Медіація як пізнання

Медіація, як з'ясовано нами у монографії вище, є відкритою самореферетною нелінійною, тобто синергетичною системою, спроможною відтворювати й описувати себе, репрезентуючи в цьому описі (дискурсі) саму себе.

Один з основоположників синергетики як пізнавальної традиції Герман Гакен зауважує, що хоча процеси самоорганізації відзначаються загальним характером й захоплюють у свою орбіту такі феномени, як електрон, атом, молекула, фотон, клітина, усі живі істоти і «навіть людина», найвищою формою самоорганізації наділені антропосоціо- культурні системи. Це пояснюється тим, стверджує він, що в останніх і так неабияка складність їх будови не лише помножена на ще більшу багатоаспектність їх розвитку, але й тим, що вони є продуктом свідомої цілеспрямованої діяльності людини. У даному випадку свобода волі чи навіть у більш м'якій версії міра свободи суб'єкта самоорганізації є не своєрідними метафорами, як, наприклад, для електрона чи атома, а безпосередніми проявами унікальної властивості людини обирати власні цілі та засоби їх досягнення. Проте, як пояснює Г. Гакен, це в жодному разі не відміняє універсальних закономірностей самоорганізації нелінійних самореферентних систем, принципового внутрішнього співвідношення їх станів, порядку та динамічного хаосу, а тільки видозмінює їх прояви^[540]. Однак співвідношення сил порядку і динамічного хаосу в антропосоціо-культурних системах, однією з яких є медіація,

269 зумовлюється не тільки об’єктивними чинниками і неминучими випадковостями, особливо відчутними в стані біфуркації системи, але й свободою волі індивідів чи їх груп як опорних елементів цієї системи.

Так, відповідно до правової природи медіації як живої системи та Закону України «Про медіацію», лише за добровільним волевиявленням сторін потенційного або реального конфлікту (спору) може бути укладена угода про проведення між ними за допомогою медіатора відповідної медіації, тільки ними визначається зміст цієї угоди, як і угоди між ними за результатами медіації, тільки сторони медіації на засадах їх повної свободи та нічим не обмеженого волевиявлення поетапно знаходять вирішення відповідного конфлікту (спору) або не знаходять його, якщо їм не вдається узгодити свободу однієї волі зі свободою волі іншої - йдеться про сторони медіації. Достовірно визначити наперед результат медіації неможливо, як і стан будь-якої іншої антропосоціокультурної системи на певний період часу.

Саме тому Г. Ніколіс та І. Пригожин, безперечні авторитети у сфері синергетичних досліджень, у монографії «Пізнання складного» дійшли, на перший погляд, неспростовного висновку про те, що поведінка індивідів та їх груп у будь-яких «гуманітарних системах» принципово непередбачувана. Проте, як показали подальші дослідження антропосоціокультурних систем, навіть таких складних, як суспільство в цілому, вищезазначене явище мало б місце лише у випадках повністю спонтанного розвитку відповідної системи. Зазвичай спостерігається протилежна ситуація - зацікавлені у цілеспрямованому розвитку системи сили на основі її пізнання виявляються здатними спрогнозувати з високою мірою ймовірності майбутній стан такої системи. У медіації цими силами виступають її сторони.

Якщо сторони медіації виявляються спроможними обґрунтовано передбачити на основі пізнання ними як їх конфлікту (спору), так і їх власних глибинних потреб та інтересів, а також бажаний для них майбутній баланс інтерсуб’єктивного відношення між ними (атрактор відновленої системи, мовою синергетики), то покрокове вибудовування цього атрактора де- факто прокладе шлях від динамічного хаосу, який став домінуючим у системі, до якісно нової динамічної рівноваги

(порядку) їх інтересів.

Тобто фактично здійсниться й неповна свобода волі сторін медіації (вона буде обмежена такою ж свободою волі іншої сторони) сама по собі й нефатальна приреченість їх на взаємне непорозуміння щодо реалізації ними власних життєвих проєктів. Навпаки, виявиться реалізованою спільна передбачуваність їх взаємодії, досягнутої завдяки пізнанню всього різноманіття проблем, пов’язаних із певною медіацією. Оскільки ж сторони медіації і є суб’єктами вищезазначеного пізнання, то наяву достатні підстави для висновку про те, що медіація як жива система і є пізнанням.

