5. Правові гаранти та відповідальність державних виконавців

Державна виконавча служба є ключовим елементом системи державної служби, від ефективного функціонування якого залежить додержання конституційних прав і свобод громадян під час здійснення виконавчого провадження, а у підсумку, послідовний і сталий розвиток країни.

Державний виконавець, як і всі громадяни та іноземці, особи без громадянства що вчинили злочин, цивільне або адміністративне правопорушення, підлягають відповідним заходам покарання в загально- правовому порядку. Разом з тим можна виділити правопорушення, безпосередньо пов’язані з невиконанням або неналежним виконанням державним виконавцем, які входять до його адміністративно-правового статусу. Правопорушення державних службовців, відповідно і державних виконавців, характеризуються підвищеною небезпекою, оскільки зачіпають безпосередньо інтереси держави, правопорядок, права та свободи громадян, а отже мають супроводжуватися підвищеною юридичною відповідальністю.

Відповідальність, як правильно зазначають І.Л. Бачило, С.В. Катрич, - необхідна завершальна ланка того регулятора відносин в управлінні, яким є право. Без цього елементу правовий регулятор практично не здатний здійснювати свої функції, в тому числі і таку важливу функцію як організація [268, с. 75]. Відповідальність інтегрує усі інші елементи правового статусу і встановлює існування відхилень в процесі їх реалізації. На думку Ю.О.

Тихомирова, відповідальність - обов’язковий елемент правового становища службовця, який реалізує повноваження та приймає рішення [452, с. 28].

У юридичній літературі службову деліктоздатність визначають, як здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за порушення адміністративно-правових норм [155, с.

Службова деліктоздатність зумовлена характером організаційно - службового положення державного виконавця. Крім загальних ознак деліктоздатності, якими є вік особи та її здатність усвідомлювати протиправний характер вчинюваних дій, у службовій деліктоздатності проявляється певний зв’язок між формально визначеною службовою поведінкою особи та протиправними наслідками її службової діяльності. Визначальною ознакою є те, що вона виникає лише у межах державно- службових відносин.

Службова відповідальність державних виконавців визначена у часі: виникає і припиняється одночасно з державно-службовими відносинами. Разом з тим, її зміст залежить від виду службової діяльності чи характеру виконуваних службових доручень. Службова відповідальність є підставою для віднесення державного виконавця до спеціального суб’єкта службової відповідальності. Встановлення підвищеного ступеня юридичної відповідальності зумовлено наявністю у державних виконавців юридично - владних повноважень по здійсненню функцій щодо примусового виконання рішень.

Зміст поняття «адміністративно-правовий статус державного виконавця» виражається у сукупності його нормативно визначених прав та обов’язків, службовій правосуб’єктності, компетенції та юридичній відповідальності за невиконання чи не якісне виконання своїх повноважень у сфері примусового виконання рішень. Структурно адміністративно-правовий статус державного виконавця складається з двох аспектів: загального і спеціального статусів. Загальний адміністративно-правовий статус характеризує правове становище державного виконавця у сфері публічного управління, а спеціальний - закріплюється у відповідних нормативно - правових актах і визначає роль державного виконавця в управлінні у відповідній сфері. При цьому загальний адміністративно-правовий статус є однаковим для всіх посадових осіб певного виду державної служби, а спеціальний адміністративно-правовий статус зумовлений специфікою покладених на особу службових завдань і функцій, у відповідності до заміщуваної посади [503, с.

Державний виконавець несе юридичну відповідальність за дотримання законності і забезпечення дисципліни в процесі виконання службових повноважень. Ця відповідальність має дві сторони: по-перше, відповідальність державного виконавця за правопорушення, вчинені ним особисто; по-друге, відповідальність за дії підлеглих по службі осіб ( як що функціональними обов’язками передбачено наявність підлеглих, наприклад, начальник, заступник начальника районного, міського, районного у місті відділу державної виконавчої служби є державним виконавцем, ст. 4 закону України «Про державну виконавчу службу»). Наявність владних повноважень та правомочність на вчинення організаційно-розпорядчих функцій зумовлюють специфіку юридичної відповідальності державних виконавців. Державний виконавець як посадова особа відіграє основну роль у створенні і забезпеченні механізму реалізації прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. З метою попередження проявів зловживання наданою їй владою та їх усунення законодавцем були закріплені підвищені вимоги до службової поведінки державних службовців і встановлені підвищенні санкції за правопорушення, які пов’язані з виконанням службових завдань.

