Адміністративно-правовий статус державного виконавця в умовах змішаної системи виконання рішень

Державні органи та їх посадові особи отримують певний правовий статус, наголошує Ільєва Н. В., державою створюються реальні умови для реалізації повноважень конкретного органу, відповідно, вдосконалення статусу має сприяти вирішенню певних проблемних питань організації та діяльності і, як наслідок, покращанню діяльності відповідного державного органу та його посадових осіб [114].

Адміністративно-правовий статус як правове явище досліджували у своїх працях В. Б. Авер’янов, М. В. Вітрук, О. Ф. Скакун, Ю. Н. Старилов, О. П. Угровецький та інші науковці. [490] Комлексні дослідження правового статусу працівників державної виконавчої служби України здійснювали такі наукові як А. М. Авторгов та Л. В. Крупнова. Проте динамічні зміни правового регулювання виконавчого провадження та реформування системи органів ДВС створюють постійно нове підґрунтя для проведення наукових досліджень.

Є системо утворюючі юридичні поняття, що носять універсальний характер, до такого відносить ся і поняття «правовий статус». Як визначає вітчизняний дослідник енциклопедист Шемшученко Ю. С., поняття «правовий статус» визначається як «сукупність прав і обов’язків фізичних та юридичних осіб. В Україні визначається Конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України. Правовий статус фізичної особи визначають насамперед конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Правовий статус юридичних осіб визначається через їх компетенцію, тобто права і обов’язки цих осіб, зафіксовані в чинному законодавстві...

Сучасна правова наука продовжує шукати істину у питанні структурних елементів правового статусу фізичної особи взагалі та посадової особи зокрема. Такий науковець як П. І. Павленко під правовим статусом посадової особи розуміє сукупність юридичних прав та обов’язків, реалізація яких сприяє вирішенню питань, захисту прав та законних інтересів громадян, а О. М. Харитонов вважає елементами правового статусу правосуб’єктність, основні права та обов’язки [243, с. 609]. Ю. М. Старилов елементами правового статусу державного службовця визначає його права, обов’язки та відповідальність [434, c.

Адміністративна правосуб’єктність, зазначають Ільєва Н.В. та Крупнова Л.В., - це законодавчо закріплена, визнана державою здатність особи бути носієм передбачених законом прав та обов’язків, учасником правовідносин, суб’єктом права взагалі. Правосуб’єктність, у свою чергу, складається з правоздатності - здатності особи мати права й обов’язки та дієздатності - здатності особи особисто реалізовувати свої права й обов’язки. В юридичній науці розрізняють загальну та спеціальну правосуб’єктність, так адміністративна правосуб’єктність конкретної категорії осіб характеризується відповідними особливостями, які обумовлюються саме специфікою правового статусу цієї категорії [114, с. 610-611; 167, с. 117]. Важливо відзначити, наполягає Бичкова С.С., що саме особа, наділена конкретним обсягом правосуб’єктності, має право набути визначеного законом адміністративно-правового статусу. Враховуючи це Бичкова С.С.

робить висновок, що правосуб’єктність не може бути елементом будь-якого правового статусу, через те, що вона є передумовою його набуття [30, с. 97].

Чумак О.О. як дослідник нового етапу правового регулювання діяльності ДВС, сформулював власну позицію щодо складових елементів адміністративно-правового статусу державного виконавця державної виконавчої служби України, до якого запропонував зарахувати нормативно закріплені права, обов’язки, обмеження, відповідальність за їх порушення та гарантії діяльності.

Встановлення конкретного переліку елементів адміністративно- правового статусу взагалі та державного виконавця зокрема, зазначає Панчишин А.В., нормативне їх закріплення, максимальна конкретизація кожного з них призване визначити місце суб’єкта в суспільстві та забезпечити, з одного боку, захист кожного суб’єкта - носія конкретного правового статусу, та з другого - у той же час, запобігти зловживанням, порушенням вимог чинного законодавства з його боку [274, с.

Процес диференціації правового статусу, зазначає Л.В. Крупнова, закінчується лише на рівні встановлення та конкретизації прав, обов’язків тощо окремого індивідуального суб’єкта. При цьому всі ступені конкретизації відрізняються рівнями деталізації елементів правового статусу. Кожний із рівневих правових статусів складається з елементів загальних статусів та відповідно з кожним рівнем набувають особливі специфічні ознаки, що становлять саме індивідуальний правовий статус конкретного суб’єкта [168, с. 116]. Так, спеціальним статусом є й адміністративно- правовий статус державного виконавця державної виконавчої служби України. Л. В. Крупнова та Чумак О.О. детально визначили місце адміністративно-правового статусу державного виконавця в системі правових статусів, з’ясували ступені формування та конкретизації статусу державного виконавця на підставі нормативно-правової регламентації кожного етапу становлення зазначеного статусу. З урахуванням наукових доробок цих дослідників адміністративно-правового статусу державного виконавця з’ясовано, що: 1) загальний правовий статус врегульований Конституцією України; 2) адміністративно-правовий статус регламентований нормами адміністративного законодавства; 3) адміністративно-правовий статус державного службовця деталізований законодавством України про державну службу; 4) адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби регламентований та спеціалізований законодавством України про державну виконавчу службу законами України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», Інструкцією про проведення виконавчих дій тощо; 5) посадовий статус державного виконавця - працівника державної виконавчої служби, статус конкретної посади, регламентований конкретною посадовою інструкцією умови та порядок складання яких рекомендований Довідником типових професійних характеристик посад державних службовців [168, с.

Досліджуючи види правового статусу державного виконавця необхідно навести позицію А.М. Авторгова, який вважає, що адміністративно-правовий статус працівника державної виконавчої служби України - державного виконавця доцільно поділити на загальний, який характеризує його правове становище у сфері публічного управління та є однаковим для посадових осіб певного виду служби, та спеціальний, який визначає місце та роль державного виконавця в конкретній сфері та обумовлюється специфікою завдань і функцій, покладених на особу відповідно до займаної посади [2; с. 11]. Чумак О.О. визначав адміністративно-правовий статус державного виконавця як установлені законодавством права, обов’язки, обмеження, гарантії діяльності та відповідальність, які визначають правове положення працівника державної виконавчої служби України [487, с. 110].

На нашу думку, адміністративно-правовий статус державного виконавця необхідно визначити як його засіб ідентифікації у системі адміністративних відносин, що включає нормативно закріплені права, обов’язки, обмеження, відповідальність за їх порушення та гарантії своєї діяльності. Законодавцем визначений сучасний адміністративно-правовий статус державного виконавця як представника влади, що діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність із примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець був визначений законодавцем як представник влади, що здійснював примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом [318]. Відповідно до ст. 7 «Державні виконавці» Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом [379]. Різниця між двома визначеннями полягає у законодавчому закріпленні гарантій державного захисту державного виконавця, а також відсутності конкретизації рішень, що підлягають виконанню саме державною виконавчою службою.

Чинний Закон України «Про виконавче провадження» у ст. 18 містить перелік прав та обов’язків державних виконавців, як і Закон України «Про виконавче провадження» від 24 березня 1998 року, який визначав цей перелік у ст. 11 «Обов\'язки і права державних виконавців». Так, відповідно до цього нормативного акту державний виконавець був зобов’язаний: 1) вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії; 2) здійснювати заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом; 3) надавати сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 4) розглядати заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їхні клопотання; 5) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 6) роз\'ясняти сторонам їхні права і обов\'язки.

Зазначеним вище законом було передбачено і права державного виконавця у процесі здійснення виконавчого провадження, а саме: 1) проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; 2) здійснювати перевірку виконання юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами, фізичними особами - підприємцями рішень стосовно працюючих у них боржників; 3) з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну; 4) безперешкодно входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, у разі необхідності примусово відкривати та опечатувати такі приміщення і сховища; 5) накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; 6) накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають на рахунках і вкладах у банках, інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; 7) за згодою власника використовувати приміщення, у тому числі комунальної власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспортні засоби стягувача або боржника для перевезення майна; 8) звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз\'яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, про відстрочку та розстрочку виконання рішення; 9) звертатися до органу (посадової особи), який видав виконавчий документ, про роз\'яснення змісту документа; 10) звертатися до суду з поданням про розшук боржника - фізичної особи або дитини чи про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, стосовно якої складено виконавчий документ про її відібрання; 11) викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні, а в разі неявки боржника без поважних причин виносити постанову про його привід через органи Національної поліції; 12) залучати у встановленому порядку до провадження виконавчих дій понятих, поліцейських, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для оцінки майна - суб\'єктів оціночної діяльності - суб\'єктів господарювання; 13) накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом; 14) застосовувати під час провадження виконавчих дій відеозапис, фото- і кінозйомку; 15) у процесі виконання рішень за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням поліцейських, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке за законом можливо звернути стягнення; 16) вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або від боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження; 17) з метою профілактичного впливу повідомляти органам державної влади, громадським об\'єднанням, трудовим колективам і громадськості за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження; 18) у разі ухилення боржника від виконання зобов\'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України - до виконання зобов\'язань за рішенням; 19) у разі необхідності залучати до проведення чи організації виконавчих дій суб\'єктів господарювання, у тому числі на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача; 20) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами [305].

