Правовий статус народних засідателів у цивільному процесі

Новий ЦПК України набрав чинності 1 вересня 2005 р., а перші зміни до нього були підписані Президентом України вже 8 вересня 2005 р. Аналіз його норм свідчить про те, що більшість положень не були належним чином узгоджені та обґрунтовані, зокрема невизначеним залишилося процесуально-правове становище народних засідателів.

Проблема складу суду за участю народних засідателів є недостатньо розробленою на науковому рівні. У сучасних умовах наближення судової системи України до європейських стандартів виникла необхідність знайти найбільш оптимальне, науково обґрунтоване рішення того, який склад суду буде найбільш справедливим, гуманним і об’єктивним.

Ідея участі народу у відправленні правосуддя є важливим принципом побудови незалежного, справедливого й неупередженого суду та судової системи, підтримується більшістю цивілізованих країн світу, є стандартом дотримання прав людини. Ключова ідея участі представників громадськості у відправленні правосуддя полягає в тому, що непрофесійні судді, які діють як працівники суду, мають реальну можливість вирішувати долю людей, віддзеркалюючи моральну основу життєдіяльності суспільства і його солідарність; непрофесійні судді роблять суди більш легітимними в очах громадян, згуртовують людей разом для визнання загальних цінностей в особливі моменти або роз’єднують їх; судочинство за участю непрофесійних суддів також захищає суспільство, якому загрожують зовнішні впливи, включаючи корупцію великих грошей, великого бізнесу.

У зв’язку з цим особливий науковий інтерес становить питання участі народу у відправленні правосуддя як гарантії неупередженості суду та забезпечення законності прийняття рішень, а також проблема визначення особливостей їх правового статусу.

Проблеми правового статусу народних засідателів у цивільному судочинстві досліджували такі вчені, як Г. З. Анашкін, П. Я. Трубников, В. Руднєв, А.

23 січня 1981 р. у ст. 7 Цивільного процесуального кодексу вперше було закріплено положення про те, що народні засідателі при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, а також мають рівні права з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановленні рішення [160][247]. І відповідно у статтях 17 і 22 поруч зі словом “суддя” включено слова “народний засідатель”. Отже, Указом Президії Верховної Ради Української РСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” народні засідателі отримали рівні права з суддями і, що викликає найбільший подив, – з головуючим.

Однак вже 17 червня 1992 р. зі статей 8, 17, 18, 20, 22, 23, 190 ЦПК України були вилучені народні засідателі [159][248], а в інших положеннях Кодексу словосполучення “народні засідателі” замінено на слово “судді”. Це означало, що саме відтоді зі складу суду при розгляді справ у порядку цивільного судочинства взагалі виключені народні засідателі, які нещодавно брали участь при розгляді не певної категорії справ, а всіх справ і мали рівні із суддею права.

Лише 18 березня 2004 р. новий ЦПК України знову поновив інститут народних засідателів при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Відповідні положення ч. 2 ст. 65 Закону України “Про судоустрій України” про те, що народні засідателі під час здійснення правосуддя користуються усіма правами судді, а також положення ч. 1 ст. 72 цього Закону про те, що при вирішенні всіх питань, пов’язаних з розглядом справи і постановленням судового рішення, народні засідателі мають такі самі права, як і професійний суддя, почали поширюватися і на цивільне судочинство.

Згідно з чинним законодавством народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у складі суду справи разом із професійними суддями, забезпечуючи відповідно до Конституції України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Проаналізувавши законодавство України, можна виявити правові підстави надання народним засідателям рівного з суддею правового статусу. По-перше, відповідно до ч. 2 ст. 129 Конституції України судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Про народних засідателів як осіб, що здійснюють судочинство, окремо нічого не зазначено, у зв’язку з чим можна припустити, що народні засідателі входять до словосполучення “колегією суддів”. Таким чином неминуче виникає запитання: а чи можна назвати розгляд справи за участю народних засідателів колегіальним, чи колегіальним є лише розгляд у складі самих суддів?

Відповідно до Закону України “Про судоустрій України” суддями є лише професійні судді – посадові особи, на яких покладено обов’язок виконання судової влади. З цього визначення випливає, що народні засідателі не є суддями, не є посадовими особами судової гілки влади, хоча на них і покладаються зобов’язання з реалізації завдань та функцій судової влади, коли вони беруть участь у відправленні правосуддя разом із професійними суддями. Натомість у літературі радянського періоду часто можна було знайти положення про те, що народні засідателі – повноправні судді [84, с. 46][249].

