Змістовна характеристика категорії “належний суд” у контексті визнання суду основним суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин

У літературі та законодавчих актах є досить часто вживаними поняття “належний суд”, “належний склад суду”, “сформований належним чином” тощо. Окремими аспектами проблеми належного суду займалися такі вчені, як М.

На перший погляд може здатися, що йдеться про суд, до якого, відповідно до вимог чинного законодавства, потрібно звернутися особі для захисту своїх порушених прав та інтересів. Однак, на нашу думку, сутність проблеми має більш глибоке наповнення, а її розв’язання потребує більш ґрунтовних досліджень. Термін “належний суд” використано в ЦПК України лише один раз. Так, у ст. 115 Кодексу зазначено: “Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала”. Аналіз цієї норми дає підстави зробити висновок, що належним судом буде той суд, якому, відповідно до вимог чинного законодавства, підсудна певна справа. Водночас слід зауважити, що зміст вищезазначеного терміна охоплює набагато більше норм ЦПК, ніж фактично передбачено. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Як бачимо, у цій нормі де-факто йдеться про подання заяви до неналежного суду у зв’язку з недодержанням правил цивільної юрисдикції, хоча де-юре цього не зазначено. Питання про юрисдикцію суддя вирішує при вирішенні питання про відкриття провадження у справі [7, с. 55][89]. А от згідно з ч. 3 ст. 121 ЦПК заява повертається у випадках, якщо справа не підсудна цьому суду. Отже, питання належного суду за правилами обрання певної юрисдикції та підсудності вирішує суддя при відкритті провадження.

У статті 311 ЦПК України передбачено, що при розгляді справи в апеляційному суді підставою для скасування рішення першої інстанції та передачі справи на новий розгляд буде випадок розгляду справи неповноважним суддею або складом суду. Гадаємо, термін “неповноважний суддя або склад суду” є некоректним з двох причин. По-перше, суддя при вирішенні цивільної справи відповідно до ч. 1 ст. 18 ЦПК утворює склад суду, тому недоречно говорити окремо про суддю і окремо про склад суду. До речі, у ст. 204 КАС [79][90] України цей недолік усунуто і передбачено скасування судового рішення у випадку розгляду та вирішення справи неповноважним складом суду. По-друге, не зовсім зрозуміло, що саме слід мати на увазі під “неповноважним складом суду”: відсутність повноважень, наприклад, через непризначення судді Верховною Радою України безстроково чи неправильно вирішене питання про відвід з тих підстав, що суд був зацікавлений у результаті розгляду справи або були інші обставини, які викликали сумнів у його неупередженості та об’єктивності, чи мала місце невмотивована відмова у задоволенні відводу, ігнорування заяви про відвід тощо. Напевно, термін “неповноважний” краще замінити терміном “неналежний”, бо перший є змістовною частиною останнього, а останній, у свою чергу, є повнішим, ширшим і дозволяє скасовувати рішення суду першої інстанції за наявності більшої різноманітності випадків, що охоплюються терміном “неналежний суд”. На думку М. Б. Зейдера, відсутність належного складу суду означає, що цей орган держави не мав права вчиняти процесуальні дії, і якщо вони ним вчинені, то вони не можуть бути залишені у силі [65, с.

Водночас необхідно звернути увагу на ст. 204 КАС України, у якій йдеться про те, що скасувати рішення суду першої інстанції і передати справу на новий розгляд можна в разі, “якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою”, що означає: неправильне вирішення першою інстанцією питання про відвід є самостійною підставою для скасування рішення, і це ще раз підкреслює значення інституту відводу. Виокремлення самостійної підстави у вигляді неправильно вирішеного відводу висвітлює позицію законодавця з приводу того, що неповноважний суд – це не той суд, якому було заявлено відвід і у задоволенні якого необґрунтовано відмовлено. Тож залишається незрозумілим, що саме мав на увазі законодавець, називаючи суддю чи склад суду неповноважним. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом [94, с. 223][92]. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права оперує термінами “компетентний суд” (статті 6, 8), а у ст. 14 знову наголошується на тому, що кожен має право при визначенні його прав і обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону [128, с. 210, 211, 213][93]. Як зауважує Н. Ю. Сакара, право на справедливий судовий розгляд забезпечується лише в тому разі, коли розгляд справи відбувається “належним” судом, тобто судом, який має на це компетенцію, й законним складом суду, тобто складом суду, призначеним з додержанням вимог закону [190, с.

Хоча у вищезазначених нормативних актах прямо не вживається категорія належного суду, однак, слід гадати, усі вживані в них ознаки стосовно суду, який розглядатиме питання про права та обов’язки осіб в порядку цивільного судочинства, цілком можна об’єднати в одну узагальнену категорію – належний суд, тобто належним судом можна назвати і справедливий, і незалежний, і безсторонній, і компетентний, і створений на підставі закону склад суду, бо належним можна назвати той суд, яким при розгляді справи будуть відновлені й захищені права та обов’язки фізичних і юридичних осіб. С. Шевчук зауважує, що Європейський Суд з прав людини у справі Belilos v. Switzerland визначив, що поняття “суд” характеризується в матеріальному розумінні цього терміна його функцією здійснення правосуддя, тобто вирішення справ, що належать до його компетенції на основі норм права, а також це поняття має відповідати низці інших вимог – незалежності, зокрема від виконавчої влади, неупередженості, строку повноважень його членів, гарантіям його процедури тощо [226, с. 242][96].

Слушною є думка М. Б. Зейдера про те, що “процесуальна дієздатність суду зводиться до питання належного складу суду” [65, с. 46–47][97], тобто суд може здійснювати покладені на нього функції тільки в належному складі.

Належний суд як комплексне явище можна визначити через систему ознак, які характеризують певний суд (судовий орган або склад суду) як такий, що має відповідні повноваження на здійснення судочинства в конкретній цивільній справі, а також здійснює захист і відновлення оспорюваних, невизнаних чи порушених прав та інтересів осіб на засадах справедливості, своєчасності, обґрунтованості прийнятих рішень.

1) залежно від того, суб’єктом цивільного процесуального права чи цивільних процесуальних правовідносин виступає суд: а) інституційні (стосуються вибору належного суду серед судових інституцій); б) організаційні (стосуються організації певного складу суду – одноособового, колегіального або за участю народних засідателів – зважаючи на категорію справи чи судову інстанцію);

2) залежно від джерела, з якого випливають: а) нормативні (це система вимог цивільного процесуального законодавства щодо цивільної юрисдикції та підсудності справ, одноособового чи колегіального порядку розгляду, вимоги щодо неупередженості складу суду, вимоги до кандидатів на посади судді з приводу їх професійних знань та моральних переконань суддів, народних засідателів, вимоги безпосередності, незмінюваності тощо); б) морально-етичні (це сукупність вимог, що їх ставить суспільство до представників судової гілки влади і що існують лише у свідомості як самих суддів, так і осіб, які звертаються до суду для отримання захисту – вимоги високої правової та загальної культури суддів і народних засідателів, їх внутрішнє прагнення приймати лише справедливі та обґрунтовані рішення). Як правильно зазначають В. А. Кройтор і Т. В. Степаненко, судді під час виконання своїх обов’язків повинні відповідати як мінімум наступним вимогам: бути доступними щодо до осіб, які звертаються до них, і виявляти до них шанобливе ставлення, піклуватися про підтримання високого рівня компетентності, необхідного для вирішення справи в кожному конкретному випадку [109, с. 70][98].

Модель належного суду, як ми її уявляємо, можна подати як систему, що складається з двох рівнів:

перший рівень – належний судовий орган, який має такі складові: а) цивільна юрисдикція; б) підсудність;

другий рівень – належний склад суду, який має такі складові: а) сформованість відповідно до закону, б) об’єктивність та неупередженість, в) незалежність та безсторонність, г) справедливість, ґ) безпосередність та незмінюваність під час розгляду справи.

Спочатку розглянемо елементи першого рівня моделі належного суду. Поняття цивільної юрисдикції є новим для цивільного процесуального законодавства, тому й становить предмет активної дискусії багатьох науковців. Ю. В. Білоусов [7, с. 52–56][99], Д. Шадура, В. В. Головко [33, с. 20–25][100], С. Коссак дійшли висновку про багатозначність цього поняття і дискусійність його визначень. Зокрема, Ю. В. Білоусов визначає цивільну юрисдикцію як нормативне визначення компетенції суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства [7, с. 52][101]. С. Коссак вказує на те, що цивільною юрисдикцією є повноваження загального суду розглядати в порядку цивільного судочинства справи, які виникають із суспільних відносин, урегульованих нормами права і не віднесених законом до юрисдикції спеціалізованих судів [105, с. 195][102], а на думку Д. Шадури, судову юрисдикцію можна визначити як компетенцію спеціально уповноважених органів державної влади – судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду – здійснювати правосуддя у формі того чи іншого виду судочинства в певній юридично визначеній сфері і щодо певних правовідносин, для чого ці органи наділяються відповідними юридично-владними повноваженнями [223, с. 109][103]. Отже, на підставі аналізу наукової літератури можемо зробити висновок, що цивільну юрисдикцію можна розглядати в різних аспектах: 1) як цивільно-процесуальний інститут, тобто систему правових норм, які регулюють розподіл справ між окремими судами залежно від предметів відання; 2) як характеристику самих судів (суди цивільної юрисдикції), які уповноважені на розгляд справ, що випливають з цивільних, сімейних, трудових, земельних правовідносин тощо; 3) як сферу діяльності певних судових органів, що охоплює розгляд і вирішення цивільних справ; 4) як властивість самих цивільних справ, що полягає в можливості бути розглянутими у відповідних загальних судах.

Підсудність як друга складова моделі належного суду – це інститут (система правових норм), який регулює віднесення справ, що підлягають розгляду судами цивільної юрисдикції, до відання конкретного суду судової системи України для розгляду по першій інстанції. Як слушно зазначає Д. Д. Луспеник, визначити підсудність цивільної справи означає встановити компетентний, належний суд у цій справі [120, с. 65][104].

Належним суд буде залишатися і тоді, коли змінилися обставини, що були підставою для визначення підсудності, якщо під час подання заяви вимоги щодо підсудності були додержані. Д. Д. Луспеник наголошує на тому, що, за загальним правилом, зміна обставин, які впливають на визначення підсудності справи, після відкриття провадження у справі юридичного значення не має [120, с. 76–77][105]. Цей висновок ґрунтується на ч. 4 ст. 116 ЦПК, де передбачено заборону передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом. Винятком із загального правила є випадок, коли після відкриття провадження у справі з’ясується, що місце проживання відповідача, яке раніше не було відоме, знаходиться поза територією юрисдикції цього суду і відповідач заявляє клопотання про передачу справи за місцем його проживання [120, с. 78][106].

Тепер розкриємо суть елементів другого рівня моделі належного суду. У справі “Посохов проти Росії”, зазначає Д. Д. Луспеник, Європейський суд з прав людини у своєму Рішенні від 4 березня 2003 р. уточнив, що словосполучення “створений на підставі закону” належить не лише до правової підстави самого існування суду, але і до складу суду в кожній справі і, таким чином, держава повинна забезпечити законність складу суду в кожній конкретній справі [120, с. 264][107]. Сформованість відповідно до закону передбачає, що розгляд справ у суді першої інстанції має здійснюватися суддею одноособово, у певних випадках – за участю народних засідателів, у суді апеляційної інстанції – колегією з трьох суддів, у суді касаційної інстанції – колегією у складі не менше трьох суддів.

Другим аспектом сформованості суду відповідно до закону є невходження до його складу суддів, які вже раніше брали участь у розгляді тієї самої справи в іншій інстанції (ст. 21 ЦПК). Однак В. М. Шерстюк вважає, що питання про повторну участь судді в розгляді справи вирішується залежно від того, у якому суді раніше він розглядав справу. Якщо він брав участь у розгляді справи в суді касаційної інстанції чи в порядку судового нагляду, то він не може розглядати цю справу в суді першої інстанції, на відміну від судді, який уже розглядав справу в першій інстанції, коли вона повернута на новий розгляд після скасування рішення [38, с. 226][108]. Проте невідомо, яким саме чином буде контролюватися додержання правила про недопустимість повторної участі судді в розгляді справи. Мабуть, це здійснюватиме голова суду при визначенні складу суду. На наш погляд, повторна участь судді в розгляді тієї самої справи повинна бути передбачена у ч. 1 ст. 20 ЦПК як окрема підстава для відводу судді чи всього складу суду, заяву про який зможуть подати особи, які брали участь у справі.

Об’єктивність та неупередженість як невід’ємні складові належного складу суду передбачають повну незалежність суду від учасників цивільного процесу, його абсолютну безсторонність і незацікавленість в результаті вирішення справи, засобами забезпечення чого є процесуальний інститут відводу, нормативна заборона щодо повторної участі судді при розгляді тієї самої справи, але в іншій інстанції, а також щодо неможливості членів суду бути родичами чи членами сім’ї між собою. О. В. Гетманцев вважає, що неупередженість слід розглядати як законодавчу вимогу до суду (судді) при розгляді і вирішенні цивільних справ; суддя повинен підходити до вирішення справи нейтрально, об’єктивно і компетентно, керуючись тільки законом; суддя має вживати всіх заходів, що забезпечували б свободу цивільного судочинства від ідеологічного впливу, проявів особистої зацікавленості [31, с. 563][109]. Б. Грузд і Л. Сайкін вирізняють два аспекти неупередженості: 1) суддя повинен бути суб’єктивно вільний від особистих упереджень та пристрастей; 2) він повинен бути об’єктивно неупереджений, тобто гарантовано виключати будь-які обґрунтовані сумніви щодо цього [188, с. 19][110]. Як слушно зауважує А. Гарапон, неупередженість судді може виражатися або в логічному переосмисленні упередженості в дусі більшої лояльності закону, або у схильності до повного нейтралітету [30, с. 292][111]. На думку С. П. Погребняка, неупередженість (безсторонність) судді означає, що рішення, до якого він доходить, визначається не його схильністю до тієї чи іншої сторони, а його підкореністю праву [148, с. 59][112]. Як зазначає В. А. Васильчук, вимога рівного ставлення передбачає неупередженість і об’єктивність стосовно сторін юридичного конфлікту з боку уповноваженого суб’єкта [22, с. 572][113]. А. Гарапон водночас звертає увагу на існування так званого парадоксу нейтралітету: немає нормального судді там, де немає людини, що поділяє з тими, кого він повинен судити, одну й ту саму частину людяності [30, с. 304][114]. Отже, складовими належного складу суду в контексті неупередженості суддів та народних засідателів є заборона їх повторної участі при розгляді тієї самої справи в іншій інстанції, відсутність підстав для їх відводу, відсутність родинних чи сімейних стосунків між членами складу суду.

Відповідно до ст. 6 Закону України “Про статус суддів” [170][115] судді зобов’язані, зокрема, при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний і об’єктивний розгляд судових справ із дотриманням установлених законом строків, а також не допускати вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності. Отже, вже на етапі добору суддів до них ставляться вимоги неупередженості та об’єктивності й здійснення повноважень виключно на підставі законів та Конституції. Однак фактично перевірити моральність і рівень правової культури суддів неможливо, саме тому треба виважено підходити до вирішення питання, чи є відповідний склад суду належним. У літературі висловлюється пропозиція щодо обрання суддів народом [59, с. 11][116]. В. Шуба вважає, що необхідно повернутися до практики тих часів, коли посади суддів були виборними, суддя був підзвітний перед виборцями, щоб запобігти перетворенню суддівського корпусу на касту недоторканних [231][117]. У сучасній Україні, яка тільки прагне стати демократичною, правовою і соціальною державою, у якій переважна більшість населення, що перебуває за межею бідності, переймається власними інтересами, навряд чи такий вибір буде усвідомленим та правильним з точки зору інтересів суспільства в цілому. Якщо навіть політиків на вищі державні посади народ обирає не на основі аналізу їх діяльності, а керуючись емоціями та популістськими гаслами, то про обрання суддів годі й говорити.

Незалежність та безсторонність належного складу суду являють собою внутрішню свободу і незаангажованість його членів. Н. Ю. Сакара вважає основним інституційним елементом моделі справедливого судочинства суд, який має відповідати вимогам незалежності й неупередженості [191, с. 9][118]. Про незалежність суду слід говорити в інституційному та змістовному аспектах, слушно зауважує В. В. Городовенко. При цьому у змістовному аспекті незалежність він ототожнює із безсторонністю судової влади. Суб’єктивна сторона такої безсторонності судді забезпечується свободою від ідейного й емоційного впливу й правом та обов’язком виносити рішення виключно на підставі закону [36, с. 12–13][119]. Однак у разі відводу встановити суб’єктивний критерій безсторонності судді неможливо. Про зацікавленість судді може свідчити лише сприйняття учасниками процесу певних обставин як таких, що свідчать про його неупередженість, і надання ними відповідних обґрунтувань.

Як вказує С. Шевчук, вимога безсторонності (неупередженості) суду дещо переплітається з принципом незалежності, зокрема незалежності від сторін у справі; у праві європейських країн безсторонність у цьому сенсі означає не фактичну відсутність упередженості з боку суду чи окремих його членів, а так звану видиму неупередженість, тобто те, чи сприймає суд сторонній спостерігач як неупереджений [226, с. 247–248][120]. До того ж Європейський Суд встановив подвійний критерій визначення безсторонності суду, що складається з двох основних елементів: 1) суб’єктивного, тобто чи були члени судової установи особисто безсторонніми; 2) об’єктивного, тобто чи сприймався суд з об’єктивного погляду достатньо неупередженим і чи були гарантії безсторонності достатніми в конкретній ситуації для виключення будь-якого обґрунтованого сумніву щодо цього [226, с. 248][121].

Поняття “належний склад суду” тісно пов’язане з поняттям справедливого судочинства. Справедливість стосується внутрішніх настанов, морально-етичних уподобань кожного окремого судді та народного засідателя, які утворюють склад суду. Ознаки справедливого і неупередженого судді, твердить Д. Д. Луспеник, можуть бути наявними тоді, коли суддя не ангажований економічними та політичними інтересами тих чи інших груп населення або державною владою [123, с. 8][122]. Згідно зі ст. 10 Закону України “Про статус суддів” кожен вперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає присягу такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим”. Така присяга звичайно підкреслює авторитет судової влади, але не є гарантією того, що суддя буде дійсно втілювати високі моральні настанови і приймати тільки справедливі рішення. Як доречно зауважує Ю. М. Грошевий, моральні вимоги, що ставлять до людей, у тому числі до певних видів професійної діяльності, опосередковуються відчуттям обов’язку, котре кожен повинен усвідомити і зробити мотивом своєї поведінки, через оцінку і самооцінку своїх вчинків, тобто в моралі людина виступає не тільки як об’єкт громадського контролю, але й як самодіяльна особистість, що володіє своєю власною моральною самосвідомістю – переконаннями, совістю тощо [47, с. 14][123].

Б. Грузд, Л. Сайкін наголошують на органічному зв’язку понять “справедливий” та “неупереджений”, зазначаючи, що для віри в незалежність і неупередженість суду важливі їх зовнішні ознаки, оскільки під сумнівом залишаються повага та авторитет, щодо існування яких суди у демократичному суспільстві повинні переконувати громадськість [188, с. 19][124].

Безпосередність і незмінюваність під час розгляду справи означає, що цивільні процесуальні правовідносини в межах вирішення однієї конкретної справи і в рамках розгляду її в певній інстанції мають існувати з постійним, незмінним складом суду (ч. 2 ст. 159 ЦПК України), з метою забезпечення безпосереднього сприйняття всіма його членами обставин справи. На це вказано і в Постанові Пленуму Верховного Суду від 29 грудня 1976 р. № 11 “Про судове рішення” [171][125], а саме, що рішення суду може бути постановлено тільки суддею або суддями, які входили до складу суду в даній справі, при суворому додержанні таємниці нарадчої кімнати.

У частині 2 ст. 159 ЦПК України передбачено, що справа розглядається одним і тим самим складом суду, а в разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку. З цього положення можна зробити висновок, що справа може готуватися до розгляду одним суддею, а власне судовий розгляд може здійснюватися іншим суддею. На наш погляд, у цьому разі відбувається розрив цілісності сприйняття суддею всіх обставин справи, тому підготовка справи до розгляду має проводитися всім складом суду, що буде розглядати справу, і в разі заміни судді у складі суду спочатку повинен проводитися не тільки судовий розгляд, а й попереднє судове засідання. Зрозуміло, що це може певним чином позначитися на термінах розгляду справи, проте не менш важливими є повнота розгляду і справедливість винесеного рішення.

Під час попереднього судового засідання хоч і не відбувається розгляду справи по суті, але в кожного судді вже складається попереднє враження від спілкування з особами, які беруть участь у справі, від отриманої інформації, – адже на цій стадії цивільного процесу суд, відповідно до ч. 6 ст. 130 ЦПК, уточнює позовні вимоги й заперечення проти позову, визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з’ясовує докази, які сторони будуть використовувати під час доведення своїх позицій, проводить у необхідних випадках огляд на місці, огляд письмових і речових доказів тощо. Усі ці процесуальні дії суду дають йому змогу більш детально ознайомитися з проблемою, яку доведеться вирішувати під час судового розгляду справи по суті. Такий висновок підтверджується також положенням ч. 3 ст. 213 ЦПК, у якій зазначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, чому, на наш погляд, сприятиме ознайомлення всього складу суду з матеріалами цивільної справи ще на підготовчій стадії її вирішення.