Чинний Закон України «Про виконавче провадження» визначає майже аналогічний перелік прав та обов’язків державного виконавця. Так, відповідно до ст. 18 «Обов’язки і права виконавців, обов’язковість вимог виконавців» цього закону 1) виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії; 2) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 3) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 4) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; 5) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 6) роз’яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов’язки. Водночас, відповідно до зазначеної статті виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: 1) проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; 2) проводити перевірку виконання юридичними особами незалежно від форми власності, фізичними особами, фізичними особами - підприємцями рішень стосовно працюючих у них боржників; 3) з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; 4) за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення. Примусове проникнення на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень у зв’язку з примусовим виконанням рішення суду про виселення боржника та вселення стягувача і рішення про усунення перешкод у користуванні приміщенням (житлом) здійснюється виключно на підставі такого рішення суду; 5) безперешкодно входити на земельні ділянки, до приміщень, сховищ, іншого володіння боржника - юридичної особи, проводити їх огляд, примусово відкривати та опечатувати їх; 6) накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; 7) накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; 8) здійснювати реєстрацію обтяжень майна в процесі та у зв’язку з виконавчим провадженням; 9) використовувати за згодою власника приміщення для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспортні засоби стягувача або боржника за їхньою згодою для перевезення майна; 10) звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз’яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; 11) приймати рішення про відстрочку та розстрочку виконання рішення (крім судових рішень), за наявності письмової заяви стягувача; 12) звертатися до суду з поданням про розшук дитини, про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває дитина, стосовно якої складено виконавчий документ про її відібрання; 13) звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб; 14) викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні, у разі якщо боржник без поважних причин не з’явився за викликом виконавця, виконавець має право звернутися до суду щодо застосування до нього приводу; 15) залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб’єктів оціночної діяльності - суб’єктів господарювання; 16) накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом; 17) застосовувати під час примусового виконання рішень фото- і кінозйомку, відеозапис; 18) вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження; 19) у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів; 20) залучати в разі потреби до проведення чи організації виконавчих дій суб’єктів господарювання, у тому числі на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача; 21) отримувати від банківських та інших фінансових установ інформацію про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника, а також інформацію про договори боржника про зберігання цінностей або надання боржнику в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком; 22) залучати для проведення виконавчих дій працівників поліції за власною вмотивованою постановою; 23) право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних; 24) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом [304].

У чинному законодавстві бракує переліку прав та обов’язків ДВС та державних виконавців у службовій сфері, що визначають їх адміністративно - правовий статус, така ситуація робить правове регулювання їх службової діяльності неефективним та несистемним. За таких умов ускладнюється також контроль за діяльністю державних виконавців та можливості оскарження їх дій, у зв’язку із не зручністю систематизації норм, що регламентують правовий статус ДВС державної виконавчої служби. На наш погляд, переліком прав та обов’язків ДВС та державних виконавців має бути доповнена ст. 8 «Правовий статус працівників органів державної виконавчої служби» Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» у відповідно 4 та 5 її частинах (Додаток Г). Така пропозиція є актуальною до моменту прийняття Виконавчого кодексу, у якому ці норми мають увійти до першої глави «Державна виконавча служба» 3 розділу «Загальні положення про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

З урахуванням останньої реформи системи виконавчого провадження 2016 року та результатів дослідження правового регулювання окремих елементів адміністративно-правового статусу державного виконавця було з’ясовано, що чинне законодавство втратило якісний рівень деталізації правового статусу державного виконавця, частина напрацьованих практикою традицій правового регулювання діяльності державного виконавця не знайшли відображення у чинному законодавстві. Зазначене наводить на висновок про необхідність повернення чинному законодавству існуючого до 2016 року рівня правової регламентації адміністративно-правового статусу державного виконавця. В першу чергу, необхідно у Законі України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначити перелік повноважень державної виконавчої служби України, визначити їх управлінські функції та функції щодо безпосереднього виконання рішень. Зазначене пропонується оформити в окремих статтях Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Особливість адміністративно-правового статусу державного виконавця одночасно визначає і особливість відповідальності у сфері державно- службових відносин, що буде розглянута у підрозділі 3.5. Не менш важливе значення для характеристики адміністративно-правового статусу державного виконавця аналіз його соціально-правового захисту, що буде здійснений у підрозділі 3.5. монографії.

