Правові засади діяльності військових прокуратур в Україні та місце серед них адміністративно-правового регулювання

Ефективність діяльності будь-якого органу державної влади, і військова прокуратура у даному випадку не є виключенням, безпосередньо залежить від наявності відповідного правового забезпечення його діяльності, тобто сукупності правових норм, що упорядковують його діяльність, визначають тактичні та стратегічні орієнтири діяльності.

Розглядаючи термін «правове регулювання», в рамках нашого дослідження варто звернути увагу на його тлумачення в довідковій літературі [35, с. 1207], в джерелах, які розглядають його як юридичне явище [34, с. 41].

Правове регулювання охоплює різні сторони суспільного життя, а юридичної форми набувають основні й найважливіші види суспільних відносин у різних сферах людської діяльності, які потребують не просто законодавчої форми, а її змістовної правової наповненості. У цьому плані спеціальні юридичні знання про особливості та прояви права, правового регулювання й забезпечення, що досягаються правознавством, дають змогу краще розібратися в тих соціальних процесах, які зазнають юридичного впливу з боку держави та вимагають свого юридичного впорядкування з одночасним наповненням його правовим змістом [347, с. 32]. В. Й. Развадовський зауважує, що поняття «правове регулювання» є особливою категорією, яка характеризує специфічний понятійний ряд: «механізм правового регулювання», «правові способи», «правовий режим», тощо [267, с. 22-23; 129].

Необхідно підкреслити, що у науковій юридичній літературі сам термін «правове регулювання» не дістав свого однозначного трактування.

О. Ф. Скакун під правовим регулюванням пропонує розуміти здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорону та розвиток [287, с. 488]. При цьому, вона виокремлює такі ознаки правового регулювання: «.правове регулювання — різновид соціального регулювання; за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава визначає міру можливої та належної поведінки; правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов’язане з реальними відносинами; правове регулювання має цілеспрямований характер — спрямоване на задоволення законних інтересів суб’єктів права; правове регулювання здійснюється за допомогою

правових засобів, які забезпечують його ефективність; правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання» [287, с. 489; 129, с. 54].

Більш конкретизоване визначення даного поняття надає О. Є. Гольцова, яка звертає увагу на те, що правове регулювання діє на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, передусім норм права [51, с. 54]. Схожої точки зору дотримується і Р. Басараб, на думку якого під поняттям «правове регулювання» слід розуміти впорядкування державою суспільних правовідносин згідно з нормами права, які виражаються у формі законодавства. При цьому, науковець зазначає, що предмет правового регулювання включає найважливіші для держави та громадянського суспільства правовідносини, які об’єктивно потребують юридичного регулювання і піддаються йому [9].

В юридичній літературі поняття «правове регулювання» розглядається в таких варіантах: 1) результативний, нормативно-організуючий вплив, який здійснюється на суспільні відносини завдяки системі різноманітних правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних приписів, тощо) з метою їхнього впорядкування, охорони й розвитку згідно з суспільними потребами [4, с. 145]; 2) упорядкування суспільних відносин, а також їхнє юридичне закріплення, охорона та розвиток, що здійснюються за допомогою права й сукупності різного роду правових засобів [287, с. 529]; 3) специфічний процес впливу держави на суспільні відносини за допомогою юридичних норм (норм права) [293, с. 41-42]; 4) одна з форм впливу права на суспільні відносини, вплив завдяки специфічно-правовим засобам: нормам права, правовідносинам, актам реалізації права [131, с. 381]; 5) юридична функція, яка реалізується державою у процесі впливу на суспільні відносини та за допомогою якої поведінка учасників таких відносин приводиться у відповідність до тих вимог та дозволів, що закріплені в нормах права, легальність і обов’язковість яких підтримується суспільством та забезпечується можливістю застосування владної сили держави [52, с. 437]. Зважаючи на наведені вище точки зору науковців, вважаємо, що нормативно-правове регулювання — це впорядкування суспільних відносин через засоби юридичної техніки — норми права.

Варто зазначити, що в юридичній літературі одночасно із поняттям «правове регулювання» застосовується й інше поняття — «правові засади» (або «правові основи»). Зазначені поняття не є синонімічними, оскільки правове регулювання є комплексним поняттям (складається із цілої низки правових засобів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини). Що ж стосується правових засад (основ), то вони є одним із складових елементів правового регулювання та являють собою сукупність правових норм, що закріплюються у відповідних нормативно- правових актах. Так, наприклад, Є. А. Гетьман зазначає, що правові засади — це «...сукупність прийнятих владою законів, кодексів, підзаконних актів, що мають закріплювати демократичні основи, які визнані багатьма державами світу і є основою певного виду діяльності» [46].

Щоправда, існує також дещо інший підхід, відповідно до якого правові основи у загальному розумінні розглядаються як сукупність правових норм. Так, зокрема, С. Г. Серьогіна зазначає, що «.правова основа являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі організації й функціонування органів публічної влади, закріплюють елементи їх організації і діяльності [64]. Зазначену точку зору поділяє Ю. В. Делія, на думку якого «.правові основи місцевого самоврядування — це система правових норм, правил поведінки суб’єктів місцевого самоврядування, встановлених або санкціонованих державою, територіальною громадою та органами місцевого самоврядування» [62].

Підсумовуючи викладене вище, вважаємо, що під правовим регулюванням діяльності військової прокуратури в Україні слід розуміти цілеспрямований та організуючий вплив суб’єктів нормотворчого процесу (Верховної Ради України, Президента України, Генерального прокурора України та ін.) за допомогою засобів юридичної техніки на процес діяльності військової прокуратури України та суспільні відносини, учасником яких вона є. Що ж стосується правових засад діяльності військової прокуратури, то під ними розуміється сукупність правових норм, що закріплюються у відповідних нормативно-правових актах, які визначають адміністративно-правовий статус органів військової прокуратури, упорядковують правовідносини, що виникають у процесі виконання органами військової прокуратури покладених на них обов’язків в умовах мирного часу та запровадження особливого періоду.

Необхідно звернути увагу, що на сьогодні вчені-адміністративісти ще не надали правової оцінки та не визначили зміст поняття правові засади діяльності органів військової прокуратури в Україні, не з’ясованим остаточно також залишається питання щодо визначення місця норм адміністративного законодавства, які регламентують діяльність військової прокуратури в Україні. Таким чином, вважаємо за доцільне в рамках даного підрозділу зупинитися на вирішенні наведених вище питань.

Результатом діяльності суб’єктів нормотворчого процесу є прийняття відповідних нормативно-правових актів, положення яких регламентують діяльність органів військової прокуратури. Відповідно до точки зору Р. П. Луцького, основними критеріями класифікації системи правових актів є такі: «1) за суб’єктами ухвалення вони поділяються на акти народу (прийняті референдумом), органів місцевого самоврядування, спільні акти органів держави і недержавних формувань; 2) за юридичною силою — на закони й підзаконні нормативно-правові акти; 3) за сферою дії — на загальні, спеціальні, локальні;

4) за ступенем абстрактності правових норм — на первинні та конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлення, зміни та скасування норм права; 6) за галузями законодавства — на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та інші; 7) за часом дії — на визначено-строкові та невизначено-строкові» [161, с. 20].

В контексті дослідження особливостей правового регулювання діяльності військової прокуратури практичне значення має класифікація нормативно - правових актів за ієрархією (за юридичною силою): 1) Конституція України як Основний Закон держави; 2) міжнародні договори та угоди, ратифіковані Верховною Радою України; 3) закони України; 4) підзаконні акти різних державних органів у межах їхніх повноважень.

Цілком погоджуємось із позицією М. Бурбики, який у своїх працях наголошує на тому, що центральне місце в механізмі правового регулювання найважливіших аспектів діяльності органів прокуратури посідають закони та інші нормативно-правові акти України [31, с. 58]. Схожої точки зору дотримується і В. Самсонов, який вважає, що закони регулюють найважливіші питання державного та суспільного життя, їхні норми становлять серцевину, фундамент формування і розвитку інших джерел права [283, с. 55-67].

Таким чином, як уже зазначалось, правовими засадами діяльності військової прокуратури України є законодавство України. Конституційний Суд України чітко визначив, що термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їхніх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [273].

Отже, з урахуванням точки зору М. М. Бурбики, нормативно-правову базу, яка регламентує діяльність військової прокуратури в Україні, можна умовно поділити на: 1) зовнішню, яка створюється поза межами системи органів прокуратури (Конституція, закони та постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, міжнародні нормативно-правові акти), але до створення якої система органів прокуратури має пряме відношення, безпосередньо розробляючи або беручи участь у розробці проектів тих чи інших нормативних актів; 2) внутрішню, тобто відомчу нормативну базу, якій належить важлива роль [31, с. 56].

У результаті аналізу законодавства України можна дійти висновку, що у зв’язку зі специфічним адміністративно-правовим статусом військової прокуратури в системі органів прокуратури весь масив нормативно-правових актів можливо умовно поділити на загальні (тобто ті, що використовуються всіма прокуратурами незалежно від спеціалізації) та спеціальні (використання яких безпосередньо стосується виключно діяльності військової прокуратури).

На нашу думку, до загальних нормативно-правових актів можливо віднести: Конституцію України, Закони України «Про прокуратуру» [254], «Про Вищу раду юстиції», «Про судоустрій і статус суддів» [258], «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [229], постанови Верховної Ради України «Про затвердження Положення про класні чини працівників органів прокуратури України» [233], «Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України» [231] та ін.

До спеціальних нормативно-правових актів, що стосуються безпосередньо специфіки діяльності військової прокуратури, слід віднести Закони України: «Про військовий обов’язок і військову службу» [219]; «Про оборону України» [243]; «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» [241]; «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [256], «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру щодо утворення військових прокуратур» [224], «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв\'язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» [220], наказ Генеральної прокуратури України «Про особливості діяльності військових прокуратур» [250] та ін. Так, зокрема, Законом України «Про оборону України» встановлено ключові засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління (до числа яких належать і органи військової прокуратури), місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов\'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов\'язки громадян України у сфері оборони [243]. У Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що на Генеральну прокуратуру України покладений обов’язок забезпечувати мобілізаційну підготовку органів прокуратури України для функціонування в особливий період [²⁴¹]. У Законі України «Про державний захист суддів, працівників апарату суду і працівників правоохоронних органів» вказано про обов’язок Генерального прокурора України щодо організації централізованої системи органів прокуратури з нагляду за дотриманням законності при забезпеченні захисту суддів, працівників апарату суду і працівників правоохоронних органів та їхніх близьких родичів, членів сім’ї [228]. Вказані нормативно-правові акти безпосередньо не стосуються військової прокуратури, проте, у результаті аналізу їх основних положень можна дійти висновку, що вони також є вирішальними під час організації діяльності органів військової прокуратури.

Решта інших законів України, які стосуються інституту військової прокуратури України, є додатковими до Закону України «Про прокуратуру» та

побудовані з урахуванням специфіки діяльності військової прокуратури. Так, Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» визначено особливості регулювання відносин між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби [219], що є безпосереднім предметом регулювання військових прокуратур та безпосередньо впливає на проходження служби

військовослужбовцями військової прокуратури.

Серед нормативних актів, якими керується військова прокуратура України, вагоме місце посідають двосторонні меморандуми, протоколи намірів, угоди про правову допомогу і співробітництво з різних аспектів прокурорської діяльності. Такі двосторонні міжнародно-правові акти були укладені з Департаментом Г енерального Атторнея Австралії щодо співробітництва в переслідуванні воєнних злочинців; Федеральною прокуратурою Швейцарської Конфедерації про співробітництво у сфері боротьби з організованою злочинністю і відмиванням доходів. Було підписано протоколи про наміри між Генеральною прокуратурою України і прокуратурами кожної з держав Балтії щодо співробітництва у сфері надання правової допомоги, укладено угоди про правову допомогу і співробітництво між Генеральною прокуратурою України і прокуратурами багатьох держав СНД, Верховною народною прокуратурою Китайської Народної Республіки, Міністерством юстиції Республіки Польща, тощо [338, с. 4].

Генеральний прокурор України як керівник всієї централізованої системи органів прокуратури України в межах своїх повноважень видає накази, інструкції, затверджує положення, які регулюють, зокрема, різноманітні аспекти функціонування військової сфери та налагодження міжнародного співробітництва з відповідними органами зарубіжних країн. Конституційні засади інституту Генерального прокурора України були закріплені 28 червня 1996 року в Основному Законі України. Так, у Розділі 7 Конституції України визначено основні завдання, що покладаються на єдину систему, якою є прокуратура України, порядок призначення та звільнення з посади Генерального прокурора України, а також строк його повноважень [134]. Крім того, у п. 14 ст. 92 Основного Закону закріплено, що винятково законами України визначаються, зокрема, організація та діяльність прокуратури. Таким чином, будь-які питання організації й діяльності Генерального прокурора України мають регулюватися лише на рівні законів.

Необхідно звернути увагу, що на відміну від військових прокуратур, які існували до 2012 року, грошове утримання прокурорів, слідчих та інших працівників військових прокуратур, забезпечення їх діяльності наразі здійснюється Генеральною прокуратурою України, тобто належить до сфери відання Генерального прокурора України. Що ж стосується забезпечення військових прокуратур охороною, транспортом та засобами зв’язку (у тому числі спеціальними), засобами індивідуального захисту, вогнепальною зброєю, іншим необхідним майном, а військовослужбовців цих прокуратур обмундируванням — Міністерством оборони України [124]. Отже, можна дійти висновку про дуалізм правових засад діяльності органів військової прокуратури, підтвердженням чого є підпорядкування декільком суб’єктам одночасно (щоправда, у різних сферах відання).

У Законі України «Про прокуратуру» визначено місце військової прокуратури України в централізованій системі органів прокуратури України, її повноваження, адміністративно-правовий статус та особливості діяльності. Проаналізувавши структуру і положення цього закону, можна стверджувати, що основним суб’єктом, який організовує всю централізовану систему органів прокуратури, у тому числі і органів військової прокуратури, є Генеральний прокурор України [254]. Варто звернути увагу на позицію Н. О. Рибалки, яка зазначає, що завдання раціоналізації системи управління визначають за допомогою сукупності засобів, які обираються з урахуванням специфіки об’єкта чи процесу, що зорганізується [271, с. 60]. У цій сукупності чільне місце посідає нормування, оскільки майже всі аспекти організації потребують визначеної нормативної бази, причому це поняття охоплює не лише норми витрат ресурсів, а й правила, розпорядження та інші нормативні акти, за допомогою яких формуються і закріплюються необхідні для функціонування системи організаційні відносини [198, с. 156]. Слід погодитись з точкою зору Р. Басараба, який зазначав, що Генерального прокурора України наділено нормотворчою функцією, оскільки, по-перше, це підвищує якість організації централізованої системи органів прокуратури, по-друге, здійснюється вузьке профільне відомче нормотворення, що є ефективнішим від загального нормотворення [9].

Відповідно до чинного законодавства Генеральний прокурор України видає нормативні накази, інструкції, затверджує положення, обов’язкові для централізованої системи органів прокуратури України, у тому числі і органів військової прокуратури. Так, наказами Генерального прокурора України визначаються особливості роботи з кадровим резервом в органах прокуратури України» [211], особливості діяльності військових прокуратур [250], тощо. Накази Генерального прокурора України належать до категорії відомчих правових актів. Вони ґрунтуються на положеннях Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», інших законів України та міжнародних договорів України, видаються щодо ключових питань організації діяльності органів прокуратури України. Вказівки, як правило, регулюють більш вузькі напрями діяльності органів прокуратури [31, с. 76].

