2.2. Характеристика окремих принципів адміністративного процесуального права

Принцип верховенства права. В ст. 8 Конституції України закріплено принцип верховенства права, що з упевненістю дозволяє віднести його до загальноправових конституційних принципів.

Конституція України не розкриває змісту та не містить визначення принципу верховенства права. Конституційний Суд України надає тлумачення цього принципу в Рішенні № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 р. «У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання)» де вказує, що «верховенство права - це панування права в сус-

пільстві.

У КАС України вперше на законодавчому рівні зроблена спроба розкрити сутність принципу верховенства права. Отже, ч. 1 ст. 8 КАС України встановлює положення, згідно з яким, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Ч. 2 ст. 8 КАС України встановлює, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Доктрина Європейського Суду з прав людини, до якого українські громадяни можуть звертатись на підставі ст. 55 Конституції України, є одним з джерел формування вітчизняної судової доктрини верховенства права. У преамбулі до Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. на виконання положень якої створено та діє Європейський Суд з прав людини закріплено, що «...сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації...».

приділяють вивченню та аналізу практики та рішень Європейського Суду з прав людини^[24].

Ч. З ст. 8 КАС України гарантує кожному право звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Крім того, КАС України забороняє відмову в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (ч. 4 ст. 8 КАС України).

Останнє положення гарантує право особи звернутися в адміністративний суд навіть у разі відсутності нормативних підстав для захисту порушених прав, свобод або інтересів. Це означає, що суд повинен подолати прогалину, застосувавши аналогію закону чи права, або усунути неясність чи колізію, надавши таке тлумачення положень закону, що є на користь забезпечення прав особи^[25].

Отже, принцип верховенства права не випадково закріплено першим в переліку принципів адміністративного судочинства, встановлених КАС України. Цей принцип є універсальним, всеохоплю- ючим та різнобічним.

Попри його неповну визначеність, як у вітчизняному, так і в міжнародному законодавстві, до суддів адміністративних судів він висуває досить конкретні та суворі вимоги: вирішувати справи не просто на основі законодавства, а й оцінювати кожного разу наскільки само законодавство захищає права, свободи та законні інтереси громадян та відповідає праву і його принципам.

Принцип законності. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей загальний принцип суспільного та правового життя України конкретизується також відносно здійснення судочинства ст. 129 Конституції України. Згідно цієї статті, судці при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, а до основних

засад судочинства першим у переліку відноситься принцип законності.

Законність, як загальна засада судочинства, покладає на суд обов’язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку^[26]. Законність також вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду відповідала законові, але й вимагає неухильного дотримання закону у поведінці всіх учасників адміністративно-процесуальних правовідносин.

У Рішенні Конституційного Суду України № З-рп/2012 від 25 січня 2012 р. «У справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2,3,6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України» вказується, що принцип законності передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Принцип законності є багатогранним, складним та реалізується у різних формах та вимогах. Як принцип діяльності органів правосуддя він містить три елементи: 1) наявність установлених Конституцією і законами правових основ діяльності органів судової влади, порядку їх організації, компетенції, правового статусу суддів; 2) організаційно-правовий механізм, що забезпечує строге і неухильне виконання чинного законодавства органами судової влади; 3) наявність чіткої процесуальної процедури розгляду судових справ і закріплений у нормах кримінального, цивільного й господарського процесуального законодавства касаційний і апеляційний порядок перевірки законності й обґрунтованості прийнятих судових рішень.

На органи судової влади процесуальним законодавством покладений обов'язок забезпечувати всебічний, повний і об’єктивний розгляд судових справ і прийняття рішень у строгій відповідності з законом.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 9 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Щодо вирішення справ на підставі Конституції України слід зазначити, що. відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» суд безпосередньо застосовує Конституцію у таких випадках: 1) коли із змісту норм Констйтуції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) коли закон, що діяв до прийняття Конституції, або прийнятий після, суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечать Конституції; 4) коли Укази Президента України, які внаслідок нормативно-правового характеру мають бути застосованими судами при розв’язанні конкретних справ, суперечать Конституції України.

При розгляді і вирішенні адміністративної справи суд має дотриматись встановленого порядку судочинства і винести рішення у точній відповідності з нормами права, які підлягають застосуванню у кожному окремому випадку. Крім Конституції та чинного законодавства, міжнародних договорів України, суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (п. 2 ч. 1 ст. 9 КАС України). При застосуванні норм права суд виходить з того, що вони прийняті на підставі та у межах повноважень відповідними органами. Підзаконні акти, застосовувані судом, не можуть суперечити Конституції України та чинному законодавству.

У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Отже, за юридичною силою, відповідно до ст. 9 КАС України, ієрархія нормативно-правових актів, які застосовуються судом при вирішенні адміністративних справ, має такий вигляд:

- Конституція України;

- міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

- закони України;

- інші (підзаконні) нормативно-правові акти^[27].

Згідно ст. 8 Конституції України, вона має найвищу юридичну силу, тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, мають перевагу над законами України (ч. 6 ст. 9 КАС України). У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України суд застосовує її положення як норми прямої дії.

Ч. 5 ст. 9 КАС України встановлюється положення, згідно з яким у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається

до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституцій- ності закону чи іншого правового акта.

Таке регулювання відповідає п. 4 ч. 2 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус судців», згідно з яким Верховний Суд І України звертається до Конституційного Суду України щодо кон-

ституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів приймається Пленумом Верховного Суду України.

Відповідно до ст. 244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами)

касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних Повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно- правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Роз’яснення Пленуму Вищого адміністративного суду також мають бути врахованими адміністративними судами при здійсненні судочинства. Роз’яснення Пленуму Вищого адміністративного суду можуть надаватися не тільки щодо застосування адміністративними судами матеріального законодавства при вирішенні справ адміністративної юрисдикції, а й з питань процесуального права, удосконалення судової діяльності адміністративних судів тощо.

Частиною 7 ст. 9 КАС України встановлено можливість застосування судом аналогії закону та аналогії права. Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права, тобто є адміністративними правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані адміністративним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом адміністративні правовідносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання адміністративно-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосовується аналогія права. Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад адміністративного права, встановлених законодавством. Умовами застосування аналогії права є наступні: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права; 2) зазначені правовідносини не врегульовані адміністративним правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом правовідносини.

Принцип рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. Зміст цього основоположного універсального принципу правової системи нашої держави обумовлений положеннями Конституції України та інших нормативно-правових актів. Згідно з частинами 1 та 2 ст. 24 Основного Закону України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,

етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Аналогічне положення міститься у ст. 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р.

У рішенні Конституційного Суду України № 9-рп/2012 від 12 квітня 2012 р. «У справі за конституційним зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу)» вказується, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадяни

на, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст.ст. 14,26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. ст. 1, 2, 7).

Європейським Судом з прав людини засада рівності сторін у процесі виводиться з принципу верховенства права, який, зокрема, знаходить свій вираз у положеннях ст. 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду. Щодо принципу рівності сторін Європейський Суд вимагає, щоб «кожній зі сторін була надана розумна можливість представити свою справу у такий спосіб, що не ставить її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом»^[28].

Далі у вищевказаному рішенні Конституційного Суду України зазначається також, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права.

КАС України закріплює принцип рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом у ст. 10.

Традиційно принцип рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом розглядається в аспекті рівності суб’єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу незалежно від їх особистих якостей. При цьому, як вказують вчені, поняття «рівні права», «рівні обов’язки» не можна ототожнювати з поняттями «однакові права», «однакові обов’язки». Права чи обов’язки можуть бути різними залежно від того, у якій ролі особа виступає в процесі (позивач, відповідач, третя особа тощо). Рівність прав (обов’язків) полягає у тому, що кожен з учасників адміністративного процесу наділений правами і несе обов’язки, що адекватні його процесуальному становищу^[29].

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вказується на те, що конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх учасників процесу перед законом і судом зобов’язують суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та дослідження доказів, заявления клопотань та здійснення інших процесуальних прав.

Дійсно, говорячи про запровадження принципу рівності учасників адміністративного процесу перед законом і судом, слід наголосити на активній ролі суду у судовому розгляді, враховуючу певну нерівність позивача і відповідача у публічно-правових відносинах. І В адміністративному судочинстві суддя не просто грає роль арбітра, але й має вчиняти всіх заходів щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою забезпечення їх реальної рівності перед законом і судом.

Не можна вважати порушенням принципу рівності перед законом і судом надання учасникам адміністративного процесу визначених КАС України пільг, які одночасно є гарантіями прав певних

категорій осіб (малозабезпечених, немічних тощо). Ці пільги можуть встановлюватися як законом (наприклад, звільнення окремих категорій фізичних осіб від сплати судового збору тощо), так і судом (відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх сплати; допит за судовим дорученням немічного свідка судом за місцем його проживання тощо).

При цьому, тягар доказування має бути покладений на відповідача (суб’єкта владних повноважень), що означає звільнення позивача від доказування протиправності, незаконності акту, що оскаржується. Обов’язком позивача є доказування факту порушення його права або інтересу, настання реальної загрози для його права або інтересу, зазначення реальної або можливої шкоди.

Адміністративний суд зобов’язаний охороняти права учасників судового адміністративного процесу, роз’ясняти сторонам і іншим і суб’єктам їх процесуальні права та обов’язки, попереджати про наслідки їх неналежного виконання чи зловживання цими правами. За обмеження у процесуальних правах в залежності від расової і національної ознак встановлена кримінальна відповідальність (ст. 161 Кримінального кодексу України).

Принцип змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Принцип змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі є органічним поєднанням трьох важливих принципів адміністративного судочинства.

У ч. З ст. 129 Конституції України змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх І переконливості відноситься до основних засад судочинства. У ч. 11 ст. П КАС України також закріплено положення, згідно з яким розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В основу принципу змагальності покладено правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту в спорі шляхом:

- подання доказів;

- участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами;

- висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні.

Принцип змагальності поширює також свою дію на інших осіб, які беруть участь у справі, і вони зобов’язані доводити обставини, що мають значення для справи, на які посилаються в підтвердження своєї позиції. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. Відстоювання своєї позиції в адміністративному процесі здійснюється за допомогою цілої низки процесуальних прав, які називаються змагальними. Ці права закріплено у ст. 49 КАС України. До них, наприклад, відносяться: право знайомитися з матеріалами справи; право заявляти клопотання і відводи; право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; право подавати докази, брати участь в дослідженні доказів; право висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; право подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб та ін. У той же час розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду. Більше того, суд покликаний відігравати досить активну роль в реалізації принципу змагальності. Отже, ч. 5 ст. 11 КАС України передбачений обов’язок суду запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Суд повинен також роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обов’язки (ч. З ст. 34 КАС України).

Специфікою доказування в адміністративному судочинстві є те, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Принцип диспозитивності може бути розглянутий з урахуванням його двох основних аспектів. По-перше, він передбачає самостійність сторін та інших зацікавлених у справі осіб у розпорядженні своїми вимогами та правами, тобто свободу дій учасників адміністративного процесу. По-друге, принцип диспозитивності означає, що суд вирішує тільки ті вимоги, по суті спору, про вирі-

шення яких клопочуть сторони, і не може вийти за межі цих вимог, крім випадків, встановлених законом.

Законодавче закріплення першого аспекту принципу диспози- тивності здійснено ч. З ст. II КАС України, де вказано, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених КАС України. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності. Крім того, в КАС України досить детально встановлені диспозитивні права сторін та інших зацікавлених осіб. До них, наприклад, відносяться: право на звернення до суду за захистом; право змінити свої вимоги або відмовитися від них; право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх; право за взаємною згодою припинити спір (примиритися).

Другий аспект принципу диспозитивності викладений у ч. 2 ст. 11 КАС України: суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Проте, в адміністративному процесі цей аспект принципу диспозитивності має свої особливості. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Слід зазначити, що чинники диспозитивності пов’язані не із специфікою суб’єктивних прав, які підлягають захисту, а із самою природою юрисдикційної діяльності із захисту суб’єктивних прав, безвідносно до того, мають вони публічно-правовий або приватний характер. Диспозитивність, як юридично забезпечена властивість вільної реалізації правоволодільцем суб’єктивного права, що йому належить, притаманна, таким чином і сфері публічного права.

Принципи змагальності та диспозитивності доповнюються в адміністративному судочинстві принципом офіційного з’ясування усіх обставин справи, відповідно до якого адміністративний суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування усіх обставин справи, у тому числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи (ч. 4 ст. 11 КАС України). Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази

або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (ч. 5 ст. 11 КАС України).

Принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі (офіційності) є галузевим принципом та властивий лише адміністративному процесу. Цей принцип можна віднести до розшукових (інквізиційних) принципів. Активна роль суду в адміністративному судочинстві зумовлена наявністю публічного інтересу і необхідна для врівноваження процесуального становища сторін. Отже, принцип змагальності в адміністративному судочинстві гармонійно поєднується з розшуковим (інквізиційним) принципом.

Розглядаючи сутність даного принципу, слід зазначити, що у науці процесуального права розрізняють два види процесу: змагальний і розшуковий (інквізиційний). У процесі, побудованому за змагальним принципом, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов’язаний вирішити спір на підставі і у відповідності з тим матеріалом, який надали сторони. Суд, таким чином, тільки робить оцінку фактичного матеріалу, наданого сторонами, не здійснюючи самостійно збору такого матеріалу. Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб’єктами доказової діяльності.

У розшуковому процесі збір і підготовка усього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення справи, закон покладає на суд. Суд зобов’язаний за своєю ініціативою встановлювати всі факти, що підтверджують як позовні вимоги позивача, так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на підтвердження достовірності цих фактів. Сторони при цьому не є суб’єктами процесу доказування, вони не користуються процесуальними правами, не беруть участі у дослідженні обставин справи.

Аналіз положення ч. 4 ст. 11 КАС України дозволяє зробити висновок про те, що у адміністративних судах процес є змагальним з поєднанням елементів розшукового процесу. До таких елементів відноситься, наприклад, право суду з власної ініціативи витребувати

докази, яких на думку суду не вистачає.

Принцип гласності і відкритості адміністративного процесу. Гласність є формою реалізації контролю суспільства за роботою судових органів. Принцип гласності характеризує демократизм адмі-

ністративного судочинства, а відкритий розгляд адміністративних справ дає можливість громадянам ознайомитися з роботою адміністративного суду безпосередньо.

Українське законодавство передбачає чіткі напрямки забезпечення гласності правосуддя і закріплення необхідних винятків при її здійсненні. Так, важливою умовою відкритого судового процесу є суворе поєднання гласності з нормами судової етики при слуханні справи, тому що предметом розгляду суду нерідко стають питання приватного життя громадянина, що торкаються його честі й гідності.

Згідно з ч. З ст. 129 Конституції України гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами належать до основних засад судочинства. Основні положення принципу гласності і відкритості судового процесу містяться також у ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р.

Слід зазначити, що рішення адміністративного суду є важливим | не лише для сторін, а й для інших осіб, тому особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду відповідної справи (ч. 1 ст. 12 КАС України). Принцип гласності вимагає від суду забезпечити сторонам та іншим особам, які заінтересовані у результатах вирішення справи, право на доступ до матеріалів справи, право знати про час і місце судового засідання, право бути вислуханим у суді, а також право знати про всі рішення, ухвалені у справі. Ці права забезпечені, зокрема: здійсненням судових викликів та повідомлень, проголошенням судових рішень, видачею або надісланням копій судових рішень. Негласне здійснення судочинства позбавляло б сторін та інших учасників адміністративного процесу будь-яких гарантій для доведення обгрунтованості своєї позиції^[30]. Проте, ч. 1 ст. 12 КАС України встановлене обмеження, відповідно до якого, звернення особи, яка бере участь у справі, не підлягає розгляду та не потребує відповіді, якщо у ньому: 1) не зазначено місце

проживання чи місцезнаходження (для юридичних осіб); 2) немає підпису автора (авторів); 3) неможливо встановити його авторство; 4) містяться вислови, що свідчать про неповагу до суду.

Ч. 2 ст. 12 КАС України встановлює також положення, згідно з яким кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом. В усіх випадках, коли необхідно дотримуватись конфіденційності інформації про особу, а також державної чи іншої таємниці, суд повинен забезпечити її охорону.

Ст. 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р. передбачає право кожного на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України (www.court.gov.ua). Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечується доступ до судових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним законом. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайомитися з судовим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо стосується їхніх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, у порядку, передбаченому Законом України «Про доступ до судових рішень». Відповідно до ст. 9 того ж Закону особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов’язків, може звернутися до апарату відповідного суду із письмовою заявою про: 1) надання можливості ознайомитися із судовим рішенням та (або) матеріалами справи;

2) надання можливості виготовити в приміщенні суду копії судового рішення та (або) матеріалів справи за допомогою власних технічних засобів; 3) виготовлення копії судового рішення та (або) матеріалів справи апаратом суду. У заяві потрібно обгрунтувати, чому особа вважає, що судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов’язків. Заяву невідкладно розглядає службовець апарату суду, а якщо вона потребує додаткового вивчення, - протягом трьох робочих днів.

Принцип відкритості адміністративного процесу закріплений ч. З ст. 12 КАС України, де вказано, що розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Відкритий розгляд справи означає, що кожний громадянин, якому виповнилось 16 років, вправі бути присутнім в залі судового засідання і може робити письмові нотатки. Відкритий судовий розгляд підсилює громадський контроль за діяльністю суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі, почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

Таким чином, розгляд адміністративних справ у закритому судовому засіданні є винятком із загального правила про відкритість розгляду адміністративних справ. Про розгляд справ у закритому засіданні або одній із його частин виноситься ухвала, розгляд ведеться з дотриманням правил судочинства в адміністративному суді.

Перелік підстав для прийняття ухвали про розгляд справи у закритому засіданні включає в себе нерозголошення державної чи іншої таємниці, захист особистого чи сімейного життя людини, інтереси малолітньої чи неповнолітньої особи і не є вичерпним. Законодавець встановив й «інші випадки, установлені законом».

Поняття державної таємниці міститься у Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. і визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Зміст відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в офіційних виданнях Служба Безпеки України, отже, на практиці не виникає значних ускладнень з ідентифікацією таких відомостей, і, відповідно, правильним застосуванням цього винятку з принципу гласності. Законодавством України також охороняються такі види таємної інформації, для нерозголошення якої допускається

закрите судове засідання: таємниця особистого життя; банківська таємниця, комерційна таємниця, таємниця усиновлення, лікарська таємниця та ін.

Охорона таємниці особистого життя гарантується ст. 32 Конституції України, де зазначається, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Рішенням Конституційного Суду України за № 2-рп/2012 від 20 січня 2012 р. «У справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України» надано офіційне тлумачення ст. 32 Конституції України. Отже, інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Банківська таємниця визначається у ст. 1076 ЦК України, а також ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р., згідно з якими інформація про банківський рахунок, операції за рахунком і відомості про клієнта; інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, є банківською таємницею.

Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно

мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці (ст. 505 ЦК України). Поняття комерційної таємниці також надається у ст. 36 ГК України, згідно до якого, відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею.

Таємниця усиновлення - це інформація щодо усиновлення, зокрема щодо перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошуку ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляду справи про усиновлення, рішення суду про усиновлення, факту усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо (ст. ст. 226, 228 СК України).

Лікарська таємниця - це відомості про стан здоров’я фізичної особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні (ст. 286 ЦК України, ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р.).

Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил адміністративного судочинства. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі необхідності - експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки. Охорона комерційної і державної таємниці не виключає дотримання порядку здійснення провадження у адміністративній справі, застосування принципів змагальності та рівності сторін. Сторони користуються рівними процесуальними правами.

Ч. 5 ст. 12 КАС України встановлюються випадки, у яких судом виноситься ухвала про відкрите судове засідання, навіть якщо до цього були підстави для розгляду адміністративної справи у закритому судовому засіданні. Даною нормою встановлено, що, якщо

під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація з обмеженим доступом є суспільно значимою або доступ до інформації обмежено з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні.

Конституція України вперше визначила в якості основної з засад судочинства взаємопов’язані між собою гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Повне фіксування судового процесу технічними засобами забезпечує прозорість і об’єктивність судового процесу, підвищує довіру до правосуддя.

У Рішенні Конституційного Суду України за № 16-рп/2011 від 8 грудня 2011 р. «У справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Пріма-Сервіс» ЛТД щодо офіційного тлумачення положення пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України та за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини шостої статті 12, частини першої статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України, частини другої статті 197 Цивільного процесуального кодексу України, а також частини восьмої статті 811 Господарського процесуального кодексу України (справа про фіксування судового процесу технічними засобами)» вказано, що повне фіксування судового процесу технічними засобами належить до основних засад судочинства. Наведений конституційний припис покладає на суд обов’язок здійснювати повне фіксування судового процесу технічними засобами, оскільки саме за умови такого фіксування судового процесу гарантується конституційне право кожного на судовий захист, а також забезпечуються законність та інші основні засади судочинства (п. 4.1).

Під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. У разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень КАС України розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється (ч. 6 ст. 12, ч. 1 ст. 41 КАС України). Вказаним вище Рішенням Конституційного

Суду України за № 16-рп/2011 від 8 грудня 2011 р. була підтверджена конституційність положень ч. 1 ст. 41 КАС України. Зокрема, в п. 5 цього Рішення роз’яснено, що у судових засіданнях, які проводяться за відсутності всіх учасників судового процесу (як через неявку таких осіб, так і у зв’язку з письмовою формою провадження у справі), фактично відсутній предмет фіксування технічними засобами у розумінні п. 7 ч. З ст. 129 Конституції України.

Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений у порядку, встановленому ст. 41 КАС України. При з’ясуванні обставин у справі в суді апеляційної інстанції, а також при встановленні процесуальних порушень при перегляді судових рішень може використовуватися технічний запис судового засідання, який вважається офіційним записом. Інший технічний запис судового засідання не може братися до уваги, якщо технічний запис, зроблений судом, є повним і не викликає ніяких обґрунтованих сумнівів. Особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб’єктами владних повноважень.

Суд вирішує питання про можливість проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, враховуючи, чи не будуть зазначені дії негативно впливати на нормальний перебіг судового процесу і чи не будуть вони перешкоджати встановленню істини у справі. Очевидно, фото- і кінозйомка, відео, звукозапис можуть бути заборонені судом і тоді, коли вони проводяться і без застосування стаціонарної апаратури, якщо ці дії заважатимуть нормальному перебігу судового засідання, негативно впливатимуть на учасників процесу.

Принцип гласності і відкритості адміністративного процесу передбачає проголошення судового рішення, ухваленого у відкритому судовому засіданні, прилюдно. Якщо ж судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення (ч. 9 ст. 12 КАС України).

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. До основних засад судочинства, відповідно до ст. 129 Конституції України, належить забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду крім випадків, встановлених законом. Реалізація цього принципу знайшла відображення у Розділі IV КАС України, яким встановлено процесуальний порядок перегляду судових рішень у адміністративних судах апеляційної та касаційної інстанції.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 р. № 11 -рп/2007 «У справі за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Бориса Павловича щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України» зазначив: «Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоро- нюваних законом інтересів людини і громадянина».

На розвиток положень ст. 55, ст. 129 Конституції України, ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус судців» від 7 липня 2010 р., ст. 13 КАС України забезпечене право осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, встановлених КАС України.

Апеляцією є основний спосіб оскарження судових рішень, які не набрали законної сили, в суді вищої інстанції (апеляційному суді). Суд апеляційної інстанції переглядає оскаржуване судове рішення з мотивів неправильного встановлення обставин у справі (питання факту) або неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права).

Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний адміністративний суд, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив рішення. У випадках, встановлених КАС України, апеляційною інстанцією може бути також Вищий адміні-

стративний суд України. Наприклад, таке положення передбачено ч. 6 ст. 177 КАС України.

Суд апеляційної інстанції переглядає законність та обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Отже, апеляційний адміністра- і тивний суд не пов’язаний межами вимог апеляційної скарги, якщо встановлено порушення адміністративним судом норм адміністративного судочинства.

Суд апеляційної інстанції може дослідити нові докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або І за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необгрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог КАС України. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції.

Характерними рисами інституту апеляції є такі: 1) апеляція подається на рішення суду першої інстанції, що не набрало чинності; 2) справа за апеляційною скаргою чи апеляційним поданням прокурора направляється на розгляд адміністративного суду вищої (апеляційної) інстанції; 3) подання апеляційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права; 4) апеляційний суд вирішує як юридичну, так і фактичну сторону справи в тому ж обсязі, що й суд першої інстанції; 5) розгляд справ у суді апеляційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад судочинства.

Касація - це перевірка законності судових рішень адміністративних судів, що набрали законної сили, у суді касаційної інстанції. Судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд України. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки

обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі. Суд касаційної інстанції не може розглядати позовні вимоги осіб, які беруть участь у справі, що не були заявлені у суді першої інстанції.

Характерними рисами інституту касації є: 1) касаційна скарга подається на рішення суду першої інстанції, що набрало законної сили; 2) касаційна скарга подається на рішення суду апеляційної інстанції; 3) справа за касаційною скаргою направляється на розгляд адміністративного суду вищої (касаційної) інстанції; 4) подання касаційної скарги зумовлене неправильним застосуванням адміністративним судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права; 5) касаційний суд не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу; 5) розгляд справ

у суді касаційної інстанції відбувається з дотриманням основних засад судочинства.

Необхідно також зазначити, що апеляційне та касаційне оскарження може бути здійснено відносно;

- постанов адміністративного суду повністю або частково, крім випадків, встановлених законом;

- ухвал адміністративного суду окремо від постанови суду повністю або частково тільки у випадках, прямо встановлених КАС України.

Принцип обов’язковості судових рішень. Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Відповідно до ч. З ст. 129 Конституції України обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.

Багато уваги приділяється принципу обов’язковості судових рішень у практиці Європейського суду з прав людини. Отже, у Рішенні

Європейського суду з прав людини по справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 р. наголошується на тому, що право (право на суд) було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Отже, для цілей ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

Ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. також розкриває зміст такого важливого для національного судочинства принципу, як обов’язковості судових рішень.

Дослідники принципу обов’язковості судових рішень вважають, що цей принцип містить дві складові: загальнообов’язковість, як властивість судового рішення та обов’язковість виконання, як гарантію його реалізації^[31].

Судове рішення у вигляді постанови є найважливішим актом правосуддя і воно ухвалюється іменем України незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Положення про ухвалення судового рішення у вигляді постанови, яким закінчується розгляд справи у суді, іменем України, визначає особливу роль суду серед інших органів державної влади як єдиного органу, що має право здійснювати правосуддя. У рішенні суду реалізується право держави на вирішення правових конфліктів у публічно-правовій сфері.

У ст. 14 КАС України загальний для всього судочинства принцип обов’язковості судових рішень конкретизується відносно адміністративного процесу. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України (ч. 2 ст. 14 КАС України). Обов’язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, у якій вони ухвалені, тому вони є обов’язковими для виконання на території України усіма фізичними і юридичними особами.

В основі даної норми лежить принцип загальнообов’язковості закону, відповідно до якого ухвалене судове рішення. Обов’язковість рішень суду, що набрали законної сили, полягає у тому, що: 1) вони не можуть бути скасовані або змінені будь-якими адміністративними або державними органами, громадськими організаціями тощо, та їх посадовими чи службовими особами. Ці органи та особи не можуть винести іншого рішення у цій судовій справі; 2) ніякі органи та особи не можуть приймати актів, що суперечать рішенню суду, яке набрало законної сили, виходячи із припущення про його неправильність; 3) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може скасувати рішення суду, що набрало чинності.

Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими також для осіб, які не брали участі у справі, оскільки вони мають враховувати рішення суду та співвідносити з ними свою поведінку.

Набрання судовим рішенням законної сили регламентується ст. 254 КАС України. За загальним правилом, постанова або ухвала суду першої інстанції, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п’ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі. Ухвали суду, які не можуть бути оскаржені, набирають законної сили з моменту постановления.

Згідно з ч. ч. 1 та 4 ст. 72 КАС України обов’язковими для судів є преюдиційні факти, тобто обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Також вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали закон-

ної сили, є обов’язковими для адміністративного суду при розгляді справи про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Невиконання судових рішень тягне за собою передбачену законом юридичну відповідальність, у тому числі встановлену ст. 382 Кримінального кодексу України, якою передбачена кримінальна відповідальність особи за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.

Здійснення адміністративного судочинства державною мовою. Ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. встановлює загальні положення використання мови в судочинстві та діловодстві в судах. Отже, судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. У судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» в порядку, встановленому процесуальним законом.

Конституційний Суд України вже висловлював свою позицію відносно використання мови судочинства. Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 р. визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення: ч. ч. 4, 5 ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» згідно з якими допускається використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин.

Згідно до Закону України «Про засади державної мовної політикики» від 3 липня 2012 р. ст. 15 КАС України, що встановлює вимоги до мови адміністративного судочинства, викладена в новій редакції. Сучасна редакція статті містить бланкетну норму, у відповідності до якої мова адміністративного судочинства визначається ст. 141 Закону України «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 р. У свою чергу, ст. 14 вказаного Закону визначає загальні

положення, що регламентують використання мови в судочинстві України. Ч. 1 ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики» передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).

Отже, за загальним правилом, суд спілкується з учасниками адміністративного судочинства українською мовою. Це підтверджується також положеннями ч. 2 ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики», де вказано, що професійний суддя повинен володіти державною мовою. Проте, у цій же частині закріплено, що у межах території, на якій відповідно до вказаного Закону поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження регіональною мовою.

Вказані норми базуються на положеннях Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, які передбачають, що під час судового провадження у справах, що стосуються адміністративних питань:

- необхідно передбачити, щоб суди, на клопотання однієї зі сторін процесу, здійснювали провадження регіональними мовами або мовами меншин;

- якщо сторона має постати перед судом особисто, дозволяти їй користуватися своєю регіональною мовою або мовою її меншини без додаткових витрат;

- дозволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин;

- у разі необхідності, із залученням усних і письмових перекладачів.

Згідно цих положень, ч. З ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики» встановлено, що сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій відповідно до вказаного Закону поширена регіональна мова, допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу. Крім того, ч. 4 ст. 14 Закону України «Про засади держав-

ної мовної політики» особам, що беруть участь у розгляді справи в суді гарантується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання і пояснення, заявляти клопотання та скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою, або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача.

Судові документи складаються державною мовою (ч. 5 ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики»). Це означає, що незалежно від того, якою мовою провадиться судочинство, суд має всі судові документи (судові рішення, судові повістки, виконавчі листи, протоколи про вчинення окремих процесуальних дій тощо) складати державною мовою.