^[415]. Цілий ряд вищезазначених понять раніше належали до

Розділ 4. Медіація як відкрита процес. самореферентна соц. система 201 інших теорій та концепцій суспільства, але у загальну теорію систем вони були перенесені не механічно, а у трансформованому, за словами Н.

У «Вступі: зміна парадигми в теорії систем» своєї основоположної праці Н. Луман формулює парадигмальну матрицю пізнання самореферентних систем. Її квінтесенція полягає у тому, що виділення таких систем може здійснюватися лише через самореференцію, інакше кажучи, завдяки тому, що системи при конституюванні власних елементів та елементарних операцій співвідносяться тільки самі із собою - з елементами тієї ж системи, з її операціями чи із системою в цілому. Для того, щоб уможливити це, системи мають здійснювати та використовувати опис власної самості, принаймні мають бути здатними використовувати внутрісистемно відмінність системи й оточуючого світу як ціннісну орієнтацію та принцип продукування інформації^[416].

У главі першій «Система та функція» цієї ж праці він наводить базові максими пізнання самореферентних систем. Так, вихідним пунктом будь-якого системного аналізу, відзначає Н. Луман, повинно бути розрізнення системи та навколишнього світу. Принагідно він відзначає, що стосовно цієї вимоги у відповідному пізнавальному середовищі вже виробився повний професійний консенсус. Н. Луман також застерігає, що для кожної системи оточуючий світ різний, оскільки кожна система виокремлює з нього тільки саму себе та що необхідно розрізняти феномени оточуючого світу системи та систему в оточуючому світі цієї системи^[417].

Другою серед вищезазначених максим Н. Луман називає необхідність здійснення такої ж диференціації всередині системи. Ця диференціація - не що інше, як повторення систем у системах. Інакше кажучи, всередині систем можуть відбуватися

подальші розрізнення систем і зовнішніх світів та виокремлення нових систем. Унаслідок таких операцій сукупна система набуває функцію усерединного оточуючого світу для часткових систем, однак для кожної такої системи тільки їй притаманним особливим способом^[418].

Однією з таких усерединних часткових самореферентних систем є і медіація. Їй властиві всі внутрішні властивості та зовнішні ознаки, що й для суспільства в цілому як самореферентної системи. Медіація як нелінійна система спроможна не тільки відтворювати себе як самореферентне явище, але й описувати себе, репрезентуючи у цьому описі саму себе. Тобто медіація є водночас і самопізнанням, як і кожна самореферентна система. Це питання нами буде розглянуто спеціально в одному з наступних розділів монографії. Водночас між різними видами самореферентних систем існує й чимало якісних відмінностей несистемного характеру, які наразі не є предметом нашого дослідження.

Третьою серед базових максим пізнання самореферентних систем, на думку Н. Лумана, є те, що переключення на розрізнення системи й оточуючого світу має неминучі глибокі наслідки для розуміння причинності. При цьому він застерігає, що лінія розділення системи й оточуючого світу не повинна сприйматися як ізоляція та об’єднання «найголовніших» із причин у системі. Навпаки, як зазначає Н. Луман, лінія розрізнення системи й оточуючого середовища значно більшою мірою розриває причинні зв’язки та сприяє появі нових, «власних» причин для відповідної самореферентної системи^[419]. До прикладу, вузлом таких причин, що зумовлюють необхідність медіації, є не загально­суспільні конфлікти (спори), а поява конфлікту спору між конкретними суб’єктами інтерсуб’єктивного відношення у сфері реалізації ними ж власних життєвих проєктів.

Ще однією максимою з вищезазначеного їх ряду виступає вимога розмежовувати розрізнення система-оточуючий світ від такого ж конститутивного розрізнення в цій парадигмальній матриці пізнання елемент-відношення. Н. Луман наголошує на системоутворюючій єдності цих розрізнень та атрибутивності їх

Розділ 4. Медіація як відкрита процес. самореферентна соц. система 203 самореферентній системі^[420]. У медіації лініями таких розрізнень виступають, з одного боку, лінія виокремлення медіації із соціуму в цілому як універсальної самореферентної системи та лінія між сторонами медіації і медіатором як її елементами, з одного боку, і відношеннями між ними. Причому ці відношення мають симетрично-асиметричний характер (відповідно між сторонами медіації та між стороною (сторонами) медіації і медіатором). Інші учасники медіації не є її системними елементами і тому не продукують додаткових внутрішньо- системних відносин.

Питання щодо розуміння природи елемента у самореферентній системі продовжує залишатися дискусійним. Частина прихильників парадигми системного мислення вважає, що такі елементи можуть бути визначеними лише аналітично і тільки спостерігачем системи або суб'єктом її пізнання. Інша група послідовників цієї пізнавальної традиції стверджує, що елементи самі по собі наділені онтологічно відповідним статусом. Заперечуючи як першим, так і другим, Н.Луман доводить, що якість елементу самореферентної системи надає йому ця система в цілому з метою встановлення внутрісистемних відносин. При цьому він зауважує, що статус елементу системи щоразу одержує те, що виступає для відповідної системи у ролі дальше неподільної єдності. Хоча при відокремленому аналізі такої єдності вона може виявитися складною чи навіть дуже складною і, в свою чергу, містити власні елементи.

Ключова серед вищезазначених максим - максима зумовлювання (спричинювання) відносин між елементами самореферентної системи. Адже система не є індиферентною сукупністю довільних відносин між її елементами, а має певну мету. У кожній системі завжди наявна основна форма такого зумовлювання. Це означає, пояснює Н. Луман, що певне відношення між елементами виникає тільки за умови, коли в системи з'являється можливість реалізуватися^[421]. У медіації роль такого зумовлювання її як системи належить взаємній потребі кожної із її сторін запобігти появі конфлікту (спору) або

вирішити такий конфлікт (спір) у позасудовий спосіб. Конкретний зміст такого зумовлювання щоразу може бути різним, що не має для медіації як системи жодного значення. Важлива тільки наявність самого факту відповідного зумовлювання. Таке зумовлювання вводиться контингентно сторонами інтерсуб'єктивного відношення, між якими виник конфлікт (спір) щодо реалізації ними власних життєвих проєктів та з'явилася внаслідок цього потреба вирішити його у позасудовий спосіб. У протилежному випадку медіація унеможливлюється. Успішне зумовлювання, завдяки якому забезпечується поява відносин між елементами самореферентної системи, Н. Луман розцінює як її природні системні обмеження. Отже, поза ним система не набуває актуального стану.

Ще однією максимою парадигмальної матриці системної теорії пізнання є вимога запровадження критерію комплексності. Комплексність (за іншою термінологією організована комплексність) вимагає, щоб постійно враховувалася взаємодія всіх елементів системи й вся сукупність системних відносин. Це зумовлено тим, як переконують результати системних досліджень^[422], що при збільшенні кількості елементів, які повинні утримуватися разом у системі або для системи як її оточуючого світу зазвичай постають проблеми, які фактично унеможливлюють дотримання зв'язку кожного окремо взятого елемента з усіма іншими^[423]. У медіації як самореферентній системі комплексність набуває особливого значення у випадках, коли її сторонами виступають не дві, як зазвичай, а більше сторін, або коли сторони медіації представлені групами осіб.

Окрема максима в парадигмальній матриці системної теорії пізнання, як зазначає Н. Луман, - це адекватна інтерпретація функції межі системи. У кожної самореферентної системи є межа. Це відрізняє поняття системи від поняття структури. Як

Розділ 4. Медіація як відкрита процес. самореферентна соц. система 205 зазначається у спеціальній літературі із системних досліджень, спроба виокремленого теоретичного аналізу поняття межі системи була б неефективною, оскільки розуміння межі неможливе без уявлення про за межею. Вже з цього можна зробити обґрунтоване припущення про наявність у межі подвійної функції - розрізнення та пов’язування системи й оточуючого світу. Якщо межі системи визначені чітко, пояснює Н. Луман, то елементи мають бути віднесеними або до системи, якщо вони виділені як такі системою, або до оточуючого систему зовнішнього світу у випадку неатрибутивності їх системі. Відносини, навпаки, можуть бути як внутрішньосистемними, так і здійснюватися між системою і оточуючим світом. Тобто межа обов’язково розрізнює елементи, але не обов’язково розділяє відносини^[424]. Так, як уже зазначалося вище, елементами медіації як самореферентної системи є її сторони та медіатор. Відносини ж можуть бути як внутрішньосистемними, так і відносинами між сторонами медіації й іншими суб’єктами, неприналежними системі, але які забезпечують проведення медіації, з іншого боку, як це передбачено пунктами 8 та 10 Закону України «Про медіацію»^[425].