Особливо це стосується підготовки справ до судового розгляду в суді апеляційної та касаційної інстанції. Було б більш правильним, коли б в апеляційній та касаційній інстанціях справа готувалася й вирішувалася всім складом суду для забезпечення правильного, повного й всебічного сприйняття дійсних обставин, тобто склад суду має бути незмінним, починаючи від прийняття справи чи скарги до розгляду і до винесення певного рішення за результатами її розгляду.

Відповідно до ст. 304 ЦПК в апеляційній інстанції цивільна справа розглядається за правилами розгляду справ у суді першої інстанції, з певними винятками. Одним із таких винятків є підготовка справи до розгляду суддею-доповідачем, під час якої він з’ясовує у сторін та інших осіб обставини, на які вони посилаються як на підставу вимог та заперечень, визначає характер спірних правовідносин, з’ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються ними тощо. Як бачимо, лише один суддя зі складу суду, що розглядатиме справу, безпосередньо знайомиться зі справою, оскаржуваним рішенням, новими обставинами, що підлягають встановленню, та іншими доводами скарги, тобто особа фактично покладає перевірку рішення чи ухвали суду першої інстанції на одного суддю, отже, не досягається мета апеляційного оскарження – більш об’єктивний, неупереджений, всебічний та кваліфікований розгляд справи. Інші ж судді отримують інформацію про справу та її істотні обставини через опосередковане сприйняття за допомогою судді-доповідача, який після закінчення підготовки справи до розгляду доповідає зміст рішення, доводи апеляційної скарги та межі, у яких повинна здійснюватися перевірка рішення. Такий порядок не виключає перекручування інформації або формування спотвореного уявлення про окремі важливі для вирішення справи обставини. Отже, правовідносини спочатку існують між особами, що беруть участь у справі, і суддею-доповідачем, потім суб’єктний склад змінюється, і суб’єктом правовідносин стає колегія суду у складі трьох осіб. Вважаємо, що всі три судді складу суду, які розглядають справу в апеляційній інстанції, повинні готувати її до судового розгляду, щоб створити правильне й повне уявлення про характер та обставини справи [85, с. 169][126].

Ще більш цікавим з точки зору проблеми незмінності складу суду є порядок розгляду касаційної скарги. Справу до розгляду готує суддя-доповідач, який у своїй доповіді викладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, а також з’ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі. Фактично він одноособово вирішує, хоч і не остаточно, чи є підстави для прийняття одного з можливих варіантів рішення, а також визначає, на яких обставинах ґрунтуватимуться висновки суду. Потім, відповідно до ст. 332 ЦПК, проводиться попередній розгляд справи у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті, де суддя-доповідач висвітлює вчинені ним підготовчі дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. Стаття 333 ЦПК визначає, що судовий розгляд касаційною інстанцією провадиться п’ятьма суддями. З цього випливає, що два судді, які не брали участі в попередньому розгляді, повинні ознайомлюватися зі справою прямо в залі судового засідання при розгляді касаційної скарги по суті, чим буде обмежено процесуальні гарантії особи на справедливий, об’єктивний, всебічний, неупереджений розгляд цивільної справи чи скарги.

Вважаємо обґрунтованою думку М. М. Ясинка про те, що принцип безпосередності порушується на рівні касаційного суду (ч. 5 ст. 332 ЦПК), бо розгляд касаційних скарг при їх попередньому розгляді без виклику сторін є порушенням не лише принципу безпосередності, а й принципу гласності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності, через те що можливість розгляду справ у касаційній інстанції залежатиме не від волі сторін, а тільки від волі самих суддів, а інколи й одного із суддів [238, с. 5][127], а особи, які беруть участі у справі, викликатимуться лише для надання пояснень, коли те буде необхідно.

У разі заміни суддів у складі суду останній залишається суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, однак змінюється якісно, не змінюючись кількісно. Проте заміна судді у складі суду не перериває цілісності цивільних процесуальних правовідносин осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу з судом, тому що структура правовідносин не порушується, адже залишається головний суб’єкт, склад якого якісно змінюється з одних осіб на інших. При цьому з метою забезпечення безпосередності сприйняття розгляд справи має бути проведений спочатку, навіть якщо замінено всього одного суддю. Принцип безпосередності забезпечує всебічне й повне усвідомлення суддею обставин справи, сприяє більш неупередженому та поступовому розумінню ситуації.

