<<
>>

Об’єкт та зміст індивідуальних трудових правовідносин

Правові відносини виступають як правові явища, що створюють так званий склад, який включає суб’єктів, об’єкти, зміст. Такий склад (структуру) мають й індивідуальні трудові правовідносини.

Завдяки такому складу індивідуальні трудові правовідносини, як й інші правовідносини, виявляються здатними виконувати свої функції в механізмі дії права. Вони конкретизують коло учасників (суб’єктів), міру їх можливої та належної поведінки і можуть стати правовою підставою для застосування юридичної відповідальності, якщо суб’єкти не виконують добровільно свої обов’язки.

У теорії права під суб’єктами правовідносин розуміються учасники правового відношення, які володіють взаємними правами та обов’язками134.

Суб’єктами індивідуальних трудових правовідносин є працівник і роботодавець, які мають трудову правосуб’єктність. Зазначені правовідносини виникають між ними з приводу трудової діяльності працівника.

Теоретики права відзначають, що з філософської точки зору під об’єктом розуміється те, що протистоїть суб’єкту, на що спрямована пізнавальна та інша діяльність людини. Об’єкт і суб’єкт розглядаються як парні категорії. У практичному житті термін «об’єкт» співвідноситься не тільки з людиною як розумною істотою, але і з будь-яким іншим фрагментом дійсності (предметом, процесом, станом, поведінкою).

Об’єктом правового відношення виступає те, на що спрямовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, те, заради чого виникає само правовідношення.

У науковій літературі існують різні трактування об’єкту правовідношення. Однак у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції - моністична та плюралістична. Згідно з першою концепцією (О.С. Іоффе, М.Д. Шаргородський) об’єктом правового відношення можуть виступати тільки дії суб’єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив.

А відтак, у всіх правовідносин виділяється єдиний, спільний об’єкт.

Відповідно до другої концепції, що розділяється більшістю сучасних учених, об’єкти правовідносин є настільки різноманітними, наскільки різноманітними є суспільні відносини, що регулюються правом, тобто саме життя.

У зв’язку з цим учені кафедри теорії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія» слушно зауважують, що право, його норми здійснюють свій вплив не тільки на людей, але й на об’єкти матеріального світу, соціальні спільноти, державні структури, інститути, організації, установи, встановлюють або змінюють їх статуси, режими, стан, закріплюють володіння, використання, розпорядження майном. А суб’єктивне право - це право не тільки на дії (свої або чужі), але й на певні

і л с

блага .

Залежно від характеру і видів правовідносин (із суб’єктивними правами та обов’язками, які входять до них) їх об’єктами виступають:

а) матеріальні блага (речі, предмети, цінності). Вони є характерними головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, зберігання і т. ін.);

б) особисті немайнові блага (життя, честь, здоров’я, гідність, свобода, безпека, право на ім’я, недоторканність людини). Є типовими для кримінальних, цивільних, сімейних правовідносин;

в) поведінка, дії суб’єктів, різного роду послуги та їх результати. Йдеться головним чином про правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної та іншої діяльності;

г) продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, а також наукові відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції - все те, що є результатом інтелектуальної праці);

д) цінні папери, офіційні документи (облігації, акції векселя, лотерейні квітки, гроші, приватизаційні чеки, паспорти, дипломи, атестати і т. ін.). Вони можуть стати об’єктом правовідносин, які виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів.

П.М. Рабінович визначає об’єкт юридичних відносин як певне особисте або суспільне благо, задля здобуття і використання якого встановлюються юридичні права суб’єкта, забезпечувані юридичними обов’язками іншого суб’єкта (суб’єктів)[134]. При цьому вчений виділяє матеріальні та нематеріальні види об’єктів юридичних відносин. До перших відносяться: фізичний стан людини; фізичні дії (активні чи пасивні) правомочного суб’єкта; фізичні дії (активні чи пасивні) зобов’язаного суб’єкта; речі (засоби виробництва, предмети споживання, корисні копалини, пам’ятки історії та культури, гроші тощо); стан об’єктів і явищ природного довкілля. До других належать: інтереси людей та інших суб’єктів, юридично захищені державою (зокрема, у правовідносинах, що виникають у загально дозволеному регулюванні); соціальні можливості (свободи, права) суб’єктів та їх інші соціальні цінності (рівність, недискримінація тощо); моральні цінності суб’єктів (гідність, честь, ділова репутація); духовні цінності (предмети і явища мистецтва, естетичне задоволення тощо).

Слід звернути увагу на те, що традиційно в літературі, включаючи навчальну, аналіз структури трудових правовідносин, обмежується дослідженням суб’єктного складу і змісту. Такий підхід видається невірним. Тому абсолютно правильним є підхід тих науковців, які серед елементів структури трудових правовідносин досліджують й їх об’єкт.

На думку С.М. Прилипка і О.М. Ярошенка, об’єктом правовідносин у сфері трудового права виступає результат трудової діяльності, різні соціально-економічні блага, що задовольняють вимоги працівника і роботодавця. В охоронних правовідносинах (до цієї групи належать правовідносини матеріальної відповідальності працівників і роботодавців, щодо розгляду трудових спорів ) об’єктом є охорона матеріального інтересу і

137

трудових прав .

Таке визначення об’єкту є досить широким, хоча у даному випадку - виправданим, оскільки йдеться про правовідносини у сфері трудового права, а не тільки про трудові правовідносини.

К.Ю. Мельник відзначає, що об’єктом правовідносин виступає те, з приводу чого їх суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої суб’єктивні юридичні права і обов’язки. Так, роботодавець вступає у трудові правовідносини для того, щоб отримати необхідну для виробництва або надання послуг працю. Отже, як зазначає вчений, об’єктом трудових правовідносин є, передусім, власне праця (жива праця). Праця не може виступати товаром, оскільки не може бути відділена від працівника і перенесена у чужу майнову сферу. Працівник у трудових правовідносинах, передусім, бажає отримати оплату праці. З огляду на це, К.Ю. Мельник в якості іншого об’єкту трудових правовідносин називає оплату праці .

Втім, у роботах класиків трудового права існує інший підхід до розуміння об’єкту трудових правовідносин. Відомі вчені-трудовики виділяли специфіку об’єкту трудового правовідношення, розглядаючи в якості такого найману (несамостійну) працю. Виокремлення трудового права як самостійної галузі права почалося саме з визначення ознак праці як об’єкту [135] [136] правовідношення, що знайшло відображення у наукових працях таких видатних учених, як Ф. Лотмар, В. Ендеманн, Л.С. Таль[137], В.Г. Яроцький[138] та ін.

Так, Ф. Лотмар визначав предмет трудового договору як будь-яку діяльність людини, здатну задовольнити чужі потреби, діяльність, за яку за досвідом будь-коли і де-коли сплачувалася винагорода.

Л.С. Таль розглядав працю як юридично релевантну діяльність у чужому інтересі, що відправляється особою, яка її обіцяє, особисто або ним організується[139] [140] [141]. Пізніше вчений називав предметом трудового договору як обіцяні сторонами дії, так і об’єкти цих дій, тобто не тільки робочу силу, але і роботу як її економічний результат. При цьому робота виступала як факультативна умова.

Заслуга Л.С. Таля полягає в тому, що він визначив ознаки робочої сили як предмету трудового договору: по-перше, має суворо індивідуальний характер; по-друге, не може бути предметом фізичного або юридичного панування; по-третє, має почасти метою забезпечити її володарю нормальні

142

умови існування .

За радянських часів у роботах, присвячених трудовим

правовідносинам, приділялася увага характеристиці праці. Ці питання

143

аналізуються і сучасними дослідниками .

Таким чином, об’єктом індивідуальних трудових правовідносин є сам процес праці, тобто жива праця. В окремих випадках об’єктом індивідуальних трудових правовідносин можуть стати результати праці, але тільки через їх нерозривний зв\'язок із живою працею і через те, що це саме її результати.

У теорії права є загальновизнаним, що правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальний або фактичний зміст складають ті суспільні відносини, які опосередковуються правом; вольовий - воля, втілена у правовій нормі та у виникаючому на її основі правовідношенні, а також вольові акти його учасників; юридичний зміст утворюють суб’єктивні права та обов’язки сторін (суб’єктів) правовідносин. Ці положення повною мірою поширюються і на індивідуальні трудові правовідносини.

Отже, під юридичним змістом індивідуальних трудових правовідносин слід розуміти сукупність індивідуальних трудових прав і кореспондуючих ним обов’язків працівника і роботодавця. При цьому трудові права і обов’язки працівника і роботодавця тісно пов’язані між собою і кореспондують один одному. Індивідуальним трудовим правам працівників кореспондують обов’язки роботодавця, а індивідуальним трудовим права роботодавця кореспондують обов’язки працівника.

Суб’єктивне право - це право, що належить суб’єкту правовідношення, тобто правомочній особі. Це міра можливої поведінки особи для задоволення своїх власних інтересів (матеріальних, сімейних і т.ін.).

У загальній теорії права суб’єктивне право визначається як передбачена для правомочної особи в цілях задоволення її інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших осіб[142]. До ознак даного права віднесено такі: 1. Суб’єктивне право є мірою можливої поведінки. Щодо суб’єктивного права міра включає вид і розмір можливої поведінки. 2. Зміст суб’єктивного права встановлюється нормами права та юридичними фактами. 3. Здійснення суб’єктивного права забезпечено обов’язками іншої сторони. В одних випадках цей обов’язок полягає в утриманні від дій, що порушують суб’єктивне право іншої сторони, в інших - дане право забезпечується виконанням обов’язку, тобто активними діями зобов’язаної особи. 4. Суб’єктивне право надається правомочній стороні для задоволення її інтересів; за відсутності останнього стимул для здійснення суб’єктивного права втрачається. 5. Дане право полягає не тільки у можливості, але й в юридичній або фізичній поведінці правомочної особи.

П.М. Рабінович визначає суб’єктивне право особи як закріплену в юридичних нормах можливість її певної поведінки, спрямованої на

• 145

здійснення відповідних прав людини .

М.Г. Александров вважав, що суб’єктивне право являє собою єдність трьох можливостей (правомочностей): а) можливості поведінки самого володільця права; б) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб; в) можливості звернутися до примусової сили держави у разі невиконання вимог зобов’язаними особами.[143] [144] [145]

Як відзначають теоретики права, суб’єктивне право - можливість багатопланова, що включає чотири елементи:

- воно включає право його володаря власними діями задовольняти свої інтереси;

- це право вимоги, що призначене для спонукання іншого учасника правовідношення виконувати свій обов’язок перед правомочним і тим самим задовольнити його інтерес;

- домагання, яке полягає в тому, що носій суб’єктивного права має можливість звернутися за захистом;

- можливість користуватися певним соціальним благом.

Іншими словами, суб’єктивне право може виступати як право- поведінка, право-вимога, право-домагання і право-користування . При цьому кожна із складових суб’єктивного права називається правомочністю.

Таким чином, суб’єктивне трудове право слід розглядати як міру можливої поведінки правомочної сторони, забезпечену юридичними обов’язками іншої сторони.

При цьому суб’єктивне трудове право є складним правовим явищем, що включає низку правомочностей: а) право працівника чи роботодавця на власні фактичні дії, спрямовані на використання корисних властивостей об’єкту права; б) право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень; в) право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, тобто право на чужі дії; д) право домагання, яке полягає у можливості привести в дію апарат примусу проти зобов’язаної особи, тобто право на примусове виконання обов’язку.

Якщо суб’єктивне право - це міра можливої поведінки, то юридичний обов’язок у теорії права розглядається як міра належної поведінки, приписана зобов’язаній особі. Якщо суб’єктивне право надається правомочній особі для задоволення її інтересів, то юридичний обов’язок приписується зобов’язаній особі в цілях задоволення інтересів правомочної.

Юридичний обов’язок полягає в необхідності виконання уповноваженою особою певних дій (або утримання від них) з метою додержання відповідного суб’єктивного права іншого учасника

правовідношення.

Якщо зобов’язана особа поводиться неналежним чином, то до неї можуть бути застосовані міри примусу.

У теорії права в структурі юридичного обов’язку виділяються чотири наступні компоненти: необхідність здійснити певні дії або утриматися від них; необхідність для правозобов’язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги правомочної; необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, щодо якого він має право . Зазначені елементи [146]

виділяються також у структурі трудових обов’язків працівника і роботодавця.

У науці трудового права і обов’язки сторін трудових відносин, що складають їх зміст, поділяються на три категорії:

1) основні статутні (тобто встановлені в законі) права і обов’язки;

2) окремі статутні права і обов’язки;

3) договірні права і обов’язки[147].

Прийнято вважати, що основні статутні права і обов’язки працівників і роботодавців закріплені в Конституції та законах України. Так, Конституцією України[148] проголошені такі індивідуальні трудові права, як право на працю (частина перша ст. 43),

Окремі статутні права і обов’язки працівників передбачені статтями КЗпП, інших законодавчих актів, які конкретизують і доповнюють перечень основних трудових прав і обов’язків. Чимало прав і обов’язків працівників закріплюються в локальних нормативно-правових актах (правила внутрішнього трудового розпорядку, посадових інструкціях). Договірні права і обов’язки працівників закріплюються у трудових договорах (контрактах).

Окремі статутні права і обов’язки роботодавців встановлені багатьма статтями КЗпП, інших нормативно-правових актах, у тому числі статутах організацій. Договірні права і обов’язки роботодавців закріплені у колективних договорах, угодах, трудових договорах (контрактах).

Договірні права і обов’язки працівників і роботодавців носять вторинний характер і являють собою індивідуалізацію і частково доповнення первинних (основних і окремих статутних) прав і обов’язків, закріплених у законах та інших нормативно-правових актах.

Останнім часом у науці трудового права здійснені ґрунтовні дослідження трудових прав працівників. Так, В.М. Андріїв дослідив систему

трудових прав працівників, до якої включив індивідуальні та колективні трудові права, частина з яких належить до основних трудових прав[149]. Вчений визначає основні трудові права як підсистему природних, невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для задоволення своїх потреб та інтересів у сфері праці, що визнані та закріплені як міжнародно - правові стандарти міжнародною спільнотою та відображені в національному законодавстві як самостійні, незведені до інших прав мінімальні стандарти в цій сфері[150] [151] [152].

Спеціальне комплексне дослідження основних трудових прав здійснив Є.В. Краснов . На думку вченого, основні трудові права є можливостями людини у сфері, закріплені у міжнародних актах, Конституції, законах України і необхідні для її гідного існування й розвитку та забезпечення

154

якості трудового життя .

Таким чином, до основних статутних трудових прав слід відносити права, закріплені у міжнародно-правових актах, Конституції та законах України, а не тільки у КЗпП та інших законах, як про це відзначається в літературі.

Наприклад, в Європейській соціальній хартії (переглянутій), ратифікованій Законом України від 14 вересня 2006 року[153], проголошені такі індивідуальні трудові права, як право на працю (ст. 1), право на справедливі умови праці (ст. 2), право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3), право на справедливу винагороду (ст. 4), право дітей та підлітків на захист (ст. 7), право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8), право на професійну орієнтацію (ст. 9), право на професійну підготовку (ст. 10), право на охорону здоров’я (ст. 11), право інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства (ст. 15), право займатися прибутковою діяльністю на території інших країн (ст. 18), право трудящих-мігрантів і членів їх сімей на захист і допомогу (ст. 19), право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20), право на інформацію і консультації (ст. 21), право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці та виробничого середовища (ст. 22), право на захист у випадку звільнення (ст. 24), право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25), право на гідне ставлення на роботі (ст. 26), право працівників із сімейними обов’язками на рівні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27), право представників працівників на захист на підприємствах та умови, які мають створюватися для них (ст. 28), право на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).

Слід відзначити, що незважаючи на те, що Європейська соціальна хартія (переглянута) належить до регіональних міжнародних договорів, на сьогодні саме вона містить найбільш повний каталог індивідуальних трудових прав і закріплює досить високий рівень їх гарантій.

Є.В. Краснов також здійснив класифікацію основних трудових прав за різними підставами: за суб’єктною ознакою - індивідуальні та колективні трудові права. Перші здійснюються працівником особисто, другі - у складі колективу працівників. Залежно від суб’єктів індивідуальних і колективних трудових правовідносин, в рамках яких реалізуються індивідуальні та колективні трудові права, вчений класифікує основні трудові права на права найманих працівників, права організацій працівників, прав працівників- мігрантів, права жінок, права дітей та підлітків, права працівників із сімейними обов’язками, права інвалідів, права представників працівників, права роботодавців, права організацій роботодавців. За способом закріплення виділяються основні трудові права, що містяться у міжнародних актах про права людини, та основні трудові права, проголошені в актах національного законодавства (конституціях, трудових кодексах, інших законах). За змістовним наповненням основні трудові права можна класифікувати на такі, що передбачають та регулюють умови праці, захисні процедури, професійну орієнтацію та підготовку, зобов’язання держави у сфері працевлаштування та зайнятості, рівність прав і можливостей та заборону дискримінації, заборону примусової праці, соціальний діалог. За способом формулювання вирізняються основні трудові права, які сформульовані як рекомендаційні, оціночні базові положення, і права, пов’язані з певними матеріальними (нематеріальними) благами[154] [155].

У сучасній науці трудового права ґрунтовне дослідження особистих немайнових трудових прав здійснено І.В. Лагутіною . Йдеться про такі права, як право на професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації, право на справедливі і безпечні умови праці, право на моральне заохочення, право на недоторканність особистого життя і захист персональних даних, право на захист трудової честі та гідності і захист від моббінга, право на рівність та захист від дискримінації у сфері праці.

На думку вченої, особисті немайнові трудові права як суб’єктивні трудові права - це можливості, суть яких полягає у забезпеченні особистої цілісності, фізичної та психічної недоторканності, індивідуалізації особистості, в автономії працівника. Відмінними ознаками особистих немайнових трудових прав є такі: по-перше, вони не можуть бути оціненими у грошах, тобто за своєю природою мають нематеріальний характер; подруге, вони є невіддільними від особистості (ці права не можна подарувати, продати, передати у спадок або в інший спосіб відділити від особи) і спрямованими на виявлення і розвиток індивідуальних здібностей особистості; по-третє, виникають ці права не з народження, а в процесі праці[156].

Вітчизняними науковцями також досліджуються окремі трудові права, такі, як право на інформацію, право на безпечні та здорові умови праці, право на колективні переговори і укладення колективних договорів[157]. Зазначені наукові праці є вагомим внеском у розвиток теорії трудових прав, їх забезпечення в умовах євроінтеграції.

Індивідуальні трудові права мають свої юридичні характеристики. Як і інші трудові права, вони належать до соціальних прав, які забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. У теорії права людини вважається, що соціальні права разом із економічними і культурними правами є другим поколінням прав людини, які сформувалися у процесі боротьби народів за покращення свого економічного рівня, підвищення культурного статусу, для реалізації яких вимагаються організаційна, плануюча та інші форми діяльності держави із забезпечення зазначених прав[158].

Як й інші трудові права, індивідуальні трудові права належать до «позитивних», оскільки для їх здійснення необхідною є активна діяльність держави. Як відзначає О.А. Лукашева, завдання держави полягає в тому, щоб утворювати соціальні програми і вести всебічну роботу, яка б дала можливість гарантувати проголошені соціальні, економічні та культурні права[159].

Для індивідуальних трудових прав, як і для інших трудових прав, є характерною єдність приватних і публічних засад. З одного боку, індивідуальні трудові права є природними правами, оскільки є за своєю природою невідчужуваними, невід’ємними правами людини, базуються на принципах свободи і рівності. З іншого боку, зміст і обсяг зазначених прав визначаються державою, їх виконання забезпечується примусовою силою держави, в чому знаходять прояв публічні засади.

Індивідуальні трудові права як складова змісту індивідуальних трудових правовідносин мають загальні риси з іншими трудовими правами. Водночас зазначеним правам властиві ознаки юридичної своєрідності, до яких слід віднести наступні. Індивідуальні трудові права поширюються тільки на суб’єктів індивідуальних трудових правовідносин - працівника і роботодавця. Реалізація даних прав напряму пов’язана з рівнем економічного розвитку і виконанням державою конкретних обов’язків у сфері соціальної політики. Окремі індивідуальні трудові права сформульовані як оціночні базові положення, що ускладнює їх реалізацію. Наприклад, ст. 2 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплене право на справедливі умови праці, зміст якого досить у загальному вигляді передбачений даною статтею.

Деякі з індивідуальних трудових прав як основні трудові права, закріплені в міжнародних актах, являють собою мінімальні соціальні стандарти робочого часу, часу відпочинку, заробітної плати, безпеки і гігієни праці і т. ін. Наприклад, такою є норма частини третьої ст. 2 Європейської соціальної хартії (переглянутої) про встановлення щорічної оплачуваної відпустки тривалістю не менше чотирьох тижнів. У ст. 3 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплене право на безпечні та здорові умови праці та мінімальні стандарти забезпечення зазначеного права. До таких прав слід віднести норму ст. 3 Конвенції МОП №131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються 1970 року[160] про встановлення критеріїв, які враховуються при визначенні рівня мінімальної заробітної плати.

Для реалізації індивідуальних трудових прав як мінімальних соціальних стандартів, проголошених у міжнародних актах, необхідною є їх конкретизація в актах національного законодавства у вигляді державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій.

Індивідуальні трудові права, що належать до основних трудових прав, конкретизуються в трудових правах, передбачених нормами різних галузевих інститутів (робочого часу, часу відпочинку, заробітної плати, охорони праці та ін.).

Статутні права та обов’язки утворюють так звану публічну частину змісту індивідуальних трудових правовідносин. Оскільки останні виникають на підставі трудового договору, тому значна частина змісту зазначених правовідносин має окремий, договірний характер і залежить від розсуду сторін. Деякі права і обов’язки сторін передбачені колективними угодами і колективними договорами, локальними нормативно-правовими актами, і входять до змісту індивідуальних трудових правовідносин як би незалежно від волі сторін. Насправді їх воля попередньо була виражена або безпосередньо в колективному договорі, або опосередковано (через представників в особі органів профспілок) при прийнятті цих актів, укладенні колективних угод.

Індивідуальні трудові права і кореспондуючі ним обов’язки працівників і роботодавців захищаються рівною мірою незалежно від ієрархічного правового рівня їх встановлення.

Потрібно також відзначити, що незважаючи на тісний взаємозв’язок індивідуальних трудових правовідносин із трудовим договором, їх зміст не співпадає. Змістом трудового договору є сукупність його умов, які визначають права і обов’язки сторін. Змістом індивідуальних трудових правовідносин є права і обов’язки його суб’єктів, які визначаються трудовим договором і трудовим законодавством, іншими нормативно-правовими актами, що містять норми трудового права, колективними угодами і колективними договорами, локальними нормативними актами. Отже, зміст індивідуальних трудових правовідносин є більш широким, ніж договірні зобов’язання сторін. Водночас договірні права і обов’язки сторін

індивідуальних трудових правовідносин не можуть погіршувати становище працівників, знижувати рівень прав і гарантій порівняно із законом.

2.2.

<< | >>
Источник: РИМАР ІГОР АНАТОЛІЙОВИЧ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Об’єкт та зміст індивідуальних трудових правовідносин:

  1. 2.2. Правовідносини з пенсійного забезпечення державних службовців
  2. Ознаки та критерії для визначення індивідуальних трудових правовідносин
  3. 1.2. Позови та категорії цивільних справ, що виникають з трудових правовідносин
  4. Поняття, ознаки та особливості цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  5. Поняття та види охоронних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності. Захист прав пацієнтів та лікарів
  6. 1.1. Становлення та розвиток трудових прав людини
  7. 2.2. Нормативне закріплення індивідуальних трудових прав працівників
  8. 4.4. Захист трудових прав та законних інтересів працівників професійними спілками
  9. 1.1. Поняття, особливості колективних трудових відносин, їх правове опосередкування
  10. 1.3. Профспілки як суб’єкти колективних трудових правовідносин
  11. 3.2. Міжнародні універсальні стандарти колективних трудових прав
  12. 3.8. Право на страйк за міжнародними актами та законодавством України
  13. 1.1. Особливості розвитку законодавства про матеріальну відповідальність сторін трудових правовідносин
  14. 2.1. Поняття матеріальної відповідальності в трудовому праві
  15. 2.4. Сторони матеріальної відповідальності в трудовому праві
  16. 2.5. Трудове правопорушення як підстава матеріальної відповідальності
  17. 2.1. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників
  18. 1.4. Правова характеристика принципів і процесуальних правовідносин з вирішення трудових спорів і конфліктів на сучасному етапі
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -