Принципи оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця

Як і будь-яка легітимна діяльність, оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця в судовому порядку ґрунтується на сформованих під час здійснення судочинства й правозастосовній практиці, закріплених у положеннях чинного національного законодавства правових принципах.

Як зауважує В. О. Бекон у своїй монографічній праці “Про принципи й начала”, принципи є фундаментальними, методологічними, універсальними категоріями, первісними та найбільш простими елементами, з яких утворюється все інше [36, с. 22]. Окрім цього, вірною здається позиція Г. В. Щекіна, який у монографії “Соціальна теорія та кадрова політика” наголошує на тому, що, розглядаючи сутність поняття “принципи”, слід мати на увазі, що воно являє собою доволі специфічне поняття, змістом якого є не стільки сама закономірність, відносини, взаємозв’язок, скільки наше знання про них [93]. Вони, наголошує вчений, являють собою результат узагальнення людьми об’єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів та ознак, які стають загальним началом їх діяльності [223, с.

Схоже сприйняття принципів прослідковується і в юриспруденції, де, в більшості випадків, оперують терміном “принципи права”. Так, у своєму монографічному дослідженні “Принципи права України” А. М. Колодій наголошує на тому, що принципи права представляють собою такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності та підвалини даного типу держави й права, є однопорядковими із сутністю права та становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови та зміцнення певного суспільного ладу; спрямовують і надають синхронності всьому механізму правового регулювання суспільних відносин, досконаліше за інших розкривають місце права в суспільному житті та його розвитку; є критерієм законності й правомірності дій громадян і посадових осіб, адміністративного апарату й органів юстиції [70, с.

З’ясувавши сутність категорії принципи, оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, можна перейти до вирішення наступного наукового завдання - визначення змісту окремо взятих із зазначених вище принципів. При цьому слушною здається позиція В. Я. Малиновського, який у своєму навчальному посібнику “Державне управління” зазначає, що практична дія принципів не залежить від них самих, а повністю визначається ставленням до них людей. Лише знати принципи не достатньо, необхідно ще хотіти й могти застосувати їх у своїй діяльності [92, с. 191]. Зазначимо, що в положеннях чинного національного законодавства не міститься переліку принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця. Разом із тим, зважаючи на те, що вищенаведене оскарження здійснюється в судовому порядку, можна стверджувати, що воно побудовано та проходить з урахуванням принципів здійснення судочинства взагалі. Так, з аналізу ч. 3 ст. 129 Конституції України слідує, що принципами здійснення судочинства виступають: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів, і в доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов’язковість рішень суду. При цьому, як зазначено в Основному Законі України, вищенаведений перелік принципів здійснення судочинства не є вичерпним і може бути доповнений іншими принципами відповідно до законів, що регламентують здійснення судочинства в окремих судових юрисдикціях [83]. Зокрема, окремі принципи здійснення судочинства, в тому числі під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, можуть бути названі нами шляхом аналізу положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів”: здійснення правосуддя виключно судами; незалежність суду; забезпечення права на справедливий суд; забезпечення права на поважний суд; забезпечення права на правову допомогу при реалізації права на справедливий суд; гласність і відкритість судового процесу; обов’язковість судових рішень; право на оскарження судового рішення [156].

Так, як встановлено в ст. 7 КАС України, принципами адміністративного судочинства є: верховенство права; законність; рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; гласність і відкритість адміністративного процесу; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених КАС України; обов’язковість судових рішень [67]. Більше того, принципи здійснення відповідного виду судочинства, які в повній мірі мають місце й під час судового оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, містяться в положеннях таких кодифікованих процесуальних нормативно-правових актів, як ГПК України [49] та ЦПК України [212]. При цьому слід зазначити, що на відмінну від КАС України [67], в положеннях ГПК України [49] та ЦПК України [212] немає єдиного переліку принципів здійснення відповідного (господарського або цивільного) судочинства, але в окремих нормах зазначених актів законодавства розкривається сутність того чи іншого принципу. Зокрема, мова може йти про такі принципи як: забезпечення права на звернення до суду; повага до честі та гідності всіх учасників процесу; рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; гласність і відкритість судового процесу; забезпечення дотримання мови судочинства; змагальність сторін; диспозитивність судочинства; забезпечення права на правову допомогу; обов’язковість судових рішень.