Однак в окремих випадках сприйняття доказів судом неможливе, тому з принципу безпосередності допускаються процесуальним законом винятки. Йдеться про випадки, коли докази знаходяться в іншому місті, районі чи області, їх збирає, досліджує в порядку судового доручення інший суд, або коли до розгляду і вирішення справи застосовуються заходи забезпечення доказів. В. Н. Аргунов вважає, що з принципу безпосередності є виняток у вигляді судових доручень [38, с. 43][128], натомість М. М. Ясинок наголошує на тому, що “судові доручення є виключно засобом збирання доказів” [238, с. 12][129]. Погоджуємося з останньою точкою зору, оскільки дійсно інший суд, якому доручено збирання доказів, не оцінює їх, а передає отриману інформацію у відповідних процесуальних документах, які вже потім досліджує, вивчає та оцінює суд, який розглядає справу. Протоколи й інші докази, отримані в результаті виконання судового доручення або шляхом забезпечення доказів, безпосередньо досліджуються судом при розгляді справи по суті і оцінюються поряд з іншими доказами [38, с. 41–43][130].

В. Н. Аргунов зауважує, що принцип безпосередності визначає способи і методи сприйняття судом доказів у справі. З огляду на цей принцип суд повинен засновувати своє рішення у справі виключно на доказах, перевірених і досліджених у засіданні суду; вступаючи в безпосередні контакти з джерелами доказів, заслуховуючи особисто пояснення сторін та інших учасників процесу, судді таким чином мають змогу вести перевірку наданих матеріалів і пояснень указаних осіб діяльно, активно; докази у справі досліджує і оцінює той склад суду, який повинен вирішити справу по суті і винести рішення. Склад суду має бути незмінним у судовому засіданні.

Якщо головуючий досконало вивчив законодавство, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, направляє судовий розгляд на повне та всебічне дослідження обставин у справі, суворо дотримується процесуального закону, прийняте рішення є настільки переконливим для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони не оскаржують його [100, с. 10–11][131]. Із цією думкою З. Корнєвої не можна не погодитися. З одного боку, досконала підготовка головуючого до вирішення справи є передумовою прийняття справедливого та заснованого на законі рішення, однак, з другого боку, й інші члени складу суду мають ґрунтовно готуватися до розгляду справи.

Таким чином, при розгляді конкретної цивільної справи одним із учасників цивільних процесуальних правовідносин повинен бути суд у його незмінному складі. У разі заміни судді в складі суду спочатку має проводитися не тільки судовий розгляд, а й попереднє судове засідання. В апеляційній та касаційній інстанціях справа має готуватися й вирішуватися складом суду в одній і тій самій кількості. Отже, склад суду має бути незмінним, починаючи від прийняття справи чи скарги до розгляду і до винесення певного рішення за результатами її розгляду для забезпечення правильного, повного й всебічного сприйняття дійсних обставин.

На підставі вищенаведеного можемо зазначити, що теоретичне значення використання єдиної категорії “належний суд” полягає в тому, що вона втілює реалізацію процесуально-правових вимог належної юрисдикції, належної підсудності конкретної цивільної справи певному суду, а також вимог неупередженості, об’єктивності, справедливості, незалежності, безсторонності та безпосередності стосовно певного складу суду, який вирішуватиме цю конкретну цивільну справу. Щодо практичного значення, то правильне розуміння сутності та змісту категорії “належний суд” гарантує досягнення завдань та цілей цивільного судочинства, а також реальний і ефективний захист прав та інтересів зацікавлених осіб.

Вищенаведені положення дають підстави зробити обґрунтований висновок про те, що існує об’єктивна необхідність більш широкого розуміння й використання єдиної категорії “належний суд”. Комплексна категорія “належний суд” має розглядатися у двох аспектах: як “належний судовий орган” в системі судів загальної юрисдикції, визначений відповідно до правил цивільної юрисдикції й підсудності, і як “належний склад суду”, що сформований із дотриманням нормативних вимог щодо одноособовості чи колегіальності, неупередженості, справедливості, незалежності, безсторонності, а також з додержанням принципу безпосередності складу суду при вирішенні цивільних справ. Саме належний суд має правосуб’єктність, на підставі чого може реалізувати покладені на нього права та обов’язки задля досягнення цілей цивільного судочинства, може бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин.