Повноваження суду як основного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин

У попередньому підрозділі ми дійшли висновку, що суд є основним і обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, оскільки саме на нього покладено виконання головного завдання цивільного судочинства – справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, і що повноваженнями зі здійснення правосуддя наділений певний склад суду як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Наявність владних повноважень у суду впливає на його позиціювання серед інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин і пов’язана з проблемою визначення ролі суду в них. Більшість учених наголошують на головній, або ведучій, ролі суду в цивільному процесі. За словами О. Г. Лук’янової, особливістю суб’єктного складу процесуальних правовідносин є обов’язкова наявність владного суб’єкта, що діє від імені держави. Владне начало у процесуальних правовідносинах передбачає наявність обов’язкового, спеціального, вирішального (такого, що лідирує) суб’єкта [118, с. 214][51]. Домінуючий стан суду, роз’яснює А. Л. Паскар, пояснюється тим, що він має тільки публічний інтерес, на відміну від сторін процесу, які мають приватноправовий інтерес, а також тим, що кожна зі сторін може вплинути на інтереси протилежної сторони тільки через суд [142, с. 56][52]. Як бачимо, спираючись на наявність у суду владних повноважень, науковці приходять до висновку про домінуючий, вирішальний, лідируючий статус суду. Однак ця теза ставиться під сумнів через те, що без сторін чи заявників, чи хоча б без одного з них, або їх представників процесуальні правовідносини також не можуть виникнути. Правильним, на нашу думку, є твердження Д. Д. Луспеника, який критично підходить до висловленої в літературі позиції щодо керівної, вирішальної ролі суду при здійсненні правосуддя, вважаючи це твердження тільки частково справедливим, оскільки в цивільному судочинстві кожний суб’єкт процесуальної діяльності виконує чітко визначені законом функції, відповідно до яких він наділяється комплексом прав і бере на себе певні обов’язки [122, с.

Судовим засіданням керує суддя, що розглядає справу одноособово або за участю народних засідателів, а при колегіальному розгляді справи у складі трьох професійних суддів – один із них, який виконує функції головуючого, що полягають у: 1) керівництві ходом судового засідання, забезпеченні додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій; 2) створенні умов для всебічного і повного дослідження доказів і обставин справи; 3) усуненні з судового розгляду всього, що не має істотного значення для вирішення справи; 4) застосуванні необхідних заходів із забезпечення належного порядку в судовому засіданні (ст. 10 ч. 4 та ст. 160 ч. 2 ЦПК України), для чого наділяється спеціальними повноваженнями. Здійснюючи їх, головуючий повинен створити у судовому засіданні ділову атмосферу, що відповідатиме авторитету суду і сприятиме правильному сприйняттю процесу його учасниками. Дійсно, без керівної ролі суду не тільки не може відбуватися провадження у справі, але воно буде ще й неефективним через незнання учасниками процесуальних прав, важкість зорієнтуватися особам у тому, які дії необхідно вчиняти.

Хоча для самостійності сторін відкритий широкий простір, але панівне становище у процесі належить суду, наголошує Є. В. Васьковський, бо він – представник державної влади, якій підпорядковані сторони, і дії сторін зводяться власне до того, щоб порушити діяльність суду і дати йому матеріал для ухвалення правильного рішення, і з огляду на такий характер процесу суду має бути надана керівна роль при визначенні порядку і ходу провадження, що досягається завдяки принципу судового керівництва [23, с. 100][54]. Проблемами судового керівництва свого часу також займався і К. П. Побєдоносцев [147][55].

О. Г. Оришич зауважує, що судове керівництво як особливе правове явище знаходить свій вияв у вигляді двох характеристик керівної ролі суду у процесі: 1) принципу судового керівництва, вираженого у принципі процесуальної активності суду; 2) функції цивільного процесу, яка втілюється переважно у стадії судового розгляду і в процесі доказової діяльності [139; 140, с.

