Вступ

Актуальність теми і рівень дослідження дисертації. Успішне вирішення завдань, що стоять сьогодні перед країною в політичній, соціальній і економічній сферах, багато в чому залежить від здійснення правосуддя на засадах верховенства права, що забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [1].

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена також тим, що захист конституційних прав і свобод людини та громадянина у формі цивільного судочинства забезпечується сукупністю і системою процесуальних дій суду та учасників процесу, які ґрунтуються на нормах ЦПК, в яких відтворено принцип диспозитивності. Закріпивши і гарантувавши свободу в реалізації суб’єктивних прав їх носіями, принцип диспозитивності набув універсального значення для всього цивільного судочинства України [2; 191; 192] . Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює важливі питання щодо поняття, змісту і реалізації принципу диспозитивності у цивільному судочинстві.

У ході дослідження теми принципу диспозитивності було вивчено і проаналізовано 212 судових справ, які розглядалися судами першої інстанції та 84 справи, які розглядалися судами апеляційної і касаційної інстанції, та Верховним судом України за період 1998–2002 років. По кожній 3 – 4 цивільній справі виявлено порушення судами загальних засад судочинства. Сторони і особи, які беруть участь у справі, у більшості випадків активно не використовують надані їм законом матеріальні права щодо предмету спору і процесуальні засоби захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу. Така позиція сторін не сприяє належному захисту їх прав та інтересів. Часто однією з причин допущення судами помилок, недотримання ними принципів цивільного процесуального права є недостатнє законодавче регулювання відповідних процесуальних правовідносин.

Проблема реалізації принципу диспозитивності полягає в тому, що певні положення диспозитивності відтворюються у статтях 35, 55, 56, п. 4 ст. 129 Конституції України, проте прямого закріплення нею серед загальних засад судочинства принцип диспозитивності не посів. Відсутнє його понятійне визначення в нормах чинного цивільного процесуального законодавства України, проекті ЦПК України [3], мають місце прогалини в механізмі його реалізації. Невирішеними певною мірою залишаються питання щодо прав осіб, які беруть участь у справі, визначення і розширення обсягу спеціальних прав сторін. Потребують правового вдосконалення норми чинного ЦПК України, що визначають розпорядчі дії суду та специфіку реалізації прав особами, які беруть участь у справі.

Невідкладною є проблема розроблення оновлених концептуальних засад диспозитивності стосовно не тільки їх прояву, але й текстуального втілення у нормах ЦПК України і вирішення питань правозастосовчого характеру.

Актуальність теми дисертації посилюється й тим, що в теорії цивільного процесуального права України відсутні комплексні монографічні дослідження принципу диспозитивності.

У вітчизняній правовій науці проблема принципу диспозитивності висвітлювалась Штефаном М.Й. у праці «Принципы гражданского процесуального права» (1982 р.). Тема принципу диспозитивності певною мірою висвітлювалась також у підручниках з цивільного процесу. Проте комплексно та системно дана тема в українській науці не досліджувалась.

У науці цивільного процесуального права принцип диспозитивності залишається одним із найбільш дискусійних. Серед вчених не існує єдиного підходу як до визначення принципу диспозитивності, так і до розуміння змісту цього принципу, визначення суб’єктного складу та меж дії диспозитивності у цивільному процесі, визначеного обсягу повноважень сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджується з цільовою комплексною науково-дослідною програмою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав, інтересів людини і громадянина в Україні” (номер державної реєстрації ТЗ НДР № 01 БФ 042-01), темою принципи правосуддя , яка входить до курсу цивільного процесуального права України.

Об’єкт та предмет дослідження. Предметом дослідження є цивільні процесуальні відносини, в яких реалізується принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві України, його зміст і значення, співвідношення принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права в умовах формування правової держави.

Об’єктом дослідження є цивільне процесуальне законодавство, норми якого регулюють зазначені відносини, та судова практика застосування цих норм.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в комплексному дослідженні положень і науковому аналізі проблемних питань принципу диспозитивності в науці цивільного процесуального права, реалізації диспозитивності у цивільному судочинстві, ролі та місця принципу диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального права України, розкриття його змісту та особливостей його дії на стадіях цивільного процесу, формулювання теоретичних висновків спрямованих на розвиток теорії цивільного процесуального права, розробці на цій основі конкретних обґрунтованих наукових пропозицій, спрямованих на усунення колізій і прогалин законодавства з досліджуваних питань, вдосконалення цивільного процесуального законодавства України та підвищення ефективності його застосування.

Виходячи з мети дослідження, дисертантом були визначені такі завдання:

- встановити і проаналізувати характерні ознаки, поняття та зміст принципів цивільного процесуального права, їх систему та критерії класифікації;

- дослідити шлях становлення та розвитку принципу диспозитивності;

- розкрити зміст та показати значення принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві;

- виявити характерні ознаки та визначити поняття принципу диспозитивності;

- розкрити взаємозв’язок та співвідношення принципу диспозитивності з іншими функціональними принципами цивільного процесуального права: змагальності, законності, рівноправності сторін, публічності, об’єктивної істини;

- виявити і дослідити особливості реалізації принципу диспозитивності в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, в стадії перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами;

- виявити колізії та прогалини правового регулювання принципу диспозитивності в цивільному судочинстві;

- розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, в нормах якого впровадженні вимоги принципу диспозитивності;

- розробити підходи щодо вирішення теоретичних проблем принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві.

Методологічна основа дослідження та його теоретична база. Методологічною основою проведеного дослідження є сучасні наукові погляди про державу та право, закономірності розвитку правової системи та її інститутів – судової влади та правосуддя. У процесі дослідження автором були використані такі наукові методи як: діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний, функціональний, логічний, аналітичний, статистичний.

Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці вчених

Д. Азаревича, Є.В. Васьковського, А.Х. Гольмстена, І.І. Енгельмана, В.Л. Ісаченка, К.І. Малишева, Є.А. Нефедьєва, Т.М. Яблочкова, які дослідили тему принципу диспозитивності ще до подій 1917 року; праці вітчизняних вчених В.А. Бегуна, Й.Г Богдана, О.Г. Дріжчаної, П.П. Заворотька, Н.О. Кіреєвої, М.І. Козюбри, А.М. Колодія, В.В. Комарова, В.Ю. Мамницького, О.В. Немировської, М.П. Омельченка, В.І. Прокопенка, Є.Г. Пушкаря, П.М. Рабіновича, О.В. Рожнова, В.Ф. Сіренка, В.І. Тертишнікова, В.І. Шишкіна, Я.Л. Штутіна, М.Й. Штефана, так і зарубіжних вчених В.Н. Аргунова, Н.І. Башкатова, О.Т. Боннера, І.М. Зайцева, В.Д. Кайгородова, В.В. Молчанова, М.К. Треушнікова, Н.О. Чечиної, М.С. Шакарян, І.У. Чіналієвої.

Вивчення та аналіз праць вищевказаних вчених дали змогу визначити і оцінити стан досліджуваної проблеми, виявити та дослідити питання, що залишились поза увагою вчених, та визначити шляхи їх вирішення.

Нормативну основу дослідження склали Конституція України і вітчизняне цивільне процесуальне законодавство. У порядку порівняльного правознавства було досліджене цивільне процесуальне законодавство зарубіжних держав – Республіки Білорусь, Киргизстану, Німеччини, Російської Федерації.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дослідження є першим вітчизняним комплексним, системним монографічним дослідженням принципу диспозитивності цивільного процесуального права України.

Новизна дисертаційного дослідження конкретизується в одержаних наукових результатах, сформульованих теоретичних та практичних висновках і пропозиціями, зокрема:

1.

2. Аргументується положення, що принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права, включає в себе певну ідею, що становить його зміст. Ця ідея закріплюється в нормах цивільного процесуального права, зв’язана з ними, має значення для всього цивільного процесу та характеризує специфіку цієї галузі права.

3. Доводиться, що становлення та розвиток принципу диспозитивності проходить такі етапи: виникнення ідей про правосуддя в цивільних справах і процесуальне становище його учасників, як прообразу принципу диспозитивності; формування ідейного змісту принципу диспозитивності, складовими якого є вільне волевиявлення і свобода в розпорядженні особами, які беруть участь у справі, належними їм матеріальними правами щодо предмету спору та процесуальними засобами захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу; підготовчий процес щодо реалізації цих ідей у конкретних нормах про судоустрій і судочинство; закріплення ідей у конкретних нормах цивільного процесуального законодавства.

4. Визначається, що принцип диспозитивності – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.

5. Стверджується, що зміст принципу диспозитивності полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

6. Обґрунтовується, що за класифікаційними ознаками принцип диспозитивності є: за дією в системі права – міжгалузевим; за формою нормативного закріплення – закріплений законодавством про цивільне судочинство; за предметом регулювання – функціональним; за роллю у виникненні і розвитку цивільних процесуальних правовідносин – основоположним.

7. Розкриваються положення щодо особливостей реалізації принципу диспозитивності в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, у провадженні при перегляді рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, стосовно сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

8. Формулюється висновок про застосування диференційованого підходу щодо системної визначеності та співвідношення принципу диспозитивності з принципами рівноправності сторін, змагальності, публічності, об’єктивної істини й законності.

9. Враховуючи реформування цивільного процесуального законодавства, необхідність його гармонізації з міжнародно-правовими актами, вноситься пропозиція про доповнення Цивільного процесуального кодексу України положеннями, в яких сформулювати у запропонованому змісті визначення принципів диспозитивності, змагальності, процесуальної рівноправності сторін, законності, об’єктивної істини, публічності.

10. Аналізуючи чинне цивільне процесуальне законодавство, вноситься пропозиція про доповнення норм чинного ЦПК правами апеляційного і касаційного оскарження рішень суду у справах з виборчих і адміністративно-правових відносин, у яких воно відсутнє (статті 243, 2435, 24310-20, 248 ЦПК України), правом суду витребувати за своєю ініціативою, в разі необхідності, додаткові докази у справах, порушених суб’єктами захисту прав інших осіб (стаття 121 ЦПК), а також, коли громадяни з поважних причин не в змозі здійснити захист своїх прав.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає у таких аспектах. Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що у ньому сформульовано положення, висновки та пропозиції, що визначають шляхи та підходи вирішення ряду теоретичних та практичних проблем, щодо визначення поняття, встановлення змісту і значення принципу диспозитивності, специфіки його реалізації в суду першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, в стадії перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, та які вносять вклад у подальший розвиток окремих положень принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві.

Теоретичні висновки та положення дисертації можуть бути використанні у навчальному процесі при викладанні курсу “Цивільне процесуальне право України”, теми “Принципи цивільного процесуального права”, а також при написанні підручників, навчальних посібників, підготовці методичних матеріалів.

Висновки і рекомендації можуть бути використанні у законотворчій діяльності, в процесі підготовки та прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України та інших нормативно-правових актів, які будуть розроблятися для удосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, а також застосовуватись на практиці при розгляді та вирішенні судами цивільних справ.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є особистим авторським комплексним дослідженням принципу диспозитивності цивільного процесуального права України. Одержані наукові результати є наслідком аналізу, узагальнення та критичного осмислення дисертантом положень юридичної науки, чинного законодавства та практики його застосування.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані у навчальному процесі юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Хмельницького інституту регіонального управління та права при викладанні курсу “Цивільного процесуального права” та на науковій конференції Технологічного університету Поділля, яка присвячена 30-річчю технологічного факультету Технологічного університету Поділля (м. Хмельницький , жовтень 1997 року), на науково-практичній конференції Хмельницького інституту регіонального управління та права “Проблеми теорії та практики виконання рішень судів та інших органів” (м. Хмельницький, червень 2000 року), на міжнародної науково-практичної конференції Хмельницького інституту регіонального управління та права “Державна регіональна політика України в умовах проведення адміністративної реформи” (м. Хмельницький, жовтень 2001 року).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у трьох наукових статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які містять десять підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи 201 сторінка. Список використаних джерел налічує 15 сторінок. Список літератури містить 205 найменувань.