Пізнання як визначальна властивість оперативно-розшукової діяльності

Пізнання - це процес пізнавальної діяльності людини, за допомогою якого люди отримують нову інформацію про оточуючий світ, ставлячи за мету оволодіння невідомим у ньому. Така інформація потрібна людині тільки тоді, коли вона в своїй життєдіяльності відчуває відсутність або недостатність знань про обставини, умови чи відносини, в яких вона опинилась.

Невірна (нечітка) визначеність цих елементів може призвести до отримання недостовірних результатів. Це у повній мірі відноситься й до кримінального провадження, для якого зазначена обставина є згубною.

Виходячи із завдань кримінального провадження його основу складає пізнання, методологічним підґрунтям якого є діалектичний підхід використання принципів та категорій діалектичної логіки. Розслідування злочинів являє собою окремий вид практичного пізнання об'єктивної дійсності.

Оскільки слідчий не може безпосередньо сприймати подію злочину, він сприймає її вже як певний результат за допомогою дослідження відображень, залишених на місці події, речових доказів, показів свідків, висновків судових експертиз і ін. Тобто цей процес пізнання має ретроспективний характер і відбувається він в установленій законом процесуальній формі, з дотриманням законодавчо встановлених процедур збирання й закріплення доказів та використанням при цьому відповідних легітимних засобів і методів. Таке розуміння пізнання на досудовому слідстві дозволяє віднеспш до об'єкта пізнання кримінальне правопорушення, а до змісту відповідного предмета - обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Слід зазначити, що слідчий за радянських та здебільшого пострадянських часів, використовуючи під час досу-

Згідно ч. 1 ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вцд і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що е підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

Власне саме доказування, як визначено ч. 2 цієї статті КПК, полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

добого слідства тільки кримінально-процесуальні засоби пізнання (проведення гласних, тобто відкритих слідчих дій), не завади був у змозі досягнути повного та об'єктивного розслідування злочину. Натомість, це становить одне з головних завдань кримінально-процесуального законодавства.

Така ситуація пояснюється тим, що відомості, речі, документи, висновки ревізій, акти перевірок тощо, як можливі речові докази або документи, що можуть бути використані у доказуванні, як правило, знаходяться (обертаються) у закритому вигляді, тобто в недоступному для безперешкодного оволодіння ними слідчим. До того ж, злочинці нерідко, плануючи скоєння злочину, здійснюють цілеспрямовані дії щодо замітання слідів злочинів, надійного укриття їх предметів (речових доказів), знарядь, а інколи взагалі ліквідують співучасників тощо. Значного поширення набувають також цілеспрямовані дії підозрюваних, їх кримінальних зв'язків і інших осіб щодо протидії кримінальному провадженню.

Заповнити зазначені пізнавальні прогалини, а також протистояти різним видам протидії процесу доказування у кримінальному судочинстві завжди було прерогативою негласної діяльності оперативних підрозділів. Ці можливості об' єктивно закладені в самій сутності негласної діяльності, оскільки вона:

- по-перше, є апріорі інформативною і здійснюється на об' єктах інфраструктури, виробництва, надання послуг, розваг тощо, максимально наближених до події злочину, або в середовищі осіб, пов' язаних кримінальними, виробничими, дружніми, побутовими відносинами з особою, яка підозрюється у вчиненні злочину;

- по-друге, спрямована на об'єкти (окремих осіб чи груп), щодо яких є наявні достовірні дані про їх пряму, або непряму участь у злочинних діях чи Іншу причетність до них;

- по-третє, має можливість прямого спостереження за картиною злочинних дій в умовах руху реального часу І реального простору (агентурне, візуальне, відео спостереження тощо);

- по-четверте, передбачає застосування спеціальних технічних засобів під час проведення оперативно-розшукових, розвідувальних заходів;

- по-п'яте, передбачає застосування спеціальних комунікаційних (соціальних, соціально-психологічних, психологічних і ін.) методів, що забезпечують встановлення психологічного контакту, довіри та впливу на об'єкти оперативної уваги тощо.

Саме тому органи досудового рохлідування, у першу чергу у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, намагалися використовувати можливості оперативних підрозділів для отримання фактичних даних (доказів) способами, що притаманні оперативно-розшуковій діяльності - негласний пошук, фіксація тощо. Свідченням тому є історична практика кримінального судочинства, у якій завжди використовувалися результати негласних способів пізнання (агентурні, розвідувальні, Інші оперативно-пошукові можливості), що оформлювалися у різні, законодавчо не передбаченні, форми («анонімні повідомлення», «акти громадського документування» тощо).

У цілому ж оперативно-розшукова діяльність завжди сприймалася як таємне слідство, тобто вистежування злочинців, здобуття доказів. Перші згадки про її існування, які наводить О-М^андурка^[1], містяться ще в релігійних писаннях. Конкретні предметно-пізнавальні спроможності опе- ративно-розшукової діяльності завжди обумовлювали її практичну затребуваність кримінальним судочинством та в цілому державною кримінальною політикою. Сше в цьому

виявляється історична спадковість оперативно-розшукової діяльності і щодо сучасного кримінального провадження.

Але місце й роль оперативно-розшукової діяльності у кримінальному провадженні, зокрема в досудовому розслідуванні злочинів Історично були неоднакові. Розрізняють два принципово різні історичні періоди існування оперативно-розшукової діяльності на теренах Української держави: долегітимний і легітимний.

Долегітимний - це період перебування оперативно- розшукової діяльності (її теорії і практики) поза правовим полем. Законодавчої регламентації цієї діяльності не існувало. Бона регулювалася постановами й директивами партійних та інших владних органів у залежності від політичних, ідеологічних та правових пріоритетів держави. Останні, в різні періоди радянської історії служили головними підосновами визначення кримінальної політики й стратегії кримінального судочинства, в інтересах яких проводилася І оперативно-розшукова діяльність.

Підтвердженням цьому може бути оприлюднений Оперативний наказ Єжова від ЗО липня 1937 року «Про операцію по репресуванню колишніх куркулів, кримінальних та Інших антирадянських елементів», який фактично поклав початок масовим репресіям в Україні.

Зокрема, згідно з цим наказом тільки шести областям України приписувалося знищити 6 800 чоловік (у Чернігівській - 300, Харківській - 500, Київській - 2 000, Вінницькій, Донецькій, Одеській, Дніпропетровській - по 1000). При цьому щоразу рохлідування мало проводитися «прискорено і в спрощеному порядку» на основі агентурно-облікового матеріалу Із залученням до справи ордеру на арешт, протоколу обшуку, вилучених особистих документів, анкети заарештованого, протоколу допиту й стислого обвинувального висновку^[2].

Подібна практика, як відомо, ще довгий час тривала в тотаїітарній радянській державі, і саме адекватно їй формувалися засади теорії І практики оперативно-розшукової діяльності, розроблялися нормативно-правові, управлінські, організаційні й інші шляхи та засоби її здійснення. Незмінним залишалося панування саме вказаних вище вихідних пріоритетів. Об'єктивні ж суспільні потреби при цьому штучно нівелювалися, а нормативно-правове регулювання мало другорядний або суто підлеглий характер.

Узагалі термін «оперативно-розшукова діяльність» (ОРД) у наукових колах з'явився, наприкінці 50-х років минулого століття. До змісту даного поняття включалися пошукові та пошуково-розвідувальні заходи, спрямовані на розкриття злочинів, а також на виявлення осіб, які замислюють вчинити злочин або готуються до нього, з метою запобігання їм, їх попередження або припинення.

Проте ОРД, як самостійна державна правоохоронна ді- ятьність, замовчувалася та приховуватася від громадськості. Уперше на законодавчому рівні поняття ОРД набуло визнання з прийняттям 25.12.1958 Верховною Радою CPCP Основ кримінального судочинства Союзу PCP і союзних республік (Основи). У статті 29 цього законодавчого акту органам міліції як органам дізнання надавалося право застосовувати необхідні оперативно-розшукові заходи з метою виявлення ознак злочину І осіб, які його вчинили.

Подальший період законодавчої легітимізацїі й розвитку оперативно-розшукової діяльності як правової галузі розпочався за радянських часів з прийняттям Закону CPCP 14

БІД 12 червня 1990 р. «Про внесення змін і доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу PCP і союзних республік»¹. Але повністю ОРД було легітимовано Законом України «Про оперативно-розпіукову діяльність»^{[3] [4], яким визначено: поняття ОРД, її правова основа як державної пра- возастосовної діяльності, завдання, цілі, нормативно-правовий зміст, суб'єкти, об'єкти, підстави, порядок здійснення оперативно-розшукОБих заходів і, що має дуже важливе значення для кримінального провадження, закладено вихідні правові засади щодо залучення до нього результатів ОРД. Ці засади поступово набували реального предметного вираження в конкретних нормах оперативно-розшукового та кримінально-процесуального законодавства.}

Протягом багатьох років у оперативно-розшуковій теорії формувалася й обґрунтовувалася наукова позиція щодо визнання ОРД безпосередньою складовою кримінального судочинства, а її результатів - фактичними даними, прирівняними до інших доказів. І хоча цю позицію розділяли не всі вчені, вона згодом отримала підтримку й визнання на законодавчому рівні.

Так, ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшу- кову діяльність» (у редакції від 18.01.2001 № 2246-ІІІ) закріплювалася правова норма, згідно з якою за результатами негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною чи іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації складається протокол з відповідними додатками, який піддягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.

Аналогічним чином до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року було внесено законодавчу норму про встановлення слідчим чи судом фактичних даних (доказів) у кримінальній справі протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів (ч. 2 ст. 65 у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законом № 2533-ІІІ від 21.06.2001), а також норму щодо надання права слідчому, прокурору, суду в справах, які перебувають у їхньому провадженні, доручати оперативним підрозділам проведення оперативно-розшукових заходів чи використання засобів для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі (ч. З ст. 66 КПК).

Легітимність застосування у кримінальному судочинстві оперативно-розшукових заходів та їх результатів була передбачена також і іншими нормами КПК 1960 року, зокрема:

- ч. 5 ст. 97 (щодо перевірки заяви або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності);

- ч. З ст. 103 (щодо вжиття органом дізнання, тобто оперативним підрозділом необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили);

- ч. З ст. 104 (щодо обов'язку органу дізнання продовжувати виконання оперативно-розшукових заходів у переданій слідчому справі про тяжкий злочин, якщо не встановлено особу, яка його вчинила) тощо.

Таким чином, у ході розвитку законодавства про ОРД і кримінально-процесуального права фактично сформувався новий легітимний правовий інститут оперативно-розшуко- бого супроводження кримінального судочинства^[5], суть якого полягала в здійсненні оперативними підрозділами опе- ративно-розшукових заходів та застосування відповідних засобів за письмовими дорученнями слідчого (прокурора, судді) у межах досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ з метою:

- отримання фактичних даних (доказів) про злочинні діяння окремих осіб та груп (ч. З ст. 66 КПК; ст. 1; п. 2 ст. 10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»);

- встановлення особи, яка вчинила злочин (ч. З ст. 104; ст. 209 КПК; п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»);

- розшуку осіб (обвинувачених), які переховуються від органів розслідування: (ч. 1 ст. 139 КПК; п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 6; п. З ст. 10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

- забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб (ч. ч. 1-4 ст. 52-1 КПК; п. 6 ст. 7; п. 4 ст. 10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність») тощо, а також надання матеріалів за результатами реалізації вказаних заходів І засобів ОРД слідчому, на підставі яких він приймає та реалізує процесуальні рішення.

Проте бракувало процесуальних механізмів для прямого входження результатів оперативно-розшукової діяльності у кримінальне судочинство, що й ггідщтОБХнуло законодавця трансформувати окремі заходи ОРД у негласні слідчі (розшукові) дії та увести їх у кримінальне провадження, надавши їм відповідно процесуально-правового статусу.

Таким чином, саме еволюційні зміни в теорії і практиці оперативно-розшукової діяльності щодо способу пізнання та легітимного отримання доказової інформації у кримінальному провадженні, а також адекватний законодавчий розвиток ОРД та кримінально-процесуального права визначили історично-правову спадковість ОРД у сучасному досудовому слідстві обумовили процесуалізацію та трансформацію заходів і засобів опера- тивно-розшуковді діяльності в негласні слідчі (розшукові) дії.

Проведений нами певний екскурс у минуле зроблено не тільки задля акцентування уваги на спадкову спорідненість негласних слідчих (розшукових) дій і ОРД, але, головним чином, з метою використання в сучасній с лідчій практиці багатого досвіду реалізації оперативно-розшукових заходів та застосування відповідних засобів і методів в інтересах кримінального провадження.

1.2.