Спеціальний аналіз живих систем як систем пізнаючих було розпочато ще у 70-ті роки ХХ ст. відомими чилійськими нейробіологами Умберто Матураною та Франціско Варелою. Зокрема, у своєму дослідженні «Дерево пізнання» вони довели, що будь-яка дія такої системи є пізнанням, а будь-яке вищезазначене пізнання, своєю чергою, є дією. При цьому науковці наголосили, що «пізнання є дією пізнаючого; воно укорінене у самому способі буття пізнаючого як живої сутності...»^[541]. Але й пізнаюча система, згідно з концепцією У. Матурани та Ф. Варели, зазнає на собі адекватного впливу процесу пізнання. Передусім останній викликає в такої системи неминучу рефлексію. «Рефлексія, - пояснюють вони, - це процес пізнання того, як ми пізнаєм. Це акт звернення до самих себе^[542].

«Пізнання пізнання примушує, - резюмує У. Матурана і Ф. Варела. - Воно примушує нас з невтомною пильністю ставитися до спокуси визначеністю. усвідомлювати, що визначеність не є доказом істинності. розуміти, що світ, який бачить кожен із нас, не є цей (визначений) світ, а є лише деякий світ, який ми створюємо з іншими. Воно примушує нас зрозуміти, що світ стане іншим, як тільки ми станемо жити по-іншому. Воно примушує нас тому, що коли ми знаємо, ми не можемо заперечувати

271 ні перед собою, ні перед іншими, що ми знаємо»^[543].

Непересічне світоглядне і методологічне знання для розуміння медіації як самореферентної системи має також обґрунтоване У. Матураною і Ф. Варелою положення про те, що конфлікт, який завжди передує медіації, так само є атрибутивним взаємозапереченням потреб та інтересів сторін інтерсуб'єктивного відношення. У зв'язку з цим, зазначають вони, цей конфлікт ніколи не може бути розв'язаним у тій самій ментальній площині, у якій він виник, якщо його учасники займають чітко визначену позицію. Цей конфлікт може бути вирішеним, на їх думку, якщо тільки його сторони перейдуть в іншу площину взаємодії, у якій є місце кожній із його сторін. «Знання цього знання, - наголошують вони, - є соціальним імперативом антропоцентристської етики»^[544].

Синергетичний дискурс - це дискурс цілісності, інтерсуб'єктивності й міждисциплінарності. Дискурсивне пізнання, відтворювання й описування медіацією як синергійною системою самої себе здійснюється за допомогою ексклюзивного категорійно- понятійного апарату синергетики (теорії самоорганізації). До базових понять пізнавального інструментарію синергетики передусім належать поняття системної відкритості, атрактора і динамічного хаосу (як вже зазначалося вище), біфуркації, дисипативних структур, ентропії, нелінійності, фрактала та деякі інші. Особлива роль у цьому понятійному ряду відведена поняттю інформації. Поза ним неможливі ні самопізнання самореферентною системою самої себе, ні взаємодія її із зовнішнім світом. Адже пізнанням - де-факто набуття, перетворення та застосування необхідної інформації.

Методологічний ключ до розуміння природи інформації синергетика та ряд інших пізнавальних традицій вбачають у явищах несталості і випадковості, властивих самореферентним системам як об'єктам пізнання. Ці явища пов'язані з динамічністю та непередбачуваною хаотичністю розгляданих систем, з їх пластичністю, гнучкістю, трансформативністю,

породженням у процесах їх еволюції принципово нового.

Інформаційна матриця медіації як системи є її своєрідною інформаційною моделлю, яка репрезентує собою найістотніші властивості даної системи. Вона несе у собі передусім інформацію про структуру системи, яка відповідно до її природи повинна бути збереженою і в процесах динамічних системних змін, оскільки, як з’ясували У. Матурана і Ф. Варела, кожна структура є примусом, що робить систему стійкою та захищає її від зовнішніх руйнівних впливів. Як уже зазначалося вище, ключовими структурними елементами медіації як системи є її сторони та ще один принципово відмінний від них елемент - медіатор, а також зв’язки між ними. Усім вищезазначеним елементам притаманні як індивідуальні або групові властивості, так і деякі універсальні, спільні субстантивні риси. В числі останніх ключовою є мовленнєва як конкретна форма інформаційної властивість. Це атрибутивне самопредставлення та самореалізація себе у процедурах медіації її сторонами, насамперед самопізнання себе і власних потреб та інтересів, а також пізнання іншого та його потреб й інтересів, знаходження нового на заміну порушеного паритету спільних інтересів у буттєвому інтерсуб’єктивному відношенні сторін медіації уже як його сторін.

Для медіації це один із моментів істини. У ній її сторони або породжують власними мовленнєвими актами нову, спільно спроектовану внаслідок пізнання соціальну дійсність і зберігають себе як суб'єктів трансформованого інтерсуб'єктив-ного відношення, або, за словами У. Матурани й Ф. Варели, щезають як такі. «Ми, люди, існуємо як люди у тенетах структурних зав'язків, які ми безперервно плетемо, здійснюючи у межах нашої поведінки постійний лінгвістичний трораллаксис, - зазначають вони. - Мова ніколи ніким не винаходилась лише для того, щоб сприймати зовнішній світ. Відповідно, мова не може бути використана тільки як знаряддя для відкриття цього світу»^[545]. Чи не найважливіше у мові, на їх думку, це усвідомлення себе, пізнання себе і світу свого буття, який і є особистісним простором. Адже, як стверджують У. Матурана і Ф. Варела, «по мірі дізнавання того, як ми пізнаємо, ми породжуємо самих себе»^[546].

З іншого боку, відповідно до концепції інформації У. Матурани і Ф. Варели, мова є найглибиннішою інформаційною матрицею, яка уможливлює для кожного проживання ним власного життя, вибудовування комунікативних практик у соціумі на основі його пізнання. Саме у мовленнєвій данності, резюмують ці ж автори, «акт пізнання породжує світ у тій поведінковій координації, якою є мова. Ми проживаємо власні життя у взаємній лінгвістичній сполученості не тому, що мова дозволяє нам розкриватися, а тому, що ми створені у мові в безперервному становленні, яке ми творимо спільно з іншими»^[547].

Інформаційна модель медіації у порівнянні з іншими можливими способами найбільш адекватно репрезентує нам міру проявлених відмінностей позицій її сторін у конфлікті (спорі), зменшує їх невизначеність на етапі її ініціювання як способу вирішення конфлікту (спору). Вже на даному етапі інформація про ці відмінності відзначається як кількісними, так і якісними параметрами, тобто, несе у собі властивість цінності інформації. Синергетика зазвичай тлумачить цінність інформації на основі величини прирощення завдяки ймовірності досягнення систе­мою її мети. Зустрічаються й інші підходи до тлумачення цін­ності інформації у синергетиці, проте вони мають опосередко­ване значення для інформаційної моделі медіації як системи.

Окрім властивості цінності інформації, теорія самореферентних систем розрізняє також прагматичну, семантичну, статичну й естетичну інформацію, що характерно і для медіації як системи. Прагматична інформація визначається через з’ясування міри прирощування ймовірності досягнення самореферентною системою своєї мети завдяки одержанню нею відповідної інформації. У медіації такою метою є вирішення конфлікту (спору) між її сторонами. Семантична інформація відображає сенс мовленнєвих інтеракцій передусім сторін медіації, а також медіатора. Вона вимагає врахування, зазвичай, загального контексту відповідного інтерсуб’єктивного відношення, а отже, і виходу за межі безпосередньо медіації як системи. Статистична інформація у медіації як системі стосується головним чином з’ясування міри порушення динамічної рівноваги інтересів її сторін конкретним конфліктом (спором). Естетична інформація у медіації як системі передовсім пов’язана з емоційними реакціями відповідної сторони на повідомлення іншої сторони, зі схильністю кожної зі сторін до гармонійного співбуття. Усі вищезазначені аспекти інформації у медіації здебільшого проявляються не почергово, а у сукупності, з різними ступенями її актуальності для кожної зі сторін медіації. Завдання медіатора полягає у вирівнюванні дисонансів інформативного обміну між сторонами медіації та у сприянні посиленню конструктивності інформативного взаємообміну сторін медіації. Це, своєю чергою, перебуває у прямій залежності від пізнавальної функцієї інформації.

