Історико-правовий огляд становлення адміністративно-правового статусу військової прокуратури в Україні

Сучасний етап розбудови нашої держави характеризується різноманітними трансформаційними процесами, чільне місце серед яких належить реформуванню системи правоохоронних органів, оновленню існуючих підходів до організації їх діяльності, удосконаленню адміністративного законодавства, яке регулює діяльність правоохоронних органів, та приведенню його у відповідність до норм та стандартів Європейського Союзу.

Військова прокуратура входить до структури органів прокуратури України, проте, на відміну від них, вона наділена більш широким колом повноважень щодо розслідування військових порушень, зрад, боротьби з шпигунами, забезпечення ефективного функціонуванні армії в цілому. У зв’язку з цим важливого значення набуває проведення наукових досліджень, присвячених з’ясуванню особливостей адміністративно-правових засад створення та функціонування військових прокуратур в Україні, характеристиці місця військових прокуратур в системі

органів прокуратури зокрема та правоохоронних органів в цілому.

Для кращого розуміння правової природи військової прокуратури України вважаємо за доцільне розглянути особливості історичних періодів розвитку та становлення військової прокуратури України, оскільки це дозволить з’ясувати історичні передумови створення військової прокуратури, розглянути повноваження органів, що існували у різні часу на території нашої держави, та запропонувати певні шляхи оптимізації діяльності військової прокуратури в Україні сучасного зразка.

Ю. М. Грошевий та інші вчені, досліджуючи природу інституту прокуратури, зазначають, що притаманною вона є для французької правової системи, виникнувши у 1302 році, прокуратура займалась виключно кримінальними правопорушеннями. Наглядова функція прокуратури проявлялась крізь призму влади короля та була від нього залежною [57, с. 5], про принципи незалежності та неупередженості в діяльності прокуратури ще багато років навіть не йшло мови.

Найбільш поширеним є підхід до періодизації вітчизняної історії за періодами становлення і розвитку української державності: 1) стародавня доба; 2) княжа доба; 3) литовсько-польська доба; 4) козаччина і гетьманська держава; 5) радянська державність; 6) незалежна українська держава. На наш погляд, дана періодизація найбільш повно дозволить розкрити суть військової прокуратури та трансформаційні процеси, що відбувались з цим органом протягом всього існування українського суспільства.

Починаючи дослідження, слід зауважити, що виділені у періодизації історії стародавня і княжа доба для розвитку інституту прокуратури мали лише опосередкований характер, адже на той момент не існувало самостійного представницького органу з аналогічними до прокуратури повноваженнями, а правосуддя концентрувалось у руках церкви або самосуду.

Характеризуючи діяльність прокуратури в період Великого Князівства

Литовського, Речі Посполитої та козацько-гетьманської доби, вітчизняні науковці (зокрема, І. Малюга та М. Бурбика) [30; 166] звертаються до джерела польського дослідника В. Свербигуза «Старосвітське панство», у якому зазначається, що у 1579 р. в Батурині створено Український Трибунал, на початку діяльності якого щорічно його депутати обирали прокурора (інстигатора), який наглядав за чинністю подання позовів до трибунальського суду та якому наглядачі приватних маєтків передавали детальні відомості про позови та характер правопорушень [55, с.

Так, поряд із судово-представницькою функцією, в інстигаторів поступово з’являється і похідна від неї функція нагляду за законністю та дисципліною у судовій сфері, зокрема, інстигатор подавав позови до суду в інтересах громади міста, стягував судові штрафи, забезпечував явку учасників судового процесу до суду, вів реєстр судових рішень, здійснював представництво інтересів короля та суспільства [156, с. 37]. Згодом до компетенції інстигаторів почали належати також фінансові питання, королівські податки і збори (від торгівлі), подання позовів за їх несплату та приховування доходів [156, с. 37; 55, с. 125; 339, с. 145].

