Теоретико-правова характеристика рішень, дій і бездіяльності суб’єктів владних повноважень як об’єкта оскарження
Оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця повинно відбуватися на основі правових засад такої процедури, а також з урахуванням юридичної сили окремо взятого нормативно-правового акту.
При цьому не викликає сумніву, що від того, наскільки повно й ефективно на нормативноправовому рівні врегульовано правовідносини у відповідній сфері суспільного життя, в тому числі досліджуваної, настільки ефективно буде відбуватися охорона та захист порушених, не визнаних, оспорюваних прав, свобод та інтересів зацікавлених у цьому осіб. А тому дослідження адміністративно-правових особливостей оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця має важливе значення як для теорії, так і для практики.Зазначимо, що досліджувана в нашому випадку юридична категорія вміщує в себе такі складові, які виступають об’єктом оскарження в судовому порядку, як “рішення”, “дія” та “бездіяльність”, що вимагає від нас з’ясувати сутність кожної з них. Почати характеристику вищенаведених категорій вважаємо за необхідне із з’ясування сутності дії та бездіяльності державного виконавця, так як його рішення мають значно складніший і багатоаспектний характер, а тому більш детально регламентують на законодавчому рівні. Так, у сучасній українській мові слово “дія” тлумачать у наступних значеннях: робота, діяльність, здійснення чого-небудь; сукупність вчинків кого-небудь; робота, функціонування якого-небудь пристрою; вплив на кого-, що-небудь; виявлення сили, енергії чого-небудь [40, с. 306]. Як зауважує авторський колектив науково-практичного коментаря Кодексу адміністративного судочинства України, у випадку, коли законодавство не передбачає можливості прийняття суб’єктом владних повноважень управлінських рішень в усній формі, а суб’єкт владних повноважень порушує ці правила, то фізичні й юридичні особи у відповідних випадках можуть оскаржувати не рішення, а дії відповідних органів і посадових осіб [105, с.
84]. Автори настільної книги судді “Адміністративна юстиція в Україні: проблеми теорії і практики” наголошують на тому, що дії органу державної виконавчої служби - це активна поведінка державного виконавця при здійсненні ним своїх повноважень, яка може мати вплив на права, свободи й інтереси учасників виконавчого провадження, інших осіб. За необхідності, дії державного виконавця оформляються актами, розпорядженнями та повідомленнями. Однак, наголошують вчені, виходячи із аналізу вимог Конституції України (ст. 55), незалежно від того, чи оформлені дії державного виконавця процесуальним документом, чи не оформлені - всі вони можуть бути оскаржені в судовому порядку [5, с. 321].Говорячи про бездіяльність державного виконавця як об’єкт оскарження, слід зазначити, що семантично слово “бездіяльність” тлумачать як стан за значенням бездіяльний, тобто: який не діє; не зайнятий роботою [40, с. 67]. В юридичній енциклопедичній літературі оперують терміном злочинна бездіяльність і позначають ним суспільно небезпечну поведінку особи, що виявляється в ухиленні від дій, які вона повинна була і могла здійснити в силу закону чи взятого на себе зобов’язання. Вона визначається шляхом з’ясування: ознак дій, які особа повинна була вчинити відповідно до вимог законодавства, проте цього не зробила; ознак дій, які особа не повинна була вчиняти, але вчинила їх з метою невиконання юридичного обов’язку; ознак дій і бездіяльності, які особа здійснила чи не здійснила всупереч вимогам чинного законодавства [227, с. 206]. Наявність реальної можливості діяти певним чином полягає в тому, що особа в даній конкретній обстановці мала змогу активними діями відвернути суспільно небезпечні наслідки [39, с.
51; 164, с. 143; 17]. Із аналізу наведених вище позицій слідує, що на відмінну від дій державного виконавця, які мають активний характер, його бездіяльність знаходить свій прояв у пасивній поведінці. Так, у своєму дослідженні, що присвячено теоретико-правовим засадам податкових проваджень в Україні, Ю.
