2.2. Інститут народних засідателів і правові підстави їх участі в цивільних процесуальних правовідносинах

Із прийняттям Конституції України виникла необхідність приведення у відповідність до неї всього поточного законодавства. Не став винятком і Цивільний процесуальний кодекс України.

Аналіз статей Конституції України, присвячених здійсненню правосуддя, свідчить про їх певну неузгодженість. Відповідно до ч. 2 ст. 129 Основного Закону судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних, а згідно зі ст. 127 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Викладення цих статей є некоректним ще й через те, що вони передбачають різні варіанти складу суду безвідносно до виду судочинства й конкретного провадження в межах кожного виду. Згідно з ч. 3 ст. 5 Закону “Про судоустрій України” народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Однак цивільне процесуальне законодавство перелічує лише випадки участі народних засідателів в цивільному процесі, не згадуючи про інститут присяжних взагалі.

Радянська історія знала дві основні форми участі представників громадськості у відправленні правосуддя в цивільних справах: участь представників громадських організацій та трудових колективів для захисту інтересів суспільства шляхом висловлення суспільної думки з того чи іншого питання та участь народних засідателів разом із суддею у складі суду. Дослідження вчених того часу були присвячені в основному участі представників громадських організацій і трудових колективів у цивільному судочинстві і лише частково охоплювали питання участі народних засідателів у розгляді цивільних справ.

Питаннями залучення в цивільний процес представників громадськості займалися такі вчені, як В. А. Бігун, В. Борисенко, М. Джанікян, В. Захаров, С. О. Іваницький, Д. Ф. Кичатов, А. С. Муравйова, Ф. Ф. Никитинський, С. Рижов, Я.

У попередньому розділі ми дійшли висновку, що суд є обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин саме як склад суду, який формується для розгляду тієї чи іншої справи. Це буде або одноособовий суддя, або колегія професійних суддів, або колегія у складі професійного судді і народних засідателів. Цивільні процесуальні правовідносини складаються між особами, які беруть участь у розгляді справи, та певним складом суду, а не суддею чи народним засідателем окремо.

Перед науковцями стоїть завдання виявити сутність інституту народних засідателів у цивільному судочинстві, визначити мету залучення представників народу до здійснення цивільного судочинства, з’ясувати підстави їх участі у цивільному процесі за новим ЦПК України, особливості механізму відбору й залучення народних засідателів до розгляду цивільних справ. Крім того, особливого значення набуває з’ясування причин відродження цього характерного для радянської правової системи явища на теренах сучасних українських правових реалій, а також встановлення того, яка саме форма залучення представників громадськості може підвищити ефективність відправлення правосуддя в цивільних справах – використання присяжних чи народних засідателів.

Інститут народних засідателів має давню і тривалу історію. Як зазначає О. Ф. Воронов, засідателі уособлювали справедливість суду, їхня думка мала велике значення тоді, коли закон полишав ті чи інші питання на розсуд суду, їх наявність підвищувала ефективність боротьби з корупцією в судовій сфері [27, с. 257][175]. Його було вперше запроваджено в радянські часи Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. Цей інститут став втіленням ідеї В. І. Леніна про необхідність суцільного залучення громадян до участі в управлінні державними справами, зокрема до участі у відправленні правосуддя.

Зазначеним актом Рада народних комісарів РСФСР ліквідовувала існуючі загальні судові установи, такі як окружні судові палати і урядовий сенат з департаментами, військові і морські суди, замінюючи всі ці установи судами, що будуть створюватися на основі демократичних виборів [114, с. 2][177]. За Декретом у районах, містах, волостях і уїздах відправлення правосуддя передавалося місцевим народним судам, які повинні були діяти у складі судді і двох народних засідателів. Судді обиралися Радами – органами влади на місцях, а народні засідателі залучалися до розгляду справ за особливими списками, що складалися тими самими Радами. 18 липня 1975 р. до п. 71 Положення 1960 р. про порядок обрання суддів та народних засідателів було внесено такі зміни: “Кількість народних засідателів, яких належить обрати до кожного районного (міського) народного суду, встановлює виконавчий комітет обласної, міської (міст республіканського підпорядкування) Ради депутатів трудящих за поданням начальника відділу юстиції виконавчого комітету відповідної Ради депутатів трудящих” [155][178].

Крім того, ідея участі представників громадськості в судочинстві набула розвитку ст. 160 Конституції УРСР 1978 р. [96, с. 41][179], що закріпила участь представників громадських організацій і трудових колективів у цивільному процесі, формами якої були: 1) участь за їх власною ініціативою в розгляді справ про визнання недійсною угоди, про позбавлення батьківських прав, про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним [210, с. 42][180]; 2) представництво інтересів членів громадських організацій і трудових колективів; 3) висловлення громадської думки у справах, що мають суспільне значення [5, с. 73][181] (хоча, до речі, в законодавстві не містилося конкретного переліку таких справ).

З приводу останньої форми участі громадськості в цивільному судочинстві В.

Як бачимо, народ брав участь у здійсненні правосуддя в цивільних справах у двох формах – як народні засідателі, які мали рівні права із суддею, і як представники трудових колективів та громадських організацій для викладення громадської думки з питань, що підлягали судовому розгляду. В обох випадках метою участі громадськості було безпосереднє залучення народу до процесу відправлення правосуддя, а також контроль з боку народу над судовою системою.

Відповідно до ст. 58 Закону про вибори районних (міських) народних судів УРСР [154][186] вибори народних засідателів районних (міських) народних судів проводилися на загальних зборах трудових колективів, загальних зборах (сходах) громадян за місцем проживання, зборах військовослужбовців по військових частинах. Висування кандидатів у народні засідателі районних (міських) народних судів здійснювали організації Комуністичної партії Радянського Союзу, професійних спілок, Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді, кооперативні та інші громадські організації, трудові колективи, загальні збори (сходи) громадян за місцем проживання, громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні, дільничні, домові комітети, жіночі ради, ради ветеранів війни і праці. Фактично відбувалися не демократичні вибори, а керовані і навіть наперед значною мірою запрограмовані, коли на народних засідателів приходила “рознарядка”. Місцевий райком партії зазвичай встановлював, який відсоток серед них мають репрезентувати люди певної статі та певного віку, який відсоток повинні становити комсомольці, комуністи чи безпартійні, тобто партійна номенклатура спиралася на ознаки, які жодного стосунку не мали до розуміння судочинства [80][187].