Говорити про історію власне української моделі прокуратури в епоху перебування українських земель у складі Російської Імперії (1722-1917 рр.) буде дещо некоректним; необхідно обмежитись лише діяльністю царсько -російської прокуратури на українських землях, які були складовою імперської держави. Втім, саме за цих часів прокуратура була віднесена до системи органів державної влади, а її наглядова діяльність може сміливо ототожнюватись з правозахисною, хоча й більшою мірою спрямованою на захист державно-імперських монархічних інтересів. Саме тоді сформувалися основні форми, методи, принципи організації та діяльності прокуратури, які використовуються органами прокуратури вже незалежної української держави [339, с. 145].

У 1722 році Петром I утворені при Сенаті посади генерал-прокурора, а потім при колегіях — посади обер-прокурорів і прокурорів. Їх обов\'язком стають спостереження за правильним відправленням справ у всіх державних органах, спостереження за справедливістю рішень Сенату і колегій, а також прийом донесень і спостереження за діяльністю фіскалів. Згідно з ідеєю государя, кримінальне судочинство, де справи розслідувалися і розглядалися самими сенаторами і «чиновниками канцелярій губернатора і воєводи» [330, с. 689, с. 703-704], а судова влада, як на сенатському рівні, так і в провінції, не була відокремлена від адміністративної, також повинно було стати полем діяльності прокурора [106; 101; 301].

Діючи як орган нагляду в розшуковому кримінальному процесі, прокуратура була наділена повноваженнями вносити корективи до дій слідчо- судового органу (Сенату, Синоду, колегій): негайно «протестувати і доносити» Генерал-прокуророві, «пропонувати» Сенату, Синоду, а у ряді випадків і безпосередньо імператорові. Фактично тими ж діями прокурор опосередковано виконував і елементи функцій кримінального переслідування, захисту і реабілітації, сполучаючи їх в одній особі, як в разі явного незаконного звільнення від відповідальності або пом\'якшення покарання, так і в разі необгрунтованого, «за наклепом» залучення особи до кримінальної відповідальності. Траплялись випадки самостійних розслідувань, що проводяться прокуратурою на підставі високих розпоряджень силами власної слідчої канцелярії [285, с. 124-125]. Своєрідне посередництво в здійсненні функції кримінального переслідування прокурором виражалося у вигляді передачі інформації, але на практиці це виявилося слабо. Історія зберегла всього чотири епізоди про підтримані прокурорами в Сенаті звернення фіскалів про кримінальне переслідування [285, с. 105-110; 310; 55, с. 125].

Одностайні в оцінці місця петровської прокуратури в кримінальному процесі класики і сучасники вітчизняної юридичної науки. За твердженням Н. В. Муравйова, при виникненні сучасної прокуратури головне місце в її діяльності займало зовсім не звинувачення — «то була охорона законів в широкому сенсі, спостереження за їх виконанням переважно в казенному, а також в суспільному інтересах [106, с. 39; 166, с. 34]. Власне судова, звинувачувальна або позовна діяльність в цих інтересах складала лише одне з приватних доповнень до функції нагляду, ледве намічене в законі, слабке і незначне на практиці» [181, с. 359]. На думку М.Чернявського, справа прокурора — «широкий контроль за всіма державними установами і охорона сили і дії законів» [333, с.

У 1711 році в Росії заснований орган державного управління — Сенат. При Сенаті і в усіх державних установах, у тому числі і у військах, створений «фіскалат» — таємний нагляд, до повноважень даного органу належали здійснення таємного контролю над всіма державними органами, а також збір казни, тощо. Одночасно в штати регулярних полків вводилися посади військових юристів-аудиторів, які були радниками (юридичними консультантами) командирі в-судді в і допомагали здійснювати правосуддя у військах. Призначені військовим командуванням з числа стройових офіцерів, голова і члени військових судів не мали юридичної підготовки, тому статут визначав такі посади як генерал, обер і полкові аудитори, які повинні були здійснювати юридичну консультацію і вирішувати справу у точній відповідності із законом [320], що послужило початком введення юридично грамотних осіб до органів військового контролю. До числа обов\'язків військових фіскалів, згідно з Військовим статутом, входив нагляд за зловживаннями по службі і здійсненням провадження по справам щодо порушення військового законодавства [320]. У зв\'язку з тим, що таємний нагляд не приніс очікуваних результатів, Петро І ввів явне чергування штабів гвардії для нагляду за поведінкою сенаторів, але вони не мали можливості втручання в питання діяльності, а лише стежили за зовнішнім порядком у війську [170, с. 67; 113].

Тоді, а саме 10 травня (30 квітня по старому стилю) 1716 р., в Росії Петром І законодавчо створена військово-судова система, яка проіснувала майже 150 років і була повністю незалежна від загальних судів в Росії. Так, додатком до Військового статуту від 30 квітня 1716 р. закріплені функції військового суду, його склад і порядок військового судочинства. Військовий суд складався з двох інстанцій: а)полкового крігсрехта, якому були підсудні справи про всі злочини; б) генерального крігсрехта, який був другою інстанцією для полкових крігсрехтів і першою інстанцією для особливо важливих справ (про образу Величності і Держави, про вищих офіцерів і тому подібне) [135, с.

Віхою занепаду української системи правосуддя та втрати позицій прокурорського нагляду стала доба, яка почалась зі смертю Петра І та протрималась дуже довгий час [54, с. 111].

Помітних результатів удалося досягти Катерині II. За часів її правління статусу прокуратури було надано важливе значення. У завдання прокурорів входила не лише боротьба з порушеннями закону, але і їх запобігання. Генерал- прокурор в своєму статусі піднісся над Сенатом. Йому було доручено ведення найважливіших державних справ, включаючи у ряді випадків і питання відправлення правосуддя. З розділенням в 1763 р. Сенату на шість департаментів генерал-прокурор був офіційно прикріплений до першого, в якому вирішувалися найбільш важливі державні питання і знаходилися справи Таємної експедиції, Канцелярії конфіскацій, охорони прав дворянського стану, фінансів, видання законів та ін. Більш того, роботою Таємної експедиції, що була органом політичного переслідування і що має в державному механізмі дуже сильні позиції, керував генерал-прокурор, який, таким чином, був основним провідником ідей Катерини II, що стосуються питань каральної політики. Пізніше (у 1764 р.) генерал-прокуророві було запропоновано сконцентрувати свою діяльність лише на відвідинах загальних зборів департаментів, де звертати особливу увагу на вирішення ними державних, секретних та інших важливих питань [342; 122; 53, с. 239-286; 37, с. 403]. Прокурори були уповноважені здійснювати нагляд за діяльністю всіх публічних місць губернії, вирішувати завдання охорони цілісності влади, спостерігати, «щоб заборонених зборів з народу ніхто не збирав», «винищувати всюди шкідливі хабарі», стежити за відповідністю видаваних законів раніше виданим, про що давали висновок місцевим властям, були покликані здійснювати нагляд за забезпеченням гуманних умов розміщення осіб, що знаходяться під вартою, проводити систематичні перевірки в\'язниць. У повіті (або окрузі) помічником губернському прокуророві був повіт стряпчий, в обов\'язки якого входило інформувати губернського прокурора про здійснювані ним дії і справи [137, с. 340; 342].

Основними функціями прокуратури, яка входила до складу судового відомства і підкорялася міністрові юстиції, згідно з даною реформою, було кримінальне переслідування. У подальшому на прокуратуру була покладена низка адміністративних функцій. Так, наприклад, прокурор брав участь у справах міського і земського самоврядування, у цивільних справах, у фабрично- заводських справах, у справах щодо військовій повинності, мав право вирішального голосу, але наглядових функцій не виконував і не мав права винесення протесту. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне звернути увагу на точку зору нагляду А. Ф. Коні, який оцінював стан проведення судової реформи 1864 року в частині прокурорського нагляду: «Посада ця складає спадщину петровських часів і є однією з кращих прикрас єкатеринівських установ, вона мала величезне значення в наших дореформених установах. Скасування пов\'язаних з нею прав і обов\'язків щодо нагляду за ходом несудових справ слід визнати великою помилкою укладачів Судових статутів. Досконала зміна в характері діяльності прокурора, додаючи йому «звинувачувальну відособленість», мабуть, і виходила красивою з теоретичної точки зору, але суперечила умовам нашого адміністративного життя і йшла в розріз з внутрішніми потребами наших губернських статутів. У квапливому здійсненні пристрасного бажання скоріше розчистити для нових насаджень місце, поросле бур\'яном і напівгнилими деревами, був зрубаний дуб, що стояв на варті лісу» [132, с. 7; 113, с. 26].

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Декретом про суд № 1, прийнятим СНК РСФСР від 24 листопада 1917 року, скасовувалися інститути судово-слідчого та прокурорського нагляду [322, с. 14]. Цим же законодавчим актом створювалися нові радянські суди, а установ прокуратури не передбачалося. У Збройних Силах молодої Радянської держави військова прокуратура також не була заснована. Контрольно-наглядові функції за виконанням законів в Радянській державі в цей період виконували: Всеросійські з\'їзди Рад робітників, селянських і солдатських депутатів, ВЦИК і його Президія, Рада Народних Комісарів, Народний Комісаріат юстиції, Народний комісаріат державного контролю, Робітничо-селянська інспекція. Контроль за виконанням законів здійснювали місцеві ради та їх виконавчі комітети, а також судові й інші органи. У Збройних Силах радянської держави законність забезпечувалася Радою Робочої і Селянської оборони, Народним Комісаріатом по військових справах, Народним Комісаріатом по морських справах, Революційною Військовою Радою республіки, органами військового управління фронтів, армій, дивізій, бригад, військовими трибуналами та іншими органами по боротьбі із злочинами в Червоній Армії [32, с. 200; 214; с. 90-91]. Важливе місце в системі органів, що забезпечували законність в Червоній Армії, належала Народному Комісаріату державного контролю. Державний контроль в Червоній Армії отримав своє остаточне організаційне оформлення із створенням Робітничо-селянської інспекції в 1920 році. Відповідно до Положення про Робітничо-селянську інспекцію, державний контроль в Червоній Армії здійснювався на загальнодержавному рівні військово-морською інспекцією, а на місцях (на регіональному рівні) — інспекціями військових округів, а в Червоній Армії — військово-польовими інспекціями фронтів. Органи Робітничо-селянської інспекції в Червоній Армії здійснювали не лише контрольні функції, вони вели боротьбу з розбазарюванням, розкраданням і безобліковим витрачанням засобів і матеріальних цінностей [138, с. 282-283; 113, с. 28].

Закінчення громадянської війни, переходу до мирного розвитку нового суспільства, забезпечення законності на більш високому рівні зажадали у всіх сферах державного, громадського, господарського життя, у тому числі і у військовому будівництві [139, с. 17]. Забезпечення законності в нових умовах досягалося, з одного боку, подальшим розвитком радянського законодавства, у тому числі і військового, з іншого — вдосконаленням і зміцненням системи контролю і нагляду за виконанням законів. Так, наприклад, в 1922 році були прийняті кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний, земляний кодекси, кодекс про працю, положення про судоустрій. У цей же період приймаються й інші законодавчі акти, що регулюють повноваження і порядок діяльності органів державної влади і управління, — Положення про губернські, повітові і волосні з\'їзди рад і їх виконавчі комітети, Положення про народні комісаріати [29, с. 30]. Постановою Президіуму ВЦИК від 6 лютого 1922 року була реорганізована ВЧК, яка в роки Громадянської війни була наділена правом розглядати кримінальні справи, і на її базі створене ОГПУ для боротьби з контрреволюційними і найбільш тяжкими злочинами з подальшою обов\'язковою передачею справ до суду. У листопаді 1922 року була проведена судова реформа, яка мала важливе значення в зміцненні законності в країні, посиленні прав і законних інтересів громадян. Проте, як справедливо наголошується в юридичній літературі, в перші роки Радянської влади нагляд за точним виконання законів характеризувався паралелізмом, розпорошенням між багатьма установами і посадовими особами [260, с. 7].

Наглядово-контрольні органи не мали досить чітких повноважень щодо виявлення і усунення правопорушень. Їх діяльність щодо забезпечення законності ускладнювалась тим, що вони підкорялися тим органам, законність діяльності яких вони покликані були контролювати. Зважаючи на це, ефективність нагляду за виконанням законів була недостатньо великою. Такі недоліки в діяльності системи контролю і нагляду за виконанням законів вимагали створення спеціального органу, незалежного від органів державного управління, від яких-небудь місцевих впливів, особливо від місцевої влади, який би в умовах заперечення радянською державою принципу розподілу влади був би здатний здійснювати нагляд за точним і одноманітним виконання законів [291, с. 39; 154, с. 111-112; 185, с. 19-20].

Таким чином, на прокуратуру покладався нагляд за законністю на всій території радянської держави. У травні 1922 року даний проект був винесений на розгляд III сесії ВЦИК РРФСР, де був підданий різкій критиці [159, с. 550] прибічниками «подвійного» підпорядкування прокуратури. Вони добивалися, щоб прокурор підкорявся місцевим виконкомам, і стверджували, що в Радянській державі немає єдиної законності та її неможливе встановити. В юридичній літературі розглянуті ті дискусії, які мали місце на III сесії ВЦИК РСФСР за проектом Положення про установу прокурорського нагляду. Так, В. І. Ленін 20 травня 1922 року направив в Політбюро лист щодо подвійної підзвітності прокуратури і законності її створення та організації діяльності. В даному листі В. І. Ленін сформулював загальні положення про законність і призначення прокурорського нагляду в Радянській державі, принципи організації і діяльності прокурорського нагляду [185, с. 20; 214, с. 155-156]. В. І. Ленін бачив лише одне головне і основне призначення прокурора — «стежити за встановленням дійсно одноманітного розуміння законності у всій республіці», «відповідати за те, щоб жодне рішення жодної місцевої влади не розходилося із законом», «встановлювати дійсно одноманітне вживання законності у всій республіці і у всій федерації» [160, с. 198— 200].

З наведених положень видно, що основна функція прокуратури повинна була полягати в нагляді за точним і одноманітним розумінням і вживанням законів, додаткових функцій на прокуратуру не покладалося. Належним чином реалізувати наглядову функцію прокуратура здатна лише в тому випадку, якщо вона представлятиме самостійну форму державної діяльності, єдиний, централізований орган. У зв’язку з цим неприпустимим є «захист «подвійного» підпорядкування по відношенню до прокуратури і видалення у неї права опротестувати всяке рішення місцевої влади» [160, с. 198-200]. Зважаючи на це, ЦВК було запропоновано «відкинути «подвійне» підпорядкування прокуратури, встановити підпорядкування місцевої прокурорської влади лише центру, що дозволяло зберегти за прокурорською владою право і обов\'язок опротестовувати все і всякі рішення місцевої влади з точки зору законності цих рішень або постанов, без права припиняти такі, а із винятковим правом передавати справу на вирішення суду» [160, с. 198-200; 100].

22 травня 1922 року Політбюро ЦК РКП(б) більшістю голосів прийняло Положення про прокурорський нагляд. Проте, комуністична фракція сесії ВЦИК 24 травня 1922 року виступила за «подвійне» підпорядкування. Особливе заперечення викликав пункт про опротестовування незаконних рішень місцевих органів влади перед судом, що було мотивовано тим, що розгляд незаконних рішень місцевих органів влад в суді підірве авторитет працівників адміністративних органів в очах населення [154, с. 114]. Політбюро ЦК РКП(б) 24 травня 1922 року на своєму засіданні знов обговорило питання про прокуратуру і підтвердило своє рішення від 22 травня, виключивши з нього слова «а з винятковим правом передавати справу на вирішення суду» [160, с. 521]. З цього виходило, що опротестовувати незаконні рішення місцевих органів влади прокуратури повинні не перед судом, а перед відповідними органами державної влади і управління [182, с. 68]. Тим самим була зроблена поступка противникам ленінських положень, які побоювалися настільки дієвої міри боротьби з порушеннями законності як відповідальність посадових осіб за порушення законів перед явним судом [155, с. 46]. Положення про можливість опротестовування органами прокуратури незаконних рішень місцевих органів влади перед судом знайшло законодавче закріплення лише в червні 1991 року. Зокрема, ст. 1 Закону СРСР від 11 червня 1991 року визначала: «Встановити, що в разі відхилення протесту на незаконний правовий акт прокурор має право звернутися до суду із заявою про визнання опротестованого ним акту незаконним» [187].

Наступним витком в розвитку прокуратури став 1922 рік, коли на III сесії ВЦИК РРФСР було прийнято Положення про прокурорський нагляд [209]. Слід зазначити, що у даному положенні були закріплені основні завдання прокуратури та визначено мету її діяльності, яка полягає у боротьбі зі злочинами та правопорушеннями.

Протягом наступних років відбувався процес становлення прокурорського нагляду, його централізації, перетворення на єдину прокурорську систему, тобто вживалися заходи щодо упорядкування діяльності органів прокуратури. Одним із визначних кроків у цьому напрямі можна визнати створення прокуратури Верховного Суду СРСР [208]. Прокурору Верховного Суду СРСР були надані значні наглядові повноваження, зокрема, він, через своїх старших помічників, здійснював керівництво прокурорським наглядом військових прокурорів, очолював нагляд за законністю діяльності ОГПУ і його органів в союзному масштабі. З листопада 1930 року на прокурора Верховного Суду СРСР покладається додатковий обов’язок щодо здійснення безпосереднього керівництва діяльністю прокурорів залізничного транспорту.

У 1933 році була заснована Прокуратура СРСР, в її склад входила військова прокуратура [190]. Очолював Прокуратуру СРСР Прокурор СРСР, який призначався Президією ЦВК СРСР і був відповідальний перед СНК і ЦВК СРСР. Прокурор СРСР здійснював загальне керівництво прокуратурами союзних республік. Остаточно процес централізації і утворення єдиної прокурорської системи в СРСР був завершений в 1936 році [299]. Всі органи прокуратури виділялися з народних комісаріатів юстиції і поступали в підпорядкування Прокуророві СРСР [188]. Протягом наступних років приймається низка нормативно-правових актів, які визначали адміністративно-правовий статус органів прокуратури — як цілісної системи, так і окремих її складових: Положення про прокурорський нагляд в СРСР (1955 р.), Положення про військову прокуратуру (1966 р.), Конституція СРСР (1977 р.), Закон СРСР «Про прокуратуру СРСР» (1979 р.), Положення про військову прокуратуру (1981 р.), Закон України «Про прокуратуру» (1991 р.), Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року. Норми зазначених актів уточнювали та конкретизували завдання, функції, принципи організації і діяльності органів прокуратури (у тому числі і органів військової прокуратури), правові засоби прокурорського нагляду на певних етапах розвитку УРСР та утворення незалежної України.

Що стосується періоду становлення незалежності української державності, то слід звернути увагу, що для цього проміжку часу характерні також різноманітні тенденції щодо організації діяльності військової прокуратури. Перш за все, хотілося б звернути увагу на прийняття у 1991 році Закону України «Про прокуратуру», положеннями якого було визначено, що до системи органів прокуратури входять військові прокуратури. Відповідно до зазначеного нормативно-правового акта, до військових прокуратур належали Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Г енеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури, прирівняні до прокуратур міст і районів [253]. Тобто система військових прокуратур була сформована за екстериторіальним принципом (безвідносно до адміністративно-територіального поділу держави) з урахуванням організаційної побудови Збройних Сил та інших військових формувань України [123, с. 16], що відповідало потребі у відповідності структури військових прокуратур до структури військових формувань, які знаходились під їх наглядом, та створювало необхідні умови для їх передислокації у разі потреби. Положеннями Закону України «Про прокуратуру» було визначено основі вимоги до кадрів органів військової прокуратури, частково окреслено коло повноважень працівників військових прокуратур.

Справжнім досягненням незалежної України в здійсненні правосуддя і нагляду у військах було створення військових судів, які були організовані з військових трибуналів [252]. Проте, існування військових судів було нетривалим — з 1993 року по 2010 рік. Слід зазначити, що ліквідація у 2010 році військових судів, як складового елементу системи правосуддя в Україні, не зняло, а навпаки, загострило проблему здійснення ефективного та неупередженого правосуддя. Сильним поштовхом для цього стали військові дії на сході країни, які, в свою чергу, призвели до збільшення кількості військових злочинів, що дало підстави для відновлення діяльності військових прокуратур. Отже, важливого значення набуває відновлення у системі судів загальної юрисдикції військових судів. Існування системи таких судів повністю відповідає вимогам ст. 125 Конституції України і ст.ст. 3, 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо побудови системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності, спеціалізації та організаційної єдності [340]. Запропонована система повністю відповідає критеріям меморандуму Постійного комітету по правам людини Ради Європи «Судочинство у військових судах» від 16 червня 2003 року, а їх обсяг підсудності, організаційної незалежності від військового командування (виконавчої влади) та інтегрованість в систему загальних судів відповідають європейським стандартам і практиці Європейського суду з прав людини [223]. У зв’язку з цим, на нашу думку, існує потреба у відновленні діяльності військових судів, що зумовлено необхідністю врахування специфіки військової служби. Підтвердженням доцільності відновлення діяльності військових судів є зарубіжний досвід існування зазначених судів в таких розвинених країнах Європи як Німеччина і Великобританія [118].

У 2012 році після прийняття відповідних змін до чинного законодавства (зокрема, у зв’язку з прийняттям 13 квітня 2012 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв\'язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» [220; 17]) військові прокуратури були ліквідовані та створені спеціалізовані прокуратури з нагляду за додержанням законів у військових формуваннях. Це було зумовлено вимогами Венеціанської комісії щодо спрощення системи органів прокуратури та ліквідації військових прокуратур як одного із елементів системи органів прокуратури. Так, зокрема, у п. 21 Висновку № 539/2009 зауважено, що система прокуратури України не лише зберігає сукупність органів військової прокуратури, а й відображує структуру державного врядування в цілому [39; 123, с. 18].

Створення спеціалізованих прокуратур з нагляду за додержанням законів у військових формуваннях замість військових прокуратур супроводжувалось розширенням компетенції новостворених прокуратур: функції загального нагляду поширювались не лише на Збройні Сили України, а й на весь оборонно- промисловий комплекс. Вважаємо, що це є свідченням зміцнення позицій спеціалізованих прокуратур з нагляду за додержанням законів у військових формуваннях як елементу системи органів прокуратури. Функції колишніх військових прокурорів почали виконувати цивільні працівники органів прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, а їх структура була максимально наближена до структури управління військових формувань, що давало можливість забезпечити ефективний вплив на зміцнення законності та правопорядку в армійському середовищі [218, с. 35].

Проте, необхідно зазначити, що розташування прокуратур у воєнній сфері на території одного регіону (міста, області) унеможливлювало здійснення ефективного нагляду за військовими частинами та установами, які мають, як правило, різну підпорядкованість, а вищі органи військового управління найчастіше перебувають в інших населених пунктах [224; 17]. Вважаємо за доцільне навести точку зору М. Г оломши, який відстоював позицію стосовно необхідності відновлення діяльності військових прокуратур: «Фактична ліквідація чи так зване реформування військових прокуратур у 2012 році негативно вплинуло на мобільність і оперативне вирішення питань, зокрема, під час проведення антитерористичних операцій. Вважаю передчасним і неправильним те, що було ліквідовано військові прокуратури та військові суди (трибунали), оскільки це змінило відносини у середовищі військовослужбовців та військових прокурорів» [49].

Зміни у суспільно-політичному житті України зумовили виникнення нових загроз належному функціонуванню усіх сфер суспільного життя, у тому числі сфері оборонно-промислового комплексу, вирішити які у повному обсязі спеціалізовані прокуратури з нагляду за додержанням законів у військових формуваннях не були здатні. Це було зумовлено специфікою їх територіальної структури (про недоліки якої нами вже зазначалося), їх адміністративно-правовим статусом та особливостями організації діяльності. Таким чином, в умовах загострення внутрішніх та зовнішніх загроз у 2014 році було прийнято рішення про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» [224], передбачивши створення військових прокуратур, зазначивши, що система військових прокуратур, на відміну від територіальних, повинна будуватися за екстериторіальним принципом, що забезпечує максимальне наближення до структури і дислокації піднаглядних військових формувань та органів їх управління. Для цих формувань та органів характерні висока мобільність і готовність до мобілізації резервів у разі оголошення особливого періоду. Відповідно до планів бойового розгортання і застосування кожної ланки органів військового управління штат військових прокуратур передбачає мобілізацію сил як на мирний, так і на воєнний час.

У разі необхідності військові прокуратури в особливий період мобільно пересуваються разом з військами, забезпечуючи законність і правопорядок, з урахуванням специфіки внутрішньої діяльності самих військових об’єктів. Це також дозволяє оперативно вирішувати усі питання, пов’язані з мобілізаційною підготовкою та мобілізацією [225].

З прийняттям нового Закону України «Про прокуратуру» у 2014 році адміністративно-правовий статус військової прокуратури набув свого остаточного закріплення. Відповідно до статті 7 зазначеного закону систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура [254]. Слід підкреслити, що створення військових прокуратур було обумовлене також необхідністю здійснення нагляду за додержанням законів в оперативних підрозділах окремих військових формувань та розвідувальних органах, працівники яких мають статус військовослужбовців [225].

Підтримуємо позицію О. С. Козачук, яка зазначає, що існування військових прокуратур як складових системи органів прокуратури України обумовлене наступними чинниками: «...1) необхідністю спеціалізації прокурорської діяльності, оскільки військова прокуратура є одним із видів спеціалізованих прокуратур, що діють в особливих умовах існування військових формувань, дислокованих за екстериторіальним принципом, особливих правовідносин, регламентованих загальновійськовими Статутами й актами військового управління; 2) забезпеченням здійснення прокурорських повноважень при проведенні військовими формуваннями антитерористичних заходів на території України, наданні військової допомоги іншим державам у випадку участі в міжнародному військовому співробітництві й у міжнародних миротворчих операціях на підставі міжнародних договорів України в порядку й на умовах, визначених законодавством України, а також у бойовій обстановці; 3) необхідністю додержання законності військовими формуваннями, залученими до здійснення заходів щодо забезпечення правового режиму воєнного й надзвичайного стану, посилення охорони державного кордону України та виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу України та їх правового оформлення, ліквідації надзвичайних ситуацій, природного й техногенного характеру» [94, с. 25-26; 123].

Таким чином, військова прокуратура, історія функціонування якої налічує майже 300 років у різних організаційних формах, має значний досвід організації власної діяльності у сфері забезпечення законності та правопорядку у воєнній сфері. Створюючись як орган вищого нагляду у військах, вона на різних етапах свого розвитку за обсягом своїх функцій виступала як орган державного управління, виконувала обов\'язки органу військової юстиції, який знаходився у підпорядкуванні органів військового управління. Вивчення історичних особливостей становлення та функціонування військової прокуратури дозволяє виокремити як спільні підходи до організації її діяльності, так і характерні відзнаки, що були притаманні особливостям адміністративно -правового регулювання на різних етапах. У результаті це поставатиме важливим кроком у напрямі оптимізації діяльності військової прокуратури на сучасному етапі.

1.2.