На нашу думку, керівництво процесом – це не принцип цивільного судочинства, а одна з функцій суду, що являє собою сукупність прав та обов’язків суду, які стосуються підтримання порядку в залі судового засідання, дотримання процесуальної форми всіма учасниками процесу, але вони не стосуються вирішення питань, що виникають під час розгляду справи, таких як зупинення, відкладення слухання справи, розв’язання клопотань тощо. Цю сферу Г. П. Тимченко називає сферою управління рухом цивільного процесу (його виникненням, розвитком, переходом з однієї стадії в іншу, закінченням) [207, с. 95][58]. Положення про те, що за судом зберігається роль керівника процесом, закріплено ст. 10 ч. 4 та ст. 160 ч. 2 ЦПК України, згідно з якими суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи шляхом роз’яснення прав та обов’язків, попередження про наслідки вчинення чи невчинення дій, сприяння в реалізації прав, а також визначає послідовність вчинення процесуальних дій (допит свідків, проведення судових дебатів), спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного й об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

Головне завдання суду, зазначає Д. Д. Луспеник, – організувати такий процес, у якому особам, що беруть участь у справі, були б створені умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов’язків, а найважливішими умовами для виконання судом цього завдання є незалежність суду, його об’єктивне й неупереджене ставлення до осіб, які беруть участь у справі, забезпечення їх процесуальної рівності у провадженні справи [122, с.

Таким чином, суд дійсно відіграє керівну роль у процесі, але його повноваження не зводяться лише до неї, остання виступає однією з його функцій, оскільки процесуальна діяльність суду являє собою комплекс заходів та засобів, які використовує склад суду з метою здійснення справедливого, неупередженого та своєчасного судочинства.

О. Ф. Козлов розрізняє предметні та функціональні повноваження суду першої інстанції [83, с. 54][60]. Його позицію поділяють інші науковці. На думку П. І. Радченка, цивільна юрисдикція може бути предметною, що розмежовує компетенцію судів з розгляду тих або інших цивільних справ, і функціональною, що визначає, яким чином суд може розглядати цивільну справу, тобто характеризує суд з точки зору його функцій [176, с. 115][61].

На наш погляд, компетенція – більш широке поняття, ніж юрисдикція, оскільки юрисдикцію можна використовувати виключно щодо органів судової влади, тоді як компетенцію застосовують для окреслення кола повноважень будь-якого органу державної влади чи місцевого самоврядування. Виходячи з цього, робимо висновок, що поняття “юрисдикція” є частиною категорії “компетенція”. Таким чином, цивільну юрисдикцію як вид компетенції становлять повноваження суду на розгляд певної категорії справ, тобто власне предметні повноваження. Д. Д. Луспеник до компетенції суду відносить чітко визначене коло владних повноважень, наданих суду законом для здійснення покладених на нього функцій [122, с. 117][62], маючи на увазі, очевидно, саме функціональні повноваження. Вважаємо, що цивільна юрисдикція та функціональні повноваження – різнопорядкові поняття і не можуть розглядатися як види однієї категорії “компетенція”, оскільки перше поняття окреслює всі можливі сфери діяльності суду, а друге передбачає варіанти можливих дій суду у цих сферах.

В. В. Комаров відводить суду значну роль у забезпеченні змагальності сторін, визначаючи, що цьому сприяють інструктивні, вказівні, забезпечувальні повноваження суду [173, с. 179][63]. Такий поділ повноважень суду знайшов підтримку у працях В.

Л. М. Калініченко виокремлює не повноваження суду як потенційні можливості вчинення ним певних дій, а власне процесуальну діяльність суду як систему розпорядчих (виступають способом позитивного впливу і спрямовані на підтвердження суб’єктивних прав і обов’язків учасників процесу та організацію належного їх здійснення), організаційно-виконавчих (готують прийняття процесуального рішення і забезпечують його реалізацію) та роз’яснювальних (сприяють процесуальній активності учасників справи і є безпосередньою гарантією законності й обґрунтованості процесуальних рішень) дій [68, с. 155–156][65]. О. В. Шутенко зазначає, що будь-яке повноваження суду обумовлено подвійною природою його процесуальної функції [232, с. 14–16][66]. Вона окреслює повноваження суду через об’єднання їх у чотири групи функцій: (1) функція забезпечення законності при розгляді і вирішенні цивільних справ, (2) контролююча функція, (3) компенсаторна, (4) функція захисту прав. З нашого погляду, саме функція захисту прав є найбільш узагальненою і об’єднує всі інші, бо ж захист прав є головною метою цивільного судочинства.

О. В. Гетманцев повноваження суду поділяє на такі види: з підготовки справи до судового розгляду; повноваження, які впливають на рух справи; повноваження по ухваленню рішення; повноваження, які пов’язані з вирішенням питань, що виникають після ухвалення рішення; повноваження по завершенню судочинства; повноваження по забезпеченню позову; повноваження по застосуванню санкцій [32, с. 193–194][67]. А К. В. Гусаров у свою чергу вирізняє такі функціональні повноваження, як повноваження з керівництва процесом у судовому засіданні; повноваження із закінчення процесу без винесення судового рішення; повноваження, пов’язані з постановленням судового рішення, при цьому першу групу, вважає він, можна поділити на повноваження в підготовчій частині та повноваження з керівництва процесом вирішення справи за сутністю [56, с. 136][68].

Виходячи з викладених позицій щодо поділу повноважень суду, пропонуємо такий їх розподіл залежно від ступеня узагальненості цілей на кожному з етапів судочинства:

I. Інтегруючі – повноваження, спрямовані на справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених чи оспорених прав: 1) керівництво процесом; 2) усунення з процесу обставин, що не мають відношення до справи; 3) залучення до справи органів державної влади в разі, коли представник особи порушує інтереси особи, яку представляє; 4) обов’язок суду розглянути справу у встановлений строк; 5) обов’язок суду вирішити справу належним складом суду.

II. Проміжні – повноваження, що пов’язані з рухом провадження в напрямку вирішення справи та захисту прав й інтересів осіб, які можна поділити на імперативні та диспозитивні. Імперативними будуть такі проміжні повноваження: 1) обов’язок відреагувати на ініціативу осіб, що беруть участь у справі, наприклад, призначити експертизу в разі подання відповідної заяви; 2) обов’язок вчинити певні дії за наявності передбачених законом обставин, незалежно від розсуду осіб, які беруть участь у справі, наприклад, зупинити провадження у справі у разі смерті фізичної особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, або призначити справу до судового розгляду, коли закінчено підготовчі дії і проведено попереднє судове засідання; 3) обов’язок суду заявляти самовідвід за наявності відповідних обставин. Диспозитивними проміжними будуть: 1) право вчинити певні дії за наявності передбачених в законі обставин, наприклад, право суду зупинити провадження в разі розшуку відповідача; 2) право санкціонувати процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі (право затвердити мирову угоду, визнання позову чи відмову від позову).

III. Завершальні – повноваження, пов’язані із закінченням провадження у справі: 1) ухвалення рішення по суті справи, яким визначаються права та обов’язки учасників процесу; 2) винесення ухвали без вирішення справи по суті, наприклад, про залишення заяви без розгляду чи закриття провадження у справі.

IV. Допоміжні – повноваження, що супроводжують та сприяють реалізації інших повноважень (інформаційно-інструктивні повноваження щодо роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав і обов’язків, повноваження з виправлення арифметичних помилок та описок, повноваження з надання доручень іншим судам тощо).

Окремі вчені продовжують наполягати на тому, що перехід до змагальної системи цивільного судочинства повинен супроводжуватися поетапним переходом до активності сторін та пасивності суду [32, с. 190][69]. Проблему активності суду в цивільному процесі піднімали В. М. Семенов, В. Тараненко, Г. П. Тимченко, Є. Чесовський, Д. Д. Луспеник [194, с. 63, 125–141; 207, с. 95; 122, с. 117][70]. Як зауважує О. В. Шутенко, В. М. Семенов одним із перших назвав процесуальну активність суду самостійним принципом цивільного процесуального права [232, с. 14][71]. Сутність принципу процесуальної активності суду Семенов В. М. розкриває через активну керівну діяльність суду в цивільному судочинстві, що спрямована на забезпечення істини у справі і можливості особам, які беруть участь у справі, користуватися і розпоряджатися матеріальними і процесуальними правами; всебічний захист прав та інтересів цих осіб, зміцнення законності тощо [194][72]. Критично висловлюється з цього приводу О. Т. Боннер і зазначає, що розвиток цивільного процесуального законодавства показав необґрунтованість концепції, відповідно до якої пропонувалось виокремлювати самостійний принцип процесуальної активності суду (В. М. Семенов) або принцип активної допомоги в захисті права з боку держави в особі суду, прокуратури чи інших компетентних органів (Р. Є. Гукасян) [15, с. 15][73]. Ініціатива суду, веде він далі, вписується в поняття принципу диспозитивності, але не до основного його змісту; її слід розглядати як виняток із суто диспозитивності, як її доповнення [16, с. 17][74]. Принцип активності суду, а також пов’язані з ним принципи змагальності та диспозитивності, у радянському, а потім й українському цивільному процесуальному праві зазнав трансформації, яка полягає в поступовому зменшенні ініціативних повноважень суду.

