1.1. Поняття, зміст принципу диспозитивності та його місце в системі принципів цивільного процесуального права

Сучасний процес реформування цивільного процесуального законодавства, здійснення правосуддя в цивільних справах неможливий без наукового теоретичного аналізу усталених підвалин, фундаментних блоків, керівних ідей та основоположних джерел будь-якої правової системи – принципів права.

У цивільному процесуальному законодавстві України “принцип” не вживається як понятійна категорія, але ч. 3 статті 11 ЦПК України встановлює, що в разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України. Підхід розуміння принципів цивільного процесуального права України законодавцем як “загальних засад”, відповідає тенденціям розгляду їх протягом багатьох років у науці [4; 5]. Ця проблема досліджувалася ще в дореволюційній Росії та за кордоном у наукових працях Д. Азаревича, А.Х. Гольмстена, В.Л. Ісаченка, К.І. Малишева, Є.А. Нефедьєва, І.І. Энгельмана, Т.М. Яблочкова [6 - 12]. Так, під принципами цивільного процесу розуміли постулати та загальні положення, які законодавець наводить у постановах стосовно приватних випадків [13, 356].

Розвиток вчення про принципи цивільного процесуального права вийшов на якісно новий рівень в СРСР після наукових дискусії 1956 – 1958 р.р. щодо системи права. В цей період була висловлена науковцями думка про те, що принципи слід розглядати як критерії розмежування різних галузей права [14, 88-89]. Проте, такий підхід не знайшов своєї підтримки у багатьох вчених [15, 353] [1]).

Необхідно зазначити, що слово “принцип” походить від латинського principium – начало, основа у філософії; те, що лежить в основі деякої сукупності фактів або знань…із збереженням первинного відтінку; перший, основний, вихідний [16-18]; науковий або моральний початок, правило, основа, від якої не відступають [19, 431]; основне, вихідне положення якої-небудь теорії, вчення, науки [20, 91]; першооснова, основне правило поведінки [21 – 22]; керівне положення чи ідея, установка в будь-якій діяльності [23, 439].

У юридичній літературі під принципом переважно розуміють основні, вихідні положення теорії, світогляду, політики, науки [24, 32; 176, 43], іноді – як інтереси, яким надається правова форма [25, 32]. Зазначені філософські підходи у розкритті поняття “принципу” лежать в як в основі встановлення суті принципів цивільного процесуального права України вцілому, так і принципу диспозитивності, зокрема.

За радянських часів під принципами розуміли керівні положення (Я.Л. Штутін) [26, 31] або ідеї, закріплені в нормах цивільного процесуального права (Л.М. Орлова) [27, 49]. Інше визначення поняття принципів цивільного процесуального права запропонувала В.С. Букіна. Так, вважає вчена, принципи – це правові поняття, що відображають закономірності побудови, функціонування і розвитку даної галузі права [28, 5].

Сучасна російська юридична процесуальна думка під принципами цивільного процесуального права розуміє: центральні поняття, стержневі начала всієї сукупності процесуальних законів (М.К. Треушніков, В.В. Молчанов) [29, 15]; уявлення суспільства про ідеал, у зв’язку з яким має здійснюватися правове регулювання (Н.І. Башкатов, Р.Ф. Калістратова) [30, 10]; основні положення даної галузі права, які віддзеркалюють її специфіку та зміст (А.Т. Боннер) [31, 24]; основні нормативні положення даної галузі права [32, 32]; ідейно-політичні керівні положення, засади, відбиті в нормах цивільного процесуального права, які визначають побудову процесу, його природу, методи досягнення мети процесу та пронизують всі норми й інститути процесуального права (В.Д.

Приєднуючись до вищевказаних точок зору науковців вкажемо, що, наприклад, М.А. Вікут та І.М. Зайцев під цивільними процесуальними принципами розуміють нормативно встановлені основні положення, які відображають погляди суспільства на здійснення правосуддя у цивільних справах [35, 25 – 26].

Сприйнявши напрацювання попередників за радянський період, юридична думка України надає перевагу тим положенням, згідно яких принципи – це основні, керівні ідеї, засади, які знаходять свій прояв у нормах права (О.В. Немировська) [36, 8]. На думку М.Й. Штефана принципи необхідно розглядати як політико-правові ідеї, суспільно-правові погляди [37, 25; 38, 18], а з точки зору В.І. Тертишнікова принципи – це основні ідеї, уявлення [39, 32].

Вперше на Україні теоретичні дослідження принципів цивільного процесуального права як правової категорії представлені у працях П.П. Заворотька та М.Й. Штефана. Так, вчені відстоювали принципову позицію щодо неможливості існування принципів цивільного процесуального права, як правової категорії поза сферою їх нормативного закріплення. “Принципами цивільного процесуального права, - зауважують науковці, - виступають правові погляди народу, закріплені у нормах права, на завдання і діяльність суду по розгляду та вирішенню цивільних справ” [40, 65].

Проте, подальше концептуальне дослідження принципів цивільного процесуального права було проведене саме у працях М.Й. Штефана. Так, стосовно вищевказаного визначення вчений відзначає, що “принципами є суспільно-правові погляди народу, які знайшли своє закріплення у нормах права на організацію і діяльність органів правосуддя, процесуально-правове положення учасників процесу – громадян та організацій” [41, 3]. Крім того, автор підкреслює, що дані “політико-правові та моральні ідеї, погляди народу на характер і завдання правосуддя у цивільних справах, набувають внаслідок їх нормативного закріплення сили основних керівних засад” [42, 28].

Поділяючи думку вченого щодо даного питання необхідно додати, що правові погляди українського народу обумовлюються також суспільними, економічними та іншими чинниками, що існують у державі. Крім того, народ не може формувати саме правового погляду на те чи інше явище. Певні ідеї, устремління, прагнення народу мають місце, але вони стають правовим поглядом лише за умови їх нормативного закріплення законодавцем. Тому більш точніше у даному випадку вести мову не про правові погляди українського народу, а про правові погляди суспільства чи законодавця.

В юридичній науковій літературі існує також думка, що принципи цивільного процесуального права визначаються як найбільш загальна правова норма і є більш стабільними, ніж звичайні норми права. Таку позицію відстоює В.Ю. Магницький, який стверджує, що “принципи цивільного процесуального права являють собою правові вимоги …об’єктивні за змістом і суб’єктивні за формою закріплення, які випливають з природи судової влади або з форми її здійснення, виражають специфічні риси і характеризують зміст цивільного процесуального права та перспективи його розвитку” [43, 8].

