<<
>>

1.2. Розвиток і значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права

Розкриття правового значення принципу диспозитивності - важлива засада, що лежить в основі цивільного процесуального права і визначає його концептуальні положення. Для правильного розуміння правового значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права України, вважаємо за доцільне простежити його розвиток, становлення в історично-порівняльному аспекті.

На нашу думку, саме таке дослідження є безумовно необхідним та доцільним для встановлення того значення, яке має принцип диспозитивності у цивільному процесуальному праві.

Так, певні зародки диспозитивності з’явилися ще у римському праві, хоча сам термін “диспозитивність” не вживався. Відома у римському праві формула - nemo judex sine actor – немає судді без позивача, означала, що подання позову залежить повністю від позивача, який також вправі визначати обсяг позовних вимог. Саме цей вислів став певним прообразом принципу диспозитивності. Так, наприклад, у Римській імперії позивач мав право вимоги призначення виборного судді (judies) по справі. Але таке право позивача належало йому тоді, коли він вимагав чітко визначену ним суму (certam pecuniam) або визначену річ (certam rem). Після взаємних пояснень сторін позивач визначав своє право, а відповідач – своє спростування вимог чи права позивача згідно формули закону.

Розробка формул для подальшого вдосконалення визначень та роз’яснення тонкощів юридичних понять займає в юриспруденції визначне місце в період розквіту Риму. Одна із формул, зокрема, визначала зміст спору так: позивач не може ні вимагати іншого предмету, ні пред’явити іншої підстави свого права; відповідач не вправі заявляти інші відводи, окрім тих, які передбачені формулою. Поданий позов не може бути заявлений суду повторно чи у зміненому вигляді [98, 25 – 29].

Таким чином, є підстави стверджувати, що диспозитивність у римському судочинстві була похідною від диспозитивності, яка існувала у приватному праві.

Саме римське приватне право регламентувало правовий статус особистості, приватної власності, вільних договірних відносин тощо. Інститути приватного права були побудовані на принципах автономії (принцип автономії означав вільне здійснення суб’єктом приватного права належних тільки йому прав – пояснення А.А.), добровільності, правового захисту приватних інтересів та диспозитивності. Суб’єкт права розпоряджався належним йому правом на свій розсуд. Він міг реалізувати суб’єктивні права особисто, передати чи доручити їх подальшу реалізацію іншому суб’єктові права, або міг взагалі не користуватися належними правами.

Непорушні начала диспозитивності у побудові процесу знайшли своє втілення у Гановерському Статуті 1850 року, який встановив усний суд, начала гласності та диспозитивності, свободу сторін у змаганні. Диспозитивність тут була складовою поняття змагальності. Риси диспозитивності стосувалися в основному доказової діяльності сторін.

Риси диспозитивності проявляються також і в древньоруському праві, де процес починався із скарги – “поклепа”. У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес, для якого була характерна активна участь заінтересованих осіб у вирішенні конфліктів, що виникли. У такому процесі сторонами виступали позивач і відповідач. Особливо активна роль у процесі належала позивачу, за заявою якого починалося судочинство. Його активність проявлялася при розшуку відповідача. Так, зокрема “Руська Правда” передбачала детальну процедуру такого розшуку у формі “заклич”, “звід”, “гоніння сліду” [99, 66].

У Росії до судової реформи 1864 року принцип диспозитивності у законодавстві відображений не був. Так, справи про винагороду за збитки від порушення прав і заволодіння майном нерідко порушувались поліцією і пересилались нею до суду. Справи переходили з однієї інстанції до іншої самі по собі, автоматично. Міркування або скарги сторін по справі при цьому не враховувались. Становище змінилося з прийняттям Статуту цивільного судочинства, ст. 4 якого проголошувала, що судові установи можуть приступати до провадження цивільних справ не інакше як на прохання сторін [6, 433–440].

Введення цієї норми сприяло імплементації передових західноєвропейських новел цивільного процесу щодо розширення та закріплення принципу диспозитивності у цивільному процесуальному законодавстві Росії.

Суб’єкту права надавалась можливість визначати і розмір і вид судового захисту. Суд не мав права ні постановляти рішення про такі предмети, щодо яких не була пред’явлена вимога, ні присуджувати більше того, що вимагала сторона (ст.ст. 706, 773, 798, 799 Статуту). Тільки на вимогу сторони суд мав право присуджувати судові витрати (ст.ст. 138, 868 Статуту), тоді коли Німецький (§ 308) і Угорський (§ 394) Статути цивільного судочинства передбачали, що суд повинен і при відсутності клопотання сторін розподіляти судові витрати, але не може присуджувати відсотки, плоди і інші побічні вимоги. Аналогічне правило було встановлено в статті 405 Австрійського Статуту, але з застереженням, що для присудження судових витрат сторона зобов’язувалась своєчасно подати їх розрахунок (ст.ст. 52–55 Австрійського Статуту).

За Статутом цивільного судочинства Російської імперії позивач мав право відмовитися від позову (ст. 718), помиритися з відповідачем (ст. 1357), визнати його заперечення правильними (ст. 480) чи оспорювати заперечення відповідача проти позову (ст. 314), припинити справу в будь-який час. Відповідачу належало право визнати позов чи ні (ст. 481 Статуту). Сторони були вправі укласти мирову угоду (ст.ст. 4, 170, 177, 337 Статуту), оскаржувати рішення у вищу інстанцію, а також відмовитися від скарги (ст.ст. 773, 891 Статуту). Зазначимо, що аналогічно вирішувалися ці питання і у Німецькому (§ 346, 514), Австрійському (§239) та Угорському Статутах (§§ 223, 410) [13, 366–368; 100, 54–73].

Проте, в юридичній літературі було відсутнє чітке розмежування диспозитивних засад від змагальних. Різні автори по-різному трактували терміни “змагальність” і “диспозитивність”. Так, замість поняття “диспозитивність” часто вживався термін “змагальність” або ж йшла підміна “диспозитивності” іншою категорією.

Наприклад, досліджуючи характер та роль принципу змагальності, А.Х. Гольмстен термін “диспозитивність” замінив терміном “самостійність” та поєднав принцип змагальності з початком особистої автономії сторін. Він, зокрема, стверджував, що “дії сторін характеризуються наявністю самостійності. Самостійність у діях сторін не підлягає обмеженню державною владою. Сторони користуються свободою у широких межах”. Крім того, “самостійність сторін, - зауважував автор, - має переважати самостійність суду. Змагальний початок або початок особистої автономії сторін в процесі полягає в розвитку і реалізації результатів процесу” [12, 403–412].

Поряд з ототожненням понять “змагальності” і диспозитивності” прослідковуються певні намагання юристів розмежувати ці принципи між собою. Різниця між зазначеними принципами зводилась до наступного. У відповідності з принципом диспозитивності, сторони можуть на свій розсуд розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами. Змагальність, при цьому, полягає у праві сторін розпоряджатися фактичним матеріалом та судовими доказами по справі [7, 49; 101, 22–23; 8, 148; 9, 39–40; 10, 164; 11,11].

Заслуговують на увагу положення С.А. Муромцеві про те, що “принцип змагальності базується на загальних вимогах процесу. Змагальність не проявляється у природі цивільних прав і нею не визначається”. Таким чином, автор відокремив змагальний початок від принципу диспозитивності, вказав на самостійність існування і значення принципу змагальності та незалежність диспозитивних начал від змагальних [102, 290–296].

Необхідно підкреслити, що визначний вклад у дослідження принципів цивільного процесуального права внесли російські вчені-процесуалісти Є.В. Васьковський, Є.А. Нефедьєв, К.І. Малишев та І.Є. Енгельман, які особливу увагу приділяли у своїх працях принципам диспозитивності та змагальності [8; 9; 10; 13]. Заслуговують також підтримку наукові розробки В.А. Рязановського, присвячені основним засадам цивільного процесу [100]. Слід підкреслити й те, що саме з наявних праць дореволюційних російських процесуалістів та вчених Європи черпає теоретичні положення та ідеї сучасна процесуальна наука.