За часів існування Радянського Союзу суд уособлював собою фортецю, яка правовими засобами захищала державний лад та суспільні відносини, представляла суспільні інтереси і для цього тривалий час суд був наділений, згідно з ЦПК 1963 р. [217][75], відповідними повноваженнями, які надавали суду змогу активно втручатися в процес. З 2 лютого 1994 р. і до внесення змін у ЦПК 21 червня 2001 р. суд повинен був “шукати” об’єктивну істину – провести повний, всебічний і об’єктивний розгляд справи, причому на засадах змагальності.

Після проведення малої судової реформи 2001 р. із цивільного процесу було вилучено принцип об’єктивної істини, який змушував суд за власною ініціативою активно брати участь у дослідженні обставин справи та збиранні доказів. У ЦПК 1963 р. з’явилася ст. 151, відповідно до якої суд розглядав цивільні справи не інакше як за заявою (скаргою) осіб, зазначених у статті 5 цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів, тобто ця норма породжувала ситуацію, коли суддя був стороннім спостерігачем, а не активним учасником судового розгляду, який інколи активізувався з метою направлення процесу в потрібному напрямку.

У зв’язку з прийняттям нового ЦПК зміст цих повноважень дещо змінюється в бік зменшення активності суду. Особливо це стосується вказівних повноважень із приводу недостатності доказів. Суд на сьогоднішній день з’ясовує обставини справи на підставі лише поданих доказів, а також може сприяти в отриманні доказів, доступ до яких у сторін обмежений. Суд не бере активної участі на таких етапах доказування, як визначення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, обрання засобів доказування, надання доказів, проте він є основним суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, який досліджує та оцінює надані докази. Як зазначає В. Шишкін, суд у такій ситуації має допоміжну функцію: коли сторона не може через незалежні від неї обставини самостійно отримати докази (таємний режим щодо інформації, необхідність спеціального дозволу на одержання документа, виконання певних дій лише за ухвалою суду), суддя вдається до активної ролі: судові доручення щодо збирання доказів, їх забезпечення, витребування, зберігання, огляд [228, с. 79][76].

Згідно з принципом змагальності активна роль зі збирання доказів, їх представлення, доведення певних обставин на підставі зібраних доказів належить сторонам. Але повністю вказівні повноваження суду не ліквідовані, бо до них належать і ті, на підставі яких суд вказує на недоліки позовної заяви та необхідність їх усунення. Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України 2004 р. суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Однак якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, то суд, проявляючи ініціативу, залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ч. 3 ст. 11 ЦПК України).

У юридичній літературі висловлюються думки з приводу розширення повноважень суду в доказовій сфері за деякими категоріями справ, у яких особи, які беруть участь у справі, не мають змоги відстоювати свої права, а їхні представники не є достатньо активними в захисті [110, с. 100][77]. Наводячи як приклад справи про усиновлення, Г. І. Вершиніна зазначає, що з огляду на те, що справи про усиновлення розглядаються судом у порядку окремого провадження, принцип змагальності діє не повною мірою, та, оскільки це стосується інтересів дітей, суду необхідно проявляти більшу, порівняно з позовним провадженням, активність у формуванні доказової бази, не обмежуючись тільки наданими заявником і органом опіки та піклування документами [25, с. 17][78]. Н. О. Міненкова, зокрема, зауважує, що одночасно з позбавленням батьківських прав суд із власної ініціативи може вирішити питання про стягнення аліментів на дитину, навіть якщо в позові такої вимоги немає, а також вирішувати питання про збереження за дітьми жилих приміщень, в яких вони проживали разом із батьками [129, с. 43–44][79]. Отже, щоб правосуддя було ефективним та справедливим, потрібно знайти баланс між ініціативою (активністю) суду і диспозитивністю сторін.

Таким чином, не можна однозначно сказати, яким повинен бути цивільний процес – інквізиційним чи змагальним, ця дискусія в науці цивільного процесуального права триває вже досить давно. Поступово вчені приходять до висновку, що потрібно знайти баланс між цими двома різновидами процесів і надати суду такий обсяг ініціативних повноважень, при якому відправлення правосуддя стало б максимально ефективним, швидким і неупередженим.

Звертаємо увагу й на те, що замість принципу активності суду належало б говорити про принцип ініціативності суду, – адже активність являє собою будь-які його процесуальні дії, як вчинені внаслідок прояву ініціативи іншими учасниками процесу, так і з його власної ініціативи. Цієї позиції дотримується і Є. Чесовський. На його думку, про принцип процесуальної активності суду нині можна говорити тільки в тому разі, коли в основу тих чи інших процесуальних дій суду законодавець поклав ініціативну можливість їх здійснення органом правосуддя [219, с. 23–25][80]. Як правильно зазначає Д. Д. Луспеник, процесуальна активність суду реалізується в його ініціативних діях незалежно від волевиявлення осіб, що беруть участь у справі, а підставою для прояву такої ініціативи є пряма вказівка процесуального закону, його зміст або необхідність, що виникла в ході розгляду справи, що обумовлена завданнями, що стоять перед цивільним судочинством [122, с. 118][81]. На нашу думку, принцип ініціативності точніше відображає соціальний характер діяльності суду, а саме її гуманістичну спрямованість на захист порушених чи оспорених прав та інтересів осіб, на забезпечення справедливого судочинства, і його слід розуміти таким чином, що суд зобов’язаний допомагати учасникам процесу в разі нагальної потреби захисту їх прав, проявляючи ініціативу у випадках, встановлених ЦПК України. Так, за ініціативою суду можуть бути залучені до участі в справі відповідний орган чи особа, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 3 ст. 11 ЦПК), можуть бути залучені до участі в справі треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (ч. 2 ст. 35 ЦПК), допитані повторно свідки (ч. 11 ст. 180 ЦПК), зупинено провадження у справі (ч. 1 ст. 202 ЦПК), виправлені описки та арифметичні помилки в судовому рішенні (ч. 1 ст. 219 ЦПК), витребувані необхідні докази в окремому провадженні для з’ясування обставин справи (ч. 2 ст. 235 ЦПК), відновлено втрачене провадження (ч. 1 ст. 403 ЦПК).

З огляду на викладене повноваження суду також слід поділити на обов’язкові та ініціативні. До перших будуть належати процесуальні дії суду, які він вчиняє на підставі прямої вказівки закону або у відповідь на клопотання зацікавлених осіб, наприклад, в порядку забезпечення доказів витребовує їх, оглядає за місцем знаходження, призначає експертизу; лише за заявою осіб, які беруть участь у справі, суд розглядає питання про забезпечення позову тощо. У цьому разі суд лише реагує на дії осіб, які ініціюють процес і своїми активними діями рухають його, керуючись принципами диспозитивності та змагальності (ст. 10 ч. 3 ЦПК України). Після прийняття заяви в суду з’являється обов’язок розглянути справу і постановити рішення. Саме з цього обов’язку починається розвиток процесуальних правовідносин, вступ у справу зацікавлених осіб, з’ясування обставин тощо. Цивільний процес ініціюється позивачем або особою, яка діє в інтересах позивача. Подання заяви – це юридичний факт, внаслідок якого в суду з’являється обов’язок розглянути таку заяву. Як зазначає С. А. Сапожников, волевиявлення сторони, будучи доведеним до відома суду, не припиняє своєї дії, а створює певне “диспозитивне напруження” у процесі, яке зберігається до тих пір, поки не отримає свого судового вирішення [192, с. 20][82]. Таким чином, поштовхом до виникнення більшості цивільних процесуальних правовідносин є саме ініціатива сторони, тобто рух процесу визначають сторони своїми діями, правом на вчинення яких вони наділені. Проте, як слушно підкреслює С. А. Сапожников, неможливо поставити всі дії суду в залежність від волі сторін, оскільки сторони не знають порядку цивільного судочинства, вони не можуть спрямовувати судову діяльність постійно, протягом усього процесу [192, с. 19][83].

За власною ініціативою суд може виправити допущені в судовому рішенні описки чи арифметичні помилки, ухвалити додаткове рішення, забезпечує громадський порядок, повагу до суду як органу державної влади, здійснює виклик осіб, які беруть участь у справі, та інших осіб для участі в судовому засіданні тощо. Ініціативність суду обумовлена тим, що справедливе, об’єктивне й неупереджене вирішення справи є його обов’язком не тільки щодо сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а й щодо держави.

Необхідно зазначити, що в судах різних інстанцій ступінь активності суду буває різним. Залежно від судової інстанції і повноваження суду дещо різняться. Відповідно змінюється також ступінь ініціативності суду кожної конкретної інстанції в цивільних процесуальних правовідносинах, що впливає на роль, яку відіграє суд у цих відносинах.

Кожне провадження (в суді першої, апеляційної, касаційної інстанції) є цілісним, відокремленим від іншого процесом від подання заяви і відкриття провадження до прийняття певного рішення за результатами розгляду. Рух та розвиток провадження являє собою взаємодію фактичної поведінки і правової основи цієї поведінки як сукупності правомочностей і обов’язків суду та інших суб’єктів процесу [232, с. 30][84]. Дії осіб, які беруть участь у справі, вчинені відповідно до їхніх прав та обов’язків, породжують права та обов’язки суду, і навпаки.

У суді першої інстанції активність суду незначна, а члени складу суду залишаються більш-менш пасивними, надаючи право ініціативи сторонам [126, с. 112–117][85]. Суд вступає у відносини у відповідь на клопотання чи заяви сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, і виносить рішення виключно на підставі тих фактів, що були представлені суду.

Суд апеляційної інстанції за ступенем активності подібний до суду першої інстанції, оскільки за ЦПК 2004 р. в апеляційних судах справа нібито розглядається повторно, тобто переглядається по суті, але в межах вимог позову та доводів скарги. Подібний порядок розгляду справи прямо передбачений ст. 304 ЦПК, згідно з якою судом заслуховуються пояснення сторін, проводяться судові дебати, виноситься рішення.

У суді касаційної інстанції справа не розглядається по суті, а лише перевіряється правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права при ухваленні судового рішення. Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 8 вересня 2005 р. змінено ч. 1 ст. 333 ЦПК України, яка викладена в такій редакції: “У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі п’яти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі” [157][86]. Таке положення обмежує принцип доступності осіб до правосуддя, принцип змагальності (хоча відповідно до ЦПК він майже відсутній у касаційній інстанції), принцип диспозитивності та законності. Тут цивільні процесуальні правовідносини виникають за ініціативою особи, яка брала участь у справі, або особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права та обов’язки. Надалі увесь розгляд касаційної скарги відбувається за активної участі суду, який за певних обставин може викликати осіб для пояснення. Крім цього, друге речення частини першої досить неточно розкриває, що означає вислів “у разі необхідності”. Це означає, що суд, якщо вважатиме за необхідне, може залучити таких осіб до розгляду справи.

Отже, є достатні підстави для висновку про те, що досить ініціативним суд є тільки в касаційній інстанції, позаяк правовідносини розвиваються виключно за його ініціативою і остаточний висновок у справі залежить тільки від нього, а не від осіб, які беруть у ній участь. А. Чебаненко з цього приводу зазначає, що диспозиція ч. 1 ст. 333 ЦПК України в такій редакції істотно обмежує право сторони на доступ до правосуддя в касаційній інстанції, оскільки реальне здійснення стороною цього права залежить від волевиявлення самого суду [218][87]. Напевно, ці зміни зроблені з метою прискорення розгляду справи, а також приведення процесуальної форми у відповідність до цілей діяльності касаційної інстанції – перевірки законності рішень попередніх інстанцій.

Таким чином, повноваження суду як головного учасника цивільних процесуальних правовідносин слід класифікувати за ступенем узагальненості цілей цивільного судочинства на інтегруючі, проміжні, завершальні та допоміжні, а за обов’язковістю нормативних приписів та ступенем активності суду – на обов’язкові та ініціативні. Наявність владних повноважень суду не є підґрунтям вважати цивільні процесуальні правовідносини владовідносинами, а становище всіх інших суб’єктів цивільного процесу підвладним щодо суду, проте зумовлює визначення керівної ролі суду в цивільному судочинстві.

У першій та апеляційній інстанції суд, з одного боку, наділений широким колом повноважень з керівництва процесом, а також певним обсягом ініціативних повноважень, з другого ж боку, він обмежений у своїх діях ініціативою осіб, які беруть участь у справі. У касаційній інстанції ініціативність суду є рушійною засадою розвитку цивільних процесуальних правовідносин.

1.3.