В. Боднарук зазначає, що бездіяльність як об’єкт оскарження - це відсутність належної поведінки (рішення), що має юридичне значення для зацікавленої особи [30, с. 205; 0]. Авторський колектив підручника “Адміністративне судочинство України” вказує на те, що бездіяльність державного виконавця знаходить свій прояв у зволіканні із вчиненням виконавчих дій, яке може мати вплив на права, свободи й інтереси учасників виконавчого провадження. Державний виконавець, враховуючи багатовекторність виконавчого провадження, повинен невідкладно реагувати на всі обставини, що виникають при здійсненні виконавчих дій, щоб забезпечити своєчасне, повне виконання виконавчого документу, зокрема виносити постанови у встановлені законодавством процесуальні строки та з дотриманням процесуальної форми [10, с. 355]. Дії та бездіяльність суб’єктів владних повноважень, в тому числі державного виконавця, наголошує авторський колектив навчального посібнику “Адміністративна юстиція в Україні”, за своєю суттю є юридичними фактами, оскільки обумовлюють виникнення певних правовідносин - як матеріального, так і процесуального характеру [4, с. 123]. У контексті вищенаведених позицій слід мати на увазі, що дії та бездіяльність охоплюються більш загальним поняттям “діяння”. При цьому мають на увазі діяння юридичні. Дії чи бездіяльність можуть мати ознаки оскарження тільки в тому випадку, коли вони мають певне юридичне значення. Не можуть оскаржуватися дії, які не спрямовані на регулювання певних соціальних відносин, що не мають ознак нормативності чи не спрямовані на правове регулювання конкретних суб’єктів. Не можна оскаржувати до суду дії суб’єктів владних повноважень, в тому числі державного виконавця, які не спрямовані на породження правових наслідків. Проте якщо вчинення відповідних дій було прямо передбачено нормативно-правовим актом і в результаті бездіяльності виникли правові наслідки для зацікавленої особи, то це може бути об’єктом оскарження [105, с. 85]. Отже, однією з найважливіших ознак дій і бездіяльності державного виконавця, що свідчить про можливість їх оскарження зацікавленими особами, виступає їх спроможність породжувати юридичні наслідки для таких осіб. Окрім цього, вищенаведені дії або бездіяльність повинні походити від конкретно визначеного суб’єкта, який, відповідно до вимог чинного національного законодавства, повинен бути наділений правовим статусом державного виконавця. Саме завдяки волевиявленню зазначеного суб’єкта, що направлено на настання юридичних наслідків шляхом вчинення дій або допущення бездіяльності, здійснюється вплив на права, свободи й інтереси осіб, до яких направлені його владні повноваження. Як цілком слушно зауважує О. Ф. Скакун, встановлення правових норм, зміна норм і сфери їх дії, деякі види реалізації норм та їх скасування здійснюється шляхом дій - волевиявлень (виявів волі) відповідних суб’єктів права. Для появи правового акту одного бажання досягти юридичного результату недостатньо. Необхідно, щоб воля була виражена зовні, спрямована на правові наслідки, що є волевиявленням. Без волевиявлень (актів -дій) правові акти не можуть бути створені та, відповідно, введені в дію. Лише через волевиявлення вони здобувають офіційний характер, обов’язковий для виконання [183, с. 447]. При цьому слід погодитися з позицією стосовно того, що дії, а також факти бездіяльності суб’єктів владних повноважень, в тому числі державних виконавців, передбачені в нормативно-правових актах, які регулюють діяльність цих суб’єктів та закріплюють їх правовий статус. Безпосередньо дії та факти бездіяльності суб’єктів владних повноважень випливають із повноважень цих суб’єктів, які, як правило, закріплені у відповідному нормативно-правовому акті [4, с. 123; 162, с. 103]. А тому визначити конкретні дії і факти бездіяльності державного виконавця можна шляхом аналізу його адміністративно-правового статусу як суб’єкта вчинення таких актів, зокрема, такої складової зазначеного статусу, як його повноваження. Із цього приводу зазначимо, що сутність адміністративно-правового статусу державного виконавця як суб’єкта видання рішень, вчинення дій і допущення бездіяльності, що підлягають оскарженню, буде з’ясовано та проаналізовано нами в наступному підрозділі представленого наукового дослідження.Досліджуючи рішення державного виконавця, як об’єкт оскарження, слід погодитися з позицією стосовно того, що поняття “рішення” є багатозначним. Під рішенням іноді розуміють і знаходження певного варіанту дій, і сам процес діяльності, і її кінцевий варіант [4, с. 110; 193]. Окрім юриспруденції, вищенаведеною категорією оперують у багатьох сферах. Так, семантично слово “рішення” тлумачать у значенні: продуманий намір зробити що-небудь, якось вчинити; спосіб вирішення, зображення, подання, розв’язання чого-небудь [40, с. 1228]. У філософських колах зауважують на тому, що категорією “рішення” прийнято позначати процес і результат вибору мети та способу дії. У психології досліджуються прийняття рішення (вибір з ряду альтернатив в умовах невизначеності) та рішення проблем. Ухвалення рішення традиційно розглядається як етап вольового акту, так як воно включає в себе появу психічних новоутворень у вигляді нових цілей, оцінок, мотивів, установок, смислів. Формальна теорія прийняття рішень широко використовується в соціології, психології, психофізиці, фізіології. У рамках зазначеного нормативного підходу аналізується, як повинні прийматися рішення, за яких умов вони виявляються найбільш раціональними [204, с. 558]. При цьому в найбільш загальному соціально психологічному плані рішення можна визначити як свідомий і вольовий акт особи, який передбачає вибір альтернативних варіантів можливої поведінки в процесі досягнення певної мети [39, с. 781]. Якщо розглядати сутність досліджуваної категорії з позиції юриспруденції, то в такому разі рішення будуть являти собою правові акти, які встановлюють нові, змінюють чи скасовують чинні правові норми [231, с. 335]. У контексті досліджуваного питання варто відмітити той факт, що за сферою застосування та прийняття найпоширенішими є управлінські рішення, тобто
акти, прийняті суб’єктами управління, обов’язкові для виконання керованими об’єктами [231, с. 335]. У зв’язку із тим, що в представленому науковому дослідженні мова йде про рішення державного виконавця, тобто представника органу виконавчої влади, його рішення варто розглядати як державно - управлінські.
При цьому, як зазначають у науково-правових колах, державно- управлінські рішення - це всі управлінські рішення, що приймають вищі та центральні органи державної влади з метою визначення та реалізації державних цілей, стратегії їх досягнення, основних функцій, державної політики, організації державної влади, а також вирішення інших проблем державного рівня [17, с. 20; 55, с. 36; 48]. Окрім цього, в своєму дослідженні, щоприсвячено визначенню особливостей юридичної мови правозастосовних актів, П. М. Балтаджи звертає увагу на те, що управлінські рішення - це підготовлений на основі варіативного аналізу й оцінювання, прийнятий у встановленому порядку та такий, що має директивне загальнообов’язкове значення, соціальний акт, який організує практичну діяльність суб’єктів та об’єктів управління [192, с. 27; 19, с. 129-130].
Зазначимо, що в залежності від юридичних властивостей, управлінські рішення можуть мати нормативний або індивідуальний характер. Зокрема, як слідує з аналізу п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії [67]. У цьому контексті вважаємо за необхідне навести позицію О. Ф. Скакун, яка в підручнику “Теорія держави і права (Енциклопедичний курс)” зауважує на тому, що термін “акт” вживається в різних значеннях, і в словниках позначається, в першу чергу, як дія, вчинок. А тому, наголошує вчена, природним є те, що дії суб’єктів права, які мають певні правові наслідки (юридичний ефект), називають правовими актами. Під нормативно-правовим актом вчена розуміє офіційний акт-документ уповноважених суб’єктів правотворчості, який встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин [183, с. 446-447]. Більше того, як зазначає авторський колектив підручнику “Адміністративне право України. Загальна частина. Академічний курс”, нормативні акти управління - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють або скасовують правові норми. Нормативні акти містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загальні правила належної поведінки [1]. Ці акти розраховані на довготривале, багаторазове застосування, з метою регулювання тотожних суспільних відносин і не мають конкретного адресата [7, с. 315; 74]. Зазначені вище положення відповідають і позиції Верховного Суду України, який у своїй Постанові “у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Б” до Кабінету Міністрів України, треті особи - Міністерство транспорту та зв’язку України, Державна адміністрація залізничного транспорту “Укрзалізниця”, про визнання частково незаконною постанову Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року № 415” від 1 грудня 2009 року № 09/236 вказує на те, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини в певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування [118].
У свою чергу, індивідуальний правовий акт розглядається як акт застосування норм права, що породжує права й обов’язки лише в тих конкретних суб’єктів, яким вони адресовані у конкретному випадку [183, с. 446-447]. Індивідуальні акти управління розв’язують конкретну управлінську справу, персонально визначають поведінку адресата, мають державно-владний характер, застосовуються уповноваженим суб’єктом публічного управління у встановленому односторонньому порядку, спричиняють виникнення, зміну, припинення адміністративних правовідносин, тобто є юридичним фактом [7, с. 315]. Індивідуальні акти, постановив Верховний Суд України, стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб’єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв’язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або кола осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами [118]. Враховуючи вищенаведені позиції, слід зазначити, що у випадку оскарження рішень державного виконавця, мова може йти тільки про індивідуальні правові акти, так як рішення зазначеного суб’єкту: не можуть встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки; розраховані на одноразове використання; завжди мають персоніфікованого адресата.
Говорячи про конкретні рішення державного виконавця, як об’єкти оскарження фізичними й юридичними особами, по відношенню до яких вони застосовуються й стосуються їхніх прав, свобод та інтересів, у тому числі в рамках процедури виконавчого провадження, слід зазначити, що на рівні законів України, що визначають правові засади такої діяльності, не містять якогось конкретного їх переліку. Так, процесуальні аспекти оскарження рішень державного виконавця врегульовано на рівні кодифікованого законодавства - КАС України [67], Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України) [212], Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 року (далі - ГПК України) [49], Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року (далі - КПК України) [85], Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року (далі - КпАП України) [69]. Окрім цього, умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, а також основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби визначено на рівні Закону України “Про виконавче провадження” від 2 червня 2016 року [124] та Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів” від 2 червня 2016 року [145]. Зауважимо, що більш детально вищенаведені акти, як такі, що визначають правові засади оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця, будуть досліджені нами в підрозділі
1.4, представленому у науковій праці. У рамках даного підрозділу вкотре підкреслимо, що в зазначених вище актах законодавства не міститься чітко визначеного єдиного переліку конкретних видів рішень державного виконавця, що можуть бути оскаржені.
Лише в ч. 1 Закону України “Про виконавче провадження” зазначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами [124]. Разом із тим, вищенаведений перелік існує й закріплений на подзаконному нормативно -правовому рівні - в Інструкції з організації примусового виконання рішень, що затверджена наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, яка розроблена відповідно до Закону України “Про виконавче провадження”, інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Міністерства юстиції України та визначає окремі питання організації виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що, відповідно до законодавства, підлягають примусовому виконанню. Аналіз положень вищенаведеного нормативно-правового акту свідчить про те, що під час здійснення виконавчого провадження державний виконавець прийняті ним рішення може оформити як [137]:
1) акт - документ, що підтверджує певні встановлені факти або події [30]. Як приклад, зазначимо, що, відповідно до вимог Закону України “Про виконавче провадження”, державний виконавець зобов’язаний оформити прийняте ним рішення актом у наступних випадках: у разі вилучення готівкових коштів (ч. 3 ст. 48); під час опису й арешту майна (ч. 4 ст. 58); про вилучення предметів у боржника та передачу їх стягувачу (ч. 1 ст. 60); про повернення вилучених предметів боржникові, в разі письмової відмови стягувача від їх одержання (ч. 2 ст. 60); за фактом передачі майна стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною (ч. 9 ст. 61); про доведення резолютивної частини боржникові рішення про заборону вчиняти певні дії або про утримання від вчинення певних дій (ч. 4 ст. 63); про передачу боржнику після зберігання його майна (ч. 7 ст. 66); про виконання рішення про виселення боржника (ч. 8 ст. 66; ч. 5 ст. 67); за наявності ознак кримінального правопорушення в діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи в інший спосіб порушує вимоги закону про виконавче провадження (ч. 2 ст. 76); тощо [124];
2) вимога - письмовий документ, який складається у випадках, передбачених законодавством, та є обов’язковим для виконання органами, установами, організаціями, посадовими особами та фізичними особами щодо надання державному виконавцю документів або їх копій, необхідних для здійснення його повноважень, вчинення інших дій, необхідних для виконання рішення [137]. При цьому, як слідує з аналізу ч. 4 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження”, вимоги державного виконавця щодо виконання рішень є обов’язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом [124];
3) доручення - письмовий документ, який складається у випадках, передбачених законодавством, зокрема у випадку проведення окремих виконавчих дій органами, установами, організаціями, посадовими особами та фізичними особами, та надає їм право провести окремі дії (перерахування коштів, виготовлення документів тощо) [137]. Так, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 49 Закону України “Про виконавче провадження”, в разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті, державний виконавець за встановленими законодавством правилами дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби [124];
4) запит - рішення державного виконавця про надання необхідної інформації для здійснення виконавчих дій [137]. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 36 Закону України “Про виконавче провадження”, розшук боржника - юридичної особи, майна боржника, організовує виконавець шляхом подання запитів до відповідних органів, установ або проведення перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що містяться в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням [124].
У контексті наведених вище видів актів, якими оформляються відповідні рішення державного виконавця, необхідно відмітити ще одне його рішення, що найбільше оскаржується в практичній діяльності - постанову. Зазначимо, що з точки зору семантики, слово “постанова” тлумачать у наступних значеннях: розпорядження, акт органів державної влади; директива керівного адміністративного органу; взагалі рішення, прийняте ким-небудь [40, с. 1083]. В юридичній енциклопедичній літературі постанову визначають як нормативно-правовий акт або акт індивідуальної дії, яким оформляється прийняте рішення [230, с. 690]. Як зауважує С. І. Саєнко, під час дослідження особливостей адміністративної відповідальності юридичних осіб за правопорушення в сфері обігу наркотичних засобів, постанова - це своєрідний виконавчий документ примусово-зобов’язального характеру [174, с. 147]. З аналізу чинного національного законодавства, яке регламентує організацію діяльності державного виконавця [124], слідує, що постановами державного виконавця оформляються такі його важливі рішення, як: постанова про залучення особи до участі у виконавчому провадженні; постанова про привід особи через органи Національної поліції; постанова про призначення експерта, спеціаліста, перекладача, суб’єкта оціночної діяльності (суб’єкта господарювання); постанова про відвід експерта, спеціаліста, оцінювача чи перекладача; постанова про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу; постанова про проведення перевірки інформації; постанова про відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа; постанова про відкриття виконавчого провадження; постанова про відмову у відкритті виконавчого провадження; постанова про зняття арешту з проданого майна боржника; постанова про відкладення провадження виконавчих дій; постанова про зупинення виконавчого провадження; постанова про розшук транспортного засобу боржника; постанова про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску; постанова про закінчення виконавчого провадження; постанова про відновлення виконавчого провадження; постанова про арешт коштів чи майна боржника; постанова про зняття арешту з майна боржника; постанова про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника; постанова про стягнення аліментів; постанова про накладення штрафу на боржника; тощо.
Важливо зазначити, що постанова державного виконавця, як прояв його рішення й окремий документ в обов’язковому порядку, повинна містити такі реквізити: 1) вступну частину із зазначенням: назви постанови, дати видачі постанови та місця її винесення; найменування органу державної виконавчої служби, прізвища, імені та по-батькові державного виконавця, який виніс постанову; назви виконавчого документа, коли та ким виданий, резолютивної частини документа (далі - реквізити виконавчого документа); за зведеним виконавчим провадженням - прізвища, імені та по-батькові боржника - фізичної особи, повного найменування боржника - юридичної особи та дати об’єднання виконавчих проваджень у зведене; 2) мотивувальну частину із зазначенням мотивів, з яких державний виконавець прийняв відповідне рішення (дійшов певних висновків), і посилання на закон чи інший нормативно-правовий акт (статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт, на підставі яких видано постанову); 3) резолютивну частину із зазначенням: прийнятого рішення державного виконавця; прізвища, імені, по-батькові фізичних осіб, повного найменування юридичних осіб, яким надсилається копія постанови; строку та порядку оскарження постанови [137]. Таким чином, основним рішенням державного виконавця, що підлягає оскарженню зацікавленими особами, виступає постанова, так як саме в разі її прийняття настають реальні юридичні наслідки для таких осіб. Так, слід погодитися з позицією Б. М. Гук, яку він відстоює під час дослідження особливостей адміністративно-правового регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження. На думку вченого, сама дія державного виконавця є управлінською виконавчою, а постанова, як правозастосовний акт, має процесуальний характер. На процесуальний характер постанови вказує її зміст. Зокрема, в ній відображаються вимоги виконавчого документа, визначається строк добровільного виконання, можливість примусового виконання, порядок оскарження, час і місце примусового виконання рішення про передачу стягувачеві присуджених предметів тощо [50, с. 98-99]. Отже, рішення державного виконавця, як об’єкт оскарження можна, визначити як породжені його волевиявленням правові акти індивідуальної дії, що оформлені відповідно до вимог чинного національного законодавства, мають обов’язкове значення та породжують юридичні наслідки для його адресатів у рамках здійснення процедури виконавчого провадження.
Таким чином, аналіз вищенаведених законодавчих положень і позицій учених-правознавців надав змогу дійти висновку стосовно того, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця як об’єкт оскарження являють собою обумовлені волевиявленням державного виконавця, засновані на нормативно-правових приписах акти його поведінки (активної або пасивної), що мають цілеспрямований характер і породжують правові наслідки для конкретно визначених осіб (кола осіб) у межах здійснення процедури виконавчого провадження. Постановлення рішень, здійснення дій або допущення бездіяльності державним виконавцем, як акти його поведінки, що можуть бути оскаржені, обумовлені закріпленим на нормативно-правовому рівні його адміністративно-правовим статусом, що буде з’ясовано й проаналізовано нами в наступному підрозділі представленого наукового дослідження.
1.2.