Характеризуючи особливість юридичної відповідальності посадових осіб, Б.М. Лазарєв зазначав, що вони несуть відповідальність за неналежне виконання свого обов’язку у всіх його аспектах: за повну і ефективну реалізацію наданих повноважень; за загальний стан на відповідній ділянці; за результати роботи; досягнення встановленої мети і використання для цього найбільш раціональних шляхів; за організацію і налагодження роботи підлеглих осіб [177, с. 33]. При цьому необхідно зауважити, що поза службовою діяльністю державні службовці несуть юридичну відповідальність на загальних підставах з іншими громадянами.

Таким чином, особливість адміністративно-правового статусу державного виконавця одночасно визначає і особливість відповідальності у сфері державно-службових відносин. Юридична відповідальність державних виконавців є наслідком неналежного виконання чи невиконання ними службових обов’язків. Як зазначено у юридичній літературі, вона відображає фактичне співвідношення між обов’язками і правами, які надані державному виконавцю у зв’язку з її службовою діяльністю [268, с. 152]. Юридична відповідальність дозволяє виявити стан виконання службових повноважень і встановити відповідність особи займаній посаді.

Державний виконавець, як спеціальний суб’єкт (посадова особа) юридичної відповідальності наділений наступними ознаками:

1) правові норми про відповідальність державних виконавців як посадових осіб за порушення по службі враховують особливості служби як виду трудової діяльності;

2) для них встановлюється підвищена відповідальність, оскільки наслідки правопорушень, пов’язаних з не виконанням службових обов’язків негативно проявляються за межами посади;

3) існують спеціальні заходи відповідальності за службові правопорушення ( пониження в посаді, пониження в спеціальному званні, позбавлення рангу державного службовця);

4) притягнення державного виконавця до відповідальності за правопорушення не виключає того, що ці ж його дії можуть бути кваліфіковані і як інший вид правопорушення (наприклад, адміністративна відповідальність державних виконавців за корупційні дії може наступати після застосування заходів дисциплінарної відповідальності за це правопорушення).

У вітчизняній науці адміністративного права затвердилася думка про те, що до елементів, які складають адміністративно-правовий статус будь- якої особи, належать її правосуб’єктність, компетенція, права і обов’язки, а також юридична відповідальність [167, с. 117]. В той же час, адміністративно-правовий статус державного виконавця є самостійним видом правового статусу службової особи, який зумовлює особливості реалізації його окремих конституційних прав і свобод.

Вітчизняна юридична наука приділяє достатньо уваги характеристиці адміністративно-правового статусу державного виконавця. Це стосується як загальнотеоретичних наукових праць та розробок фахівців у галузі адміністративного права та адміністративного процесу (В.Б. Авер’янова, Г.В. Атаманчука, С.С. Алексєєва, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, І.Л. Бачило, Ю.П. Битяка, А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, Р.В. Ігоніна, Р.А. Калюжного, Л.В. Коваля та інших), так і спеціальних досліджень, в тому числі дисертаційних, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, О.І. Остапенка, А.І. Перепелиці, В.П. Пєткова, М.М. Тищенка, С.Я. Фурси, В.К. Шкарупи, С.В. Щербак, Ц.А. Ямпольської, Крупнової Л.В та ін. В той же час, розгляд окремих елементів, що складають адміністративно-правовий статус державного виконавця, в тому числі особливості його юридичної відповідальності, предметом окремого дослідження майже не ставали.

Державний виконавець несе юридичну відповідальність за дотримання законності і забезпечення дисципліни в процесі виконання службових повноважень. Ця відповідальність має дві сторони: по-перше, відповідальність державного виконавця за правопорушення, вчинені ним особисто; по-друге, відповідальність за дії підлеглих по службі осіб (якщо функціональними обов’язками передбачено наявність підлеглих, наприклад, начальник, заступник начальника районного, міського, районного у місті відділу державної виконавчої служби є державним виконавцем, ст.

підвищенні санкції за правопорушення, які пов’язані з виконанням службових завдань [5, с. 135]. Державний виконавець, як і всі громадяни та іноземці, особи без громадянства що вчинили злочин, цивільне або адміністративне правопорушення, підлягають відповідним заходам покарання в загально-правовому порядку. Разом з тим можна виділити правопорушення, безпосередньо пов’язані з невиконанням або неналежним виконанням державним виконавцем, які входять до його адміністративно- правового статусу. Правопорушення державних службовців, відповідно і державних виконавців, характеризуються підвищеною небезпекою, оскільки зачіпають безпосередньо інтереси держави, правопорядок, права та свободи громадян, а отже мають супроводжуватися підвищеною юридичною відповідальністю.

Юридична відповідальність державного виконавця, як складова його адміністративно-правового статусу, має подвійну природу. З одного боку, вона виступає формою захисту прав, свобод і законних інтересів тих фізичних і юридичних осіб у державі, які можуть постраждати від неправомірних дій зазначеної категорії державних службовців. оскільки вимоги державного виконавця, які висуваються останнім в процесі примусового виконання рішень, є обов\'язковими для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з законодавством [493, с. 589]. За невиконання законних вимог державного виконавця щодо усунення порушень законодавства про виконавче провадження, несвоєчасне подання або неподання відповідних звітів, недостовірних відомостей, неповідомлення, а також за неявку без поважних причин за викликом державного виконавця, винна особа несе відповідальність за статтею 188-13 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Орган або службова особа, яким направлений запит державного виконавця про надання необхідних для здійснення виконавчих дій документів або їх копій, зобов’язані безоплатно надати у встановлений державним виконавцем строк інформацію, документи або копії, необхідні для здійснення його повноважень. При цьому організація роботи щодо інформаційної взаємодії державних виконавців з іншими центральними органами виконавчої влади регламентована, зокрема спільним наказом Міністерства юстиції України та Міністерства внутрішніх справ № 1480/5/868 від 8 жовтня 2012 р. «Про організацію роботи щодо інформаційної взаємодії Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України та Державної виконавчої служби України, спільним наказом Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України № 1701/3578/5 від 23 грудня 2011 р. «Про затвердження Порядку надання інформації Державною податковою службою України на запити органів державної виконавчої служби», наказом Міністерства юстиції України № 3544/5 від 19 грудня 2011 р. «Про затвердження порядку надання інформації Пенсійним фондом України на запит органів державної виконавчої служби».

В той же час державний виконавець при реалізації прав, передбачених ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», зобов’язаний використовувати надані йому права і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. При оскарженні рішення, дії або бездіяльності державного виконавця застосовується порядок оскарження, встановлений законодавством, а також судова практика, зокрема, Постанова Пленуму Верховного Суду України № 14 від 26 грудня 2003 р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 13 грудня 2010 р. «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», Постанова Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 24 жовтня 2011 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам», Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 24-152/0/4-13 від 28 січня 2013 р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у цивільній справі».

З іншого ж боку, юридична відповідальність державного виконавця є засобом впливу на його неправомірну поведінку. І він, як спеціальний суб’єкт (посадова особа) юридичної відповідальності наділений наступними ознаками:

- правові норми про відповідальність державних виконавців як посадових осіб за порушення по службі враховують особливості служби як виду трудової діяльності;

- для них встановлюється підвищена відповідальність, оскільки наслідки правопорушень, пов’язаних з не виконанням службових обов’язків негативно проявляються за межами посади;

- існують спеціальні заходи відповідальності за службові правопорушення ( пониження в посаді, пониження в спеціальному званні, позбавлення рангу державного службовця);

- притягнення державного виконавця до відповідальності за правопорушення не виключає того, що ці ж його дії можуть бути кваліфіковані і як інший вид правопорушення (наприклад, адміністративна відповідальність державних виконавців за корупційні дії може наступати після застосування заходів дисциплінарної відповідальності за це правопорушення [171, с. 18-19]).

До державного виконавця можуть бути застосовані всі традиційні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, адміністративна, цивільно- правова та кримінальна. За порушення законодавства державні виконавці несуть дисциплінарну відповідальність в порядку, встановленому законом. На практиці можна виділити два види дисциплінарної відповідальності державних виконавців: дисциплінарна відповідальність за правилами внутрішнього розпорядку; дисциплінарна відповідальність в порядку підлеглості [506, с. 50]. Так державні виконавці є державними службовцями і на них поширюються положення Закону України № 3723-XII від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу» про застосування заходів дисциплінарного впливу (з 1 січня 2014 р. Закон № 3723-XII втратить чинність на підставі Закону України № 4050-VI від 17 листопада 2011 р. «Про державну службу»). Відповідно до Закону України № 3723-XII дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавцем про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу, як попередження про неповну службову відповідність, затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

Таким чином, особливість адміністративно-правового статусу державного виконавця одночасно визначає і особливість відповідальності у сфері державно-службових відносин. Юридична відповідальність державних виконавців є наслідком неналежного виконання чи невиконання ними службових обов’язків. Як зазначається в юридичній літературі, вона відображає фактичне співвідношення між обов’язками і правами, які надані державному виконавцю у зв’язку з його службовою діяльністю [170, с. 112]. Юридична відповідальність дозволяє виявити стан виконання службових повноважень і встановити відповідність особи займаній посаді.

У разі вчинення державним виконавцем під час виконання службових обов’язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення, він підлягає кримінальній чи адміністративній відповідальності у порядку, встановленому законом. Адміністративною відповідальністю державного виконавця відповідно можна вважати застосування до нього за порушення службових обов’язків, що визнаються законами адміністративними правопорушеннями (проступками), адміністративних стягнень, що тягнуть для нього обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права [179, с. 93]. Для практичної реалізації адміністративної відповідальності необхідні підстави застосування, що розкривають умови і момент виникнення відповідальності конкретної особи. Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави: нормативну, тобто систему норм, що описують протиправне діяння і адміністративні стягнення, які встановлюються за його вчинення; фактичну, тобто діяння конкретного суб’єкта, що порушують правові приписи, які охороняються адміністративно-правовими санкціями (адміністративні проступки); процесуальну, тобто процедуру накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне правопорушення. Перші дві підстави адміністративної відповідальності зумовлюють її соціальну важливість. Для настання відповідальності необхідна наявність всіх трьох підстав і саме в такій послідовності [492, с. 360]. Насамперед, повинна бути норма, що встановлює обов’язок і санкцію за його невиконання. Потім може виникнути фактична підстава - протиправне діяння. За наявності норми і діяння, що її порушує, уповноважений суб’єкт у встановленому законом порядку повинен вирішити справу про адміністративне правопорушення. Так, зокрема, відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, державний виконавець може бути притягнутий до адміністративної відповідальності за статтею 184-1 - за неправомірне використання державного майна, за статтею 186 - за самоуправство та за статтею 212-3 - за порушення права на інформацію.

Нормами адміністративного права закріплено і врегульовано два види юридичної відповідальності державних виконавців - дисциплінарну й адміністративну. Основним видом юридичної відповідальності державних виконавців є дисциплінарна відповідальність (ст. 11 закону України «Про державну виконавчу службу»). У юридичній літературі її визначають, як застосування заходів дисциплінарного впливу у порядку службової підлеглості за винне порушення правил державної служби [238, с. 172]. Дисциплінарна відповідальність пов’язана з виконанням службових повноважень і застосовується у межах службово-трудових відносин. Підставою цього виду відповідальності є дисциплінарний проступок, який пов’язаний з невиконанням чи неналежним виконанням покладених на особу службових обов’язків. Хоча чинне законодавство не містить поняття дисциплінарного проступку, проте його зміст визначається через: неналежне виконання службових обов’язків; недотримання етичних норм службової поведінки; порушення встановлених для посадових осіб обмежень та заборон. Метою дисциплінарного стягнення є: по-перше, застосування покарання за неправомірні службові дії, що є однією з умов забезпечення належного виконання управлінських функцій; по-друге, усунення негативних наслідків вчиненого проступку та недопущення компрометації Державної виконавчої служби.

Поряд з цим, заходи дисциплінарної відповідальності мають превентивний характер і спрямованні на формування сумлінного виконання службових обов’язків. Розкриваючи зміст дисциплінарного проступку, В.М. Манохін розглядає його у широкому і вузькому аспектах. У широкому - як порушення дисципліни, а вузький аспект поняття полягає у порушенні службових обов’язків [238, с. 159]. Але службова дисципліна полягає у дотриманні державним виконавцем службової поведінки та виконанні службових обов’язків. Продовжуючи характеристику дисциплінарного проступку, І.М. Пахомов зазначив, що під це поняття підпадають усі провини державних службовців, які є порушеннями їх службових обов’язків, якщо при цьому за ступенем своєї службової небезпеки вони не переслідуються в кримінальному порядку, а також не розглядаються як адміністративні проступки [276, с. 100].

Таким чином, дисциплінарний проступок може виражатися як через активні протиправні дії, так і через пасивну неправомірну поведінку державного виконавця. При цьому, норми, які визначають дисциплінарну відповідальність, повинні враховувати певні сторони управлінських відносин. Д.А. Г авриленко виділив три основних сторони: правове положення суб’єктів публічного управління; засоби забезпечення дисципліни в сфері публічного управління; процесуальні форми впливу на порушників дисципліни [51, с. 46].

На практиці можна виділити два види дисциплінарної відповідальності державних виконавців: дисциплінарна відповідальність за правилами внутрішнього розпорядку; дисциплінарна відповідальність в порядку підлеглості. Перший вид відповідальності реалізується у відповідності до трудового законодавства і Правил внутрішнього трудового розпорядку. До них можуть бути застосовані дисциплінарні стягнення у формі догани або звільнення. Закон України «Про державну службу» розширив перелік таких стягнень. Відповідно до цього закону, до посадових осіб державної служби може застосовуватися одне з дисциплінарних стягнень, які передбачені у ч.2 ст.14 закону: попередження про неповну службову відповідність; затримка до 1 року у присвоєнні чергового рангу, або у призначенні на вищу посаду.

Важливе значення має відповідальність в порядку підлеглості. Її встановлення обумовлено тим, що державний виконавець як посадова особа відповідальна як за свої власні дії, так і за діяльність підлеглих їй по службі осіб. Характеризуючи цей вид дисциплінарної відповідальності називають такі ознаки, як: специфіку службової діяльності, ступінь суспільної небезпеки (в межах дисциплінарного проступку) і наслідки службових проступків. Характерними ознаками дисциплінарної відповідальності в порядку підлеглості є: спеціальний склад суб’єктів відповідальності; система стягнень і специфіка їх застосування; особливий порядок оскарження рішень про накладення стягнень. Дисциплінарне стягнення накладається органом (посадовою особою), який безпосередньо призначив керівника або вищестоящим органом (посадовою особою). Застосування дисциплінарного примусу може відбуватися як з власної ініціативи вищих за посадою осіб, так і за поданням інших осіб. Накладення дисциплінарного стягнення передбачає лише письмову форму і про притягнення до відповідальності приймається відповідний адміністративний акт. Органи, правомочні застосовувати дисциплінарні стягнення, строки, порядок їх застосування, а також оскарження та зняття дисциплінарного стягнення визначено у статях 147¹151 КЗпП [147].

Найвагоміший внесок у розвиток інституту адміністративної відповідальності зробили такі вчені-юристи як Д.М. Бахрах, Г.В. Васильєва, І.А. Галаган, Є.В. Додін, Л.В. Коваль, Ю.М. Козлов, В.К. Колпаков, В.В. Лазарев, А.Є. Луньов, В.М. Манохін, Л.Л. Попов, М.С. Студенікіна, І.О. Тимченко, О.І. Щербак, О.М. Якуба та ін.

Адміністративна відповідальність становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки останньої. Традиційно юридичну відповідальність пов’язують із застосуванням примусових заходів, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення і здійснення санкцій. Основні риси юридичної відповідальності, а значить і адміністративної, полягають в тому, що вона: по-перше, є засобом охорони правопорядку, засобом здійснення державної влади; по-друге, нормативно визначена і проявляється в застосуванні, реалізації санкцій правових норм; по-третє, є наслідком винного антигромадського діяння; по-четверте, супроводжується державним і громадським осудом проступку; по-п’яте, забезпечується державним примусом; по-шосте, пов’язана з несприятливими для правопорушника наслідками, які він зобов’язаний перетерпіти і фактично зазнає; по-сьоме, реалізується у відповідних процесуальних формах. Ці ознаки характерні для всіх видів юридичної відповідальності. В той же час, кожен з них має специфічні риси, які визначають його відособленість.

До характерних, специфічних рис адміністративної відповідальності варто віднести насамперед те, що її підставою є особливий вид правопорушення - адміністративний проступок [22, с. 21-36]. Своє вираження адміністративна відповідальність знаходить у застосуванні певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом і відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу і майнової відповідальності.

Адміністративні стягнення накладаються великою кількістю органів, яким таке право надано законодавством України і перелік яких міститься в КУпАП і деяких інших законодавчих актах. Незважаючи на те, що в деяких випадках адміністративні стягнення застосовуються судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом правової

відповідальності. Між органами публічного управління (посадовими особами), що накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні відносини підпорядкованості. Порядок притягнення до

адміністративної відповідальності особливий, він істотно відрізняється від кримінального, цивільного процесів і дисциплінарного провадження. Нарешті, адміністративна відповідальність врегульована нормами адміністративного права, що містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження і в сукупності утворюють її нормативну основу.

Все сказане дозволяє зробити висновок про те, що адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності - це застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і застосовуються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Адміністративною відповідальністю державного виконавця ж відповідно можна вважати застосування до державного виконавця за порушення ним своїх службових обов’язків, що визнаються законами адміністративними правопорушеннями (проступками), адміністративних стягнень, що тягнуть для нього обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Державний виконавець згідно свого правового статусу та виконуваних функцій є службовою особою, а тому може бути суб\'єктом кримінальних правопорушень, передбачених главою XVII Кримінального кодексу України, зокрема, статтею 364 - зловживання владою або службовим становищем, статтею 365 - перевищення влади або службових повноважень, статтею 366 - службове підроблення та статтею 367 - службова недбалість.

Законодавець визначив, що шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Відповідно до Закону України № 4901-VI від 5 червня 2012 р. «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» кошти, виплачені за рішенням суду про стягнення коштів, вважаються збитками державного бюджету. Державний виконавець, дії якого призвели до збитків державного бюджету, несе відповідальність згідно із законом [167, с. 76]. Так, за поданням органу державної казначейської служби України органи прокуратури звертаються в інтересах держави до суду з поданням про відшкодування збитків, завданих держаному бюджету. У разі встановлення в діях державного виконавця складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо нього, який набрав законної сили, державні органи в установленому законодавством порядку реалізують право зворотної вимоги (регресу) до такої особи щодо відшкодування, якщо інше не встановлено законодавством .

Державні органи після виконання рішень суду про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету, у випадках, визначених Законом № 4901-VI, проводять службове розслідування щодо державного виконавця, якщо рішенням суду не встановлено складу злочину в його діях. За результатами службового розслідування державні органи та органи прокуратури за поданням відповідних матеріалів органами Державної казначейської служби України у місячний строк можуть звернутися до суду з позовною заявою про відшкодування збитків, завданих державному бюджету, з пред’явленням зворотної вимоги (регресу) у розмірі виплаченого відшкодування до державного виконавця, винного у завданні збитків (крім відшкодування збитків, пов’язаних із трудовими відносинами та відшкодуванням моральної шкоди). Якщо збитки, завдані державному бюджету, є результатом спільних дій або бездіяльності кількох державних виконавців, вони несуть солідарну відповідальність згідно із законом.

Юридична відповідальність державного виконавця є органічною складовою адміністративно-правового статусу цього державного службовця. Законодавством України передбачається застосування до державних виконавців дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової та

кримінальної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків. Для подальшого вдосконалення забезпечення реалізації юридичної відповідальності державних виконавців доцільним є здійснення низки заходів, серед яких бажано Закон України «Про державну службу» доповнити вказівкою про те, що державні виконавці, як і всі державні службовці підлягають дисциплінарній відповідальності і заходам іншого правового впливу.

Сутність, соціальне призначення, характер і природа юридичних гарантій проходження служби в підрозділах державної виконавчої служби вимагають подальшого вдосконалення їх нормативно-правового

регулювання, , а дослідження основних ознак та юридичної природи соціально-правового захисту працівників органів державної виконавчої служби України дозволяє зробити наступні висновки, пропозиції та рекомендації щодо подальшого розвитку теорії і практики функціонування даного явища.

Соціально-правовий захист працівників виконавчої служби, зазначають Шупеня М., Бачук Б., Семерга С. сприяє залученню на цю службу найбільш здібних до даного виду діяльності фахівців. Однак практика досягнення даної мети стикається з низкою проблем, серед яких центральною виявляється проблема меж захисту [503, с. 10].

Чумак О.О. досліджуючи правовий статус державних виконавців встановив зміст гарантій їх діяльності. Так, на думку цього науковця гарантії діяльності працівників ДВС є складовою частиною їхнього правового статусу та представляють собою встановлені законодавством загально-правові та соціально-матеріальні засоби забезпечення реалізації покладених на них повноважень. Чумак О.О. пропонує поділити гарантії діяльності працівників державної виконавчої служби України залежно від нормативного регулювання на 1) загальноправові, що встановлені Конституцією України та кодифікованими джерелами права; 2) гарантії діяльності державних службовців, що регламентуються законодавством України про державну службу; 3) гарантії діяльності працівників виконавчої служби, що встановлені нормами законодавства України про державну виконавчу службу та виконавче провадження. Іншим критерієм класифікації гарантій діяльності державних виконавців Чумак О.О. визначає їх зміст: 1) загальноправові, до яких можуть бути віднесені суспільні, політичні, та інші гарантії) та 2) соціально-матеріальні гарантії, які включають соціально-побутові та матеріальні. Водночас, соціально-матеріальні гарантії можна поділити на 1) загально трудові; 2) гарантії діяльності державних службовців; 3) гарантії діяльності працівників державної виконавчої служби [491, с. 14].

Відповідно до ст. 5 «Правовий захист та гарантії здійснення діяльності державних виконавців, приватних виконавців з примусового виконання рішень» Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначені гарантії діяльності працівників виконавчої служби: 1) державний виконавець під час здійснення професійної діяльності є незалежним, керуються принципом верховенства права та діють виключно відповідно до закону; 2) забороняється втручання державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, політичних партій, громадських об’єднань, інших осіб у діяльність державного виконавця з примусового виконання рішень; 3) опір державному виконавцю, заподіяння тілесних ушкоджень, насильство або погроза застосування насильства стосовно них, їхніх близьких родичів, а також умисне знищення чи пошкодження їхнього майна у зв’язку з примусовим виконанням рішень державним виконавцем тягнуть за собою відповідальність, установлену законом, така сама відповідальність настає у разі вчинення цих правопорушень стосовно особи після її звільнення з посади державного виконавця чи припинення діяльності приватного виконавця та стосовно їхніх близьких родичів у зв’язку з примусовим виконанням нею рішень у минулому; 4) забороняється проведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів виконавчого провадження, крім випадків проведення перевірок органів державної виконавчої служби та діяльності приватних виконавців, а також проведення перевірок законності виконавчого провадження в порядку, визначеному Міністерством юстиції України [379]. Проте цей закон не містить ніяких гарантій соціально-правової спрямованості, на відміну від Закону України «Про державну виконавчу службу» що вже втратив чинність проте який містив цілий 5 розділ «Правовий і соціальний захист державних виконавців», що розкривав засади державного захисту державного виконавця. Відповідно до цього розділу ще до змін 28.12.2014 були встановлені такі широкі соціально-правові гарантії державному виконавцеві: 1) Державні виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, протягом одного року забезпечувались службовим житлом у першочерговому порядку на час виконання повноважень відповідно до законодавства за кошти державного чи відповідного місцевого бюджету; 2) Державні виконавці мали право на першочергове встановлення квартирних телефонів; 3) Державний виконавець підлягали обов\'язковому державному страхуванню на суму десятирічного заробітку за останньою посадою, яку він займав; 4) у разі загибелі державного виконавця під час виконання службових обов\'язків сім\'ї загиблого або його утриманцям виплачувалася одноразова допомога у розмірі десятирічного заробітку загиблого за останньою посадою, яку він займав, і призначалася пенсія у зв\'язку з втратою годувальника; 5) за сім\'єю загиблого державного виконавця зберігається право на одержання жилої площі; 6) у разі каліцтва, одержаного державним виконавцем під час виконання службових обов\'язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніш як через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього терміну, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що сталися при виконанні службових обов\'язків, йому виплачувалася одноразова допомога в розмірі від трирічного до п\'ятирічного заробітку (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначалася пенсія по інвалідності; 7) збитки, завдані майну державного виконавця чи членів його сім\'ї у зв\'язку з виконанням ним службових обов\'язків, відшкодовуються у встановленому законом порядку в повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28 грудня 2014 року № 77-VIII більшість соціальних гарантій були ліквідовані [311], що зменшило навантаження на державний бюджет країни проте негативно сказалося на заохочення громадян до служби в органах ДВС та до підвищення якості роботи вже працюючих державних виконавців. Запровадження інституту приватних виконавців сприятиме поступовому зменшенню навантаження на утримання штату державних виконавців, та сприятиме у разі ефективності змішаної системи виконання рішень наповненню державного бюджету. Таким чином законодавець відповідно до чинного законодавства залишає гарантії соціального захисту державних виконавців як державних службовців, передбачені ст. 54 «Соціально-побутове забезпечення державних службовців» Закону України «Про державну службу», а саме державному службовцю у випадках і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України, може надаватися службове житло, та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань [322]. На наш погляд, з урахуванням складності роботи державних виконавців рівень їхніх соціально-правових гарантій необхідно підвищити шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства України.

Стан соціально-правової захищеності працівників виконавчої служби сьогодні в цілому не забезпечує ні залучення на службу достойних громадян, ні прагнення вже працюючих до розвитку власних службових здібностей.

Результати анкетування свідчать про низький рівень соціального захисту державних виконавців, відсутність матеріальних стимулів у їхній роботі. За цих умов, можна припустити йдуть працювати у підрозділах виконавчої служби особи, які не знаходять себе у цивільних структурах і задовольняються мінімумом стабільності існуючого службового становища, або ті, хто давно зв’язав своє життя зі службою і не ризикує змінювати цю прив’язаність, або ті, хто прагне використовувати службовий стан з корисливою метою. Це є кризовою межею соціально-правового захисту особового складу виконавчої служби. Рух від неї в бік підвищення соціальної захищеності працівників сьогодні необхідний і актуальний, що безпосередньо пов’язано з відбором громадян на роботу в органах виконавчої служби. Важливо, щоб на службу до цієї складової виконавчої влади держави залучалися особи, для яких важливими є не заходи соціально-правового захисту самі по собі, але й усвідомлення соціальної плідності і важливості даної діяльності. Позитивно впливає і адекватна досліджуваній державній службі мотивація праці - прагнення реалізувати себе в кар’єрі державного виконавця.

Окрім того, доцільно додати перелік гарантій діяльності працівників державної виконавчої служби такими видами: встановити додаткову оплачувану відпустку за вислугу років саме в виконавчій службі, тривалість якої буде збільшуватися залежно від кількості відпрацьованих років; за результатами роботи протягом року доцільно виплачувати річну премію, сума якої буде залежати від загальних показників в роботі, її результативності; надбавку за вислугу років саме в системі органів примусового виконання рішень юрисдикційних органів. Також пропонуємо зробити акценти на соціально-побутовому та матеріальному гарантуванні діяльності державних виконавців та збільшенні їх обсягу залежно від вислуги років саме в органах примусового виконання рішень юрисдикційних органів [487, с. 109].

Поєднання цих двох базових факторів у формуванні ставлення до служби сприяє переборенню залежності державних службовців в оцінці своєї соціальної захищеності від концентрації уваги переважно на матеріальній складовій.

Висновки до розділу 3

З’ясовано, що формується комплексна галузь права - виконавче право, що об’єднує в собі такі галузі як кримінальне-виконавче, цивільно- виконавче, арбітражне-виконавче та адміністративне виконавче право. Визначено, що предметом виконавчого права (виконавчо-процесуального права) виконавчі процесуальні відносини примусового і не примусового характеру.

1. Визначено ознаки правового режиму виконавчого процесу : 1)

встановлюється та забезпечується державою з метою реалізації публічних та приватних інтересів; 2) переважно закріплюється у нормах адміністративного права та процесуальних галузей права; 3) забезпечує об’єктивно необхідну і таку, що відповідає публічним інтересам, ідеальну модель функціонування та розвитку адміністративно-правових відносин у сфері виконання рішень уповноважених органів; 4) закріплюється, підтримується та забезпечується за допомогою комбінації адміністративно-правових, організаційних та матеріально-технічних засобів, визначених законодавством про виконавче провадження; 5) обов’язковими суб’єктами є стягувач, боржник, ДВС, в особі державного виконавця, чи приватний виконавець. Правовий режим виконавчого провадження як частини виконавчого процесу наділений аналогічними ознаками, проте відрізняється обсягами реалізації.

2. Елементами режиму виконавчого процесу запропоновано вважати: 1) мета встановлення - своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень; 2) об’єкт регулювання - суспільні відносини, що виникають у процесі виконання рішень; 3) механізм правового впливу, який складається як з юридичних (норми права, юридичні факти, акти реалізації тощо), так і неюридичних (правосвідомість, правова культура, правові прецеденти, принципи тощо) засобів; 4) спеціальний юридичний інструментарій забезпечення адміністративно-правового режиму. На наш погляд виконавче провадження, будучи частиною виконавчого процесу має у своїй структурі аналогічні елементи, проте з урахуванням корегування мети, що звужується до своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у конкретній виконавчій справі.

3. Сформульовано ознаки механізму виконання рішень: 1) його зміст складають правові засоби впливу; 2) об’єктом впливу є поведінка стягувача, боржника, державного чи приватного виконавців, інших учасників виконавчого провадження та інших суб’єктів, з якими вони взаємодіють, що визначається комплексом їхніх прав та обов’язків; 3) сферою реалізації є суспільні відносини, що складаються при виконання рішень уповноважених органів; 4) мета - своєчасне, повне і неупереджене виконання конкретних рішень; 5) має прояви статичної за набором елементів системи та динамічної реалізації їх змісту; 6) його основними елементами є правові норми; юридичні факти; інформаційне середовище; мета та задачі; принципи; суб’єкти, які вступають у відносини, їх суб’єктивні права і юридичні обов’язки; об’єкти, щодо яких здійснюються виконавчі дії; виконавчі справи, виконавчі документи; засоби забезпечення виконавчого провадження; контроль за дотриманням правил режиму виконавчого провадження; відповідальність за порушення правил режиму виконавчого провадження.

4. Визначено механізм виконання рішень як складну конструкцію взаємопов’язаних елементів: організаційно-правових засобів, способів, форм та методів впливу на поведінку державних, приватних виконавців, інших учасників виконавчого провадження та суб’єктів, з якими вони взаємодіють, щодо об’єктів виконавчих дій, спрямованого на створення необхідних умов для своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень.

5. Визначено правовий режим державної служби у органах ДВС як адміністративно-правову форму функціонування правовідносин між громадянином України та органом ДВС Міністерства юстиції України, що включають в себе чітко встановлений набір взаємних прав, обов’язків та гарантій їх реалізації і які забезпечуються комплексом правових засобів впливу, завдяки чому здійснюється реалізація державних завдань та функцій, які законодавством України покладено на органи ДВС в Україні.

6. Режим державної служби у органах ДВС є різновидом адміністративно-правового режиму публічної служби в Україні і має певні особливості: регулюється нормами як адміністративного, так і трудового права; суб’єктами режиму є державні виконавці; містить підвищені вимоги до інтелектуального, морального, культурного рівня, професійних та ділових якостей суб’єктів режиму; наявність спеціальних звань та перебування на спеціальному обліку; містить особливі додаткові гарантії правового та соціального захисту суб’єктів режиму; містить особливі додаткові обмеження, пов’язані зі службою та умови її проходження; передбачає особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності суб’єктів режиму; передбачає особливий порядок внутрішньовідомчого регулювання процесуальних аспектів проходження служби.