Місце і роль адміністративного права в системі реформування місцевих судів в Україні

В Україні залишається актуальною проблема забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Даний аспект повинен бути врегульований за допомогою ефективного правового механізму вирішення юридичних суперечок, що можливо тільки за допомогою судової гілки влади.

Судова влада визнана одним з найважливіших складників системи поділу влади, адже реалізація механізму соціально-вольового характеру судової влади сприяє втіленню в життя принципу поділу влади з виділенням її у системі публічного управління. Разом з тим, загальновідомим фактом є те, що судова політика визначається і спрямовується законодавчою владою. Саме в компетенції законодавчої влади перебуває видання законів та інших нормативних актів, що застосовуються судовими органами, які встановлюють статус суддівського корпусу, а також порядок його формування, повноваження суду і процесуальні правила судової діяльності. Сфера діяльності судової влади, насамперед, вирізняється основними функціями, а також специфічністю завдань, які держава ставить перед судовими органами і які торкаються захисту процесуальних приватних та публічних прав. Ці завдання і функції є обов\'язковими для всієї структури судової влади, втілюють судову політику, причому незалежну від політичного вектору, єдину для всіх ланок судових органів, і визначають їх компетенцію [53].

Провідне місце в системі судової влади займають місцеві суди, юрисдикція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

На конституційному рівні гарантії забезпечення прав і свобод фізичних і юридичних осіб в системі судової влади прописані слушно. Так, згідно із ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.

Тим самим, удосконалення норм адміністративного права щодо забезпечення реформування судової гілки влади є провідним чинником забезпечення прав та свобод громадян, а також становлення української державності, адже по-справжньому незалежна та демократична держава на високому рівні повинна забезпечувати незалежність, справедливість та неупередженість кожної судової справи.

У процесі реформування місцевих судів в Україні, насамперед, виявляються активні зусилля державної політики відносно розробки та впровадження нових та якісних нормативних стандартів реформування вітчизняного правосуддя [122], що в подальшому призведе до створення нової незалежної та некорумпованої судової влади України. Варто вказати, що термін «реформа» означає «перетворення, зміна, нововведення в якій- небудь сфері суспільного життя, галузі знань», а «реформувати» - «змінювати що-небудь шляхом реформи; перетворювати; перебудовувати». Що стосується реформування, то, як цезазначено у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, - це дія зі значенням реформувати [19].

Реформа (фр. reforma, від лат. reforma - перетворюю) - перетворення, зміна, перевлаштування якої-небудь сторони суспільного життя (порядків, інститутів, установ); формально - будь-яке нововведення, проте зазвичай реформою називають більш-менш прогресивне перетворення [152].

Реформа (філософське) - це плановані і контрольовані правлячою елітою політичні, соціальні, економічні, культурні та інші зміни, що охоплюють найважливіші параметри суспільства, які можна (або здається, що можна) змінити. Зміст реформ - підвищення соціальної енергії суспільства за допомогою модернізації, ослаблення дезорганізації, подолання дискомфортного стану, встановлення нового, більш глибокого консенсусу, спроба уникнути катастрофи.

Здебільшого в тлумачних словниках, визначення поняття «реформа» (від латинського reformo - перетворюю, поліпшую) тлумачиться дещо схоже: реформа - це перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основ існуючої структури. У радянські часи реформи завжди протиставляли революції [8; 85, с. 82]. Вважалося, що вони є проявом тільки буржуазних та половинчастих дій, а революція, за словами В. Леніна, - це «таке перетворення, яке ламає старе в найбільш основному і корінному, а не перероблює його обережно, поволі, поступово, стараючись ламати якнайменше». Реформи ж, за його інтерпретаціїєю, є способом «поступитись неважливим, зберігши важливе» [85, с. 82].

Російський дослідник М. Рац, конкретизуючи це поняття і надаючи йому соціального змісту, відзначав, що реформа - суспільно значущі перетворення, які, по-перше, спрямовані на ті чи інші системи життя та діяльності (а не «об’єкти»: наприклад, модернізацію залізничних колій ніхто не називає реформою); по-друге, пов’язані з необхідністю оновлення цих систем, приведення їх у відповідність до умов, що змінюються; по -третє, проводяться більш-менш продумано й планомірно - так, щоб не порушувати тих систем життєдіяльності, що вже ефективно функціонують [126]. Про те саме говорить і відомий російський соціолог Г. Осіпов: спосіб реформування повинен відповідати вимогам сучасної науки та передбачати математично точний розрахунок його наслідків або ціни. Застосування методу спроб і помилок для реформування будь-якої суспільно важливої системи є просто злочином [103].

Як вважає Н. Квасневська, реформування - це цілісний процес, що включає програму дій для вирішення системних проблем з метою унеможливлення їхнього виникнення у майбутньому, це цілеспрямована діяльність державного апарату щодо рішучого перетворення управлінської влади, результатом якої мають стати якісні зміни в системі органів виконавчої влади з урахуванням змін в об’єктах управління та формі держави [53].

Зміцнення державності, розвиток демократичних засад суспільства неможливо забезпечити без створення в Україні де-факто належної судової влади, що має й бути основним завданням для реформування місцевих судів в Україні. Початок судової реформи в Україні можна розглядати в контексті реформування судової системи ще з часів Радянського Союзу. Суттєвим кроком у галузі судової реформи в Україні стало прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України [39; 167], в якій зазначено, що державна влада в Республіці розподілена на законодавчу, виконавчу та судову.

Чому ж саме адміністративне право відіграє таку важливу роль у реформуванні судової системи України? На думку авторів підручника «Адміністративне право України» адміністративне право є галуззю права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої влади, внутрішньо-організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень [11, с.19]. Загалом адміністративне право має свою специфіку у регулюванні правових відносин, яка відрізняє цю галузь права від інших, зокрема своєю структурою та методами регулювання.

Адміністративне право як наука - це система знань про сукупність правових норм, що регулюють відносини управлінського характеру у названих сферах суспільства [10, с. 4]. Як наука, адміністративне право має загальнонаукові завдання, а саме: виявлення, опис, пояснення процесів, явищ, закономірностей і формулювання на цьому ґрунті передбачень, прогнозів, рекомендацій щодо вдосконалення й розвитку адміністративної практики [7].

Таким чином, саме за допомогою адміністративного права можна здійснити теоретичну розробку важливих питань, що стосуються системи реформування місцевих судів в Україні. Аналіз накових праць свідчить, що боротьба за справедливість на сьогоденному етапі становлення нашої держави відбувається у всіх галузях сучасного суспільства, тому адміністративне право за допомогою його основоположних функцій допоможе нам виявити, яким чином найкраще буде здійснюватися реформування місцевих судів в Україні.

На думку, професора В. Галунька адміністративне право України є невід’ємною галуззю правової системи України, основоположною для всіх галузей публічного права, яке шляхом розвитку та уточнення конституційних норм робить провідний внесок у забезпечення публічних прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина, забезпечує державний та в цілому публічний суспільний інтерес [30 с. 52].

З. Кісіль вважає, що наука адміністративного права виявляє і вивчає загальні закономірності адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, розкриває їх суть, узагальнює і поширює практику застосування норм адміністративного права. Тобто, завдяки глибокому і всебічному дослідженню цих закономірностей розробляються науково обґрунтовані рекомендації і пропозиції, спрямовані на зміну, вдосконалення адміністративно-правових норм і, насамперед, підвищення їх ефективності [58, с. 20-21].

Необхідність удосконалення адміністративного законодавства у сфері забезпечення діяльності місцевих судів є актуальним питанням на сьогоденному етапі розвитку нашої незалежної держави. Насамперед, це зумовлено якістю й ефективністю здійснення правосуддя, яке в будь-якому разі має базуватися на наданні особі права на справедливий суд. Визнання, дотримання, судовий захист прав і свобод людини та громадянина є обов’язком держави й основною умовою консолідації суспільства та його стійкого розвитку [37, с. 687].

До того ж, на думку провідних вчених-адміністративістів, визначальними завданнями адміністративного права виступають такі функції як «правозабезпечувальна» (забезпечення реалізації прав і свобод людини) і «правозахисна» (захист порушених прав). Тому, саме адміністративне право має стати найдієвішим засобом правового регулювання відносин між публічною владою і людиною, що давно вже є загальноприйнятим у демократичних країнах світу [4, 31; 34, 9-10].

Адміністративно-правове регулювання судової гілки влади відображає вирішальні, передусім зовнішні зв’язки щодо діяльності суб’єктів публічної адміністрації, направленої на забезпечення належних умов для здійснення правосуддя суддями, надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам у системі судової гілки влади та позитивно окреслюється такими межами: реалізацією адміністративних процедур щодо створення, реорганізації та ліквідації судів; визначенням адміністративно-правового статусу суддів; кадровою роботою в системі судочинства (регулювання питань відбору, призначення, звільнення, відставки суддів, які перебувають на адміністративних посадах; заміщення вакантних посад державних службовців апарату судів, їх призначення та звільнення); адміністративно-

правовими аспектами навчання суддів (первинного та перепідготовки) та апарату суду; установленням меж повноважень суддів, які обіймають адміністративні посади; забезпеченням адміністративного контролю у сфері судочинства; регулюванням особистого прийому громадян у системі судової гілки влади; процедурами доступу до публічної інформації та взаємодією із засобами масової інформації; регулюванням суддівського самоврядування; організацією захисту суддів, охорони приміщень судів та підтримання в них правопорядку; особливостями заохочення та дисциплінарною відповідальностю суддів та державних службовців апарату судів; забезпеченням здійснення матеріально-технічних операцій в системі судової гілки влади; адміністративною відповідальністю у сфері діяльності судів [49].

За своїм змістом адміністративно-правове регулювання діяльності судової гілки влади є надзвичайно складним комплексним інститутом адміністративного права, який наповнений численними вертикальними і горизонтальними зв’язками, що поєднує однорідні суспільні відносини: систему адміністративно-правового регулювання (правотворчість, правозастосування, правоохоронна діяльність), має свою структуру (засоби і типи правового регулювання), механізм адміністративно-правового

регулювання (джерела, принципи, тлумачення норм адміністративного права, адміністративно-правові відносини, статус суб’єктів адміністративного права, індивідуальні адміністративні акти, методи, режими, процедури, ефективність адміністративно-правового регулювання) та напрямки

адміністративно-правового регулювання діяльності судової гілки влади [49].

Аналіз наукових праць свідчить, що адміністративне право є провідним чинником у системі знань про сукупність правових норм, що регулюють відносини управлінського характеру у різних суспільних правовідносинах, які потребують правового регулювання та мають загальнонаукові завдання, а саме: виявлення, опис, пояснення процесів, явищ, закономірностей і формулювання на цьому ґрунті передбачень, прогнозів, рекомендацій щодо вдосконалення й розвитку адміністративної практики [7]. Таким чином, місце і роль адміністративного права в системі реформування судової влади є особливо важливим.

На нашу думку, адміністративне право як регулятор суспільних відносин у сфері державного управління допомагає розкрити базові витоки реформування місцевих судів в Україні, що в першу чергу полягають у зміні нормативних актів, які порушують принцип незалежності судової влади, не відповідають міжнародним нормам та унеможливлюють захист прав та законних інтересів громадян. Тому основним поштовхом для реформування місцевих судів в Україні мають бути: вирішення питання призначення суддів, в яких закінчився п’ятирічний строк повноважень, підвищення матеріального забезпечення суддів, посилення юридичної відповідальності за незаконне втручання у діяльність судової гілки влади і т. ін..

І. Кульчій визначає поняття реформування як цілісний процес, що включає програму дій щодо вирішення системних проблем з метою унеможливлення їх виникнення в майбутньому. Реформування органів влади слід здійснювати в єдності з перетвореннями в інших сферах, спираючись на системний підхід, що враховує причинно -наслідкові взаємозв’язки та взаємозалежності в системі державного управління та державі загалом [81].

М. Поліщук акцентує увагу, що в Україні впродовж останнього часу існує чимало поглядів на реформування судової системи. Означене питання неодноразово обговорювалося в юридичній літературі та на різних юридичних форумах і наукових конференціях. Ні для кого не є несподіваним, що судова система в Україні має бути змінена, але шляхів таких змін пропонується багато, що разом із тим ускладнює пошуки достатньо чіткої моделі. У багатьох країнах світу сформовано судові системи, які працюють здебільшого досить ефективно, але, звичайно, вони мають також недоліки, трапляється - і корупційні схеми. Система судів України не може бути побудована, наприклад, на зразок системи судів Франції чи Великої Британії або США. Потрібно вивчити позитивні та негативні аспекти кожної з систем і по можливості використовувати їх у розбудові судової системи в Україні [109, с. 110].

С. Обрусна з цього приводу зазначила, що в ході реформування вітчизняної судової системи вже використовувався зарубіжний досвід, але його запозичення не мало системного характеру. Разом із тим окремі елементи запозичення зарубіжного досвіду вже простежуються і можуть бути використані в подальшому, тому так потрібні наукові розвідки в цьому напрямку, практичне втілення результатів яких може бути ще одним кроком назустріч удосконаленню судової системи й побудові правової держави в Україні [102, с. 73].

В. Маляренко стверджує, що виконавча влада намагається «реформувати» суди тому, що не має змоги реформувати медицину й освіту, економіку й комунальне господарство, не може підвищити життєвий рівень людей, і тому відволікає їхню увагу на суди. «Суди - це могутня зброя в боротьбі за владу і тому, природно, влада хоче мати свій суд. Суди - це могутня зброя в боротьбі за власність і тому, природно, бізнесові клани намагаються їх приборкати. Ось головні чинники, які спонукають до «реформування» судової системи» [87].

На нашу думку, так чи інакше необхідність реформування судової влади однозначно існує і його слід здійснювати для того, щоб громадяни нашої країни могли розраховувати на захист судом їх прав та законних інтересів.

Що стосується нормативно-правового регулювання щодо системи і виду джерел адміністративного права, найбільш повну характеристику дав Р. Мельник. На його думку - це Конституція та інші закони України; підзаконні нормативно-правові акти; формалізовані джерела міжнародного права - міжнародні договори; акти органів міжнародних організацій; неформалізовані джерела адміністративного права - загальні принципи права, звичаї та традиції, норми моралі; судові рішення: Конституційного суду України, Верховного суду України та вищих спеціалізованих судів;

Європейського суду з прав людини, інших міжнародних судових установ [91].

На думку В. Галунька у більшості випадків джерела адміністративного права походять від правотворчого рішення вітчизняного компетентного публічного органу, що може бути прямим, похідним або санкціонованим, тобто коли воно формулює узагальнені нормативні положення. У межах правової системи джерела адміністративного права, розташовані за принципом їх ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну систему. Її вертикальна структура будується таким чином, що норми джерел права видаються на основі вищих джерел. Чітка підпорядкованість джерел адміністративного права законодавчо закріплена й забезпечена за допомогою юридичних механізмів і має важливе соціально -політичне значення. Єдність системи цих джерел означає єдність вираженої в законі верховної волі Українського народу [30].

Особливістю судово-правової реформи є те, що в українському законодавстві існує значна кількість нормативно-правових актів, які потребують змін, зокрема - це закони України «Про судоустрій і статус суддів», «Про вищу раду правосуддя», КУпАП, підзаконні нормативно- правові акти судової публічної адміністрації.

На нашу думку, для реформування місцевих судів вУкраїні системи в першу чергу потрібно змінювати нормативно-правові акти, які порушують принцип незалежності судової влади та не відповідають міжнародним нормам, доповнювати чинне законодавство нормами, які допоможуть побороти несправедливе правосуддя. Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов\'язком держави (ст. 3). Цей захист здійснюється судовою гілкою влади. Для того щоб ця функція здійснювалась на належному рівні вона повинна бути незалежною та неупередженою, доступною кожному громадянину нашої держави. Крім того, даний нормативно -правовий акт повністю регламентує систему судоустрою нашої країни, основними принципами якого є територіальність та спеціалізація (ст.125). Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. Правосуддя в Україні здійснюється судами загальної юрисдикції, в яких найвищим є Верховний Суд України та Конституційний суд [72].

Незважаючи на закріплення Конституцією України гарантій справедливого правосуддя, чинне законодавство містить багато прогалин у цій сфері, які потребують докорінних змін. Сьогочасна українська влада виявила політичну волю до приведення судової системи у відповідність до європейських стандартів [23].

Крім того, поряд з питаннями змісту судової реформи немалу проблему становить питання вироблення ефективного механізму контролю над судами. Зокрема, на думку судді Апеляційного суду Лісабонського округу, члена Португальської судової ради Ж-М Кардозо, «...питання дисциплінарної відповідальності завжди і всюди є надзвичайно делікатним питанням, оскільки вона може конкурувати із суддівською незалежністю, якщо не впроваджується і не застосовується чітке та якісне регулювання». Треба додати, що урівноваження незалежності і відповідальності суддів багато в чому залежить від ступеня впливу на цей процес природного і невід’ємного обов’язку держави щодо забезпечення діяльності судової системи [53; 125]. У суспільстві усталюється думка, що це лише додатковий привілей, який не має під собою об’єктивної основи і є однією з причин суддівської сваволі. Проте, як зауважує експерт групи «Реанімаційний пакет реформ» М. Жернаков [53; 44], принцип незмінності суддів існує у цивілізованих країнах як запорука незалежності судів від політичних рішень [53; 47, с. 24].

Основними концепціями реформування місцевих судів в Україні, відповідно до висновків Венеціанської комісії є:

- необхідність внесення змін до окремих статей Конституції України, що стосуються регулювання правових відносин у сфері судової влади;

- реформування законодавства у сфері здійснення правосуддя (Закон України «Про судоустрій і статус суддів»);

- виявлення та усунення недоліків у чинному законодавстві щодо регулювання правовідносин у сфері судоустрою України;

- приведення судової системи у відповідність до європейських стандартів.

Необхідність реформування судової влади аргументується тим, що кожному громадянину нашої країни потрібно забезпечити доступ до справедливого та неупередженого правосуддя шляхом усунення негативних чинників, таких як корупція, зловживання судовою владою.

Основними принципами реформування в країнах західної Європи є: демократизація (відкритість, інформованість, комунікабельність, орієнтація на громадян та кінцевий результат, рентабельність, простота управління (підвищення оперативності, спрощення управлінських структур), що є засадами стратегічного планування розвитку сфери суспільної діяльності. Досвід провідних країн світу свідчить про таке: адміністративний підхід (побудова вертикально інтегрованої структури державного управління) є ефективним для природних монополій; програмно-цільовий підхід (децентралізація державного управління з передачею частини державних функцій безпосередньо суб’єктам діяльності) є доцільним для конкурентного середовища. Оскільки наукова діяльність повинна здійснюватись у конкурентному середовищі, то реформування доцільно проводити паралельно та поетапно [9].

Слід зазначити, що основною реформою, яка відбулася наприкінці 2016 року, стало створення Вищої ради правосуддя. Рада є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів [117].

Дана реформа залишила відбиток і в адміністративних нормах вітчизняного законодавства. Так, Кодексом про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність за невиконання законних вимог Вищої ради правосуддя, її органу або члена Вищої ради правосуддя щодо надання інформації, судової справи, розгляд якої закінчено. За надання завідомо недостовірної інформації, а так само недодержання встановлених законом строків надання інформації, судової справи, розгляд якої закінчено, Вищій раді правосуддя, її органу або члену Вищої ради правосуддя, також передбачена відповідальність КУпАП (ст.188-32 п.1) [65].

Відмітимо, що створення Вищої ради правосуддя є ключовим моментом у забезпеченні захисту прав та свобод громадян, адже боротьба за незалежність, добросовісність та чесність судової влади відбувається з часів початку становлення незалежної України. Основним моментом у реформуванні судової системи є остаточне відділення кожної гілки влади, як це формально прописано у ст. 6 Конституції України: державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову [72]. Крім того, потрібно здійснювати жорсткий контроль за дотриманням суддями чинного законодавства та запобігання прийняття ними неправосудних рішень. Також попередити вплив суб’єктів, які посягають на незалежність судової влади, що є досить частим явищем, яке перешкоджає здійсненню справедливого незалежного та неупередженого правосуддя.

Досить слушною з цього приводу є думка С. Кічмаренка, який виділяє чотири категорії суб’єктів, що посягають на незалежність судової влади України: політики від влади, посадовці органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, приватні особи та їх адвокати, а також криміногенні елементи. Під адміністративно-правовим статусом суб’єктів, які посягають на незалежність судової влади в Україні, розуміється взаємопов’язаний комплекс адміністративних обов’язків щодо недопущення в будь-якому вигляді втручання в діяльність суду (судді), юридична відповідальноість за скоєнні правопорушення в цій сфері (адміністративна, дисциплінарна) та заходи адміністративного примусу, які сприяють притягненню таких осіб до кримінальної відповідальності за порушення незалежності судової влади [62].

О. Куліков в одній зі своїх статей зазначив: «В. Яковлев, розмірковуючи у своїх працях над питанням про те, що лежить в основі якісного суддівства - визначав у ньому головну роль судді, наголошуючи на важливості існування в останнього високих особистих моральних та професійних якостей. Зокрема, він казав, що: «Якісний рівень правосуддя на вирішальному рівні залежить від кадрового складу судів, їх професійної підготовки, чесності і відповідальності» [121].

Н. Квасневська вважає, що у вирішенні проблем реформування судової системи домінує формальний підхід. На перше місце висувається проблема структури судових установ, а мета правосуддя враховується лише настільки, наскільки це є сумісним з інтересами суб’єктів реформаторського процесу. Конфлікт між цими інтересами та принципом поділу влади й викликав дискусію про побудову системи судової влади, місце та роль у ній Верховного Суду України. Декларовані зміни в системі судової влади досі мають формальні ознаки реформи, а напрями, які визначалися її суб’єктами, уповільнюють поступальний рух у розвитку судової системи як незалежного інституту громадянського суспільства. Негативний вплив на процес реформування чинять і ті обставини, що законодавець у Конституції визначив Україну як таку, що вже досягла рівня правової держави, всупереч перехідному характеру соціальних та економічних відносин, не врахувавши при цьому потенціал деструктивних сил у значній частині української політики [53].

Дана теза свідчить, що тільки від добросовісного ставлення судді до своєї непростої місії залежить справедливість та чесність судового рішення.

Відповідно, його висока професійність та відповідальне ставлення до роботи є провідним чинником у забезпеченні прав та свобод громадян.

Хотілось би відмітити, що з часів становлення української демократичної, незалежної держави, одним із важливих аспектів є створення ефективної, непідкупної та справедливої судової влади, яка повинна діяти на благо громадян України, шляхом забезпечення прав та свобод кожному, хто цього потребує. На сучасному етапі становлення нашої держави виникла суттєва потреба у реформуванні судової системи України та вдосконаленні окремих її інститутів.

Наприклад, асоціація правників України вважає, що головною метою проведення судово-правової реформи в Україні має стати створення законодавчих та організаційних умов для утвердження в Україні незалежної, ефективної та відповідальної судової влади, якій довірятиме суспільство. До того ж, судово-правова реформа в Україні повинна мати комплексний характер і передбачати внесення змін до Конституції України, законодавства з питань судоустрою та статусу суддів, реформування суміжних інститутів (прокуратури, адвокатури, правоохоронних органів), вдосконалення процесуального законодавства та законодавства, що регулює порядок виконання судових рішень. Основою для проведення судово-правової реформи в Україні мають стати загальновизнані міжнародні стандарти незалежності суддів, кращі практики демократичних держав, аналіз вітчизняного досвіду становлення та розвитку правосуддя, а також вже напрацьовані пропозиції щодо вдосконалення судової влади в Україні, які пройшли експертизу Венеціанської Комісії, напрацювання Конституційної Асамблеї [74].

Посилення гарантій незалежності суддів має відбуватися з одночасним встановленням дієвих механізмів відповідальності суддів за прийняття неправосудних рішень, корупцію, вчинення дій, що є несумісними з високим статусом судді. Визначити у законі чіткі підстави для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та звільнення їх з посади, передбачивши шкалу дисциплінарних санкцій у залежності від тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку та з урахуванням принципу пропорційності. Обмежити обсяг суддівського імунітету виключно функціональним, тобто безпосередньо пов\'язаним із суддівською діяльністю, передати повноваження щодо надання згоди на затримання судді чи взяття його під варту до винесення обвинувального вироку судом Вищій раді правосуддя. Система судоустрою в Україні має будуватися на принципах ефективності та доступності правосуддя. Необхідне подальше широке запровадження у судовий процес та організацію діяльності суду інформаційних технологій [74].

На наш погляд, концептуально реформування судової влади має здійснюватися у таких напрямках: посилення юридичної відповідальності за незаконне втручання у діяльність судової гілки влади; вирішення питання щодо подальшої діяльності судді, в яких закінчився п’ятирічний строк повноважень; підвищення матеріального забезпечення суддів для стимулювання їх до здійснення справедливого правосуддя та запобігання корупції; призначення, переведення, звільнення та притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності має здійснюватися виключно Вищою радою правосуддя; добір суддів має відбуватися виключно на конкурсній основі, а переведення їх до судів вищого рівня має об’єктивно оцінюватися Вищою радою правосуддя.

Проте, такі благі наміри так і залишаться на рівні концепцій, якщо вони не знайдуть свого подальшого розвитку у нормах адміністративного права, які мають своїм завданням на рівні законів і підзаконних нормативно - правових актів уточнювати, розширювати їх для потреб безпосередньої правореалізації. Іншими словами, є нагальна потреба виробити конкретний адміністративний інструментарій у вигляді форм, методів та адміністративних процедур для регламентації адміністративної діяльності публічної адміністрації.