Принципи, функції та повноваження державної виконавчої служби

Процеси реформування діяльності Державної виконавчої служби України передбачають концептуальне оновлення адміністративно-правових засобів здійснення виконавчого провадження з примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів майнового і немайнового характеру.

На теоретичному рівні під принципами прийнято розуміти головні, концептуальні ідеї, що розкривають сутність предмета чи явища. Принцип (лат. principum - “основа, початок”) - “основне, вихідне положення якої- небудь наукової системи, теорії... внутрішнє переконання, норма або правило поведінки” [110, с. 22]. Під принципами права А.М. Колодій, О.І. Цибулевська, Н.І. Матузов, А.В.Малько вважають “основоположні начала, ключові ідеї права, що визначають та виражають його сутність..., об’єктивні властивості права. Вони відображають закономірності суспільного розвитку, потреби даного суспільства” [159; 289]. Таке розуміння принципів права ми вважаємо доцільним, якщо зазначені ідеї не відірвані від суспільного життя і належним чином забезпечують його нормативно-правове регулювання. Значну увагу принципам виконавчого провадження як основній діяльності ДВС України приділено такими вченими, як Ю.В. Білоусов, В.А. Кройтор, М.М. Фролов, Н.М. Ясинок. В.С. Авдонін вважає, що принцип (від латинського «principium» - першооснова, основа) як поняття в теорії відображає в системі державного управління закономірності, відносини, взаємозв’язки між її елементами. Принципи синтезують і відбивають об’єктивність законів суспільного розвитку, характерні риси практики управління [1, с. 77].З іншої позиції до принципів підходить А.В. Андрушко, який висловлює точку зору, що на основі принципів організується процес управління, тобто науково обґрунтоване впровадження дій для здійснення управлінських функцій, вибору методів і прийомів управлінського впливу.

Аналіз загальних принципів, що використовуються у адміністративно - правовому регулюванні, показує їх тісний взаємозв’язок з філософсько- правовою теорією, в якій відомі науковці А.М. Колодій, О.Ф. Скакун, В.С. Нерсесянц та інші використовують загальнотеоретичні ідеї, що торкаються і правового регулювання діяльності ДВС при здійсненні примусового виконавчого провадження, у тому числі майнового характеру. Серед них корисними є принципи демократизму, верховенства права, законності, справедливості, гуманізму, науковості, компромісності, гласності, юридичної відповідальності, правового захисту всіх форм власності, загально правової допомоги, взаємної відповідальності за спричинення шкоди, захисту особистих і загально соціальних інтересів тощо. Ці принципи тісно пов’язані з галузевими, міжгалузевими і спеціальними принципами права, оскільки забезпечують останнім повноту адміністративно-правового регулювання під час примусового виконання судових рішень майнового характеру.

Функціональні (галузеві та міжгалузеві) принципи характерні тим, що збігаються з основними напрямками адміністративно-правового регулювання і обґрунтовують об’єктивність здійснення примусового виконавчого провадження та забезпечують тісний взаємозв’язок юридичних норм у правовому регулюванні. Аналіз наукових праць М.Й. Штефана [502, с. 216], М.П. Омельченка [476, с. 53-54], А.Н. Чашина [484, с. 20-21], В.А. Гурєєва, В.В. Гущина, О.В. Ісаєнкової [110, с. 22] створює підґрунтя для визначення принципів адміністративно-правового регулювання примусового виконання рішень судових та інших юрисдикційних органів, на наш погляд, необхідно віднести їх до функціональних.

Коротко проаналізуємо зазначену вище групу принципів. Принцип рівності громадян перед законом означає, що суб’єкти виконавчого провадження, у тому числі й боржник, є юридично рівними перед державним виконавцем. Це означає, що державний примус здійснюється незалежно від статі боржника, його майнового стану, релігійної належності. Водночас реалізуючи цей принцип суб’єкти виконавчого провадження можуть на рівних засадах подавати оскарження, укладати мирову угоду, заявляти відводи, клопотання, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи тощо (ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження») [304].

Недоторканність людини, М.Й. Штефаном визначається як здійснення примусу тільки стосовно майна боржника, коли сам боржник залишається недоторканним, оскільки у виконавчому провадженні України не допускаються такі примусові заходи щодо особи боржника, як арешт, його особливий обшук, привід до виконавця, обмеження територіального пересування [502, с. 56-58]. З урахуванням вектору спрямування діяльності ДВС із примусового виконання рішень цей принцип у чинному законодавстві частіше тлумачиться як принцип недоторканості боржника, проте повинен бути застосований й до інших суб’єктів, які перебувають у певних просторово-часових межах, де здійснюється виконавче провадження.

Принцип недоторканності житла, визначений у ст. 30 Конституції України є непорушним і під час здійснення виконавчого провадження. Сутність принципу розкривається через утримання будь-яких суб’єктів від посягання (пошкодження, проникнення) до місця постійного чи тимчасового проживання і відпочинку людини без її згоди. Дотримання цього принципу є професійним обов’язком державного виконавця у ході примусового виконання рішень майнового характеру по застосуванню адміністративно-процесуальних заходів для примусового проникнення у житло (ст. 18, 22, Закону України «Про виконавче провадження»). Законність дій державного виконавця забезпечується залученням працівників поліції для охорони громадського порядку підчас проведення виконавчих дій (ст.

Конституційний принцип державної мови, визначений ст. 10 Конституції України, визначає мову ведення документів у ДВС, а також відповідні вимоги до мовної підготовки державних виконавців. Ці вимоги містяться у Наказах Мінюсту. Так, у п. 1.6. Порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби діловодство в органах державної виконавчої служби та документування управлінської діяльності здійснюється державною мовою. А відповідно до типових кваліфікаційних характеристик посад державних виконавців, кожен з них повинен володіти українською мовою [368].

Учасники виконавчого провадження мають право робити заяви, давати пояснення і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача (ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження»).

Пріоритетним у діяльності ДВС є принцип імперативності, або субординації. Цей принцип реалізується у зв’язку з тим, що ДВС України у складі Міністерства юстиції виступає єдиним виконавчо-розпорядчим органом, який здійснює примусову реалізацію рішень судових та інших юрисдикційних органів шляхом здійснення виконавчого провадження.

Принцип координаційної взаємодії, який як було зазначено вище реалізований не повною мірою в діяльності ДВС, все ж таки дозволяє їй визначити місце і роль у виконавчому провадженні окремих правоохоронних структур, таких як поліція ОВС, СБУ, державна фіскальна служба, державна митна служба, державна прикордонна служба, окремих банківських структур, їх юридичних відділів та внутрішніх систем безпеки. Координаційна взаємодія ДВС із зазначеними суб’єктами ще належним чином не врегульована чинним законодавством і потребує поліпшення на зразок європейських стандартів щодо примусового виконання рішень майнового характеру.

Колодій А.М., зазначає, що принцип якості надання адміністративних послуг сприяє досягненню ефективного результату діяльності ДВС, у тому числі при здійсненні виконавчого провадження [153, с. 87-88]. Якість надання послуг залежить від удосконалення внутрішньо управлінських, зовнішньо управлінських та інших процесуальних зв’язків державної виконавчої служби. На даний час при опитування 617 громадян було з’ясовано, що при їх зверненні до ДВС якісно послуги були надані у 36, 8% випадків, частково якісно у 18,8%, не якісно у 34% випадків, і 10,4% громадян не змогли оцінити якість роботи ДВС, через такий етап їх взаємодії, що не мав ще юридичних результатів. Критерії якості діяльності ДВС на законодавчому рівне чітко не визначені.

Адміністративно-правова діяльність ДВС в основному регулюється за функціональними принципами, що були визначені Колодій А.М.: синхронності застосування норм матеріального і процесуального права; рівності норм матеріального і процесуального права у забезпеченні виконавчого провадження; поділу сфер регулювання норм матеріального і процесуального права; антибюрократичності; надійності юридичного процесу [153, с. 87-88]. Водночас діяльність ДВС у рамках примусового виконавчого провадження забезпечується специфічними принципами, в основі яких лежить примусовість виконання рішень судових та інших юрисдикційних органів уповноваженим на це державним виконавцем. До цієї групи принципів Клименко О.С. відніс: 1) принцип примусового захисту власності та інтересів стягувача, що базується на застосуванні державним виконавцем заходів адміністративно-правового примусу в ході здійснення виконавчого провадження з метою відновлення майнових прав стягувача; 2) принцип безпосередності примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів; 3) принцип своєчасності здійснення заходів примусового виконання та виконавчих дій пов’язаний з ідеєю швидкого і якісного здійснення примусового виконавчого провадження і означає, що виконавчі дії та примусові заходи виконавчого провадження повинні виконуватися у встановлені законом строки; 4) принцип співвідношення обсягу вимог стягувача і заходів примусового виконання покликаний забезпечити взаємний баланс прав і законних інтересів стягувача і боржника;

5) принцип залучення правоохоронних органів та їх силових структур до примусового виконання рішень; 6) принцип взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями, державними органами та приватними фірмами при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів тощо [143].

Підсумовуючи висловлене, під принципами ДВС вбачаємо систему нормативно закріплених основоположних ідей, що відображають сутність, закономірності будови, особливості функціонування та розвитку ДВС щодо здійснення своїх завдань та функцій.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити дві групи принципів функціонування Державної виконавчої служби:

- загальні (властиві не лише діяльності Державної виконавчої служби, але й діяльності інших органів виконавчої влади);

- спеціальні (властиві лише діяльності Державної виконавчої служби).

До загальних принципів належать: верховенство права, законності

правової впорядкованості, системності, гласності, пріоритетності прав громадян, реординації, субординації, науковості, комбінування, професіоналізму і компетентності, персональної відповідальності, компетенційності, контролю, неупередженості, планомірності.

До спеціальних відносяться принципи: одноособовості прийняття рішення в конкретному виконавчому провадженні, своєчасності виконання рішень, обов’язковості вимог державного виконавця, повного виконання рішень, безпосередності виконавчої діяльності.

При аналізі наукових джерел цікавими постають думки В.А. Кройтора, М.М. Фролова, Н.М. Ясинок щодо значення принципів виконавчого провадження: виступають орієнтиром у нормотворчій діяльності, дозволяючи удосконалювати законодавство про виконавче провадження у відповідності до основних ідей; дозволяють органам примусового виконання і особам, які беруть участь у виконавчому провадженні, забезпечити правильне розуміння законодавства про виконавче провадження і застосовувати його у відповідності з його суттю [429, с. 39].

Якщо на функціональних принципах будується адміністративне та адміністративно-процесуальне регулювання діяльності ДВС щодо примусового виконання рішень майнового характеру, то примусове виконавче провадження безпосередньо забезпечуються спеціальними принципами, у основі яких лежить примусовість виконання рішень судових та інших юрисдикційних органів державним виконавцем. До цієї групи принципів входять:

1) принцип примусового захисту власності та інтересів стягувача, що базується на застосуванні державним виконавцем заходів адміністративно- правового примусу у ході здійснення виконавчого провадження з метою відновлення майнових прав стягувача. Правовою підставою реалізації цього принципу виступають Конституція України (ст. 41) [159], Закони України «Про виконавче провадження» [304], «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ст.ст. 7-9) [307], Кодекс України про адміністративні правопорушення (ст. 188¹³) [150], Цивільний кодекс України (ст.ст.3,182, 316-321), Цивільний процесуальний кодекс України (ст.ст. 373,375-377, 379-382) [482], Інструкція про проведення виконавчих дій (п. п. 5.1 - 5.14, 6.1-6.3) [289] тощо. Примусовість у контексті аналізованого принципу виступає процесом адміністративного та адміністративно-процесуального впливу державного виконавця не тільки на боржника, але й на інших учасників виконавчого провадження, у тому числі державні, колективні й приватні організації - юридичні особи, а також на посадовців (осіб, що здійснюють керівну функцію), які є носіями інформації про власність, майно, фінансовий стан та доходи боржника;

2) принцип безпосередності примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, закріплений ст.2 Закону України «Про виконавче провадження» [305]. Він визначає, що примусове виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, у тому числі майнового характеру, здійснюється державними виконавцями районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів ДВС. Як зазначає М.Й.Штефан, винятком із принципу безпосередності є можливість здійснення примусових виконавчих дій іншими органами, організаціями та посадовими особами на вимогу чи за дорученням державного виконавця (ч. 3 ст. 2, ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження). Вказані науковцем винятки з принципу безпосередності виконавчого провадження за логічним розмірковуванням є опосередкованим виконанням доручень державного виконавця щодо примусової реалізації рішень суду та інших юрисдикційних органів і не входять до змісту цього принципу;

3) принцип опосередкованості примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів є важливим у зв’язку з тим, що під час виконавчого провадження державний виконавець для захисту прав, свобод та інтересів стягувача адміністративно-правовими засобами впливає на інших суб’єктів, які безпосередньо реалізують рішення суду, опосередковане постановою державного виконавця, впливаючи на майно і доходи боржника. За принципом опосередкованості примусового стягнення майна за рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу ДВС фактично делегує повноваження здійснювати стягнення та контроль за надходженням майна та коштів боржника з вирахуванням уповноваженими суб’єктами необхідних за процентною кількістю і якістю окреслених надходжень. Вважаємо таку процедуру позитивною, але в даному випадку виникає проблема здійснення квадроконтролю за виконанням рішення - 1) судом, 2) державним виконавцем 3) відомчим і надвідомчим контролем установою чи організацією, яка забезпечує виконання рішення суду, 4) стягувачем;

4) принцип санкціонованого державного примусу, спрямований на порушення прав боржника, недоторканість житла, право власності є на думку його авторів (С.Я. Фурси і С.В. Щербак) визначальним у формуванні методів виконавчого провадження [475, с. 30]. На наш погляд, актуальність цього принципу полягає у тому, що саме державою у особах суддів, державних виконавців та прокурорів, що здійснюють нагляд за законністю діяльності попередніх, вчиняється примусове виконавче провадження в інтересах стягувача та на його користь з порушенням прав і свобод боржника. Державні гарантії прав і свобод боржника усуваються тільки судом через судове рішення. Одночасно не можемо погодитися з теоретичним обґрунтуванням сенсу та змісту «санкціонованого примусу» вищевказаними авторами у тому, що примус, окрім держави, санкціонується ще й стягувачем [475, с. 30]. Вважаємо, що стягувач уповноважений Законом України «Про звернення громадян» звертатися до державної виконавчої служби з метою задоволення своїх інтересів всупереч інтересів боржника. Санкціонований примус здійснюється тільки державними органами, тобто санкціонується судовою владою від імені держави, а здійснюється примус державним виконавцем. Підкреслимо ще раз - стягувач не може санкціонувати примус відносно боржника державному виконавцеві, оскільки це може зробити тільки держава;

5) принцип своєчасності здійснення заходів примусового виконання та виконавчих дій пов’язаний з ідеєю швидкісного і якісного здійснення примусового виконавчого провадження і означає, що виконавчі дії та примусові заходи виконавчого провадження повинні виконуватися у встановлені законом строки. Позитивність цього принципу полягає у чіткій, з визначенням конкретних строків, інформаційній взаємодії між державним виконавцем та учасниками виконавчого провадження, а також забезпеченні (за ст. 31 Закону України «Про виконавче провадження» [305]) їх конституційних прав та свобод, зокрема права на відпочинок (ст. 45 Конституції України [159]). Таким чином, момент своєчасності у примусовому виконанні рішень суду майнового характеру конкретно визначається складом юридичних фактів, до яких відноситься: наявність рішення суду про заборгованість; виконавчий лист та заява стягувача, а також постанова про відкриття виконавчого провадження, складена державним виконавцем та затверджена начальником відділу ДВС. Результатом принципу своєчасності є обов’язковість вилучення у повному обсязі майна боржника в інтересах стягувача;

6) принцип співвідношення обсягу вимог стягувача і заходів примусового виконання покликаний забезпечити взаємний баланс прав і законних інтересів стягувача і боржника. Заходи примусового виконання, що застосовуються державним виконавцем, повинні бути достатніми для задоволення прав стягувача, але не надлишковими. Вказаний принцип означає, що при зверненні стягнення на майно боржника, накладення на нього арешту, здійснення від імені боржника і за його рахунок певних дій, примусова діяльність державного виконавця повинна бути спрямована на задоволення тільки того обсягу вимог стягувача, які визначені у рішенні суду чи іншого юрисдикційного органу. Як зазначає О.В. Ісаєнкова, даний принцип спрямований, по-перше, на захист боржника від невідповідних борговим та іншим зобов’язанням виплат, по-друге, захистити права стягувача при значній кількості вимог та недостатності коштів і майна боржника для задоволення всіх кредиторів [110, с. 32];

7) принцип залучення правоохоронних органів та їх силових структур до примусового виконання рішень витікає з міжгалузевого принципу координаційної взаємодії і означає, що при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів державний виконавець з метою забезпечення громадського порядку має право залучати до їх проведення працівників органів внутрішніх справ (ч.ч.2-3 ст.10 Закону України «Про виконавче провадження» [305]);

8) принцип взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями, державними органами та приватними фірмами при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів покликаний, на нашу думку, спростити діяльність судового виконавця та прискорити процес виконавчого провадження. На підставі цього принципу державним виконавцем можуть залучатися до проведення виконавчих дій експерти, спеціалісти, суб\'єкти оціночної діяльності, перекладачі, спеціалізовані організації (на тендерній основі) для реалізації майна боржника (ст. 5, 14, 15, 57, 61 Закону України «Про виконавче провадження» [305]), що значно розширює можливості державного виконавця із виконання покладених на нього обов’язків.

Визначені принципи, на нашу думку, є основоположними у діяльності державного виконавця з приводу примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, у тому числі й майнового характеру. Одночасно стверджуємо, що у зв’язку з реформуванням процесу державного провадження, зокрема, з пропозиціями введення інституту присяжних виконавців, прогнозуємо появу нових спеціальних принципів виконавчого провадження: добровільності об’єднання, самоврядності, колегіальності, поєднання партнерства та конкурентності з державними виконавцями, креативності примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів.

Значення вище окреслених принципів виконавчого провадження полягає у формуванні основних засад організації та діяльності державної виконавчої служби України у сфері примусового виконання; вони є індивідуалізуючою ознакою правового інституту у галузі адміністративного права, а також ДВС в Україні. За специфікою її діяльності ці принципи є взаємозв’язаною, взаємоузгодженою системою, в якій порушення одного з принципів тягне за собою порушення інших [219, с. 69-71].

З урахуванням змісту ст. 4 «Принципи діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців» Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та проведеного вище дослідження теорії щодо системи принципів діяльності ДВС в Україні пропонуємо доповнити цю статтю принципами сумлінності та конфіденційності, що розкриваються через обов’язок державних виконавців не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність, а також принципом недопущення конфлікту інтересів.

Звертаючись до фундаментальних засад побудови державної служби взагалі та державної виконавчої служби зокрема необхідно розглянути принципи діяльності ДВС за чинним законодавством, оскільки вони є базисом для її функціонування, несучою конструкцією, на якій базуються і реалізуються окремі норми права, що визначають структуру, правовий статус та правозастосовну діяльність цього державного органу.

До системи принципів діяльності ДВС в Україні Чумак О.О., відніс принципи законності, реординації, обов’язковості вимог державного виконавця, своєчасності, пріоритетності звернення стягнення на майно боржників-громадян та інші. Чумак О.О. зауважує, що у зв’язку із постійним реформуванням ДВС питання принципів сьогодні є відкритим [491, с. 7-8]. На наш погляд, такі наукові підходи створили базу для нового витка еволюції принципів, що знаходять свою реалізацію у сфері виконавчого провадження. Вимоги сучасної науки щодо виокремлення окремої галузі виконавчого права та потреби практики у Виконавчому кодексі обумовлюють необхідність широкого погляду на систему зазначених вище принципів. Пропонуємо систематизувати вже вироблені наукою та практикою принципи, що використовуються у сфері виконавчого провадження за критерієм за комплексним критерієм, пов’язаним із колом суспільних відносин, що існують навколо різних етапів та елементів системи виконання рішень. За цим критерієм пропонуємо визначати принципи: механізму виконання рішень, , принципи виконавчого процесу, принципи виконавчого провадження, принципи діяльності ДВС, принципи діяльності державних виконавців; принципи контролю за діяльністю ДВС, принципи взаємодії ДВС із іншими суб’єктами тощо. З урахуванням обсягу суспільних відносин, об’єднаних однією метою, в яких діють принципи виконання рішень їх можна згрупувати як наскрізні та локальні.

З урахуванням реформи системи виконання рішень, що була змінена з державної на змішану, правові засади виконання рішень визначають діяльність як державних так і приватних виконавців. Так, відповідно до ст. 4 «Принципи діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців» Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об’єктивності; 5) обов’язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, а також 10) сумлінності та конфіденційності, оскільки державний виконавець та приватний виконавець повинні не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність; 11) недопущення конфлікту інтересів [379]. Останні два принципи не віднесені до загального переліку, проте визначені у п. 2 та 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до ст.2 «Засади виконавчого провадження», визначені засади виконавчого провадження, що регулюють діяльність органів ДВС як учасника виконавчого провадження, а саме : 1) верховенства права; 2) обов’язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об’єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців [304]. Зазначені два переліки визначають основні ідеї, на яких побудована сучасна діяльність органів ДВС. Перелік принципів визначених у Законі України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», майже повністю повторюється, з тією тільки різницею, що Закон України «Про виконавче провадження» передбачає ще принцип розумності строків виконавчого провадження та забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. Отже, можна виділити дві групи принципів функціонування Державної виконавчої служби: загальні (властиві не лише діяльності Державної виконавчої служби, але й діяльності інших органів виконавчої влади) та спеціальні (властиві лише діяльності Державної виконавчої служби). Бабіч В.А., поділяє принципи діяльності ДВС на дві групи наступним чином, а саме до загальних принципів він відносить принципи верховенства права, законності правової впорядкованості, системності, гласності, пріоритетності прав громадян, реординації, субординації, науковості, комбінування, професіоналізму і компетентності, персональної відповідальності, компетенційності, контролю, неупередженості, планомірності; до спеціальних, цей науковець пропонує віднести принципи одноособовості прийняття рішення в конкретному виконавчому провадженні, своєчасності виконання рішень, обов’язковості вимог державного виконавця, повного виконання рішень, безпосередності виконавчої діяльності [18]. Таким чином цей науковець, ще доповнює перелік нормативно-визначених принципів, такими як принципи системності, реорганізації, субординації, науковості, комбінування, персональної відповідальності, компетенційності, контролю, неупередженості, планомірності, одноособовості прийняття рішення в конкретному виконавчому провадженні, своєчасності виконання рішень, повного виконання рішень, безпосередності виконавчої діяльності.

Розглядаючи загальний зміст принципів діяльності Державної виконавчої служби, необхідно почати з принципу верховенства права, у якому втілюється забезпечення неухильного дотримання прав і свобод стягувача, боржника та інших учасників виконавчого провадження, адміністративного та судового оскарження суб’єктами виконавчого провадження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців та інших посадових осіб Державної виконавчої служби. Не декларування, а практичне застосування цього принципу повинно стати основою для діяльності учасників виконавчого провадження.

Наголошуючи перш за все на принципі верховенства права з його вимогами підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації прав людини, забезпечення їхньої пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичної держави, на нашу думку, доцільно було б розповсюджувати дію даного принципу і стосовно самих державних службовців як рівноправних суб\'єктів відносин, які відбуваються на ґрунті реорганізації. Це особливо важливо для державних виконавців, які за характером діяльності нерідко потрапляють у ситуації, коли вони потребують принципу верховенства права щодо них самих.

Принцип законності є одним із загальних принципів організації діяльності Державної виконавчої служби, він був і залишатиметься базовим у будь-якій державі. Згідно зі статтею 19 Основного Закону України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений

Конституцією України [159]. Як зазначають Фурса С.Я. та Щербак С.В. дотримання законності в діяльності Державної виконавчої служби означає:

- дотримання посадовими особами Державної виконавчої служби нормативно-правових актів і індивідуальних актів управління;

- узгодженість індивідуальних актів управління із нормами нормативно-правових актів, а також індивідуальними актами вищого рівня;

- прийняття управлінських рішень посадовими особами Державної виконавчої служби не лише відповідно до «букви закону», тобто чинного законодавства та підзаконних нормативних актів, але й «духу закону», тобто принципів права, згідно з якими і були прийняті відповідні норми чи рішення. Остання ознака, на думку Фурси С.Я. та Щербак С.В. є особливо важливою через наявність в органах Державної виконавчої служби такої характерної можливості, як свобода адміністративного розсуду [477, с. 19].

З принципом верховенства права і законності, наголошують Фурса С.Я. та Щербак С.В. тісно пов’язаний принцип правової впорядкованості. Даний принцип об’єктивно обумовлює необхідність головним чином законодавчого визначення, причому в «правових» законах, основних аспектів цілей, функцій, структур, процесу самих принципів організації та діяльності органів Державної виконавчої служби [477, с. 19].

Сучасний стан правового регулювання виконавчого провадження свідчить про сконцентрованість законодавця на правовому описі статусу приватних виконавців, водночас фіксується деяка недооцінка законодавцем системності правового регулювання роботи ДВС. Порушення вітчизняної традиції цілісної системи правових норм, що визначають усі елементи адміністративно-правового статусу ДВС у всьому різноманітті її внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків може призвести до непогодженості окремих його сторін та до суперечливості прийнятих управлінських рішень ДВС. Тому серед загальних принципів функціонування Державної виконавчої служби важливе значення має принцип системності, що проявляється в об’єднанні, при відповідній диференціації окремих взаємообумовлених видів діяльності, необхідних для реалізації конкретних цілей Державної виконавчої служби та управління нею.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» підвищив вимоги до державних органів щодо відкритості їх діяльності суспільству [326]. Тенденції інформування суспільства у сфері діяльності органів ДВС у майбутньому тільки посилюватимуться. Зазначені обставини підвищують рівень значущості принципу гласності в діяльності ДВС. Суспільство здійснює контроль за діяльністю органів Державної виконавчої служби. У результаті цього послідовне дотримання принципу гласності активно працює на процес зміцнення законності. Зміст гласності як принципу в діяльності органів Державної виконавчої служби - це забезпечення правдивою, своєчасною інформацією громадськість, учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій. Особливу роль при реалізації принципу гласності відіграють сайти органів ДВС.

Конституція України визначає права та свободи людини як найвищу цінність, закріплює їх як визначальні для діяльності та політики держави Принцип пріоритетності прав громадян юридично пов’язує і позитивно обмежує дії держави та її органів. Відповідно до цього принципу кожен орган Державної виконавчої служби повинен створюватись і функціонувати не задля задоволення тих чи інших потреб державних виконавців, а для найповнішої реалізації інтересів громадян країни та публічного інтересу.

Ще одним важливим принципом діяльності ДВС є реалізація принципу реординації. Фурса С.Я. та Щербак С.В. зазначають, що у виконавчому провадженні він виявляється так: стягувач звертається до відповідного відділу Державної виконавчої служби з вимогою про примусове виконання рішення суду або іншого юрисдикційного органу, при цьому він має право отримати стягувальні суми чи майно у строки, передбачені законодавством, з дотриманням усіх його прав та інтересів без завдання йому будь-якої шкоди, але сам повинен дотримуватися правил виконавчого провадження, не перешкоджати державному виконавцю під час проведення виконавчих дій, виконувати всі його вимоги та не вчиняти правопорушень, за які у виконавчому провадженні встановлена відповідальність. Державний виконавець, що відкрив виконавче провадження, вправі вимагати належного виконання сторонами своїх обов’язків, а також сам наділений широким колом прав, що сприяють виконанню ним своїх службових обов’язків [474, с. 12].

Важливість принципу «обов\'язковості вимог державного виконавця та своєчасності виконання рішень» на думку, М.Й. Штефана, незаперечна і потребує активної та рішучої державної підтримки [502, с. 216]. Як наголошує цей науковець, обов\'язковість виконання вимог державного виконавця забезпечується низкою негативних наслідків, що їх тягне за собою невиконання порушником цих вимог, а саме стягнення виконавчого збору, цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність [502, с. 216].

Один із активних дослідників принципів діяльності ДВС В.С. Щербак характеризує ще декілька принципів, а саме: принцип субординації, принцип науковості, принцип комбінування. Так, на думку цього дослідника, принцип субординації виявляється в відносинах підпорядкованості органів Державної виконавчої служби органам Міністерства юстиції України. Але, крім системи підпорядкування відділів Державної виконавчої служби відповідним управлінням юстиції, існує внутрішня система підпорядкування в самій Державній виконавчій службі, що полягає в особливому порядку призначення на посади та звільнення з посади державних виконавців. Цей порядок визначений у ст. 11 «Порядку призначення на посади та звільнення з посад працівників органів державної виконавчої служби», Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Державні виконавці та інші працівники органів державної виконавчої служби, які є державними службовцями, призначаються на посади та звільняються з посад у порядку, встановленому Законом України "Про державну службу", з урахуванням особливостей, визначених законодавством [379].

Принцип науковості, зазначає В.С. Щербак, що відноситься до загальних, означає вимогу наукової обґрунтованості діяльності органів Державної виконавчої служби і її посадових осіб, впровадження на підставі наукових розробок рекомендацій та передового практичного досвіду в діяльність органів Державної виконавчої служби найбільш досконалих та ефективних форм і методів роботи; недопустимість керування без компетентності, повного знання предмета та науки управління; керівники органів Державної виконавчої служби повинні приділяти значну увагу при вирішенні проблем управління залученню фахівців для розробки проекту рішення, отримання висновків компетентних наукових установ чи окремих вчених. Результатом реалізації цього принципу на практиці стають методичні рекомендації, наприклад щодо державної реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна на підставі рішень судів [241], Порядок проведення перевірок територіальними управліннями юстиції підвідомчих їм відділів державної виконавчої служби, відділів державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційних служб територіальних управлінь юстиції та державних нотаріальних контор [293]; Методичні рекомендації щодо складання і направлення до суду подання про тимчасове обмеження особи у праві виїзду (боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи) за межі України та порядку виконання судового рішення стосовно такого обмеження [242] тощо.

Принцип комбінування, зазначає В.С. Щербак, спрямований на недопущення дублювання і паралелізму в управлінській діяльності структурних підрозділів Державної виконавчої служби, непогодженості між ними, наявності зайвих проміжних ланок, відсутності, недостатності та застарілості правової регламентації їх статусу [477, с. 19].

Принцип професіоналізму і компетентності посадових осіб Державної виконавчої служби включає в себе чинники, різні за своєю сутністю, але взаємообумовлені і взаємопов’язані. Дотримання принципу професіоналізму і компетентності зобов’язує посадових осіб Державної виконавчої служби: бути постійно готовими до здійснення посадових повноважень; добре знати предмет власної державно-службової діяльності; знати свої обов’язки і права, повною мірою і якісно здійснювати функції і повноваження, передбачені законодавством і посадовими положеннями та інструкціями; володіти правилами і процедурами діяльності в органах Державної виконавчої служби; мати загальну і спеціальну професійну підготовку; знати юридичні і морально-етичні норми у сфері державної служби і виконавчого провадження зокрема. Вимоги до кваліфікації державних виконавців деталізуються в окремих підзаконних актах, наприклад у Наказі Міністерства юстиції України «Про затвердження типових кваліфікаційних характеристик посад державних виконавців» [368].

В.А. Бабич визначає, що принцип персональної відповідальності посадових осіб Державної виконавчої служби займає особливе місце у системі принципів і відіграє важливу роль у практичній реалізації завдань і функцій Державної виконавчої служби. Даний принцип закріплює саме юридичну відповідальність: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову. У першу чергу посадова особа органів Державної виконавчої служби несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх службових обов’язків [18].

Принцип контролю знаходить своє практичне втілення у повноваженнях відповідних органів Міністерства юстиції України, визначених у законодавстві України перевіряти ефективність діяльності, що проводиться органами Державної виконавчої служби. Такі контрольні повноваження закріплені у Типовому положенні про управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі та Типовому положенні про відділ державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі [369; 370]. Метою відомчого контролю Міністерства юстиції України є забезпечення злагодженої, чіткої роботи органів Державної виконавчої служби України і якісного виконання її посадовими особами покладених на них обов’язків. Реалізація такого контролю на нижньому рівні системи органів ДВС, реалізується, наприклад шляхом прийняття Розпоряджень Г оловних управлінь юстиції у областях. Прикладом такого документу може стати Розпорядження Головного управління юстиції у Запорізькій області Управління державної виконавчої служби «Про розподіл обов’язків з кураторства підпорядкованих органів державної виконавчої служби Запорізької області між працівниками відділу організації та контролю за виконанням рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області» [392].

Неупередженість державного виконавця є однією з основ його правового статусу як учасника виконавчого провадження. Принцип неупередженості державного виконавця спирається на інститут самовідводу державного виконавця або його відводу сторонами, або їх представниками. Відповідно до ст. 23 «Відводи у виконавчому провадженні» Закону України «Про виконавче провадження» у разі виявлення обставин, передбачених частиною четвертою статті 5 цього Закону, виконавець зобов’язаний заявити самовідвід та повідомити про це стягувача. Так, ця процедура застосовується якщо 1) боржником або стягувачем є сам виконавець, близькі йому особи (особи, які разом проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки з виконавцем (у тому числі особи, які разом проживають, але не перебувають у шлюбі), а також незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням виконавця), пов’язані з ним особи, а саме юридичні та/або фізичні особи, відносини між якими можуть впливати на умови або результати їхньої діяльності чи діяльності осіб, яких вони представляють, тобто виконавець безпосередньо та/або опосередковано (через пов’язаних осіб) володіє корпоративними правами юридичної особи, яка є стороною виконавчого провадження, чи спільно з юридичною та/або фізичною особою, яка є стороною виконавчого провадження, володіє корпоративними правами будь-якої юридичної особи чи виконавець має право та/або повноваження призначати (обирати) одноособовий виконавчий орган або колегіальний склад виконавчого органу/склад наглядової ради зазначених юридичних осіб; 2) боржником або стягувачем є особа, яка перебуває у трудових відносинах з таким виконавцем; 3) виконавець, близька йому особа або особа, яка перебуває з виконавцем у трудових відносинах, має реальний або потенційний конфлікт інтересів; 4) сума стягнення за виконавчим документом з урахуванням сум за виконавчими документами, що вже перебувають на виконанні у приватного виконавця, перевищує мінімальний розмір страхової суми за договором страхування цивільно- правової відповідальності такого приватного виконавця [304]. Таким чином, загальними підставами для відводу мають бути - заінтересованість у результаті виконання рішень або інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця.

Ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що тих самих підстав, зазначених вище, відвід виконавцю може бути заявлений стягувачем, боржником або їхніми представниками. Відвід має бути вмотивованим, викладеним у письмовій формі і може бути заявлений у будь- який час до закінчення виконавчого провадження. питання про відвід державного виконавця, який не заявив самовідвід, вирішується начальником відділу, якому підпорядкований державний виконавець, про що виноситься постанова., а питання про відвід, самовідвід начальника відділу або всіх державних виконавців зазначеного відділу вирішується керівником органу державної виконавчої служби вищого рівня. Постанова про задоволення чи відмову в задоволенні відводу, самовідводу начальника відділу або всіх державних виконавців зазначеного відділу може бути оскаржена в 10-денний строк. У разі відводу державного виконавця виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або іншому органу державної виконавчої служби [304]. Така детальна регламентація застосування процедури відводу та самовідводу державного виконавця дозволяє зберегти системність виконавчого провадження та при переданні справи до іншого органу ДВС чи державного виконавця забезпечити неупереджене та повне виконання рішення.

Для забезпечення повного виконання рішень у виконавчому провадженні існує механізм застосування заходів примусового виконання, а саме : звернення стягнення на майно боржника, звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника, вилучення у боржника і передачу стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні, інші заходи, передбаченні рішенням, відібрання дитини, зобов’язання виконати певні дії або утриматися від їхнього вчинення. Як правило виконання рішення реалізується через звернення стягнення на майно боржників: і лише за їх відсутності - на заробітну плату та інші види доходів боржника. Таким чином, слід вести мову про принцип пріоритетності звернення стягнення на майно боржників.

При виконавчому провадженні важлива повна професійна віддача державного виконавця, спрямована на застосування всіх правових заходів для реалізації рішення компетентного органу. На наш погляд це реалізується через принцип безпосередності виконавчої діяльності, який полягає в наданні повноважень на вчинення дій виконавчого провадження лише одному державному виконавцю [188].

Законодавчо закріплене завдання державної виконавчої служби до реформи виконавчого провадження 2016 року було визначено Положенням про Державну виконавчу службу [344]. На той час основними завданням ДВС були реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень; внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання рішень; здійснення освітньо-роз’яснювальної

роботи з питань виконання рішень [345]. Ці напрямки діяльності Державної виконавчої служби відображають сутність функцій держави, які покладені на спеціально утворений орган державної виконавчої влади і мають як суто організаційний, так і нормативно-правовий аспекти, оскільки всі організаційні питання набувають своєї правової інституціоналізації та юридичного закріплення.

За час функціонування державної виконавчої служби неодноразово на законодавчому та підзаконному рівнях змінювалися організаційно-правові засади її діяльності, механізм правового регулювання примусових заходів тощо, але практично не змінилося її завдання навіть у нинішніх умовах удосконалення законодавства, що регулює виконавчі правовідносини.

З реформуванням організаційно-правових засад примусового виконання рішень виникає потреба у детальному аналізі завдань та функцій Державної виконавчої служби, що дасть можливість сформулювати сучасні шляхи їх реалізації та удосконалення.

Основним завданням ДВС безспірно було і залишається забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку встановленому законодавством України. Основним методом виконання рішень є державний примус, правом на застосування якого на законодавчому рівні наділена державна виконавча служба України. Особливість правового статусу державної виконавчої служби визначається саме примусове виконанням рішень, що не виконані самостійно зобов’язаними особами. Державний примус характеризується тим, що він використовується спеціально уповноваженим державним органом до зобов’язаних осіб з метою спонукати чи примусити їх виконати покладені на них юридичні обов’язки. Різновидом державного примусу є адміністративний примус, який використовує у своїй діяльності державна виконавча служба України, а його основним змістом є звернення стягнення на майно боржника, що здійснюється всупереч його волі. Тобто примусовість виконання рішення означає, що його виконання здійснюється державною виконавчою службою незалежно від бажання боржника, відносно якого винесено це рішення, підкоритися йому чи ні. Тому нагальною потребою є доповнення названого пункту словом примусове, чим буде підкреслено не тільки основне призначення державної виконавчої служби, але й особливий метод її діяльності.

Аналізуючи інші складові елементи завдання щодо виконання рішень, слід зазначити, що воно має як організаційний, так і правовий зміст. Змістом організаційних заходів, як однієї з форм управлінської діяльності органу виконавчої влади, є розроблення інструктивно-методичних програм діяльності, роз’яснення змісту нормативно-правових актів, перевірка діяльності підпорядкованих органів, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення служби тощо. Ці та інші організаційні заходи повинні створювати умови для успішного виконання головного завдання служби і досягнення поставленої мети, якою є реальне виконання судових та інших рішень.

Здійснення організаційних заходів сприяє і реалізації інших елементів завдання з виконання рішень, які повинні виконуватися своєчасно, повно і неупереджено. Під своєчасністю розуміється дотримання строків виконання, визначених процесуальними нормами законодавства про виконавче провадження. Так, за загальними правилами виконавчого провадження, що діяли до прийняттю нового Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов’язаний був провести виконавчі дії по рішеннях суду немайнового характеру повинен провести виконавчі дії у двомісячний термін, а по інших виконавчих документах - протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. На теперішній час такі строки не передбачено [306]. Встановлюючи такі часові межі до реформи 2016 року для виконання рішень держава, з одного боку, переслідувала мету забезпечення реалізації конституційних принципів щодо обов’язковості виконання судових рішень та захисту порушених прав суб’єктів правовідносин у розумні строки, а з іншого боку - строки, як правова категорія, виступають своєрідним стимулом для забезпечення законності в процесі примусового виконання рішень та й правовою підставою для заохочення державного виконавця за своєчасне виконання рішення. На даний час чинне законодавство визначає, що виконавче провадження здійснюється з дотримання розумності строків, а по окремим виконавчим діям передбачені конкретні строки прийняття рішень виконавцями. Так, ст. 13 «Строки прийняття рішень виконавцями та вчинення виконавчих дій» Закону України «Про виконавче провадження» визначено наступне: під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Конкретизовані процесуальні строки тільки у таких випадках: 1) арешт на майно (кошти) накладається не пізніше наступного робочого дня після його виявлення; 2) платіжні вимоги на примусове списання коштів надсилаються не пізніше наступного робочого дня після накладення арешту та в подальшому не пізніше наступного робочого дня з дня отримання інформації про наявність коштів на рахунках; 3) опис та арешт майна здійснюються не пізніш як на п’ятий робочий день з дня отримання інформації про його місцезнаходження; 4) постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника; 5) не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов’язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника; 6) виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження, у подальшому така перевірка проводиться виконавцем не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника. В будь- якому випадку, державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому Законом порядку, а саме: 1) закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 39 Закону; 2) повернення виконавчого документа стягувачу - згідно зі ст. 37 Закону; 3) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу, який його видав, згідно із статтею 38 Закону. За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом. Порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Зіжоном [304].

Обов’язковою умовою досягнення кінцевої мети завдання державної виконавчої служби є повнота виконання рішення, під чим розуміється виконання всіх вимог виконавчого документа по відновленню порушених прав стягувача. Тобто, виконання повинно бути не частковим, а виконаним у повному обсязі, у точній відповідності зі змістом виконавчого документа. Неупередженість виконання рішень полягає у тому, що державна виконавча служба та її посадові особи у процесі виконання рішень мають керуватися виключно вимогами закону та змістом виконуваного рішення без урахування власного ставлення до сторони виконавчого провадження, а також власної оцінки доцільності та справедливості постановленого рішення. Таким чином, строки, повнота та неупередженість примусового виконання рішень мають юридичний зміст і виступають принципами виконавчого провадження, що закріплені у відповідних нормах законодавства про виконавче провадження.

Саме з дотриманням цих принципів можливе виконання завдання з примусового виконання рішення та досягнення його мети.

У Положенні «Про Державну виконавчу службу України» було визначено такі завдання, як реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень; внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання рішень; здійснення освітньо- роз’яснювальної роботи з питань виконання рішень [345]. Але з огляду на наведені вище підходи щодо розмежування завдань і функцій держави та її органів, ці положення містили скоріше ознаки функцій, оскільки їх змістом були напрямки діяльності, що спрямовувались на забезпечення виконання поставленого перед службою завдання. Так, формування державної політики у сфері виконання рішень проявлялось у формуванні та розвитку засад правового регулювання виконавчих правовідносин, визначенні пріоритетів примусового виконання рішень, створенням організаційного механізму виконання рішень. З цим напрямком діяльності тісно була пов’язана і функція внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання рішень, що є наслідком управлінської діяльності Державної виконавчої служби, в процесі якої виникала необхідність удосконалення як організаційних, так і практичних аспектів механізму примусового виконання рішень на рівні нормативно - правового регулювання.

Зарахування зазначених вище нормативних приписів ст. 3 Положення про державну виконавчу службу, що втратило чинність, до функцій дало б змогу уточнити призначення Державної виконавчої служби України. Тобто функції Державної виконавчої служби як органу центральної виконавчої влади слід було розуміти як відносно самостійні та якісно однорідні напрямки діяльності цього органу, що забезпечують реалізацію завдання з примусового виконання судових та інших рішень і досягнення поставленої мети щодо захисту порушених прав та інтересів суб’єктів правовідносин.

З урахуванням останніх змін законодавства, що регулює діяльність ДВС, змінились підходи законодавця до формулювання завдань ДВС, а функції так і не були оформлені на законодавчому рівні. Відповідно до ст. 3 «Завдання органів державної виконавчої служби та приватних виконавців» Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців стало своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом [379]. Таким чином законодавець залишив тільки одне завдання ДВС і за логікою викладеною вище таким чином визначив основну функцію ДВС. Водночас повернення ДВС до системи органів Міністерства юстиції такі функції ДВС, як реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень; внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання рішень; здійснення освітньо- роз’яснювальної роботи з питань виконання рішень як реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень; внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання рішень; здійснення освітньо-роз’яснювальної роботи з питань виконання рішень, перейшли до Міністерства юстиції України та набули детальнішої правової регламентації. Так, відповідно до Положення про Міністерство юстиції України основними завданнями Мін’юсту у сфері виконання рішень є : 1) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері організації примусового виконання рішень (п. 2-³); 2) забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством (п. 2-⁴); 3) забезпечує розміщення на своєму офіційному веб-сайті оголошень про проведення аукціонів з продажу майна боржників у процедурах банкрутства; забезпечує розміщення відомостей про результати аукціонів або про їх скасування; забезпечує розміщення оголошень про проведення загальних зборів кредиторів у процедурі санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство (п. 53); 4) організовує, контролює та здійснює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом (п. 83-²¹) ; 5 ) забезпечує доступ державних та

приватних виконавців до баз даних і реєстрів, зокрема електронних, що містять інформацію про боржників, їх майно та кошти (п. 83-²²); 5) забезпечує функціонування автоматизованої системи виконавчого провадження (п. 83-²³); 6) здійснює контроль за діяльністю державних виконавців (п. 83-²⁴); 7) здійснює відповідно до закону державне

регулювання діяльності приватного виконавця ( п. 83-²⁵) [347]; 8) організовує ведення обліково-статистичної звітності( п. 83-²⁶); 9) надає державним та приватним виконавцям роз’яснення та рекомендації з питань примусового виконання рішень (п. 83-²⁷); 10) забезпечує контроль за роботою структурних підрозділів територіальних органів Мін’юсту, що забезпечують здійснення повноважень у сфері примусового виконання рішень (п. 83-²⁸); 11) здійснює міжнародне співробітництво у сфері примусового виконання рішень, налагоджує і підтримує зв’язки з міжнародними організаціями (п. 83-²⁹); 12) виконує аналітичні, інформаційні, методичні, організаційні та інші види робіт, пов’язані із забезпеченням реалізації арештованого майна (п. 83-³⁰); 13) затверджує зразки та описи печаток органів державної виконавчої служби, приватного виконавця (п. 83-³¹); 14) організовує освітньо-роз’яснювальну роботу, зокрема в засобах масової інформації, з питань, що стосуються виконання завдань Мін’юсту (п. 83-³³). Також Мін’юст з метою організації своєї діяльності у сфері виконання рішень організовує та контролює роботу державних виконавців, вживає заходів щодо її поліпшення, здійснює керівництво та проводить перевірку діяльності структурних підрозділів територіальних органів Мін’юсту, що забезпечують здійснення повноважень у сфері організації примусового виконання рішень (п. 3-²) [347]. З урахуванням того, що органи ДВС входять до системи органів Мінюсту, Департамент державної виконавчої служби є структурним підрозділом Міністерства, а в Україні діє змішана система виконання рішень вважаємо за можливе під функціями Державної виконавчої служби розуміти як відносно самостійні та якісно однорідні напрямки діяльності цієї служби в особі її органів, щодо своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. На наш погляд, для систематизації правового регулювання діяльності ДВС необхідно доповнити ст. 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» переліком функцій ДВС.

Серед останніх наукових досліджень функцій ДВС було дослідження Чумака О.О., відповідно до результатів якого цей науковець визначив наступні функції ДВС: функції внутрішньої організації (управлінські), до яких було зараховано функції загального керівництва, аналітичного, інформаційного та методичного забезпечення, добору кадрів, ведення реєстрів тощо; 2) зовнішнього регулювання (виконавські), до яких віднесено функції безпосередньо своєчасного, повного, неупередженого виконання рішень, освітньо-розяснювальної роботи, розгляду звернень тощо [491, с. 11]. На наш погляд, ця систематизація вже дещо застаріла, оскільки як було вище зазначено Міністерство юстиції України перебрало на себе частину цих функцій.

Аналізуючи ці напрямки діяльності державної виконавчої служби слід виходити з позиції, що функції та завдання органів державної влади є продовженням функцій та завдань держави і вони тісно пов’язані між собою, але мають різний юридичний зміст та призначення. Це випливає із загальних вчень про державу і право, зазначають Зайчук О.В. та Оніщенко Н.М.., де розмежовується зміст категорій «завдання» та «функція» держави. Якщо завдання держави визначаються як кінцева мета діяльності, тобто те, що необхідно зробити, то функція - це діяльність держави, процес вирішення завдання, специфічні прояви, конкретні визначення соціального призначення держави у діяльності її органів [91, с. 71]. Скакун О. Ф. вважає, що функції держави визначаються як головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність [424, с. 48]. Характеризуючи завдання та функції будь-якого державного органу необхідно виходити з того, що в залежності від поставлених завдань, виконуються вони конкретно взятим органом, яким у нашому випадку є

Державна виконавча служба України. Виходячи з позиції розмежування завдань та функцій держави в цілому, варто у такому ж руслі розглядати і завдання та функції Державної виконавчої служби в умовах її реформування.

Для оптимізації правового регулювання відносин у сфері примусового виконання судових рішень не можна обмежитись тільки подоланням колізій та прогалин у законодавстві про державну виконавчу службу та виконавче провадження. Ці зміни мають носити більш глибокий характер і у їх основу мають бути покладені принципи, що містяться у Рекомендації Rec (2003) 17 2003 р. Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо примусового виконання, а також Керівних принципах для ефективного застосування існуючих рекомендацій Ради Європи по захисту прав (постанова ЄКЕП з виконання), які прийняті Європейською комісією з ефективності правосуддя 9-10 грудня 2009 р [405].

2.3.