Основним нормативно-правовим актом Генеральної прокуратури України у сфері, що аналізується, є наказ від 29.08.2014 р. № 12/гн «Про особливості діяльності військових прокуратур», який конкретизував особливості діяльності військової прокуратури. Даним нормативно-правовим актом визначено такі основні завдання та функції Головної військової прокуратури:

- забезпечення виконання завдань та функцій, передбачених Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» і наказами Генерального прокурора України, в центральних апаратах (адміністраціях, управліннях) органів державної влади, а також в органах військового управління, повноваження яких поширюються на всі з’єднання, військові частини, навчальні заклади, установи та організації, розташовані на території держави (крім видів Збройних Сил України);

- спрямування представницької діяльності щодо захисту інтересів громадянина або держави в суді у воєнній сфері на забезпечення обороноздатності і бойової готовності військових частин Збройних Сил України та інших військових формувань, насамперед з питань додержання бюджетного законодавства; збереження державного (військового) майна; формування, розміщення та виконання державного оборонного замовлення; виконання військового обов’язку та проходження військової служби; соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей, а також інших гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, державних та суспільних інтересів;

- організація та здійснення діяльності щодо запобігання та протидії корупційним та пов’язаним з корупцією правопорушенням;

- організація та здійснення нагляду за додержанням законодавства під час оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі у формі процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення в суді, забезпечення якісного, ефективного та своєчасного реагування прокурорів на незаконні судові рішення у кримінальному провадженні;

- забезпечення якісного, повного, всебічного та об’єктивного досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених у воєнній сфері, злочинів проти основ національної безпеки України, миру та міжнародного правопорядку, а також підслідних слідчим Г оловної військової прокуратури;

- забезпечення участі у перегляді судових рішень у касаційному порядку, а також у перегляді справ у Верховному Суді України, розглянутих за участю військових прокурорів у місцевих та апеляційних судах;

- організація та здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальному провадженні та застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

- координація діяльності правоохоронних органів та органів військового управління щодо протидії злочинності у воєнній сфері;

- забезпечення організаційного та методичного керівництва військовими прокуратурами, контроль за їх діяльністю;

- підготовка інформації Президенту України, до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади з найбільш актуальних питань прокурорсько-слідчої діяльності у воєнній сфері [210].

На законодавчому рівні передбачено, що в умовах особливого періоду, запровадження надзвичайного, воєнного стану або проведення антитерористичної операції із залученням з’єднань, військовий частин та підрозділів Збройних Сил України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, інших військових формувань, місцем постійної дислокації яких є територія в межах військового гарнізону, особовий склад військових прокуратур (прокурори, слідчі) може відряджатися до районів розташування цих з’єднань, військових частин (підрозділів) на період виконання вказаними з’єднаннями, військовими частинами та підрозділами завдань за призначенням [250].

Виключно галузевим наказом визначено, що військові прокурори усіх рівнів повинні:

1. Координувати діяльність підрозділів Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, військової контррозвідки Служби безпеки України та інших правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю і корупцією, у тому числі в організованих формах, у воєнній сфері. Забезпечувати належну взаємодію з цих питань з територіальними прокурорами.

2. З метою своєчасного виявлення, розкриття, припинення та попередження кримінальних правопорушень, усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню, зміцнення законності та правопорядку здійснювати спільні заходи за участю керівників правоохоронних органів, військового управління, командирів військових частин.

3. У межах компетенції здійснювати нагляд за додержанням законів щодо запобігання і протидії корупції, про адміністративні правопорушення та безпосередньо протидіяти корупційним правопорушенням в органах державного і військового управління, правоохоронних і контролюючих органах, військових формуваннях та піднаглядних об’єктах.

4. У разі оскарження в суді дій, рішень, бездіяльності військових прокурорів брати участь відповідно до визначеної компетенції у судових засіданнях у судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій та Верховному Суді України, своєчасно реагувати на незаконні судові рішення [250].

Зазначену діяльність військові прокурори повинні здійснювати шляхом налагодження взаємодії з таким суб’єктом як спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил України — Військова служба правопорядку у Збройних Силах України.

Відповідно до наказу Генеральної прокуратури України «Про особливості діяльності військових прокуратур» від 29 серпня 2014 року № 12гн, питаннями контролю та підвищення ефективності функціонування військових прокуратур займається Головна військова прокуратура (на правах самостійного структурного підрозділу Генеральної прокуратури України). Сфера її діяльності також стосується й органів військового управління, повноваження яких поширюються на всі з\'єднання, військові частини, навчальні заклади, установи та організації, розташовані на території держави (крім видів Збройних Сил України).

На законодавчому рівні передбачено, що військові прокурори Головної військової прокуратури повинні забезпечувати нагляд за додержанням і застосуванням законів військовими прокуратурами Центрального, Південного та Західного регіонів. Своїми наказами вони розмежовують власні повноваження та повноваження підпорядкованих військових прокурорів. В умовах запровадження надзвичайного, воєнного стану або проведення антитерористичної операції із залученням з\'єднань, військових формувань, місцем постійної дислокації яких є територія в межах військового гарнізону, особовий склад військових прокуратур може відряджатися до районів розташування цих з\'єднань.

Слід звернути увагу, що діяльність військових прокурорів передусім спрямована на визначені питання військової справи. Наказом Генеральної прокуратури України «Про особливості діяльності військових прокуратур» від 29 серпня 2014 року № 12гн передбачено, що в межах наданої їм компетенції військові прокурори здійснюють нагляд за додержанням законів та розслідування кримінальних правопорушень у військовій сфері, координують діяльність військових формувань [250]. Також вони проводять особистий прийом засуджених, які є у батальйоні, на гауптвахтах Військової служби правопорядку у Збройних Силах України.

Таким чином, у цілому сучасний стан нормативно-правового регулювання діяльності військової прокуратури України є недостатньо високим. Основними недоліками є: 1) розпорошеність нормативно-правового визначення повноважень органів військової прокуратури; 2) нечіткість та безсистемність регулювання окремих повноважень органів військової прокуратури; 3) відсутність чіткого переліку вимог до посади військового прокурора; 4) безсистемність регулювання процесу взаємодії органів військової прокуратури України з іноземними аналогічними державними структурами, тощо. Зазначене підтверджує необхідність проведення реформ в окресленій сфері.

Ще одним питанням, яке заслуговує на окрему увагу в рамках даного підрозділу, є визначення місця адміністративно-правових актів в системі інших правових актів регулювання діяльності органів військової прокуратури. З цього приводу варто зазначити, що в системі правових засад діяльності органів військової прокуратури особлива регулююча роль відводиться нормам адміністративного законодавства. Підтвердженням зазначеної точки зору є позиція В. Б. Авер’янова, В. К. Колпакова та Н. С. Федорука, які акцентують увагу, що адміністративно- правові норми регулюють відносини у сфері державного управління, виконання інститутами публічної влади управлінських, правозабезпечувальних та правоохоронних функцій [130, с. 83]. Отже, особливе місце норм адміністративного законодавства в системі правових засад діяльності органів військової прокуратури зумовлено їх імперативним характером, тим, що за їх допомогою упорядковуються державно-владні правовідносини, що виникають під час організації діяльності органів військової прокуратури, відбувається розмежування їх компетенції з територіальними прокуратурами, окреслюється коло заходів щодо зміцнення законності та правопорядку у військових формуваннях та оборонно-промисловому комплексі держави та визначається адміністративно-правовий механізм їх реалізації. Також варто зазначити, що ефективність діяльності органів військової прокуратури залежить, серед іншого, від стану правового регулювання відносин, безпосереднім учасником яких є зазначені органи. Особливе місце в системі зазначених відносин відводиться адміністративно-правовим відносинам. Це все свідчить про надзвичайну важливість вироблення якісного адміністративно-правового регулювання як етапу становлення органів військової прокуратури, так і різноманітних аспектів діяльності зазначених органів щодо виконання покладених на них завдань.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що значення адміністративно-правових норм полягає в тому, що вони: 1) визначають систему органів військової прокуратури, їх місце в системі органів прокуратури зокрема та в системі правоохоронних органів в цілому; 2) закріплюють адміністративно-правовий статус органів військової прокуратури, зокрема, їх завдання та функції, принципи діяльності, коло повноважень, особливості реалізації наданих повноважень та специфіку юридичної відповідальності посадових осіб; 3) визначають особливості участі органів військової прокуратури в адміністративних правовідносинах, зокрема, під час взаємодії з іншими суб’єктами забезпечення законності та правопорядку в державі та окремими громадянами; 4) встановлюють систему критеріїв та показників ефективності діяльності органів військової прокуратури; 5) регламентують особливості кадрового, матеріально-технічного, інформаційного, фінансового забезпечення діяльності органів військової прокуратури.

Висновки до розділу 1

Окреслено історичні періоди становлення військової прокуратури (у різних її організаційних формах). Виокремлено чотири взаємопов’язані та взаємообумовлені етапи становлення адміністративно-правового статусу військової прокуратури: 1) з часів Київської Русі до 1921 р.; 2) радянський період (1922-1990 рр.); 3) період незалежності України (1991-2013 рр.); 4) сучасний етап розвитку української державності (з 2014 р. — до сьогодні). Охарактеризовано кожен із наведених етапів, що дозволило з’ясувати особливості процесу трансформації військової прокуратури, охарактеризувати специфіку її адміністративно-правового статусу, розглянути особливості розвитку адміністративного законодавства, яке регламентувало основні напрями діяльності військової прокуратури.

Аргументовано, що відновлення діяльності військової прокуратури в системі органів прокуратури у 2014 р. було викликано змінами в суспільно-політичному житті України, зумовлено появою нових загроз належному функціонуванню усіх сфер суспільного життя, у тому числі сфері оборонно-промислового комплексу, вирішити які у повному обсязі спеціалізовані прокуратури з нагляду за додержанням законів у військових формуваннях не були здатні, зважаючи на особливості їх територіальної структури та адміністративно-правового статусу. У зв’язку з цим виникла потреба у створенні системи військових прокуратур за екстериторіальним принципом, що дозволило забезпечити максимальне наближення до структури і дислокації піднаглядних військових формувань та органів їх управління. У результаті було створено військове формування з правоохоронними функціями, яке однаково ефективно здатне виконувати покладені на нього завдання в умовах як мирного часу, так і запровадження особливого періоду.

Розкрито зміст цільового блоку адміністративно-правового статусу військової прокуратури, який складається з мети, завдань, функцій та принципів діяльності даного органу. Метою діяльності військової прокуратури визначено забезпечення верховенства закону, законності та правопорядку у військових формуваннях та оборонно-промисловому комплексі держави, захист інтересів суспільства і держави у сфері оборони, захист прав і свобод військовослужбовців. Підкреслено, що мета діяльності військової прокуратури зумовлена адміністративно- правовим статусом даного органу, місцем у системі органів прокуратури, а також призначенням як правоохоронного органу.

Обґрунтовано доцільність класифікації завдань діяльності військової прокуратури на загальні та спеціальні, що зумовлено тим, чи здійснюють свою діяльність органи військової прокуратури в мирний час або в умовах особливого періоду, запровадження надзвичайного, воєнного стану або проведення антитерористичної операції. Показано, що загальні завдання поділяються на основні, які є логічним відображенням мети створення та функціонування військової прокуратури, та додаткові, виконання яких створює належні умови для ефективного виконання основних завдань (тобто мають характер забезпечення). Наведено перелік завдань у рамках кожної із запропонованих груп. Встановлено, що загальні та спеціальні завдання діяльності органів військової прокуратури є взаємодоповнюючими та взаємозалежними.

Доведено доцільність класифікації принципів організації діяльності військової прокуратури на дві групи: 1) загальні принципи, з урахуванням яких має будуватися діяльність усіх органів прокуратури (знайшли своє відображення в ст. 3 Закону України «Про прокуратуру»); 2) спеціальні принципи, які формуються з урахуванням специфіки діяльності саме органів військової прокуратури. До числа спеціальних принципів діяльності військової прокуратури включено такі принципи: розмежування компетенції з територіальними прокуратурами; планування; контролю і перевірки виконання; предметний; зональний; ініціативи прокурора під час проведення перевірок; вироблення пріоритетних напрямів діяльності; взаємної змінюваності працівників військової прокуратури; персональної відповідальності працівника військової прокуратури. Охарактеризовано зазначені принципи.

З’ясовано, що на відміну від територіального принципу, характерного для розміщення регіональних та місцевих прокуратур, військові прокуратури знаходяться там, де дислокуються війська, а їх структура і штати повністю відповідають структурі і дислокації військ у межах відповідних військових гарнізонів. У зв’язку з цим аргументовано, що в Україні під час формування структури військової прокуратури одночасно застосовано територіальний та функціональний принципи, принцип ієрархічності та прямого підпорядкування. Завдяки їх вдалому поєднанню в структурі військової прокуратури вдалося досягти оптимального поєднання підпорядкованості елементів системи органів військової прокуратури зі збереженням спеціалізації їх діяльності.

Встановлено, що застосування лінійно-функціонального принципу під час формування структури військової прокуратури відбувається з урахуванням таких напрямів роботи керівників цих прокуратур: 1) здійснення організаційно- управлінських повноважень, виконання поточних і перспективних завдань очолюваної військової прокуратури; 2) представницька діяльність; 3) діяльність у сфері запобігання та протидії злочинності і корупції; 4) виконання обов’язків, пов’язаних із реалізацією наглядової функції.

Обґрунтовано, що внутрішня структура органів військової прокуратури в Україні сформована за лінійно-функціональним принципом (стосовно її великих складових, таких як Генеральна прокуратура України, військові прокуратури регіонів та військові прокуратури гарнізонів) та лінійним (стосовно її більш дрібних елементів внутрішньої побудови, таких як окремі відділи та управління).

Зроблено висновок, що під правовими засадами діяльності військової прокуратури розуміється сукупність правових норм, що закріплюються у відповідних нормативно-правових актах, які визначають адміністративно-правовий статус органів військової прокуратури, упорядковують правовідносини, що виникають у процесі виконання ними обов’язків в умовах мирного часу та запровадження особливого періоду.

Аргументовано, що у зв’язку зі специфічним адміністративно-правовим статусом військової прокуратури в системі органів прокуратури весь масив нормативно-правових актів можливо умовно поділити на загальні (тобто ті, що використовуються всіма прокуратурами незалежно від спеціалізації) та спеціальні (використання яких безпосередньо стосується виключно діяльності військової прокуратури). Розкрито зміст окремих нормативно-правових актів та запропоновано шляхи оптимізації правових засад діяльності військової прокуратури в Україні.

Показано, що особливе місце норм адміністративного законодавства в системі правових засад діяльності органів військової прокуратури зумовлено їх імперативним характером, тим, що за їх допомогою упорядковуються державно- владні правовідносини, що виникають під час організації діяльності органів військової прокуратури, відбувається розмежування їх компетенції з територіальними прокуратурами, окреслюється коло заходів щодо зміцнення законності та правопорядку у військових формуваннях та оборонно-промисловому комплексі держави та визначається адміністративно-правовий механізм їх реалізації.