<<
>>

Адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють реформування місцевих судів в Україні

Судова влада наразі не виконує свою основну функцію, яку вона повинна здійснювати в державі, тобто чинити правосуддя та захищати права і свободи фізичних та юридичних осіб. Оскільки такий хід подій зумовлює високий ступінь недовіри до судової влади громадян України, то це викликає низький рівень авторитетності у міжнародної спільноти до країни в цілому.

Аналіз нинішнього стану правосуддя вказує на те, що на сьогодні система правосуддя не виконує поставлених перед нею завдань на належному рівні. Основними чинниками такої ситуації є: низький рівень правової культури та правової свідомості суспільства; розповсюдженість корупційних явищ у сфері правосуддя; недосконалість кадрового планування в системі судової влади; збереження чинників залежності суддів від виконавчої та законодавчої гілок влади, зокрема наявність конституційних положень, які стримують посилення незалежності суддів; недосконалість методик визначення оптимального кількісного складу суддів і чисельності працівників апаратів судів відповідно до навантаження; непропорційне робоче навантаження на суддів і працівників апарату судів і відсутність механізмів оперативного вирівнювання навантаження на суддів, що знижує якість правосуддя; недосконалість бюджетного планування й управління в системі судової влади та відсутність єдиних методологічних підходів у плануванні видатків судів; недостатній рівень єдності та послідовності судової практики; відсутність чи недостатній рівень використання можливостей сучасних інформаційних систем (електронне правосуддя);

низький рівень публічності сфери правосудця та довіри до судової системи взагалі й до суддів зокрема; відсутність стратегічного планування та належного аналітико-дослідницького забезпечення процесу проведення реформ, а також належного нормативно-правового й фінансового обґрунтування запланованих реформ; недостатньо розвинені механізми моніторингу й оцінювання; недостатній рівень координації та консультацій між відповідальними суб’єктами реформ, учасниками реформ та інститутами громадянського суспільства; відсутність належної динаміки в наближенні до стандартів Європейського Союзу [147].

Захист прав і свобод громадян є основною метою, яка об’єднує три гілки влади: виконавчу, законодавчу та судову. Реформування судової влади обов’язково має здійснюватися на засадах верховенства права. Тим паче, одна спільна ціль та злагоджена робота всіх державних органів сприятиме ефективному відправленню правосуддя.

Очевидним є той факт, що судова система України та суміжні правові інститути повинні працювати, керуючись принципом верховенства права, ефективно, продуктивно та скоординовано для того, щоб забезпечити належний захист прав та свобод громадян у відповідності до європейських цінностей і стандартів. Відповідно, нам потрібно визначити адміністративно - правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють реформування судової влади, щоб зрозуміти хто і як повинен завдяки своїм повноваженням покращувати якість правосуддя нашої держави.

Згідно із тлумачним словником української мови поняття «статус» - це певний стан чого-небудь [170, с. 420]. Згідно з теорією права правовий статус людини - це юридично закріплене становище людини в суспільстві відповідно до якого фізична особа як суб’єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві [140, с. 60].

На думку Б. Ринажевського правовий статус суб\'єктів права складається з об\'єктивних, фактично існуючих елементів, виявивши та проаналізувавши які, можна пізнати комплексно. Усвідомивши правовий статус як цілісну систему, серед його структурних елементів можна виділити головні елементи та з\'ясувати характер їх взаємозв\'язків з середовищем функціонування. Застосовуючи системний метод дослідження, можна визначити поняття «правовий статус» як комплексне юридичне явище, що визначає статус (становище) суб\'єкта у відповідній системі, відокремити його статистичні й допоміжні елементи [132].

A. Куліш зазначає, що питання правового статусу державного органу в юридичній літературі донедавна зводилося головним чином до визначення його компетенції, встановленого законодавством кола прав та обов\'язків [80, с.

86], що не розкриває повністю зміст поняття «правовий статус». Частина вчених під правовим статусом державного органу, як правило, розуміють певну сукупність повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує виконання покладених на нього завдань [ 131, с 95]. Але О. Бандурка застерігає, що таке визначення є досить вузьким, воно не охоплює значної частини питань організації і діяльності державних органів, які визначають їх правовий стан або статус (ці два поняття часто ототожнюються, розглядаються як синоніми) [49, с 125].

B. Галунько вважає, що до змісту адміністративно -правового статусу особи включаються такі юридичні елементи: 1) публічні суб’єктивні права та юридичні обов’язки; 2) обсяг і характер правосуб’єктності; 3) адміністративна відповідальність; 4) у деяких випадках - дисциплінарна відповідальність посадових осіб публічної адміністрації [29, с.91].

На думку С. Козуліної, одним із найгостріших питань державної правової політики сьогодні є ефективність реалізації громадянами своїх прав і свобод, яка безпосередньо залежить від ступеня забезпечення їх надійної охорони та захисту, що здійснюються відповідними органами держави [66].

Дійсно, поняття статусу є неоднозначним та багатогранним у своїй природі, однак з чим можна цілком погодитися - це те, що статус є правами та обов’язками того чи іншого суб’єкта.

Що стосується іншого понятійного терміну «публічна адміністрація», то на даному етапі розвитку нашої держави він досить часто зустрічається у різноманітних нормативно-правових актах та наукових працях багатьох вчених.

Так, наприклад як зазначає у своїй наукові праці А. Іванищук поняття «публічна адміністрація» вперше було використано в праві Європейського Союзу. Аналіз окремих нормативно-правових актів ЄС дозволяє зробити висновок, що в європейському праві існує два визначення поняття «публічна адміністрація»: у вузькому та широкому сенсі. У вузькому сенсі під «публічною адміністрацією» розуміються «регіональні органи, місцеві та інші органи публічної влади», «центральні уряди» та «публічна служба».

Під органами публічної влади при цьому розуміються «інституції регіонального, місцевого або іншого характеру, інші органи, діяльність яких регулюється нормами публічного права або діями держав-членів; органи, наділені достатніми суверенними повноваженнями країни, які з формальної точки зору не є частиною адміністративного апарату держави-члена, але структура та завдання яких визначені в законі (причому ці завдання належать сфері функціонування держави)» [6].

У широкому сенсі в європейському праві до «публічної адміністрації» крім органів публічної влади відносять ті органи, які не входять до неї організаційно, але виконують делеговані нею функції. Водночас, як зазначається в Резолюції щодо публічної (державної) відповідальності, під «публічною владою» (або органами публічної влади) слід розуміти: будь-яку установу публічного права (включаючи державу, регіональні та місцеві органи державної влади, незалежні публічні підприємства та будь-яких фізичних осіб під час виконання ними повноважень офіційних органів [1].

Підтвердженням існування тлумачень терміна публічна адміністрація в широкому та вузькому розумінні постають також роботи європейських учених, які під поняттям «публічна адміністрація» розуміють: сукупність органів, установ та організацій, які здійснюють адміністративні функції; адміністративну діяльність, яка здійснюється цією адміністрацією в інтересах суспільства; сферу управління публічним сектором з боку тієї ж публічної адміністрації [1]. Також публічну адміністрацію детермінують як організацію та діяльність органів (установ, структурних організацій), що наділені прерогативами публічної влади й основою діяльності яких є забезпечення виконання чинного законодавства в публічних інтересах [6].

В. Авер’янов під терміном публічна адміністрація розуміє сукупність органів виконавчої влади та органів виконавчого самоврядування, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції [5].

В.

Колпаков визначає, що публічна адміністрація - це система організаційно-структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень для їх реалізації в публічних інтересах. Усе це зумовлює необхідність розглядати теорію публічної адміністрації як методологічну основу адміністративного права і використовувати її поняття як базове у формуванні адміністративно-правових відносин [70].

Д. Кірєєв визначив, що до підзаконних нормативно-правових актів у системі правового забезпечення діяльності адміністративних судів України належать постанови Верховної Ради України з питань розбудови судової системи, удосконалення форм судочинства, кадрового забезпечення судів тощо; укази Президента України щодо створення і регулювання діяльності адміністративних судів; укази Президента України, які стосуються реформування правової бази та вдосконалення правового забезпечення діяльності адміністративних судів; укази та розпорядження Президента України, спрямовані на підвищення ефективності виконання рішень судів, професійної підготовки суддів, забезпечення належних умов діяльності судів;

постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, спрямовані на деталізацію відповідних законів України, актів Верховної Ради і Президента України; правові акти центральних органів виконавчої влади, видані ними на основі та на виконання законів та інших нормативних актів, що стосуються питань функціонування системи адміністративних судів України; правові акти судових органів, спрямовані на роз’яснення питань застосування норм права, аналіз та узагальнення судової практики [57].

Проголошення незалежності України поставило перед державою низку завдань щодо оновлення багатьох сфер суспільного життя, побудови правової держави. Одним із них було становлення самостійної та незалежної судової влади. Конкретним кроком на цьому шляху стало затвердження 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні, в якій окрім інших містився розділ ІІІ - формування судової влади.

При цьому під судовою владою розумілась система незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя. За цією Концепцією шляхом ефективного розмежування повноважень необхідно гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої та виконавчої влади; створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечувало незалежність судової влади; гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом та інше [18, с. 142].

Аналіз нинішнього стану правосуддя вказує на те, що сьогодні система правосуддя не виконує поставлених перед нею завдань на належному рівні. Основними чинниками такої ситуації є такі:

- низький рівень правової культури та правової свідомості суспільства;

- розповсюдженість корупційних явищ у сфері правосуддя;

- недосконалість кадрового планування в системі судової влади;

- збереження чинників незалежності суддів від виконавчої та законодавчої гілок влади, зокрема наявність конституційних положень, які стримують посилення незалежності суддів;

- недосконалість методик визначення оптимального кількісного складу суддів і чисельності працівників апаратів судів відповідно до навантаження;

- непропорційне робоче навантаження на суддів і працівників апарату судів і відсутність механізмів оперативного вирівнювання навантаження на суддів, що знижує якість правосуддя;

- недосконалість бюджетного планування й управління в системі судової влади та відсутність єдиних методологічних підходів у плануванні видатків судів;

- недостатній рівень єдності та послідовності судової практики;

- відсутність чи недостатній рівень використання можливостей сучасних інформаційних систем (електронне правосуддя);

- низький рівень публічності сфери правосуддя та довіри до судової системи взагалі й до суддів зокрема;

- відсутність стратегічного планування та належного аналітико -

дослідницького забезпечення процесу проведення реформ, а також належного нормативно-правового й фінансового обґрунтування

запланованих реформ;

- недостатня розвиненість механізмів моніторингу й оцінювання;

- недостатній рівень координації та консультацій між відповідальними суб’єктами реформ, учасниками реформ та інститутами громадянського суспільства;

- відсутність належної динаміки в наближенні до стандартів Європейського Союзу [122].

Провідними суб’єктами, які забезпечують незалежність судової влади в Україні, є: Вища кваліфікаційна комісія суддів України; Національна школа суддів України; президент України - як суб’єкт який утворює та ліквідовує суди; Верховна Рада України; судді які перебувають на адміністративних посадах; апарат суду; державна судова адміністрація. Тож до сфери адміністративно-правового статусу суб’єктів публічної адміністрації він відносить: їх правосуб’єктність, обов’язки і права (компетенцію) та відповідальність за неналежне виконання поставлених їм завдань [49].

Щодо визначення адміністративно-правового статусу публічної адміністрації у сфері судової гілки влади цілком можна погодитися з А. Іванищуком, який вважає, що це сукупність статичних юридичних елементів, які визначають місце і роль посадових осіб та публічних органів, зокрема: обсяг і глибина їх правосуб’єктності, компетенція (обов’язки і права) та відповідальність за неналежне забезпечення незалежності судової гілки влади [49].

Ми ж вважаємо, що адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють реформування судової влади - це взаємопов’язаний комплекс завдань, адміністративних прав та обов’язків у сфері діяльності, пов’язаної із реформуванням судової влади, що в кінцевому результаті покликані забезпечувати захист прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Таким чином, основними суб’єктами, які забезпечують реформування судової влади в Україні, на нашу думку є: Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів, Рада суддів, президент України та інші органи суддівського самоврядування, тож ми розглянемо компетенцію кожного органу.

Відповідно до Закону України «Про Вищу Раду Правосуддя»: Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування. доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України (ст.1) [117].

Безперечно, Вища Рада Правосуддя відіграє важливу роль у реформуванні судової влади, зокрема згідно зі своєю компетенцією: надає висновки щодо законопроектів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, статусу суддів чи судоустрою; узагальнює пропозиції судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх статусу та функціонування, статусу суддів та судоустрою; надає пропозиції щодо видатків Державного бюджету України на судову систему; погоджує перерозподіл бюджетних видатків між судами (крім Верховного Суду); затверджує нормативи кадрового, фінансового, матеріально -технічного забезпечення судів; затверджує регулятивні положення щодо проведення конкурсів для призначення на посади державних службовців у системі правосуддя; затверджує персональний склад Комісії з питань вищого корпусу державної служби в системі правосуддя; призначає та звільняє суддів з посади; проводить форуми та конференції щодо вдосконалення незалежності судової системи.

Наприклад, Вища рада правосуддя під час засідання 23 травня 2017 року розглянула питання щодо внесення подання Президентові України про призначення суддів на посади до місцевих судів та ухвалила внести подання про призначення на посади 27 суддів, що є наглядним підтвердженням участі Вищої ради правосуддя у здійсненні судової реформи [24].

Основною функцією Вищої кваліфікаційної комісії є формування суддівського корпусу на конкурсній основі, переведення суддів та забезпечення їх належного кваліфікаційного рівня, що безпосередньо відіграє значну роль у реформуванні судової влади, адже її якість створює саме вона завдяки відбору кваліфікованих та відданих своїй справі суддів. Діяльність та статус Комісії визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів» в ст. 93 зазначено, її обов’язки: веде облік даних про кількість посад суддів у судах, у тому числі вакантних; проводить добір кандидатів для призначення на посаду судді, у тому числі організовує проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону та приймає кваліфікаційний іспит; вносить до Вищої ради правосуддя рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді; вносить рекомендацію про переведення судді відповідно до цього Закону, крім переведення як дисциплінарної санкції; визначає потреби у державному замовленні на професійну підготовку кандидатів на посаду судді у Національній школі суддів України; затверджує форму і зміст заяви про участь у доборі кандидатів на посаду судді, анкети кандидата на посаду судді, порядок складення відбіркового іспиту та методику оцінювання його результатів, порядок проходження спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді, порядок складення кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів, положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, порядок формування і ведення суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) та інші процедури виконання Комісією її функцій; проводить кваліфікаційне оцінювання; бере у межах компетенції участь у міжнародному співробітництві, у тому числі встановлює зв’язки з іноземними закладами, установами та організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, є бенефіціаром, реципієнтом міжнародної технічної допомоги, головним розпорядником міжнародної допомоги від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій [123].

Наприклад, Вища кваліфікаційна комісія формує склад Верховного суду України: станом на 23 травня 2017 року 333 кандидати (87%) до Верховного Суду вже пройшли співбесіди у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України. Серед них: 244 судді, 33 науковці, 34 адвокати та 22 кандидати мають сукупний стаж [173].

Відповідно до положення «Про Раду суддів України» Рада сприяє створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утвердження незалежності та авторитету суду, забезпечення захисту суддів від втручання в судову діяльність, підвищення професійного рівня суддів та працівників апарату судів, а також підвищення рівня роботи з кадрами у судовій системі [110].

Також Рада судів України для вирішення питань внутрішньої діяльності судів, а також інших питань, віднесених законом до її компетенції: розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів; розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту суддів та їхніх сімей, приймає відповідні рішення з цих питань; визначає особу, уповноважену представляти бюджетні запити щодо фінансування судів загальної юрисдикції, інших органів та установ судової системи під час розгляду проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік або змін до нього; затверджує Положення про Державну судову адміністрацію України; обирає та звільняє Голову Державної судової адміністрації України та його заступників; заслуховує інформацію Голови Державної судової адміністрації України про її діяльність; визначає за поданням Голови Державної судової адміністрації України граничну чисельність працівників Державної судової адміністрації України, у тому числі її територіальних управлінь, у межах видатків на утримання Державної судової адміністрації України; здійснює контроль за організацією діяльності судів, заслуховує з цих питань Голову Державної судової адміністрації України, його заступників, керівників структурних підрозділів і територіальних управлінь Державної судової адміністрації України; звертається з пропозиціями щодо питань діяльності судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, в тому числі і щодо формування бюджетного запиту про фінансування судів на його захист у Верховній Раді України; приймає рішення про врегулювання реального чи потенційного конфлікту інтересів у діяльності зазначених осіб (у разі, якщо такий конфлікт не може бути врегульований у порядку, визначеному процесуальним законом); затверджує зразки мантії та нагрудного знака судді, затверджує зразки посвідчень судді, голови суду і його заступника, судді у відставці, народного засідателя, присяжного; затверджує за погодженням з Державною судовою адміністрацією України Положення про автоматизовану систему документообігу суду, Положення про автоматизовану систему визначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України для підготовки до розгляду і доповіді справ; затверджує Положення про порядок ведення суддівського досьє; погоджує Положення про порядок створення та діяльність служби судових розпорядників та зразки форменого одягу судових розпорядників; погоджує кількість суддів у суді загальної юрисдикції з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, передбачених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів; погоджує Порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання судді, що визначається Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, а також здійснює інші повноваження у реформуванні судової системи, що передбачені Законом [110].

Наприклад: Рада суддів приймає участь у конференції з питань судової реформи та вносить проекти змін до Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства [130].

Що стосується ролі президента в реформуванні судової гілки влади, то відповідно до ч. 2 ст. 148 Конституції України, кожен із суб’єктів формування Конституційного Суду України (Президент України, Верховна Рада України, з’їзд суддів України) призначають по шість суддів [72]. Повноваження Президента щодо утворення судів закріплені у п. 23 ст. 106 Конституції України та висвітлені у Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Тобто, дана конституційна норма закріплює повноваження Президента України утворювати суди у встановленому законом порядку. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [123] суди загальної юрисдикції відповідно до цього Закону утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Однак кількість суддів у судах визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів [173].

Крім того, суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя (ст.125 п.1 КУ). У свою чергу, Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена двох із яких - призначає Президент України (ст.131 п.2). Слід зазначити, що призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя (ст. 36 п.1) [147].

Окремим рядком слід виділити норми, які містяться в Конституції України (ст.150, ч.1 ст.151) та в Законі України «Про Конституційний Суд України» (ст. 13, 40, 41), що надають право Президенту України звернутися до єдиного державного органу конституційної юрисдикції в нашій державі. Конституція регламентує предмет звернення глави держави до Конституційного суду, наприклад: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України (п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції); 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції); 3) здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією України, наприклад: отримання висновків стосовно того, чи відповідають чинні міжнародні договори Конституції України [72; 120].

Так, наприклад Указом Президента схвалено один із важливих нормативно-правових актів під назвою «Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 -2020 роки», метою якої є визначення пріоритетів реформування системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів задля практичної реалізації принципу верховенства права та забезпечення функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейським цінностям та стандартам захисту прав людини [147].

Таким чином, Президент України має значний вплив на формування судової гілки влади. Зважаючи на досвід європейських країн, зокрема таких як Франція та Польща, Президент повинен бути максимально наближений до судової влади, тому ми пропонуємо затвердити за ним головування Вищої ради правосуддя. На нашу думку Президент відіграє чи не одну із найважливіших ролей у формуванні судової гілки влади.

У зв’язку з останніми подіями не можна оминути судову реформу в Україні, яка почала діяти з приходом до влади Президента України П. Порошенка. Для старту реформи Указом Президента було створено Раду з питань судової реформи. Ця Рада є консультативно-дорадчим органом при Президентові України. Перший крок на шляху судової реформи вже зроблено - 12 лютого 2015 року Верховна рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд», підписаний Президентом України 24 лютого 2015 року. Закон спрямований на спрощення доступу громадян до правосуддя, запроваджує прозорі конкурсні процедури добору суддів, передбачає посилення відповідальності суддів та антикорупційні механізми для очищення суддівського корпусу [157].

Отже, наразі в Україні судова гілка влади найширше регулюється Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453VI «Про судоустрій та статус суддів», проте державна влада здійснює судову реформу, яка поступово крокує до зміни нинішньої судової системи. Її основна мета спрямована в напрямку євроінтеграції для підвищення рівня захисту прав, свобод і законних інтересів усіх фізичних та юридичних осіб.

При розгляді питання адміністративно-правового статусу суб’єктів, які здійснюють реформування судової влади, слід звернути увагу на Державну судову адміністрацію України (ДСА України), яка в свою чергу має свої права та обов’язки в даному аспекті. ДСА України здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних

умов функціонування судів і діяльності суддів представляє суди у відносинах з іншими органами державної влади органами місцевого самоврядування в межах повноважень установлених законом ДСА України це - система органів, що складається з ДСА України та її територіальних управлінь, які утворюються в Автономній Республіці Крим областях містах Києві та Севастополі. Поряд з повноваженнями ДСА України щодо організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції статтею Закону України «Про судоустрій і статус суддів» повноваження з організаційного забезпечення роботи покладено також і на апарат відповідного суду. Такі повноваження, незважаючи на подібність, не суперечать одне одному, а є основою для утворення та функціонування системи судового адміністрування, де вищим органом є ДСА України, а апарат конкретного суду - низова ланка цієї системи [104].

ДСА України представляє суди у відносинах із Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України під час підготовки проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік, у межах повноважень, визначених законом забезпечує належні умови діяльності судів загальної юрисдикції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених Законом «Про судоустрій і статус суддів»; вивчає практику організації діяльності судів; розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення; вивчає кадрові питання апарату судів; прогнозує потребу в спеціалістах; здійснює замовлення на підготовку відповідних спеціалістів; забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації працівників апарату судів; створює систему підвищення кваліфікації; організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції; готує матеріали для формування пропозицій щодо бюджету судів; організовує комп’ютеризацію судів для здійснення судочинства діловодства інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності та забезпечення функціонування автоматизованої системи документообігу в судах; забезпечує суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу в межах коштів передбачених у Державному бюджеті України на фінансування відповідних судів; забезпечує функціонування автоматизованої системи визначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень і Реєстру електронних адрес органів державної влади їх посадових та службових осіб; взаємодіє з відповідними органами та установами, в тому числі інших держав, з метою вдосконалення організаційного забезпечення діяльності судів; організовує діяльність служби судових розпорядників; затверджує положення про бібліотеку суду; здійснює інші повноваження визначені законом [104].

Наразі за ініціативою ДСА України збільшується фінансування судів та установ судової системи, загалом поліпшується матеріально -технічне забезпечення суддів.

Значна увага приділяється питанням санаторно -курортного лікування суддів, оперативно вирішується низка інших соціальних питань. Значних результатів досягнуто в запровадженні інформаційних технологій у діяльність судів. Зокрема, використання поставленого в централізованому порядку серверного обладнання, побудова локальних комп’ютерних мереж і їх об’єднання за технологією віртуальної приватної мережі у корпоративну мережу значно покращило якість роботи з інформаційно-правовими системами «Ліга: Закон», дозволило наповнювати Єдиний державний реєстр судових рішень виключно електронними копіями судових рішень. Створено передумови для запровадження систем автоматизації процесів судового діловодства [104].

Таким чином, вищепроаналізована інформація дає можливість сформувати адміністративно-правовий статус кожного із суб\'єктів, що реформує місцеві суди в Україні:

- Вища рада правосуддя є провідним суб’єктом публічної адміністрації, який здійснює реформування місцевих судів в Україні, що полягає у взаємопов’язаному комплексі завдань, адміністративних прав та обов’язків, спрямованих на забезпечення незалежності та дотримання законів суддями з метою забезпечення (захисту) прав громадян на справедливе судочинство;

- Вища кваліфікаційна комісія суддів - основний суб’єкт владних повноважень, який здійснює відбір суддів, зміст статусу якого полягає у сукупності адміністративних прав та обов’язків, головною метою яких є формування суддівського корпусу, які Вища кваліфікаційна комісія суддів виконує шляхом відбору і рекомендування осіб для зайняття посади професійного судді, визначення рівня їх фахової підготовленості, переведення суддів, а також забезпечення їх належного кваліфікаційного рівня;

- повноваження Громадської ради доброчесності у даній сфері полягають в ряді специфічних прав та обов’язків, спрямованих на допомогу прийняття рішень Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, а саме для встановлення відповідності судді, критеріям професійної етики та доброчесності, а також цілей кваліфікаційного оцінювання,шляхом збирання та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді);

- ДСА України є ключовим суб’єктом публічної адміністрації, що покликаний на створення адміністративно-правового забезпечення на справедливий та гуманний судовий захист шляхом матеріально-технічного, фінансового, організаційно-правового та кадрово-навчального забезпечення судової влади.

Отже, адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють реформування місцевих судів в Україні - це взаємопов’язаний комплекс завдань, адміністративних прав, обов’язків, конституційно визначеної та адміністративно-забезпечувальної відповідальності суб’єктів владних повноважень, а також невладних юридичних та фізичних осіб у сфері діяльності, пов’язаної із реформуванням судової влади, що в кінцевому результаті покликані забезпечувати захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Визначено, що основними суб’єктами, які забезпечують реформування судової влади в Україні є: Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів, Рада суддів, президент України та інші органи суддівського самоврядування.

<< | >>
Источник: ГУЦАЛЮК ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ СУДІВ В УКРАЇНІ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме Адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють реформування місцевих судів в Україні:

  1. Адміністративно-правовий статус державного виконавця в умовах змішаної системи виконання рішень
  2. Правові засади оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця та місце серед них адміністративно-правового регулювання
  3. Адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, які здійснюють реформування місцевих судів в Україні
  4. 2.2. Форми адміністративної діяльності публічної адміністрації щодо реформування місцевих судів в Україні
  5. 2.3. Методи адміністративної діяльності публічної адміністрації стосовно реформування місцевих судів в Україні
  6. Зарубіжний досвід реформування місцевих судів
  7. Адміністративно-правовий статус суб’єктів, які посягають на незалежність судової влади в Україні
  8. Методи адміністративної діяльності щодо забезпечення незалежності судової влади в Україні
  9. Напрямки вдосконалення адміністративно-правового забезпечення незалежності судової влади в Україні
  10. 1.1 Поняття „адміністративної процедури” та її характеристика у співвідношенні з поняттям „адміністративний процес”
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -