Виконавчі документи за рішеннями що підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою

Невід’ємною складовою адміністративно-правового статусу органів Державної виконавчої служби є їх юрисдикція. Органами державної влади різної компетенції приймається значний обсяг рішень, які підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Як зазначає Клименко О.С., важливим є той факт, що всі рішення, які видаються несудовими органами, самі по собі вже є виконавчими документами, натомість майже всі судові рішення для приведення рішення до примусового виконання потребують видачі окремого виконавчого документа. Винятком з цього правила можна вважати лише ухвали судів про вжиття заходів забезпечення позову, ухвали про вжиття запобіжних заходів (в господарському процесі), ухвали про вжиття тимчасових заходів (у справах про захист авторських та суміжних справ) та постанови судів з адміністративних справ, які самі по собі є виконавчими документами.

Прогресивною та систематизуючою сферу виконавчого провадження є пропозицією деяких науковців щодо черговості виконання рішень відповідно до ієрархії органів, що їх прийняли. З урахуванням системи вітчизняної судової гілки влади, пропонується під юрисдикцію державної виконавчої служби передати і рішення Конституційного Суду України. Дотримання запропонованого принципу дозволить встановити черговість виконання рішень згідно з процесуальними строками і за їхньою соціальною важливістю та значенням можливих наслідків невиконання. Саме такий підхід є виправданим і доцільним.

В праці С.Я. Фурса та С.В. Щербакова «Виконавче провадження в Україні» йдеться про розмежування державним виконавцем рішень органів, що виконують державні функції та «різних недержавних органів». Зокрема, автори наполягають на тому, що «...державні органи не можуть без контролю (автоматично) виконувати рішення недержавних установ, оскільки в противному разі держава втратить важелі впливу на суспільні відносини. Тому рішення різних юрисдикційних органів перед їхнім зверненням до виконання потребують відповідної перевірки на предмет їхньої законності компетентними державними установами» [474].

Для тих, хто недостатньо знайомий з процедурою виконавчого провадження і завантаженістю державних виконавців така пропозиція могла б бути прийнятною. З погляду практичного працівника, державному виконавцю мабуть доцільніше сумлінно і грамотно користуватися законами і підзаконними актами, що регламентують виконавче провадження, і в жодному разі не вдаватися до самочинних розслідувань щодо виявлення додаткових підтверджень законності тих чи інших рішень, оскільки він не має відповідної компетенції.

Примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) в Україні покладається на ДВС на підставі виконавчих документів, які видані органом , що прийняв рішення. Перелік виконавчих документів, які підлягають виконанню виконавчою службою перелічено в ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно із законодавством до виконавчих документів належать: 1) виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово - промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; 2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 3) судові накази; 4) виконавчі написи нотаріусів; 5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; 6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу; 8) рішення інших органів державної влади, як що їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу; 9) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

За результатами анкетування державних виконавців було визначено групи виконавчих документів, що найчастіше перебувають у їх провадженнях: виконавчі листи та накази, що видаються судами - 68 %; постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору - 38,3 %; посвідчення комісій із трудових спорів - 15,8 %; постанови органів та посадових осіб, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, - 13,4 %; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, - 12,1 %; виконавчі написи нотаріусів - 9 %; рішення інших державних органів та Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами, - 8,8 %; рішення суб’єктів державного фінансового моніторингу - 6,9 %, інші - 0,8 тощо (Додаток А, рис.

Відповідно до ст. 4 «Вимоги до виконавчого документа» у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім’я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім’я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред’явлення рішення до виконання [304].

Виконавчі документи можуть подаватися до виконання у відділу ДВС за заявою стягувача, зазначеним у виконавчому документі або його представником, прокурором у випадку представництва інтересів громадянина чи держави в суді, судом та іншими передбачених законом випадках. Однак, як показує практика не завжди державними виконавцями виноситься постанова про відкриття виконавчого провадження та прийняття виконавчого документа до виконання, оскільки виконавчий документ повертається стягувачу органом ДВС, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо: 1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); 2) пропущено встановлений законом строк пред’явлення виконавчого документа до виконання; 3) боржника визнано банкрутом; 4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) юридичну особу - боржника припинено; 6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення; 7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; 8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов’язковим; 9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; 10) виконавчий документ пред’явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю [304].

Таким чином однією з найпоширенішою підставою про відмові у відкритті виконавчого провадження є невідповідність виконавчого документа встановленим вимогам у ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження». В даній статті Закону перелічено обов’язкові вимоги, які повинні міститися у виконавчому документі. Належне дотримання вимог статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» сприятиме повному і своєчасному вчиненню державним виконавцем виконавчих дій.

У відповідності до 16 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження може бути відкрито на підставі виконавчого документа за заявою стягувача, зазначеним у виконавчому документі або його представником. У відповідності до статті 16 Закону України «Про виконавче провадження» сторони можуть реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов’язаний вчинити певні дії особисто. Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи. Повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю, виданою і оформленою відповідно до вимог закону. Як показує практика щодо пред’явлення виконавчих документів до виконання, це стосується в першу чергу банківських установ та юридичних осіб, оскільки заяви про відкриття виконавчих проваджень подаються представниками без дотримання вимог законодавства. У випадку, наголошує Якимів Л.І., реалізації стороною виконавчого провадження права на пред’явлення виконавчого документа на виконання, подання заяви про повернення без виконання виконавчого документа, оскарження дій державного виконавця та інших посадових осіб органів ДВС, отримання присудженого майна чи стягнутих сум через представника державний виконавець перевіряє, чи обумовлені у довіреності повноваження представника на здійснення таких дій та обмеження повноважень представника на вчинення певної виконавчої дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.

Передбачені законодавством рішення, ухвали, постанови судових та інших органів є підставами для примусового виконавчого провадження.

Cудові рішення по цивільних справах, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - (ст. 14 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України від 18 березня 2004 р) і за її межами. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 294 цього Кодексу, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку.

У разі подання апеляційної скарги рішення, як що його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (частина перша ст. 223 ЦПК). Відповідно до частини другої ст. 211 ЦПК окрему ухвалу суду може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦП К), як і рішення та ухвали суду касаційної інстанції (частина перша ст. ЦП 349 К). 3 моменту проголошення рішення або ухвали судом касаційної інстанції скасовані рішення та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу (частина друга ст. ЦП 349 K).

Відповідно до ст. 350 UHK суд касаційної інстанції може постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права і помилки, допущені судом першої або апеляційної інстанції, які не є підставою для скасування їх рішення чи ухвали [482].

У примусовому порядку виконуються, як правило, рішення суду в цивільних справах, якими задоволені позовні вимоги про зобов’язання боржника до виконання певних дій. Рішення про відмову в позові, про визнання фактів і правовідносин та перетворення правовідносин не потребують примусового виконання, але ці рішення у частині стягнення судових витрат можуть виконуватися в примусовому порядку.

B іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання і внаслідок їх загальнообов’язковості (ст. 14 ЦПК) є підставами для реалізації правовідносин іншим шляхом - реєстрацією компетентним органом держави факту (видача свідоцтва про право власності на жилий будинок то що ) чи правового статусу громадянина (видача свідоцтва про розірвання шлюбу, про смерть громадянина та ін.).

Підлягають примусовому виконанню також ухвали суду, які вимагають примусового виконання, зокрема: про забезпечення позову (ст. 153 ЦПК); про поворот виконання (статті 380 - 382 ЦПК), а також ухвали апеляційної інстанції, ухвали і постанови касаційної інстанції, якими змінюється чи постановляється нове рішення (пункти 2, 3 частини першої ст. 307, пункт 5 частини першої ст. ЦПК 336). Вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних частині майнових стягнень [482].

Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу і конфіскації майна у випадках та в порядку, передбачених Кримінальним виконавчим кодексом (КВК) України та законами України (ст. 12 КВК). У разі несплати засудженим штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили, його стягнення провадиться примусово ДВС на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не встановлює строк для добровільного виконання вироку суду; засуджений звільняється від сплати виконавчого збору (частини перша та друга ст. 26 КВК.) [251].

Постановами судді чи суду в частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення як підставами примусового виконання є постанови, якими застосовані такі заходи адміністративної відповідальності: 1) штраф (ст. 422 КУпАП - за заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції; 2) ст. 44 КпАП - за незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах; 3) ст. 51 КУпАП - за дрібне розкрадання державного або колективного майна, а також у випадках, передбачених іншими статтями КпАП ; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 461 КУпАП - конфіскація предметів, будівельних матеріалів, устаткування, транспортних засобів та іншого, вивезених без дозволу із зони радіаційного забруднення; 5) ст. 146 КУпАП - конфіскація радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв будь- якого виду і призначення без належного дозволу чи ліцензії або з порушенням правил, які регулюють користування радіочастотним ресурсом України, а також у випадках, передбачених статтями 157, 160, 181 та іншими КУпАП) [150].

Відповідно до ст. 45 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов’язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Примусове виконання постанови судді про накладення штрафу провадиться державним виконавцем у разі несплати правопорушником штрафу в строк, установлений частиною першою ст. 307 КпАП. Постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника чи місцем його роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом. Підставами для виконання державною виконавчою службою є рішення, ухвали, постанови господарських судів України, що здійснюють правосуддя у спорах між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (у тому числі іноземними), громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, також державними та іншими органами, громадянами, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також по спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за винятком спорів, вирішення яких чинними законами України, міждержавними договорами та угодами віднесено до відома інших органів, а також розглядають справи про банкрутство, справи за заявами органів антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції (статті 1 - 12 ГП K України). При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення (ст. 82 ГПК). Відповідно до частини третьої ст. 85 ГП К рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, як що у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 цього Кодексу [132].

Виконавчий напис - це розпорядження нотаріуса, виконане (вчинене) на документах, що встановлюють заборгованість, про примусове її виконання шляхом стягнення з боржника грошових сум або витребування майна.

Порядок вчинення виконавчих написів визначається у главі 14 Закону України «Про нотаріат» [134].

Самостійним різновидом виконавчого документу, що видається судом та за яким не видається виконавчий лист, є судовий наказ. За правилом ст. 105 ЦПК після набрання ним законної сили суд видає його стягувачеві для пред\'явлення до виконання. Відповідно до ч. 2 ст. 103 ЦПК судовий наказ має відповідати вимогам, що ставляться до виконавчого документа, встановленим Законом «Про виконавче провадження», втім, у ч. 1 ст. 103 ЦПК визначені менш жорсткі вимоги до змісту такого окремого виду виконавчого документа. При оформленні або видачі виконавчого листа може бути допущено помилку, що робить неможливим належне виконання судового рішення, що було підставою для його видачі. У ч. 2 ст. 369 ЦПК визначені повноваження суду на виправлення помилок у виданому ним виконавчому листі, допущених при його оформленні або видачі тощо, як виняток із загального правила.

На відміну від судового рішення, зазначає Харитонов Є.О., оригінал якого має завжди зберігатись в матеріалах цивільної справи, оригінал виконавчого листа має видаватись заінтересованій сторони (стягувачу) для реалізації виконання ухваленого рішення. Підставою для здійснення виконавчого провадження є оригінал виконавчого листа (для справ позовного провадження) або другий примірник судового наказу (у справах наказового провадження). Правовим замінювачем оригіналу зазначених виконавчих документів можуть бути лише їх дублікати. Розгляд питання про видачу дублікату виконавчого листа або судового наказу порушується за заявою стягувача або поданням державного виконавця. Державний виконавець зобов\'язаний звернутись до суду із таким поданням в разі втрати виконавчого документа під час проведення виконавчого провадження. За стягувачем таке право на звернення до суду зберігається на будь-якій стадії після отримання в суді оригіналу виконавчого листа. Вирішення питання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу підсудне тому суду, який видав оригінал виконавчого листа або судового наказу, згідно із правилами ст. 368 ЦПК [478].