Особливою максимою парадигмальної матриці системних досліджень є виокремлення властивості самореференції (самоорганізації або аутопоезису, в іншій термінології). На перших порах після її виокремлення внаслідок появи третьої парадигми системних досліджень аналізу вказаної властивості було присвячено чимало праць авторів цієї пізнавальної традиції^[426]. Як наголошує Н.Луман, самореферентні системи на рівні

власної самоорганізації закриті, оскільки вони у своєму самовизначенні не допускають жодних інших форм здійснення цього процесу. Це можна переконливо продемонструвати на прикладі медіації як самореферентної системи: вирішення конфлікту (спору) в інший спосіб, ніж сторонами медіації за допомогою медіатора, перестає бути за його природою медіацією. Як зазначає Н. Луман, соціальні системи не застосовуються у свідомості як самореферентній системі, а системи особистості - у змінах системи нейронів. У такий спосіб кожна самореферентна система захищає свою автентичність^[427].

Принципове значення має і методологічне застереження Н. Лумана про те, що концепція самореферентно-закритої системи не суперечить атрибутивній відкритості систем оточуючому світу. Закритість самореферентного способу функціонування системи, на його думку, є радше формою розширення можливих контактів з оточуючим світом, повнішого та послідовнішого врахування комплексності цього світу. Проте з таким тлумаченням природи самореферентної системи категорично не погоджується ряд інших дослідників цих систем, зокрема У. Матурана^[428]. Наразі дискусія щодо вищезазначеної проблеми продовжується серед прихильників парадигмальної матриці системних досліджень.

Один із найважливіших наслідків заміни попередніх системних уявлень теорією самореферентних систем, на думку Н. Лумана, стосується системних процесів, чи, як зазначає він, оперативного рівня самореферентних систем. Самореференція на рівні елементів системи означає, що вони зчіплюються між собою

Розділ 4. Медіація як відкрита процес. самореферентна соц. система 207 за допомогою зворотного відношення до самих себе та внаслідок цього забезпечують можливість появи зав'язків між собою і відповідних процесів. Проте таке зчеплення може мати місце тільки за умови однорідності елементів. Зокрема, таке зчеплення неможливе в принципі між такими елементами медіації як самореферентної системи, якими є сторона медіації та медіатор. На підставі вищезазначеного Н. Луман робить висновок, що аутопойєтична репродукція у самореферетній системі залежить від наявності гомогенних системних операцій. Саме цим і забезпечується єдність систем відповідного типу.

Нарешті, ще однією максимою, відповідно до парадигмальної матриці системної теорії пізнання, як вважає Н. Луман, є принцип розширення меж структурного пристосування самореферентних систем за рахунок саморефе- рентних системних відносин та збільшення радіуса дії внутрішньосистемної комунікації. Він пояснює цю максиму за допомогою поняття інформації. Для цього Н. Луман вдається до нового системного поняття біта інформації. Він його запозичує у Г. Бейтсона: «Біт інформації визначається як розрізнення, що створює розрізнення»^[429]. Н. Луман пояснює, що розрізнення системного характеру як такі починають діяти лише у випадках, якщо і поскільки вони можуть розглядатися у самореферентних системах як певна інформація. Наприклад, у медіації як самореферентній системі такими розрізненнями передусім є початкові позиції сторін медіації до їх трансформації в узгоджені інтереси цих сторін. Система може сприймати як інформацію і зовнішні стимули. У медіації зазвичай такими є принципові переваги позасудового вирішення конфлікту спору в порівнянні із судовим: збереження можливості подальших партнерських відносин між її сторонами, конфіденційності ділової та іншої інформації, незрівнянно менші ціна та час вирішення конфлікту (спору) та ряд інших. Проте чи не найбільшою перевагою, яку забезпечує самореферентність медіації як системи, є самостійне вирішення відповідного конфлікту (спору) у власних інтересах без деформуючого впливу зовнішніх чинників.

Отже, медіація належить до роду системних об'єктів процесуального типу. За критерієм видової приналежності вона є відкритою самореферентною соціальною системою. Самореферентність медіації як нелінійної системи полягає в тому, що вона спроможна відтворювати й описувати себе, репрезентуючи у цьому описі саму себе. Тобто медіація постає водночас і самопізнанням. До базових максим пізнання медіації як системи належать: розрізнення її із зовнішнім світом; внутрішня диференціація на елементи і відносини; визначення лінії розділення медіації як системи і зовнішнього світу; вимога розмежовувати між собою розрізнення система - оточуючий світ від такого ж конститутивного розрізнення елемент — відношення; з'ясування характеру спричинювання відносин між елементами медіації; врахування критерію комплексності функціонування медіації; адекватна інтерпретація функцій межі медіації; виокремлення властивості самореференції медіації; врахування принципу розширення меж структурного пристосування медіації та деякі інші.

4.2.