Адміністративно-правовий статус державного виконавця як суб’єкта видання рішень, вчинення дій і допущення бездіяльності, що підлягають оскарженню

У попередньому підрозділі представленого наукового дослідження, під час визначення сутності рішень, дій і бездіяльності державного виконавця як об’єктів оскарження, нами було з’ясовано, що вчинення зазначених актів поведінки обумовлено правовим статусом даного суб’єкта.

Використовуючи такий метод наукового пізнання, як аналіз, зазначимо, що досліджуване явище можна розчленувати на такі складові, як “адміністративно-правовий” і “статус”. При цьому визначальною категорією буде виступати “статус” державного виконавця, а вже категорія “адміністративно-правовий” вказує на особливості такого статусу, тобто характеризує його як цілісне правове явище. Так, слово “адміністративний” у семантичному сенсі розкивають як те, що: 1) властиве адміністраторові, тобто чиновникам високого рангу, які перебувають на службі в органах, що здійснюють виконавчу владу; керівним органам установ, підприємств, організацій; особи, що керують установою, організацією, підприємством тощо; 2) організаторський, тобто спрямований на організацію чого -небудь. У свою чергу категорія “правовий” розкривається як те, що стосується права, тобто системи встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, що виражають волю панівного класу або всього народу [40, с. 12, 853, 1101]. У контексті вищенаведеного, зазначимо, що більш детально категорія “право” буде розкрита нами під час визначення як окремих складових адміністративно- правового статусу державного виконавця, так і під час з’ясування сутності правових засад оскарження його рішень, дій і бездіяльності.

Що стосується категорії “статус”, то семантично вона розкривається як правове становище громадян, державних і громадських органів, міжнародних організацій тощо [40, с. 1387]. Фактично в наведеному випадку мова вже йде не про категорію “статус” у загальному значені, а з позначенням того, що такий статус є правовим, тобто обумовлений дією норм права. Разом із тим слід погодитися з позицією О. М. Руднєва, який у своєму дослідженні, що присвячено визначенню особливостей гендерної рівності в праві України, наголошує на тому, що підвалиною правового статусу особистості є її фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в конкретній системі суспільних відносин, а право лише закріплює цей стан, вводячи його в законодавчі рамки [173, с. 79]. При цьому, як зауважує авторський колектив великого тлумачного словника сучасної української мови, соціальний статус - це становище індивіда або групи осіб щодо інших індивідів або груп у соціальній системі [40, с. 1387]. Більше того, в філософських колах наголошують на тому, що категорія “соціальний статус” розкриває співвідносне положення (позицію) індивіда або групи в соціальній системі, яке визначається за рядом ознак, специфічних для даної системи (економічних, професіональних, етнічних та ін.). Особи, що володіють одним і тим же статусом, виявляють ряд схожих особистісних рис, що позначаються як “соціальний тип” особистості. Кожен статус може порівнюватися з іншим за тією чи іншою ознакою, співвідносною з панівною системою цінностей, набуваючи, таким чином, певного соціального престижу [204, с. 626]. Отже, правовий статус особи конкретизує та деталізує її соціальний статус. При цьому можна стверджувати, що позначення на те, що статус державного виконавця є непросто правовим, а адміністративно -правовим, вказує на те, що він закріплений і деталізований на рівні норм адміністративного права. А тому під адміністративно-правовим статус державного виконавця як суб’єкта видання рішень, вчинення дій і допущення бездіяльності, що підлягають оскарженню, здається можливим розуміти закріплену та деталізовану в нормах адміністративного права сукупність елементів, що вказують на місце й призначення державного виконавця в системі суб’єктів правовідносин, що виникають під час оскарження його рішень, дій і бездіяльності в рамках здійснення процедури виконавчого провадження.

Повноцінне дослідження адміністративно-правового статусу

державного виконавця неможливе поза визначенням його структурних елементів. Так, авторський колектив підручника “Адміністративне право України. Загальна частина. Академічний курс” зауважує, що особливу значимість адміністративно-правового статусу будь-якого суб’єкта мають такі його структурні елементи як правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, що в сукупності складають таку юридичну категорію як правосуб’єктність. При цьому вчені наголошують на тому, що правосуб’єктність дуже тісно пов’язана з правовим статусом, оскільки вона концентрує у собі ті юридично значущі ознаки та характеристики, що перетворюють конкретного реального суб’єкта на носія певного правового статусу [7, с. 141]. Як зауважує авторський колектив шеститомної юридичної енциклопедії, правосуб’єктність представляє собою здатність фізичної й юридичної особи у встановленому порядку бути суб’єктами права, тобто носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [231, с. 50]. У цьому контексті слід зазначити той факт, що ряд науковців звертає увагу на те, що в адміністративному праві, як і в ряді інших самостійних галузей права, правосуб’єктність має своє особливості. В якості прикладу зазначається, в разі, якщо в цивільному праві правосуб’єктність є загальною для всіх суб’єктів, то в адміністративному праві можна говорити не про загальну, а про спеціальну правосуб’єктність, яка є загальною лише за своїми вихідними елементами та характеризує специфіку суб’єктів права [1, с. 65; 163, с. 89]. Із аналізу вищенаведених положень слідує, що правосуб’єктність може визнаватися за індивідуальними та колективними суб’єктами. У зв’язку із тим, що в нашому випадку мова йде про адміністративно -правовий статус державного виконавця, варто відмітити те, що він у межах такого статусу наділяється індивідуальною правосуб’єктністю. При цьому розрізняють такі види індивідуальної правосуб’єктності: загальна - здатність особи бути учасником правових відносин взагалі; галузева - здатність особи бути учасником відносин, які регулюються нормами тієї чи іншої галузі права; спеціальна - здатність суб’єкта бути учасником певного кола правовідносин у межах відповідної галузі права.

Так, з’ясовуючи сутність правового статусу платника податків на додану вартість в Україні, М. С. Шаренко дійшов висновку, що головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід’ємна від її особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити, вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану й інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися [219, с. 16; 210]. У даному випадку мова йде про загальну правоздатність, що належить всім без винятку індивідуальним суб’єктам відповідних правовідносин. Говорячи ж про правоздатність державного виконавця, що входить до структури його адміністративно-правового статусу, варто розглядати не загальну, а спеціальну правоздатність. На думку таких фахівців із теорії держави й права, як А. М. Колодій і В. В. Копейчиков, спеціальна правоздатність являє собою здатність суб’єкта мати права й обов’язки, що виникають з факту перебування на певній посаді [71, с. 227-229; 171, с.

адміністративно-правового статусу працівника ветеринарної міліції, В. М. Василенко звертає увагу на те, що адміністративна правоздатність відноситься до правоздатності галузевої та становить собою передбачену адміністративно-правовими нормами здатність (можливість) особи мати суб’єктивні права й виконувати суб’єктивні обов’язки в сфері адміністративно-правових відносин. При цьому вчений підкреслює те, що спеціальна правоздатність - це здатність особи бути учасником правовідносин, які виникають у зв’язку з перебуванням її на певних посадах або належність особи до визначених категорій суб’єктів права (наприклад, працівники правоохоронних органів). Виникнення спеціальної

правоздатності завжди вимагає виконання особливих умов [96, с. 593; 38, с. 44-45]. Більше того, досліджуючи організаційно-правові аспекти

забезпечення прав і свобод громадян при здійсненні митних процедур, Л. М. Давиденко зазначає, що спеціальна правоздатність - це здатність мати специфічні процесуальні права й обов’язки, зумовлена специфічним станом окремих груп громадян, конкретними обставинами й умовами [51, с. 28; 21]. Отже, спеціальна правоздатність державного виконавця як суб’єкта правовідносин, що пов’язані із оскарженням його рішень, дій і бездіяльності, означає, що він здатен мати спеціальні права й обов’язки в даній сфері суспільних відносин.

Говорячи про дієздатність, слід погодитися із О. С. Рождественською, яка під час дослідження загальнотеоретичних аспектів особливого суб’єкта інформаційних правовідносин звертає увагу на те, що існує безліч форм визначення дієздатності суб’єктів права, заснованих на різних критеріях оцінки готовності особи до виконання тих чи інших правових функцій, видів діяльності. Сама ж дієздатність являє собою не стабільну, незмінну якість чи властивість суб’єкта права, подібно правоздатності. Вона - не константа, раз і назавжди встановлена стосовно особи. Дієздатність - це постійно змінний, той, що модифікується, складний, багатоелементний і багатошаровий правовий стан особи, що виражається в її готовності до здійснення різних функцій суб’єкта права, окремих видів правової діяльності [15, с.

Окремо слід наголосити на тому, що службові правоздатність і дієздатність виникають одночасно із вступом державного виконавця в службово-правові відносини, тобто з часу зарахування на посаду. Припинення служби є підставою повного припинення службової правосуб’єктності [1, с. 66]. Задля з’ясування умов набуття правосуб’єктності державним виконавцем, необхідно визначити вимоги, що ставляться для такої категорії осіб. Так, з аналізу ст. 7 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів” від 2 червня 2016 року слідує, що державними виконавцями є: керівники органів державної виконавчої служби, їхні заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці органів державної виконавчої служби [145]. Зазначимо, що в залежності від посади, яку займає кожна із наведених вище в положеннях законодавства осіб, обсяг їх адміністративної правосуб’єктності відповідно буде відрізнятися. Але з урахуванням тематики обраного наукового дослідження, для нас не становлять інтерес особливості адміністративно-правового статусу окремо взятого державного виконавця, так як усі вони без винятку приймають рішення, вчиняють дії та допускають бездіяльність під час здійснення своїх завдань і функцій, що в подальшому може виступати як об’єкт оскарження. Іншими словами, для нас найбільший інтерес представляє адміністративно - правовий статус, що може стосуватися всіх без винятку категорій державних виконавців.

Так, відповідно до ст. 8 Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів”, державні виконавці є державними службовцями [145]. Принципи, правові й організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави та суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях і досягненнях, визначено на рівні Закону України “Про державну службу” від 10 грудня 2015 року. Відповідно до ст. 1 вищенаведеного нормативно-правового акту, державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. При цьому державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апарату (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. У Главі 1 “Загальні умови вступу на державну службу” Розділу IV “Вступ на державну службу” зазначеного вище акту законодавства, визначено право громадян на державну службу, а також вимоги, що висуваються до осіб, які претендують на вступ до такої служби [133]. Отже, особа, яка претендує на посаду державного виконавця повинна відповідати вимогам, що ставляться до державного службовця взагалі.

Більше того, необхідною умовою набуття службової правосуб’єктності державним виконавцем є ряд спеціальних законодавчо встановлених вимог. Зокрема, як слідує з положень Закону України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів”, державним виконавцям видаються службові посвідчення, зразок і порядок видачі яких затверджуються Міністерством юстиції України. Окрім цього під час виконання службових обов’язків державний виконавець носить формений одяг, зразок якого затверджується Міністерством юстиції України [145]. Отже, можна стверджувати, що наділення державного виконавця адміністративною правосуб’єктністю відбувається зі вступом його на державну службу в якості такої службової особи, що передбачає видачу йому службового посвідчення. При цьому під час виконання своїх службових обов’язків державний виконавець, окрім службового посвідчення, носить формений одяг, що виступає спеціальними законодавчими вимогами до його правосуб ’ єктності.

Як ми зазначали вище, окремим елементом правосуб’єктності державного виконавця виступає його деліктоздатність. Як зауважують в юридичній енциклопедичній літературі, категорія “делікт” походить з латинської мови зі слова “delictum” (провинна, правопорушення) й у сучасному значенні означає: будь-яке правопорушення, тобто вчинення дії, що суперечить закону [190, с. 89]; правопорушення, яке є підставою для виникнення позадоговірних (деліктних) зобов’язань із відшкодування шкоди [39, с. 148]. Звідси, в загальнотеоретичному значені, деліктоздатність - це передбачена нормами права здатність суб’єкта відповідних правовідносин нести відповідальність за скоєні ним правопорушення [214, с. 32-33]. При цьому слід підтримати позицію О. М. Пастернак, який у своєму дослідженні, що присвячене визначенню особливостей суб’єктів правовідносин у сфері місцевого самоврядування в Україні, дійшов висновків стосовно того, що на відміну від правоздатності та дієздатності, які є обов’язковими елементами правосуб’єктності, деліктоздатність - факультативний елемент, оскільки: 1) потрібний для участі лише в деліктних правовідносинах; 2) притаманний не всім суб’єктам правовідносин. Деліктоздатність, наголошує вчений, - це можлива складова частина дієздатності суб’єктів права, оскільки вступ суб’єкта права до деліктних відносин відбувається в наслідок: 1) неналежного виконання обов’язків; 2) невиконання обов’язків; 3) порушення активними діями прав інших суб’єктів або правопорядку у відповідних правовідносинах [113, с. 48]. Отже, деліктоздатність державного виконавця, що входить до складу його дієздатності, пов’язана із такою категорією, як юридична відповідальність, яку в свою чергу, можна розглядати як окремий елемент його компетенції.

Так, як окрему складову адміністративно-правового статусу державного виконавця можна назвати його компетенцію. Як зазначає О. Ф. Скакун, компетенція - це закріплена законом або підзаконним нормативно-правовим актом сукупність владних повноважень особи, юридичної відповідальності та предмета відання. Компетенція уповноваженої особи об’єктивно виходить від держави та виражається в правових формах. Зміст компетенції визначає відповідний правовий статус. При цьому вчена до компетенції включає такі три блоки, як: предмет відання; повноваження; та юридичну відповідальність [183, с. 529]. Отже, компетенція державного виконавця на рівні з його правосуб’єктністю виступає окремою складовою його адміністративно-правового статусу. А тому охарактеризуємо окремі наведені вище складові елементи компетенції.

Так, говорячи про предмет відання як окрему складову компетенції державного виконавця, слід зазначити, що він являє собою сферу суспільних відносин, на яку спрямована діяльність даного суб’єкта [10, с. 529]. При цьому, як зауважує В. Р. Барський, під час дослідження нормотворчості представницьких органів місцевого самоврядування в Україні, предмет відання і як самостійне юридичне поняття, і як елемент більш широкого юридичного поняття - компетенції - є способом юридичного визначення тих суспільних відносин, що виокремлюються як предмет владних дій уповноважених суб’єктів [22, с. 44]. Також слід підтримати позицію

І. П. Сторожук, яка в своєму дослідженні, присвяченому особливостям організаційно-правового забезпечення принципів місцевого управління, дійшла висновку стосовно того, що предмет відання уповноважених суб’єктів є першим складовим елементом компетенції, що передує наділенню їх певними повноваженнями [188, с. 139]. Окрім цього, під час розв’язання організаційно-правових питань діяльності місцевої державної адміністрації, В. О. Величко наголошує на тому, що предмет відання, як перший елемент компетенції, завжди визначений у законодавстві в тій чи інший сфері суспільних відносин, що представляють собою предмет правового регулювання в його різноманітних формах [41, с. 69]. У контексті вищенаведеного, зазначимо, що предмет відання державного виконавця деталізуються в завданнях і функціях, що покладені державою на нього.

Так, як цілком слушно зауважують у науково-правових колах, заснування будь-якого органу, установи або підприємства пов’язується з визначенням призначення, встановленням мети його створення та діяльності, що пов’язане із необхідністю виконання тих чи інших завдань і функцій у певній сфері соціального управління та виробництва [ 56, с. 59]. При цьому, як зауважує І. В. Арістова під час дослідження організаційно -правових засад державної інформаційної політики та її реалізації в діяльності органів внутрішніх справ України, вирішення завдання - це інформаційний процес, що пов’язаний із досягненням мети й зняттям невизначеності [14, с. 399]. Більше того, на думку С. С. Гнатюк, яку він висловлює в своєму дослідженні, присвяченому аналізі особливостей стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення, завдання - це похідна із закону об’єктивно існуюча форма реалізації правової компетенції, яка реалізується суб’єктами, що наділені відповідними повноваженнями та здійснюють свою діяльність з метою досягнення окремого та загального правового результату [47, с. 75]. Завдання державного виконавця будуть походити із завдань, що здійснює державна виконавча служба взагалі. Як слідує з аналізу ст. 1 Закону України “Про державну виконавчу службу”, завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом [132]. Отже, під завданнями державного виконавця можна вважати закріплені на нормативно-правовому рівні напрямки його діяльності, що реалізуються ним в межах здійснення виконавчого провадження задля забезпечення своєчасного, повного та неупередженого примусового виконання рішень органів й осіб, передбачених законами України.

Зазначимо, в разі, якщо завдання розкривають цілі діяльності, визначають зміст функцій і впливають на форму та методи їх реалізації, то функції, в свою чергу, виходять із завдань і виражають основне призначення уповноваженого суб’єкта [183, с. 529], в досліджуваному випадку - державного виконавця. Також слід погодитися із О. В. Марцеляком, який у своєму дослідженні, присвяченому порівняльному аналізі світового досвіду й української моделі конституційно-правового статусу інституту омбудсмана, зазначає, що завдання - це те, що вимагає вирішення, в свою чергу, функція представляє собою засіб його реалізації, це вид діяльності, спрямований на вирішення завдання [95, с. 72]. Із наведеного слідує, що завдання та функції, як складові предмету відання державного виконавця, мають пов’язаний характер, обумовлюють один одного. Так, як зауважує авторський колектив сучасної правової енциклопедії, функції державного управління - це внутрішньо однорідні, самостійні, спеціалізовані частини управлінської діяльності, що характеризуються цільовою спрямованістю [190, с. 362; 46]. Отже, завдяки аналізу вищенаведених позицій, можна стверджувати, що функції державного виконавця являють собою закріплені на нормативно - правовому рівні засоби, за допомогою яких даний суб’єкт виконавчого провадження виконує свої завдання. Із цього приводу зазначимо, що в науково-правових колах називають чималу кількість функцій державного управління, більшість з яких можна з упевненістю віднести й до функцій державного виконавця: прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, контроль [7, с. 286; 29] тощо. Разом із тим зазначимо, що в рамках представленого наукового дослідження, інтересу конкретні із вищенаведених функцій для нас не становлять, так як їх реалізація буде пов’язане вже із безпосередньою діяльністю державного виконавця й не буде відігравати значної ролі в питанні оскарження його рішень, дій і бездіяльності.

Наступною складовою адміністративно-правового статусу державного виконавця буде виступати його повноваження. У науково-правових колах відзначають той факт, що термін “повноваження” законодавчо не визначений, але де-факто визнаний юридичною наукою й, зазвичай, використовується для характеристики встановлених законодавством обсягу прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування або їх посадових і службових осіб [190, с. 243]. Авторський колектив шеститомної юридичної енциклопедії категорію повноваження розкриває як сукупність прав та обов’язків державних органів і громадських організацій, а також посадових та інших осіб, закріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій. При цьому наголошується на тому, що обсяг повноважень конкретних державних органів і посадових осіб залежить від їх місця в ієрархічній структурі відповідних органів [230, с. 590]. Стосовно державної влади, повноваження означають її формальну обмеженість змістом законодавства, яку встановлює як сферу дії повноважень, так і можливості щодо засобів впливу на конкретні суспільні відносини. При цьому обов’язковим елементом реалізації повноважень є встановлення рівня та порядку настання відповідальності за перевищення чи невиконання встановленого законодавством обов’язку здійснити ті чи інші дії. Процес реалізації повноважень передбачає, що органи державної влади не мають права вчиняти дії на власний розсуд, а лише у встановлений законодавством спосіб і в інтересах осіб, які безпосередньо надали (делегували) повноваження органу державної влади [190, с. 243]. Зазначимо, що основними формами реалізації повноважень державними органами є прийняття ними нормативно-правових актів (законів, указів, постанов, розпоряджень, наказів тощо), а посадовими особами - здійснення організаційно-розпорядчих дій [230, с. 590]. Отже, із аналізу наведених вище позицій слідує, що видання рішень, вчинення дій і допущення бездіяльності державним виконавцем як об’єкти оскарження відбувається в межах реалізації останнім наданих йому державно -владних повноважень. При цьому вищенаведені повноваження утворюються із таких складових, як суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Говорячи про права державного виконавця, слід мати на увазі право в його суб’єктивному значенні. Так, суб’єктивне право - це вид і міра можливої або дозволеної поведінки суб’єкта права, встановлені юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи та забезпечувана державою [182]. Як слідує з аналізу ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження”, державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має наступний обсяг прав, реалізація яких може знаходити свій прояв у його діях та рішеннях, що в подальшому можуть бути оскаржені зацікавленими особами: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до законодавства; проводити перевірку виконання юридичними особами незалежно від форми власності, фізичними особами, фізичними особами-підприємцями рішень стосовно працюючих у них боржників; з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; безперешкодно входити на земельні ділянки, до приміщень, сховищ, іншого володіння боржника - юридичної особи, проводити їх огляд, примусово відкривати та опечатувати їх; накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; здійснювати реєстрацію обтяжень майна в процесі та у зв’язку з виконавчим провадженням; використовувати за згодою власника приміщення для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспортні засоби стягувача або боржника за їхньою згодою для перевезення майна; звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз’яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; приймати рішення про відстрочку та розстрочку виконання рішення (крім судових рішень), за наявності письмової заяви стягувача; звертатися до суду з поданням про розшук дитини, про постанову вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває дитина, стосовно якої складено виконавчий документ про її відібрання; звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб; здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством [124]. Як слідує з останнього пункту наведеного вище переліку прав державного виконавця, даний перелік не є вичерпним і може бути доповнений відповідно до положень законодавства. При цьому слід підкреслити те, що під час реалізації наданих державному виконавцю прав, він може (вправі) вчиняти дії та приймати відповідні рішення. А тому про бездіяльність у даному випадку мова йти не може, так як вчинити чи утриматися від вчинення відповідної дії - право державного виконавця, а не його обов’язок.

Що стосується категорії юридичний обов’язок, то вона визначається як вид і міра належної або необхідної поведінки суб’єкта права, встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи та забезпечувана державою [183, с. 511]. Саме при здійсненні своїх юридичних обов’язків державний виконавець, окрім вчинення дій, прийнятті рішень

може також допустити й бездіяльність, оскільки в даному випадку законодавство зобов’язує діяти його певним чином. У ч. 2 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження” встановлено, що до обов’язків державного виконавця під час здійснення виконавчого провадження належать те, що він зобов’язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб і в порядку, які встановлені виконавчим

документом і законодавством; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору, як учаснику виконавчого провадження, можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених законодавством; роз’яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права й обов’язки [124]. На відміну від прав державного виконавця перелік його обов’язків є вичерпним. Таким чином, під повноваженнями державного виконавця слід розуміти закріплену на нормативно-правовому рівні

сукупність його суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що

здійснюються ним задля реалізації наданих йому державою владних функцій шляхом прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності в межах виконавчого провадження у передбачених законодавством випадках.

Останньою складовою компетенції державного виконавця, що належить розглянути в рамках даного підрозділу представленого наукового дослідження, виступає його юридична відповідальність. У науково-правових колах юридичну відповідальність прийнято розглядати у двох аспектах: ретроспективного й позитивного. Позитивна юридична відповідальність означає, що за належне й ефективне виконання своїх завдань до державного виконавця будуть застосовані сприятливі наслідки. У свою чергу,

ретроспективна або ж негативна юридична відповідальність полягає в застосуванні до державного виконавця несприятливих для нього наслідків у результаті неналежного виконання ним своїх завдань. З огляду на те, що в досліджуваному випадку мова йде про оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця, варто розглядати саме ретроспективну юридичну відповідальність, як міру впливу на його поведінку, задля недопущення прийняття необгрунтованих і незаконних зазначених вище актів. Так, як зазначає О. Ф. Скакун, негативна юридична відповідальність являє собою вид і міру обов’язку посадової особи, що вчинила правопорушення, зазнавати примусового (державно-владного) позбавлення благ особистого, організаційного або майнового характеру. Вищенаведений вид юридичної відповідальності настає за результати роботи, - за неналежне виконання повноважень або перевищення їх обсягну. При цьому поряд з повноваженнями юридична відповідальність є елементом спеціального правового статусу посадової особи [183, с. 530]. У контексті вищенаведеного зазначимо, що недоліком правового регулювання юридичної відповідальності державного виконавця є те, що в Законі України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів” [145], немає жодної згадки про таку відповідальність і основна увага приділена правовому статусу приватного виконавця. Нормативно-правовий акт, що визначав правовий статус до набрання чинності зазначеним вище актом законодавства юридична відповідальність державного виконавця була визначена. Зокрема, відповідно до ст. 11 Закону України “Про державну виконавчу службу”, державні виконавці можуть нести дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність у межах виконання своїх службових обов’язків [132]. Зважаючи на те, що вищенаведені положення втратили законну силу, але не свою актуальність, вважаємо, що вони повинні знайти своє законодавче закріплення в Законі України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів”.

Таким чином, завдяки проведеному вище аналізі, ми дійшли наступних висновків. Адміністративно-правовий статус державного виконавця, як суб’єкта видання рішень, вчинення дій і допущення бездіяльності, що підлягають оскарженню, являє собою закріплену та деталізовану в нормах адміністративного права сукупність елементів, що вказують на місце й призначення державного виконавця в системі суб’єктів правовідносин, що виникають під час оскарження зазначених актів у межах здійснення процедури виконавчого провадження. Окремими елементами адміністративно-правового статусу державного виконавця виступає його правосуб’єктність і компетенція. У свою чергу, вищенаведені елементи мають самостійну структурну побудову. Так, у склад правосуб’єктності державного виконавця входить його право та дієздатність. При цьому в складі дієздатності державного виконавця варто розглядати його деліктоздатність. Варто підкреслити, що правосуб’єктність державного виконавця, як суб’єкта прийняття рішень, вчинення дій та допущення бездіяльності виступає і як окрема складова його адміністративно-правового статусу, і як умова, за якої він може бути наділений таким статусом. У складі компетенції державного виконавця, як окремої структурної складової його адміністративно-правого статусу, варто назвати: предмет відання, що утворений із завдань і функцій державного виконавця; його повноваження, що представляють сукупність прав та обов’язків державного виконавця; та його ретроспективну юридичну відповідальність.

1.3.