Так, велику значимість має дослідження Є.В. Васьковського щодо суті принципу диспозитивності у цивільному процесі. Автор стверджував, що виключна риса цивільних прав полягає в тому, що вони знаходяться у повному розпорядженні своїх володільців. Громадяни стосовно своїх приватних відносин користуються автономією. Кожний вправі здійснювати своє приватне право чи не здійснювати, зберігати його за собою чи відмовитися від нього, вимагати визнання його зобов’язаними особами або миритися з невиконанням ними обов’язків відповідних його праву. З зазначених положень Є.В. Васьковського можна зробити висновок про те, що диспозитивність у цивільному процесі є прямим відображенням диспозитивності у цивільному праві. Процесуальна диспозитивність є продовженням диспозитивності матеріальної.

У зв’язку з цим, Є.В. Васьковський справедливо підкреслював, що вирішення питання звернення до суду за захистом свого права залежить виключно від його носія. Держава у вирішенні цього питання незаінтересована. Для неї однаково чи особа звернеться до суду за захистом свого порушеного права чи буде мовчки терпіти його порушення – violenti non fit injura [13, 364 – 365].

Суб’єкту права належить також можливість встановлення розміру захисту, який він вимагає від суду. Це визначається тим, що “суд не повинен виходити за межі вимог сторін” – judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur. Хто хоче здійснити своє право - сам повинен потурбуватися про це – vigilantibus jura scripta sunt. Зазначене положення виражається афоризмами: ”ніхто не може бути примушений подати позов проти своєї волі” – nemo invitus agree cogitur та “немає судді без позивача” – nemo judex sine actore.

Ми розділяємо думку Є.В. Васьковського про те, що у правомочностях суб’єкта цивільного права є свобода по розпорядженню цим правом як до порушення цивільного процесу по справі так і поза процесом. Він може також відмовитися від належного йому права, але немає підстав позбавляти носія права свободи розпорядження правом під час процесу.

Тому за позивачем належить визнати право примирення (право примирення тут є не що іншим як мирова угода – пояснення А.А.) з протилежною стороною – відповідачем і право відмови від позову.

Так, якщо від носія права залежить захист порушеного права у процесуальному порядку, то у його вільному розпорядженні мають знаходитися процесуальні засоби захисту. Особа вправі розпочати справу чи утриматися від ініціювання процесу, а також припинити справу у будь-який момент. Суб’єкту права має належати право оспорення заперечень протилежної сторони чи прийняття її доводів, оскарження судового рішення до вищої інстанції або згода з рішенням суду, оскарження рішення повністю або частково, подання скарги на рішення суду чи відмови від заявленої скарги.

Підводячи підсумок вищезазначеному, Є.В. Васьковський мав рацію, коли констатував, що всі перераховані наслідки приватноправової автономії зводяться до права розпорядження сторонами: об’єктом процесу[2], тобто вимогами щодо даного права (res in judicium deducta); процесуальними засобами захисту або нападу.

Це право розпорядження сторін в цивільному судочинстві отримало назву принципу диспозитивності. Якщо принцип диспозитивності розглядався відносно об’єкта процесу, то мова велась про матеріальну диспозитивність. У випадку застосування цього принципу до засобів процесуального захисту, мова велась про принцип формальної диспозитивності. Але не дивлячись на цей розподіл одного поняття, зазначені категорії були подвійним розгалуженням одного й того ж принципу – диспозитивності.

Крім того, у працях Є.В. Васьковського послідовно обґрунтовано, що диспозитивність належить до безумовних засад цивільного процесу. На його думку, за наявності закріплення у законі певних відступів чи порушення положень принципу диспозитивності вони (засади – пояснення А.А.) не зможуть знайти свого втілення у судочинстві, оскільки їх практичне здійснення залежить від волі заінтересованої особи та нормативного закріплення можливості здійснення цієї волі. Проголошуючи вільне розпорядження сторонами належних їм прав, автор зазначав, що безумовність не означає вседозволеності. Вільне розпорядження сторін у процесі обмежене певними рамками, встановленими нормами цивільного процесуального права, в межах яких диспозитивність займає визначальне становище [13, 364 – 369]. Положення Є.В. Васьковського щодо диспозитивності, на нашу думку, в повній мірі стосуються принципу диспозитивності цивільного процесуального права України.

Діаметрально протилежну позицію з приводу значення принципу диспозитивності займав Т.М. Яблочков, який стверджував, що диспозитивність не пов’язана з принципом змагальності. Разом з тим, він не тільки відкидає існування принципу диспозитивності у цивільному процесі, як самостійної категорії, а проводить підміну поняття диспозитивності поняттям самодіяльності сторін. “Так, - стверджує вчений, - принцип самодіяльності сторін стосується не прав сторін, а їх обов’язку по сприянню суду у встановленні матеріальної правди”. У зв’язку з цим, викликає критичне ставлення авторська концепція побудови цивільного процесу на засадах, які притаманні кримінальному судочинству. Зокрема те положення, що слідчий принцип не тільки не суперечить суті цивільного процесу, а навпаки, він єдиний є адекватним суті цивільного процесу, нами не сприймається. Не погоджуємося ми також з тим, що принцип змагальності є нормою поведінки для суду, але забороняє йому збирати докази та фактичний матеріал по справі [103, 275].

Так, принцип слідства не притаманний цивільному процесуальному праву та здійсненню правосуддя у цивільних справах взагалі. Змагальність не є нормою поведінки для суду. Принцип змагальності стосується змагальності сторін, їх змагальних дій щодо доведення перед судом тих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Проте, позицію професора Т.М. Яблочкова підтримував В.А. Рязановський. Так, він стверджував, що панівна теорія диспозитивності є неправильною. Диспозитивність не слід розглядати як безумовне і беззаперечне начало цивільного процесу, що випливає з суті цивільних справ та не допускає відступів без наявності волі заінтересованих сторін. Автором неодноразово підкреслювалась думка щодо заінтересованості держави в організації процесу. Держава не може допустити щоб цивільний процес слугував тільки формальній істині, щоб правосуддя, як опора правопорядку, розходилося з завданнями правопорядку і було підпорядковане інтересам окремих осіб.

У зв’язку з цим, автор погоджується з положеннями Є.В. Васьковського щодо автономії по розпорядженню належними володільцю суб’єктивними цивільними правами, але за одним винятком. Володільцю суб’єктивного цивільного права належить автономія щодо розпорядження своїм правом до процесу. У випадку звернення особи до суду вона повинна рахуватися із організацією процесу, яка створена державою не тільки в інтересах особи, а передусім в загальних інтересах, в інтересах держави. На розгляд суб’єкта права виноситься тільки право ініціювання процесу, тобто право звернення чи утримання від звернення до суду за захистом порушеного права. Далі вже справа держави щодо організації процесу відповідно вимогам правопорядку. Тому приватна автономія сторін по справі не може мати широкого застосування. Розпорядження об’єктом процесу та засобами процесуального захисту потребує обмежень в інтересах розкриття матеріальної істини.

Так, із зазначених положень В.А. Рязановський робить висновок, що відмова від позову, визнання позову, мирова угода не можуть носити і не носять характеру безумовних диспозитивних аспектів у цивільному процесі [100, 55 – 56]. Із такими висновками і положеннями автора ми не погоджуємося. Загальновідомим є те, що наука цивільного процесуального розглядає права принцип диспозитивності, як можливість вільного здійснення особою належних їй прав та свободу розпорядження нею матеріальними правами та процесуальними засобами захисту. В силу диспозитивних засад особа виконує процесуальні дії, спрямовані на виникнення, розвиток та припинення справи в суді. Враховуючи це, законодавець закріпив у цивільному процесуальному законодавстві цілу низку прав, використовуючи які, заінтересовані особи можуть впливати на розвиток цивільного процесу по справі. З цією метою вони наділяються правами щодо змін в позовному спорі, які закріплені статтею 103 ЦПК.

Проведений аналіз наукових положень дореволюційних російських процесуалістів щодо принципу диспозитивності дає нам підстави стверджувати наступне. По-перше, поки суб’єкт права не пред’явив позов до суду, справа не може розглядатися юрисдикційним органом, оскільки ніхто не вправі розпоряджатися належним особі суб’єктивним правом на позов без її на те волевиявлення. Тільки особа, якій належить суб’єктивне цивільне право вправі звертатися або утриматися від звернення до суду за захистом у разі його порушення.

По-друге, позивач самостійно визначає обсяг позовних вимог. Він вправі пред’явити позов у повній сумі завданих йому збитків або частково. Суду забороняється виходити за межі позовних вимог позивача. Позивач під час розвитку процесу не може збільшити розмір позовних вимог або змінити підставу позову[3], але вправі відмовитися від позову, закінчити справу мировою. Ці дії диспозитивного характеру є обов’язковими для прийняття їх судом, оскільки суб’єкт права розпорядження вільно користується наданими йому правами. Однаковим чином відповідач вправі визнати позов. Визнання позову розглядається як розпорядження відповідачем належним йому правом – оспорювання чи не оспорювання позовних вимог позивача.

По-третє, сторони можуть домовитися між собою про припинення розгляду справи, і ця заява сторін буде обов’язковою для суду. Вона розглядається, як розпорядження сторін процесуальними правами.

Заслуговує на увагу дослідження принципів цивільного процесу, проведене австрійським процесуалістом К. Канштейном. В системі принципів цивільного процесуального права він виділяв спеціальні принципи цивільного процесу, які беруть свій початок із властивостей цивільних прав (тобто є похідними від цивільних прав – пояснення А.А.): диспозитивність, змагальність і вільний почин сторін. Положення, в яких закріплені спеціальні принципи знаходяться у повному розпорядженні їх суб’єктів.

Право розпорядження сторонами К. Канштейн поділяв на три складові частини або напрямки: 1) право порушення і збереження руху процесу який виник; 2) право розпорядження сторонами їх правовими домаганнями; 3) право розпорядження фактичним і доказовим матеріалом [103, 363 – 364; 100, 44 – 55]. У зв’язку з цим, К. Канштейн приходить до висновку, що право розпорядження сторін у процесі становить собою диспозитивність матеріальну і формальну. Так, матеріальна диспозитивність стосується правових домагань сторін (під правовими домаганнями сторін слід розуміти не що інше, як предмет спору та способи захисту порушеного права – пояснення А.А.). У цьому аспекті його погляди щодо диспозитивності співпадають з положенням Є.В. Васьковського.

По іншому розглядав це питання науковець Г. Таубер, який не розмежовував принципи змагальності і диспозитивності. Він зазначав, що будь-які процесуальні явища, що мають зв’язок зі змагальною засадою виражають те чи інше відношення у діяльності сторін і суду. Ці відношення стосуються наступного: а) розпорядження позовом чи предметом процесу; б) встановлення фактів, від яких залежить вирішення справи та збір доказів; в) формального спрямування і керівництва процесом [104, 75].

Отже, щодо принципу диспозитивності, як засади цивільного процесу в дореволюційній Росії, ми можемо зробити такі висновки:

1. Суб’єктивні цивільні права та обов’язки знаходяться у розпорядженні їх суб’єктів.

2. Цивільно-правові вимоги (вимоги матеріального характеру) сторін по справі походять від суб’єктивних цивільних справ і стосуються предмету спору.

3. Правомірність вимог сторін по справі у цивільному процесі встановлюється під час розгляду справи судом.

Таким чином, аналіз характеризуючих положень принципу диспозитивності дореволюційними зарубіжними та російськими процесуалістами показав, що наявність та закріплення цього принципу в цивільному процесі характеризувався демократичністю зазначеної галузі права. У зв’язку з цим, значення принципу диспозитивності полягає у тому, що останній становив собою свободу сторін по розпорядженню належними їм правами матеріального та процесуального характеру щодо предмету спору, засобів захисту порушеного права та охоронюваного законом інтересу. Розпорядження зазначеними правами було спрямоване на порушення, розвиток і припинення справи в суді. В силу принципу диспозитивності розвиток процесу, перехід його з однієї стадії до іншої відбувався виключно з ініціативи сторін, їх вільного волевиявлення. Активна участь у процесі по справі надавалась виключно сторонам. Суд при цьому лише займав пасивне становище. Ці класичні підходи щодо становлення та значення принципу диспозитивності дещо у зміненому вигляді притаманні і цивільному процесу України.

Так, у науці радянського цивільного процесуального права, цивільному процесуальному законодавстві і судовій практиці цього періоду принципу диспозитивності також приділялася серйозна увага. Радянський цивільний процес розвивався відповідно до положень і завдань соціалістичного правосуддя. Правосуддю у цивільних справах радянського періоду також були притаманні принципи гласності, усності, національної мови судочинства, диспозитивності, об’єктивної істини, законності але, з певними винятками.

Так, наприклад, 7 грудня (24 листопада) 1917 року був опублікований Декрет про суд № 1. Історичне значення якого полягало в тому, що ним було ліквідовано стару судову систему. Декрет заклав основи будівництва нового суду, зокрема, закріпив основні принципи судочинства. З прийняттям Положення про народний суд від 30 листопада 1918 року [105] та Положення про народний суд від 21 жовтня 1920 року [106], на відміну від диспозитивності дореволюційного періоду, яка забороняла позивачу змінювати підставу позову та збільшувати позовні вимоги, сторонам дозволялось змінювати підстави позову та підстави зустрічних позовних вимог, а також пред’являти нові вимоги. Правом на порушення справи у народному суді були наділені громадяни, Виконавчий комітет Ради робітничих та селянських депутатів, посадові особи, суд. Зазначені Положення 1918 – 1920 років більш детально регламентували судовий цивільний процес, як процес змагальний. Розширились права сторін та суду, розкриваючи прояв у радянському процесі його диспозитивних і змагальних начал.

Так, на Україні НКЮ УРСР була видана тимчасова інструкція “Про основні норми цивільного процесу” [107], яка на диспозитивній основі вирішувала процесуальний порядок порушення цивільної справи в суді. РНК УРСР 19–20 лютого 1919 року затвердила “Тимчасове положення про народні суди і революційні Трибунали Української РСР” [108], а 31 травня того ж року НКЮ УРСР затвердив інструкцію про судочинство. Більш детально правила судочинства були встановлені в Положенні про народний суд, затвердженому РНК УРСР від 26 жовтня 1920 року. Положення передбачало такі основні принципи радянського процесу як диспозитивність, змагальність, публічність, усність, безпосередність, безперервність, швидкість та доступність. Справи в суді починалися за заявою громадян, а також за повідомленнями службових осіб державних і громадських організацій (ст. 48) [26, 64].

Проте, із запровадженням нової економічної політики назріла необхідність правової та судової реформи. 1 вересня 1923 року був введений в дію Цивільний процесуальний кодекс РРФСР [109], а через рік (3 вересня 1924 року) ЦПК УРСР [110]. Суб’єкту права цивільного правовідношення була надана свобода розпорядження в рамках встановлених законом належними правами. Для здійснення захисту суб’єктивних цивільних прав ЦПК надавав і визначав суб’єкту права процесуальні засоби, якими він міг вільно розпоряджатися в межах, визначених нормою права та під контролем суду. Позивач міг порушити справу в суді (пред’явити позов), відмовитися від судового захисту або пред’явленого позову. Закріплюючи рівноправність сторін, закон надавав відповідачу право заперечувати проти позову, визнавати позов, укладати мирову угоду, оскаржувати судове рішення тощо.

Принцип диспозитивності проявлявся на всіх стадіях процесу і був спрямований на порушення, розвиток і закінчення процесу. Його зміст полягав у наступному: порушення справи в суді шляхом пред’явлення позову; визначення обсягу та меж судового захисту; відмова від подальшого використання процесуальних засобів шляхом відмови від позову, визнання позову та укладення мирової угоди; право оскарження судового рішення; вимога примусового виконання судового рішення; вимога перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

Так, ст. 2 ЦПК УРСР 1924 року встановлювала, що суд приступає до розгляду справи на підставі заяви заінтересованої особи. У свою чергу, ст. 3 ЦПК УРСР надавала прокурору право розпочати справу, як шляхом пред’явлення позову, так і вступу до справи на будь-якій стадії процесу, якщо того вимагає охорона інтересів держави. Ініціатива сторін щодо порушення справи доповнилась ініціативою прокурора, як представника держави.

Нормативні правила, які закріпили положення принципу диспозитивності, були збереженні і уточненні в новій редакції ЦПК УРСР, затвердженою 5 листопада 1929 року [111]. Аналіз законодавства свідчить, що суб’єктом пред’явлення позову та ініціювання цивільного процесу визначені всі органи і організації, до яких в тій чи іншій мірі мають відношення спірні питання. Широкі права прокурора, суду, посадових осіб, державних, кооперативних і громадських організацій щодо порушення цивільної справи становили характерну рису прояву радянської диспозитивності у цивільному процесуальному праві. Диспозитивність була відображена в окремих повноваженнях суду. ЦПК УРСР не зв’язував суд підставами та межами вимог, які вказувалися сторонами. Суд вправі був визначати обсяг судового захисту у відповідності з дійсними обставинами справи (ст.ст. 2, 126 ЦПК УРСР). Він незалежно від прохання позивача міг присудити відсотки, плоди чи доходи з майна, яке присуджувалося, судові витрати по розгляду справи розподілялися незалежно від вимог сторони.

При розгляді касаційної скарги на судове рішення суд другої інстанції не обмежувався доводами, які зазначалися в ній, а зобов’язаний був розглянути питання законності і обґрунтованості судового рішення в оскарженій та неоскарженій його частинах.

При пред’явленні позову позивач вправі був відмовитися від нього. Відповідач був вправі визнати позовні вимоги. Сторони вправі укласти мирову угоду. Однак розпорядчі дії сторін не були обов’язковими для суду. Припинення провадження по справі наступало тільки у випадку визнання розпорядчих дій сторін судом таких, що не порушують закону, прав і інтересів інших осіб. Процесуальним засобом судового захисту цивільного права було право сторін оскаржувати судові постанови (ст.ст. 262, 282 ЦПК УРСР). Свобода сторони по розпорядженню належним їй правом доповнювалася правом прокурора опротестовувати рішення суду першої інстанції в касаційному порядку. Це правило зберігало свою силу навіть тоді, коли сторона не подавала касаційної скарги до суду другої інстанції.

Викладені вище міркування щодо принципу диспозитивності та його значення в радянському цивільному процесі були спрямовані на створення такого процесуального порядку, який би оптимально забезпечував захист прав і свобод заінтересованих у справі осіб, на виникнення, розвиток і припинення процесу, перехід його з однієї стадії в іншу. Таким чином, відбулося розширення дії принципу диспозитивності. Диспозитивні засади поширювались не тільки на осіб, які беруть участь у справі, але й на прокурора, суд, ради, державні організації тощо.

Класичний підхід до розуміння значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права був дещо втрачений. Вільне волевиявлення сторін у розпорядженні ними матеріальними і процесуальними правами, засобами захисту порушеного права отримало спрямування щодо моменту виникнення, розвитку та припинення справи, а не щодо предмету спору. Предмет спору, як явище з приводу якого саме і відбувається весь розвиток процесу, з приводу якого процес існує, а сторони шляхом вільного волевиявлення розпоряджаються суб’єктивними правами був підмінений іншим правовим положенням – виникнення, розвиток та припинення процесу. Він був вихолощений, хоча не повністю. З зазначених позицій можна прийти до висновку, що сторони в силу дії принципу диспозитивності розпоряджалися належними їм суб’єктивними правами без конкретного їх спрямування на об’єкт процесу, - ті вимоги, які заявлені відносно даного права. Розпорядження проходить заради розпорядження. Сторони реалізують права, спрямовуючи їх не на предмет спору, а на розвиток процесу. Об’єкт спірного правовідношення залишається в стороні, поза рамками спору.

Зрозуміло, що такий порядок довго існувати не міг. Розвиток процесуальної науки України, Росії та країн СНД вийшов на новий рівень – етап переосмислення визначальних положень, основ, ідей та уявлень цивільного процесуального права. На сучасному етапі розбудови України, як демократичної, правової держави назріла необхідність критичної оцінки теоретичних положень юридичної науки та норм права у сфері взаємовідносин між людиною, державою, суспільством у цілому.

На основі Конституції провадиться комплексне та системне реформування всіх проявів суспільного життя, всієї правової системи в повній складовій правових явищ, у тому числі судової влади – правосуддя в цивільних справах. Теоретично обґрунтоване реформування цивільного-процесуального законодавства провадиться на усталених підвалинах, фундаментних блоках, керівних ідеях та основоположних джерелах будь-якої правової системи – принципах права, чільне місце серед яких належить принципу диспозитивності. Принцип диспозитивності – є одним із найбільш складних і специфічних принципів цивільного процесуального права України.

Висвітлення принципу диспозитивності цивільного процесуального права є невід\'ємним цілим від дослідження виникнення принципів права взагалі, оскільки диспозитивність витікає, походить, складає функціональну та системно-структурну цілісність останніх. Відповідно до закономірностей суспільного розвитку законодавець вибирає форму правового регулювання суспільних відносин. Виникаючи, як певні ідеї, які відображають у суспільній правосвідомості те або інше явище, правові принципи отримують доктринальне тлумачення у правовій теорії, а після їх офіційного визнання та закріплення у Конституції або ж іншому правовому акті, вони набувають юридичного характеру (саме як правові принципи) [112, 14].

Виходячи із вищезазначеного, можна дійти до висновку, що диспозитивність є певним, специфічним проявом частини загальносоціальних і правових принципів. Так, відображаючи і характеризуючи природу правосуддя, принцип диспозитивності цивільного процесуального права, як і саме правосуддя, існує як явище суб’єктивного (яке залежать від носія принципу диспозитивності) і об’єктивного характеру (в силу існування як правового явища, поза свідомістю носія). Диспозитивність, як принцип правосуддя, є висловлене законодавцем у нормах права судження, ідея, погляд щодо засад правосуддя. Але будучи втілений у нормах права принцип диспозитивності набуває свого об’єктивного буття, відокремлюється від конкретних суб’єктів, які вперше його сформулювали, і стає одним з основ об’єктивного права, яке існує поза свідомістю індивідів.

Серед багатьох факторів, які впливають значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права, як і самого права та його попередника – ідеї, правовий погляд та правосвідомість, визначальну роль відіграють соціально-економічні основи суспільного життя. У процесі правового розвитку диспозитивність, як принцип судочинства, проходять процес трансформації економічних відносин у юридичні принципи. Оскільки основою суспільного буття, згідно з матеріалістичною теорією походження держави, є існуючий спосіб виробництва, то і принципи людського суспільства та цивільного судочинства визначаються домінуючим способом виробництва, виробничими відносинами, які становлять його реальний базис. Так, К. Маркс з цього приводу підкреслював, що не принципи утворюють суспільно-економічні формації, а історичні умови висувають відповідні принципи: вони є такими, якою є епоха, спосіб виробництва, люди та їх потреби, суспільні відносини [113,133 – 138].

В унісон цьому твердженню звучить думка А.М. Колодія: “Безумовно, будь-які принципи, у тому числі й принципи права, – продукт людської діяльності. Вони є соціальними явищами – як за джерелом походження, так і за змістом: їх виникнення обумовлене потребами суспільного розвитку, в них відображаються закономірності суспільного життя” [52, 7]. Диспозитивність, як принцип цивільного процесуального права України, входить до системи принципів зазначеної галузі права [46, 13]. Отже зазначені положення К. Маркса та А.М. Колодія прямо стосуються принципу диспозитивності.

Формування принципу диспозитивності проходить також під впливом моралі, моральних норм. Загальновідомо, що право історично виникло пізніше моралі і, будучи новим засобом соціального регулювання життя людей, не могло не увібрати в себе у певній мірі цінностей моральної системи. Практично важко віднайти сферу суспільних відносин, де б у “чистому” вигляді діяла відокремлено одна від одної та чи інша соціальна норма. Як моральним нормам, так і диспозитивності, як принципу цивільного судочинства, притаманні властивості універсальності, гнучкості, всепроникливості. Моральні норми орієнтовані на такі категорії, як честь, совість, правда і кривда, добро і зло, справедливість тощо. Вони виступають критерієм оцінки поведінки людини в усіх її проявах. Саме поведінкові ознаки, на нашу думку, характеризують ознаки принципу диспозитивності. Як поведінці так і принципу диспозитивності притаманні ознаки автономності, вільного волевиявлення, розпорядження, здійснення чи утримання від здійснення певних дій тощо.

Важливе місце у визначенні значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права займає політична сфера – політична практика та політична теорія. Сутність права полягає у реальному бутті, яке є наявним буттям свободи. Право є, відповідно, взагалі свобода як ідея, – стверджував Г. Гегель [114, 53–54]. Основною ознакою диспозитивності є волевиявлення, тобто свобода розпорядження належним правом та свобода вчинення дій.

Не останню роль у значенні принципів цивільного процесуального права відіграє ідеологія, яка з точки зору загальносуспільних інтересів провадить оцінку діянь суб’єкта права. Джерела ідеології ще здавна, з ранніх етапів розвитку людини, слугували забезпеченню розвитку і виживання останньої. Ідеологічні догми також впливали на обсяг прав захисту та обов’язків особи у державі.

Виникнення принципу диспозитивності проходить через положення правової аксіоми та постулату. На ранніх етапах становлення права та окремих його галузей, у тому числі цивільного процесу, процес формування, структурування, моделювання принципів був простим і примітивним. Зв’язок між принципами, їх змістом та реаліями не завжди мав безпосередній характер. Низка положень ставала прямим відображенням емпіричного досвіду, емпіричної дійсності, емпіричних фактів. Встановлення змісту принципів формулювались інколи навіть раніше від розкриття певних суспільних проявів чи закономірностей. Це так звані принципи-аксіоми, принципи-постулати, у яких проходить фіксація найпростіших, очевидних, елементарних зв’язків, проявів реальної дійсності [52,13].

Зрештою, синтез і аналіз накопиченого матеріалу, виявлені закономірності трансформуються у певні нормативно-керівні положення чи вимоги загального, абстрактного характеру – принципи права.

Таким чином, закріплення та розвиток принципу диспозитивності цивільного процесуального права проходить через такі етапи: виникнення ідей про право і правосуддя як прообразів принципів правосуддя; підготовчий процес щодо реалізації цих ідей у нормативних актах про судоустрій і судочинство; відображення, закріплення ідей у конкретних нормах цивільного процесуального права; спрямованість ідей щодо реалізації належних прав суб’єктам шляхом вільного волевиявлення, розпорядження, здійснення активних дій у процесі.

Властивості диспозитивності є характерними майже для всіх галузей права. Саме цим і пояснюється той факт, що автори окремих робіт іноді ведуть мову про диспозитивність, як про особливу якість, властивість чи категорію права, а не про принцип права чи принцип окремої галузі права [115, 41 – 49]. Це пояснюється тим, що в радянський період наука цивільного матеріального права довгий час ігнорувала аналіз положень диспозитивності, який був запропонований матеріальним цивільним правом. І лише у 70-х роках XX століття вченими почав проводитися ґрунтовний аналіз закріплення диспозитивних начал у цивільному праві [73, 105 – 192]. Але незважаючи на те, що елементи категорії диспозитивності проявляють свою дію в багатьох галузях права, диспозитивність далеко не в кожній з них відіграє роль самостійного принципу. Відповідне положення слід вважати принципом тієї чи іншої галузі права за умови, коли ним пронизуються не окремі, а численні її інститути та норми.

Особливо чітко диспозитивність проявляється у цивільному праві. Це не випадково, оскільки, завдячуючи диспозитивності, більшість майнових і особистих немайнових прав перебувають у такому правовому становищі, що розпорядження ними тягне за собою виникнення, розвиток та припинення цивільних правовідносин. Суб’єкти цивільного права на свій розсуд можуть вибирати контрагента, вид правового зв’язку із ним, права та обов’язки, підстави та обсяг відповідальності тощо (ст.ст. 10,11, 23, 32, 41, 62 ЦК України). У сфері матеріальних правовідносин носії диспозитивних правомочностей здійснюють їх та розпоряджаються ними на свій розсуд, але в рамках, встановлених законом.

Тому, коли заінтересовані особи звертаються за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів до суду, можливість вільного розпорядження матеріальними правами зберігається за ними і в процесі розгляду цивільних справ. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права, на наш погляд, віддзеркалює диспозитивність суб’єктивних матеріальних прав, які підлягають судовому захисту. Диспозитивність характеризується варіантністю вибору поведінки. Саме тому в практиці розгляду цивільних справ зустрічаються випадки, коли розпорядження процесуальними правами нерідко співпадає із аналогічними діями у сфері матеріального права (наприклад, відмова від позову становить не тільки відмову від подальшого судового захисту, але й відмову від спірного матеріального правовідношення, об’єкта спору).

Диспозитивність (як термін “диспозитивність” походить від латинського слова dispositivus, що означає “маю у своєму розпорядженні” та від іншого слова – dispono, якому відповідає зміст поняття “розпоряджаюсь”) органічно властива цивільному судочинству. Під нею розуміють можливість суб’єктів самостійно упорядковувати свої відносини, діяти на власний розсуд шляхом здійснення свого права чи утримання від його здійснення. Диспозитивність визначається варіантністю поведінки виходячи з власних інтересів суб’єкта поведінки [116]. Вона є його специфічним галузевим началом, що пронизує всі стадії процесу від порушення справи до виконання рішення.

Судження, висловлені процесуалістами відносно значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права дещо суперечливі. Немає єдності думок відносно суб’єктів процесу, на яких поширюється його дія. Все це свідчить про складність даної проблеми, її неординарність. Так, одні автори розглядали принцип диспозитивності як можливість або право сторін розпоряджатися належними їм матеріальними і процесуальними правами [84, 120 – 121; 85, 40; 62, 45 – 48; 34, 102 – 103; 68, 37 – 42; 67, 96; 117, 79] під контролем суду та при активній його допомозі [66, 14; 26, 38]. Інші – уточнюючи поданий тезис, зазначали, що диспозитивність – це свобода не тільки сторін, а й усіх осіб, які беруть участь у справі, щодо розпорядження матеріальними та процесуальними правами. Активність суду та його контроль при цьому є самостійним принципом цивільного процесуального права [74, 117] або ж цивільний процесуальний закон визначає активне положення суду [37, 50].

У літературі правильно підкреслювалось, що значення диспозитивністі полягає у тому, що остання є рушійною засадою цивільного процесу [94, 27; 97, 27 – 30]. Так, принцип диспозитивності вбачали у правомочностях щодо надання суду доказів [118, 32 – 33; 89, 71 – 98; 119, 12], у клопотаннях про забезпечення доказів і залучення в процес третіх осіб, які не заявляють самостійних позовних вимог [87, 15] та у праві позивача вказувати відповідача [82, 89 – 91].

Зазначену точку зору ми не поділяємо. Перераховані повноваження не можуть розглядатися в якості тільки суто диспозитивних. Так, надання суду доказів, забезпечення доказів не впливають на розвиток процесу, а перш за все стосуються принципу змагальності. Сторони практично позбавлені права вибору, оскільки надання суду доказів є передусім їх обов’язком, а потім вже правом. Окремі з правомочностей відображають положення доказового права і відносяться до принципу змагальності. Хоча певною мірою диспозитивність пронизує ці правомочності.

До вирішення даної проблеми доцільно підходити не з існуючих правомочностей у цивільному процесі взагалі, а з повної внутрішньоправової характеристики правового статусу осіб, які беруть участь у справі, їх правового положення, ролі та прав, якими вони наділені на окремих стадіях розвитку процесу.

У кожній із перерахованих точок зору на принцип диспозитивності міститься раціональне зерно. Їх автори правильно вказують, що диспозитивністю є закріплена правом можливість певних суб’єктів щодо розпорядження своїми матеріальними правами у ході процесуальної діяльності. Позитивною стороною є також те, що принцип диспозитивності розглядається як такий, що забезпечує розвиток і закінчення цивільного процесу, перехід його зі стадії в стадію, а також здійснення сторонами процесуальних прав чи розпорядження ними з метою впливу на розвиток, динаміку цивільного процесу.

Окремі науковці сутність принципу диспозитивності у цивільному судочинстві вбачають не в розпорядженні матеріальними або процесуальними правами, а в його рушійному началі [120, 104 – 105]. Але, на наш погляд, така позиція не відповідає дійсному змісту та призначенню зазначеного принципу.

Значення принципу диспозитивність, як уже зазначалось, полягає у тому, що остання дійсно є рушійним засобом цивільного процесу, але як явище, рушійний засіб повинен мати свою сутність, у чомусь віднаходити свій вираз, прояв. Цей прояв вбачається у здійсненні заінтересованими особами певних дій процесуального характеру. А це є не що інше як реалізація диспозитивних повноважень, від яких залежить виникнення, розвиток та припинення процесу, а також його перехід з однієї стадії в іншу. Належить зазначити те, що перехід із стадії в стадію для осіб, які беруть участь у процесі, є не просто переходом. Для них є важливим не простий перехід, а такий, в ході якого ці особи зможуть у найбільшій мірі реалізувати надані їм законом процесуальні права, оскільки, чим вища ступінь використання наданих прав, тим повним та об’єктивним буде захист своїх законних інтересів. Більше того, перехід із стадії в стадію для суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин тягне за собою закінчення, припинення реалізації суб’єктами певних прав, наданих їм законодавством про цивільне судочинство. Під час зазначеного переходу йде процес втрати старих (реалізованих чи не здійснених повноважень та дій) та одночасно набуття особами, які беруть участь у справі, нових прав, реалізація яких залежить від активних вольових дій цих осіб і ґрунтується на диспозитивному методі регулювання.

Підтвердженням цих положень є справа, яка розглядалась судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України про визнання за позивачем Л. права власності на квартиру та виселення з неї відповідача. Рішенням Київського міського суду від 21 квітня 1998 р. Л. у позові відмовлено. Реалізуючи надане цивільним процесуальним законодавством право касаційного оскарження Л. (позивач – А.А.) у касаційній скарзі порушила питання про скасування постановленого по справі рішення через його невідповідність нормам чинного законодавства – судом першої інстанції не було дано належної оцінки наявним у справі доказам. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України рішення суду 1-ї інстанції скасувала [121, 14].

Як вбачається із матеріалів справи, стадія судового розгляду справи закінчилась. Позивач Л. втратила права диспозитивного характеру які реалізуються на попередніх стадіях розгляду справи – як, наприклад, право зміни предмета чи підстави позову (ст. 103 ЦПК України) або права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб (ст.ст. 104, 105, 121 ЦПК України). Із втратою можливості щодо реалізації диспозитивних дій на попередніх стадіях розгляду справи у суді першої інстанції позивач Л. одномоментно набув права та можливості реалізації його шляхом здійснення активних дій процесуального характеру – касаційного оскарження судових рішень і ухвал (ст. 320 ЦПК України). Можливість оскарження позивачем Л. рішення суду першої інстанції буде полягати у поданні ним касаційної скарги у письмовій формі. Саме вказаний аспект принципу диспозитивності якраз і не враховувався прихильниками даної точки зору.

Нового значення принципу диспозитивності в судочинстві надає В.І. Шишкін. На основі аналізу іноземних науково-публіцистичних джерел та вітчизняної наукової думки автор вважає, що основні засади судочинства в Україні, в тому числі й положення пункту 4 статті 129 Конституції, що торкаються принципу диспозитивності, стосуються не лише якогось одного з галузевих судових процесів, а є універсальним для всього судочинства в Україні. Його суть В.І. Шишкін розглядає значно ширше, ніж свобода в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, як це передбачає п.4 ст.129 Конституції України.

Так, на думку вченого, принцип диспозитивності набуває ваги конституційного принципу і потребує своєї реалізації у всьому процесуальному законодавстві України. Він вважає, що диспозитивність містить у собі декілька складових (стадій), серед яких відзначаються наступні:

1. Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як у цивільному, так і в кримінальному процесі, а також в інших видах судового процесу, які мають місце в країнах з розгалуженою системою спеціальних судів (Німеччина, Австрія, Франція тощо).

2. Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів.

3. Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду.

4. Сторони зобов’язуються законом попередньо повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів, джерел їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов’язань контролюється з боку суду.

5. Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов’язків, викладених у попередньому пункті [119, 12].

Дійсно, ініціювання судового процесу неможливе без здійснення суб’єктом права (позивачем) дій, спрямованих на порушення процесу – подання позовної заяви до суду. Але викликає заперечення нами положення автора щодо пункту 3 складових принципу диспозитивності. Зокрема, якщо прийти до висновку що сторони здійснюють попередній правовий аналіз доказів, оцінок, аргументів, які ними подаються до суду, – то яку ж роль автор надає суду? Більше того, чи вправі сторони проводити правовий аналіз поданих суду доказів? Якщо все ж припустити зазначене положення, то як воно співвідноситься із тим, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням (ст. 62 ЦПК України) Накінець, ми стверджуємо, що включення В.І. Шишкіним до складових принципу диспозитивності пунктів 2 і 3 є помилковим і стосується змагальних засад цивільного процесуального права.

Ми вправі не погодитися також з тим, що складовою принципу диспозитивності є те, що “сторони зобов’язуються законом попередньо повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів, джерел їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цих зобов’язань контролюється з боку суду” [119, 12]. Якщо диспозитивність становить право по розпорядженню, то чи може розпорядження, свобода волевиявлення включати в свої складові обов’язок виконання? Ні, це є неправильно. Пункт 4 складових принципу диспозитивності у цивільному процесуальному законодавстві України відсутній і реалізований у країнах англосаксонської системи права. Необґрунтованим є включення, на наш погляд, В.І. Шишкіним до складових диспозитивності також заходів застосування відповідальності.

Розкриття значення принципу диспозитивності буде неповним без встановлення кола суб’єктів, на яких поширюється дія принципу диспозитивності. Відзначимо, що дане питання у науці цивільного процесуального права є досить спрним. Так, одні автори вважають, що суб’єктами, на правове становище яких розповсюджується дія принципу диспозитивності, є всі особи, які беруть участь у справі [96, 7; 74, 117 – 118; 37, 50]. Інші – що диспозитивність поширюється тільки на дії суду, сторін, третіх осіб, заявників та заінтересованих осіб [120, 104 –105], або що суб’єктами, на яких поширюється дія принципу диспозитивності, є лише сторони [122, 54; 84, 9; 27, 49; 82, 67 - 70].

Точка зору, тих авторів, які вважають, що суб’єкти, на яких поширюється дія принципу диспозитивності, – всі особи, які беруть участь у справі, є для нас найбільш адекватно сприйнятливою, оскільки відповідає нормам ЦПК України. Ці особи володіють різним обсягом процесуальних прав, які входять до складу принципу диспозитивності. Цілком зрозумілим є те, що найбільший обсяг прав, які характеризуються принципом диспозитивності, є у сторін та третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Вони можуть розпоряджатися усіма спірними матеріальними правами та засобами їх захисту, а також всіма процесуальними правами, які впливають на хід та розвиток процесу в цілому. Сторони найбільш заінтересовані у наслідках розгляду справи. Заінтересованість ця носить перш за все юридичний аспект, який визначає психологічну, моральну заінтересованість тощо. Пояснюється це тим, що тільки ці учасники процесу мають у справі матеріально-правовий та процесуальний інтереси, що спрямовані на предмет спору. Всі інші особи, які беруть участь у справі, мають процесуальну, державну чи громадську заінтересованість у вирішенні справи [123, 311]. Внаслідок цього вони не мають підстав, які б надавали можливість розпоряджатися матеріальним правом, спір про яке розглядається у судовому порядку – предметом спору. Однак вони наділені комплексом суб’єктивних процесуальних прав та обов’язків, які визначають специфіку їх процесуальних функцій і правового становища. Перелік таких прав у загальному вигляді передбачений статтею 99 ЦПК України. Протиставлення особистого інтересу (інтерес сторони чи сторін) службовому чи громадському інтересу інших осіб, які беруть участь у справі, буде мати місце, виходячи із тієї ролі, яку відіграє кожний учасник цивільного спору в силу процесуально-правового становища у процесі. Проведений аналіз судових справ, керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду дає підстави стверджувати, що державний інтерес участі прокурора, органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо захисту прав та законних інтересів інших осіб здебільшого поєднується з особистим інтересом осіб, які потребують судового захисту.

Вивчення практики судів України по розгляду категорії справ про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним свідчить, що суди в основному правильно їх вирішують, але мають місце і порушення. Так, як зазначається у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.72 (із подальшими змінами та доповненнями) “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним”, такі справи не завжди розглядаються з участю представників органів опіки та піклування. Повнолітні члени сім\'ї громадянина, інтересів яких безпосередньо стосується порушення справи про визнання його обмежено дієздатним чи недієздатним, беруть участь у процесі як заявники і у випадку, коли вони самі звертаються до суду, та у випадку залучення їх до справи у зв\'язку із заявою, поданою в їх інтересах профспілковою або іншою громадською організацією, прокурором, органом опіки та піклування, психіатричним лікувальним закладом (п. 2 Постанови) [124].

По даній категорії справ матеріально-заінтересованими у вирішенні справи будуть члени сім’ї громадянина, інтересів яких безпосередньо стосується порушення справи про визнання його обмежено дієздатним чи недієздатним. Саме виходячи з їх інтересів і подається заява органами зазначеними у статті 256 ЦПК України.

Позов про розірвання шлюбу в інтересах недієздатної особи може бути пред\'явлено опікуном або прокурором, і до участі в таких справах має залучатись відповідний орган опіки та піклування (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12. 06. 98. “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”). Більше того, органи опіки та піклування мають право пред’явити позов про позбавлення батьківських прав (ст. 71 КпШС України), про скасування усиновлення (ст. 125 КпШС України), про визнання усиновлення недійсним (ст. 212 КпШС України), по спорах про дітей (ст.ст. 67, 76 КпШС України) [125].

Так, якщо справа була розпочата іншими особами, то участь органів опіки і піклування для дачі висновку по справах, передбачених ст.ст. 71, 119 КпШС, є обов’язковою. Вони, в силу ст. 152 КпШС, повинні вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнової шкоди, заподіяної несумлінним або недбалим виконанням опікунських обов’язків [125]. Саме виходячи з інтересів осіб, права або законні інтереси яких порушені чи можуть бути порушеними з боку інших осіб, і має пред’являтися позов. Оскільки інтереси батьків відносно того, хто з них буде виховувати дитину, створить більш кращі побутові умови для її проживання, матеріально забезпечить її, в разі розлучення можуть мати протилежний характер, то тільки орган опіки та піклування, виходячи із інтересів дитини, а також із своїх службових (державних) інтересів, вправі порушити справу на захист прав та інтересів останньої. Службовий інтерес органу опіки та піклування полягає в тому, щоб вести захист інтересів неповнолітніх, недієздатних чи обмежено дієздатних громадян, а звідси фактичне співпадання інтересів неповнолітніх громадян та органу опіки і піклування.

Окрім сторін, здійснювати процесуальні права і розпоряджатися ними (з певними винятками) можуть й інші особи, які беруть участь у справі, в тих випадках, коли вони пред’являють позов в інтересах інших осіб. Такими особами є особи, які не досягли вісімнадцяти років, осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров’я.

Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатись до суду із заявами на захист прав і свобод інших осіб та вступати у процес по справі для дачі висновку. Право на дачу висновку належить лише органам державної влади та органам місцевого самоврядування. Що ж до права на порушення процесу, то ним наділені юридичні та фізичні особи.

Так, порушення у суді цивільної справи за ініціативою зазначених органів можливе лише при наявності певних передумов, визначених статтею 136 ЦПК України і тільки у випадках, передбачених законом. У випадку порушення процесу по справі в інтересах інших осіб органи державної влади та місцевого самоврядування, прокурор, фізичні та юридичні особи користуються правами і несуть процесуальні обов’язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК України), оскільки суб’єкти захисту прав інших осіб не є учасниками матеріально-правового спору. Суб’єкти захисту прав інших осіб незалежні від волі осіб, права і охоронювані законом інтереси яких вони захищають. Так, відповідно до вимог ст. 122 ЦПК України, зазначені органи вправі відмовитися від поданої ними заяви, змінити заявлені ними вимоги, але такі дії не позбавляють особу, на захист прав і охоронюваних законом інтересів якої подана заява, вимагати від суду розгляду справи по суті.

Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, в яких знаходить свій прояв службовий чи суспільний інтерес, державний, громадський сприяють більш повній охороні прав та інтересів матеріально заінтересованих осіб. Так, реалізують представницькі повноваження з метою захисту прав та інтересів інших осіб на стадії перегляду судових рішень, ухвал, постанов в апеляційному провадженні прокурор та інші особи, які брали участь у розгляді справи. Прокурор, інші особи, які брали участь у розгляді справи мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом внесення апеляційної скарги, апеляційного подання через суд першої інстанції, який розглянув справу (статті 290, 294 ЦПК). Сторони та інші особи, які беруть участь у справі та особи, які не брали участі у справі, прокурор мають право оскаржити в касаційному порядку рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції, які не були предметом апеляційного оскарження, у зв’язку з порушенням матеріального чи процесуального права, а також ухвали і рішення суду апеляційної інстанції. Прокурор вправі також подати заяву про перегляд рішень і ухвал у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами (стаття 3473 ЦПК України).

Проте, у зазначених діях прокурора проявляється не принцип диспозитивності, а принцип публічності. Прокурор не має матеріально-правової заінтересованості у вирішенні справи і реалізує тільки свої процесуальні права в силу вказівки закону.

У той же час кожна із осіб, які беруть участь у справі, володіє такими процесуальними правами, здійснювати та розпоряджатися якими може тільки дана особа з метою більш повної реалізації своїх процесуальних прав та захисту порушеного інтересу. Наприклад, сторонам, як матеріально заінтересованим особам надані процесуальні права, за допомогою яких вони можуть з максимальною ефективністю здійснювати захист своїх матеріальних прав та законних інтересів. До таких процесуальних прав відносяться права на пред’явлення позову, визнання позову, зміни предмета та підстави позову, мирова угода, відмова від позову тощо.

У цивільному процесі особи, які беруть участь у справі, вчиняють численні процесуальні дії які характеризуються принципом диспозитивності і становлять собою диспозитивні дії. Яка ж різниця між діями процесуальними і диспозитивними? Процесуальними діями є дії, передбачені нормами цивільного процесуального права, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Виходячи із ступеня впливу на розвиток процесу, Н.Б. Зейдер поділяв їх на утворюючі, припиняючі і змінюючі [126, 66 – 73]. В залежності від необхідності і можливості здійснення С.Н. Абрамов поділяв їх на обов’язкові (дії суду) та факультативні (альтернативні – дії сторін та третіх осіб) [127, 81 – 82]. Залежно від ступеня визначеності процесуальні дії можуть класифікуватися на точно визначені і відносно визначені. Але найбільш важливою і простою є класифікація процесуальних дій за суб’єктним складом – процесуальні дії суду і органу виконання судових рішень та постанов; процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі та процесуальні дії осіб, які не беруть участі у справі. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі характеризуються тим, що здійснювати їх можуть лише особи, які мають заінтересованість в результатах розгляду справи судом. Волевиявлення цих осіб має стосуватися порушення, зміни і припинення розвитку справи. Об’єм належних прав для осіб, які беруть участь у справі, залежить від їх процесуального становища та заінтересованості в результатах розгляду справи.

Для процесуальних дій характерними є наступні ознаки: а) вони мають бути передбачені нормами цивільного процесуального законодавства; б) мають бути направлені на реалізацію прав та обов’язків; в) здійснюватися належними процесуально-правосуб’єктними особами у передбаченій цивільно-процесуальній формі; г) характеризуватися системністю. Отже диспозитивні дії є складовою дій процесуальних, тому їм притаманні вищенаведені ознаки процесуальних дій.

Таким чином, розкриття суті принципу диспозитивності не має обмежуватися вказівкою лише на відомі процесуальні дії диспозитивного характеру – порушення цивільної справи, зміну елементів позову, відмову від позову, визнання позову, мирову угоду, оскарження рішення [128, 190 – 196] тощо. Так, наприклад, така процесуальна дія, як вимога сторін про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив, не завжди зазначається процесуалістами у числі диспозитивних. Чи властиві названій дії чотири вказані вище ознаки диспозитивних дій?

Особи, які беруть участь у справі, вправі подавати до суду заяви про виправлення описок, явних арифметичних помилок у рішенні, про винесення додаткового рішення і про роз\'яснення рішення (ст.ст. 213 – 215 ЦПК України). Реалізація зазначених прав прямо стосується заінтересованих у результатах розгляду справи осіб, оскільки зазначені недоліки рішення можуть утруднити або унеможливити виконання рішення, що негативно позначиться на розвитку процесу на його завершальному етапі. Зазначені дії залежать виключно від осіб, які беруть участь у справі, і в той же час реалізація їх є явищем об’єктивним. Таке спрощене розуміння принципу диспозитивності може призвести до неправильного висновку про відсутність у цивільному процесі інших диспозитивних дій або їх обмеженість.