На нашу думку, з таким твердженням вченого важко погодитись, оскільки у зазначеному трактуванні нівелюються понятійні категорії принципу цивільного процесуального права і норми права. Поняття “принципу” співпадає у даному випадку з поняттям “норми права”, в наслідок чого вказані правові категорії підміняють одна одну.

О.В. Немировська принципи цивільного процесуального права розглядає через категорію загальних засад, які визначають весь лад процесу в цілому і всю систему цивільно-процесуальних дій та відносин … відповідно до завдань правосуддя [36, 8]. На думку В.І. Тертишнікова принципи цивільного процесуального права України є основними ідеями, уявленнями про суд та правосуддя, які закріпленні в цивільному процесуальному праві і внаслідок цього стали основними положеннями, якісними особливостями, що визначають характер цивільного процесуального права, порядок його застосування та перспективи подальшого розвитку [45, 31]. Зазначимо, що в іншій роботі автор пропонує аналогічне визначення поняття принципів, але з поправкою на їх закріплення не в цивільному процесуальному праві, а в його нормах [46, 12].

Таке розуміння принципів вцілому поділяє і автор даної роботі. Проте, необхідно зазначити наступне. На нашу думку у запропонованому визначенні не йдеться про те, чиї ідеї і уявлення закріплюються в принципах цивільного процесуального права, чим вони обумовлюються та якого кола осіб стосуються. Крім того, принципи закріплюються в нормах права, які набувають сили не на перспективу, а з часу дії таких норм, і безпосередньо не визначають перспектив подальшого їх розвитку, як зазначає автор, а тільки сприяють у їх визначенні.

Аналогічні доповнення, на нашу думку, доцільно, вказати і щодо запропонованих О.В. Рожновим [47, 7 – 8] та В.А. Бегун [48, 12] визначення принципів цивільного процесуального права. Так, вчені стверджують, що “принципи являють собою правові вимоги у сфері правосуддя з цивільних справ, які відображають закономірності державного та суспільного життя”. Проте, така позиція науковців є не чітко визначеною, відсутні характерні ознаки, які покладені в основу даного визначення.

Думається, що розмаїття точок зору науковців щодо визначення поняття принципів, пояснюється тим, що проблема загальних засад цивільного судочинства носить комплексний характер і її правильне вирішення можливе тільки з врахуванням багатосторонніх зв\'язків принципів цивільного процесуального права з правовими і неправовими категоріями.

Наступне положення стосується закріплення чи відображення принципів цивільного процесуального права у правових нормах. За радянського періоду була поширена думка, що принципи є лише категорією науковою. Нормативне ж закріплення принципів цивільного процесуального права нівелювалось. Прихильники зазначеної точки зору підкреслювали зв’язок принципів з правосвідомістю і правовою ідеологією та розумінням того, що принципи є суттю ідеї правосвідомості, правової науки (В.С. Букіна) [28, 5].

Проте, таке твердження, як засвідчує розвиток законодавства, було помилкове. Розгляд принципів цивільного процесуального права тільки як суто категорії науки чи наукової абстракції призводив до трансформації правового принципу у науковий або ж філософський. Більше того, негативним є те, що крім трансформації, провадилося повне злиття правового принципу з науковими та філософськими принципами. У зв’язку з цим, юридична думка прийшла до висновку, що існування принципів поза безпосереднім нормативним змістом права є неможливим (В.Ф. Тараненко) [49, 4].

Принципи цивільного процесуального права об’єктивно пов’язані з природою юридичних норм, в яких принципи закріплюються і сферою їх реалізації – цивільним судочинством. У цьому аспекті ми поділяємо думку В.І. Тертишнікова, який стверджує, що “принцип знаходить свій конкретний вираз та закріплення у нормі права, у будь-якому випадку принципи правосуддя будуть носити нормативний характер” [46, 12]. Більше того, саме як “нормативно-керівні засади або основи, принципи тому й функціонують, що їх положення, суть і зміст втілені в нормах цивільного процесуального права” (М.П. Омельченко) [51, 9].

Безперечно, нормативний аспект принципів цивільного процесуального права України свідчить про те, що в об’єктивному вигляді вони зазначаються у нормі права, дотримання їх є обов’язковим та забезпечується примусом держави. Проте, необхідно підкреслити, що ототожнювати поняття “принцип” та “норма” права не слід, адже, як відомо з теорії права, це різні правові категорії.

Так, норми права розкривають об’єктивні умови життя суспільства, тобто є формою відображення суті права. Принципи опосередковано відображають державну волю народу, його погляди, прагнення суспільства щодо характеру, мети, вияву здійснення правосуддя, сутність та зміст цивільного процесуального права України.

Принципи як і правові норми відображають соціально-економічні умови суспільного життя, якими принципи цивільного судочинства обумовлені та від яких вони походять.

Зазначимо, що визначаючи зміст правових норм, принципи забезпечують єдність, спрямованість та узгодженість норм цивільного процесуального права. Через спрямованість державної волі реалізується намір народу України на оновлення та зміну суспільних відносин у цілому, а значить і цивільного процесуального права та правосуддя, яке здійснюється на загальних і керівних засадах, закріплених у нормах цивільного процесуального права – принципах. При такому взаємозв’язку принципів цивільного процесуального права з нормами права виникає проблема регулятивної ролі принципів, яка є суттєвою ознакою принципів цивільного судочинства. Так, регулятивність норм права визначається притаманною їм активністю і матеріальністю щодо врегулювання конкретних відносин. Регулятивність принципів цивільного процесуального права проходить на більш високому рівні, вона є більш абстрактною і загальною. Принципи цивільного процесуального права визначають загальні поняття, хід і зміст судового розгляду цивільних справ, вказують на специфіку даної галузі права, її особливості. Зазначені положення конкретизуються у нормах цивільного процесуального права і вказують на більш глибоку регламентацію інститутів цивільного судочинства.

У зв’язку з цим, як вірно підкреслює А.М. Колодій, “нормативно-регулятивний характер принципів цивільного процесуального права полягає в тому, що зафіксовані у праві принципи набувають значення загальних правил поведінки, яким властивий загальнообов’язковий державно владний характер, притаманний як нормам-принципам, так і принципам, які виводяться з норм” [52, 19].

Таким чином, з огляду на вищесказане доцільно зауважити, що тільки в правових нормах цивільного процесуального права принципи набувають загальнообов’язкового і державно владного значення. Нормативний підхід до визначення та закріплення принципів цивільного процесуального права, в тому числі і принципу диспозитивності, впорядкує наукові дискусії щодо доцільності закріплення всіх чи лише окремих принципів цивільного процесуального права. Крім того, формулювання норм цивільного процесуального законодавства має обов’язково передбачати врахування принципів цивільного процесуального права в цілому.