Отже, з 1981 р. в Радянському Союзі громадяни, які ставали народними засідателями, обиралися на зборах трудових колективів, що як ніхто інший знали, хто працює з ними поряд. Саме члени трудового колективу досконало могли визначити, хто найкраще зможе виконати цю почесну на той час місію народного засідателя.

Утім, траплялося, що на профспілкових зборах у народні засідателі обирали тих, хто був менше потрібен виробництву. Такої думки дотримується В. Боляк, говорячи, що до суду часто потрапляли люди не тільки байдужі, а й просто недостойні в ньому працювати – хронічні алкоголіки, душевно хворі люди, особи, що непристойно поводять себе у громадських місцях тощо [12, с. 22–24][188].

Сьогодні законодавче регулювання участі непрофесійних суб’єктів у здійсненні правосуддя міститься у восьми статтях, закріплених у Законі України “Про судоустрій України” [172][189]. Правова регламентація статусу народних засідателів у такому обсязі є недостатньою, і виникає ряд питань, на які закон не дає відповіді. Законодавство досить обмежено й неповно регулює діяльність народних засідателів, починаючи від їх призначення і закінчуючи їх участю в цивільному процесі, недостатньо розроблений правовий механізм безпосереднього залучення народних засідателів до участі в розгляді конкретної цивільної справи.

Якщо в Радянському Союзі народних засідателів хоча б обирали на зібраннях трудових колективів установ, підприємств, навчальних закладів, то тепер згідно з ч. 3 ст. 65 Закону України “Про судоустрій України” списки народних засідателів формуються головою місцевого суду шляхом “включення” до них громадян, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція даного суду, і відповідають вимогам ст. 66 цього Закону і дали згоду бути народними засідателями. Потім списки подаються до місцевої ради, де і затверджуються в кількості, визначеній у поданні голови. Але Закон не передбачає, яким чином голова суду визначає, кого саме потрібно залучати до виконання функцій народних засідателів та якими критеріями він має керуватися при цьому, не встановлює і кількість народних засідателів, які повинні працювати в одному суді протягом чотирьох років, на які затверджується список. Так, за Законом Російської Федерації “Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції РФ” від 2 січня 2000 р. № 37-ФЗ [136][190] кількість народних засідателів, що припадало на одного суддю в районному суді, становила 156 осіб. У зв’язку з вищезазначеним пропонуємо при визначенні необхідної кількості народних засідателів орієнтуватися на таку кількість народних засідателів, що знадобилася кожному суду України за останні чотири роки, однак така практика зможе застосовуватися лише в майбутньому, бо з часу введення народних засідателів в цивільний процес минуло занадто мало часу, а накопичений досвід залишається мало дослідженим і досі неузагальненим.

На цей час Закон “Про вибори районних (міських) народних судів УРСР”, що передбачав обрання народних засідателів із числа членів трудового колективу підприємств, утратив чинність. Таке положення, на нашу думку, потрібно повернути до законодавства й зобов’язати всі підприємства незалежно від форм власності формувати списки бажаючих бути народними засідателями й подавати голові місцевого суду. Останній після детального вивчення має формувати список кандидатів у народні засідателі, спираючись на те, що, як зазначають деякі автори, ніхто так не знає моральних, ділових та інших якостей і можливостей кандидата в народні засідателі, як колектив, у якому він працює, навчається і служить [116, с. 125][191]. Можливий і інший механізм формування списків народних засідателів. Наприклад, за зверненням голови суду списки кандидатів могли б формуватися загальними профспілковими зборами чи конференціями підприємств, установ та організацій, незалежно від форм власності, за умови присутності на них не менше 100 членів профспілки. При цьому у зверненні голова суду зобов’язаний зазначати кількість кандидатів, а також наголосити на тому, що вони повинні мати певний життєвий досвід, відчуття справедливості, високі моральні якості, не бути залежними від негативних звичок. Вноситися до списку кандидати на посаду народного засідателя мають лише після обговорення такої кандидатури на загальних профспілкових зборах чи конференції за умови, що за такого кандидата проголосувала більшість присутніх на зборах чи конференції.

У 1992 р. в результаті проведення малої судової реформи з цивільного процесу інститут народних засідателів та інститут представників громадських організацій і трудових колективів взагалі були усунені, а сам цивільний процес став абсолютно професійним.

28 червня 1996 р. інститут народних засідателів було поновлено Конституцією України. А інститут представництва трудових колективів і громадських організацій у цивільному процесі так і залишився історією. 18 березня 2004 р. з прийняттям нового ЦПК України участь народних засідателів при здійсненні правосуддя в цивільних справах була закріплена на рівні галузевого законодавства, але кількість справ, у розгляді яких вони беруть участь, зменшилася до п’яти категорій. Вважаємо, що обмеження випадків участі народних засідателів у цивільному процесі свідчить про особливий характер цих справ, у яких вони покликані представляти інтереси громадськості й висловлювати її думку, яка буде більш неупередженою, об’єктивною, моральною й наближеною до обставин життя суспільства.

Згідно зі ст. 127 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні, а відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. За ст. 65 Закону України “Про судоустрій України” [172][192] народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у складі суду справи разом із професійними суддями, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя. На підставі Закону України “Про статус суддів” народні засідателі є непрофесійними суб’єктами, що беруть участь у відправленні правосуддя.

Таким чином, якщо Конституція України юридично не розрізняє, у якому виді судочинства – цивільному чи кримінальному – беруть участь народні засідателі або присяжні (хоча цивільне процесуальне законодавство містить вказівку на участь у цивільному процесі лише народних засідателів), то використана в Конституції та Законі про судоустрій юридична техніка дає змогу поширити участь присяжних і на цивільне судочинство. На думку В. Бринцева, “таке законодавче врегулювання зберігає можливість для суду за участю присяжних і у цивільному процесі” [20, с. 28][193]. Разом з тим, аналіз ЦПК України свідчить, що, по-перше, у цивільному судочинстві участь беруть тільки народні засідателі, по-друге, лише при розгляді справ окремого провадження, по-третє, лише за п’ятьма категоріями справ.

У частині 2 ст. 234 ЦПК України передбачено вичерпний перелік справ, які суд розглядає в порядку окремого провадження, а в ч. 4 цієї ж статті визначено, що у випадках, установлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК, розгляд справ провадиться судом у складі судді і двох народних засідателів. Це такі справи: а) про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; б) про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; в) про усиновлення; г) про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; д) про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. Однак залишається незрозумілим, яким саме критерієм керувався законодавець при встановленні цього переліку справ і чому він обмежився лише справами окремого провадження.

На думку В. Г. Бобко, колегіальний розгляд справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою у складі одного судді і двох народних засідателів сприяє ухваленню об’єктивних судових рішень [9, с. 12][194]. В. І. Тертишніков зазначає, що законодавець реанімував інститут народних засідателів з метою громадського контролю за розглядом у суді справ, пов’язаних з вельми важливими для осіб правами перш за все особистого характеру [204, с. 25][195]. Проте цьому висновку не відповідає, наприклад, участь народних засідателів при розгляді справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою [89, с. 39][196]. Коли в матеріалах справи наявні підтверджені певними доказами обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, суддя на підставі закону може одноособово прийняти рішення.

Аналізуючи сутність цих справ, можемо зробити висновок, що участь народних засідателів у цивільному судочинстві зумовлена особливим положенням, у яке потрапляє людина, стосовно якої розглядається справа; у справах такого роду зачіпаються первинні, основні права людини на недоторканність, на повагу честі, гідності, на свободу та незалежність, як, наприклад, у разі усиновлення, коли вирішується доля людини, її майбутнє, йдеться про право на вільний розвиток її особистості. Водночас слід звернути увагу, що справи про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку теж стосуються обмеження прав особи на свободу та недоторканність, проте їх немає потреби вирішувати за участю народних засідателів, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 280 ЦПК до заяви про психіатричний огляд або надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусово амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження – висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали. Саме ці висновки, як правило, є основою мотивувальної частини судового рішення. Аналогічно у справах про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу згідно з ч. 1 ст. 284 ЦПК до заяви додається мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про продовження лікування, у якому зазначається строк, протягом якого буде проведено лікування. Беручи все це до уваги, пропонуємо вилучити зазначені категорії справ із переліку справ, що розглядаються за участю народних засідателів.

Вважаємо, що представники суспільства повинні брати участь у розгляді лише таких категорій цивільних справ, у яких для правильного з’ясування фактичних обставин потрібна думка пересічного громадянина, який би втілював у собі суспільну мораль. І тому немає принципового значення, як саме будуть називатися ці представники громадськості – присяжними чи народними засідателями.

На думку О. О. Рисіна, судові колегії за участю народних засідателів можуть бути створені для розгляду таких категорій, як вирішення деяких шлюбних справ, питання батьківства, позбавлення батьківських прав, де при вирішенні справи, поряд з професійними знаннями судді, важливий ще й підхід з погляду життєвого досвіду і моральних установок суспільства в особі народних засідателів [181, с. 124][197]. Аналогічної позиції дотримується С. Нечипорук [135, с. 84][198]. О. Т. Боннер свого часу вказував, що вельми цінною є участь народних засідателів при розгляді спорів про дітей, про встановлення батьківства, поділ сумісно нажитого майна, поновлення на роботі, виселення тощо [13, с. 37][199].

На підтримку інституту народних засідателів висловлюються й інші науковці. Н. Радутна переконана, що поєднання у складі суду професіонала і представників суспільства створює передумови для нейтралізації негативних наслідків професіоналізму судді – стереотипів поведінки, упередженості, які виявляються, зокрема, у дослідженні й оцінці обставин конкретної справи за аналогією з іншими справами, що є перепоною до виокремлення в цій справі індивідуального [175, с. 15][200]. Як зазначають А. Г. Ярема та Г. І. Давиденко, поєднання при здійсненні правосуддя професіоналізму судді та позиції щодо цих суспільно важливих питань представників від народу створює сприятливі умови для їх справедливого вирішення [236, с. 17][201]. Деякі науковці підкреслюють, що для прийняття правильного, справедливого рішення вимагається колективний розум, у якому поєднуються професійні знання судді з життєвим досвідом народних засідателів [1, с. 17][202]. А от С. Я. Фурса активно критикує інститут народних засідателів, пояснюючи це великою кількістю пов’язаних з їх поверненням у цивільне судочинство проблем та неефективністю [212, с. 15][203], не вказуючи, у чому полягала така неефективність. Не конкретизуючи форму участі народу у здійсненні правосуддя, А. Гарапон наголошує на тому, що представництво рівною мірою сприяє і правосуддю, і демократії: якщо першому воно забезпечує легітимність, то другій – можливість збагачення громадянського досвіду [30, с. 313][204].

Соціологічне опитування щодо участі населення у відправленні судочинства, проведене в Японії, показало такі результати. На питання, чому пересічні громадяни підтримують законодавство про непрофесійних суддів, 63 % сказали, що це поглибить розуміння та інтерес громадян до судової системи; 40 % зазначили, що судді відсторонені від почуттів людини з вулиці; 35 % відчували, що обвинуваченому буде призначено більш доцільне покарання, якщо в його визначенні брав участь пересічний громадянин. З іншого боку, три причини, на які вказують особи, що вважають непрофесійних суддів непотрібними, полягають у наступному. Середній рівень знань громадян щодо судових справ був низьким, на рівні 63 %; 47 % зазначили, що люди будуть легко піддаватися впливу з боку інформації, яка не стосується справи; 33 % зазначили, що брати участь у судових процесах – важкий тягар для пересічного громадянина [241][205].

З огляду на викладене доцільно кардинально переглянути, як нам здається, перелік категорій справ, до розгляду яких слід залучати народних засідателів, особливу увагу приділивши справам, які торкаються інтересів дітей. Бажано включити до цього переліку не тільки справи окремого провадження, а й справи позовного провадження, зокрема про позбавлення та поновлення батьківських прав (статті 164, 169 Сімейного кодексу України [199][206], далі – СК). Так, відповідно до п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав” позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов’язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об’єктивного з’ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей [169][207]. Подібні справи мають велике значення як для дитини, так і для того з батьків, кого позбавляють цих прав, і тому брати участь у прийнятті рішення мають не тільки професійні судді, а й представники громадськості, щоб не суддя з усталеними стереотипами оцінював дійсне ставлення батьків до дітей та до виконання ними своїх обов’язків, а робили це представники спільноти з високими моральними якостями, загостреним відчуттям справедливості, просто моральні особи.

Ось чому в народні засідателі мають відбиратися шановані у своєму оточенні особи, які мають високі моральні якості, повноцінну сім’ю, стабільну роботу, тобто люди самодостатні, що усвідомлюють важливе значення участі громадськості у відправленні правосуддя. У зв’язку з цим виникає нагальна проблема визначення механізму відбору таких високоморальних осіб.

За участю народних засідателів доцільно вирішувати, на нашу думку, й такі справи, як справи про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК), про визначення чи зміну місця проживання малолітньої дитини (ст. 161 СК), спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї (ст. 159 СК). Їх усіх об’єднує необхідність застосування загальнолюдських моральних категорій для оцінки дійсного ставлення батьків до дитини, до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них. Так, відповідно до ч. 2 ст. 161 СК суд не може передати дитину для проживання з тим із батьків, хто своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Аморальність чи добропорядність особи якраз і повинні визначати народні засідателі. Отже, критерієм формування переліку категорій справ за участю народних засідателів пропонуємо вважати необхідність врахування при встановленні обставин справи, оцінці поведінки осіб, які беруть участь у справі, при дослідженні та оцінці доказів, а також ухваленні рішення громадської думки, що складається на основі життєвого досвіду народних засідателів та з урахуванням загальнолюдських моральних цінностей.

Існування інституту народних засідателів у цивільному судочинстві у цілому позитивно оцінюють лише 33,85 % опитаних суддів. 69,23 % усіх респондентів наголошують на необхідності змінити передбачений у ЦПК перелік категорій цивільних справ, у розгляді яких беруть участь народні засідателі. З них справи про оголошення особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою пропонують вилучити із вказаного переліку 44,43 % суддів, про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку – 22,21 %, про поміщення особи до протитуберкульозного закладу – 40 %, про визнання особи недієздатною, обмежено дієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи – 17,78 %, про усиновлення – 22,2 %; пропозицію включити до зазначеного переліку справи про позбавлення та поновлення батьківських прав підтримало 44,43 % респондентів, про відібрання дітей від батьків без позбавлення їх батьківських прав – 26,67 %, про встановлення чи зміну місця проживання малолітньої дитини – 26,67 %, спори щодо виховання дитини тим з батьків, хто проживає окремо від неї – 24,45 %, про встановлення чи зміну аліментів – 6,67 % (див. Додаток Б).

Таким чином, можемо зробити висновок, що від народних засідателів залишилася лише назва та рівний із професійним суддею статус, а від другої форми участі громадськості – завдання участі народу у відправленні правосуддя, тобто висловлення громадської думки з вуст кращих представників суспільства з метою надання оцінки фактам з позицій морально-етичних категорій і понять. Основна ж мета участі народних засідателів у цивільному судочинстві може бути реалізована необов’язково шляхом їх введення до складу суду й надання їм рівних прав з суддею. Можливо, достатньо буде залучати народних засідателів до розгляду окремих категорій справ для висловлення громадської думки, яка обов’язково повинна враховуватися при винесенні судового рішення з викладенням у ньому підстав погодження з думкою народних засідателів чи її відхилення. У такий спосіб буде реалізована ідея справедливого й гуманного правосуддя, рішення якого базується на точці зору громадськості.

Така конструкція участі представників народу схожа деякими рисами на суд присяжних, оскільки вони не будуть входити до складу суду, не надаватимуть правової оцінки ситуації, однак її особливість полягатиме в тому, що кількість членів буде менша за колегію присяжних, а висловлена громадська думка буде обов’язково враховуватися при ухваленні остаточного рішення, але може з ним не збігатися.

Свого часу в комітеті Верховної Ради України з питань правової політики мав розглядатися законопроект “Про внесення змін до деяких законів України”, яким, зокрема, пропонувалося внести зміни до ЦПК України й надати право особам, які беруть участь у справі в суді першої інстанції, подавати клопотання щодо участі в розгляді справи народних засідателів. З цього приводу в літературі висловлювалися позитивні відгуки. Прийняття проекту Закону надасть можливості посилити громадський контроль за діяльністю суддів і зменшити можливість упередженого вирішення спорів на користь однієї зі сторін [151][208]. Як бачимо, таке клопотання розширює процесуальні гарантії фізичних осіб на неупереджений та об’єктивний судовий захист. Однак не слід переоцінювати значення такого клопотання, бо надання права на його подання може стати приводом для затягування процесу, тож передусім слід визначити категорії справ, у яких участь народних засідателів не обов’язкова, але в яких може бути подане відповідне клопотання.

Деякі вчені взагалі пропонують замінити народних засідателів на суд присяжних. Так, С. Я. Фурса зазначає, що суд присяжних, згідно з Конституцією України, має бути закріплений у ЦПК, тому необхідно шукати раціональні шляхи його запровадження на сучасному етапі розвитку суспільства, а не ставити під сумнів доцільність його існування в Україні [212, с. 15][209].

Більшість демократичних країн проголошують принцип представництва народу під час розгляду справ у судах одним із основних принципів, на яких базується система відправлення правосуддя. Однак реалізується він у різних країнах по-різному. У процесі історичного розвитку суду присяжних у країнах, які сприйняли цей важливий інститут судової влади, у XVIII – на початку XIX ст. сформувалося дві самостійні моделі (концепції) суду присяжних: англо-саксонська (класична) і континентальна [64, с. 60][210]. Вчені по-різному називають ці моделі: В. Т. Маляренко вирізняє англо-американську, коли присяжні приймають рішення про винність самостійно від судді, вердикт є обов’язковим для судді, і європейську, коли присяжні разом з суддею приймають рішення [125, с. 39; 113, с. 19][211], а П. І. Репешко взагалі виокремлює суди шеффенів, коли народні засідателі і професійний суддя об’єднані в одну колегію, і суди присяжних, коли присяжні і професійний суддя розділені [178, с. 119][212]. Першу модель ще називають німецькою, або змішаною. Наукові дискусії з приводу переваг та недоліків суду присяжних і суду шеффенів мали місце ще в російській дореволюційній літературі [235, с. 4–49][213].

У частині 4 ст. 124, ч. 1 ст. 127 Конституції України зазначено, що у відправленні правосуддя можуть брати участь народні засідателі і присяжні, а у ч. 2 ст. 129 Конституції України передбачено, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. В. Бринцев вказує на важливість правильного застосування правової термінології, наводячи приклад застосування в Конституції терміна “здійснення правосуддя за участю присяжних”, а в Законі України “Про судоустрій України” – “суд присяжних” [20, с. 28][214]. На його думку, ці поняття не є тотожними. Протилежної точки зору дотримується В. О. Сердюк [197, с. 115][215].

В. Т. Маляренко, В. О. Сердюк, В. М. Тернавська [125, с. 40; 197, с. 115; 203, с. 19–22][216] дійшли висновку, що оскільки Конституція України об’єднала вищезазначені моделі суду присяжних, то народні засідателі і є присяжними (шеффенами – термін “шеффен” німецького походження і означає “член” (суду), “засідатель” [125, с. 39][217]) відповідно до континентальної моделі. А власне присяжні мають брати участь у судочинстві України як суд присяжних відповідно до класичної моделі.

Отже, коли науковці пропонують запровадити участь присяжних у цивільному судочинстві, вони не враховують того, що народні засідателі, які залучаються до здійснення цивільного судочинства, фактично уже виконують функції присяжних відповідно до європейської моделі, а отже, положення Конституції щодо “здійснення правосуддя за участю присяжних” вже знайшло втілення в цивільному процесуальному законодавстві. Якщо ж законодавець мав на увазі присяжних класичної моделі, то відповідно до деяких норм Конституції взагалі не залишається місця для суду присяжних.

С. Я. Фурса критикує інститут народних засідателів без будь-якого обґрунтування, віддаючи перевагу суду присяжних і пропонуючи на їх розгляд так звані “найважливіші” цивільні справи або справи з ціною позову понад 1 млн грн [212, с. 12, 15][218]. Постає логічне запитання: а кому має бути підсудна справа, якщо ціна позову становитиме 999 тис. грн? У зв’язку з цим цікаво звернути увагу на Поправку VII Конституції США, де зазначено, що по всіх позовах, заснованих на загальному праві, у яких ціна оспорюваного позову перевищує двадцять доларів, зберігається право на суд присяжних [200, с. 41][219]. Зрозуміло, що із плином часу ця сума має бути переглянута, однак все одно критерієм залучення представників громадськості до відправлення правосуддя є ціна позову.

На думку І. О. Голоденко, у законодавстві необхідно конкретизувати коло справ, за якими буде передбачена участь колегії присяжних, або надати сторонам можливість самостійно вирішувати питання, чи буде їх справа розглядатися за участю присяжних засідателів, пропонуючи до таких категорій справ віднести справи про усиновлення дитини іноземними громадянами, або захист майнових прав неповнолітніх, або укладання фіктивного шлюбу тощо [34, с. 296][220].

Необхідно звернути увагу на той факт, що в останні роки у США особливе значення суду присяжних було переоцінено федеральним судом і судами штатів, з’явилася тенденція до скорочення підстав його використання при розгляді цивільних справ [243, p. 173][221] та зменшення кількості присяжних, які беруть участь при вирішенні цивільних справ, до шести осіб [242, p. 525–527][222]. Інші країни теж намагаються скоротити залучення присяжних через занадто велику вартість процесу за їх участю. Наприклад, у Греції до розгляду цивільних та адміністративних справ взагалі не долучаються ані присяжні, ані будь-які інші непрофесійні елементи; присяжні беруть участь лише в розгляді особливо серйозних кримінальних справ [245, p. 239][223]. Невигідне становище цього суду зумовлюється необхідністю додаткового часу, відповідними додатковими судовими витратами, нестабільністю вердиктів присяжних, потенційними ускладненнями і незручностями, яких будуть зазнавати присяжні в довготривалих справах [246, p. 791–792][224]. Усі ці причини дають підстави не вважати суд присяжних найкращим видом судового процесу при розгляді цивільних справ, а віддавати перевагу судовому процесу, що відправляється суддею без присяжних. Проте вартими уваги залишаються слова французького діяча, історика та літератора Алексіса де Токвіля, що суд присяжних з цивільних справ почасти прищеплює всім громадянам спосіб думок, властивий способові думок суддів, а це найліпшим чином готує людей до вільного життя; суд присяжних дивовижно розвиває незалежність міркувань і збільшує природні знання народу, його можна розглядати як безкоштовну й відкриту школу, у якій кожен присяжний вчиться користуватися своїми правами й щоденно спілкується з найосвіченішими й розумово найрозвиненішими представниками найвищих класів [209, с. 225][225].

І. О. Голоденко, вивчаючи це питання, виокремила такі позитивні відгуки щодо запровадження суду присяжних, як зменшення корумпованості судів, підвищення довіри народу до суду та унеможливлення винесення раніше “підготовленого” рішення, а проти введення цього інституту наводить такі аргументи, як процвітання ще більшого хаосу і суб’єктивізму, бо прийняте присяжними рішення носитиме суто емоційний характер [34, с. 295][226]. Сама автор підтримує думку, що при складі присяжних з 12 осіб вони не тільки доповнюють один одного за сумою знань про навколишню дійсність, а і якнайменше зазнають впливу конформізму, тобто схильності без достатнього осмислення, пасивно, некритично приєднуватися до думки більшості чи авторитетів [34, с. 295][227]. Виокремлюючи переваги суду присяжних, Л. Коваленко та О. Майстренко зазначають, що присяжні несуть моральну відповідальність за людські долі, і ця відповідальність помножується на кількість присяжних; правосуддя стане набагато справедливішим тільки тоді, коли декілька осіб, не пов’язаних клановими зв’язками, які вперше зібралися у складі колегії присяжних тільки на суді, які мають незалежне життєве судження, візьмуть його зі своєї життєвої практики і застосують при винесенні рішення [78, с. 81][228].

Як слушно зазначає С. Нечипорук, враховуючи правову та психологічну непідготовленість населення нашої країни до самостійного прийняття судового рішення – вердикту, слід констатувати, що досвід країн, де суд присяжних має давню традицію, зокрема США та Канади, не може бути автоматично втілений у правову систему України. Більш прийнятним є досвід Франції (рішення приймається судом у складі дев’яти присяжних і трьох професійних суддів), Німеччини та деяких країн континентальної Європи [135, с. 84][229], однак при цьому він пропонує замінити народних засідателів на присяжних, вважаючи, що законодавець, запроваджуючи перших, мав на увазі останніх.

Слід зауважити, що пропозиції із введення суду присяжних не беруть до уваги низький рівень правосвідомості населення. Як слушно зазначив П. Пилипчук, на цьому етапі Україна неспроможна забезпечити створення ефективного суду присяжних, однією з причин чого є деморалізація суспільства: сьогодні неможливо підібрати гідних людей, які зможуть судити інших [26][230]. При участі народних засідателів бодай роль судді залишається керівною, незнівельованою. Усі аргументи на підтримку суду присяжних є проявом передусім емоційності, і випливають вони з беззаперечної цінності присяжних для серйозних кримінальних справ, однак функція присяжних у цивільних справах полягає в тому, щоб зважити неупереджено факти і компенсувати позивачу шкоду, що він її зазнав, тобто перед ними стоять завдання, заради виконання яких суддя навчався і практикувався протягом багатьох років, а присяжні взагалі не навчалися і не практикувалися [246, p. 792][231].

Присяжні, як і народні засідателі, не мають юридичної освіти, а отже, завданням їх може бути оцінити певну життєву ситуацію, прийняти позицію однієї зі сторін чи заявників і висловити свою думку на підставі загальноприйнятих уявлень, моральних установок, які панують у суспільстві. Але знову ж таки постає проблема, як визначити саме ту людину, яка буде уособлювати ці уявлення та установки.

У разі запровадження в цивільне судочинство суду присяжних у його класичному форматі він стане самостійним суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, тобто у процесі матимуть місце два види таких правовідносин: одні складатимуться між професійним суддею й іншими учасниками процесу, другі – між останніми й судом присяжних.

Наведені аргументи на користь існування суду присяжних у цивільному судочинстві є недостатньо обґрунтованими. На нашу думку, якщо запровадити в цивільне судочинство інститут присяжних, то виникнуть певні труднощі через відсутність такого досвіду, у зв’язку з чим потрібно буде (1) визначитися з їх чисельністю у процесі; (2) розподілити обов’язки між присяжними та суддею; (3) окреслити повноваження присяжних; (4) скласти крім загального списку присяжних ще й додатковий на випадок вибуття когось із присяжних, наприклад, через хворобу або в разі відводу (самовідводу); (5) вирішити підстави та процедуру відводу (самовідводу) присяжних. С. Москаленко переконаний, що запровадження в Україні суду присяжних залежить від багатьох чинників: належного фінансування судів, фахової підготовки осіб – претендентів на присяжних, психологічних чинників, моральної свідомості, менталітету нації в цілому [132, с. 180][232].

На нашу думку, запровадження в цивільне судочинство суду присяжних є недоцільним у зв’язку з наявністю таких факторів: 1) значні фінансові витрати, 2) відсутність відповідної практики участі присяжних у вітчизняному цивільному судочинстві, 3) недостатній рівень правових знань та правосвідомості населення. Крім того, слід удосконалювати існуючий на сьогодні інститут народних засідателів, а не впроваджувати в цивільний процес присяжних англосаксонської моделі.

У Російській Федерації відповідно до нового ЦПК з 1 лютого 2003 р. інститут народних засідателів у цивільному процесі був ліквідований. З цього приводу висловлювалися різні позиції, зокрема, що скасування інституту народних засідателів порушить право громадян на участь у процесах, яке їм дає ст. 32 Конституції, саме народні судді часто здійснювали вплив на результат справи, їх усіх разом складніше було підкупити, ніж одного головуючого [117][233]; сприйняття засідателів як “кивал” – осіб, які зазвичай заздалегідь погоджуються з усім, що скаже суддя, могло значною мірою змінитися з розвитком суспільства, зі зміною менталітету: у демократичній державі засідателями навряд чи можна легко маніпулювати [27, с. 258][234]; скасування інституту народних засідателів грубо порушило конституційні права громадян, сприяло посиленню корупції серед суддів, підірвавши в такий спосіб довіру народу до суду, а також порушило демократичні начала правосуддя, бо наявність народовладдя – головна ознака демократичності; з радянського часу інститут народних засідателів активно не реформувався, а спроба реформування на сучасному етапі призвела до його ліквідації [177][235].

Досвід європейських держав показує, що в багатьох з них непрофесійні судді беруть участь у діяльності лише спеціалізованих судів (комерційних, торгових), а складність чи значущість справи не є критерієм визначення колегіального або одноособового порядку її розгляду та залучення представників громадськості. Відповідно до законодавства зарубіжних країн спори у сфері підприємництва, комерційної діяльності розглядаються колегіально у складі професійних та непрофесійних суддів, при цьому надто часто кількість непрофесіоналів у складі суду є більшою за професіоналів. Підставою участі непрофесійного елемента у складі суду є їх достатньо висока підготовка з тих питань матеріального характеру, які є предметом спору, тобто такі особи, які нарівні із суддею вирішують господарську справу, є професіоналами не в юридичній сфері, а в певній сфері життєдіяльності. Непрофесійні судді беруть участь лише в тих справах, де матеріальний характер спору стосується їх професійної діяльності. Наприклад, у Федеративній Республіці Німеччина торгові справи в судах розглядаються колегіально у складі одного професійного судді і двох непрофесійних, обраних з числа комерсантів, тоді як колегії в цивільних справах складаються виключно з професійних суддів [60, с. 117][236]. Отже, ці непрофесійні члени суду є не просто представниками громадськості – вони більш обізнані в особливостях комерційної діяльності, ніж суддя, і тому можуть вирішити справу правильніше.

У Франції навіть справи, що виникають з трудових спорів, розглядаються спеціальним складом суду, до якого входять по два представники від роботодавців та працівників, тобто у складі чотирьох осіб [60, с. 99; 244, p. 47][237]. А якщо виникає рівність голосів, то повторне слухання проводиться також за участю професійного судді. В Австрійській Республіці при розгляді особливих категорій справ (торгових, трудових, соціальних) земельні (окружні) суди діють як торгові суди чи суди із трудових та соціальних справ у складі спеціалізованих сенатів, до складу яких входять непрофесійні судді, що призначаються федеральним міністром юстиції з комерсантів, роботодавців, працівників із найму [60, с. 147][238]. У Великій Британії склалася система особливих трибуналів, що розглядають у спрощеному порядку питання імміграції, оподаткування, психічного здоров’я громадян, землеволодіння і власності, соціального страхування, транспорту, промисловості, зайнятості, членами яких можуть бути спеціалісти-експерти, які не мають юридичної освіти (наприклад, лікарі), але головуючим трибуналу практично завжди є професійний юрист [99, с. 250][239]. Як слушно зауважує А. Гарапон, непрофесійні судді отримують право судити не за знання законів, а за їх інтерес до конкретного предмета, за знання ними конкретного середовища чи на підставі професійного вибору, оскільки недостатньо просто знати право, необхідно також перейнятися тим, що його оточує, технікою і “культурою”, властивою конкретному предмету [30, с. 311–312][240]. Як бачимо, участь непрофесійних суддів у вирішенні правових конфліктів обумовлена передусім специфікою самих конфліктів.

Вважаємо, що подібну практику можна було б запровадити і в Україні. Відповідно до Закону “Про судоустрій України” спеціалізованими судами є господарські та адміністративні суди. Цікавим нововведенням Концепції від 10 травня 2006 р. та відповідних законопроектів є розширення участі представників громадськості у здійсненні правосуддя в Україні. Згідно з п. 3 розділу IV цієї Концепції доцільною є участь народних засідателів у розгляді окремих категорій справ в адміністративних судах першої інстанції, що зумовлено необхідністю збалансувати в судовому рішенні інтереси приватних осіб і суспільний інтерес, а для правильного й максимально справедливого вирішення певних справ важливими є не тільки юридичні знання суддів, але й життєвий досвід та моральність народних засідателів. Такими адміністративними справами, у яких повинні брати участь представники громадськості, наприклад, можуть бути справи про відмову у видачі ордера на житлове приміщення (ст. 141 Житлового кодексу України, далі – ЖК), про відмову продажу земельної ділянки (ст. 128 Земельного кодексу України, далі – ЗК), про відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади в наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду (ст. 123 ЗК) й ін.

На наш погляд, проблема доцільності участі представників громадськості в адміністративному судочинстві повинна бути вирішена на основі глибокого ґрунтовного аналізу сутності адміністративних справ, складу учасників адміністративного судочинства, принципів його відправлення та інших особливостей. З одного боку, специфіка підсудних адміністративним судам справ потребує саме професійного підходу до їх вирішення, оскільки склад суду під час розгляду таких справ повинен проявляти достатню активність для відшукування потрібних доказів та з’ясування дійсних обставин справи. А з другого боку, участь представників громадськості сприятиме більш гуманному підходу до проблем заявників, а також більш неупередженому та об’єктивному розгляду справи.

На підставі досвіду зарубіжних країн доцільним буде запровадити участь непрофесійних суддів не тільки в адміністративному судочинстві, а й у господарському. Причому під час розгляду справ в порядку господарського судочинства склад суду має бути колегіальним і утворюватися з одного професійного судді та двох непрофесійних суддів – фахівців із матеріальних питань, що вирішуються в суді, тобто спеціалістів у певній сфері чи галузі, які мають спеціальну освіту, спеціальні знання, а також досвід роботи у зазначеній сфері чи галузі і розуміють її специфіку.

Отже, основне значення участі непрофесійних суддів у відправленні правосуддя полягає в тому, щоб розглянути справу більш ґрунтовно, детально і всебічно й ухвалити більш справедливе та правильне рішення, оскільки збагнути суть проблеми краще зможе лише особа, яка володіє достатніми знаннями в певній сфері діяльності. Крім того, участь непрофесійного елементу у відправленні правосуддя забезпечує більш об’єктивний та неупереджений розгляд справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Як зазначає В. В. Сердюк, розширення судової юрисдикції згідно зі статтями 124–129 Конституції України вимагає значного збільшення кількості суддів і їх більш якісної підготовки, особливо у сфері правовідносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, земельного, господарського, житлового права тощо [198, с. 15][241]. Можливо це доцільно зробити за рахунок участі непрофесійних суддів у розгляді таких справ.

Таким чином, для розгляду деяких категорій справ, пов’язаних з трудовими, земельними та житловими правовідносинами, бажано залучати фахівців у певній галузі життєдіяльності. Зокрема, фахівців у сфері житлово-комунального господарства слід залучати до вирішення справ, що виникають із житлових правовідносин (справ про виселення – статті 94, 97–99, 108 ЖК, справ про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки – ст. 72 ЖК, справ у сфері обміну житлових приміщень – ст. 80, 82 ЖК), фахівців у сфері землеустрою та землевпорядкування – до вирішення справ, що виникають із земельних правовідносин (справ, пов’язаних із використанням земельних ділянок з меліоративними системами на підставі угоди – ст. 26 ЗК, справ щодо встановлення земельного сервітуту – ст. 100 ЗК, справ про примусове припинення прав на земельну ділянку – ст. 143 ЗК, справ, пов’язаних з конфіскацією земельної ділянки – ст. 148 ЗК), а фахівців у сфері трудових відносин – справ, пов’язаних з цими відносинами (справ щодо відмови у прийнятті на роботу вагітних жінок, жінок, у яких є діти віком до трьох років, одиноких матерів – ст. 184 Кодексу законів про працю (далі – КЗпП), спорів, пов’язаних з бронюванням прийняття молоді на роботу – ст. 196 КЗпП, справ про поновлення на роботі працівника – ст. 235 КЗпП, справ про притягнення працівників підприємств, установ та організацій до матеріальної відповідальності – статті 130–138 КЗпП).

Науковому дослідженню підлягає, на нашу думку, і питання про доцільність участі народних засідателів при вирішенні цивільних справ у суді апеляційної інстанції. Об’єктом процесуальних відносин між апеляційним судом й особами, які беруть участь у справі, є рішення суду першої інстанції. Отже, для того щоб правильно вирішити скаргу на таке рішення, потрібен більш кваліфікований і неупереджений склад суду, до якого згідно з ч. 3 ст. 18 ЦПК входять три професійних судді, причому народні засідателі до розгляду справи в апеляційній інстанції не допускаються. З цього приводу слушною є думка В. Т. Маляренка, який зазначає, що без представників народу суддям-професіоналам не довіряють одноособово або колегіально розглядати по першій інстанції лише дуже вузьку категорію справ і водночас довіряють перевіряти ці справи в суді з більш високою відповідальністю, маючи на увазі вищестоящі інстанції [125, с. 38][242]. В. С. Калмацький не погоджується з деякими авторами (І. Д. Перловим, М. С. Строговичем, Т. М. Добровольською), які пропонують ввести до складу суду другої інстанції народних засідателів і надати йому право безпосередньо досліджувати докази, встановлювати фактичні обставини, пояснюючи це тим, що прийняття такої пропозиції означає проведення серйозної реформи існуючої системи судового контролю, при цьому суд другої інстанції перетвориться на суд апеляційний [69, с. 7–8][243]. На думку О. Т. Боннера, запровадження народних засідателів до складу суду другої інстанції є додатковою і вельми важливою гарантією незалежності суддів [13, с. 55][244].

Апеляційний перегляд цивільної справи – це фактично повторний розгляд справи по суті в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Тож не зовсім зрозуміло, чому законодавець не довірив вирішення вельми важливих питань з перегляду справи народним засідателям. А причиною цього є те, що до 21 червня 2001 р. друга інстанція здійснювала не перегляд справи по суті, як сучасна апеляційна інстанція, а перевіряла законність та обґрунтованість рішень, для чого відповідно потрібні були правові знання, яких не мали народні засідателі. З огляду на це вони й не входили до складу суду при вирішенні справ по другій інстанції. З аналогічних причин народні засідателі не беруть участі і при розгляді справ в касаційній інстанції. Оскільки за чинним законодавством суд апеляційної інстанції розглядає цивільну справу нібито вдруге (тобто відбувається її перевирішення в разі повної апеляції), то народні засідателі повинні й тут брати участь у розгляді тих категорій справ, у яких вони беруть участь по першій інстанції [87, с. 164][245]. І для вирішення цих справ судова колегія складатиметься із трьох професійних суддів і хоча б двох народних засідателів.

Таким чином, участь народних засідателів у цивільному судочинстві зумовлена особливим положенням, у яке потрапляє людина, стосовно якої розглядається справа, при цьому торкаються її основних прав на недоторканність, на повагу честі, гідності, на свободу та незалежність, на вільний розвиток її особистості. Народні засідателі повинні брати участь у розгляді лише таких категорій цивільних справ, у яких для правильного з’ясування фактичних обставин справи потрібна думка пересічного громадянина, заснована на загальноприйнятих у суспільстві уявленнях про мораль. З огляду на це пропонуємо вилучити із переліку справ, що розглядаються за участю народних засідателів, справи про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, а додати до нього справи про позбавлення та поновлення батьківських прав, про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав, про визначення чи зміну місця проживання малолітньої дитини, спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Саме тому в народні засідателі мають відбиратися шановані у своєму оточенні особи, які мають високі моральні якості, повноцінну сім’ю, стабільну роботу, тобто люди самодостатні, котрі усвідомлюють важливе значення участі громадськості у відправленні правосуддя.

2.3.