Проте, не слід диспозитивні дії плутати з іншими процесуальними діями, виконання яких проходить в силу зобов’язання чи обов’язку, а не через наявність їх диспозитивного методу регулювання. Так, стягувач та боржник є обов’язковими учасниками виконавчого провадження. Вони активні учасники виконавчого провадження, але їх активність не тотожна, не рівна. Вибір варіаційної поведінки боржником є обмежений в силу того, що він є зобов’язаною особою. Боржник вправі вибрати лише ту поведінку, дії які лише спрямовані на виконання судового рішення. Змінити ситуацію у виконавчому провадженні на свою користь шляхом змагальності, як це має місце у суді першої інстанції, є неможливим. Саме призначення процесу виконання рішень суду передбачає собою лише один вид діяльності – обов’язок виконання дій боржником шляхом активної поведінки, яка зазначена в рішенні суду та законодавстві про виконавче провадження. Диспозитивність присутня у діях боржника лише у однобічному прояві – активної поведінки обов’язкового характеру, яка спрямована на досягнення цілей зазначених у рішенні суду.

Стосовно стягувача, то його поведінка і дієвість носять дійсно варіаційний характер із дотриманням ознак диспозитивності під час реалізації ним своїх намірів. Прикладом цього може слугувати право стягувача на примусове виконання рішення суду або ж він вправі подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа (ст. 29 Закону України “Про виконавче провадження”) [86].

Але принцип диспозитивності цивільного процесуального права не слід вбачати також у його виключному масовому прояві у всіх процесуальних діях, вчинюваних суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин. Всі принципи цивільного процесуального права тісно пов’язані один з одним і в одній і тій же процесуальній дії, як правило, проявляються кілька принципів. Навіть якщо взяти для прикладу такі класичні розпорядчі дії, як відмова від позову, визнання позову, мирова угода, то, крім принципу диспозитивності, в них можуть проявлятися і принципи гласності, усності, безпосередності, рівності сторін тощо. Однак принцип диспозитивності проявляється у цих діях найбільш очевидно та повно, він є провідним серед всіх інших принципів цивільного процесу, а тому і визначає зміст та специфіку даних дій. Так, наприклад, позивач може відмовитись від позову, відповідач визнати позов, надіславши до суду письмову заяву про це. У даному випадку прояв таких принципів як гласність, усність, змагальність знаходиться на більш низькому рівні, ніж прояв принципу диспозитивності. Виявлення всіх дій, у котрих можливим є прояв принципу диспозитивності, важливе ще й тому, що тим самим стають помітними недоліки і прогалини в регулюванні окремих процесуальних дій, що дає законодавцю можливість їх законодавчого врегулювання.

Таким чином, проаналізувавши положення щодо значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права, автор прийшов до наступних висновків. Суть принципу диспозитивності полягає у наданні сторонам і особам, які беруть участь у справі, вільно розпоряджатись матеріальними правами щодо предмету спору та процесуальними засобами їх захисту. Зміст принципу диспозитивності становлять повноваження, які пов’язанні з розпорядженням сторонами матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту. До процесуальних повноважень, які пов’язані з розпорядженням сторонами матеріальними правами щодо предмету спору і процесуальними засобами їх захисту відносяться: пред’явлення позову позивачем і пред’явлення зустрічного позову відповідачем; подання заяв, скарг, апеляційної та касаційної скарг; визначення характеру та об’єму позовних вимог та заперечень; зміна підстави та предмету позову; збільшення або зменшення позовних вимог; відмова від позову; визнання позову; укладення мирової угоди. Значення принципу диспозитивність у цивільному процесуальному праві полягає у тому, що останній є проявом диспозитивних начал, які існують у цивільних матеріальних правовідносинах, а також у тому, що даний принцип є нормативно-керівним у цивільному судочинстві, адже визначає механізм процесуального розвитку справи у суді – виникнення, перехід її з однієї стадії до іншої та порядок закінчення її розгляду. Особливого значення принцип диспозитивності набуває ще й тому, що йому притаманна нормативність закріплення – ідея, яка лежить в основі принципу, а отже, й сам принцип повинні обов’язково бути закріплені в нормах права. Принцип має віднайти свій прояв у нормі цивільного процесуального права через практику його текстуального нормативного закріплення.

Значення принципу диспозитивності полягає також у тому, що останній набуває ваги конституційного принципу і потребує своєї реалізації у всьому процесуальному законодавстві України. Тому слід зазначену дефініцію відобразити в ЦПК України. Вона має отримати текстуальне закріплення в Розділі І “Загальні положення” Главі І “Принципи цивільного судочинства України” у наступній редакції: Стаття 2. Диспозитивні засади цивільного судочинства – “Сторони і інші особи, які беруть участь у справі мають право вільно розпоряджатися належними їм матеріальними правами щодо предмету спору та процесуальними засобами їх захисту в межах дозволених законом і в установленому процесуальному порядку. Цивільні справи порушуються судом виключно за заявами юридично заінтересованих осіб у наслідках справи і розглядаються лише стосовно заявлених вимог, крім випадків, передбачених цим Кодексом і іншим законодавством України.”

Таким чином, принцип диспозитивності є фундаментальним, основоположним принципом цивільного процесуального права, який розкриває суть і демократизм цивільного процесуального права. Він вказує на специфіку і зміст даної галузі права, визначає якісні її особливості, є проявом предмета методу регулювання цивільного процесуального права. Охоплюючи правові інститути та зміст цивільного процесуального права, диспозитивність визначає мету цивільного процесу та методи її досягнення, характер і зміст діяльності суб’єктів розгляду цивільних справ на стадіях розвитку цивільного процесу; встановлює об’єм прав, які підлягають судовому захисту; регулює порядок порушення цивільної справи в суді, перехід процесу з однієї стадії до іншої (розвиток) та закінчення процесу. Принцип диспозитивності сприяє правильному пізнанню та застосуванню норм цивільного процесуального права, виступає основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних йому за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права характеризує суть та значення права, як регулятора суспільних відносин у галузі здійснення правосуддя в цивільних справах, його соціальну цінність.

Але найважливіше значення принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві полягає у тому, що захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ та організацій неможливий без реалізації ними тих елементів, які становлять і визначають зміст принципу диспозитивності. Основним серед яких безперечно є право на звернення до суду за судовим захистом прав та охоронюваних законом інтересів, яке належить до конституційних прав громадян. Відповідно до статті 4 ЦПК України, кожна заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного права або оспорюваного законом інтересу. Це право є необмеженим, оскільки відмова у праві на звернення до суду недійсна. Демократичність принципу диспозитивності полягає в тому, що законодавець передбачив неперсоніфіковане коло осіб, які вправі звернутися до суду, визначивши їх як “заінтересованих” та коло осіб, за заявою яких може бути порушена цивільна справа (ст. 5 ЦПК України). Право на звернення до суду за судовим захистом мають громадяни, юридичні, посадові особи, органи державної влади та місцевого самоврядування, тощо. Поряд із захистом прав та охоронюваних інтересів осіб, які цього потребують законодавець надав відповідачу право пред’явити зустрічний позов до позивача. В силу цього, розгляд зустрічного позову разом з первісним є гарантією захисту прав позивача та відповідача, оскільки сприяє встановленню і ліквідації в одному провадженні спірних питань між сторонами, дозволяє суду більш повно з’ясувати дійсні взаємовідносини між ними, постановленню законного та обґрунтованого рішення по справі.

<< | >>
Источник: Андрушко Анатолій Васильович. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права України. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2002. 2002

Еще по теме 1.2. Розвиток і значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права:

  1. Андрушко Анатолій Васильович. Принцип диспозитивності цивільного процесуального права України. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2002, 2002
  2. ЗМІСТ
  3. Розділ 1. Диспозитивність як принцип цивільного процесуального права України
  4. 1.1. Поняття, зміст принципу диспозитивності та його місце в системі принципів цивільного процесуального права
  5. 1.2. Розвиток і значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права
  6. Розділ 3. Співвідношення принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права України
  7. § 1. Поняття, предмет і метод цивільного процесуального права
  8. § 2. Система цивільного процесуального права
  9. § 4. Наука цивільного процесуального права
  10. Глава 2 ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -