Юрисдикція адміністративних судів у публічно-правових спорах, що стосуються оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця

Одним із найважливіших питань, що належить вирішити в процесі ініціювання механізму судового захисту прав та інтересів осіб у частині оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця є правильне визначення органу судової влади, до юрисдикції якого віднесено розгляд і вирішення такої категорії публічно-правових спорів.

Так, з точки зору етимології, слово “юрисдикція” походить з латинської мови від слова “jurisdictio”, що в буквальному перекладі означає судочинство й, у свою чергу, є словосполученням від “juris” - право та “dicere” - говорити, проголошувати [226, с. 490]. Із семантичного сенсу, досліджувану категорію тлумачать як: право чинити суд, розглядати та вирішувати правові питання; повноваження давати правову оцінку фактам, розв’язувати правові питання; сфера, на яку поширюється таке право [40, с. 1644]. Як слідує з аналізу вищенаведених підходів до тлумачення категорії “юрисдикція”, її сутність може бути розкрита через діяльність із здійсненням правосуддя. Разом із тим, у науково-правових колах сутність досліджуваної категорії, розкривається більш широко, зокрема, не обмежується лише діяльністю судових органів.

Зокрема, авторський колектив великого енциклопедичного юридичного словника зауважує, що юрисдикція - це встановлена нормами права сукупність повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів права розглядати та вирішувати правові спори, справи про правопорушення, встановлювати факти, надавати правові оцінки, застосовувати санкції. Окрім цього, наголошується на тому, що досліджувану категорію можна розглядати з декількох аспектів, у залежності від виду правового спору та характеру справи: конституційну, адміністративну, господарську, кримінальну тощо [39, с.

Зазначимо, що в науково-правових колах існують схожі за наведений вище підхід до визначення сутності “юрисдикції”. При цьому в більшості випадків науковці оперують терміном “адміністративна юрисдикція”. Так, увага звертається на те, що сутність категорії “адміністративна юрисдикція” однією із перших розкрила Н. Г. Салищева в своїй монографічній праці. На думку вченої, адміністративна юрисдикція це - окремий вид виконавчої та розпорядчої діяльності, що пов’язана з можливістю реалізації в примусовому порядку відповідних адміністративно-правових актів, які визначають права й обов’язки учасників матеріальних адміністративних правовідносин [55, с. 11; 179, с. 20]. Незважаючи на те, що з часу запропонованого вище підходу до визначення сутності “адміністративної юрисдикції” пройшло більше 50 років, на сьогодні, в сучасній правовій думці зберігають його прихильники. Зокрема, Є. Ф. Демський у навчальному посібнику “Адміністративне право України”, сутність адміністративної юрисдикції визначає як встановлену чинним законодавством компетентність (сукупність повноважень) органів публічної адміністрації (посадових осіб) здійснювати свої функції в сфері публічного управління та розглядати будь-які адміністративні справи у відповідній, визначеній адміністративними актами, адміністративно -процесуальній формі, вносити в них рішення із застосуванням, у необхідних випадках, заходів адміністративного примусу. Юрисдикція, наголошує вчений, - це діяльність уповноважених державою органів на розгляд правових спорів, що виникають у державі, яка провадиться в суворій відповідності до вимог закону, а також можливості застосування до правопорушників заходів примусового характеру [0, с.

Так, по-перше, ми підтримуємо позицію О. В. Буряк, яка під час дослідження організаційно-правових засад діяльності спеціалізованих судів у контексті європейських стандартів вказує на те, що правомірність ототожнення адміністративної юрисдикції як правоохоронної діяльності є помилковим, оскільки за змістом юрисдикція визначає певну функцію крізь формалізоване в нормативно-правову акті повноваження, компетенцію, а не дію, в тому числі правоохоронного характеру. З іншого боку, наголошує вчена, в Конституції України категорія юрисдикція використовується виключно в контексті організації та діяльності судів України, а не органів виконавчої влади, місцевого самоврядування. Є перебільшенням і твердження, що адміністративно-юрисдикційні повноваження органів і посадових осіб визначені нормами КпАП України [34, с. 118]. Більше того, як слідує з аналізу вищенаведених позицій, вчені, оперуючи категорією “адміністративна справа”, насправді мають на увазі або індивідуальні спори, що вирішуються органами (посадовими особами) виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, або ж справи про адміністративні правопорушення. Зазначимо, що термін “адміністративна справа” має ж зовсім інше значення, яке закріплено на рівні чинного національного законодавства.

Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України, адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При цьому законодавець використовує й термін “справа адміністративної юрисдикції”, визначаючи його сутність аналогічно до “адміністративної справи” [67]. Більше того, як зауважив з приводу вищенаведеного законодавчо закріпленого визначення поняття “адміністративна справа” Верховний Суд України в своєму інформаційному листі “Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами” від 26 грудня 2005 року № 3.2. - 2005, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти, відповідно, зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого

владного суб’єкта. У випадку, якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) в спірних правовідносинах не здійснюють вказані владні управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, та, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом [225]. Також слід відмітити й те, що Глава 1 Розділу ІІ КАС України “Організація адміністративного судочинства” має назву “Адміністративна юрисдикція і підсудність адміністративних справ” [67]. Аналіз

вищенаведених положень дає змогу стверджувати, що з категорією “адміністративна юрисдикція” слід пов’язувати виключно діяльність адміністративних судів із розгляду публічно-правових спорів.

Так, аналіз юридичної енциклопедичної літератури свідчить, що в аспекті судової діяльності, категорія “юрисдикція” може розглядатися як: територіальні межі компетенційної сфери діяльності органів судової влади, тобто може визначатися за територією, на яку поширюються повноваження того чи іншого органу судової влади; відправлення правосуддя або підсудність, що полягає в реалізації судом повноважень: а) керувати судовим процесом; б) судити та виносити компетентне рішення; в) зобов’язувати до виконання рішення, що прийнято юрисдикцією судів, може визначатися особливостями кола осіб, які є учасниками справи [226, с. 490]. Із приводу вищенаведеної позиції зауважимо, що фактично, юрисдикція розглядається як підсудність. При цьому вважаємо, що у випадку, який розглядається, юрисдикцію аж ніяк не можна порівнювати або ж визначати через таку категорію, як “підсудність”. Як зауважує авторський колектив науково- практичного коментаря Кодексу адміністративного судочинства України, слід розрізняти юрисдикцію адміністративних судів і підсудність адміністративних справ. Юрисдикція суду - це компетенція однієї структури (спеціалізації) судів щодо розгляду справ певного виду або категорії. У свою чергу, під підсудністю слід розуміти визначення в структурі (спеціалізації) судів компетентного суду, який має право розглядати та вирішувати справи [105, с. 82]. Разом із тим зазначимо, що питання, пов’язані із визначенням сутності поняття “підсудність” й розмежування її із схожими правовими категоріями, будуть детально розглянуті нами в наступному підрозділі представленого наукового дослідження.

Через категорію “повноваження” сутність юрисдикції розкриває й О. В. Касинюк у дослідженні, присвяченому кримінально-процесуальним питанням діяльності міжнародних судів. На думку вченого, юрисдикція являє собою повноваження суду приймати до розгляду та вирішувати справи [64, с.

Найбільш розповсюдженим підходом до розуміння поняття “юрисдикція” є визначення її сутності через категорію “компетенція”. Наведемо деякі з таких підходів. Так, під час дослідження проблем

розмежування судової юрисдикції та визначення компетенції адміністративних судів, М. І. Смокович зауважує, що юрисдикція суду - це компетенція однієї структури (ланки) судів щодо розгляду справ певного виду або категорії спорів. При цьому, вчений адміністративну юрисдикцію визначає як компетенцію адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ (справ адміністративної юрисдикції). Коли мова йде про юрисдикцію суду, то мається на увазі одна із складових компетенції, повноважень суду щодо розгляду справи [184, с. 40]. На думку А. О. Неугоднікова, юрисдикція - це розмежування компетенції стосовно вирішення правових питань і спорів про право тільки між судовими органами (наприклад, між загальними, господарськими й адміністративними судами). Іншими словами, зазначає вчений, юрисдикцію можна визначити як судову підвідомчість, тобто коло справ, вирішення яких закон відносить до ведення судів, або як компетенцію судових органів по вирішенню спорів про право й інших правових питань. Таким чином, в цьому контексті термін “підвідомчість” слід розуміти як ширше поняття, а “юрисдикція” - як вужче [106, с. 61]. В аспекті наведених вище позицій, вважаємо за необхідне зробити декілька зауважень й уточнень.

Так, вважаємо, що юрисдикцію не можна ототожнювати як з повноваженнями суду, так і з його компетенцією. Скоріше, юрисдикція, разом із повноваженнями входить до складу більш широкого поняття “компетенція”. На практиці вищенаведені поняття є взаємопов’язаними й у якійсь мірі обумовлюють існування один одного. Так, компетенція є збірним поняттям і включає до свого складу як повноваження, так і юрисдикцію. Зазначимо, що питання щодо сутності компетенції та її окремих складових було розглянуто нами в підрозділі 1.2 представленого наукового дослідження. З огляду на структурні складові компетенції, юрисдикція буде в деякій мірі співпадати з такою категорією, як предмет відання, тобто сферу суспільних відносин, на яку спрямована діяльність відповідного суб’єкта. Юрисдикція не може бути визначена через повноваження, оскільки останні, як відомо представляють собою сукупність прав та обов’язків суб’єкта правовідносин. У межах юрисдикції будуть реалізовані закріплені в чинному законодавстві повноваження. Наприклад, вирішивши питання, що певний публічно-правовий спір відноситься до юрисдикції адміністративного суду, в межах закріплених за таким судом повноважень, на стадії порушення адміністративної справи, суддя може постановити ухвалу: про залишення позову без руху; про повернення позовної заяви; про відмову у відкритті провадження; про відкриття провадження. А тому, вважаємо, що сутність юрисдикції адміністративних судів може бути розкрита як прояв (окрема складова) їх компетенції. Щодо порівняння (а подекуди й ототожнення) юрисдикції з підвідомчістю, то, на нашу думку, від використання вищенаведеного терміну по відношенню до діяльності органів судової влади, в тому числі адміністративних судів, слід взагалі відмовитися. Так, на сьогодні категорію “підвідомчість” серед процесуальних актів кодифікованого законодавства використовує лише ГПК України [49], при цьому зовсім не вживаючи терміну “юрисдикція”. Усі інші процесуальні акти кодифікованого законодавства (КПК України [85], ЦПК України [212]), в тому числі КАС України [67], визначаючи до компетенції якого судового органу належить вирішення правового конфлікту, оперують терміном “юрисдикція”. З огляду на те, що ГПК України [49] є найстарішим і найбільш неузгодженим серед інших кодифікованих актів, наведена ситуація не викликає якихось здивувань. Окрім цього, в контексті вищенаведеного, слід відмітити, що використання терміну “юрисдикція” є доцільним з огляду на європейські правові традиції, відповідати яким так прагне наша держава. Наведене дає змогу стверджувати, що юрисдикція адміністративних судів може бути визначена як складова й прояв їхньої компетенції, що визначає категорію публічно-правових спорів, за якими вони вповноваженні приймати судові рішення.

Визначивши сутність поняття “юрисдикція адміністративних судів”, можна перейти до характеристики особливостей її застосування по

відношенню до публічно-правових спорів щодо оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця. Так, як наголошують у науково- правових колах, з аналізу процесуального законодавства слідує, що адміністративна юрисдикція є одним із визначальних елементів усієї організації адміністративного судочинства [105, с. 81-82]. Для того, щоб установити, чи варто розглядати публічно-правовий спір за правилами адміністративного судочинства, необхідно чітко визначити, чи є відносини, що стали причиною спору, публічно-правовими. Як зазначає авторський колектив науково-практичного посібнику для судді “Настільна книга професійного судді при розгляді адміністративних справ”, до характерних ознак публічно-правових відносин слід віднести наступні:

1) обов’язкова участь у цих відносинах суб’єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями [75, с. 8]. Із приводу вищенаведеного зауважимо, що в підрозділі 1.2 представленого наукового дослідження, під час визначення адміністративно-правового статусу державного виконавця як суб’єкта видання рішень, вчинення дій і допущення бездіяльності, що підлягають оскарженню, нами було наголошено, що його повноваження є складовою частиною його правового статусу та мають державно-владний характер. А тому можна стверджувати, що наведені вище правовідносини відбуваються за участю суб’єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями;

2) підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб’єкту владних повноважень [75, с. 8]. Як ми зазначали раніше, державний виконавець у повній мірі може бути охарактеризований як суб’єкт владних повноважень. Більше того, рішення державного виконавця, як суб’єкта владних повноважень, є обов’язковими для їх адресата. Зазначимо, що детальна характеристика рішень, дій і бездіяльності державного виконавця як об’єкта оскарження була здійснена нами в підрозділі 1.1 представленого наукового дослідження. Отже, за представленою ознакою правовідносини, що виникають із приводу оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця також можуть бути охарактеризовані як публічно-правові;

3) імперативність публічно-правових відносин, що полягає в можливості виникнення та реалізації прав, обов’язків осіб лише в спосіб та у випадках, передбачених законом. При цьому, слід відмітити й те, що існування в публічно-правових відносинах принципу імперативності не виключає можливості застосування суб’єктами владних повноважень дискреційних повноважень. Суть вищенаведених повноважень полягає в тому, що суб’єкту, якого уповноважив закон, дозволено при ухвалені певного рішення вибирати найбільш оптимальний і доцільний підхід серед кількох варіантів вирішення проблеми [75, с. 9]. Однак, такі варіанти вирішення відповідного питання, все одно реалізуються в рамках законодавчо закріплених приписів. А тому, слід підтримати позицію Л. В. Вакарюк, яка під час дослідження інституту бюджетного права як підгалузі фінансового права зауважує на тому, що імперативність являє собою й загальнообов’язковість, і забезпечення припису держави примусовою силою держави [37, с. 25]. Отже, правовідносини, що виникають у зв’язку із виданням рішень, вчиненням дій або допущенням бездіяльності державним виконавцем будуть мати імперативний характер, що дозволяє охарактеризувати їх як публічно-правові;

4) домінування публічно-правового інтересу в таких відносинах [75, с. 9]. Зазначимо, що державний виконавець, приймаючи відповідні рішення, діє не у власних інтересах, а представляє державу. А тому можна з упевненістю стверджувати, що в правовідносинах, що виникають у зв’язку із виданням рішень, вчиненням дій або допущенням бездіяльності державним виконавцем буде домінувати саме публічно-правовий інтерес.

Таким чином, на підставі проведеного вище аналізу, можна стверджувати, що правовідносини, які виникають у зв’язку із виданням рішень, вчиненням дій або допущенням бездіяльності державним виконавцем, можуть у повній мірі розглядатися як публічно-правові, що є підставою включення їх до юрисдикції адміністративних судів, у разі виникнення в їх рамках конфліктної ситуації - публічно-правового спору.

У контексті вищенаведеного слід зазначити, що в науково-правових колах наводять декілька видів судової юрисдикції - альтернативна, виключна й імперативна. Зокрема, як зауважує авторський колектив науково - практичного коментарю Кодексу адміністративного судочинства України, вирішення питання про встановлення конкретного виду юрисдикції залежить, зокрема, від того, чи відносить закон вирішення спорів до юрисдикції виключно одних конкретних органів, чи до юрисдикції декількох за вибором заявника чи згодою сторін. Так, альтернативна юрисдикція передбачає віднесення розгляду спору до компетенції кількох органів за вибором особи, яка звертається за захистом своїх прав і законних інтересів. У свою чергу, імперативна юрисдикція означає, що публічно-правовий спір розглядається кількома органами у встановленій законодавством послідовності. Наприкінці, сутність виключної юрисдикції полягає в тому, що розгляд певної категорії публічно-правових спорів віднесено лише на розгляд конкретного суду [68, с. 76]. У контексті вищенаведеного зазначимо, що з аналізу положень ст. 17 КАС України слідує, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. При цьому законодавець наводить вичерпний перелік публічно-правових спорів, розгляд і вирішення яких віднесено до юрисдикції адміністративних судів: спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно -правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції в сфері управління, в тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації; спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника в правовідносинах, що виникли на підставі Закону України “Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони” від 12 травня 2016 року [146], за виключенням спорів, пов’язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю [67]. Також варто зазначити, що окрім вичерпного переліку публічно-правових спорів, розгляд і вирішення яких віднесено до юрисдикції адміністративних судів, процесуальним законодавством встановлено й перелік спорів, які хоч і мають ознаки публічно-правових, однак до юрисдикції адміністративних судів не віднесені. Так, в ч. 3 ст. 17 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції [67]. Враховуючи те, що на рівні процесуального законодавства закріплено вичерпний перелік публічно-правових спорів, розгляд і вирішення яких віднесено до юрисдикції адміністративних судів, а також перелік спорів, на які юрисдикція даних органів не поширюється, юрисдикцію адміністративних судів може бути визначено як виключну. При цьому, слід відмітити те, що з аналізу вищенаведених законодавчих положень (п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України [67]) слідує, що до юрисдикції адміністративних судів належить вирішення публічно-правових спорів фізичних та юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця. Враховуючи те, що рішення суб’єктів владних повноважень можуть бути предметом спору фізичних та юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень і що ці рішення сформульовані в нормативно-правових актах чи правових актах індивідуальної дії, можна зробити висновок про те, що нормативно-правові акти чи акти індивідуальної дії можуть бути оскаржені в адміністративних судах (а, відповідно, юрисдикція адміністративних судів поширюється на такі спори) тільки в тому випадку, коли в цих нормативно - правових актах і правових актах індивідуальної дії зафіксовані саме рішення, що стосуються прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, як це передбачено в ст. 2 “Завдання адміністративного судочинства” КАС України [105, с. 83; 67].

Разом із тим, в контексті вищенаведених позицій слід зауважити, що ст. 181 КАС України визначає особливості провадження в адміністративних справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби [67]. Зазначимо, що особливості, пов’язані із здійсненням адміністративного судочинства, на окремих стадіях адміністративного процесу, в адміністративних справах досліджуваної категорії, будуть детально проаналізовані нами в наступних підрозділах представленого наукового дослідження. У рамках ж даного підрозділу, звернемо увагу на те, що в ч. 1 ст. 181 КАС України зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб [67]. З аналізу вищенаведеного законодавчого положення слідує, що на рівні закону України може бути встановлено й інший порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця. У даному випадку, мова йде про те, що оскарження окремих категорій рішень, дій або бездіяльності державного виконавця включено, окрім юрисдикції адміністративних судів, до юрисдикції інших органів судової влади.

Так, в ст. 383 ЦПК України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до положень ЦПК України, порушено їх права чи свободи [212]. Окрім цього, в ст. 121-2 ГПК України закріплено, що скарга на рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, приватних виконавців щодо виконання судових рішень господарських судів може бути подана стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод і законних інтересів, крім рішень виконавця про відкладення проведення виконавчих дій, які можуть бути оскаржені протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод і законних інтересів. Скарги на рішення, дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби, приватних виконавців розглядаються господарським судом, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник, прокурор та орган державної виконавчої служби, приватний виконавець [49].

При цьому зазначимо, що більш детальні роз’яснення щодо застосування наведених вище законодавчих положень містяться в постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України “Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби” від

13 грудня 2010 року № 3 [151] та постанові Пленуму Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ “Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах” від 7 лютого 2014 року № 6 [152]. Аналіз положень вищенаведених актів свідчить про те, що існує декілька принципово важливих особливостей, пов’язаних із оскарженням рішень, дій чи бездіяльність державного виконавця в порядку цивільного та відповідно господарського судочинства. По -перше, такі рішення, дії або бездіяльність державного виконавця повинні мати місце під час здійснення відповідного виду судочинства. Так, суди при визначенні юрисдикції повинні виходити з того, що до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, крім тих, відносно яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження [151]. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження” підлягають примусовому виконанню рішення на підставі наступних виконавчих документів: 1) виконавчих листів і наказів, що видаються судами в передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів і на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; 2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; 3) виконавчих написів нотаріусів; 4) посвідчень комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; 5) постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди; 6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами; 8) рішень Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України; 9) рішень (постанов) суб’єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень [124]. Із аналізу вищенаведеного переліку можна зробити висновок, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути розподілені на дві категорії: що здійснюються на підставі виконавчих документів суду відповідної юрисдикції; та ті, що здійснюються на підставі виконавчих документів інших органів. До юрисдикції адміністративних судів належать усі справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень на підставі виконавчих документів, виданих судами всіх юрисдикцій, за винятком тих, які видано загальними та господарськими судами в разі звернення до суду сторін відповідного виконавчого провадження чи їхніх представників [151]. Окрім цього, слід мати на увазі, що зі змісту п. 5 ч. 1 ст. 3 закону України “Про виконавче провадження” слідує, що деякі з рішень державного виконавця (наприклад, стягнення штрафу), хоч і могли бути прийняті в виконавчих провадженнях, наприклад, стосовно примусового виконання судового рішення в цивільних справах, є окремими виконавчими документами, оскарження яких належить до юрисдикції адміністративних судів [152]. Отже, на підставі аналізу вищенаведених позицій можна дійти висновку стосовно того, що до юрисдикції адміністративних судів включені всі публічно-правові спори щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця, за винятком тих, що були прийняті або допущені під час здійснення провадження загальними або господарськими судами.

Наступна особливість встановлення юрисдикції органів судової влади щодо розгляду та вирішення публічно-правових спорів, пов’язаних із оскарженням рішень, дій або бездіяльності державного виконавця, стосується суб’єктного складу такого спору. Так, як слідує з аналізу ст. 383 ЦПК України, право на звернення зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця до загального суду мають сторони виконавчого провадження [212]. Відповідно до ст. 15 Закону України “про виконавче провадження” сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник [124]. У ст. 121-2 ГПК України дещо розширений перелік осіб, які можуть звернутися зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця до господарського суду. Зокрема, окрім сторін, до переліку таких осіб включений ще й прокурор [49]. Отже, процесуальне законодавство встановлює вичерпний перелік осіб, які мають право звертатися зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність до загального або ж, відповідно, господарського суду. Зазначимо, що наведені вище положення процесуального законодавства значно відрізняються від положень законодавства про виконавче провадження в частині оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця. При цьому варто зазначити, що на час, коли діяв Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року, було встановлено, що рішення, дії або бездіяльність державного виконавця оскаржуються сторонами до суду, який видав виконавчий документ. У свою чергу, оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця іншими учасниками виконавчого провадження й особами, які залучаються до проведення виконавчих дій оскаржуються до відповідного адміністративного суду [125]. На сьогодні ж набрав чинності Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 2016 року, який визначив нові правила віднесення до юрисдикції органів судової влади публічно-правових спорів щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця в залежності від суб’єкта звернення. Так, з аналізу ст. 74 вищенаведеного нормативно-правового акту слідує, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. У свою чергу, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом [124]. Отже, відповідно до положень вищенаведеного нормативно-правового акту, розмежування юрисдикції між органами судової влади не здійснюється в залежності від суб’єкта звернення, що прямо суперечить вимогам процесуального законодавства. Зокрема, мова йде про те, що в разі необхідності оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця зацікавленою особою, що не має правового статусу сторони виконавчого провадження, то згідно приписів процесуального законодавства вона не має права звертатися до загального або, відповідно, господарського суду, так як до нього можуть звернутися виключно сторони виконавчого провадження. У свою чергу, приписи Закону України “Про виконавче провадження” від 2 червня 2016 року наділяють таким правом вищенаведену особу. Таким чином, існує прямий конфлікт вищенаведених правових норм. Вважаємо, що вищенаведена ситуація негативним чином впливає на можливість реалізації зацікавленою особою права на судовий захист. Враховуючи те, що Закон України “Про виконавче провадження” від 2 червня 2016 року: є спеціальним; був прийнятий значно пізніше за процесуальне законодавство; вносить зміни (хоч і суперечливі) до процесуального законодавства, в наведеній ситуації, при вирішенні питання, до юрисдикції якого судового органу слід звертатися з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця, слід керуватися положеннями саме вищенаведеного нормативно-правового акту. При цьому, зазначені норми кодифікованого процесуального законодавства потребують внесення до них негайних змін у частині приведення їх у відповідність із положеннями Закону України “Про виконавче провадження” від 2 червня 2016 року.

Таким чином, аналіз вищенаведених позицій надав змогу дійти наступних висновків. Категорію “юрисдикція” в науково -правових колах визначають з декількох, іноді, протилежних підходів. Зокрема, й досі залишається поширеною позиція щодо визначення сутності поняття “юрисдикції” як виконавчо-розпорядчої діяльності, що здійснюється органами виконавчої влади. Така позиція, в тому числі з огляду на положення чинного національного законодавства, не має права на існування. Доцільніше категорію “юрисдикція” розкривати через діяльність органів судової влади. При цьому не можна ототожнювати судову юрисдикцію з компетенцією або повноваженнями органів судової влади. Вищенаведені поняття хоч і мають багато спільного, взаємопов’язані та взаємообумовлені, однак мають різну юридичну природу. Так, юрисдикція адміністративних судів може бути визначена як складова й прояв їхньої компетенції, що визначає категорію публічно-правових спорів, за якими вони вповноваженні приймати судові рішення. Чинним процесуальним законодавством встановлено вичерпний перелік публічно-правових спорів, розгляд і вирішення яких віднесено до юрисдикції адміністративних судів, що дає змогу стверджувати, що така юрисдикція може бути охарактеризована як виключна. Аналіз законодавчих положень, а також складових частин адміністративно-правового статусу державного виконавця свідчить, що правовідносини, які виникають з приводу оскарження його рішень, дій або бездіяльності, в повній мірі можуть бути розглянуті як публічно-правові. А тому розгляд і вирішення вищенаведеної категорії публічно-правових спорів слід віднести до юрисдикції адміністративних судів. Разом із тим, із наведеного правила існують і винятки, відповідно до яких до юрисдикції адміністративних судів не входить розгляд і вирішення публічно-правових спорів з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців, що були прийняті або ж допущені під час провадження в загальних та/або господарських судах. При цьому, слід наголосити, що на сьогодні існує чимало проблемних питань стосовно розмежування юрисдикції органів судової влади в публічно-правових спорах досліджуваної категорії. Зазначені проблеми, пов’язані із неузгодженістю положень законодавства про виконавче провадження із кодифікованим процесуальним законодавством.

2.2.