Суб’єкти страхових правовідносин

 «Бути суб’єктом господарського права - означає мати вста­новлену законом можливість вступати в господарські правовідно­сини, бути учасником конкретних господарських правовідносин, мати суб’єктивні господарські права та обов’язки» [163, с.

Проблематика розмежування наукових категорій «суб’єкт» та «учасник» господарських правовідносин є актуальною у науковій юридичній літературі [60; 568; 163] і належить до дискусійних, що зумовлено існуванням різних доктринальних підходів до правового регулювання відносин у сфері господарювання.

На думку В. С. Щербини, «є всі підстави розглядати терміни «суб’єкт господарського права» і «учасник господарських відносин» як тотожні» [568, с. 9].

З огляду на викладене суб’єктами господарських відносин певного виду, в тому числі страхових відносин у сфері господарю­вання, виступають їх учасники.

Стаття 2 ГК України визначає, що учасниками відносин у сфері господарювання є: суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наді­лені господарською компетенцією, громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Стаття 55 ГК України визначає суб’єкта господарювання як учасника господарських відносин, який здійснює господарську дія­льність, реалізовуючи господарську компетенцію (сукупність гос­подарських прав і обов’язків), має відособлене майно і несе відпо­відальність за своїми зобов’язаннями своїм майном, окрім випадків, передбачених законом (ч.

Таким чином, наука господарського права суб’єктами госпо­дарювання визнає «учасників відносин у сфері господарювання, які організовують і здійснюють господарську діяльність, реалізуючи при цьому свою господарську компетенцію, або споживають результати такої діяльності» [568, с. 10].

Безперечно, є всі підстави застосувати вказане поняття як за­гальну конструкцію до поняття «суб’єкт страхової діяльності», про­те з урахуванням специфіки, яка їм притаманна, що зумовлюється особливістю страхових правовідносин у сфері господарювання.

Щодо розуміння терміна «учасник страхової діяльності», то, на нашу думку, спираючись на системне тлумачення статей 2, 55 ГК України, в якості останніх, у вузькому розумінні, можна визна­чити фізичних осіб або суб’єктів господарювання, що виступають стороною зобов’язальних страхових правовідносин та/або надають страхову послугу.

Викладене дає змогу дійти висновку, що поняття учасника страхових правовідносин є ширшим за поняття суб’єкта страхової діяльності.

Різноманітність існуючих страхових правовідносин у сфері господарювання викликає необхідність їх поділу (класифікації) на певні види.

Відповідно до ст. З ГК України господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господар­ськими та внутрішньогосподарськими.

Таким чином, страхові правовідносини у сфері господарю­вання підлягають поділу на види за окремими критеріями.

За критерієм характеру відносин:

-              господарсько-виробничі відносини, які виникають між су­б’єктами страхової/перестрахової діяльності у процесі безпосеред­нього надання страхових/перестрахових послуг;

-              організаційно-виробничі відносини, які складаються між суб’єктами страхової діяльності та органом державного нагляду за страховою діяльністю, щодо реєстрації суб’єктів страхової діяльності в якості фінансових установ (страхові та перестрахові компанії, то­вариства взаємного страхування), страхових посередників (страхові та перестрахові брокери), в якості суб’єктів, що здійснюють виключ­ний вид діяльності; щодо ліцензування страхової діяльності та сер­тифікації діяльності страхових посередників (страхові та перестрахові брокери); контролю та нагляду за дотримання вказаними суб’єктами вимог страхового законодавства України.

За критерієм сфери виникнення та дії господарських відносин:

-              внутрішньогосподарські правовідносини, які виникають усередині суб’єкта страхової діяльності - між його структурними підрозділами; між суб’єктом страхової діяльності в особі його орга­нів управління (їх посадових осіб) та їх учасниками; між суб’єктом страхової діяльності та його структурними підрозділами;

-              міжгосподарські правовідносини - виникають між суб’єк­тами страхової/перестрахової діяльності (страховиками, страховика­ми і перестраховиками, страховиками і товариствами взаємного страхування, страховими посередниками та страховиками і перестра­ховиками та інші поєднання), між суб’єктами страхової діяльності та страхувальниками і між суб єктами страхової діяльності и орга­ном державного нагляду за страховою діяльністю.

³³ У цьому випадку термін «страхувальник» використовується як узагальню­ючий для тих осіб, які можуть набувати прав та обов’язків страхувальника у страхових правовідносинах у сфері господарювання (застраховані особи, вигодонабу вачі).

За взаємним становищем сторін:

-              горизонтальні, які виникають між: 1) суб’єктами страхової діяльності; 2) суб’єктами страхової діяльності та страхувальниками, які є рівноправними при реалізації страхових правовідносин у сфері господарювання;

-              вертикальні, в яких учасники таких правовідносин є нерів­ноправними, і такі правовідносини виникають на страховому ринку України, як правило, між суб’єктами страхової діяльності та орга­ном державного нагляду за страховою діяльністю.

За галузями економіки, в яких можуть виникати страхові правовідносини у сфері господарювання: в агропромисловому ком­плексі; у будівництві; у сфері фінансів; у галузі транспорту; у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Як вважають фахівці, практичне значення таких класифіка­цій є незаперечним, з огляду на те, що законодавець, спираючись на них, має змогу врахувати особливості вказаних видів страхових правовідносин у сфері господарювання у процесі їх правового регу­лювання, управління та контролю [60, с.

Для цілей цього дослідження нас цікавить класифікація стра­хових правовідносин за критерієм взаємного становища сторін. Адже спираючись саме на неї, існує можливість дослідити правове стано­вище учасників страхових правовідносин у сфері господарювання, їх особливості та кваліфікуючі ознаки.

Визначення специфічних ознак учасників страхових право­відносин у сфері господарювання є можливим на підставі аналізу загальних ознак суб’єкта господарського права.

О. М. Вінник поділяє суб’єктів господарського права на:

1)    учасників господарських відносин, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність; 2) суб’єктів організаційно-господарських повноважень, які здійснюють організацію та управління господар­ською діяльністю [60, с. 61-62].

В. С. Щербина наводить примірний перелік суб’єктів госпо­дарського права, серед яких виокремлює: 1) суб’єктів господарюван­ня; 2) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; 3) споживачі; 4) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єк­тів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-госпо­дарські повноваження на основі відносин власності [568, с. 9].

Проведене нами дослідження правового становища суб’єктів страхової діяльності [243; 238] дає змогу на підставі наведених ви­ще класифікацій видів суб’єктів господарського права визначити види основних учасників страхових правовідносин у сфері господа­рювання та угрупувати їх:

1)             на суб’єктів страхової діяльності - страховиків (страхові компанії, філії страховиків-нерезидентів, товариства взаємного страхування, та осіб, які можуть набувати прав та обов’язків стра­ховика у страхових правовідносинах у сфері господарювання);

2)             на учасників страхових правовідносин у сфері господа­рювання: (страхувальники та особи, що можуть набувати прав та обов’язків страхувальників у страхових правовідносинах у сфері господарювання, страхові посередники);

3)             на суб’єктів організаційно-господарських повноважень (Уповноважений орган у сфері нагляду за страховою діяльністю)

З урахуванням реалізації страхових правовідносин на страхо­вому ринку України можна говорити про різноманітність осіб, які мо­жуть бути учасниками страхових правовідносин у сфері господарю­вання.

У межах цього дослідження ми не ставимо перед собою завдання надати вичерпну характеристику правового становища кожного із зазначених учасників страхових правовідносин у сфері господарювання. В якості головного завдання в цій частині ми стави­мо перед собою умову здійснення комплексного системного аналізу правового становища основних учасників страхових правовідносин у сфері господарювання, серед яких, з урахуванням специфіки стра­хових правовідносин, виділяємо:

-            страховиків, в якості яких розглянемо страхові компанії та філії страховиків нерезидентів. Адже товариства взаємного страху­вання, специфіку діяльності яких нами було розглянуто у цій роботі, на страховому ринку відсутні, а отже, детальний розгляд їх правового становища не віднаходить своєї практичної реалізації;

size=2 color=black face="Times New Roman">-             страхувальників, з урахуванням специфіки галузевих стра­хових правовідносин, де увагу зосередимо на страхувальниках - суб’єктах господарювання. Проте специфіка страхувальників - фізичних осіб буде відзначена у нашому дослідженні;

-             учасників страхових відносин у сфері господарювання - страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів), які виконують частину страхової діяльності страховика та можуть бути учасниками страхових правовідносин у сфері господарювання;

-            третіх осіб, що можуть набувати прав сторін страхових правовідносин.

-            уповноважений орган, як орган нагляду за страховою діяль­ністю, що характеризує наявність і визначає специфіку вертикальних страхових правовідносин у сфері господарювання.

Викладена класифікація учасників страхових правовідносин у сфері господарювання дає змогу сформулювати пропозиції щодо доповнення ст. 353 ГК України частиною четверною такого змісту:

«Учасниками страхових правовідносин у сфері господарю­вання можуть виступати страховики (страхові компанії, філії страхо- виків-нерезидентів, товариства взаємного страхування), страхуваль­ники (суб’єкти господарювання та фізичні особи), страхові посе­редники (страхові агенти, страхові брокери), треті особи, на корить яких укладається договір страхування, треті особи, що можуть на­бувати прав страховика у страхових правовідносинах, уповноваже­ний орган у сфері нагляду за страховою діяльністю».

Страхові компанії (страхові організації). Обов’язковою умовою нормального функціонування страхового ринку є наявність учасників страхової діяльності, які у змозі задовольнити виникаючі потреби у страховому захисті на професійній основі.

Головними спеціалізованими учасниками страхової діяльно­сті є страхові компанії, оскільки саме вони мають основним приз­наченням надання страхових послуг, приймаючи на страхування ризики, пов’язані з інтересами інших осіб, зобов’язуючись за дого­вором добровільного страхування або в силу закону (на підставі по­лісу обов’язкового страхування) компенсувати певній особі майбу­тні ймовірні збитки або виплатити страхову суму (відшкодування) при настанні страхового випадку.

Поняття страхової компанії чинне законодавство України не містить. Натомість оперує поняттям «страховик», яке є узагальню­ючим для таких видів учасників страхових правовідносин, що без­посередньо здійснюють страхову діяльність: 1) страхові компанії (організації); 2) філії страховиків - нерезидентів; 3) товариства вза­ємного страхування.

Кожному із зазначених видів учасників притаманні власні функції на ринку страхових послуг та особливості правового стано­вища, що зумовлено своєрідністю професійної страхової діяльності. З огляду на це, позначення одним терміном таких різних учасників страхової діяльності не є доцільним.

На нашу думку, з метою більшої юридичної чіткості, уник­нення підміни хоч і пов’язаних між собою, але різних юридичних явищ, позначених одним терміном, вважаємо за доцільне викорис­тання терміна «страхова компанія» для позначення згаданих вище організацій-страховиків. Це відповідає і світовій практиці, і певною мірою практиці страхової діяльності в Україні.

Загальна кількість страхових компаній станом на 31 березня 2012 року становила 443 страхові компанії, у тому числі страхові компанії, що надають послуги із страхування життя - 64 [252].

Більше того, цей термін іноді використовує сам законода­вець без будь-яких пояснень.

Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 7 верес­ня 1993 року передбачає створення Національної акціонерної страхо­вої компанії «Оранта» шляхом перетворення Української державної страхової комерційної організації на відкрите акціонерне товариство.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінснових послуг» у п. 1 ст. 1 визнає страхові компанії в якості одного з видів фінансових установ.

Податковий кодекс України згадує страхові компанії серед суб’єктів госопдарювання, які не можуть бути платниками єдиного податку (п. 291.5).

З огляду на викладене вище існує необхідність визначення і законодавчого закріплення поняття «страхова компанія».

Аналіз законодавства та узагальнення результатів наукових досліджень [568, с. 9; 60, с. 60-61; 214, с. 16] дає змогу віднести до таких ознак (елементів правового статусу) страхової компанії як уча­сника страхових правовідносин у сфері господарювання наступні:

-              безпосереднє здійснення страхової діяльності з надання страхових послуг з метою захисту майнових інтересів страхува­льників та отримання прибутку. Питання страхової діяльності як системотворчої категорії страхових відносин у сфері господарю­вання були розглянуті у підрозділі 1.4 цієї роботи.

За результатами проведеного дослідження вказаної категорії ми дійшли таких висновків:

-              найбільш ефективно потреби у страховому захисті майно­вих інтересів суб’єктів господарювання в умовах ринку можуть бу­ти задоволені за допомогою страхової діяльності, тобто професійної діяльності страхових організацій (компаній), яка спрямована на фор­мування страхового фонду, що створюється за рахунок великого кола його учасників (страхувальників);

-              в якості призначення господарської страхової діяльності можна визначити задоволення потреб суб’єктів господарювання, в ос­нові яких лежить захист їх майнових інтересів від негативного впли­ву ризиків за рахунок грошових (страхових) фондів, що формуються шляхом сплати зацікавленими особами (фізичними особами, су­б’єктами господарювання) страхових платежів (страхових внесків, страхових премій);

-              страхову діяльність, залежно від мети її здійснення, можна класифікувати на два види: 1) господарська страхова комерційна діяльність (підприємництво), яка здійснюється для досягнення еко­номічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку; 2) господарська страхова некомерційна діяльність, що може здійс­нюватись і без зазначеної мети;

-              специфіка страхової діяльності доводить, що вона є особ­ливим видом господарської діяльності, її результати реалізуються як товар на страховому ринку. Страхові організації (страхові компа­нії, перестрахові компанії) здійснюють вказану діяльність постійно і на професійній основі для задоволення майнових інтересів інших членів суспільства з головною метою - отримання прибутку від опе­рацій, які вони проводять, тобто від надання страхових послуг.

Наведені особливості страхової діяльності дали змогу сфор­мулювати її доктринальне поняття: «страхова діяльність» - це вре­гульована нормами права, здійснювана на підставі ліцензії госпо­дарська діяльність суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових послуг юридичним особам або фізичним осо­бам (страхувальникам) за рахунок грошових фондів (страхових резе­рвів), які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів, щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визна­чених законом чи договором страхування подій (страхових випад­ків), з метою отримання прибутку.

Здійснюється страхова діяльність будь-якого виду шляхом надання страхової послуги, яку слід розуміти як діяльність суб’єктів господарювання щодо задоволення потреб учасників страхових правовідносин у сфері господарювання (як страхувальників) у захи­сті своїх майнових інтересів, за рахунок грошових коштів, які фор­муються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів на підставі закону або договору страхування;

- вид та організаційно-правова форма. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про страхування» страховиками визнаються фінан­сові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств із додатковою відповідальністю згідно із Законом України «Про господарські товариства» та Законом України «Про акціонерні товариства» з урахуванням особливостей, передба­чених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг» у п. 1 ст. 1 визначає, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визна­чених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, лом­барди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяль­ності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визна­чених законом, - інші послуги (операції), пов’язані з наданням фі­нансових послуг.

Щодо організаційно-правових форм страхових компаній, то слід вказати, що законодавцем були обрані такі організаційно-пра­вові форми створення організацій-страховиків, які припускають до­даткову відповідальність учасників за зобов’язаннями страхової компанії повністю або у частках, пропорційно внескам до статутно­го капіталу товариства, особистим майном (за винятком акціонер­ного товариства) [510, с. 27].

Перспектива розвитку законодавства Україні у вказаній час­тині викладена у проекті Закону про внесення змін до деяких законів України та Закону України «Про страхування» у новій редакції № 9614 від 19 грудня 2011 року (далі - Проект № 9614). Стаття 14 Проекту № 9614 встановлює, що страховики (крім філій страхови- ків-нерезидентів) можуть бути створені виключно у формі акціонер­них товариств. Вказана норма повністю відповідає вимогам євро­пейських Директив, зокрема Директиві Європейського Парламенту та Ради 2002/83/ЄС від 5 листопада 2002 року щодо страхування життя [376];

- порядок утворення (набуття статусу) і державної реєст­рації та ліцензування. Порядок створення страхової компанії зале­жить головним чином від організаційно-правової форми, яку учасники обрали для її діяльності.

Державна реєстрація страхових компаній є обов’язковою правовою дією, внаслідок якої вони отримують права юридичної осо­би і включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Порядок страхових компаній відповідно до чинного зако­нодавства є загальним і визначається Законом України «Державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Виконання всіх вимог законодавства щодо створення та реє­страції страхових організацій (компаній) є лише першим кроком для початку здійснення ними страхової діяльності. Наступним кро­ком у вказаному напрямі є отримання ліцензій на здійснення стра­хової діяльності на території України.

Ліцензування страхової діяльності страховика врегульовано спеціальними нормами чинного законодавства України. Так, Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [340] містить банкетну норму, за якою відповідно до спеціальних законів ліцензуванню підлягає такий вид господарської діяльності, як фінансова діяльність (ч. 1 ст. 9).

В якості спеціальних законів, що врегульовують особливо­сті ліцензування страхової діяльності, виступають Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та Закон України «Про страхування». В якості незаконно­го акта слід відзначити Ліцензійні умови провадження страхової діяльності, затверджені Розпорядженням Державної комісії з регу­лювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 року № 40 []. Згідно із зазначеними Ліцензійними умовами відповідно до вимог нормативно-правових актів України щодо страхування Упов­новажений орган видає фінансовим установам ліцензію на прове­дення певного виду страхування, визначеного статтями 6, 7 Закону України «Про страхування»;

- правовий режим майна страхової компанії та звернення на нього стягнень кредиторів. Під правовим режимом майна гос­подарської організації розуміють встановлену правовими нормами структуру майна, порядок його формування (придбання), викорис­тання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.

Залежно від економічної ролі у здійсненні вказаної діяльнос­ті майно будь-якої господарської організації поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріа­льних цінностей та/або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму [567, с. 85].

Майнові фонди, які створюють господарські організації, можна поділити на: 1) універсальні (загальні для всіх); 2) спеціаль­ні, існування яких викликане специфікою діяльності господарських організацій певного виду і які притаманні організаціям цього виду.

Універсальними вважаються фонди, наявність яких прита­манна для всіх суб’єктів господарювання (основні фонди та оборотні активи), та такі, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання певних організаційно-правових форм (наприклад, обов’язкова наяв­ність резервного (страхового) фонду для господарських товариств).

Коло спеціальних фондів тієї чи іншої організації визнача­ється законодавством, що регулює здійснювану нею господарську діяльність.

Визначальну роль у майновому статусі страхової компанії відіграє статутний капітал, який являє собою мінімальний розмір майна цієї організації, яке гарантує інтереси її кредиторів і не може бути меншим визначеної Законом суми [ЗО, с. 44-61; 488; 490].

Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про страхування» мі­німальний розмір статутного капіталу страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюєть­ся в сумі, еквівалентній 1 млн євро, а страховика, який займається страхуванням життя, - 1,5 млн євро за валютним обмінним курсом валюти України. Стаття 2 вказаного Закону встановлює, що при ство­ренні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного капіта­лу статутний капітал повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного капіталу страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного капіталу, в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за стра­ховою діяльністю (далі - Уповноважений орган).

Вказаний порядок встановлено Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг «Про порядок фор­мування статутного капіталу страховика цінними паперами» № 124 від 13 листопада 2003 року, відповідно до якого в якості цінних па­перів визначено лише державні облігації України за їх номінальною вартістю.

Закон України «Про страхування» забороняє використовува­ти для формування статутного капіталу векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи.

До спеціальних фондів страхової компанії належать страхові резерви, резерви для фінансування заходів щодо попередження нещасних випадків, втрати або пошкодження застрахованого майна, а також інші фонди, що є необхідними для здійснення страхової діяльності.

Фінансову надійність страхової компанії забезпечує достат­ність страхових резервів, які відображають обсяг страхових зобов’я­зань за укладеними договорами страхування і утворюються з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхових відшко- дувань залежно від видів страхування (перестрахування).

Основним джерелом формування страхових резервів висту­пають страхові платежі та доходи від інвестиційної діяльності стра­хової компанії.

Правила формування, розміщення та обліку страхових резервів встановлюються на основі ст. 31 Закону України «Про страхування» Уповноваженим органом.

Юридична категорія «правовий режим майна страхової ком­панії», окрім розглянутих вище, вміщує в себе питання щодо порядку розподілу майна при ліквідації зазначених суб’єктів, а також звернен­ня на нього стягнення кредиторів.

З огляду на зміну правового регулювання питання порядку розрахунків по боргах страхової компанії перед кредиторами- страхувальниками необхідно звернути окрему увагу на норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом». Вказаний закон встановлює загальну та спе­ціальну черговості задоволення вимог кредиторів-страхувальників у разі визнання страхової компанії банкрутом.

Пункт в¹ пп. 1 п. 1 ч. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визна­чає, що вимоги кредиторів за договорами страхування задовольня­ються у першу чергу (загальна черговість). Проте ст. 45 зазначеного Закону фактично встановлює спеціальну черговість задоволення вимог кредиторів-страхувальників. Частина 9 ст. 45 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» регламентує, що у разі визнання господарським судом страховика банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури вимоги кредиторів за договорами страхування першої черги підлягають за­доволенню в такому порядку:

- у першу чергу - вимоги за договорами особистого страху­вання, передбачені ч. 8 цієї статті (страхувальники за договорами страхування, за якими страховий випадок настав до дня прийняття господарським судом постанови, про визнання страховика банкру­том та відкриття ліквідаційної процедури, мають право вимагати страхові виплати);

-              у другу чергу - вимоги фізичних осіб за іншими догово­рами страхування, передбачені ч. 8 цієї статті (страхувальники за договорами страхування, за якими страховий випадок настав до дня прийняття господарським судом постанови, про визнання страхови­ка банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, мають право вимагати страхові виплати);

-              у третю чергу - вимоги за договорами особистого страху­вання, передбачені ч. 7 цієї статті (страхувальники за договорами страхування, дії яких припиняються на підставах, передбачених ч. 6 цієї статті, мають право вимагати повернення частини виплаченої страховику страхової премії пропорційно різниці між строком, на який був укладений договір страхування, і строком, протягом якого фактично діяв договір страхування, якщо інше не передбачено за­конодавством) ;

-              у четверту чергу - вимоги фізичних осіб за іншими дого­ворами страхування, передбачені ч. 7 цієї статті (страхувальники за договорами страхування, дії яких припиняються на підставах, пе­редбачених ч. 6 цієї статті, мають право вимагати повернення час­тини виплаченої страховику страхової премії пропорційно різниці між строком, на який був укладений договір страхування, і строком, протягом якого фактично діяв договір страхування, якщо інше не передбачено законодавством);

-              у п’яту чергу - вимоги юридичних осіб за іншими догово­рами страхування, передбачені ч. 8 цієї статті (страхувальники за договорами страхування, за якими страховий випадок настав до дня прийняття господарським судом постанови про визнання страхови­ка банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, мають право вимагати страхові виплати);

-              у шосту чергу - вимоги юридичних осіб за іншими дого­ворами страхування, передбачені ч. 7 цієї статті (страхувальники за договорами страхування, дії яких припиняються на підставах, пе­редбачених ч. 6 цієї статті, мають право вимагати повернення час­тини виплаченої страховику страхової премії пропорційно різниці між строком, на який був укладений договір страхування, і строком, протягом якого фактично діяв договір страхування, якщо інше не передбачено законодавством).

Вказані положення законодавства України про банкрутство відповідають вимогам європейських Директив. Директива 2001/17/ЄС Європейського Парламенту та Ради «Про реорганізацію та ліквіда­цію страхових підприємств» від 19 березня 2001 року [370] встанов­лює два можливих методи задоволення вимог кредиторів страхува­льників: 1) держави-члени можуть обирати між наданням страховим вимогам^[28] абсолютної пріоритетності перед усіма іншими вимогами щодо активів, що представляють технічні резерви; 2) чи наданням страховим вимогам особливої черговості, якій можуть передувати лише вимоги по заробітній платі, соціальному забезпеченню, подат­кам та правам “іпгет ” над усіма активами страхового підприємства.

Жоден із двох методів, що передбачає ця Директива, не пе­решкоджає державі-члену встановити черговість між різними кате­горіями страхових вимог.

Два можливих методи підходу до страхових вимог розгляда­ються як еквівалентні по суті. Перший метод забезпечує, що активи, які представляють технічні резерви, впливають на страхові вимоги, другий метод забезпечує, що страхові вимоги займають таке місце в черговості кредиторів, які впливають не лише на активи, що пред­ставляють технічні резерви, а й на всі активи страхового підприємства.

З огляду на викладене можна стверджувати, що положення Директиви 2001/17/ЄС враховані в законодавстві України в частині встановлення черговості вимог кредиторів-страхувальників:

- наявність господарської правосуб’єктності. В. С. Щерби­на визнає ознаку наявності господарської правосуб’єктності у суб’єк­та господарювання в якості основної.

Сутність категорії «господарська правосуб’єктність» вдало визначила О. М. Вінник як визнані державою за певним суб’єктом господарських відносин можливості бути суб’єктом права (мати і здійснювати господарські права та обов’язки, відповідати за їх не­належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг господар­ської правосуб’єктності учасників господарських відносин фіксу­ється в законі та в установчих документах і залежить, зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності [60, с. 61].

Фактично, слід зазначити, що розглянуті вище ознаки стра­хових компаній як суб’єктів страхових правовідносин у сфері гос­подарювання становлять зміст їх господарської правосуб’єктності.

Все викладене вище дозволяє сформулювати науково обґру­нтоване поняття страхової компанії як учасника страхових право­відносин у сфері господарювання.

- страхова компанія як учасник страхових правовідносин у сфері господарювання - це фінансова установа, створена у вста­новленому законом порядку у формі господарського товариства, що здійснює страхову діяльність шляхом надання страхової послуги на підставі ліцензії, щодо захисту майнових інтересів заінтересованих осіб, має необхідне для цього майно і володіє господарською право- суб’єктні стю відповідно до закону і установчих документів, з метою отримання прибутку.

Наведені ознаки та сформульоване поняття страхової ком­панії дають змогу сформулювати пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства України:

1. Доповнити ст. 353 ГК України частиною п’ятою, виклавши її в такій редакції:

«Страхова компанія як учасник страхових правовідносин у сфері господарювання - це фінансова установа, створена у вста­новленому законом порядку у формі господарського товариства, що здійснює страхову діяльність шляхом надання страхової послуги на підставі ліцензії, щодо захисту майнових інтересів заінтересованих осіб, має необхідне для цього майно і володіє господарською право- суб’єктністю відповідно до закону і установчих документів, з метою отримання прибутку»;

2. Доповнити ст. 2 частиною другою, виклавши її в такій редакції:

«Страхова компанія - це фінансова установа, створена у вста­новленому законом порядку у формі господарського товариства, що здійснює страхову діяльність шляхом надання страхової послуги на підставі ліцензії, щодо захисту майнових інтересів заінтересованих осіб, має необхідне для цього майно і володіє господарською право- суб’єктністю відповідно до закону і установчих документів, з метою отримання прибутку».

Філії страховиків - нерезидентів. Аналіз проблематики ді­яльності нерезидентів на страховому ринку України вимагає звер­нення до історії питання. До 2006 року законодавство України про страхування (ст. 2 Закону України «Про страхування») містило по­ложення про те, що страхова діяльність в Україні здійснюється ви­ключно страховиками-резидентами.

Вказане обмеження на діяльність іноземних страховиків було введено до вітчизняного законодавства з метою захисту національно­го страхового ринку, прагнення поліпшити платіжний баланс країни для інвестування тимчасово вільних коштів страховиків у власну економіку [510, с. 27].

Але заборона на здійснення страхової діяльності іноземними страховиками призвела до того, що в Україну практично не надхо­дять сучасні страхові технології, існує слабка система особистого страхування, яка в змозі надійно захистити майнові інтереси стра­хувальників. Зазначена норма обмежила необхідну для розвитку будь-якої підприємницької діяльності здорову конкуренцію, україн­ські страхові компанії до останнього часу практично не мали вихо­ду на світовий страховий ринок і тому ще й досі не визнані в якості професіоналів страхової справи закордонними колегами [4, с. 114].

Зазначена ситуація поступово мала бути змінена на краще у зв’язку з ратифікацією Україною Угоди «Про партнерство та спів­робітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами», підписаною Україною 14 червня 1994 року.

Відповідно до доповнення до Додатку № 5 Угоди визнача­лося, що не пізніше ніж через п’ять років після дати її підписання Україна зобов’язується створити необхідні умови для заснування страхових компаній Співтовариства, а також спільних страхових компаній, і застосувати до них на своїй території режим, не менш сприятливий, ніж той, що надається її власним компаніям або компа­ніям будь-якої третьої країни, залежно від того, який із них є кращий.

Беручи до уваги, що п’ятирічний термін виконання Украї­ною вказаного вище міжнародного зобов’язання минув, юридично невиправданим було збереження тривалий час легального обмеження кола страховиків лише резидентами України, оскільки необхідність виконання взятих зобов’язань не потребує доказів, український зако­нодавець мав, як мінімум, виключити наведене застереження із ст. 2 Закону України «Про страхування».

Проте Законом України «Про внесення змін до Закону Украї­ни «Про страхування» від 16 листопада 2006 року № 357-V правове регулювання щодо присутності нерезидентів на страховому ринку змінилося. Вказаний Закон вніс доповнення до ст. 2 Закону України «Про страхування», відповідно до якої забороняється здійснювати страхову діяльність на території України страховиками-нерезиден­тами, крім таких видів страхової діяльності:

-              виключно із страхування ризиків, пов’язаних із морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо об’єктом страхуван­ня є майнові інтереси, пов’язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспор­туванням товарів;

-              перестрахування;

-              страхове посередництво, таке як брокерські та агентські операції стосовно: перестрахування, виключно із страхуванням ризи­ків, пов’язаних із морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони тран­спортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів;

- допоміжні послуги із страхування, такі як консультаційні послуги, оцінка актуарного ризику та задоволення претензій.

Крім того, ст. 2 Закону України «Про страхування» встанов­лює особливості правового статусу нерезидента як учасника стра­хових правовідносин у сфері господарювання. Згідно із зазначеною нормою страховик-нерезидент має право здійснювати страхову дія­льність в Україні за таких умов:

1)             держава, в якій зареєстрований страховик-нерезидент, на­лежить до держав - членів Світової організації торгівлі, не належить до держав, які не беруть участі в міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, а також співпрацює із Групою з розробки фінансових заходів боротьби з від­миванням грошей (FATF). У разі здійснення перестрахування вимога щодо членства у Світовій організації торгівлі держави, в якій за­реєстрований страховик-нерезидент, не застосовується;

2)             між уповноваженим органом із здійснення нагляду за стра­ховими компаніями країни, в якій зареєстрований страховик-нере­зидент, та Уповноваженим органом підписано меморандум (укладено угоду) про обмін інформацією;

3)             за страховою діяльністю відповідно до законодавства країни реєстрації страховика-нерезидента здійснюється державний нагляд;

4)            між Україною та країною, в якій зареєстрований страховик- нерезидент, укладено міжнародний договір про запобігання подат­ковим ухиленням та уникнення подвійного оподаткування;

5)             держава, в якій зареєстрований страховик-нерезидент, не включена до переліку офшорних зон, визначеного згідно із законо­давством України;

6)             страховик-нерезидент має відповідну ліцензію на здійснен­ня страхової діяльності відповідно до законодавства держави, в якій він зареєстрований;

7)             рейтинг фінансової надійності (стійкості) страховика-нере­зидента відповідає вимогам, установленим Уповноваженим органом.

Вказане фактично доводить можливість діяльності на страхо­вому ринку України іноземних страхових компаній. Проте зазначені зміни законодавства стали предметом жорстких і довготривалих дискусій між учасниками страхового ринку України та Уповнова­женим органом.

На нашу думку, зважаючи на те, що діяльність нерезидентів на страховому ринку України підпадає під дію не лише страхового зако­нодавства, а й законодавства України про зовнішньоекономічну діяль­ність, правове становище таких осіб не повинно йому суперечити.

Відповідно до Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 2) суб’єкти при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються принципом свободи зовнішньоекономічного підприєм­ництва, який полягає в праві суб’єктів добровільно вступати в зов­нішньоекономічні зв’язки; принципом юридичної рівності й недис- кримінації, що полягає в рівності перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, у тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльно­сті; забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держа­ви, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб’єктів гос­подарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками; неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів, крім випадків, передбачених цим За­коном; принципом верховенства закону, що полягає в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України; забо­роні застосування підзаконних актів, що в будь-який спосіб ство­рюють для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.

Стаття 5 наведеного Закону визначає, що всі суб’єкти зовні­шньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь- які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак, і наголошує на тому, що втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб’єктів у випадках, не передбачених цим Законом, у тому числі й шляхом видання підзаконних актів, які створюють для її здійснення умови, гірші від встановлених у цьому Законі, є обмеженням права здійс­нення зовнішньоекономічної діяльності і як таке забороняється.

При цьому у ст. 7 вказаного Закону «Про зовнішньоекономі­чну діяльність» зазначено, що на території України для іноземних суб’єктів господарської діяльності запроваджуються національний режим, який означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти господар­ської діяльності України.

Наведені норми страхового законодавства України в частині участі нерезидентів у страхових правовідносинах у сфері господа­рювання окреслюють теоретико-практичну проблему відповідності їх правового статусу вимогам чинного законодавства та конфлікту норм між законодавством України про страхування та законодавством про зовнішньоекономічну діяльність. При цьому основну увагу зако­нодавця повинні привернути питання обмеження прав страховиків- нерезидентів у частині здійснення страхової діяльності щодо окремих видів і форм страхування.

Проте з травня 2013 року^[29] відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про страхування”» № 2774-IV від 7 липня 2005 року присутність нерезидентів на страховому ринку України, і як наслідок їх правове становище у страхових відносинах у сфері господарювання, буде змінено.

У цьому нормативному акті зазначено, що зареєстровані Упов­новаженим органом відповідно до цього Закону та законодавства України постійні представництва у формі філій іноземних страхо­вих компаній, які також одержали у встановленому порядку ліцен­зію на здійснення страхової діяльності (далі - філії страховиків- нерезидентів), визнаються поряд із національними страховими ком­паніями страховиками, які мають право здійснювати страхову діяль­ність на території України.

Страховиками-нерезидентами вважаються фінансові устано­ви, що створені та мають ліцензію на провадження страхової діяль­ності відповідно до законодавства тих іноземних держав, у яких вони зареєстровані.

Уповноважений орган, з метою визначення правового статусу страховиків-нерезидентів у страхових правовідносинах, у розвиток положень Закону прийняв п’ять розпоряджень:

1)             Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про затвердження Порядку реєстрації філій страховиків-нерезидентів» № 6021 від 19 липня 2006 року [323], згідно з яким визначено, що страховик-нерезидент - це фінансова установа, що створена та має ліцензію на провадження страхової діяльності відповідно до законодавства тієї іноземної держави, у якій вона зареєстрована. Філією страховика-нерезидента є постійне пред­ставництво страховика-нерезидента у формі філії. Філія здійснює страхову діяльність на території України на підставі свідоцтва про реєстрацію філії, який є документом, що засвідчує факт внесення інформації про філію до Реєстру філій страховиків-нерезидентів. Реєстрацію філії здійснює Уповноважений орган, який приймає рі­шення про реєстрацію філії або про відмову в її реєстрації не пізні­ше ЗО днів із дня надходження заяви та всіх необхідних документів від заявника;

2)             Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності філіями страховиків-нерезиден­тів» № 6201 від 7 вересня 2006 року. Згідно із вказаним Розпоря­дженням ліцензування страхової діяльності філій є обов’язковою передумовою щодо надання страхових послуг на страховому ринку України. Після отримання відповідної ліцензії філія страховика- нерезидента має право здійснювати страхову діяльність на всій те­риторії України. Філія страховика-нерезидента може здійснювати страхову діяльність виключно з тих видів страхування, які передба­чені в ліцензіях. Філія, яка має ліцензію на страхування життя, не має права займатися іншими видами страхування. Ліцензія на про­вадження обов’язкового страхування цивільно-правової відповіда­льності власника наземних транспортних засобів видається строком на три роки, при повторній видачі ліцензії на даний вид страхуван­ня, якщо до філії страховика-нерезидента протягом попереднього строку користування ліцензією не застосувались заходи впливу, - на п’ять років. Ліцензії на здійснення інших видів страхової діяль­ності - безстрокові. Ліцензія видається на здійснення окремого виду страхування та дає право одночасно проводити перестрахування за цим видом страхування. Укладення договорів перестрахування з пе- рестраховиками-нерезидентами, у тому числі з тими, які мають свої представництва в Україні, дозволяється у випадках, передбачених нормативно-правовими актами України. Органом ліцензування ви­ступає Уповноважений орган. Процедура ліцензування страхової діяльності філій триває ЗО календарних днів із дати надходження заяви та всіх необхідних документів від заявника;

3)             Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг «Про затвердження вимог до гарантійного депо­зиту філії страховика-нерезидента» № 6244 від 19 вересня 2006 ро­ку [295]. Вказане Розпорядження визначає, що гарантійний депозит постійного представництва у формі філії іноземної страхової ком­панії є гарантією задоволення вимог страхувальників, застрахова­них осіб, вигодонабувачів та кредиторів відповідно до Закону Укра­їни «Про страхування». Мінімальний розмір гарантійного депозиту філії страховика-нерезидента встановлюється у сумі, рівній або ек­вівалентній 1 млн євро за валютним обмінним курсом валюти Укра­їни у разі, якщо філія планує здійснювати види страхування інші, ніж страхування життя, та 10 млн євро за валютним обмінним кур­сом валюти України у разі, якщо філія планує здійснювати страху­вання життя. Гарантійний депозит вноситься виключно грошовими коштами та підлягає сплаті в повному обсязі. Гарантійний депозит вноситься у гривнях та/або іноземній валюті за валютним обмінним курсом валюти України. Кошти, за рахунок яких вноситься гаран­тійний депозит, не можуть бути одержані в кредит, позику та під заставу чи обтяжені в інший спосіб. Закриття гарантійного депозиту страховиком-нерезидентом відбувається у випадку ліквідації філії страховика-нерезидента після задоволення всіх вимог за договора­ми страхування, укладеними на території України;

4)             Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про затвердження Положення про здійснення нагляду за діяльністю філій страховиків-нерезидентів та застосування заходів впливу за порушення ними законодавства про фінансові послуги та про внесення змін до деяких нормативно- правових актів» № 6426 від 16 листопада 2006 року [306]. Вказане Розпорядження встановлює, що нагляд за діяльністю філій страхо- виків-нерезидентів здійснюється відповідно до Законів України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансо­вих послуг», «Про страхування», «Про запобігання та протидію ле­галізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та інших нормативно-правових актів, які регулюють відносини у сфері надання фінансових послуг, з урахуванням особливостей, установ­лених цим Положенням. За порушення вимог законодавства про фінансові послуги, допущені в процесі діяльності філії страховика- нерезидента на території України, Уповноважений орган вживає заходи впливу, передбачені Законами України «Про фінансові пос­луги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» у порядку, визначеному нормативно-правовими актами Уповноваженого органу, з урахуванням особливостей, уста­новлених цим Положенням;

5)             Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про затвердження Порядку ліквідації філій страховиків-нерезидентів» № 6504 від 7 грудня 2006 року [318], відповідно до якого ліквідація філії може бути здійснена за рішен­ням уповноваженого органу управління страховика-нерезидента або на підставі рішення суду. Ліквідація філії за рішенням страховика- нерезидента здійснюється в порядку, установленому законодавством країни місця реєстрації страховика-нерезидента з урахуванням особ­ливостей, установлених Законом України «Про страхування» та нор­мативно-правовими актами Уповноваженого органу, що регулюють діяльність філій страховиків-нерезидентів. У разі ліквідації філії за рішенням суду ліквідація здійснюється в порядку, визначеному за­конодавством України, з урахуванням особливостей, установлених цим Порядком. Ліквідація філій страховиків-нерезидентів здійсню­ється з дотриманням чинного законодавства України та пріоритет­ності інтересів страхувальників (застрахованих осіб).

Проведений аналіз законодавства України в частині визна­чення правового статусу страховиків-нерезидентів на страховому ринку України та перспективи його розвитку доводять, що у страхо­вих правовідносинах у сфері господарювання правове становище нерезидентів подібне правовому становищу національних страхови­ків, проте специфіка закріплення їх правового статусу призводить до конфлікту норм вітчизняного законодавства України про страхуван­ня та законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність.

З огляду на той факт, що філії нерезидентів визнаються стра­ховиками у розумінні ч. 1 ст. 2 Закону України «Про страхування», вони є нарівні із страховими компаніями-резидентами головними учасниками страхової діяльності, яка пов’язана з наданням страхових послуг юридичним особам або фізичним особам (страхувальникам) за рахунок грошових фондів (страхових резервів), що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів, щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи догово­ром страхування подій (страхових випадків), із метою отримання прибутку на підставі ліцензії.

Страхувальники. З урахуванням специфіки страхових пра­вовідносин у сфері господарювання страхувальниками таких право­відносин, як правило, виступають суб’єкти господарювання.

Відповідно до ч. З ст. 353 ГК України, відповідно до якої стра­хувальниками визначаються учасники господарських відносин, які уклали договори страхування із страховиками або є страхувальни­ками відповідно до закону.

Стаття 2 ГК України містить перелік учасників відносин у сфері господарювання. Вказана норма дає підстави для виділення серед страхувальників страхових правовідносин у сфері господарю­вання двох груп суб’єктів: 1) страхувальників - суб’єктів господа­рювання; 2) страхувальників - фізичних осіб.

Страхувальники - суб ’єкти господарювання. Страхувальник - суб’єкт господарювання для вступу у страхові правовідносини у сфері господарювання повинен:

1) володіти господарською правосуб’єктністю, тобто набути прав учасника господарських правовідносин. Правове становище такого страхувальника має характеризуватися всіма ознаками, які притаманні суб’єктам господарювання. Така особа має бути зареєс­трована або як юридична особа, або як фізична особа - підприє­мець. Тобто ознака державної реєстрації є обов’язковою умовою для страхувальника - суб’єкта господарювання для вступу у страхові правовідносини як із добровільного, так і з обов’язкового страхування.

Виникає проблемне питання щодо необхідності наявності у страхувальника ліцензії на здійснення профільного виду діяльності (якщо така обов’язковість передбачена законом) при вступі у стра­хові правовідносин.

На нашу думку, якщо вид страхових правовідносин, у які має намір вступити заінтересована особа, не пов’язаний безпосередньо із здійсненням професійної діяльності, наявність ліцензії на здійс­нення певного виду господарської діяльності для такого страху­вальника при укладенні договору добровільного страхування не є обов’язковою. Проте це правило «не спрацьовує» при вступі у пра­вовідносини з обов’язкового страхування.

Так, наприклад, якщо юридична особа займається туропера- торською діяльністю, яка відповідно до п. ЗО ч. З ст. ЗО Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» підлягає ліцензуванню в період після державної реєстрації і до мо­менту отримання відповідної ліцензії має інтерес у цілісності та схоронності (страхуванні) майна, яке належить їй на праві власнос­ті, - відсутність ліцензії не може слугувати відмовою в укладанні договору страхування, з підстав невідповідності особи страхувальни­ка її правовому статусу, визначеному спеціальним законодавством.

Натомість якщо вказаний суб’єкт господарювання має інте­рес у страхуванні своєї професійної відповідальності перед третіми особами (клієнтами), що передбачено п. 31 ст. 7 Закону України «Про страхування» (страхування відповідальності суб’єктів турис­тичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров’ю туриста або його майну), наявність ліцензії при вступі у страхові правовід­носини такого виду є обов’язковою умовою;

2) мати майновий інтерес у цілісності та схоронності предме­та страхування. Адже з моменту вступу у страхові правовідносини або на підставі договору добровільного страхування або на підставі закону майновий інтерес стає страховим інтересом, який у теорії стра­хового права є об’єктом страхування.

Слід зазначити, що в науковій юридичній літературі погляд на цей елемент правового статусу страхувальника як на можливість вступу у страхові правовідносини, піддається критиці. Так, відомий російський дослідник страхового права Ю. Б. Фогельсон у своїй праці «Договір страхування у російському цивільному праві» дово­дить інше. Автор вказує, що «не наявність страхового інтересу, не сплата премії і навіть не отримання виплати, а лише участь в узго­дженні умов договору та у його укладенні робить особу страхува­льником» [517, с. 225].

На нашу думку, такий підхід не є обґрунтованим, адже, вва­жаємо, що саме наявність майнового інтересу скеровує особу до укладання договору добровільного страхування або вступу у стра­хові правовідносини на підставі закону, тобто задовольняє потреби заінтересованих осіб у захисті власних майнових інтересів.

Страхувальники - фізичні особи. Зрозуміло, що залежно від фактичних обставин страхового правовідношення в якості страху­вальників у договорі страхування певного виду можуть виступати фізичні особи. З огляду на зазначене виникає питання: чи буде такий договір страхування визнаватися господарським? На нашу думку, в контексті системного тлумачення статей 1, 2, 55, 173, 179 ГК Ук­раїни договір страхування може визнаватися господарським, навіть у разі укладання його з іншою стороною, яка суб’єктом господарю­вання не є, за умови, що всі ознаки господарського договору, дослі­джені нами у підрозділі 2.2 цієї роботи, в договорі страхування при­сутні. За таких умов наведена група осіб страхового правовідношення є учасниками відносин у сфері господарювання. Вказане дає підста­ви для окреслення правового статусу страхувальника - фізичної особи в цьому дослідженні.

Закон України «Про страхування» до страхувальників - фі­зичних осіб висуває умову їх дієздатності. Стаття ЗО ЦК України встановлює, що цивільну дієздатність має фізична особа, яка усві­домлює значення своїх дій та може керувати ними.

Під цивільною дієздатністю фізичної особи закон розуміє її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самос­тійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести від­повідальність у разі їх невиконання.

Повна цивільна дієздатність фізичної особи настає після до­сягнення 18 років (повноліття) (ст. 33 ЦК України).

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла пов­ноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєст­рації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберіга­ється. Саме з моменту набуття повноліття фізична особа може вступа­ти у страхові правовідносини.

При цьому відповідно до положень ст. 32 ЦК України фізична особа, яка володіє неповною цивільною дієздатністю, може вступа­ти у страхові правовідносини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

У разі якщо неповнолітня особа є застрахованою за догово­ром особистого добровільного страхування, вона може розпоряджа­тися грошовими коштами, що внесені повністю або частково інши­ми особами у фінансову установу на її ім’я, за згодою органу опіки та піклування і батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

На нашу думку, головною умовою, яка визначає страхуваль­ників страхових правовідносин у сфері господарювання в якості їх головних учасників, є наявність страхового інтересу щодо ціліснос­ті та схоронності предмета страхування. Саме наявність страхового інтересу як об’єкта страхових правовідносин доводить, що: особа володіє предметом страхування на законних підставах; має інтерес щодо його цілісності та схоронності; може зазнати збитків у разі настання страхового випадку, визначеного договором добровільно­го страхування або законом; має можливість укласти договір (поліс) страхування; має право на отримання страхової виплати.

Споживачі страхової послуги. Зрозуміло, що споживач страхової послуги не є окремим видом учасника страхових право­відносин у сфері господарювання, це радше статус такого учасника, який виникає у нього при споживанні послуги (товару, роботи) пев­ного виду. Проте, з урахуванням дискусійності та актуальності пи­тання і можливості поширення статусу споживача страхової послуги на страхувальника - суб’єкта господарювання, вважаємо за необ­хідне розглянути його саме у цьому підрозділі, який присвячений страхувальникам як учасникам страхових правовідносин у сфері гос­подарювання. Розглядаючипитання правового становища страхови­ків і страхувальників у страхових правовідносинах в сфері господа­рювання, на нашу думку доречно торкнутися проблематики визна­ння за суб’єктами господарювання статусу споживача страхової послуги. На нашу думку, проблемні питання поширення Закону України «Про захист прав споживачів» на правовідносини із стра­хування мають два аспекти практичного втілення: загальноючидич- ний і галузевий.

Загальноюридичний аспект знаходить свій прояв при засто­суванні судами загальної юрисдикції положень зазначеного Закону до вказаних правовідносин. Галузевий аспект полягає у можливості визначення за суб’єктом господарювання статусу споживача стра­хової послуги.

Питання щодо можливості поширення на правовідносини із страхування норм Закону «Про захист прав споживачів» є наразі актуальними у праовзастосовчій діяльності.

Так, у Листі Верховного Суду України «Про судову практика розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування» від 19 липня 2011 року вказано, що деякі суди, вирішуючи спори такої категорії, не поширюють на спірні правовідносини, що випли­вають з договорів страхування та відповідно врегульовані спеціаль­ними законами (законом України «Про страхування» та Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»), положення Закону України «Про захист прав споживачів» з огляду на те, що предметом спору є не якість страхо­вих послуг, а права та обов’язки сторін згідно з умовами договору страхування.

Так, Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської обла­сті ухвалою від 4 червня 2009 р. відкрив провадження у справі за позовом Я. до ЗАТ «Фінансова група «Страхові традиції» про зо­бов’язання виплатити страхове відшкодування. Оскаржуючи цю ухвалу, представник страховика посилався на те, що юридичною адресою є м. Київ, а тому за загальним правилом підсудності справа має розглядатися у Подільському районному суді м. Києва.

Залишаючи зазначену ухвалу без змін, апеляційний суд ви­ходив із того, що спір між сторонами виник із приводу виконання договору про надання страхових послуг, а тому правовідносини, крім Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-пра­вової відповідальності власників наземних транспортних засобів», регулюються ще й Законом України «Про захист прав споживачів», тобто позивач вправі був звернутися для вирішення спору за місцем свого проживання.

В свою чергу, Долинський районний суд Івано-Франківської області ухвалою від 5 березня 2009 р. відкрив провадження у справі за позовом, К. до ЗАТ «Страхова група «ТАС» про стягнення боргу за договором страхування.

Скасовуючи цю ухвалу та передаючи справу на новий розг­ляд до суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що згідно з договором страхування транспортного засобу позивачка уклала договір із страховиком в особі виконуючого обов’язки дире­ктора філії у м. Івано-Франківську, а тому вона має право звернути­ся з позовом за місцем знаходження юридичної особи або філії, а не за місцем проживання.

На нашу думку, вказана судова позиція щодо не поширення дії Закону України «Про захист прав споживачів» на правовідносини із страхування є помилковою, виходячи із наступного. Відповідно до Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до ринків фінансових послуг належать страхові послуги, які безпосередньо надаються фінансовими уста­новами, до кола яких входять страхові компанії. Метою зазначеного Закону є створення правових основ для захисту інтересів спожива­чів фінансових послуг (ст. 1).

Згідно Закону України «Про захист прав споживачів» захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом, і при цьому споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав (ст. 24).

З огляду на те, що Закон України «Про захист прав спожи­вачів» не визначає певних меж своєї дії, то згідно правозастосовної практики судів загальної юрисдикції України, до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорівст- рахування.

Погоджуючись з цією позицією, Судова Колегія в Цивільних Справах Верховного Суду України в Узагальненні практики вирі­шення судами спорів, що виникають із договорів про надання гро­мадянам фінансово-кредитних послуг недержавними структурами підприємницької діяльності від 1 грудня 1997 року [505] звертає увагу на те, що правовідносини в справах за позовами громадян до страхових товариств, регулюються загальними нормами зобов’я­зального права, відповідними актами, що регулюють діяльність такої структури (Закон України «Про страхування»), укладеними догово­рами про надання послуг і при вирішенні таких справ визнає за не­обхідне враховувати роз’яснення, п. 2 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», яким передбачено, що правовідносини, які регулює Закон «Про захист прав споживачів», поширюються, зокрема, на відносини, що виник­ли із договорів страхування. І зазначає, що положення Закону Укра­їни «Про захист прав споживачів» та вказане роз’яснення Пленуму Верховного Суду стосуються і інших питань, зокрема, підсудності цих спорів, звільнення від сплати судового збору позовних заяв.

З огляду на викладене, вважаємо, що є всі законодавчі підс­тави для поширення на страхові правовідносини положень Закону України «Про захист прав споживачів», що певною мірою підтвер­джується і позитивними випадками правозастосування.

Споживачем страхової послуги як сторони за договором стра­хування в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» [330] виступає фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих пот­реб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (п. 22 ст. 1).

Наведене визначення встановлює такі легальні ознаки спо­живача страхової послуги:

-             за суб’єктним складом споживач - це фізична особа;

-            вступає у договірні правовідносини із страховиком щодо придбання специфічних страхових послуг (при цьому конструкція послуг визначається через поняття продукції, яке вміщено у п. 19 ч. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виго­товляються, виконуються чи надаються для задоволення суспіль­них потреб);

- мета споживання - особисті потреби, безпосередньо не пов’язані з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

З огляду на наведені поняття та ознаки законодавець виво­дить «за межі» кола споживачів юридичних осіб за фізичних осіб - підприємців. З огляду на те, що поняття «споживач» вказує на тих суб’єктів, які користуються «підвищеним» захистом з боку держа­ви, це фактично позбавляє їх можливості на захист своїх порушених прав та законних інтересів тими засобами, які зазначеним законом передбачені.

size=2 color=black face="Times New Roman">Суб’єкт господарювання на рівних із фізичними особами умовах, передбачених страховим законодавством, укладає договори страхування, вносить страхові платежі, виконує інші умови договору страхування, знаходиться під страховим захистом протягом терміну дії договору страхування - тобто споживає страхову послугу. Проте у разі невиконання або не належного виконання страховиком своїх зобов’язань за договором страхування, що тягне за собою порушен­ня прав та законних інтересів, суб’єкт господарювання як споживач страхової послуги позбавлений права на спеціальні засоби захисту, передбачені законодавством про захист прав споживачів.

Дослідження сутності та правового становища споживача у відносинах із добровільного страхування не є метою цієї роботи. Проте вважаємо за потрібне зупинитися на деяких ключових аспек­тах цього дискусійного питання та навести власні висновки стосов­но проблематики визнання за суб’єктом господарювання статусу споживача страхової послуги.

Дослідження історії виникнення «споживацького руху» дово­дять, що ідея захисту прав споживачів набула поширення в результа­ті переходу від натурального до індустріального типу господарюван­ня, коли споживачі вже не могли задовольняти власні потреби своїми силами і були вимушені вступати у відносини обміну [129, с. 150].

Д. Д. Безрукова у своєму дослідженні доводить, що підпри­ємець і споживач - це дві частини одного цілого, що знаходяться у стані боротьби один з одним. І саме така боротьба є основою рин­кової економіки та характеризується нерівністю сторін [курсив наш. - П. H.] [32, с. 4].

Як зазначає Ю. Б. Фогельсон, правовий інститут захисту спо­живачів припускає, що право займає позицію обмежувача економічної свободи учасників ринків на користь найслабшої сторони. В іншому випадку диспропорції, що існують на профільних ринках, ускладню­ють процес задоволення потреб членами суспільства [129, с. 152].

На нашу думку, у вказаному аспекті слід говорити не про обмеження свободи, а про можливі механізми захисту порушених прав та законних інтересів найслабшої сторони у відповідних пра­вовідносинах. Вказані механізми на сьогодні передбачені спеціаль­ним Законом України «Про захист прав споживачів», норми якого з огляду на їх зміст та системне тлумачення належать до сфери пуб­лічно-правового регулювання. Адже держава на підставі Закону встановлює права споживачів, підстави, форми та види відповідаль­ності суб’єктів господарювання, що виконують роботу та/або нада­ють послугу; встановлює особливості судового захисту прав спожи­вачів; визначає систему органів державного нагляду у сфері захисту прав споживачів, правові форми та засоби державного регулювання у цій сфері; визначає мету діяльності громадських об’єднань у сфері захисту прав споживачів та встановлює їх права.

Публічно-правове регулювання сфери захисту прав спожи­вачів надає підстави для звернення до норм ГК України, відповідно до ст. 2 якого споживачі відповідних товарів, робіт та послуг є уча­сниками господарських відносин. З огляду на це слід наголосити, що доктрина господарського права визначає, що термін «суб’єкти господарської діяльності» є вужчим від терміна «учасник господар­ських відносин» і таким чином ним поглинається. Тобто всі суб’єкти господарського діяльності є учасниками господарських відносин, проте не всі учасники - суб’єктами [568, с. 9-10].

Беручи до уваги викладене вище та сферу реалізації страхо­вих правовідносин - економіка України (страховий ринок), а також той факт, що страхове законодавство дозволяє юридичним особам та фізичним особам - підприємцям укладати договори страхування із страховиками, і як наслідок споживати страхові послуги, є підстави для поширення дії норм Закону України «Про захист прав спожива­чів» і на суб’єктів господарювання як страхувальників за договором страхування у сфері господарювання.

Проте невирішеним залишається одне ключове питання, саме щодо якого розгорається найбільша наукова полеміка і яке деякими авторами зводить нанівець намагання розширення кола споживачів і включення до їх переліку юридичних осіб та фізичних осіб - підп­риємців. Ідеться про визнання/невизнання за суб’єктами господа­рювання статусу «слабкої сторони» у правовідносинах певного виду, в тому числі й страхових.

Аргументи прибічників визнання юридичних осіб та фізич­них осіб - підприємців споживачами обумовлюються таким.

І. Суб’єкт господарювання може бути слабкою стороною у правовідносинах певного виду. Адже виходячи на непрофільний для себе ринок у якості споживача страхової послуги (товару, робіт), юридична особа або фізична особа - підприємець не позбавлені можливості зазнати як інформаційної, так і договірної диспропорції, і як наслідок - зазнати порушення своїх прав та законних інтересів.

Вказане досить яскраво унаочнюється правозастосовною практикою.

Так, Вищий Господарський Суд України Постановою від 22 лютого 2005 року у справі № 20-3/308-9/099 залишив касаційну скаргу HACK «Оранта» (Відповідач) без задоволення із таких підстав.

Позивач звернувся до господарського суду м. Севастополя з позовом до Відповідача про стягнення страхового відшкодування за договором від 24 січня 2003 року В обґрунтування позовних ви­мог Позивач посилався на неналежне виконання Відповідачем норм чинного законодавства та зобов’язань за договором при настанні страхового випадку.

Рішенням господарського суду м. Севастополя від 25 жовтня 2004 року позов задоволено та постановлено стягнути з Відповіда­ча на користь Позивача страхове відшкодування в повному обсязі. Рішення господарського суду м. Севастополя мотивоване тим, що Відповідачем не доведено наявності підстав для звільнення його від виплати Позивачу страхового відшкодування.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2004 року рішення господарського суду м. Севас­тополя від 25 жовтня 2004 року залишено без змін, а апеляційна скарга Відповідача залишена без задоволення. Постанова Севасто­польського апеляційного господарського суду мотивована тим, що під час апеляційного перегляду справи судом не виявлено підстав для звільнення Відповідача від виплати страхового відшкодування. Не погоджуючись із зазначеною постановою Севастопольського апеляційного господарського суду, Відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду м. Севастополя від 25 жовтня 2004 року та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду 10 грудня 2004 року скасувати, у позові відмовити.

Розглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляцій­ної інстанцій норм матеріального і процесуального права у вирішенні цього спору, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає за­лишенню без задоволення з наступних підстав. Як вбачається з ма­теріалів справи, 24 січня 2003 року між Позивачем (Страхувальник) та Відповідачем (Страховик) укладено договір страхування.

Умовами Договору також передбачено, що страховими ри­зиками за Договором є збитки від усіх ризиків загибелі чи пошко­дження всього або частини вантажу, крім випадків, передбачених п. 4 Договору. Під час судового розгляду судами попередніх інстан­цій встановлено, що 8 лютого 2003 року в районі протоки Босфор унаслідок сильного шторму судно загинуло разом із застрахованим вантажем. Як вбачається з матеріалів справи, вказана ситуація підпа­дає під ознаки страхового випадку, передбаченого розділом 3 Дого­вору. Відповідно до п. 15.4 Договору Відповідач зобов’язаний прий­няти рішення про сплату страхового відшкодування після надання Позивачем документів, вказаних у п. 15.3 Договору та перелік яких значно перевищує перелік, встановлений у ст. 25 Закону.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Позивачем додержано вимоги ст. 25 Закону та п. 15.4 Договору та двічі надано необхідний для виплати страхового відшкодування пакет докумен­тів. Проте, як вбачається з матеріалів справи, Відповідачем страхо­ве відшкодування Позивачу не виплачено. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що Відповідачем не надано суду доказів на підтвердження його права на зменшення су­ми або звільнення від сплати страхового відшкодування. Під час судового розгляду справи судами попередніх інстанцій не встанов­лено факту наявності жодних із перелічених підстав для звільнення відповідача від виплати Позивачу страхового відшкодування.

Беручи до уваги всі наведені обставини в їх сукупності, су­дова колегія дійшла висновку, що під час розгляду справи госпо­дарським судом м. Севастополя та Севастопольським апеляційним господарським судом фактичні обставини справи встановлено на основі всебічного, повного й об’єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм надана правильна юридична оцінка [262].

Вищий Господарський Суд України Постановою від 24 жовт­ня 2006 року у справі № 24/67 касаційну скаргу TOB (Позивач) про стягнення страхового відшкодування із АТЗТ «Страхова компанія «Лемма» (Відповідач) задовольнив повністю виходячи з наступного.

Рішенням господарського суду м. Києва від 14 березня 2006 року позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Відпові­дача страхове відшкодування не в повному обсязі. Рішення госпо­дарського суду першої інстанції мотивовано приписами статей 8, 25, 26 Закону України «Про страхування», ст. 991 ЦК України та тими обставинами, що згідно із схемою пригоди страховий випадок (по­шкодження транспортного засобу) мав місце, а отже, страховик зо­бов’язаний здійснити виплату страхового відшкодування.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2006 року рішення господарського суду першої інстан­ції скасовано, в позові відмовлено. Підставами скасування судового рішення господарського суду першої інстанції стало неврахування ряду обставин, передбачених Законом України «Про страхування» та умовами договору, які надають страховику право відмовити у ви­платі страхового відшкодування при настанні страхового випадку. Такими обставинами за висновками апеляційної інстанції було по­дання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про факт та обставини настання страхового випадку; неповідомлення та/або надання неправильної (свідомо неправдивої або неповної) інформа­ції при укладенні договору страхування.

Так, з метою перевірки обставин щодо настання страхового випадку за заявою Відповідача КЩЦСЕ було проведено транспортно- трасологічне дослідження, за висновком якого отримані автомобілем позивача пошкодження характерні для контактування з транспорт­ним засобом, а не з електроопорами (бетонними стовпами); наявні на автомобілі пошкодження не відповідають із технічної точки зору механізму ДТП відповідно до пояснень, наданих [...]. При укладенні договору страхування в заяві на страхування транспортного засобу позивачем було зазначено, що автомобіль не передається у прокат, оренду, майновий найм, лізинг. Однак матеріалами справи підтвер­джується, що на момент укладення договору страхування автомо­біль було передано позивачем в оренду гр. [... ] за договором оренди від 20 листопада 2003 року.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги та вважає, що вона підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За умовами укладеного договору страхування передбачено, зокрема, покриття такого з ризиків, як пошкодження чи знищення транспортного засобу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (п. 1.2 договору). Господарськими судами встановлено факт настання страхового випадку, що вбачається з матеріалів справи, - схеми при­годи, складеної співробітниками окремого батальйону ДПС УДАІ Черкаської області, а також підтверджено самим відповідачем у п. 3.1 страхового акта.

Задовольняючи позовні вимоги, судом першої інстанції взято до уваги акт автотоварознавчого дослідження № 78/08 від 15 груд­ня 2005 року для визначення матеріального збитку, заподіяного майну позивача внаслідок ДТП.

Таким чином, господарським судом першої інстанції на підс­таві встановлених фактичних обставин справи правильно встановле­но підстави для зобов’язання відповідача здійснити страхове відшко­дування, вірно застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню до даних правовідносин, висновки суду першої інста­нції відповідають встановленим обставинам та нормам чинного за­конодавства. Скасовуючи рішення господарського суду першої ін­станції та ухвалюючи постанову про відмову в позовних вимогах, господарський суд апеляційної інстанції вважав, що судом неправиль­но застосовано норми матеріального права, не взято до уваги обстави­ни, які є підставою для відмови у виплаті страхового відшкодування.

Разом із тим з такими висновками погодитися не можна з огляду на таке. Підстави для відмови страховика у здійсненні стра­хових виплат або страхового відшкодування передбачені ст. 991 ЦК України, ст. 26 Закону України «Про страхування». Згідно з ч. 2 ст. 26 Закону України «Про страхування» умовами договору стра­хування можуть бути передбачені інші підстави для відмови у здій­сненні страхових виплат, якщо це не суперечить законодавству України. Оцінюючи встановлені обставини як підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування, суду необхідно виходити з при­писів зазначених норм закону. Як вбачається із змісту листа Відпо­відача, підставами для відмови у виплаті страхового відшкодування стало надання страхувальником (позивачем) неправдивої інформації про об’єкт страхування та обставини, що мають суттєве значення для оцінки страхового ризику (пп. 2.2.1 договору).

Беручи до уваги встановлені обставини, апеляційна інстанція не надала цим обставинам відповідної оцінки, зокрема, на предмет того, яке значення мають неповідомлені страхувальником факти. Апеляційна інстанція не звернула увагу на те, що такі факти повинні мати істотне значення для оцінки страхового ризику, як це обумов­лено приписами ст. 989 ЦК України та умовами договору (пп. 2.2.1 договору).

Господарським судом першої інстанції зазначено, що факт існування договору оренди на застрахований об’єкт не можна розці­нювати як обставину, яка має істотне значення для оцінки страхового ризику. Характер отриманих пошкоджень і механізм їх заподіяння застрахованому об’єкту в розглядуваному випадку значення не мають, а тому не можуть розцінюватись як підстава для відмови у виплаті страхового відшкодування.

З огляду на те, що підставою скасування рішення господар­ського суду першої інстанції стало неправильне застосування апе­ляційною інстанцією приписів Закону України «Про страхування», а судом першої інстанції з достовірністю встановлено наявність пі­дстав для виконання страховиком зобов’язань із виплати страхового відшкодування, і ці обставини не спростовано апеляційним господар­ським судом, рішення господарського суду першої інстанції про задо­волення позову є правомірним та підлягає залишенню без змін [348].

Наведені рішення доводять наявність договірної диспропорції у договорах добровільного страхування, де на боці страхувальника виступає юридична особа, що споживала страхову послугу та права і законні інтереси якої було порушено. Страховики в обох наведених випадках «маскували» договірну диспропорцію під невиконання страхувальником зобов’язань, прийнятих на себе за договором стра­хування, обґрунтовуючи це положення ст. 26 Закону України «Про страхування», яка визначає підстави відмови у виплаті страхового відшкодування, ставлячи таким чином страхувальника «в позицію» слабкої сторони за договором.

IL Споживач, виходячи із змісту Закону України «Про захист прав споживачів», здійснює кінцеве споживання товару, роботи, пос­луги. На нашу думку, вказаний аргумент є слабким, адже і юридична особа і фізична особа можуть бути кінцевими споживачами.

Сучасні вітчизняні наукові дослідження в цій частині, вив­чаючи питання захисту прав споживачів, доводять таке.

1)             Л. Р. Левчук у роботі «Господарсько-правова відповідаль­ність підприємців за порушення на споживчому ринку» [183, с. 4] зазначає про:

- необхідність розкриття змісту захисту прав споживачів як принципу господарської діяльності, що полягає у дотриманні підпри­ємцями у своїй діяльності прав та інтересів усіх учасників споживчо­го ринку, соціальній спрямованості бізнесу, виробництві та реалізації якісної продукції, дотриманні звичаїв ділового обороту тощо;

-             доцільність запровадження терміна «виробничий спожи­вач» - як суб’єкт господарювання, що споживає (використовує, ку­пує) ті чи інші товари, роботи, послуги у процесі своєї господарської діяльності.

2)             М. М. Казаков у дослідженні «Методичні особливості ро­збудови механізму захисту прав споживачів в Україні» [146, с. 7] вказує на:

-            необхідність надання національній політиці сучасного зміс­ту, який полягає у визнанні пріоритету інтересів споживачів, збалан­сованості запитів споживачів і можливостей економіки, узгодженості взаємовідносин між виробником, підприємцем, торговцем і спожива­чем, тісній взаємодії державних органів та широкої громадськості;

-            актуальність питання розширення сфери дії Закону «Про захист прав споживачів» на суб’єктів господарювання.

3)             Г. А. Осетинська у дисертації «Цивільно-правовий захист прав споживачів за законодавством України» [231, с. 16] доводить:

-            доцільність поширення законодавства про захист прав спо­живачів на відносини фізичної особи - підприємця, які виникли з договорів, спрямованих на придбання, замовлення ним товарів (ро­біт, послуг) із метою задоволення особистих, сімейних, домашніх, культурно-побутових та інших особистих побутових потреб, не пов’я­заних із здійсненням ним підприємницької діяльності;

-             необхідність розширення змісту поняття «споживач», яким має вважатися фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для за­доволення особистих, у тому числі сімейних, домашніх, культурно- побутових, фінансових та інших особистих потреб, не пов’язаних із підприємницькою діяльністю;

-             обгрунтованість положення про те, що усі споживчі догово­ри є публічними договорами, на які мають поширюватися, зокрема, положення ст. 633 ЦК України;

-             обґрунтованість положення про те, що дія принципу свобо­ди договору при укладенні споживчих договорів, формуванні їх умов істотно обмежена, адже і порядок укладення і формування умов дого­вору визначають переважно імперативними нормами законодавства про захист прав споживачів, причому таким чином, що встановлю­ються привілейовані умови для споживача і додаткові обов’язки для підприємця.

В обгрунтування нашого підходу варто навести положення Європейського законодавства в галузі захисту прав споживачів. Не­обхідно застережити, що Директиви ЄС так само, як і законодавст­во України, спрямовані на захист фізичних осіб. Так, п. 20 Директи­ви 2007/64/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 листопада 2007 року «Про платіжні послуги на внутрішньому ринку, а також захисту прав споживачів банківських послуг у сфері електронних платежів» [352] встановлює, що оскільки споживачі та підприємці займають різні позиції, вони не потребують однакового рівня захис­ту». При цьому в західній доктрині висловлювалися думки про необ­хідність поширення в ряді випадків статусу споживача і на юридич­них осіб. Проте така ініціатива не віднайшла поширення з тих самих підстав, що й у вітчизняному законодавстві [129, с. 233].

Питання щодо визначення кола суб’єктів споживачів розг­лядалося Судом Європейських Співтовариств у справі № С-541/99 від 22 листопада 2001 року. У рішенні, винесеному за результатами розгляду, судом було зроблено висновок про те, що особа, яка не є фізичною і уклала договір із продавцем, не може бути визнана споживачем. Проте у вказаному рішенні суд зробив визначальне застереження про те, що визначене поняття «споживач» не позбав­ляє країн-учасниць права можливості розглядати юридичних осіб як споживачів у їх національному законодавстві [7].

З огляду на це, країни - учасниці CC мають можливість за­стосовувати принцип мінімальної гармонізації, відповідно до якого Директивами встановлюються лише мінімальні вимоги до захисту прав споживачів, а країни-учасниці мають можливість переформу- лювати дефініцію поняття «споживач» у такий спосіб, аби розши­рити коло суб’єктів, що підлягає захисту. Як зазначає Ю. Б. Фогель­сон, з успіхом такі правила застосовуються у законодавстві Мальти та Великобританії, слід зазначити, що з деякими застереженнями [129, с. 234].

Наведені системні тлумачення норм чинного законодавства України, матеріали правозастосовної практики, положення права ЄС, практика Європейського суду та положення наукової доктрини до­водять можливість і необхідність поширення норм законодавства України про захист прав споживачів на суб’єктів господарювання. Вказане дозволить відійти від «вузького» законодавчого підходу до тлумачення терміна «споживач» і поширити дію спеціального зако­нодавства на тих осіб, які фактично споживають будь-яку послугу (роботи, товари). Йдеться про юридичних та/або фізичних осіб - підприємців, до яких можуть застосовуватися умови інформаційної та договірної диспропорції у процесі споживання, що ставить їх у положення «слабкої сторони за договором» страхування. Вказаний підхід надасть можливість застосовувати до таких осіб особливості захисту прав споживачів, які полягають у домінуванні спеціальних способів захисту (Закон України «Про захист прав споживачів») над загальними.

Проведене дослідження особливостей правового статусу су­б’єктів страхових правовідносин у сфері господарювання дозволило визначити класифікацію учасників страхових відносин у сфері гос­подарювання, визначити їх місце і функції у таких правовідносинах та внести пропозиції до чинного законодавства України в цій частині.

Інші особи, що можуть набувати прав сторін страхових правовідносин. Практика реалізації страхових правовідносин на страховому ринку України та аналіз чинного страхового законодав­ства доводить, що третіх осіб у страхових правовідносинах у сфері господарювання можна класифікувати за ознакою набуття прав суб’єкта страхових правовідносин на два види:

1)             тих, які можуть набувати прав страхувальників, - треті особи за договором страхування (застраховані, вигодонабувачі, потерпілі);

2)             тих, які можуть набувати прав страховиків.

Особи, які можуть набувати прав страхувальників. Відпові­дно до ч. 2, 3, 4 Закону України «Про страхування» страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передба­чених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов’язків страхувальника згідно з договором страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів осо­бистого страхування призначати за згодою застрахованої особи фі­зичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів страху­вання інших, ніж договори особистого страхування, призначати фі­зичних осіб або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхо­вого випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

І. О. Бровченко, досліджуючи участь третіх осіб у цивільно- правових зобов’язаннях, довів, що одним із критеріїв поділу дого­ворів є визначення особи, на користь якої обумовлене виконання зобов’язання. Поняття «особа» є універсальним не тільки для різних галузей права, а й для всіх відносин, що охоплюються сферою право­вого регулювання. Поняття «особа» у площині окремих видів право­відносин ускладнюється специфікою останніх. Особи у зобов’язанні поділяються на сторони та особи, які не є сторонами (треті особи). Сторони виступають носіями взаємних прав і обов’язків, а іншими особами є всі інші учасники цивільного обороту, які не входять до кола сторін первісного правовідношення. Треті особи є різновидом всіх інших осіб, однак від решти їх відрізняє перебування у певних відносинах з однією із сторін первісного правовідношення. Тобто третя особа може брати участь у правовідношенні, де їй протистоїть в якості сторони учасник іншого правовідношення. Саме наймену­вання «третя особа» підкреслює її статус по відношенню до інших учасників (договору, зобов’язання), а не визначає її статус у зобо­в’язанні [50, с. 7].

Складні суспільні відносини, що функціонують в умовах рин­кової економіки, вимагають від учасників цивільного обороту укла­дання не тільки договорів, виконання яких здійснюється на користь самих сторін, а й договорів, виконання яких здійснюється на ко­ристь третіх осіб. Цивільний кодекс України не тільки передбачив конструкцію договору на користь третьої особи, а й безпосередньо визначив учасникам цивільних відносин можливість укладати ок­ремі види договорів на користь третіх осіб.

Науковцями наведено дефініцію договору на користь третьої особи, який визначено як договір, в якому боржник зобов’язаний ви­конати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі, а третя особа має право вимагати вико­нання такого обов’язку [175, с. 16].

Характерною рисою договору на користь третьої особи є те, що третя особа, яка не брала участі в укладанні договору, набуває права вимоги. Право вимоги третьої особи може співіснувати з пра­вом вимоги особи, яка уклала договір, але одночасно ці вимоги ставитися не можуть [456, с. 75].

У світовій практиці страхування часто використовується до­говірна конструкція договору на користь третьої особи, згідно з яким самостійне право вимоги до страховика щодо виплати страхової суми виникає не у страхувальника, а в третьої особи, яка у страху­ванні називається вигодонабувачем [50, с. 16; 175, с. 7; 188]. Стаття 16 Закону України «Про страхування» також передбачає можливість укладання договору страхування «на користь іншої особи», а в ст. З Закону вказано, що вигодонабувачем є конкретна особа, що призна­чається страхувальником. Зазвичай у договорах особистого страху­вання третя особа одночасно є і застрахованою (винятком є страху­вання на випадок смерті, при якому застрахованою особою є сам страхувальник).

У договорах майнового страхування страхове відшкодуван­ня може бути виплачено третій особі лише тоді, коли її призначено і за наявності в неї стосовно об’єкта страхування законного майново­го інтересу (наприклад, за правом спадкування). Так, при морському страхуванні найчастіше використовується формула: «Страхування здійснюється на користь особи, яка оплачує перевезення». У договорі страхування сторони визначають умови виникнення права третьої особи, а також можливість її заміни і виконання договору на користь страхувальника [553, с. 74].

Правове становище вигодонабувача як суб’єкта страхового зобов’язання тільки впроваджується у вітчизняне страхове законо­давство. Загальні правила укладання договору на користь третьої особи (вигодонабувача) встановлені для особистого й інших видів страхування, але діють обмеження щодо того, на користь кого з учас­ників страхового зобов’язання може бути укладений договір.

При укладанні договору майнового страхування обмеження стосується факту спричинення збитків у результаті страхового ви­падку, тобто особа-вигодонабувач одержує законне відшкодування збитку, якщо він виник при страховому випадку із застрахованим майном, або збитку, що пов’язаний з іншими його майновими інте­ресами [553, с. 72].

О. Я. Кузьмич аналізує специфіку договору страхування, ук­ладеного на користь третьої особи. Автор доходить висновку, що хоча ст. З Закону України «Про страхування» не встановлює вимог щодо третіх осіб, які можуть бути призначені страхувальниками для отримання страхових виплат за договорами особистого страхуван­ня, тим не менше треті особи, про які йдеться, як і самі страхуваль­ники, повинні володіти страховим інтересом.

З огляду на специфіку договорів страхування право вимоги у третіх осіб виникає не безпосередньо з моменту укладення догово­ру, а після укладення договору у зв’язку з настанням умов (підстав), визначених у договорі, тобто з настанням страхової події.

Автор дещо не погоджується із висловленою в юридичній лі­тературі думкою про те, що сутність договорів страхування виклю­чає можливість страхувальникам скористатися правом на отриман­ня страхового відшкодування, від якого відмовилася третя особа, з огляду на існування страхового інтересу при укладенні договору і в страхувальників.

Виходячи з аналізу судової практики, О. Я. Кузьмич зробле­но правильний висновок про те, що втрата страхового інтересу не може вважатися відмовою третьої особи від наданого їй права на отримання страхових виплат за договорами майнового страхування (зокрема, як свідчать матеріали практики, такі висновки мають міс­це) з огляду на те, що третя особа може відмовитися від наданого їй права тільки під час володіння страховим інтересом [175, с. 12].

Особи, які можуть набувати прав страховиків у страхових правовідносинах. Прикладом такого випадку може слугувати норма законодавства, яка визначає правове становище M(T)CBY у право­відносинах із обов’язкового страхування цивільно-правової відпо­відальності власників наземних транспортних засобів.

Правовий статус M(T)CBY визначено ст. 39 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Вказана норма визна­чає, що M(T)CBY є єдиним об’єднанням страховиків, які здійсню­ють обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну тре­тім особам. Участь страховиків у MTCBY є умовою здійснення дія­льності щодо обов’язкового страхування цивільно-правової відпо­відальності власників наземних транспортних засобів.

Згідно з п. 39.2 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» основними завданнями МТСБУ, зокрема, є:

-              здійснення виплат із централізованих страхових резервних фондів компенсацій та відшкодувань на умовах, передбачених цим Законом;

-              управління централізованими страховими резервними фо­ндами, що створюються при МТСБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій;

-              забезпечення членства України в міжнародній системі ав­томобільного страхування «Зелена картка» та виконання загально­визнаних зобов’язань перед уповноваженими організаціями інших країн - членів цієї системи.

Зміни, внесені до зазначеного нормативного акта Законом Ук­раїни «Про внесення змін до деяких законів України щодо обов’яз­кового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» № 5090-VI від 5 липня 2012 року [273], поклали на M(T)CBY повноваження щодо здійснення регла­ментних виплат із централізованих страхових резервних фондів МТСБУ. Так, МТСБУ за рахунок коштів фонду страхових гарантій відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння: власниками транспортних засобів, якщо такі власники надали відповідним уповноваженим органам інших країн страховий сертифікат «Зелена картка», виданий від імені страховиків - членів МТСБУ, та за умови, що такий страховик не відшкодував шкоду; транспортним засобом, зареєстрованим в іншій країні, щодо якого був виданий іноземний страховий сертифікат «Зелена картка», що діяв на день дорожньо-транспортної пригоди на території України. Така регламентна виплата здійснюється на умовах та в обсягах, встановлених законодавством про обов’язкове страхування цивіль­но-правової відповідальності власників наземних транспортних за­собів та принципами взаємного врегулювання шкоди на території країн - членів міжнародної системи автомобільного страхування «Зелена картка».

До набуття чинності вказаними змінами обов’язок щодо від­шкодування завданої шкоди, в тому числі й за полісами автостраху- вання «Зелена картка», покладався на страховиків - повних членів М(Т)СБУ, які безпосередньо виступали страховиками у таких пра­вовідносинах.

Вказане відповідало і загальній концепції страхового законо­давства. Адже відповідно до ст. 8 Закону України «Про страхування» у разі настання страхового випадку (як події, передбаченої договором страхування або законодавством, що відбулася) виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкоду­вання) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Крім того, такий обов’язок прямо передбачений ст. 20 вказа­ного Закону. Відповідно до п. 2 ч. 1 зазначеної норми протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, страховик зобов ’язаний вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати або страхового відшкодування страхувальнику. Пункт З ст. 20 Закону України «Про страхування» встановлює обоє ’язок страховика при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.

Крім того, на нашу думку, підхід законодавця щодо врегу­лювання питання стосовно здійснення страхових виплат саме стра­ховиками повністю відповідав головній ідеї страхової діяльності як діяльності щодо надання страхових послуг, тобто професійної дія­льності суб’єктів господарювання по задоволенню потреб учасників страхових правовідносин у сфері господарювання (як страхувальни­ків) у захисті своїх майнових інтересів, за рахунок грошових коштів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових плате­жів на підставі закону або договору страхування. Зрозуміло, що за­хист майнових інтересів страхувальників (застрахованих, вигодона- бувачів, інших третіх осіб) у страхових правовідносинах знаходить свою реалізацію шляхом здійснення страховиком страхових виплат.

Проте ситуація, що виникла на ринку обов’язкового страху­вання цивільно-правової відповідальності власників наземних транс­портних засобів у зв’язку зі стрімким зростанням неплатоспромож­ності страховиків - членів M(T)CBY, які мали значну частку ринку [414, с. 4], змусила законодавця віддати функції страховика щодо виплати страхового відшкодування об’єднанню страховиків, яке від­повідно до ст. 13 Закону України «Про страхування» не може зай­матися страховою діяльністю. Чим викликала до життя правову ко­лізію між ч. 1 ст. 13 Закону України «Про страхування» та пп. 41.3, 41.4 ст. 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Страхові посередники (страхові агенти, страхові брокери). Учасниками страхових правовідносин у сфері господарювання мо­жуть виступати страхові посередники, які відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про страхування» здійснюють частину страхової діяльності. Чинне законодавство України визначає три види страхо­вих посередників: страхові брокери, перестрахові брокери та стра­хові агенти.

З огляду на те, що перестрахові брокери - це юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестра­хуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник (ст. 15 Закону України «Про страхування»), вони не беруть участі у стра­хових відносинах у сфері господарювання.

Безпосередню участь у страхових правовідносинах можуть брати страхові брокери та страхові агенти. Адже договір добровіль­ного страхування, укладений при посередництві таких учасників страхових правовідносин у сфері господарювання, може містити умови щодо прав та обов’язків вказаних суб’єктів на всіх етапах страхового правовідношення.

При цьому, якщо договір страхування укладається при посе­редництві вказаних осіб, на вимогу однієї зі сторін договору страху­вання такий договір може бути тристороннім, в якому чітко повинні бути відзначені права та обов’язки страхового посередника на стадії укладення, виконання та припинення (дострокового припинення) дії договору страхування у сфері господарювання (ч. З ст. 15 Закону України «Про страхування).

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про страхування» страховий агент - це фізична або юридична особа, що діє від імені та за дорученням страховика і виконує частину його страхової дія­льності, а саме: укладає договори страхування, одержує страхові платежі, виконує роботи, пов’язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють у його інтересах за винагороду на підставі дого­вору доручення із страховиком (ч. 7 ст. 15 Закону України «Про страхування»).

Страхові брокери - це юридичні особи або фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємниць­кої діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяль­ність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери - фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, не мають права отримува­ти та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Правовою природою брокерського договору є договір комісії.

За практикою проведення страхової діяльності на території України, в частині діяльності страхового агента, закріплення його прав та обов’язків у договорі страхування можливе лише у разі, як­що він є юридичною собою.

Досліджуючи природу страхового посередництва, В. В. Рєз- нікова, на наш погляд, вдало визначила його як господарську діяль­ність страхових посередників (брокерів, агентів), що спрямована на надання допомоги (послуги) іншим суб’єктам страхових правовід­носин (страховику, страхувальнику) щодо підготовки до укладення, безпосереднього укладення та виконання страхових договорів, уре­гулювання взаємних страхових претензій [406, с. 568; 159, с. 8].

New Roman">Правове становище страхових посередників на страховому ринку України, крім зазначеної статті Закону, регламентується По­ложенням «Про порядок провадження діяльності страховими посе­редниками», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 року № 1523, та Розпорядженням Державної ко­місії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 травня 2004 року № 736 «Про затвердження Положення про реєстрацію страхових та перестрахових брокерів і ведення державного реєстру страхових та перестрахових брокерів».

Згідно з Постановою KM № 1523 брокерською діяльністю є професійна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності на користь страхувальника або перестрахувальника (цедента) (далі - страхувальник), спрямована на визначення його потреби в отриманні страхових послуг, консультуванні, наданні допомоги у розробленні умов договору страхування, пошуку страховиків, які відповідають вимогам страхувальника, веденні переговорів та укладенні договорів страхування за дорученням страхувальника, здійсненні розрахунків за договорами страхування, підготовці документів для врегулювання питання про збитки у разі настання страхового випадку.

Брокерською угодою (договором про надання брокерських послуг) є письмова угода між страхувальником та страховим броке­ром, в якій визначаються права та обов’язки сторін, порядок і умови набуття чинності договору страхування, що укладається при посе­редництві страхового брокера, порядок внесення страхових плате­жів та інформування страхувальника про набуття чинності договору страхування, умови здійснення взаєморозрахунків між ними, відпо­відальність за невиконання або неналежне виконання умов зазначе­ної угоди, інші умови за згодою сторін. Таким чином, брокерська угода за своїм юридичним змістом є договором комісії.

Посередницька діяльність страхових брокерів у страхуван­ні здійснюється як виключний вид діяльності й може включати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов’язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування, в тому числі щодо врегулювання збитків у частині одержання та перерахування страхових платежів, страхових виплат та страхових відшкодувань за угодою відповідно із страхувальни­ком, інші посередницькі послуги у страхуванні за переліком, вста­новленим Уповноваженим органом.

Зважаючи на те, що брокер виконує широке коло функцій на страховому ринку, законодавець висуває жорсткі вимоги до осіб, які мають намір здійснювати брокерську діяльність у сфері страхування.

Уповноважений орган щорічно публікує список страхових та перестрахових брокерів, які провадять свою діяльність на території України та інформація про яких внесена до Реєстру, у засобах масо­вої інформації й постійно оновлює на офіційному web-сайті Уповно­важеного органу. Уповноважений орган публікує у засобах масової інформації інформацію про прийняті розпорядження щодо виклю­чення з Реєстру страхових та перестрахових брокерів.

Посередниками у здійсненні страхової діяльності виступа­ють також страхові агенти, які надають страхові агентські послуги на підставі договору доручення. Відповідно до ст. 1000 Цивільного кодексу України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (до­вірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя.

Договором доручення може бути встановлено виключне право страхового агента на вчинення від імені та за рахунок клієнта всіх або частини юридичних дій, передбачених договором щодо: рекла­мування, консультування, пропонування страхувальникам страхових послуг та проведення роботи, пов’язаної з укладенням та виконанням договорів страхування (підготовка й укладення договорів страхування, виконання робіт з обслуговування договорів), у тому числі оформлен­ня всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхових сум або страхового відшкодування, а також здійснення цих виплат.

Договір про надання страхових агентських послуг (агентська угода) - це письмова угода між страховиком та страховим агентом, в якій визначаються права та обов’язки сторін щодо порядку укла­дення, обслуговування та виконання договорів страхування, порядок внесення страхових платежів, умови здійснення взаєморозрахунків між ними, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов зазначеної угоди, інші умови за згодою сторін.

Агентська діяльність законодавством визнається як діяль­ність суб’єктів підприємницької діяльності, уповноважених діяти від імені та на підставі доручення одного або більше страховиків, щодо рекламування, консультування, пропонування страхувальни­кам страхових послуг та проведення роботи, пов’язаної з укладен­ням та виконанням договорів страхування (підготовка й укладення договорів страхування, виконання робіт з обслуговування договорів), у тому числі оформлення всіх необхідних документів для своєчас­ної виплати страхових сум або страхового відшкодування, а також здійснення цих виплат.

Окрім повноважень, що надані страховим агентам для здійс­нення посередницьких послуг у галузі страхування, законодавством встановлені обов’язки зазначених осіб по відношенню до страхових компаній, які визначені в п. 2 Положення «Про порядок проваджен­ня діяльності страховими посередниками»:

-              страховий агент зобов’язаний щодекадно подавати стра­ховику відомості про укладені договори страхування та розміри отриманих платежів;

-              страховий агент, що отримує страхові платежі від страху­вальників, зобов’язаний перерахувати ці кошти на рахунок страхови­ка протягом двох робочих днів після отримання відповідних стра­хових платежів, а також оформити договір страхування не пізніше одного робочого дня з моменту отримання страхового платежу;

-              у разі несвоєчасного перерахування страховим агентом страхових платежів або порушення ним терміну оформлення догово­рів страхування без поважних причин страховик зобов’язаний при­зупинити дію агентської угоди не менше ніж на три місяці.

Слід зазначити, що діяльність страхових агентів в Україні не так чітко регламентована нормами права, як діяльність страхових брокерів. Практично відсутні норми, які б визначали вимоги щодо обліку осіб (юридичних і фізичних), які зареєстровані як суб’єкти підприємництва і надають страхові агентські послуги. Відсутні за­конодавчі вимоги щодо визначення необхідного професійного рівня зазначених суб’єктів підприємництва. Такий стан справ можна розг­лядати як прогалину вітчизняного законодавства, адже в зарубіжній практиці використовують узагальнені принципи, на яких ґрунтується діяльність як страхових брокерів, так і страхових агентів.

Необхідно зауважити, що за сучасних умов страхові агенти мають свій досить стабільний сегмент страхового ринку [96, с. 4]. Специфіка їх роботи полягає у тому, що вони мають змогу досить тривалий час безпосередньо працювати із споживачами страхових послуг, всебічно аналізувати та враховувати попит певної особи, консультувати її з усього спектра питань страхового бізнесу, нада­вати інші страхові послуги. Як правило, страхові агенти найбільше працюють із середніми та дрібними підприємцями, що дає їм змогу встановлювати тісні ділові контакти і відповідно сприяти задоволен­ню суспільної потреби у страхуванні ризикових видів діяльності.

Зважаючи на викладене вище та беручи до уваги те, що на сьогодні в правовому масиві України не існує норми, яка б врегульо­вувала питання обліку, реєстрації та сертифікації страхових агентів - юридичних осіб та страхових агентів - фізичних осіб, зареєстрованих як суб’єкти підприємництва, вважаємо за необхідне прийняти від­повідний нормативний акт, який повинен чітко регламентувати за­значені положення [244, с. 150].

З урахуванням значущості особи посередника у страхових правовідносинах і з метою підвищення гарантій майнових прав та інтересів суб’єктів страхових правовідносин науковці пропонують запровадити ліцензійний порядок здійснення страхової агентської та брокерської діяльності [41, с. 15]. Такий порядок існує у США: страховими агентами і брокерами визнаються особи, які досягли 18-річного віку, пройшли відповідне тестування та отримали ліцен­зії на здійснення страхової діяльності [1, с. 11].

У деяких країнах із розвинутим ринком страхових послуг, окрім зазначених процедур сертифікації, реєстрації та ліцензування, передбачені й інші обмеження для осіб, які бажають здійснювати професійну брокерську діяльність [189; 190]. Так, для страхових посередників французького страхового ринку законодавством вста­новлено віковий ценз, який становить 21 рік [69, с. 39].

Зважаючи на те, що в багатьох випадках лише страхові посе­редники вступають у безпосередній контакт із споживачами страхо­вих послуг, необхідно чітко врегулювати за допомогою норм права й контролювати їхню діяльність.

Орган державного нагляду за страховою діяльністю. Орган державного нагляду за страховою діяльністю виступає учас­ником вертикальних страхових відносин у сфері господарювання, в яких суб’єкти таких правовідносин є нерівноправними. Вказані правовідносини виникають на страховому ринку України між суб’єк­тами страхової діяльності та органом державного нагляду за стра­ховою діяльністю.

Згідно зі ст. 1 Закону «Про фінансові послуги» державним регулюванням ринків фінансових послуг є здійснення державою ком­плексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг із метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.

Взявши за основу мету державного регулювання ринку фінан­сових послуг, визначену в ст. 19 Закону «Про фінансові послуги», ме­тою державного регулювання страхової діяльності слід визнати:

-            реалізацію державної політики у сфері здійснення страхо­вої діяльності;

-            створення умов для ефективної мобілізації та розміщення суб’єктами страхової діяльності фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;

-             захист прав учасників страхового ринку;

-             інтеграцію в європейський та світовий страховий ринок;

-size=1 face="Times New Roman">             запобігання монополізації та створення умов розвитку доб­росовісної конкуренції на страховому ринку;

-             контроль за прозорістю та законністю страхових операцій.

За таких умов метою державного регулювання страхової діяльності визнається забезпечення формування і розвитку в країні ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення не­обхідних умов для діяльності страхових компаній різних організа­ційно-правових форм, захист інтересів страхувальників.

Регулююча функція держави знаходить своє виявлення в під­готовці та прийнятті законодавчих актів у сфері страхової діяльності, встановленні в інтересах суспільства й окремих категорій грома­дян обов’язкового страхування, у проведенні спеціальної податко­вої політики, встановленні окремих пільг страховим компаніям з метою стимулювання страхової діяльності, а також у створенні спеціального правового механізму, який забезпечує державний на­гляд за діяльністю страхових компаній та інших суб’єктів страхової діяльності.

За висловом К. Г. Воблого, «необхідність державного нагля­ду походить із самої суті страхових угод, оскільки страхування не є тим звичайним товаром, про який будь-який громадянин може склас­ти належне уявлення... Необізнаний у страховій справі страхуваль­ник не може захищати свої інтереси. Для захисту його інтересів і потрібна допомога держави» [233, с. 89].

Державний нагляд за страховою діяльністю можна поділити на загальний, що здійснюється центральними органами законодав­чої та виконавчої влади, і галузевий, що здійснюється органами державного управління спеціальної компетенції [241, с. 29].

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг» визначив систему правового регу­лювання державного нагляду України за страховою діяльністю.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону страхові компанії на­лежать до кола фінансових установ, що діють на ринку фінансових послуг та підлягають державному регулюванню й нагляду.

Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог вітчизняного законодавства про страху­вання, ефективного розвитку страхових послуг, захисту прав та інте­ресів страхувальників (споживачів), страховиків, інших зацікавлених осіб і держави.

Необхідність господарсько-правового регулювання держав­ного контролю (нагляду) за страховою діяльністю можна розглядати через призму причин такого регулювання.

Цікавим є підхід І. О. Зискінда про те, що необхідність здій­снення страхового нагляду та страхового регулювання зумовлюєть­ся наявністю проблеми морального ризику та негативного вибору, які є характерними лише для страхування. Причиною виникнення зазначених проблем є таке явище як «асиметрична інформація». Це означає, що одна сторона знає набагато більше за іншу. На думку науковця, єдиною особою, яка цілком усвідомлює страховий ризик, є страхувальник, і страховик після укладення договору страхування не має абсолютної можливості контролювати страхувальника. От­же, страховик володіє інформацією і покладається лише на ті факти, які існують на момент укладення договору. Моральний ризик вини­кає внаслідок того, що змінюється поведінка застрахованої особи, вона почувається в безпеці й тому діє менш обережно. Також стра­хувальник намагається використати страхове покриття якомога бі­льшою мірою, наприклад, лікування в найдорожчій клініці. Щодо проблеми негативного вибору, то вона полягає у тому, що менш ризиковані страхувальники можуть вирішити взагалі не придбава- ти страховий поліс через підвищення страхових тарифів. Це явище називається «негативним вибором» і було розкрито Г. Акерлофом. У зв’язку з цим страховий портфель страховика складатиметься лише із страхувальників з високим рівнем ризикованості. Це може призвести до неспроможності здійснювати страхові виплати, або навіть до банкрутства страховика [130, с. 50-51].

І. О. Зискінд у своїй дисертації «Господарсько-правовий аспект регулювання та нагляду (контролю) у сфері страхування: досвід України та зарубіжних країн» наводить й інші причини не­обхідності страхового регулювання та нагляду, зокрема до таких причин можна віднести: 1) ризик дестабілізації економічної системи через неплатоспроможність страховиків; 2) розрив у часі між вико­нанням зобов’язань страховика та зобов’язань страхувальника (дер­жава повинна контролювати рух коштів у цьому проміжку часу); 3) відносна незахищеність страхувальника та сильна позиція стра­ховика при судовому розгляді спорів, оскільки договір страхування, крім того, що він є досить значним за об’ємом, не є єдиними доку­ментом, який регулює відносини між сторонами [130, с. 112].

На нашу думку, при розгляді питання об’єктивної необхід­ності державного регулювання нагляду за страховою діяльністю необхідно визначити функції регулювання економіки України, ос­кільки набуття статусу країни з ринковою економікою вимагає від держави мінімального втручання державних органів у економічні процесі; системного впливу на розвиток соціально-економічних процесів з урахуванням взаємозв’язків ринку капіталів, фінансів, товарів, праці та інших на базі формування необхідних економічних регуляторів і нормативів, методичної бази та відповідних держав­них органів.

Органом, що здійснює державне регулювання та державний нагляду за ринком фінансових послуг, визначено Уповноважений орган, в якості якого виступає Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Указом Президента від 23 листопада 2011 року 1070/2011 «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг» було утворено Нацкомфінпослуг. Відповідно до п. 1 вказаного Положення Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України.

До листопада 20011 року функції органу нагляду за страхо­вою діяльністю здійснювала Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.

Указом Президента від 23 листопада 2011 року № 1069/2011 Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг була лі­квідована та було внесено зміни до розділу II Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, затвердженої Ука­зом Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085 «Про опти- мізацію системи центральних органів виконавчої влади», що стосу­валися виключення абзацу «Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України» [347].

Існування наведених вище нормативно-правових актів виявило проблему у регулюванні правового становища Нацкомфінпослуг.

На думку Є. Є. Ільєнко, у зв’язку з ліквідацією Держфінпос- луг було внесено зміни до розділу II «Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади», зокрема виключено абзац «Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України», а Нацкомфінпослуг до цієї схеми включено не було. Тобто виникає питання про те, чи входить Нацкомфінпослуг до системи органів ви­конавчої влади. У Положенні про Нацкомфінпослуг прямої вказівки на статус органу державної виконавчої влади немає, але містяться окремі норми, що відображають ознаки, за якими той чи інший державний орган може характеризуватися як суб’єкт і складова ви­конавчої влади.

Є. Є. Ільєнко наводить такі аргументи на захист того, що Нацкомфінпослуг входить до системи органів виконавчої влади: 1) статус державного органу (абз. 1 п. 1 Положення). Державні ор­гани в їх сукупності утворюють апарат держави, наявність якого притаманна для її виконавчої гілки влади. Структура органу вико­навчої влади являє собою розділення цілого на організаційно відо­кремлені одиниці та мережу управлінських зв’язків у ньому. Згідно з п. 8 Положення, Нацкомфінпослуг як колегіальний орган та її апа­рат становить систему органів Нацкомфінпослуг, яку очолює Голо­ва Нацкомфінпослуг. Територіальні управління не мають статусу юридичної особи та діють на підставі положень, що затверджують­ся Нацкомфінпослуг. У п. 9 визначено склад Нацкомфінпослуг, до якого входять Голова Комісії та шість її членів, які призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу. Науковець доходить висновку, що таким чином Нацкомфінпослуг є організаційно відособленим, наділеним певною адміністративною самостійністю колегіальним органом, під­порядкованим Президенту України та підзвітним Верховній Раді України; 2) призначенням Нацкомфінпослуг є здійснення державно­го регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених зако­нодавством (абз. 2 п. 1 Положення). Крім Нацкомфінпослуг, в Україні діє і низка інших суб’єктів, які здійснюють державне регулювання у певних галузях. Наприклад, Службу безпеки України не включено до Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, але ця обставина не позбавляє її статусу суб’єкта адміністра­тивно-правового регулювання у сфері державної безпеки. Тому можна вважати, що Нацкомфінпослуг так само, як й інші державні орга­ни, які відповідно до свого нормативно закріпленого статусу прямо не визначені як такі, що належать до виконавчої гілки влади України та здійснюють адміністративно-правове регулювання у визначеній галузі шляхом застосування відповідних методів; 3) на Нацкомфін- послуг покладено завдання з формування та забезпечення реалізації політики державного регулювання у сфері ринків фінансових послуг (абз. 1 п. З Положення). Завдання з формування та реалізації держав­ної політики в певній галузі належать до компетенції суб’єктів та­кого рівня, як міністерства чи центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Завдання з формування та реалізації єдиної державної політики у чітко визначеній галузі діяльності дозволяє стверджувати про виконавчо-владний характер діяльності Нацком- фінпослуг [142].

Для аналізу наявності виконавчо-владних повноважень у Нац- комфінпослуг слід звернутися до розділу VII Указу Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністратив­ної реформи в Україні» від 22 липня 1998 року № 810/98 [331], від­повідно до якого повноваження органу виконавчої влади - це закріп­лені за органом виконавчої влади права й обов’язки (в тому числі обов’язки нести відповідальність за наслідки виконання повнова­жень - так звані юрисдикційні обов’язки). Для визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним органом виконавчої влади відповідно до покладених на нього завдань і функцій, засто­совується поняття «компетенція». Центральне місце і переважну частину серед повноважень органу виконавчої влади становлять державно-владні повноваження, тобто повноваження щодо прийняття обов’язкових до виконання рішень і забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані.

Слід звернути увагу на останнє речення вище наведеної но­рми, оскільки Нацкомфінпослуг має право приймати обов’язкові до виконання рішення, а саме: видавати страховикам приписи про усу­нення виявлених порушень законодавства з питань страхової діяль­ності, а в разі невиконання таких приписів зупиняти чи обмежувати до усунення виявлених порушень дію ліцензій зазначених страхо­виків, приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення страховиків із Державного реєстру фінансових установ; видавати страховим посередникам приписи про усунення виявлених порушень законодавства, а в разі їх невиконання приймати рішення щодо виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових і перестрахових брокерів; своїм обґрунтованим рішенням забороняти розповсюдження рекламних матеріалів, що стосуються послуг із недержавного пенсійного забезпечення, або приймати обґрунтоване рішення про обов’язкове внесення змін до таких матеріалів.

Відповідно до абз. 2 п. 13 Положення, рішення Нацкомфінпо- слуг, прийняті в межах її повноважень, є обов’язковими для вико­нання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами та місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності та громадянами.

Виходячи з викладеного вище, пропонуємо внести зміни до п. 1 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, і викласти в такій редакції: «Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг), є колегіаль­ним органом, що входить до системи органів виконавчої влади, під­порядковується Президенту України та підзвітний Верховній Раді України».

Існує декілька проблем практичного спрямування у зв’язку з припиненням діяльності Держфінпослуг та створення нового ор­гану - Нацкомфінпослуг.

Проблемою, на нашу думку, є неузгодженість у датах лікві­дації Держфінпослуг та створення Нацкомфінпослуг. Відповідно до п. 4 Указу Президента «Про порядок офіційного оприлюднення но­рмативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1996 року № 503/97 нормативно-правові акти Верховної Ради Укра­їни і Президента України набирають чинності через десять днів із дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друковано­му виданні. Відповідно до п. 7 Указу Президента «Про ліквідацію Держфінпослуг» від 23 листопада 2011 року, він набирає чинності з дня його опублікування. В Офіційному віснику Президента Укра­їни (який відповідно до п. 1 Указу Президента 10 червня 1997 року № 503/97 є офіційним друкованим виданням) він був опублікований 23 листопада 2011 року. Відповідно до п. 4 Указу Президента «Про Нацкомфінпослуг» від 23 листопада 2011 року № 1070/2011 він та­кож набирає чинності з дня його опублікування, а опублікований в Офіційному віснику Президента України також був 23 листопада 2011 року. На перший погляд не виникає проблеми. Дати є узгодже­ними, один орган ліквідується, інший - створюється, але до Указу Президента «Про ліквідацію Держфінпослуг» двічі вже у 2012 р. вносилися зміни (23 лютого 2012 року; 9 жовтня 2012 року) щодо затвердження нових голів із ліквідації Держфінпослуг. У пункті 16 Указу Президента від 23 листопада 2011 року № 1070/2011 визна­чено, що Нацкомфінпослуг є юридичною особою, а відповідно до ч. 2 ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запи­су про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Станом на лютий 2013 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців даних про державну реєстрацію припинення Держфінпослуг не було, а в графі «Дані про перебування юридичної особи в процесі припинення» - знаходиться в стані припинення.

Отже, є підстави стверджувати, що у зв’язку з цим Держфін­послуг не було ліквідовано 23 листопада 2011 року, а Нацкомфінпос­луг уже було створено, тобто одночасно існує два органи державного контролю (нагляду) за страховою діяльністю.

Необхідно зазначити, що відповідно до Указу Президента «Про Нацкомфінпослуг» вона не є правонаступником Держфінпос­луг, тому виникає проблема в чинності нормативно-правових актів, їх окремих положень, що стосуються Держфінпослуг, багато яких залишаються чинними. Наприклад, розпорядження Держфінпослуг «Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової дія­льності» від 28 серпня 2003 року № 40. У деякі статті розпоря­дження були внесені зміни, зокрема, п. 1.2 розділу 1 закріплює, що ліцензування страхової діяльності здійснюється Національною ко­місією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансо­вих послуг. Тобто йдеться вже про новостворений орган. Водночас п. 1.3 розділу 1 говорить про те, що відповідно до вимог нормативно- правових актів України щодо страхування Держфінпослуг видає фінансовим установам ліцензію на проведення певного виду страху­вання, визначеного статтями 6, 7 Закону України «Про страхування». Хоча абз. 2 п. 1.3 розділу 1 уточнює, що до прийняття закону з уре­гулювання питань заміни обов’язкового державного страхування на безпосереднє здійснення компенсаційної виплати з державного бю­джету головними розпорядниками бюджетних коштів за цільовими платежами за місцем роботи потерпілих Нацкомфінпослуг видає ліцензії на проведення видів обов’язкового державного страхуван­ня, зазначених у пункті 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2007 року № 1372 «Питання проведення обов’язкового державного страхування за деякими видами».

Тобто, виходячи з цих положень, можна говорити про одно­часну діяльність Нацкомфінпослуг та Держфінпослуг.

На нашу думку, зміст проблеми в тому, що Нацкомфінпос­луг на законодавчому рівні не визнано правонаступником Держфін­послуг, а значна чисельність нормативно-правових актів не була узгоджена з процесом ліквідації Держфінпослуг і створенням Нац­комфінпослуг. Це потребує опрацювання значного масиву докумен­тів та тривалий проміжок часу.

Звернемося до судової практики і виявимо, що суди при прийнятті рішень також вказують на відсутність правонаступни- цтва зазначених органів. Зокрема, до Постанови окружного адмі­ністративного суду м. Києва від 28 серпня 2012 року у справі № 2a-7526∕12∕2670 [263]. Позов подано до Національної комісії, що здійснює регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі - Нацкомфінпослуг, відповідач), за участю третьої особи - Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг (далі - Держфінпос­луг, третя особа) про визнання бездіяльності протиправною та стяг­нення відшкодування в розмірі 21 982,00 грн за завдану шкоду. Суд встановив: «Указом Президента України від 23 листопада 2011 року № 1069/2011 «Про ліквідацію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України» визначено ліквідувати Держфінпослуг. Указом Президента України від 23 листопада 2011 року № 1070/2011 створено Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Цим Указом Президента Нацко- мфінпослуг не визначена правонаступником Держфінпослуг».

При визначенні правового статусу Нацкомфінпослуг, на наш погляд, необхідно проаналізувати його права та функції. У зв’язку з великим переліком повноважень та завдань вважаємо за доцільне класифікувати їх на основні групи.

face="Times New Roman">Н. О. Славова серед основних завдань Нацкомфінпослуг виділяє:

-              узагальнення практики застосування законодавства Украї­ни з питань фінансових послуг і ринків та розроблення пропозицій щодо їх вдосконалення;

-              розроблення і затвердження обов’язкових для виконання нормативно-правових актів з питань, що належать до її компетенції [434, с. 238].

Автор звертає увагу саме на правотворчу діяльність Нацко­мфінпослуг і зазначає, що відповідно до ч. 7 п. З Указу Президента України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулю­вання у сфері ринків фінансових послуг» визначено, що до завдань Нацкомфінпослуг належить розроблення і затвердження нормативно- правових актів з питань, що належать до її компетенції. Пункт 13 Указу Президента України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг» зазначає, що Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президен­та України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання.

Н. О. Славова доходить висновку, що правотворчість Нац­комфінпослуг - це діяльність, що спрямована на створення норма­тивно-правових актів, які необхідні для забезпечення правового регулювання у сфері ринків фінансових послуг (крім ринку банків­ських послуг і ринків цінних паперів та похідних цінних паперів) у формі розпорядження та рішення. Діяльність Нацкомфінпослуг повинна бути спрямована на проведення правотворчої роботи на основі єдиних принципів, вимог, правил з метою забезпечення комплексності правового регулювання у сфері ринків фінансових послуг [434, с. 238].

На нашу думку, виділяти названі вище завдання як основні можна в контексті саме правотворчої діяльності Нацкомфінпослуг. Усі завдання є важливими, і в контексті розгляду нашої теми виді­лити головні з них досить важко, оскільки всі вони є складовими господарсько-правового регулювання державного нагляду (контро­лю) за страховою діяльністю в Україні.

Щодо функцій Нацкомфінпослуг, то можна виділити такі групи (у контексті теми роботи звернемо увагу на функції саме у сфері страхової діяльності):

1)             Регулятивно-управлінські: веде Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків); Державний реєстр страхових та пере- страхових брокерів видає свідоцтва про включення зазначених бро­керів до такого реєстру; визначає порядок реєстрації, ліцензування, ліквідації філій страховиків-нерезидентів, здійснення нагляду за їх діяльністю, а також вжиття заходів впливу до них; здійснює реєст­рацію філій страховиків-нерезидентів; визначає порядок реєстрації страхових та перестрахових брокерів, за винятком страхових та пе- рестрахових брокерів - нерезидентів; затверджує перелік посеред­ницьких послуг у сфері страхування та перестрахування; визначає порядок формування статутного (складеного) капіталу страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю тощо;

2)             Контрольно-наглядові: здійснює контроль за платоспро­можністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов’я­зань перед страхувальниками; надсилає: правоохоронним органам ма­теріали стосовно фактів, які містять ознаки правопорушень, вжиття заходів впливу щодо яких не належить до компетенції Нацкомфін­послуг; органам Антимонопольного комітету України матеріали про факти, які містять ознаки порушень антимонопольного законо­давства тощо;

3)             Методологічно-організаційні: встановлює методику фор­мування страхових резервів із страхування життя; встановлює прави­ла формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування іншими, ніж страхування життя; визначає порядок та умови ведення персоніфікованого (індивідуального) обліку догово­рів страхування життя тощо;

4)             Аналітичні: переглядає з урахуванням рівня інфляції та індексу споживчих цін розміри лімітів відповідальності страховика за договорами обов’язкового страхування цивільно-правової відпо­відальності власників наземних транспортних засобів; узагальнення практики страхової діяльності та посередницької діяльності на страховому ринку, розроблення і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову і посередницьку діяльність у страхуванні та перестра­хуванні та ін.

Якщо порівнювати функції, що містяться в Указі Президента «Про Нацкомфінпослуг» від 23 листопада 2011 року та в Законі Ук­раїни «Про страхування» від 7 березня 1996 року, то, на нашу думку, в Законі функції сформульовані чіткіше, виділено основні моменти, а також вони зручніші для пошуку і розуміння, оскільки прописані у спеціальному законі й стосуються безпосередньо страхової діяль­ності (в Указі Президента їх кількість налічує 150 і виокремлення функцій у сфері страхування потребує виділення їх із загального переліку). Водночас значна кількість перелічених в Указі Президента функцій дає змогу уникнути певних неузгодженостей при виник­ненні спорів щодо наявності чи відсутності тих чи інших повнова­жень у Нацкомфінпослуг.

Щодо функцій (повноважень) Нацкомфінпослуг, слід звер­нути увагу на окрему думку судді Конституційного суду України В. М. Кампа стосовно Рішення Конституційного суду України від З грудня 2008 року № 27-pπ∕2008 у справі за конституційним по­данням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України щодо офіційного тлумачення положень п. 11 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про страхування», п. 4 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансо­вих послуг» (справа про повноваження Держфінпослуг щодо на­гляду за страховою діяльністю) [503]. В. М. Кампо доходить ви­сновку, що, по-перше, Держфінпослуг здійснює дві самостійні функції - регуляторну і наглядову, які відрізняються за змістом, формами реалізації тощо, а по-друге, регуляторна функція Держ­фінпослуг здійснюється виключно шляхом видання нормативно- правових актів.

Права Нацкомфінпослуг, що містяться у ст. 37 Закону Укра­їни «Про страхування», та п. 5 Указу Президента від 23 листопада 2011 року № 1070/2011 здебільшого збігаються, можна виділити такі з них: отримувати інформацію та звітність про страхову діяль­ність, проводити перевірки, видавати приписи, здійснювати контроль за достовірністю і повнотою інформації, звертатися до суду з позо­вами про скасування державної реєстрації страховика або страхового посередника у випадках, передбачених законом.

Отже, завдання, функції та права Нацкомфінпослуг є складо­вою частиною її правового статусу як органу виконавчої влади, органу державного контролю (нагляду) за страховою діяльністю в Україні.

3.3.