Розглянуті нами вище базові функціональні пласти інформаційних потоків у медіації як системі набувають також різних форм. Найголовніші серед них - динамічна інформація і структурна інформація. Динамічна інформація за її обсягом домінує у медіації. Вона зазвичай проявляється у найрізноманітніших процесах безпосередньо мовленнєвої комунікації сторін медіації та медіатора і є основною формою здійснення медіацією пізнавальних актів. Поза динамічною інформацією медіація неможлива як безпосередня комунікативна

275 діяльність її сторін, адже медіація має діалогічну та дискурсивну природу.

Фундаментальною особливістю медіації є також її структурованість, яка забезпечується та репрезентується структурною інформацією. Структурна інформація містить у собі дані про субстантивні властивості й особливості елементів медіації як системи та динаміку відношень (зв'язків) між цими елементами, про взаємозв'язок етапів медіації, про функціонування медіації як системи в цілому. Між динамічною інформацією та структурною інформацією не пролягає непорушна китайська стіна і на різних етапах перебігу медіації одна з вищезазначених форм інформації може перетікати в іншу, забезпечуючи в такий спосіб інформаційне спрямування еволюції медіації як самореферентної системи, поновлення та примноження її інформаційного ресурсу як ще одного ключового виміру медіації.

Інформаційний ресурс медіації, як, до речі, і будь-якої іншої нелінійної системи, у процесі його використання не вичерпується, на відміну від інших її ресурсів (емоційного, технологічного тощо), а передається частково, більшою чи меншою мірою, іншим системам та зовнішньому світу при взаємодії медіації з ними. На основі цієї особливості інформаційних ресурсів нелінійних систем синергетикою ще у минулому столітті сформульовано фундаментальний принцип розвитку цих систем - так званий принцип максимуму інформації. Його квінтесенція полягає у тому, що в процесі еволюції самореферентної системи відбувається примноження її можливостей сприймати дедалі більші обсяги та чимраз складніші модулі інформації. Медіація як система не є винятком із цього ряду. У ній, навпаки, дія цього принципу посилюється надзвичайно великою суперечливістю інформації, її дискурсивністю та діалогічністю. Це підтверджує як практичний досвід проведення медіації, так і комп'ютерні моделювання медіації.

Результати спеціальних досліджень інформаційних моделей інших складних нелінійних систем також переконують, що вони суперечливі: якщо прагнути сформулювати з належною мірою повноти парадигмальну інформаційну матрицю такої системи як певної цілісності - а саме у такій якості функціонує

відповідна система, то у ній неминуче випадають чимало істотних деталей, які роблять цю систему особливою, і навпаки, збільшення уваги до особливостей інформаційної моделі системи так само атрибутивно призводить до неповноти її як якісно виокремленої цілісності. На основі цього феномену Лотері Заде сформулював так званий принцип інформаційної несумісності складних систем. Його суть полягає в тому, що чим більш детальна інформація застосовується для представлення елементів складних систем, тим менш змістовна вона з точки зору системи як цілісності. Цей принцип сформульовано Л. Заде на основі вивчення нечітких множин як систем, які за своїми властивостями близькі до соціальних систем^[548].

Медіації як пізнаючій системі притаманний ще один принцип - принцип невизначеності. Його вперше сформулював для квантової механіки вже згадуваний В. Гейзенберг^[549]. У квантовій фізиці суть цього принципу полягає у тому, що неможливо виміряти з високою мірою точності параметри, які стосуються характеристики процесів чи близьких до них за природою об'єктів пізнання, зокрема, кванта як фізичної величини. Атрибутивно процесуальних явищ ще більше у медіації як самореферентній соціальній системі. Наприклад, мовленнєва природа динамічної інформації нерозривно пов'язана функціонально зі сторонами медіації, тобто, людьми. При сприйнятті голосових сигналів людиною має місце той самий принцип невизначеності. Спеціальні психофізіологічні дослідження демонструють неминучість похибок слухової оцінки протяжності звукового сигналу та його частини. Вони детерміновані об'єктивно певною константою, яка залежить як від фізичних параметрів, зокрема, від вимірюваної частоти звукового сигналу і його енергії, так і від психоемоційних та фізіологічних станів сторони-адресата відповідного сигналу^[550]. Ця невизначеність ще більше мультиплікується дискурсивною невизначеністю медіаційного діалогу, на що ми вже звертали

277 увагу в одному з попередніх розділів монографії. Безпосереднім наслідком такої невизначеності є суттєве зменшення евристичних можливостей медіації як системи.

Медіації як системі додає невизначеності й належність її до роду складних систем, які наділені особливими системними властивостями: видовою різноманітністю, змістовою унікальністю, неентропійністю, непередбачуваністю та цілеспрямованістю. До того ж медіація як складна система має семіотичну інформаційну природу, тобто безпосередню мовну природу інформаційних зав'язків її як якісно виокремленої цілісності зі своїми складовими. Наприклад, у простих системах має місце тільки функціональна сигналізація між елементами, яку можна кваліфікувати, за аналогією з м'яким правом, як м'яку детермінацію взаємодії елементів у відповідній системі.

Різні моделі медіації (у спеціальній літературі їх нерідко ототожнюють з видами медіації, що є хибним підходом) відзначаються суттєво відмінними між собою різними їх інформаційними моделями. Це питання належить до найбільш дискусійних серед дослідників медіації. Так, в Україні зазвичай класифікація моделей медіації здійснюється за критерієм її взаємозв'язку із судовою системою. Це методологічно хибний підхід, оскільки вищезазначений критерій зовнішній, а не внутрісистемний і для дійсного пізнання медіації він контрпродуктивний.

У зарубіжних країнах, де медіація набула зрілих форм, в основу класифікації її моделей зазвичай береться функціональний підхід. У межах цього підходу стали найбільш відомими класифікації моделей медіації Н. Александер, Л. Буллем, Р. Бушем та Дж. Фолджером, Л. Ріскіним та ряд інших. Зокрема, Л. Ріскін виділив такі моделі медіації: 1) оціночна медіація з вузьким предметом; 2) оціночна медіація з широким предметом; 3) фасилітаційна медіація з вузьким предметом; 4) фасилітаційна медіація з широким предметом^[551]. Кожна з них має власну інформаційну модель, евристичні

можливості якої істотно відрізняються від аналогічного потенціалу інших інформаційних моделей.

Суттєво відмінні від попереднього ряду моделей медіації виокремили з медіаційних практик за тим же функціональним критерієм Л. Булль - оціночну, регулятивну, терапевтичну й фасилітаційну^[552], а також Б. Буш і Дж. Фолджер - гарантійну медіацію; медіацію, спрямовану на врегулювання конфлікту (спору) його сторін; медіацію відносин^[553]. Кожна з них також має лише їй притаманну інформаційну модель.

У всіх вищезазначених моделях медіації без будь-якого винятку проявляється більшою чи меншою мірою принцип невизначеності, що у певній пропорції знижує пізнавальні можливості відповідних моделей медіації. Тому при обранні моделі медіації для її практичного застосування поряд з іншими критеріями необхідно враховувати і критерій інформаційної якості моделі, який є одним із ключових у визначенні міри ефективності відповідної моделі медіації. Для переважної більшості інформаційних моделей самореферентних систем, включно з медіацією, критерій якості інформаційної моделі складається з таких елементів: 1) адекватність інформаційної моделі відповідній системі (зазвичай така модель повинна охоплювати усе інформаційне поле системи); 2) функціональна стійкість інформаційної моделі (забезпечується постійним зв'язком як із власне системою, так і з зовнішнім світом); 3) рівень складності інформаційної моделі. В останньому випадку мають перевагу простіші моделі, у яких зазвичай відсутні проміжні ланки.

Отже, медіація як самореферентна нелінійна цілісність належить до ряду живих (пізнаючих) систем. Суб'єктами пізнання у ній виступають її сторони, а його ключовою особливістю є те, що вони навіть не ставлять перед собою спеціальних пізнавальних задач. Сторони медіації здійснюють рефлексію щодо їх спільних інтерсуб'єктивних практик та сенсів

279 цих практик, а також здобутого ними досвіду їх реалізації, який і призвів до конфлікту (спору) між ними. Пізнання, що здійснюється у парадигмальних межах медіації, має герменевтичну природу, синергетичний (дискурсивний) характер, а основним евристичним інструментом у ньому виступає інформація. Змістом пізнання є набуття, перетворення та застосування відповідною системою необхідної інформації. Мета цього пізнання - вироблення та внесення у набутий спільний досвід нових сенсів задля досягнення якісно нового стану динамічної рівноваги їх взаємних цілей та інтересів, зміни стану динамічного хаосу системи на її новий порядок.

5.3.