Обов’язковою умовою професійної діяльності державних службовців виконавчої служби є їх правова захищеність, наполягає Авторгов А.М.. Правовий захист працівника виконавчої служби передбачає надання йому можливості відновлення стану, в якому він перебував до порушення його прав, припинення дій, що порушують його права або створюють загрозу їх порушення, визнання недійсними актів державного органу, органу місцевого самоврядування, інших організацій, установ стосовно державного службовця виконавчої служби, якщо вони прийняті з порушенням чинного законодавства, самозахисту своїх прав у передбачених законом випадках, відшкодування збитків, компенсації моральної шкоди, завданої працівникові протиправно [5, с. 114]. Однак сьогодні захищеність органів державної виконавчої служби перебуває на низькому рівні: не реалізується право громадян на рівні умови прийняття на службу і не завжди службове просування залежить від знань, досвіду та здібностей, існує недосконала практика регламентації посадових обов’язків, спостерігається низька активність і недооцінюється атестаційна робота, відсутня довіра службовців до офіційних структур, покликаних захищати їх права, не спрацьовують у повній мірі механізми захисту працівників та членів їх сімей від насилля, погроз, кривди у зв’язку з виконанням ними службових своїх обов’язків та рішень судів, а також існує проблема значного професійного емоційного перевантаження державних виконавців.

Так за результатами анкетування державних виконавців щодо обставин, які найбільше впливають на їх незадоволеність службою, такими опитані вважають низьку заробітну плату та рівень винагороди - 67,9%; неефективне законодавство - 47,4%; значна кількість документації, бюрократія - 46,3%; постійні організаційні зміни - 36,1%; неналежне інформаційне забезпечення роботи - 34,2%; низький рівень довіри населення - 35,7% та інші (Додаток А, рис. 4).

Послідовне та систематичне підвищення рівня соціально-правової захищеності державних службовців виконавчої служби передбачає постійне удосконалення їх професійно-психологічної підготовки. Для цього необхідно у процесі професійного навчання працівників служб та органів державної виконавчої служби постійно звертати увагу на професійно-ділові якості співробітників, їх професійно-психологічну стійкість. Працівник державної виконавчої служби, виконуючи професійні обов’язки, часто перебуває у стані психологічної перевантаженості, а це вимагає від нього високої професійно- психологічної підготовленості, відсутність або недостатність якої призводить, як правило, до невпевнених дій, внаслідок чого виникають соціально-психологічні конфлікти [208].

Чумак О.О. зазначає, що удосконалення професійно-психологічної підготовки працівників державної виконавчої служби сприяє формуванню у них впевненості у своїй соціально-правовій захищеності через розвиток спеціальних властивостей: психологічної стійкості, професійно-ділових психологічних якостей, вміння враховувати психологічні фактори під час вирішення складних завдань [492, с. 364]. З огляду на це, психологічну стійкість слід формувати шляхом: постановки цілей і створення мотивів діяльності, розвитку професійної свідомості, формування впевненості у соціальній важливості професійної діяльності, морального виховання. Професійно-ділові психологічні якості формуються на основі розвитку психологічної чуйності, професійної спостережливості, професійного розуміння, професійної пам’яті, професійного мислення та вольових ознак і властивостей. Ключові засади етичної поведінки державних службовців повинні знайти відображення у Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Так, на наш погляд, текст цього закону необхідно доповнити ст. 4-1 «Морально-етичні засади діяльності державних виконавців», до цієї статті, ми вважаємо необхідно перемістити ч. 2-4 ст. 4 «Принципи діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців», а також доповнити її положеннями, що визначають правила етичної поведінки державного виконавця [379]. Державна виконавча служба не мала власного етичного кодексу, на відміну від Державної кримінально-виконавчої служби України [146]. На даний час розробка та затвердження етичного кодексу це ініціатива самих територіальних органів ДВС, наприклад Кодекс професійної етики державного службовця органів державної виконавчої служби було розроблено у Запорізькій області та затверджено Наказом начальника Головного управління юстиції у Запорізькій області [148]. На наш погляд, діяльність державних виконавців постійно пов’язана із застосуванням примусового виконання рішень, що часто здійснюється проти волі боржників, постійно виникають конфліктні ситуації, які у свою чергу повинні врегульовуватись із урахування нормативно визначених засад етичної поведінки державних виконавців.

Державний виконавець як державний службовець в першу чергу був зобов’язаний дотримуватись правил етичної поведінки державного службовця, що з 04.08.2010 р. визначались Загальними правилами поведінки державного службовця, затвердженими Наказом Головного управління державної служби [331], а потім з 11.02.2016 р. Правилами етичної поведінки державних службовців, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2016 р. № 65 [365], який втратив чинність відповідно до Постанови КМУ від 22 березня 2017 р. № 163 [303]. Така ситуація відсутності подзаконного акту, що визначає морально-етичні засади діяльності державних службовців, ще більше посилює необхідність доповнення Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» статтею 4-1 «Морально- етичні засади діяльності державних виконавців», оскільки дозволить більш стабільно закріпити відповідні засади.

Викладене дає підставу констатувати, що адміністративно-правовий статус державного виконавця потребує вдосконалення, що насамперед можливо зробити через удосконалення правового регулювання його окремих елементів, а саме: через чітке визначення прав, обов’язків, розширення гарантій та конкретизацію відповідальності.

2.5.