Подальші наукові пошуки досліджуваного питання вимагають від нас проведення аналізу й з’ясування сутності конкретних із наведених вище принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця. При цьому з метою полегшення сприйняття вищенаведених принципів, вважаємо за необхідне провести їх наукову класифікацію. Із приводу наведеного, звернемо увагу на той факт, що етимологічно термін “класифікація” сягає своїм корінням латинської мови, де окремо використовувалися такі категорії як “classis”, що в перекладі означає розряд і “ficatio” від facio - роблю [39, с. 357]. У сучасній українській мові слово “класифікація” тлумачать у значенні системи розподілу предметів, явищ або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями [40, с. 544]. У своєму дослідженні, що присвячене з’ясуванню особливостей адміністративної відповідальності за правопорушення проти громадської моралі, В. О. Морозова зазначає, що наукова класифікація - це впорядкований спосіб асоціації або дисоціації окремих типових понять як категорій мислення в системі чи структурі, які допомагають зрозуміти їх сутність [103, с. 57; 189]. Також у науково-правових колах підкреслюють те, що наукова класифікація являє собою особливий випадок застосування логічної операції поділу обсягу поняття відповідно до ознак, властивих об’єктам пізнання певного роду, що відрізняють їх від об’єктів (предметів, явищ) іншого роду. Ознаки, за якими здійснюється класифікація, мають бути істотними, стійкими та зрозумілими. Це допомагає встановити сутність об’єктів, чітко їх розмежовувати, водночас виявляти їх властивості, зв’язки та залежності, що є між ними, а також між структурними елементами об’єктів [26, с. 9-10; 232, с. 41; 207, с. 23; 162, с. 104]. У своєму дослідженні, яке присвячене визначенню особливостей доказування й доказам у справах про адміністративні правопорушення, О. М. Круглов підкреслює те, що процес класифікації відбувається в певних формах і базується на якомусь критерії поділу, в якості якого виступає група специфічних рис, які відрізняють цей “підклас “ від інших [ 86, с. 97]. Погоджуємося з позицією О. М. Музичука, який у своїй монографічній праці “Контроль за діяльністю правоохоронних органів в Україні” вказує на те, що класифікація (типологія) може здійснюватися за різними ознаками (підставами), тобто так званими критеріями класифікації, під якими варто розуміти певні риси й особливості того чи іншого об’єкта (суб’єкта діяльності), на підставі яких можливе його об’єднання в певні класифікаційні групи, визначення як спільних, так і відмінних ознак кожної з них [104, с. 275]. Отже, класифікація принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця повинна бути проведена відповідно до її критеріїв, які, в свою чергу, повинні бути обрані з урахуванням їх спроможності найбільш повно розкрити сутність досліджуваного явища.

Зазначимо, що в науково-правових колах зустрічається чимала кількість критеріїв класифікації здійснення судочинства. Так, наприклад, авторський колектив навчального посібнику “Адміністративний процес України” зазначає, що принципи адміністративного процесу можуть бути класифіковані за рядом критеріїв: 1) за способом закріплення - на: конституційні та законодавчі; писані й неписані; 2) за сферою поширення - на загальноправові; міжгалузеві; галузеві; 3) за цільовою спрямованістю - на: організаційні та функціональні. При цьому, вчені наголошують на тому, що в юридичній літературі нерідко одні й ті ж самі принципи права відносять до різних груп, що однак не впливає на їх сутність і спрямованість дії [78, с. 102-103]. А тому вважаємо доречним провести класифікацію принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця за таким критерієм, як сфера їх поширення. Як слідує з вищенаведених позицій, за даним критерієм, у першу чергу, прийнято виокремлювати так звані загальноправові принципи, тобто принципи, що поширюються на всі без винятку галузі національного законодавства. За названим критерієм серед принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця слід назвати ті, що отримали своє законодавче закріплення в положеннях Конституції України. Вище ми наводили перелік таких принципів. Разом із тим зазначимо, що більшість з них буде виступати міжгалузевими принципами, так як у відповідності до них буде здійснюватися оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця в рамках різних видів судочинства, що врегульовані положеннями різного процесуального законодавства (різними процесуальними галузями права). Однак, такий принцип як законність (п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України [83]) у повній мірі може бути розглянутий як загальноправовий.

Говорячи про принцип законності, слід зазначити, що в науково- правових колах категорію “законність” розглядають як комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію й функціонування суспільства та держави на правових засадах. Зокрема, законністю позначають як принцип діяльності держави, так і методи та режими її функціонування. Окремо наголошується на тому, що законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права та влади, права й держави, права та суспільства. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі та беззаконня, припускає пов’язаність усіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації [182, с. 445-446]. Сутність принципу законності, в тому числі під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, може в повній мірі бути розкрита за допомогою аналізу його характерних ознак. При цьому, як зауважує С. Г. Стеценко в своєму навчальному посібнику “Адміністративне право України”, до вищенаведених ознак слід віднести наступні: універсальність, тобто положення законів регулюють суспільні відносини незалежно від місця та часу виникнення суспільних відносин; загальнообов’язковість - у цій рисі проявляється вища юридична сила законів, оскільки припис норм є обов’язковим для всіх суб’єктів права, незалежно від майнового статусу, незалежності до державної влади, тощо; обґрунтованість - положення законів мають об’єктивний характер, вони насправді спрямовують суспільні відносини у вигідні для суспільства напрями, коли досягається баланс інтересів людини та держави; наявність у державі органів, які забезпечують дотримання законності [187, с. 192-193]. Зазначимо, що принцип законності в діяльності органів державної влади, в тому числі органів судової влади, відображено в ряді норм Основного Закону України. Зокрема, з аналізу ст. 19 вищенаведеного нормативно-правового акту, слідує, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. При цьому органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Більше того в ст. 6 Конституції України наголошено на тому, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України [83]. Більш детально сутність принципу законності оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця може бути розкрита шляхом аналізу процесуального законодавства, що визначає правові підстави досліджуваної процедури. Так, як слідує з аналізу положень ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень і в спосіб, передбачені Конституцією та законами України [67]. При цьому шляхом комплексного аналізу ст. 9 КАС України [67], ст. 4 ГПК України [49] та ст. 8 ЦПК України [212], можна назвати наступні особливості реалізації принципу законності під час здійснення судочинства, в тому числі під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця: 1) у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акту Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акту; 2) якщо в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору; 3) в разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону, суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права); 4) забороняється відмова в розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини [67; 212; 49]. Таким чином, на підставі вищенаведених положень можна стверджувати, що принцип законності під час оскарження дій, рішень і бездіяльності державного виконавця означає, що суд, розглядаючи таку категорію публічно-правових спорів, керується Конституцією України, чинними міжнародно-правовими договорами України, законами та підзаконними нормативно-правовими актами з урахуванням їх юридичної сили та ієрархічності. У цьому контексті зазначимо, що окремі нормативно - правові акти, положення яких відповідно до принципу законності визначають правові підстави оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця будуть детально розглянуті та проаналізовані нами в наступному підрозділі представленого наукового дослідження.

Говорячи про загальноправові принципи оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, не можна оминути увагу такий принцип, як верховенство права. Хоча даний принцип і не знайшов свого закріплення в ст. 129 Конституції України, що визначає принципи здійснення судочинства [83], у відповідності до його основ здійснюється діяльність будь-яких органів державної влади, в тому числі судових під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця. Вищенаведений принцип знайшов своє конституційне закріплення в ст. 8 Основного Закону України, в якій зазначено, що в Україні визнається та діє принцип верховенства права [83]. Увагу слід звернути на те, що законодавець обмежився лише формальним закріпленням принципу верховенства права в конституційних положеннях, тобто сутність його в даному нормативно-правовому акті не розкривається. Таку ситуацію не залишив поза увагою Конституційний Суд України, який у своєму рішенні “у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання)” від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 пояснив, що верховенство права являє собою панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України [169]. З урахуванням вищенаведеного, слід підтримати позицію, відповідно до якої принцип верховенства права є визначальним по відношенню до принципу законності [70, с. 107]. Зазначимо, що в процесуальному законодавстві, на основі й у відповідність до якого здійснюється оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, принцип верховенства права отримав своє закріплення тільки в положеннях КАС України. Так, у ст. 8 вищенаведеного нормативно - правового акту встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави [67]. При цьому ані в положеннях ГПК України, ані в положеннях ЦПК України згадка про принцип верховенства права не наявна, що, на нашу думку, є неприпустимою ситуацією й потребує вирішення шляхом внесення відповідних законодавчих змін до положень вищенаведених процесуальних актів законодавства. Зазначені зміни можуть бути зроблені в результаті доповнення положень ГПК України та ЦПК України нормою, що стосується принципу верховенства права аналогічно тієї, що міститься в КАС України. Отже, сутність принципу верховенства права під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця полягає в тому, що суд під час розгляду та вирішення такої категорії публічно-правових спорів зобов’язаний враховувати те, що категорія “право” є вищою за “закон”, так як останній може бути визнано неправовим. Окрім цього у відповідності до принципу верховенства права, вирішуючи справи з приводу оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, суд повинен врахувати те, що права, свободи й інтереси людини та громадянина є найвищими соціальними цінностями, не можуть зазнавати неправомірних порушень і повинні бути захищенні судом у справедливий спосіб.

Наступним загальноправовим принципом положення, якого стосується й процедури оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, виступає принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. У зв’язку із тим, що дія вищенаведеного принципу обумовлена принципом рівності, в рамках представленого наукового дослідження нами його віднесено саме до загальноправових, оскільки він діє у всіх галузях національного права. Як цілком слушно зауважує О. Р. Дашковська у дослідженні сутності правового становища жінки в аспекті гендерної рівності, правова рівність являє собою рівність вільних і незалежних індивідів, до яких однаковою мірою застосовується право як загальний масштаб поведінки [52, с. 107]. Також справедливою здається позиція Л. Б. Ісмаілової, яка, з’ясовуючи процесуальні й етико-психологічні питання забезпечення рівності сторін у кримінальному судочинстві України, наголошує на тому, що рівність сторін - це необхідна фікція, що буквально не може сприйматися ні законодавцем, ні тими, на кого спрямована ця рівність. Рівність представляє собою загальне поняття. Розглядати принцип рівності, зауважує вчена, необхідно не як рівність статусу суб’єкта судового процесу, а рівність можливостей здійснення ним законних прав і виконання своїх обов’язків [62, с. 22]. Як і наведені вище загальноправові принципи, принцип рівності знайшов своє законодавче закріплення в положеннях Конституції України. Так, відповідно до ст. 24 вищенаведеного нормативно - правового акту, громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом. При цьому не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Окремо наголошено на засадах забезпечення рівності жінки й чоловіка, що забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, в здобутті освіти та професійній підготовці, в праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною та моральною підтримкою материнства й дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям [83]. Як постановив Конституційний Суд України в своєму рішенні “у справі за конституційним зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу)” від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012, рівність і недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено в міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини й громадянина. При цьому гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб [167]. Досліджуючи закріплення принципу рівності осіб перед законом і судом під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця в положеннях процесуального законодавства, що визначає правові підстави даної процедури зазначимо, що найбільш повне своє закріплення він отримав в положеннях КАС України та ЦПК України, тоді як в ГПК України його відображено лише формально. Зокрема в ст. 4 ГПК України закріплено лише те, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом [49]. У свою чергу, як слідує з комплексного аналізу ст. 5 ЦПК України [212] та ст. 10 КАС України [67], всі учасники судового процесу є рівними перед законом і судом, що полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [67; 212]. Більше того, ст. 9 Закону України “Про судоустрій і статус судів”, в рамках реалізації принципу рівності всіх учасників судового процесу, зобов’язує суд створювати такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, передбачених процесуальним законом [156]. Отже, принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця полягає в тому, що суд повинен створювати та забезпечувати рівні можливості використання учасниками зазначеного судового процесу, наданих їм процесуальних прав незалежно від їх майнового стану, кольори шкіри, раси, політичних і релігійних поглядів тощо.

Із принципом рівності учасників судового процесу перед законом і судом, пов’язаний принцип здійснення правосуддя на засадах поваги до честі та гідності особи. У зв’язку із тим, що діяльність будь-яких державних органів, установ та організацій, їх посадових і службових осіб повинна відбуватися із забезпеченням поваги до честі та гідності суб’єктів відповідних правовідносин, вищенаведений принцип розглядається нами як загальноправовий. Так, як встановлено в ст. 3 Конституції України, людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [83]. З огляду на наведені вище конституційні положення, здається можливим стверджувати, що принцип здійснення правосуддя, в тому числі під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, на засадах поваги до честі та гідності учасників процесу, виступає одним із найважливіших принципів здійснення зазначеної процедури.

Наступну групу принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця утворюють міжгалузеві принципи. При цьому варто зазначити, що про галузеві принципи оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця мова йти не може, так як під час здійснення такої процедури застосовуються всі без виключення правові принципи, що мають місце й під час оскарження рішень, дій і бездіяльності інших посадових і службових осіб. Відповідно, вони врегульовуються нормами різних галузей процесуального права. Говорячи про міжгалузеві принципи досліджуваної процедури оскарження, зазначимо, що серед них можна назвати ті, що стосуються організації інституту судочинства в цілому. До вищенаведених принципів слід віднести наступні: забезпечення права звернення до суду; здійснення правосуддя виключно судами; незалежність, поважність і справедливість суду; забезпечення дотримання мови судочинства. Вищенаведені принципи без сумніву будуть знаходити свій прояв і під час оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця. Однак, враховуючи те, що дія таких принципів передує процесу вирішення та розгляду публічно-правового спору щодо оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, в рамках представленого наукового дослідження, обмежимося лише згадкою про них. Окрім цього, серед міжгалузевих принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця варто назвати ті, що безпосередньо стосуються та знаходять свій прояв у межах таких правовідносин. У даному випадку мова йде про такі принципи як: забезпечення права на правову допомогу; гласність і відкритість судового процесу; обов’язковості судових рішень, забезпечення права на оскарження судових рішень; диспозитивність, змагальність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі. Сутність вищенаведених принципів буде розкрита нами протягом усього нашого дослідження, що буде відображено у відповідних підрозділах.

Таким чином, на основі проведеного вище аналізу ми дійшли наступних висновків. Принципи оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця являють собою закріплені на нормативно-правовому рівні непорушні й керівні засади, на основі та відповідно до яких здійснюється процедура оскарження вищенаведених актів. Єдиного законодавчо закріпленого переліку вищенаведених принципів не існує. Однак завдяки проведеному комплексному аналізі положень нормативно- правових актів, що регламентують основи здійснення судочинства в Україні, нам вдалося назвати деякі з них. При цьому, задля полегшення сприйняття принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, нами було вироблено їх наукову класифікацію відповідно до критеріїв, що обрані з урахуванням їх спроможності найбільш повно розкрити сутність досліджуваного явища. Так, основним критерієм класифікації принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця було обрано сферу поширення досліджуваних принципів. Відповідно до названого критерію, принципи оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця було поділено на дві групи: 1) загальноправові, серед яких названо: законність; верховенство права; рівність учасників судового процесу; забезпечення поваги до честі та гідності учасників судового процесу; 2) міжгалузеві, в рамках реалізації яких названо принципи: а) пов’язані із забезпеченням судочинства в межах відповідної судової юрисдикції (дані принципи передують виникненню досліджуваних правовідносин): забезпечення права звернення до суду; здійснення правосуддя виключно судами; незалежність, поважність і справедливість суду; забезпечення дотримання мови судочинства; б) що безпосередньо стосуються процесу оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця: забезпечення права на правову допомогу; гласність і відкритість судового процесу; обов’язковість судових рішень, забезпечення права на оскарження судових рішень; диспозитивність, змагальність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі. Зазначимо, що наведений вище перелік принципів оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця не є вичерпним і ні в якому разі не претендує на абсолютність та може бути доповнений в рамках проведення подальших наукових досліджень даної тематики.

1.4.