У зв’язку з цим, необхідно вказати, що існує два способи вираження принципів права:

а) текстуальний – безпосереднє формулювання принципів у нормах права. При цьому способі нормативного закріплення принципи можуть формулюватися у конкретних статтях, які фіксують лише перелік принципів, містять короткий опис їх суті або виражають конкретний зміст принципу із певною долею деталізації;

б) змістовий або смисловий – зміст принципів права виводиться зі змісту нормативно-правових актів.

Так, текстуальне закріплення принципів права знаходить свій прояв, наприклад, у Конституції України (ст.ст. 1, 3, 8, 15, 18, 125, 126, 129 та інші); Законі України “Про Конституційний Суд України” [139], у статті четвертій якого проголошуються принципи діяльності Конституційного Суду України; у ст.ст. 10, 14 Закону України “Про судоустрій України” [53]; Цивільному процесуальному кодексі України (ст.ст. 6, 7, 8, 9, 10, 15, 151 ,160 та інші) [54]. Необхідно підкреслити, що важливою віхою розвитку сучасного етапу правотворчості в Україні є те, що кількість нормативно-правових актів, в яких закріплені норми, що містять принципи права взагалі, так і принципи цивільного процесуального права, зокрема, неухильно збільшується.

На нашу думку, це пояснюється гармонізацією вітчизняного законодавства з міжнародними нормативно-правовими актами. Так, принципи цивільного процесу країн-членів Європейського Союзу можна розділити на дві групи: уніфіковані принципи та інші загальні основні принципи. Дієвість та ефективність основних процесуальних принципів у Європейському Союзі гарантується ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини від 04.11.1950 року, яка ратифікована Україною. Вкажемо, що дана Конвенція підлягає застосуванню на території всіх країн-членів Європейського Союзу, а закріплені в ній основні принципи цивільного процесу вже сприйняті національним законодавством. Так, в силу ст. 6 Конвенції, кожний має право, при визначенні його цивільних прав і обов\'язків, на справедливий публічний розгляд справи в розумний термін незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Судове рішення оголошується прилюдно, однак преса і відвідувачі можуть не допускатися до залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моральних засад, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, коли того вимагають інтереси неповнолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі неминучої потреби, коли, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя [55].

Необхідно вказати, що на сьогодні уніфіковані наступні основні принципи цивільного процесу країн-членів Європейського Союзу: принцип ефективності (доступності) судового захисту порушеного чи оспорюваного права, принцип справедливості, принцип публічності (гласності), принцип незалежності і неупередженості суду та принцип розумності. До числа не уніфікованих принципів цивільного процесу відносяться: принцип автономії сторони (диспозитивності), принцип контролю, єдності і розвитку права, принцип усності та письмової форми судового розгляду.

У зв’язку з цим, слід зазначити, що загальні засади цивільного процесу хоча і відрізняються в кожній з країн-учасниць Європейського Союзу, проте в них можна виділити багато спільних рис. Так, поступове входження України до Європейського Союзу вимагатиме від вітчизняного законодавця уніфікації національних норм права з нормами міжнародними, принципів правосуддя з тими засадами, на яких побудоване правосуддя Європейського Союзу. З огляду на це, практику текстуального закріплення принципів цивільного процесуального права України слід послідовно продовжити. На нашу думку, принципи цивільного процесуального права повинні отримати своє закріплення у ЦПК України, наприклад, у розділі “Загальні положення” або у главі “Принципи цивільного судочинства України”. Вкажемо, що саме таке закріплення принципів відображено у ЦПК Угорщини, Білорусії, Казахстану [56-58].

Перш ніж запропонувати власне визначення принципів цивільного процесуального права, вкажемо на характерні ознаки даного правового явища. До них необхідно віднести наступні:

- ідейна спрямованість – в основі принципів цивільного процесуального права закладена певна ідея, яка є передумовою їх виникнення та детермінується соціально-економічними чинниками суспільного життя;

- нормативність та текстуальне закріплення – принципи знаходять свій прояв у нормі права через його текстуальне нормативне закріплення;

- наявність правового погляду – розкриття суті принципів неможливе без наявності правового погляду на певне явище, завдяки чому принципи набувають завершеного правового змісту;

- джерело походження – наявність зовнішнього носія правового погляду, ідеї;

- демократичність – принципи цивільного процесуального права є елементом людської культури, цінностями ідеологічного порядку, таких як правова держава, громадянське суспільство, рівність, незалежність і свобода;

- загальність і дієвість – принципи цивільного процесуального права повинні віднаходити свою дію на всіх стадіях цивільного процесу та у всіх видах проваджень у цивільних справах;

- системність, автономність, визначеність – цивільно-процесуальні принципи повинні мати свій окремо визначений зміст. Елемент змісту одного принципу не повинен дублювати елементи змісту інших принципів цивільного процесуального права.

Таким чином, на основі вищевикладеного можна зробити висновок, що принципами цивільного процесуального права є обумовлені соціально-економічними умовами суспільного життя нормативно-правові засади, які визначають завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, регламентують процесуальну діяльність суду та учасників процесу.

Продовжуючи характеристику принципів цивільного процесуального права України, необхідно вказати, що демократизм галузі права визначають її принципи. Основні демократичні риси цивільного процесу такі. Правосуддя як особлива форма державної діяльності здійснюється спеціально створеним для цього органом – судом. Ідея правової держави, яка сприйнята законодавством та правовою доктриною, ґрунтується на теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади є самостійними та незалежними. Законодавча та виконавча гілки влади не в праві здійснювати прямий чи побічний вплив на хід правосуддя. Правосуддя здійснюється лише судом, який наділений для ефективного функціонування належними владними повноваженнями. Так, під час розгляду судом цивільних справ фізичних та юридичних осіб останні рівні перед законом та судом. Процесуальне законодавство, визначивши принцип процесуальної рівноправності сторін, надає їм однакові процесуальні засоби для захисту та рівні можливості для їх застосування.

Так, демократизм цивільного судочинства розкривають принципи виборності суддів, гласності, публічності, диспозитивності, доступності судового захисту та інші основні засади, які характеризують його організаційні та функціональні основи і відображають міжнародні правові стандарти судочинства.

Суть і значення принципів цивільного процесуального права полягає також у тому, що вони лежать в основі даної галузі права, виступають гарантом законного, обґрунтованого, справедливого здійснення правосуддя у цивільних справах. Недотримання принципів цивільного процесуального права під час здійснення правосуддя тягне незаконність і подальше скасування судового рішення. Вони забезпечують внутрішню єдність всіх елементів цивільного процесу та права в цілому – норм, інститутів, проваджень, а також стабільність цивільного процесуального права, консолідацію правотворчості і правосуддя в цивільних справах. Крім того, принципам цивільного процесуального права притаманна регулятивна роль у праві, завдяки чому вони набувають значення загальних правил поведінки, які мають загальнообов’язковий юридично владний характер. Засади цивільного судочинства закріплюються на конституційному рівні і є орієнтирами розвитку суспільства, держави та правосуддя в цивільних справах в Україні.

Таким чином, можна зробити висновок, що принципи цивільного процесуального права віддзеркалюють специфіку й зміст даної галузі, визначають її особливості. Крім того, принципи визначають мету цивільного процесу та методи її досягнення, характер і зміст діяльності суб’єктів розгляду цивільних справ на різних стадіях розвитку цивільного процесу. Принципи також сприяють правильному пізнанню та застосуванню норм цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення.

Доцільно також підкреслити, що принципи цивільного процесуального права характеризують суть та значення права як регулятора суспільних відносин у галузі здійснення правосуддя в цивільних справах, його соціальну цінність. Особливо велика роль принципів у тих випадках, коли у зв’язку з відсутністю правової регламентації спірних суспільних відносин суд застосовує аналогію права (закон, який регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних засад і змісту законодавства).

Так, принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов’язані. У зв’язку з цим, визначення поняття системи принципів неможливе без з’ясування її головних характеризуючих ознак. Вкажемо, що під системою (від грецького systema – ціле, складене із частин, з’єднань) розуміють множинність елементів, які знаходяться у взаємовідносинах та взаємозв’язках, формуючи певну цілісність та єдність [59, 1209].

Необхідно зауважити, що на необхідність включення до визначення поняття системи ознак єдності її елементів наполягали ще вчені радянських часів. Так, при розробці системи принципів цивільного процесуального права, В.М. Семенов звертав увагу на те, що система це “спільність, єдність, цілісність” [60, 267]. Існували й інші підходи до визначення системи принципів цивільного процесуального права. “Система принципів цивільного процесуального права – це система правил, які регламентують певне коло суспільних відносин, що виникають у період судової діяльності, які закріплені і виражені нормами цивільного процесуального права [61, 57].

Наприклад, в Російській Федерації під системою принципів цивільного процесуального права розуміють сукупність принципів, яка обумовлена їх внутрішньою єдністю, взаємним зв\'язком, спрямованістю до єдиної мети (Н.А. Чечіна) [62, 33], сукупність принципів даної галузі в їх єдності та взаємозв’язку (А.Т. Боннер) [63, 29]. Аналогічної точки зору притримується і В.В. Ярков, який під системою принципів розуміє “сукупність усіх принципів цивільного процесуального права в їх взаємозв’язку і взаємо обумовленості” [64, 98].

Вітчизняна наукова доктрина відносить до ознак системи такі поняття, як “об’єктивність” та “єдину цілісність” (В.І. Тертишніков) [45, 33]. Так, М.Й. Штефан систему принципів цивільного процесуального права України розкриває через сукупність принципів, взаємопов’язаних між собою [37, 27]. Не позбавлена сенсу дефініція системи принципів цивільного процесуального права О.В. Немировської. “До системи принципів цивільного процесуального права, - стверджує вчена, - відноситься система правил, закріплених нормами цивільного процесуального права, способів вираження та фіксації принципів” [65, 72].

Ми підтримуємо вищенаведені думки науковців щодо системи принципів цивільного процесуального права. Крім того, вважаємо за доцільне вказати, що серед ознак системи принципів цивільного процесуального права можна виділити наступні: а) множинність її елементів – принципів; б) ієрархічність побудови, тобто введення принципів до системи і зайняття у ній належного місця має бути чітко обґрунтовано; в) елементи, які утворюють систему, перебувають у певному взаємозв’язку між собою; г) взаємодія системи з правовими інститутами та процесуальними положеннями зазначеної галузі права; д) єдність та цілісність як системи в цілому, так, і її складових – принципів цивільного процесуального права.

Враховуючи вищенаведені ознаки, на нашу думку, під системою принципів цивільного процесуального права слід розуміти цілісність та єдність її взаємопов’язаних елементів – принципів.

Доцільно зауважити, що у нормативному порядку кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права не передбачений. Це викликало у науці цивільного процесуального права існування двох різних підходів до системи принципів – зарубіжного та вітчизняного. Так, деякі науковці Російської Федерації відстоюють точку зору, згідно з якою склад системи принципів у кількісному відношенні постійний і не може довільно змінюватися. Відкидається прихильниками зазначеної точки зору існування окремо взятих принципів, як для стадій цивільного процесу, так і для процесуальних інститутів [24, 66; 26; 32, 34; 67, 63].

На нашу думку, такі міркування не відповідають сучасному етапові правового розвитку України, знаходяться у протиріччі з діалектичним розвитком суспільно-правових категорій. Сучасний етап реформування законодавства обумовлює зміни у розумінні не тільки суті і змісту основоположних засад, а й системи принципів. Система принципів цивільного процесуального права України не є статичною. Взаємодіючи із правовим середовищем, елементи системи, тобто принципи, зазнають змін, які не можуть не вплинути на характер зв’язків між елементами системи, не можуть не викликати змін розвитку самої системи. Розвиток системи принципів проходить за рахунок існуючих у ній протиріч між її елементами.

Система повинна розкривати відносини та зв’язки у суперечливому процесі розвитку пізнання, відображати протиріччя об\'єктивного світу. Вона має будуватися на засадах у напрямі закріплення повноти змісту принципів, їх нормативного регулювання, встановлення нових положень, виявлення якісних складових того чи іншого принципу системи. Так, прикладом оновлення змісту принципів системи є напрацювання вітчизняної юридичної думки щодо принципу оперативності [47], змагальності, судової істини [43; 36].

Вкажемо, що система принципів не розкриває специфічних властивостей загальних засад цивільного процесуального права, тому для їх з’ясування принципи прийнято класифікувати на групи за різними ознаками. Так, у загальній теорії права класифікація проводиться за галузевими ознаками [24, 34; 46, 12] або за дією у системі права [37, 28; 51, 12], залежно від чого принципи класифікуються на загальноправові; міжгалузеві; галузеві, з включенням до кожного виду різного складу принципів.

Прихильниками запропонованої класифікації є С.С. Алексєєв, Ю.К. Осіпов, В.І. Тертишніков, В.В. Ярков, В.А. Ржевський, Н.М. Чепурнова та інші вчені [68, 32 – 33; 69, 4 – 6; 70, 2 – 14].

Наприклад, на думку В.А. Ржевського і Н.М. Чепурнової зазначену систему конституційних принципів необхідно доповнити принципами законності, верховенства і прямої дії Конституції, рівності всіх перед законом і судом, самостійності судової влади, участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального і одноособового порядку розгляду справ [70, 2 – 14].

У свою чергу Г.А. Борисов, головною підставою для класифікації принципів вважає сферу їх дії та основні закономірності, які вони відображають. Так, вчений підкреслє, що “класифікація зазнає змін у кількісному варіанті і набуває такого вигляду: а) загальноправові принципи; б) принципи побудови і функціонування державної організації; в) принципи окремих форм державної діяльності, в тому числі правоохоронної, правозахисної та ін.; г) міжгалузеві та галузеві принципи; д) принципи окремих груп норм” [71, 10].

В науці існує і інша точка зору. Так, виходячи із загальноправової класифікації принципів, Л.С. Явич, наприклад, принципи права класифікує на такі види: основні принципи, до яких включаються спеціальноюридичні; міжгалузеві та галузеві; принципи інститутів права; принципи правосуддя; принципи законності; принципи правового регулювання – міжгалузеві, галузеві та принципи інститутів права [72, 146 – 207]. На думку Г.А. Свердлика “систему принципів складають галузеві принципи, підгалузеві, принципи окремих інститутів, міжінституційні правові принципи” [73, 105 – 192].

Ми не можемо погодитись із запропонованою вищевказаними вченими класифікацією, оскільки у даному випадку не чітко окреслений сам предмет такої класифікації. Більш того, вважаємо, що можливість побудови принципів процесуальних інститутів, принципів окремих стадій процесу чи окремих груп норм вилучається, оскільки до системи принципів цивільного процесуального права повинні входити основоположні керівні положення, які характеризуються однаковим ступенем загальності та взаємозв’язку, поширюючи свою дію на всю галузь права. Крім того, при поділі принципів цивільного процесуального права на принципи окремих процесуальних інститутів нівелюється єдність системи принципів. Такий поділ суперечить і самим твердженням його авторів про те, що “система принципів є єдиним цілим, кожен елемент якої взаємопов’язаний з іншим, у взаємозв’язку вони виявляються і діють” [68, 33].

У зв’язку з цим, необхідно вказати, що на думку В.М. Семенова класифікувати принципи необхідно залежно від їх ролі у регулюванні правового положення суду та інших учасників процесу. До першої групи принципів, які визначають положення суду та загальні демократичні умови судової діяльності, вчений відносить: здійснення правосуддя тільки судом; незалежність та виборність суддів; безпосередність, усність, безперервність; гласність; об’єктивна істина тощо. До другої групи входять принципи, які характеризують демократичне становище осіб, які беруть участь у процесі: принцип державної мови судочинства; диспозитивності; рівності перед законом та судом тощо [74, 62].

В теорії цивільного процесуального права існують й інші системи класифікації принципів. Так, В.Н. Щеглов, наприклад, пропонує класифікувати принципи на три великі групи: 1) залежно від предмета їх правового регулювання: принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) та функціональні принципи (функціональної діяльності – судочинства); 2) принципи, що визначають зміст процесуальної діяльності (об’єктивна істина, диспозитивність тощо); 3) принципи, які визначають процесуальну форму (усність, безпосередність) [75, 28].

На думку В.Ю. Мамницького поділ принципів цивільного процесуального права необхідно проводити на “першородні”, тобто ті, які випливають із природи судової влади, та принципи, які походять з форми здійснення судової влади, тобто функціональні. До складу першородних принципів автор відносить принципи незалежності суддів та підкорення їх тільки закону; здійснення правосуддя тільки судом; рівності громадян перед законом та судом; доступність судового захисту; законність та змагальність. До функціональних – диспозитивність і процесуальну рівноправність [43, 8].

Проте, ми не можемо погодитися із запропонованою вченим класифікацією, оскільки автор при поділі принципів не враховує їх єдності та відмінності у сфері цивільного судочинства. Виділення “першородних” принципів свідчить про те, що функціональні принципи є “другородними”, або “другорядними”, що не відповідає їх суті. З цього приводу , наприклад, В.І. Тертишніков зазначає, що найбільш привабливою і практично значимою є систематизація принципів цивільного процесуального права за їх змістом і сферою поширення. Вона має наступний вигляд: а) загальноправові принципи – демократизм, гуманізм, законність; б) міжгалузеві – принципи здійснення правосуддя лише судом, рівності громадян перед законом і судом, колегіальності у розгляді справ, незалежності суддів та підкорення їх тільки закону, національної мови судочинства, гласності судового розгляду, об’єктивної істини; в) галузеві – принципи диспозитивності, змагальності, процесуальної рівності сторін; г) принципи судового розгляду справи –усності, безпосередності.

Слід звернути увагу на те, що принципи диспозитивності і змагальності є характерними для господарського процесуального та конституційного права, третейського розгляду справ, тобто мають певною мірою міжгалузевий характер. Тому те, що В.І. Тертишніков не включає їх до групи міжгалузевих принципів є дещо невиправданим. Більш того, автор залишив поза межами системи принципів цивільного процесуального права принципи колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ, виборності і призначуваності суддів, раціональної процесуальної форми тощо.

Заслуговує на увагу і класифікація принципів, запропонована М.Й. Штефаном, яка проводиться за наступними ознаками:

а) за дією в системі права – загальні, галузеві, міжгалузеві;

б) за формою нормативного закріплення – принципи, закріплені у Конституції України і цивільному процесуальному законодавстві;

в) за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів правовідносин – принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду та принципи, які визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі та інших учасників процесу;

г) за предметом регулювання – принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні – принципи процесуальної діяльності (судочинства); принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об’єктивна істина тощо) та принципи, які визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність);

д) за значимістю – фундаментальні (абсолютні – диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво, процесуальний формалізм) і конструктивні, тобто відносні, до них відносяться всі інші принципи [36, 28].

Ми повністю поділяємо вищевказану точку зору вченого щодо даної класифікації. Крім того, найбільшого поширення, як з позиції розповсюдженості, так і правильності, набула класифікація принципів цивільного процесуального права України – за формою нормативного закріплення. Спірних питань цієї групи класифікації принципів у юридичної думки не виникає. Ми погоджуємося із даною класифікацією, а також класифікацією принципів цивільного процесуального права за предметом правового регулювання.

Таким чином, до принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать: доступність та гарантованість судового захисту прав та свобод людини і громадянина (ч. 3 ст. 8, ч. 4 ст. 32, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129); участь громадськості у захисті прав громадян (ст. 36); законність (п. 1 ст. 129); публічність (ст. 3, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121); здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); принцип територіальності та спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125); виборність і призначуваність суддів (ст. 128); здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки закону (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 2 ст. 129); державна мова судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129); постановлення судами рішень іменем України та їх обов’язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129).

Принципами цивільного процесуального права України, закріплених цивільним процесуальним законодавством виступають: диспозитивність (ст.ст. 5, 151, 98, 103, 122 ЦПК України, тощо); об’єктивна істина (ст.ст. 15, 30, 62, 162, ЦПК України, тощо); принцип рівності громадян перед законом та судом (ст. 6 ЦПК України), колегіальний та одноособовий розгляд справи (ст. 7 ЦПК України), незалежність суддів та підкорення їх тільки законові (ст. 8 ЦПК України), мова судочинства (ст. 9 ЦПК України), гласність (ст. 10 ЦПК України), законність (ст. 11 ЦПК України), змагальність (ст.ст. 15, 30, 90, 93, 99, 103, 143, 170 ЦПК України); неможливість процесуального сумісництва (ст.ст. 104, 140 ЦПК України); безпосередність судового розгляду (ст.ст. 33, 36, 45, п. 9 ст. 143, ст.ст.160, 188 ЦПК України); усність судового розгляду (ст. 160 ЦПК України).

Слід звернути увагу на те, що конституційний принцип здійснення правосуддя професійними суддями, а у визначених законом випадках - народними засідателями та присяжними (ст. 127 Конституції України) у цивільному судочинстві не реалізований. Ми відстоюємо таку позицію, відповідно до якої, зазначений принцип у більшій мірі відноситься до здійснення правосуддя у кримінальних справах. Що ж стосується реалізації цього принципу у законодавстві України – наша думка з цього приводу негативна і ми повністю підтримуємо аналогічні судження, висловленні з цього приводу такими вченими, як В. Маляренко та В. Котляр [76; 77].

Отже, класифікація принципів цивільного процесуального права проводиться на підставі різних ознак та критеріїв і, у певній мірі, носить умовний характер. Доказом цього є існування різних точок зору вчених на систему та класифікацію принципів цивільного процесуального права, адже остання допомагає зрозуміти роль, місце та значення кожного з принципів, їх взаємозв’язок та взаємозалежність. Крім того, система принципів цивільного процесуального права України має об’єктивний характер і становить собою єдину, нерозривну, взаємозв’язану, взаємообумовлену цілісність. Тому ми вважаємо доцільним законодавчо закріпити систему принципів цивільного процесуального права України.

Повну уяву про галузь права, кожний її окремо взятий принцип можна отримати лише тоді, коли система принципів даної галузі буде досконало вивчена у порівнянні та взаємодії. Вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що хоча в роботі і підтримується сталість системи принципів цивільного процесуального права, проте і враховується також, що розвиток правових реалій, діалектичний розвиток суспільства та правової сфери обумовлюють зміни у системі принципів “у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення нових принципів” [37, 27].

Досліджуючи питання принципу диспозитивності у системі принципів цивільного процесуального права України необхідно відзначити, що поєднання диспозитивних засад цивільного процесуального права з рівноправністю сторін у процесі, змагальністю забезпечує всі можливості повного і всебічного використання судового захисту цивільних прав відповідно до інтересів особи, яка звернулася до суду за захистом.

Якщо принцип диспозитивності визначає можливості сторін і інших осіб, які беруть участь у справі по розпорядженню предметом спору, виникненням, розвитком та закінченням процесу, то принцип змагальності визначає їх можливості і обов\'язки по доказуванню підстав заявлених вимог і заперечень, по відстоюванню своєї правової позиції. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, дотримуючись принципу процесуальної рівності, на засадах змагальності надають суду докази, беруть участь у їх дослідженні та доведенні перед судом їх переконливості.

Так, умовою реалізації принципу змагальності виступає процесуальна рівноправність сторін, оскільки змагатися у відстоюванні своїх суб\'єктивних прав і інтересів сторони можуть лише за наявності рівних правових умов із використанням рівних процесуальних засобів. В той же час, деякі вчені вкладали в поняття принципу змагальності цивільного процесуального права настільки широкий зміст, що він охоплював собою певні елементи принципу диспозитивності. Іноді принцип змагальності розглядався як продовження диспозитивності, як поняття, що походить з принципу диспозитивності і, значить, цілком йому підпорядковане [78, 167]. Так, проводячи порівняння принципу диспозитивності та змагальності, слід зазначити, що кожний із цих принципів має свій зміст і існує самостійно. На нашу думку, немає достатніх підстав розглядати принцип змагальності, як логічне продовження чи наслідок принципу диспозитивності або, навпаки, вважати диспозитивність необхідною ознакою змагальності, засобом її реалізації або здійснення. Зауважимо, що принцип змагальності властивий цивільному процесу, але виявляється в ньому цілком по іншому, ніж принцип диспозитивності. Ці принципи пов\'язані між собою і мають взаємний вплив один на одного. Так, побудова цивільного процесу на основі принципу змагальності дає можливість сторонам і особам, які беруть участь у справі, більш ефективно користуватися правами, що належать їм у процесі в силу принципу диспозитивності.

Крім того, принцип диспозитивності тісно пов\'язаний з таким важливим принципом цивільного процесуального права, як процесуальна рівноправність сторін (ст. 103 ЦПК України, ч. 1 ст. 30 проекту ЦПК України). Зазначимо, що диспозитивність – це свобода сторін по розпорядженню своїми матеріальними і процесуальними правами; процесуальна ж рівноправність – це рівні можливості сторін використовувати процесуальні численні засоби судового захисту прав і інтересів, а також рівна можливість оспорювати докази і думку іншої сторони. Так, особи, які беруть участь у цивільній справі, користуються рівними процесуальними правами. Вони можуть пред\'являти позов і вступати в розпочату справу, бути притягнуті судом до участі в справі, знайомитися з матеріалами справи, заявляти відводи, брати участь в наданні і дослідженні доказів, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам і експертам, заявляти клопотання, давати усні і письмові пояснення суду, подавати свої докази і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового розгляду справи, заперечувати проти клопотань, оскаржувати рішення і постанови суду, користуватися іншими процесуальна правами, наданими ЦПК України.

В теорії цивільного процесу питання щодо визначення змісту принципу диспозитивності виступало предметом дослідження наукових праць провідних вчених країни, проте, не зважаючи на це, виявлення змісту принципу диспозитивності і на сьогодні носить дискусійний характер. Так, наприклад, Л.А. Ванєєва відзначає, що зміст принципу диспозитивності полягає не в розпорядженні матеріальними чи процесуальними правами, а в розпорядженні заінтересованими особами вимогою про захист права і має бути визначений у якості основної засади цивільного процесуального права, згідно якої, виникнення, розвиток і припинення діяльності судових органів на захист прав та інтересів особи залежить від неї самої [79; 40; 41].

На думку Р.Є. Гукасяна, яку поділяють П.Ф. Єлісєйкін та А.Ф. Козлов [80, 149; 81, 33], основний зміст принципу диспозитивності полягає в наданні особам, які беруть участь у справі, можливості розпоряджатися своїми процесуальними правами і засобами захисту з метою впливу на розвиток цивільного процесу [82, 68]. Цей підхід вцілому зберігся при визначенні змісту принципу диспозитивності і в Україні.

Проте, існує думка, що зміст принципу диспозитивності полягає у можливості розпоряджатися процесуальними засобами захисту [83]. Ми не згідні з зазначеним твердженням. Виключення зі змісту принципу диспозитивності можливості сторін і інших суб’єктів матеріальних правовідносин розпоряджатися спірним матеріальним правом вказує на його зв’язок з матеріальним цивільним правом, і цим самим процесуальна форма стає безпредметною.

На наш погляд, більш обґрунтованими є положення, висловлені у працях А.А. Мельникова, В.М. Семенова, І.М. П’ятілєтова, В.В. Комарова, М.Й. Штефана [84; 85; 62; 64; 68; 67 ]. Так, вищевказані вчені до змісту принципу диспозитивності включають можливість самостійного, вільного розпорядження заінтересованими у наслідках розгляду справи особами належними їм матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту. Проте, необхідно підкреслити, що визначальним у змісті принципу диспозитивності, на думку В.М. Семенова, є “розпорядження в процесуальній формі матеріальними правами” [74, 118].

Ми підтримуємо думку більшості вчених-процесуалістів стосовно того, що зміст принципу диспозитивності полягає у можливості розпоряджатися матеріальними правами та процесуальними засобами їх захисту. Розвиток цивільної справи, порушення її у суді, перехід з однієї стадії до іншої залежить від численних розпорядчих дій, які здійснюються в результаті волевиявлення заінтересованої особи. Сторони по справі мають найбільший обсяг прав, свобода розпорядження якими дозволяє їм впливати на розвиток процесу та реалізувати складові принципу диспозитивності, тобто скористатися тими нормативними положеннями, які складають зміст зазначеного принципу. Такими нормативними положеннями є суб’єктивні права на вчинення процесуальних дій, що передбачені цивільним процесуальним законодавством. Такі права можна класифіковані на наступні групи:

Перша група – це права, які характеризують повноваження на порушення провадження по справі – право на пред’явлення позову (ст. 5 ЦПК України); право на пред’явлення зустрічного позову (ст. 140 ЦПК України); заяви про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (ст.ст. 213 – 215 ЦПК України); право на апеляційне оскарження рішень, ухвал та постанов суду першої інстанції (ст. 290 ЦПК України); право на касаційне оскарження судових рішень та ухвал (ст. 320 ЦПК України); право на подачу заяви про перегляд у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами рішень, ухвал і постанов судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій (ст. 3472 ЦПК України); право стягувача або його представника на подання заяви про примусове виконання рішення (ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження”); право на оскарження в суд дій державного виконавця (ст. 7 Закону України “Про виконавче провадження” ) [86; 207].

Друга група – це права, спрямовані на зміну позовних вимог – позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову, відповідач вправі визнати позов повністю чи частково, сторони вправі укласти мирову угоду (ст. 103 ЦПК України).

Третя група – це права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб – право вимоги однієї із сторін чи прохання до суду про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування (ст.ст. 104, 105, 108, 121, 161 ЦПК України).

Четверта група – це права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивного розгляду справи та виконання судових постанов – право заявити відвід суддів (ст. 18 ЦПК України), прокурора, експерта, перекладача, секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК України) та відвід державного виконавця (ст. 17 Закону України “Про виконавче провадження”).

П’ята група – це права щодо здійснення окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи у апеляційній і касаційній інстанціях та інстанції перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, а також на стадії звернення рішення до виконання (ст.ст. 99, 159, 213 – 215, 290, 291, 296 – 298, 320 – 322, 326, 3473 ЦПК України та інші), на особисте ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК України), на пояснення і заяви, користування послугами перекладача, (ст. 293 ЦПК України); право на відстрочку чи розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання (ст. 351 ЦПК України); право сторін на укладення мирової угоди і відмови від примусового виконання (ст. 352 ЦПК України) тощо.

Шоста група – це інші права, які забезпечують захист у процесі по справі, – вибір підсудності (ст.ст. 126 – 129 ЦПК України) тощо.

Таким чином, зазначені групи прав становлять визначені положення змісту принципу диспозитивності. Ці положення встановлюють коло осіб, на яких поширюються дії диспозитивного характеру, обсяг прав на вчинення процесуальних дій особами, які беруть участь у справі, та визначають зміст їх процесуальної діяльності на окремих стадіях розвитку цивільного процесу. В даному контексті ми можемо з повним правом вести мову про реалізацію диспозитивних засад в регулюванні здійснення цивільних процесуальних прав та матеріальних прав на стадіях цивільного процесу.

Для розкриття значення принципу диспозитивності окремого розгляду заслуговує питання про ініціативу і активність суду, його контрольних функцій у цивільному процесі, які традиційно включаються до змісту принципу диспозитивності [87, 9; 88, 7 – 8; 89, 90; 90, 17].

Такими контрольними функціями є право суду на неприйняття відмови від позову, визнання позову відповідачем і незатвердження мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (ч. 4 ст. 103 ЦПК України). Прикладом активної ролі суду виступає його право з власної ініціативи залучити до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Погляди інших авторів цінні тим, що, на їх думку, активність і контроль суду виражають самостійний принцип цивільного процесу, або ж цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду при розпорядженні особами, які беруть участь у справі, належними їм матеріальними та процесуальними правами.

Проти включення активності суду у зміст диспозитивності висловлюється В.М. Семенов. Так, він вважає, що ця активність створює самостійний принцип цивільного процесуального права, основне призначення якого – допомогти з боку суду особам, які беруть участь у справі, у здійсненні ними своїх прав, а також контроль за їх розпорядчими діями [91, 125 – 141]. Не включають активність суду до змісту принципу диспозитивності інші автори, які на відміну від В.М. Семенова, активність суду вважають складовою частиною інших принципів цивільного процесу [82, 98 – 99; 92, 119; 93, 18 – 23; 94, 25; 95, 50 – 51; 96, 7; ].

Так, наприклад, М.Й. Штефан вважає, що активне становище суду характеризує зміст принципу публічності [37, 51]. На наш погляд, думка про виділення активності суду зі складу принципу диспозитивності має під собою глибокі підстави і заслуговує детального вивчення. Дійсно, суд має владні повноваження у процесі провадження по справі. Він контролює і спрямовує діяльність усіх учасників процесу з тим, щоб вона сприяла встановленню істини в справі, щоб розпорядчі дії з приводу спірного матеріального права були законними і не порушували прав інших осіб.

Проте вбачати в перерахованих повноваженнях суду наявність у системі принципів цивільного судочинства самостійного начала активності суду, як це робить В.М. Семенов, немає підстав.

На наш погляд, активність суду – це елемент реалізації ряду принципів цивільного процесу: змагальності, об’єктивної істини, законності тощо. Відповідно до чинного ЦПК України, роль суду у змагальному процесі полягає в реалізації ним основного обов’язку – створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи шляхом вчинення ним конкретних процесуальних дій, закріплених цивільним процесуальним законодавством. Але в більшій мірі, як представляється, ця активність суду, його контрольні функції виражають прояв у цивільному процесі іншого начала, а саме – начала публічності. Публічний характер мають повноваження суду щодо застосування ним заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, роз’яснення особам, які беруть участь у справі їх прав та обов’язків, сприяння зазначеним особам у здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК України). Суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, сприяє їм у витребуванні доказів (ст. 30 ЦПК України). Так, на стадії підготовки цивільних справ до судового розгляду суддя наділений правом вимагати від державних підприємств, установ, організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій, а також від громадян письмові та речові докази. Суд вправі надати особам, які беруть участь у справі, повноваження на право одержання цих доказів для подачі їх суду, а також за їх клопотанням вживати заходів до забезпечення доказів, а також виконує ряд інших дій, визначених статтею 143 ЦПК України. Суд, контролюючи розпорядчі дії сторін, не вправі прийняти відмову від позову, визнати позов відповідачем, затвердити мирову угоду сторін, якщо вказані дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ст. 103 ЦПК України). Так, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог, якими кожна особа, яка звернулась за судовим захистом розпоряджається на свій розсуд, не порушуючи прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Стаття 145 ЦПК України надає судді право роз’єднати один чи кілька поєднаних в одне провадження позовів у самостійні провадження, якщо їх сумісний розгляд утруднює вирішення справи. Публічний характер мають повноваження суду за власною ініціативою вживати заходів до забезпечення позову. Згідно статті 149 ЦПК України, заходи забезпечення позову можуть бути вжиті судом у всякій справі тощо.

Таким чином, активність суду властива і принципу змагальності, і принципу публічності. Тому включати в принцип диспозитивності названі вище повноваження суду буде помилкою. Водночас контроль суду виступає також як “своєрідний гарант” захисту прав осіб, які не беруть участі в процесі. Об\'єктивна потреба його випливає з положень Конституції України про те, що використання громадянами прав і свобод не повинно завдавати шкоди інтересам суспільства і держави, навколишньому природному середовищу, правам інших громадян (ст.ст. 23, 13, 41, 66 Конституції України), що громадяни України зобов\'язані не порушувати права і законні інтереси інших осіб, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

У зміст принципу диспозитивності окремі автори включали і активну участь прокуратури, різноманітних державних і громадських організацій і установ, що виступають у процесі з метою захисту прав та інтересів інших осіб [89, 90; 90, 17; 85, 40].

Деякі автори вирішують дане питання іншим чином. Так, Р.Є. Гукасян вважав, що дії названих органів не охоплюються диспозитивністю, а входять у зміст більш широкого принципу – активної допомоги в захисті права з боку держави в особі суду, прокуратури та інших компетентних органів [82, 95 – 122]. Аналогічної думки дотримувався і М.А. Гурвич, але цей принцип він називає інакше – державне і суспільне сприяння судовому захисту [97, 26].

Ми ж, підтримуючи Р.Є. Гукасяна і М.А. Гурвича в тому, що діяльність прокуратури, органів державної влади та місцевого самоврядування і громадських організацій з метою захисту прав інших осіб не вписується в рамки принципу диспозитивності, вважаємо: активність (ініціатива) названих органів (як і суду) є не що інше, як прояв у цивільному процесі начала публічності. Згідно статті 121 ЦПК України, прокурор вправі звернутися до суду із заявою чи вступити у процес по справі на захист прав і свобод інших осіб. Він наділений правом звернення до суду із заявою про визнання незаконним правового акту органу, рішення чи дії посадової особи (ст. 24815 ЦПК України), а це є не що інше як прояв публічності.

Диспозитивність в поведінці осіб, які беруть участь у справі, істотно впливає на характер і специфіку цивільно-процесуальних правовідносин. Проте, у той же час, держава не може залишатися байдужою до того, як використовуються окремими громадянами їх суб\'єктивні цивільні права, і через суд здійснює свої владні повноваження. Суд зобов’язаний створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяє здійсненню їх прав тощо.

Таким чином, проведене дослідження принципу диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального права, дає підстави зробити певні висновки.

По-перше, принцип диспозитивності належить до однієї із провідних правових категорій юридичної науки та посідає визначне місце в її понятійному апараті. Принцип диспозитивності забезпечує єдність, спрямованість та узгодженість норм цивільного процесуального права.

По-друге, текстуальний та смисловий способи вираження принципів цивільного процесуального права вказують на гармонізацією вітчизняного законодавства з міжнародними нормативно-правовими актами.

По-третє, характерними ознаками принципу диспозитивності виступають: ідейна спрямованість, наявність правового погляду, нормативність та текстуальне закріплення зазначеної засади, джерело походження, демократичність, загальність і дієвість, системність, автономність та визначеність.

По-четверте, принципами цивільного процесуального права є обумовлені соціально-економічними умовами суспільного життя нормативно-правові засади, які визначають завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, регламентують процесуальну діяльність суду та учасників процесу.

По-п’яте, суть і значення принципів цивільного процесуального права полягає у тому, що вони лежать в основі даної галузі права, виступають гарантом законного, обґрунтованого, справедливого здійснення правосуддя у цивільних справах. У зв’язку з цим, під системою принципів цивільного процесуального права слід розуміти цілісність та єдність її взаємопов’язаних елементів – принципів.

По-шосте, поєднання диспозитивних засад цивільного процесуального права з рівноправністю сторін у процесі та змагальністю забезпечує можливість повного і всебічного використання судового захисту цивільних прав відповідно до інтересів особи, яка звернулася до суду за захистом.

Із зазначених положень авторське визначення принципу диспозитивності зводиться до наступного: принцип диспозитивності – нормативно-керівне положення цивільного процесуального права, яке закріплює вільне, на сівй розсуд розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмету спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, а також здійснення чи утримання від здійснення дій матеріального та процесуального характеру, спрямованих на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справі у суді в межах дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.