Отже, на нашу думку, народних засідателів не можна називати суддями, навіть непрофесійними, тому до колегії суддів можуть входити виключно професійні судді, і аж ніяк не народні засідателі. На це вказує і положення ч. 1 ст. 13 Закону України “Про судоустрій України”, де зазначено, що справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, – також судом присяжних.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 18 ЦПК, колегією вважається суддя і два народні засідателі. У частині 2 ст. 19 ЦПК, що регулює порядок вирішення питань колегією суддів, використовується термін “жоден з суддів”, отже, народний засідатель ототожнюється з суддею. Для уникнення такої ситуації потрібно замінити вищеназване словосполучення на “кожен з членів колегії”, бо народний засідатель – не суддя. На наш погляд, вирішення справи за участю професійного судді і двох народних засідателів слід вважати колегіальним складом суду, однак колегію суддів вони не утворюють. Як члени колегіального складу суду вони беруть участь у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи, шляхом обговорення та голосування, причому як при винесенні рішення з окремих питань, так і в цілому у справі.

По-друге, у Кримінальному кодексі України та Кодексі України про адміністративні правопорушення покарання за посягання на народного засідателя передбачені в тих самих статтях, що і покарання за посягання на суддю. По-третє, рівність прав і обов’язків судді та народного засідателя пояснюється таким умовиводом: склад суду, будучи суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, наділений певними повноваженнями, отже, незалежно від його якісної складової всі його члени мають повноваження, надані суду, як суб’єкти, що уособлюють суд.

М. С. Шакарян, посилаючись на радянське законодавство, називає народних засідателів самостійними суб’єктами прав і обов’язків, оскільки закон прямо наділяє їх ними, окрім тих, що покладені на колегіальний суд, а в разі заявлення відводу головуючому питання про відвід вирішується двома народними засідателями, що утворюють у цьому випадку суд [224, с. 34–35][250]. Відповідно до чинного законодавства (ч. 2 ст. 24 ЦПК України) заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів. Як бачимо, за законом член суду, якому заявлено відвід, не усувається від його вирішення. Крім того, така законодавча конструкція не враховує випадку, коли одному судді зі складу заявлено відвід, а вирішувати його мають народні засідателі.

Попри те, що на підставі ч. 2 ст. 71 Закону “Про судоустрій України” в письмовому запрошенні народному засідателю для участі у здійсненні правосуддя, надісланому судом не пізніше ніж за два тижні до початку судового засідання, зазначаються його права та обов’язки, все одно для складання процесуальних документів потрібні більш глибокі юридичні знання і відповідний досвід. Оскільки суддя, якому заявлений відвід, також бере участь у його розв’язанні, то ухвалу щодо відводу може скласти саме він, проте в такому випадку не виключений його вплив на народних засідателів при прийнятті остаточного рішення з приводу відводу.

Народні засідателі – це особи, які не знають ні матеріального, ні процесуального законодавства, не мають достатніх правових знань для прийняття важливих судових рішень. Фактично вони погоджуються із запропонованим суддею рішенням. На нашу думку, народних засідателів не варто зрівнювати у правах з професійним суддею, оскільки розгляд справи – це з’ясування обставин, підтвердження їх відповідними доказами, застосування відповідних правових норм до цих обставин, винесення рішення з визначенням правового становища учасників процесу. Народним засідателям важко буде брати участь у здійсненні правосуддя, тобто судити про право, щодо якого вони не мають достатніх знань, певного чіткого уявлення та розуміння.

За законом народні засідателі беруть участь лише при розгляді справ окремого провадження, у якому, як зазначають деякі автори, правосуддя не здійснюється, а вирішуються питання факту, для чого правові знання їм не потрібні. А. Гарапон вважає, що функції судді у справах сім’ї, судді у справах неповнолітніх або судді у справах опіки може виконувати практично будь-який більш-менш інтелігентний громадянин, який думає про суспільне благо [30, с.

О. Захарова твердить, що інститут народних засідателів застарів і зрівнювати у правах народного засідателя й суддю є неправильним. При цьому вона як приклад наводить право викладати окрему думку у випадку, коли член колегії суддів буде не згоден з позицією більшості. Народний засідатель у такому разі буде неспроможним підготувати процесуальний документ, який відповідав би всім вимогам закону, бо, якщо в людини немає фахової підготовки, якщо вона вперше стикається з певною ситуацією, це буде вкрай складно для неї. А за таких обставин виникає сумнів щодо ефективності захисту або відновлення порушеного права особи, яка звернулася до суду [63, с. 7][252]. На наш погляд, не маючи достатніх правових знань, навичок та досвіду щодо складання окремої думки, народні засідателі позбавляють зацікавлених осіб дізнатися про якісь недоліки та порушення у прийнятому рішенні, оскільки цей документ є певною допомогою при подачі апеляційної скарги. До того ж у ЦПК відсутні вимоги до такого документа. Як вказує С. Л. Шаренко, яка досліджує інститут окремої думки у кримінальному судочинстві, у законі має бути чітко встановлено спосіб і послідовність викладення окремої думки, а її форма має збігатися з формою вироку; суддя повинен вмотивувати заперечення, що спонукали його до висловлення окремої думки, викласти юридично-правовий аналіз доказів у справі та конкретні пропозиції щодо вирішення справи по суті [225, с. 35–36][253]. Вважаємо, що аналогічний підхід є виправданим стосовно форми та змісту окремої думки в цивільному судочинстві з тією лише різницею, що вона має відповідати формі та змісту рішення у цивільній справі.

Однак дискусійним є саме питання щодо наявності в народних засідателів права викладати окрему думку. Відповідно до ч. 3 ст. 19 ЦПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення. Однак народний засідатель не є суддею. Якщо виходити з положення ч. 2 ст. 72 Закону України “Про судоустрій України”, то таке право поширюється в тому числі й на народних засідателів. Проте прямої вказівки на це в законі немає. Щоб уникнути такої правової колізії, доречно викласти перше речення ч. 3 ст. 19 ЦПК України у такій редакції: “Член складу суду, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку” (див. Додаток А).

Саме завдяки подібним змінам цивільного процесуального законодавства матимемо обґрунтовані підстави вважати народного засідателя рівним за правовим статусом із суддею. Крім того, згідно з ч. 3 ст. 235 ЦПК справи окремого провадження слухаються судом з додержанням загальних правил, установлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності й меж судового розгляду. Отже, приписи ст. 159 ЦПК повинні поширюватися й на окреме провадження, у якому беруть участь народні засідателі, на підставі чого рекомендуємо у ч. 2 ст. 159 ЦПК слова “одного із суддів” замінити на слова “у разі заміни будь-кого зі складу суду” (див. Додаток А). Також вважаємо за потрібне внести зміни й до ст. 215 ЦПК України, де зазначити, що у вступній частині рішення потрібно вказувати прізвища та ініціали членів складу суду (див. Додаток А). У такий спосіб буде враховано і випадки одноособового, і випадки колегіального розгляду цивільної справи, і її розгляду за участю народних засідателів.

Отже, як бачимо, багато статей ЦПК України ототожнює суддю і народного засідателя, не згадуючи про народного засідателя окремо. Це дає підстави зробити висновок про те, що мінімальною умовою, за якої народних засідателів можна прирівнювати до судді, є формулювання у Законі “Про судоустрій України” такої обов’язкової умови для відбору кандидатів до списку народних засідателів, як їх правова підготовка, що проводилася б на спеціально організованих курсах. Крім того, можливим є і закріплення в законодавстві положення про те, що після формування списків народних засідателів мають проводитися нетривалі курси з ознайомлення представників громадськості з правами судді та у загальному вигляді з процедурою розгляду справи [13, с. 44][254]. З цього приводу В. М. Семенов зазначає, що народний засідатель повинен знати свої права та обов’язки, значення всіх процесуальних дій у суді, основні положення доказового права, обов’язок засновувати свої висновки на достовірно встановлених фактах [194, с. 75][255].

Як слушно підкреслює О. С. Козлов, кожен член суду індивідуально сприймає докази, оцінює їх, формулює висновки, тому суддя і народні засідателі повинні мати певний обсяг юридичних знань, інакше вони не здатні будуть виступити суб’єктом спеціального пізнання, бо не зможуть відповідно до закону визначити предмет доказування, відносність, допустимість доказів, дослідити їх тощо, а в результаті не зможуть винести правосудного рішення [82, с. 7][256]. О. Є. Плескач, у свою чергу, зазначає, що народні засідателі повинні чітко знати встановлені законом підстави відводу суддів та інших учасників судового розгляду і вміти правильно скласти ухвалу про відвід чи відмову в ньому, знати не тільки порядок розгляду цих справ, але й орієнтуватися в цивільному, шлюбно-сімейному, трудовому законодавстві [146, с. 37, 56–57][257]. Крім цього, на нашу думку, для підвищення ефективності правосуддя за участю народних засідателів потрібно переглянути й підвищити вимоги до кандидатів, зокрема при їх відборі слід аналізувати їх розумові здібності, враховувати здатність до глибокого вивчення справи, до оцінювання зібраних доказів, здатність до узагальнення практики місцевого суду тощо.

Така ідея отримала вже часткову реалізацію, однак досі не має імперативного характеру. Так, у 1999 р. В. Вознюк заснував під егідою палати з прав людини Громадської ради України Школу громадських представників у судах України, перший випуск слухачів якої відбувся в серпні 2001 р. [77, с. 115][258]. Її випускники склали іспити з основ правознавства, виконали практичні роботи, які свідчать про придатність їх до участі в розгляді судових справ як громадських представників і рекомендуватимуться для обрання народними засідателями й присяжними для участі в здійсненні правосуддя в судах України.

Узагалі ідея участі представників громадськості у відправленні правосуддя в цивільних справах є достатньо демократичною, – адже під напливом великої кількості справ суддя може певною мірою втратити відчуття гуманізму, справедливості, співчутливості і в кращому випадку керуватиметься буквою закону. Їх участь при розгляді справ потрібна для того, щоб висловити погляд суспільства на проблему в конкретній ситуації, яку мають вирішувати люди з високими моральними якостями. Саме мета, задля якої народні засідателі залучені до здіснення судочинства в цивільних справах, має визначити їх правовий статус, що відрізняється від правового становища судді. Крім того, сьогоднішній рівень правової культури населення, з якого відбираються народні засідателі, не дає підстав зрівнювати в правах народних засідателів із суддями і допускати їх до відправлення судочинства.

Відповідно до ст. 1 ч. 1 Закону України “Про статус суддів” професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. Отже, народні засідателі є носіями судової влади, але не посадовими особами судової влади. Виходячи з цього, можемо зробити висновок про те, що це є одним із аргументів не наділяти народних засідателів рівним правовим статусом із суддями.

У наш час засоби масової інформації проголошують, що авторитет суду дещо знизився. Відповідно бути народним засідателем не є престижним заняттям. З такою критичною точкою зору на ставлення до суду не погоджується В. Маляренко. Деякі особи, зауважує він, заявляють про зниження рівня довіри до українського правосуддя, та, напевне, не хочуть знати, що потік людей, котрі звертаються в суди по захист порушеного права, різко збільшується: якщо 1992 р. суди України розглянули трохи більше 500 тисяч справ, то нині – понад шість мільйонів [124][259].

Ставлення народу до права визначається ставленням кожної особи до таких понять, як обов’язок, правопорушення, юридична відповідальність, законність і правопорядок, суд і правосуддя, а також вірою в те, що правоохоронні органи, інші органи державної влади та місцевого самоврядування й особливо суд неухильно дотримуються вимог правових норм. Правова культура населення значною мірою обумовлена дотриманням закону суддями та народними засідателями, ступенем їх поваги до права, внутрішнім прагненням дотримуватися його приписів.

Судді, а разом із ними і народні засідателі, повинні показувати приклад неухильного виконання законів та поваги до права. Тільки високопрофесійні, неупереджені рішення, прийняті на основі повного з’ясування обставин справи, будуть виховувати повагу до права, дадуть змогу зрозуміти пересічним громадянам, що право дійсно надає їм захисту, відновлює порушені права.

Рівень правосвідомості, правової культури значною мірою залежить від рівня правових знань. Можна логічно допустити, що судді, маючи правову підготовку, мають і більш високий рівень правосвідомості, ніж народні засідателі. Проте навіть достатньо високі правові знання суддів чи народних засідателів не є гарантією шанобливого ставлення до правових вимог, не є запорукою формування в цих осіб усталеного прагнення дотримуватися і виконувати правові приписи.

Ми вже зазначали, що народних засідателів обирають, як правило, на зборах трудових колективів підприємств, отже, рівень їх правової культури прямо залежить від рівня загальної правової культури населення. При цьому презюмується, що після обрання для виконання такої почесної місії народний засідатель автоматично поважатиме закон та право, покладаючись на громадянський обов’язок. На сьогодні рівень правосвідомості народних засідателів можна охарактеризувати як досить низький. Їх ставлення до виконання громадського обов’язку дещо змінилося, оскільки люди стурбовані особистими, більш важливими для них проблемами, а не проблемами здійснення справедливого та гуманного судочинства.

Згідно з ч. 3 ст. 5 Закону “Про судоустрій України” участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їх громадянським обов’язком, а в ч. 3 ст. 65 цього Закону зазначено, що особи включаються до списку народних засідателів, якщо відповідають вимогам, передбаченим ст. 66 цього Закону, і дали на це згоду. Таким чином, в одному і тому ж законі виявляємо певну суперечність: з одного боку, бути народним засідателем – це обов’язок, а з другого боку, особа стає народним засідателем тільки в тому разі, коли дала на це згоду.

Категорія громадянського обов’язку належить більше до етичних категорій, ніж до правових, бо характеризує необхідність і обов’язковість виконання певних дій громадського значення перед суспільством. Водночас саме ставлення народних засідателів до виконання громадянського обов’язку під час розгляду цивільних справ свідчить про рівень їх правосвідомості, про переконаність у важливості такої участі. Лише фактична їхня участь у процесі не означає прояву поваги до права, не завжди означає прийняття народним засідателем справедливих і об’єктивних рішень. Про високий рівень правосвідомості народних засідателів можна говорити лише тоді, коли вони виконують свій громадянський обов’язок не під впливом громадської думки чи будь-яких інших випадкових чинників, а за власним внутрішнім переконанням.

Ставлення народних засідателів до зазначених обов’язків, мотиви їх участі в судочинстві відчутно впливають на характер їх поведінки та активність під час провадження в цивільних справах. Одразу ж виникає питання механізму відбору достойних, свідомих, моральних осіб, яким довіряють, які мають гарну репутацію тощо.

Окреме провадження відрізняється від інших видів провадження більшою активністю суду при з’ясуванні обставин справи, для нього характерна “слідча” діяльність суду, а не змагальність сторін, як у позовному провадженні, – адже немає відповідача, який своїми активними діями намагався б спростувати вимоги позивача.

Можливо, що залучення народних засідателів до розгляду справ саме окремого провадження пов’язано з підвищеною активністю суду в ньому, і їх завдання полягає у здійсненні громадського контролю за діями суду, виходячи із загальноприйнятих уявлень суспільної свідомості. Однак перевірити правильність дій судді народному засідателю буде складно через відсутність правової обізнаності. Водночас вони значною мірою є суддями факту, як пише Н. Радутна. Народні засідателі нерідко мають переваги перед суддею. Це і життєвий досвід, і відсутність звички до судової діяльності, і новизна сприйняття досліджуваних судом подій і фактів, а ще – відсутність аналогії зі справами, що вирішувались рік, місяць по тому і, безумовно, залишились у пам’яті судді [174, с. 65][260].

Суддя повинен чітко ставити питання перед народними засідателями, що виникають у ході судового розгляду, зауважує В. Н. Щеглов, повинен допомогти підготуватися до судового засідання, ознайомити з нормами, які орієнтовно підлягають застосуванню [234, с. 57][261]. Суддя повинен ознайомити народних засідателів із суттю справи. Однак, розповідаючи обставини справи, він не може не висловлювати якесь власне ставлення до проблеми; і до того ж суддя витрачає зайвий час на це. Крім того, у такому випадку виникає запитання, навіщо взагалі потрібні представники громадськості, якщо їх дії скеровуються позицією судді і вони самостійно не здатні виконувати покладені на них обов’язки. На це запитання Н. Радутна відповідає, що представники громадськості вносять свіжість, новизну сприйняття і оцінки досліджуваних фактів і подій через відсутність звички до судової діяльності [175, с. 14][262], а Н. Чистяков зазначає, що народні засідателі вносять у роботу суду свіжий струмінь народної мудрості і сили, життєвий досвід, жваве сприйняття подій [222, с. 78][263].

Як слушно зазначають Ю. Д. Козлов та Х. Б. Шейнін, головуючий не має права зняти питання, поставлене народним засідателем, бо народний засідатель наділений рівними з головуючим процесуальними правами, причому головуючий не може виконувати якісь процесуальні дії за відсутності народного засідателя і зобов’язаний ставити на обговорення і вирішувати колегіально простою більшістю голосів усі питання, що мають процесуальне значення [84, с. 47][264]. На практиці досить часто трапляються випадки, коли суддя під час судового засідання знімає питання народних засідателів, тим самим здійснюючи тиск на свідомість та обмежуючи свободу їх внутрішнього переконання.

Це зрештою призводить до пасивності народних засідателів. Серед причин їх пасивної поведінки О. Т. Боннер називає такі: не завжди вдалий підбір кандидатур для обрання в народні засідателі, відсутність у них елементарних юридичних знань, складність організації попереднього вивчення справ, що підлягають розгляду за їх участю, іноді неправильне ставлення до засідателів з боку суддів тощо [13, с. 38][265]. Тож для того, щоб інститут народних засідателів міг функціонувати ефективно, потрібна достатня правова база їхньої діяльності і відповідна підготовка їх до виконання своїх обов’язків.

У результаті проведеного анкетування суддів на запитання “Чи проявляють народні засідателі активність у процесі?” було отримано наступні відповіді: 13,85 % – “так”, 44,62 % – “ні”, 26,15% – “частіше не проявляють”, 15,38 % – “інколи проявляють, інколи ні”. Причини пасивності народних засідателів у процесі 72,3 % респондентів вбачають у незнанні ними норм матеріального права, 21,54 % – у незнанні ними своїх процесуальних прав та обов’язків (див. Додаток Б).

Н. Радутна наводить засоби, що можуть сприяти у підвищенні активності народних засідателів, і одним з таких засобів, на її думку, може бути розширення складу суду в єдиній колегії за рахунок збільшення кількості народних засідателів і створення колегії народних засідателів [175, с. 15][266]. Проте з такою позицією погодитися не можемо, – адже інститут народних засідателів відрізняється від інституту присяжних саме тим, що народні засідателі разом із суддею становлять єдину колегію, тоді як присяжні і судді утворюють різні колегії. Тому створення самостійної розширеної колегії народних засідателів фактично перетворить цей інститут на інститут присяжних, відповідно зміняться і мета їх участі у судочинстві (вирішуватимуть лише питання наявності фактичних обставин справи), і правовий статус (не матимуть рівних із суддею прав).

У попередніх підрозділах ми запропонували запровадити участь народних засідателів не тільки в окремому провадженні, а й у позовному. Таким чином, в умовах підвищення значення принципу змагальності і зменшення ініціативності суду у процесі поступово відпадає й проблема підвищення активності народних засідателів у з’ясуванні обставин справи. Та все ж актуальним залишається питання про забезпечення самостійності народних засідателів від авторитетного впливу судді. Для цього має кардинально змінитися їх ставлення до судді, вони повинні певною мірою усвідомити значення своєї місії, важливості прийняття справедливих рішень. У законодавстві слід більш детально врегулювати порядок проведення наради суддів та народних засідателів, зокрема запровадити положення про те, що при розгляді справи у складі судді та двох народних засідателів суддя висловлює свою думку останнім, щоб запобігти впливу на народних засідателів і забезпечити їх незалежність.

Звернімося до ч. 1 ст. 19 ЦПК України, де зазначено, що питання, які виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім. З цієї норми робимо висновок, що йдеться виключно про головуючого у колегії суддів, а не про суддю як головуючого у складі суду за участю народних засідателів. Тому доцільніше буде викласти цю норму в такій редакції: “Питання, що виникають під час розгляду справи колегіальним складом суду, вирішуються більшістю голосів членів складу суду. Головуючий голосує останнім” (див. Додаток А). У такий спосіб буде наголошено, що народні засідателі голосуватимуть першими і таким чином уникнуть стороннього впливу з боку судді. М. І. Понедєлков з цього приводу свого часу зазначав, що таке положення створить додаткові умови для прояву самостійності народних засідателів у вирішенні питань, сприятиме зміцненню їх незалежної позиції від головуючого, зменшить вплив професійного судді [149, с. 12][267].

Дискусійним є і питання про необхідність проведення у справах окремого провадження попереднього судового засідання і про доцільність участі в ньому народних засідателів. А. Г. Ярема і Г. І. Давиденко підтримують позицію, що у справах окремого провадження попередні судові засідання не потрібні [236, с. 18][268]. Однак практика свідчить про інше: майже по кожній справі окремого провадження вони відбуваються, причому без участі народних засідателів, що є порушенням прав осіб, щодо яких вирішуються питання про примусове психіатричне лікування, про госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, позбавлення дієздатності тощо. Проведення попередніх судових засідань, у яких вирішуються справи по суті, без участі народних засідателів нівелює значення цього інституту.

Так, місцевим судом Київського району м. Харкова 1 серпня 2007 р. була розглянута справа № 2о-187/07/06[269] за заявою Комунальної установи охорони здоров’я Міського психоневрологічного диспансеру № 3 про продовження терміну амбулаторного примусового лікування хворого гр. П. У справі було проведено лише попереднє судове засідання, причому лише у складі судді та секретаря судового засідання, без народних засідателів, про що свідчать протокол попереднього судового засідання та рішення суду, підписане лише суддею. Інша справа № 2о-170/07/13[270] за заявою дільничного лікаря-психіатра КУОЗ МПНД № 3 м. Харкова про продовження надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку гр. Р. була також розглянута 1 серпня 2007 р. в попередньому судовому засіданні, однак уже за участю народних засідателів, як і справа № 2о-41/07/04[271] про надання дозволу на примусовий медичний огляд, розглянута 31 січня 2007 р. А у справі № 2о-62/07/17 за заявою подружжя Б. про визнання безвісно відсутнім їх сина попереднє судове засідання не проводилося, рішення було ухвалено в основному судовому засіданні, за участю народних засідателів[272].

Відповідно до ч. 3 ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом із додержанням загальних правил, установлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Отже, спираючись на це положення, можемо зробити висновок, що і у справах окремого провадження потрібно проводити попереднє судове засідання. Але згідно з ч. 2 ст. 130 ЦПК України попереднє судове засідання проводиться суддею. А значить, у статті не враховано випадки проведення попереднього судового засідання у справах, розгляд яких відбувається за участю народних засідателів. З огляду на це вважаємо за потрібне в ч. 2 ст. 130 ЦПК слово “суддею” замінити словом “судом”, а ч. 3 ст. 235 ЦПК доповнити після першого речення таким реченням: “При вирішенні справ окремого провадження, передбачених пп. 1, 3, 4, 9, 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК, попереднє судове засідання проводиться за участю народних засідателів”. Внесення таких змін сприятиме виконанню завдань, задля яких народні засідателі залучаються до участі в цивільному судочинстві.

Вивчення протоколів судового засідання, що велися під час розгляду цивільних справ окремого провадження, у яких брали участь народні засідателі, дало підстави зробити висновок про суцільну пасивність народних засідателів при вирішенні усіх питань справи. Н. Радутна вважає, що пасивності народних засідателів сприяє авторитарний стиль управління судовим засіданням з боку судді [175, с. 15][273]. Та, попри такий стиль, народному засідателю ніхто не забороняє ставити запитання учасникам процесу, брати активну участь у дослідженні матеріалів справи. Причина ж пасивності народних засідателів скоріше полягає, як уже про те йшлося, в недостатньо високому рівні їх загальної та правової культури, у бажанні якнайшвидше закінчити розгляд справи, в заклопотаності власними проблемами, а ще – побоюванні погіршити стосунки із суддею чи постати в очах інших учасників процесу людиною необізнаною чи навіть невігласом тощо. В. Бринцев з цього приводу зазначає, що народні засідателі тримаються скуто, мало ставлять запитань насамперед через те, що вони недостатньо знають свої процесуальні права, а також права та обов’язки учасників процесу, не говорячи вже про норми матеріального права [18, с. 52][274].

Отже, нормативно закріплений рівний із суддями правовий статус народних засідателів не реалізується на практиці у зв’язку з існуванням таких причин, як незнання останніми своїх прав та обов’язків, невміння їх використовувати, відсутність практики тлумачення та застосування законодавства, що, у свою чергу, обумовлює їх пасивність під час здійснення цивільного судочинства і формальну присутність у судових засіданнях.