2.1. Поєднання засад одноособового та колегіального розгляду справ у порядку цивільного судочинства

Реалізація завдань цивільного судочинства завжди втілюється у діях конкретного складу суду, який сформований у певному суді судової системи для вирішення певної цивільної справи.

Узявши курс на приведення судової системи України у відповідність до європейських і світових стандартів, органи законодавчої та виконавчої влади України протягом існування її незалежності розробляли різні проекти реформування, яке стосувалося зовнішньої сторони проблеми, тобто системи судів, не зупиняючись над внутрішньою структурою тієї первинної ланки, яка безпосередньо становить орган правосуддя. Це конкретний склад суду як певне коло посадових осіб, які розглядають конкретну справу.

Проблеми правового регулювання складу суду, принципи колегіальності та одноособовості при розгляді цивільних справ, питання визначення оптимального складу суду з позицій його якісної та кількісної складової досліджували такі науковці, як В. Д. Бринцев, Є. В. Васьковський, Н. Р. Корнєва, С. Нечипорук, Р. Перро, І. А. Приходько, В. М. Савицький, В. Сердюк [19; 23; 101; 135; 145; 153; 187; 196][133] та ін.

Аналіз зазначених робіт свідчить про те, що практично всі вчені розуміють склад суду як категорію, що використовується для визначення тієї кількості (сукупності, кола) осіб (професійних суддів чи народних засідателів), які вирішуватимуть цивільну справу.

У період з 1961 р. по 1985 р. у СРСР відбулося повне скасування одноособового порядку розгляду цивільних справ.

17 червня 1992 р. до ст. 1241 ЦПК 1963 р. були внесені зміни, згідно з якими всі підвідомчі суду справи суддя в порядку позовного провадження по першій інстанції розглядав одноособово, крім справ по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, позбавлення батьківських прав, установлення батьківства, про поновлення на роботі, виселення, які мали розглядатися колегіально [159][137]. Як бачимо, лише п’ять категорій цивільних справ підлягали колегіальному розгляду. Відповідно до змін, що були внесені до ЦПК України 22 квітня 1993 р., суддя розглядав усі без винятку цивільні справи, підвідомчі суду, одноособово, але якщо рішення у справах про визначення місця проживання і відібрання дитини, позбавлення батьківських прав, встановлення батьківства, про поновлення на роботі, про виселення, про визнання страйку незаконним скасовувалося вищою інстанцією, то справа по першій інстанції розглядалася колегіально [156][138]. Слід звернути увагу на те, що коло справ, які вирішувалися колегіально, розширилося ще на одну категорію. До речі, вища інстанція могла після скасування рішення направити будь-яку справу на новий розгляд у колегіальному складі. Інакше кажучи, колегіальний розгляд застосовувався виключно в разі, коли справи направлялися на новий розгляд вищою інстанцією.

Востаннє до ст. 1241 ЦПК зміни вносилися 2 лютого 1996 р.

Згідно зі ст. 18 чинного на сьогодні ЦПК України цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду, а в п’яти випадках (ч. 4 ст. 234 ЦПК) – колегією у складі одного судді та двох народних засідателів. У судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, у касаційній – у складі не менше трьох суддів, при цьому відповідно до ст. 332 ЦПК попередній розгляд справи в цій інстанції здійснюється у складі трьох суддів, а згідно зі ст. 333 ЦПК основний судовий розгляд – у складі п’яти суддів, з чого виходить, що два судді, які не брали участі в попередньому розгляді, повинні ознайомлюватися зі справою прямо в залі судового засідання при розгляді касаційної скарги по суті.

Поступове збільшення складу суду залежно від інстанції від одного судді до п’яти можна певною мірою пояснити ускладненням завдань, що стоять перед кожною інстанцією та виконуваними функціями.

Збільшення складу суду в апеляційній інстанції до трьох суддів пов’язане з тим, що цивільна справа розглядається вдруге, у зв’язку з чим потребує більш ґрунтовного підходу до з’ясування обставин, оцінки доказів, потребує поєднання різних точок зору щодо заявлених вимог, що досягається завдяки збільшенню кількості членів суду. До речі, у юридичній літературі висувається пропозиція, щоб навіть в апеляційній інстанції деякі справи розглядалися в одноособовому складі, що зможе прискорити розгляд справи, розвантажити суди від великої кількості справ. Це положення можна обґрунтувати більш високими вимогами до кандидата на посаду судді апеляційного суду, адже відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України “Про статус суддів” суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачено законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як п’ять років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді. Виходячи з цього, робимо висновок, що в апеляційній інстанції ті цивільні справи, які у першій інстанції вирішувалися одноособово суддею, можуть бути розглянуті законно і об’єктивно навіть одноособовим складом суду, щоб зекономити час інших суддів для вирішення більш складних з правової та фактичної точки зору справ. Подібна практика існує, наприклад, у Казахстані. Так, у ч. 1 ст. 37 Цивільного процесуального кодексу цієї держави передбачено, що цивільні справи в судах апеляційної інстанції розглядаються суддею одноособово [45][139]. О. Т. Боннер також допускає можливість одноособового вирішення справ в апеляційній інстанції, вважаючи існування колегіальності лише формальністю, оскільки часто всі три судді все одно безпосередньо не знайомляться з матеріалами справи, а заслуховують у кращому разі доповідь одного судді або просто цитування оскаржуваного рішення [15, с.

Відповідно до ст. 302 ЦПК в апеляційній інстанції після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка в разі необхідності вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій та призначення справи до розгляду. З вищезазначеного положення можна зробити висновок, що суддя-доповідач не входить до колегії суддів, оскільки саме їй він доповідає. Під час розгляду справи в апеляційному суді згідно зі ст. 304 ЦПК суддя-доповідач доповідає зміст рішення (ухвали), яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, у яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ухвали), встановлюватися обставини і досліджуватися докази. Як бачимо, суддя-доповідач бере участь як у підготовці справи, так і в її розгляді, значить суддя-доповідач є членом складу суду. З огляду на це пропонуємо викласти положення ч. 1 ст. 302 ЦПК таким чином: “Після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них іншим суддям з колегії, яка розглядатиме апеляційну скаргу” (див. Додаток А).

У касаційній інстанції перевіряється правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права. Збільшення кількісного складу суду при цьому до п’яти суддів потребує додаткового обґрунтування.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення, а відповідно до ч. 4 суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов’язкове скасування судового рішення. Вищезазначені питання щодо скасування чи залишення без змін рішення вирішуються у складі трьох суддів. За відсутності підстав, установлених частинами 3 і 4 цієї статті, справа призначається до судового розгляду у складі п’яти суддів. Позиція законодавця є недостатньо зрозумілою, оскільки три судді, які здатні з’ясувати наявність чи відсутність підстав для скасування рішення, спроможні вчинити й інші дії, передбачені ст.

Проте вважаємо за необхідне залишити незмінною ч. 5 ст. 18 ЦПК, згідно з якою цивільні справи у зв’язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених цим Кодексом, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати. Обґрунтуванням такого підходу є особлива значущість розгляду справ за винятковими обставинами, оскільки при цьому вирішується питання єдності судової практики, однакового застосування законодавства усіма судами України, для чого потрібен розширений висококваліфікований склад суду із значним спектром позицій і думок з приводу розглядуваного питання.

Заслуговують на увагу пропозиції вчених не допускати до касаційного перегляду так звані “дрібні справи” задля розвантаження вищого органу в системі судів загальної юрисдикції. Як зауважує В. Онопенко, Верховний Суд не повинен розглядати справи про стягнення сум у розмірі 100–200 грн [202][142]. Крім того, він зазначив, що нерозумно й необґрунтовано, коли судді Верховного Суду України розглядають справи про користування туалетом, межею, дрібні справи про стягнення штрафів на суму 40, 50, 100 грн [138, с. 5][143]. М. М. Бородін зазначає, що “практика показує, що чим більше судів переглядають справу, то все більше нерозв’язаним і заплутаним стає спір між сторонами. У судочинстві багатьох передових і демократичних країн діє правило так званої “подвійної підсудності”, згідно з яким одна й та ж справа не може розглядатися більш, ніж двома судовими інстанціями” [17, с. 45][144]. Як підкреслює Д. Д. Луспеник, перегляд судового рішення, що вступило в законну силу, має носити виключний характер [119, с. 11–12][145], особливу увагу приділяючи так званим фільтрам касації для справ, що потребують судового розгляду, на підставі врахування їх значення для розвитку права та однаковості судової практики. Його позиція заснована на Рекомендації № R(95) щодо введення в дію і покращення функціонування систем і процедур оскарження в цивільних і торгових справах, прийнятій Комітетом Міністрів держав-членів Ради Європи 7 лютого 1995 р., згідно з п. “c” ст. 7 якої суд третьої інстанції – це суд, що розвиває право, сприяє однаковому тлумаченню закону, при цьому звернення до суду цієї інстанції розглядається як виключне, що допускається не по всіх справах, а лише по тих, що “заслуговують третього судового розгляду”.

Слушним видається зауваження В. Н. Щеглова про те, що специфікою об’єкта процесуальних правовідносин вищестоящих судів обумовлений і склад останніх [233, с. 39][146]. Проблема визначення пріоритетності того чи іншого складу суду може бути вирішена шляхом виявлення позитивних та негативних рис одноособового й колегіального розгляду справи. Як влучно зауважив Р. Перро, класичний спір про переваги колегіальності та одноособовості суду вже не є академічним поєдинком, він став актуальним у судовій практиці не тільки у Франції, але й у більшості інших країн, охопивши їх неначе епідемія [145, с. 46][147].

Так, на думку Є. В. Васьковського, перевагами колегіального порядку вирішення справ є глибоке й усебічне їх обговорення, рішення у справі є результатом обміну думок між суддями, результатом зіткнення різних поглядів на одні й ті ж питання, те, що не почув один суддя, почує інший, те, що не зрозумів один суддя, з’ясує інший; забезпечується більш неупереджене ставлення суддів до справи; якщо сторонній вплив буде здійснено на одного суддю, то інші залишаться неупередженими, адже на одноособового суддю легше здійснити вплив; суддя у колегії, усвідомлюючи, що його відповідальність за винесення рішення розподілена з іншими членами колегії, буде більш урівноваженим та об’єктивним при винесенні рішення, ніж коли він діє одноособово; рішення колегії підкріплені авторитетом колегії, кожен підпис на рішенні підвищує його моральну вагу [23, с. 32–33][148]. За влучним висловом Р. Перро, колегіальність має ту перевагу, що дає змогу зменшувати й нейтралізовувати можливі й іноді несвідомі упередження, колегіальність дає змогу молодому судді набути за кілька років роботи асесором (помічником) професійний досвід, його відповідальність пом’якшується і контролюється колегами, суддями з більшим стажем і досвідом роботи [145, с. 48][149].

З приводу пріоритетності одноособового розгляду справи Є. В. Васьковський наводить значно менше аргументів: більш швидкий розгляд, тоді як при колегіальному вирішенні потрібно більше часу для ознайомлення суддів з процесуальним матеріалом і для спільного його обговорення; один суддя більш доступний для сторін, які можуть входити з ним у більш близьке спілкування. Навівши всі “за” і “проти”, вчений наголошує на більшій ефективності саме колегіального розгляду справи, бо він більшою мірою забезпечує ґрунтовне, добросовісне і справедливе вирішення справ, а принцип одноособовості може бути допустимий тільки для дрібних і нескладних справ, які, вимагаючи простоти провадження і швидкого закінчення, можуть бути з більшим успіхом вирішені одноособово суддею, який є більш доступним для сторін і який ближче їх знає [23, с. 33–34][150]. Водночас колегіальність є абстрактною і безликою, яка через свою неминучу урочистість заважає справжньому взаєморозумінню [145, с. 50][151]. Отже, науковцями в цілому віддається перевага колегіальному розгляду, і, як виняток, справи можуть розглядатися суддею одноособово.

Більшість учених називають головною причиною віднесення багатьох категорій справ на розгляд одноособового судді дешевизну процесу і швидкість прийняття рішень. Так, Р. Перро зазначає: “Одноособовий суддя і колегіальність створюють альтернативу, причому дуже часто завдяки швидкому ефекту дій одноособового судді перевага небезпідставно віддається останньому; через надто велику нестачу судових кадрів і великого обсягу роботи першочерговим завданням судочинства є швидкий розгляд по суті судових справ” [145, с. 45, 55][152]. Н. Р. Корнєва також підтримує тенденцію переходу до одноособового судді, вказуючи, що тільки передача низки категорій цивільних справ, де немає спору, де незначною є ціна позову, на одноособовий розгляд судді дасть змогу розвантажити суди й більше уваги приділити розгляду дійсно спірних справ [101, с. 70][153]. В іншій своїй роботі серед причин пріоритетності одноособового розгляду цивільних справ вона називає надмірну завантаженість судів, зростання витрат держави на цивільне судочинство, необхідність забезпечення скорішого відновлення порушених та оспорюваних прав і ускладненість цивільної процесуальної форми [103, с. 9][154]. Не погоджуючись з цією думкою, вважаємо, що такі чинники, як швидкість і дешевизна процесу, не повинні бути аргументом на користь одноособового порядку розгляду цивільних справ.

Ураховуючи сучасний стан соціально-економічних відносин в Україні, одноособовий склад суду, здавалося б, є найбільш доцільним і вигідним, однак, на нашу думку, на першому місці серед чинників віддання переваги одноособовому чи колегіальному розгляду цивільних справ має стояти не економічна доцільність, а законність, справедливість і правильність вирішення справи, адже у ст. 1 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цивільні справи можуть бути зовсім різними за своїм характером, можуть варіюватися за ціною позову від 1 грн до 1 млн грн і більше, отже, і підхід до того, у якому складі їх слід розглядати, має бути відмінним. Н. Р. Корнєва виокремлює декілька варіантів закріплення компетенції одноособового судді: 1) у законі передбачений перелік справ, що розглядає суддя одноособово, інші – колегіально; 2) передбачений перелік справ для колегіального розгляду, інші – одноособово; 3) за ціною позову; 4) за визначенням голови; 5) вирішення справи відбувається на основі письмових документів без усного розгляду [103, с. 11–12][155]. Наприклад, у Франції в окружних судах справи за речовими позовами, предметом яких є рухоме майно, а також спори, що виникають із зобов’язальних правовідносин (договірних і деліктних), при сумі вимоги до 7600 євро, розглядають судді одноособово. Речові позови щодо нерухомості, позови, які виникають із зобов’язальних правовідносин (договірних і деліктних), при сумі вимоги понад 7600 євро, а також справи, пов’язані із захистом права інтелектуальної власності, підлягають вирішенню вже в трибуналі великої інстанції у складі трьох професійних суддів [60, с. 97–98, 101–103][156]. Проте голова трибуналу великої інстанції може направити будь-яку справу, що належить до компетенції цього суду, крім дисциплінарних, на одноособовий розгляд судді.

У Грецькій Республіці окружний суд у складі трьох суддів як суд першої інстанції вирішує справи, не віднесені до компетенції мирового суду і судді окружного суду, а отже, він уповноважений, зокрема, на розгляд майнових спорів з ціною позову понад 44 000 євро [60, с. 182–183][157]. Районні суди Швейцарії вирішують у колегіальному складі спори з ціною позову понад 20 000 франків [60, с. 164–165][158]. Водночас у ФРН розгляд цивільних справ одноособово суддею допускається тільки в тому разі, коли це прямо дозволено законом [101, с. 66][159], зокрема, цивільні спори до 5000 євро вирішуються одноособово суддею амтсгерихтів відділу з цивільних справ, а також незалежно від ціни позову – спори, що випливають із договору найму житлового приміщення, спори із сімейних правовідносин, щодо права власності; розгляду ландгерихтів по першій інстанції підлягають спори, ціна позову яких перевищує 5000 євро [40, с. 36][160]. Для розгляду так званих незначних справ у деяких країнах існують інститут мирових суддів (Російська Федерація, ФРН, Швейцарія, Греція) або суди малих позовів (Англія).

Цікавим щодо цього є досвід колишніх республік Радянського Союзу. Згідно зі ст. 7 Цивільного процесуального кодексу Киргизької Республіки (далі – ЦПК Киргизької Республіки) справи по першій інстанції вирішуються суддею одноособово у випадках, прямо передбачених Кодексом (майнові спори; справи, що виникають із сімейних правовідносин, за винятком справ про позбавлення батьківських прав, про скасування усиновлення, про встановлення батьківства; справи, що виникають з трудових правовідносин, за винятком справ про поновлення на роботі; позови про звільнення майна з-під арешту, незалежно від суми позову), і в усіх інших випадках, коли з боку осіб, які беруть участь у справі, немає заперечень з приводу одноособового розгляду справи, а також колегіально у складі судді і двох народних засідателів, коли є подібні заперечення [42][161]. Відповідно до ч. 2 ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу цієї держави (далі – АПК) в арбітражних судах справи в першій інстанції розглядаються суддею одноособово, проте за рішенням голови суду будь-яка справа може бути розглянута колегіально [2][162]. Майже таке саме положення закріплено і в ст. 14 Господарського процесуального кодексу Таджикистану, за винятком того, що справи про визнання недійсними актів державних органів, органів місцевої влади та про банкрутство розглядаються в економічному суді лише колегіально [214][163]. Естонське цивільне процесуальне законодавство передбачає одноособовий розгляд цивільних справ по першій інстанції, а також можливість залучення до їх вирішення в позовному провадженні засідателів, якщо цього вимагає хоча б одна зі сторін або суддя вважає їх участь необхідною (ст. 11 ЦПК Естонської Республіки) [46][164].

В Україні по першій інстанції за загальним правилом справи позовного провадження розглядає суддя одноособово, незалежно від складності справи чи ціни позову. Слід звернути увагу на те, що в Концепції від 10 травня 2006 р. [165][165], а потім і в законопроекті “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій” висловлено пропозицію щодо створення дворівневої системи загальних судів першої інстанції, перший рівень яких – дільничні місцеві суди – має розглядати всі цивільні справи, а також адміністративні, кримінальні та інші справи, віднесені до їх підсудності, а в судах другого рівня – окружних судах – повинні вирішуватися адміністративні, кримінальні та господарські справи. Такий варіант розмежування справ між двома рівнями судів однієї інстанції науковцями сприймається неоднозначно [71; 137][166]. Як бачимо, зазначеною Концепцією не передбачено створення окружних цивільних судів. Тож і справді, цивільний процес не варто ускладнювати через необхідність якнайшвидшого відновлення й захисту порушених, невизнаних чи оспорених прав, тому більш доцільним було б залишити один рівень судів першої інстанції і запровадити: 1) принцип спеціалізації серед суддів, щоб кожен суддя глибоко проникав у сутність певної проблематики і набував достатньо високого кваліфікаційного рівня у вирішенні визначених категорій справ; 2) на законодавчому рівні розгляд колегіальним складом суду найбільш складних цивільних справ, а одноособовим складом – менш складних справ. Складність цивільної справи є категорією оціночною. До складних справ можуть належати справи зі значною ціною позову, множинністю на стороні позивача чи відповідача, справи з кількома позовними вимогами тощо.

До речі, дворівнева система судів першої інстанції існує у Грузії, у ст. 25 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК Грузії) якої зазначено, що розгляд цивільних справ по першій інстанції в районних (міських) судах здійснюється суддею одноособово, в окружних судах – колегіально, трьома суддями [41][167]. Однак, відповідно до ст. 26 цього Кодексу, суддя, який одноособово розглядає справу в районному (міському) суді, може постановити колегіальний розгляд справи у складі трьох суддів, якщо (а) розгляд і вирішення справи має особливе значення для судової практики; (б) справа з фактичної чи правової точки зору характеризується особливою складністю.

Опитування суддів місцевих та апеляційних судів України показало, що 61,5 % респондентів підтримують запровадження по першій інстанції колегіального порядку розгляду окремих категорій цивільних справ, з яких 67,5 % дотримуються позиції, що варто встановити перелік конкретних категорій цивільних справ, що розглядаються колегіальним складом суду, а усі інші справи мають вирішуватися одноособово суддею; 52,5 % підтримують пропозицію про надання особам, які беруть участь у справі, права подавати вмотивоване клопотання про колегіальний розгляд справи з обґрунтуванням складності справи і необхідності вирішення її колегіальним складом суду; 15 % вважають, що слід встановити чіткий перелік конкретних категорій цивільних справ, які розглядаються одноособово суддею, а усі інші справи мають вирішуватися колегіальним складом суду; 27,5 % вважають за доцільне надати право судді, який одноособово розглядає справу, визначати необхідність розгляду справи колегіальним складом суду шляхом винесення відповідної ухвали, якщо справа з фактичної чи правової точки зору характеризується особливою складністю; лише 2,5 % висловилися за необхідність довірити вирішення питання про одноособовий чи колегіальний розгляд голові суду при розподілі справ з урахуванням складності справи. 37,5 % з тих суддів, хто підтримує запровадження колегіального порядку розгляду справ, припускають можливість розмежування цивільних справ між колегіальним та одноособовим складом суду на підставі такого критерію, як ціна позову (повний аналіз результатів анкетування – див. Додаток Б).

На підставі викладеного та з урахуванням досвіду європейських країн і колишніх радянських республік пропонуємо запровадити колегіальний розгляд цивільних справ у суді першої інстанції у складі трьох суддів лише у випадках, прямо передбачених Цивільним процесуальним кодексом України, а саме при розгляді справ у сфері захисту права інтелектуальної власності, щодо нерухомого майна, справ з ціною позову понад 200 розмірів мінімальної заробітної плати; усі інші категорії цивільних справ повинні вирішуватися одноособово суддею; в апеляційній інстанції запровадити одноособовий порядок розгляду тих цивільних справ, які в першій інстанції вирішувалися одноособово суддею; у касаційній інстанції передбачити розгляд справ за касаційними скаргами у складі трьох суддів. Відповідно до ст. 59 Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” розмір мінімальної заробітної плати становить з 1 січня 2008 р. – 515 грн, з 1 квітня 2008 р. – 525 грн, з 1 жовтня 2008 р. – 545 грн та з 1 грудня 2008 р. – 605 грн на місяць [161][168]. Отже, критерій розмежування цивільних справ у вигляді певної ціни позову дорівнюватиме відповідно 103 000 грн, 105 000 грн, 109 000 грн, 121 000 грн.

Крім того, приходимо до висновку, що надання голові суду повноважень з вирішення питання складності справи і відповідного направлення її на колегіальний чи одноособовий розгляд може призвести до певних зловживань з боку голів судів. Саме тому більш доцільним буде закріплення у ЦПК України положення ЦПК Грузії, відповідно до якого суд, що одноособово розглядає справу, може винести ухвалу про колегіальний розгляд справи у складі трьох суддів, якщо (а) розгляд і вирішення справи має особливе значення для судової практики; (б) справа з фактичної чи правової точки зору характеризується особливою складністю. Така ухвала має бути вмотивованою і містити вказівку на те, у чому полягає особливе значення справи для судової практики або в чому саме полягає складність цивільної справи.

Отже, як бачимо, проблема колегіальності чи одноособовості складу суду при розгляді цивільних справ у різних інстанціях є досить актуальною і має практичне значення. Справді, колегіальний розгляд справи цілком відповідає основному призначенню цивільного судочинства: він і більш справедливий, і більш об’єктивний та неупереджений. Проте, беручи до уваги значну завантаженість судів, брак коштів тощо, більш економним і швидким нині є одноособове вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону України “Про судоустрій України” у судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції. Однак сьогодні цей формально закріплений принцип в судах використовується досить вузько і обмежено. Фактично судова система потребує якісного і кардинального перетворення [183, с. 5–13][169]. На думку В. В. Городовенка, запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ визначених категорій, формулювання правил розподілу справ між суддями і призначення справ до розгляду повинно стати дієвим механізмом у забезпеченні належної якості та ефективності правосуддя [36, с. 15][170].

Спеціалізація суддів з розгляду визначених категорій справ може стати альтернативою для колегіального складу суду, бо суддя, який досконало знає певну галузь права, буде особливо прискіпливо підходити до розгляду справи і зможе ухвалити більш кваліфіковане рішення, ніж колегія суддів, які, будучи високопрофесійними юристами, не орієнтуються в тонкощах правового регулювання щодо предмета спору. Схема спеціалізації в районному суді має складатися з урахуванням ділової кваліфікації і психологічних особливостей народних суддів [100, с. 11][171]. Однак за дієвістю та ефективністю спеціалізації повинен проводитися постійний контроль, вона не може бути раз і назавжди встановленою. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 23 законопроекту “Про судоустрій України” голова місцевого суду визначає спеціалізацію суддів з розгляду окремих категорій справ. Спеціалізація сприятиме зменшенню судових помилок і подоланню випадків упередженого розгляду справ. За даними соціологічних опитувань 47,7 % суддів вважають, що подальшу спеціалізацію судової системи необхідно проводити шляхом широкого впровадження спеціалізації суддів одного суду, 37 % виступає за створення спеціалізованих судових складів (палат) у місцевих судах за аналогією з апеляційними судами, лише 15,9 % підтримує ідею створення додаткових підсистем спеціалізованих судів (земельних, ювенальних, трудових тощо); при цьому в коментарі анкети один із суддів зауважив, що запровадження вузької спеціалізації суддів першої інстанції може призвести до дискваліфікації суддів [127, с. 32][172].

Таким чином, за результатами дослідження з’ясовано позитивні й негативні риси одноособового та колегіального складу суду, доведено доцільність та ефективність розгляду справи в тому чи іншому складі, обґрунтовано кількісний склад колегій при розгляді справ у першій, апеляційній та касаційній інстанціях.