Медіація як форма свободи суб’єкта

Свобода - фундаментальна категорія філософії, гуманітарних наук у цілому та суспільних особливо. Свобода належить до основоположних європейських цінностей та цінностей Західної цивілізації.

Наприклад, у Законі України «Про медіацію» у засадничій статті «Визначення термінів» зазначається, що «медіація - позасудова добровільна, конфіденційна, структурована процедура, під час якої сторони за допомогою медіатора (медіаторів) намагаються запобігти виникненню або врегулювати конфлікт (спір) шляхом переговорів»^[478]. Терміни «добровільна» та «сторони» виділено нами. У цій же статті вищезазначеного Закону дано пояснення, що «сторони медіації - фізичні, юридичні особи або групи осіб, які звернулися до медіатора (медіаторів) чи суб’єкта, що забезпечує проведення медіації, з метою запобігання виникненню або врегулювання конфлікту (спору) між ними шляхом проведення медіації та

уклали договір про проведення медіації»^[479]. Отже, саме добровільне волевиявлення сторін медіації є визначальною причиною проведення процедури медіації.

Водночас було б світоглядно недалекоглядним та методологічно хибним відкидати будь-який зв'язок між медіацією та детермінізмом.

Найперший у функціональному ряду таких випадків стосується меж волі та волевиявлення суб'єктів під час ініціювання процедури медіації. Як зазначено у пункті 4 статті 5 «Добровільність» Закону України «Про медіацію», «участь у медіації є добровільним волевиявленням учасників медіації. Ніхто не може бути примушений до врегулювання конфлікту (спору) шляхом проведення медіації»^[480]. Більше того, у наступному пункті цієї ж статті наголошено, що «сторони медіації та медіатор можуть у будь-який момент відмовитися від участі в медіації»^[481]. Тобто як для ініціювання, так і для проведення процедури медіації необхідна згода кожної зі сторін медіації. Це є принципом медіації, закріпленим законодавчо: «Медіація проводиться за взаємною згодою сторін медіації з урахуванням принципів добровільності, конфіденційності, нейтральності, незалежності та неупередженості медіатора, самовизначення та рівності прав сторін медіації. Принципи медіації поширюються на стадію підготовки до медіації»^[482].

Отже, жоден суб'єкт не наділений безмежною волею та правом на волевиявлення щодо одноосібного ініціювання та безперешкодного проведення процедури медіації. Медіація атрибутивно передбачає спільну участь та взаємну згоду її сторін на всіх її етапах.

229

Наступний із вищезазначених випадків стосується меж волі та волевиявлення сторін медіації під час вирішення у цей спосіб конфлікту (спору). З одного боку, як уже зазначалося вище, тут діє принцип автономії волі сторони медіації. Це означає, що її воля не може бути обмежена жодним зовнішнім чинником. Так само, виходячи з діалогічної природи медіації, аналогічною автономією волі наділена й інша сторона медіації. В результаті цього стає необхідним самообмеження волі кожної зі сторін медіації: воля та волевиявлення однієї такої сторони де-факто закінчується там, де починається воля та волевиявлення іншої сторони медіації.

Необхідність врахування кожною стороною медіації волі та волевиявлення її іншої сторони, як випливає із другої смислової умови буття людини у світі відповідно до постулатів практичної філософії, сформульованих ще наприкінці ХХ ст., детермінується потребою дотримання ними комунікативної солідарності, або, в іншій термінології, «покладання людини на ближніх і їхню допомогу», тобто на Іншого. «Я називаю його (покладання на Іншого - Р.Г. і П.П.), - резюмує один з лідерів практичної філософії Т. Ренч, - практичним горизонтом комунікативної солідарності»^[483].

Дещо складніший для усвідомлення і пояснення взаємозв’язок між волею та волевиявленням сторони медіації, з одного боку, та людською автономією в принципі як найпершою з умов людського буття. Ця умова, згідно з концепцією практичної філософії, є конституентом смислу людського буття. Такою її робить безпосередньо людська буттєва фактичність, стверджуючи цим самим людину як продукт власного спонтанного саморозвитку, а не чийсь сторонній проєкт^[484]. В свою чергу, людське буття неможливе без задоволення трансцендентальних та набутих людських потреб у благах. Як пише сучасний американський феноменолог українського походження Дам’ян Федорика у розділі «Людські потреби і людська свобода» праці «Філософія дару», людина є невільником

власних потреб. З одного боку, дані потреби нерозривно пов'язані з людиною, проте, з іншого, вони не є атрибутом людини, та виступають умовами її буття^[485].

Отже, наяву достатні підстави для висновку про те, що, відповідно до термінології практичної філософії, основна структура людського світу (буття людини у суспільстві за традиційною термінологією) відзначається фундаментальною антиномістичністю, «яку ми маємо осягати, з одного боку, як природну фактичність, а з другого боку, як проект в свободі»^[486]. При цьому не слід забувати, що саме свободі людини належить роль perpetum mobile у всіх її життєвих проєктах, зокрема й у медіації. Медіація вже стала у багатьох цивілізованих державах світу, а також активно утверджується й в Україні однією із найдієвіших форм цієї свободи суб'єктів соціуму, передусім індивідів.

4.6.