Зміст страхових правовідносин у сфері господарювання

Головним елементом страхового правовідношення дослід­ники визначають його зміст.

Щодо змісту правового відношення як такого в науковій юридичній літературі немає єдиної думки: за першим підходом, під змістом правовідносин розуміють суб’єктивні права та обов’язки його учасників [139, с.

На нашу думку, слушною є позиція тих дослідників, які відно­сять до змісту правовідносин будь-якого виду права та обов’язки його учасників.

Адже не може розглядатися як складова змісту страхових пра­вовідносин поведінка учасників страхування. Поведінка, навіть будучи юридичним фактом, безпосередньо не змінює правовідносини. Його змінюють тільки права й обов’язки, що виникають у результаті дії страхової норми, встановленої угодою сторін. У будь-якому страхо­вому правовідношенні праву однієї особи завжди відповідає обов’я­зок іншої особи [71, с. 60].

Вважаємо за доцільне погодитися з думкою професоа О. C. Io- ффе про те, що «нереально і безглуздо шукати правовідношення, в якому всі його суб’єкти мали б тільки права або тільки обов’язки» [441, с. 56].

Змістом страхового правовідношення у сфері господарю­вання, як і правовідношення будь-якого іншого виду, є права та обов’язки його основних учасників - страховиків і страхувальників, які формують господарські зобов’язання вказаних учасників такого правовідношення.

Фахівці визначають господарське зобов’язання як відносне регулятивне правовідношення, що виникає на передбачених законом підставах і в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, вико­нати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника вчинен­ня зазначеного діяння з одночасним обов’язком його прийняття і підтвердження виконання.

Крім того, необхідно звернути увагу на відмежування таких категорій як «обов’язок» та «зобов’язання», з огляду на той факт, що і законодавство, і юридичні наукові дослідження іноді, без будь- яких пояснень, використовують їх як синоніми.

Проте фахівці доводять, що «обов’язок» означає певний вид та міру необхідної поведінки суб’єкта. Поняття «зобов’язання» необ­хідно розглядати як правовідношення, зміст якого можуть становити декілька обов’язків разом із кореспондуючими ним повноваженнями, метою яких є товарне переміщення соціальних благ із майнової сфери боржника в майнову сферу кредитора. Юридичний зміст господарсь­кого зобов’язання становлять взаємопов’язані права та зобов’язання його учасників (сторін). Під правом розуміється можливість креди­тора вимагати від іншої сторони вчинення певного діяння (дії або бездіяльності), а під зобов’язанням - необхідність для боржника вчи­нення цього діяння [218, с. 345].

New Roman">Відповідно до ст. 174 ГК України господарські зобов’язання можуть виникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно- правового акта, що регулює господарську діяльність; з акту управ­ління господарською діяльністю; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також із угод, не передбачених зако­ном, але таких, які йому не суперечать; внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також унаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Проблематику виникнення страхових правовідносин у сфері господарювання як на підставі договору добровільного страхування, так і на підставі актів страхового законодавства було розглянуто на­ми у розділі П цієї роботи.

Частина 2 ст. 173 ГК України встановлює основні види гос­подарських зобов’язань: майново-господарські зобов’язання та ор­ганізаційно-господарські зобов’язання.

З огляду на те, що:

1)             майново-господарськими визнаються цивільно-правові зо­бов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (ч. 1 ст. 175 ГК України);

2)             господарським називають зобов’язання, в якому однією із сторін неодмінно виступає суб’єкт господарювання, а іншою - будь-які учасники господарських правовідносин [218, с. 346];

3)             майново-господарські зобов’язання виникають між учас­никами господарських відносин, регулюються ЦК України з ураху­ванням особливостей, передбачених цим Кодексом;

4)             суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені у ст.

5)             зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ч. З ст. 175 ГК України).

Специфіку нашого дослідження, з метою визначення особли­востей змісту страхових правовідносин у сфері господарювання, бу­демо проводити через призму майново-господарських зобов’язань учасників страхових правовідносин - суб’єктів господарювання (як страховиків, так і страхувальників), які виникають, змінюються або припиняються на підставі договору добровільного страхування у сфері господарювання.

Зміст договору як спільного вольового юридичного акту сторін становлять його умови, в яких закріплюються права та зобов’язання сторін договору, що становлять зміст страхового правовідношення у сфері господарювання.

Право, що належить учаснику конкретного правовідносини, в теорії права називається суб’єктивним правом, а відповідно до цього права обов’язок іншої особи - юридичним обов’язком. За своєю при­родою суб’єктивне право являє собою юридичну можливість конк­ретного суб’єкта права діяти згідно з власним волевиявленням та з метою задоволення своїх інтересів. Під суб’єктивним юридичним обов’язком розуміється міра належної поведінки зобов’язаної особи в страховому правовідношенні, закріплена в законодавстві або пе­редбачена в договорі [577, с.

Права та обов’язки контрагентів у страховому правовідношен­ні є взаємними і належать одночасно двом сторонам. В юридичний зміст страхового правовідношення входить перш за все суб’єктивне право як міра дозволеної поведінки, що належить управомоченій особі з метою задоволення її інтересів і забезпечена юридичними обов’язками контрагента. Здійснення права одним суб’єктом право­відносин є водночас виконанням обов’язків іншим його суб’єктом. Тому зміст права та обов’язки в кожному конкретному правовідно­шенні є рівнозначним [577, с. 37].

На нашу думку, саме через конструкцію договору страху­вання та законодавчо встановлені зобов’язання сторін страхових правовідносин у сфері господарювання, яким кореспондуються права іншої сторони, є можливість дослідити особливості змісту таких правовідносин.

Серед умов договору необхідно виділити істотні умови. Від­повідно до ст. 982 ЦК України істотними умовами договору страху­вання є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести ви­плату в разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства, зокрема, йдеться про ст. 16 Закону України «Про страхування».

Неузгодження сторонами хоча б однієї з істотних умов дого­вору страхування є підставою для визнання договору неукладеним (ст. 638 ЦК України).

Стаття 20 Закону України «Про страхування» в якості обов’язку покладає на страховика таке^[30]:

Ознайомити страхувальника з умовами та правилами стра­хування (п. 1 ч. 1 ст. 20). Практика здійснення страхової діяльності на страховому ринку України доводить, що зазначене зобов’язання страхової компанії належить до найбільш проблемних.

Слід зазначити, що Правила страхування є публічним доку­ментом страхової організації (компанії). Вони визначають межі пра­воздатності страхової організації щодо конкретного виду страхуван­ня, ті умови, на яких страхова компанія погоджується приймати на страхування зазначені в Правилах ризики, права та обов’язки сто­рін. Тому Правила повинні бути надані потенційним страхувальни­кам на їх прохання для попереднього ознайомлення до укладання договору страхування, з метою обрання для себе тих умов страху­вання, які вони вважають більш придатними. На практиці іноді страхові компанії не виконують вказаних положень, і ознайомитися з Правилами до укладання договору страхування буває неможливо. Не поодинокі випадки, коли страхувальники укладають договори страхування, не ознайомившись із Правилами взагалі.

У Правилах страхування багатьох страхових компаній мож­на зустріти таке: «Ці Правила є власністю Страхової Компанії. Ко­піювання і передача третім особам даних Правил забороняється. Правила підлягають використанню тільки на підставі дозволу АСК». Постає питання: ким представники страхових організацій вважають потенційного страхувальника, що має намір укласти до­говір страхування: чи не третьою особою?

Слід зауважити, що п. 1 ст. 19 Закону України «Про страху­вання» визначає обов’язок страховика ознайомити страхувальника з умовами та Правилами страхування.

Але особа (як юридична, так і фізична) стає страхувальни­ком з моменту безпосереднього вступу у страхові правовідносини, тобто з моменту укладання договору страхування. А після його ук­ладання ознайомлення з Правилами, а отже, і вибір умов страху­вання, що пропонує страхова організація, втрачає сенс. За певних обставин, наприклад при достроковому припинені договору страху- • 37 вання за таких умов, це може привести до негативних наслідків.

З метою захисту прав і законних інтересів осіб, що бажають укласти договір страхування, вважаємо за необхідне доповнити ст. 17 Закону України «Про страхування» ч. 5 такого змісту:

«Правила страхування мають бути надані для ознайомлення на вимогу особи (юридичної чи фізичної), що має намір укласти із страховою організацією договір страхування, з метою вибору для себе бажаних умов страхування».

Зазначені положення дають змогу дійти висновку про необ­хідність чіткого і повного закріплення страхових відносин у локаль­ному нормативному акті страхової компанії - Правилах страхування, які дають можливість кожному суб’єкту вказаних відносин визна­чити для себе ті загальні підстави, на яких здійснюватиметься стра­хування і які згодом будуть конкретизовані в договорі.

Кожна страхова компанія самостійно, на підставі актів зако­нодавства, що регулюють відносини, які вона вирішила прийняти на страхування, і відповідно до ст. 17 Закону України «Про стра­хування» визначає в Правилах ті загальні положення, що згодом можуть бути деталізовані при укладанні договору страхування.

^{size=2 color=black face="Times New Roman">37} Стаття 27 Закону України «Про страхування» передбачає, що у разі достроко­вого припинення дії договору страхування за вимогою страхувальника страхо­вик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи (які на практиці становлять до ЗО % від суми страхового платеж} ), визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодуван­ня, що були здійснені за цим договором страхування.

За таких умов дія Правил страхування поширюється як на конкретну страхову компанію (оскільки визначає межі її правоздат­ності при прийнятті на страхування конкретного ризику), так і на страхувальників (які можуть вибрати для себе в межах Правил ли­ше ті умови страхування, які в них зазначені та які згодом будуть конкретизовані в договорі).

Так, Арбітражним судом м. Києва у справі №14/157 за позо­вом HACK «Оранта» до Полтавського відділення Держінофонду України і AT «АВТОМАШ» про визнання недійсним договору страхування фінансового ризику реалізації інноваційного проекту № 5397-0003 від 2 грудня 1997 року з причини несплати страхува­льником страхового платежу 21 квітня 1999 року було прийнято рішення про визнання зазначеного договору недійсним, з причини укладання такого договору на підставі Правил страхування, які не були затверджені Комітетом у справах нагляду за страховою діяль­ністю [411].

Правила страхування [149, с. 40], які містять умови певного виду страхування, що здійснюються страховою компанією, на підс­таві яких укладаються договори добровільного страхування, підля­гають обов’язковій реєстрації Уповноваженим органом при видачі ним ліцензії на право здійснення певного виду добровільного стра­хування. В юридичній літературі висловлені певні сумніви щодо обґрунтованості вимоги реєстрації Правил страхування в Уповно­важеному органі.

Існує думка, що Правила повинні бути погоджені з органом державного нагляду і введені ним у дію [222, с. 14].

Дещо іншим шляхом при вирішенні цього питання пішов за­конодавець Російської Федерації. Так, у ч. 1 ст. 943 Цивільного Ко­дексу Російської Федерації зазначено, що умови, на яких укладається договір страхування, можуть бути визначені у стандартних прави­лах страхування відповідного виду, прийнятих, погоджених або затверджених страховиком або об’єднанням страховиків.

Але на підставі п. 1 ст. 32 Закону Російської Федерації від 27 листопада 1992 року «Про організацію страхової справи» та п. 4.1 Умов ліцензування страхової діяльності на території Російської Федерації від 19 травня 1994 року [508] страховик зобов’язаний розробити і надати в орган страхового нагляду Правила страху­вання по кожному виду страхування, інакше йому буде відмовлено у видачі ліцензії.

З огляду на це, стверджує Ю. Б. Фогельсон, Правила страху­вання затверджуються страховиком або об’єднанням страховиків, а в органі страхового нагляду вони лише депонуються, з метою конт­ролю за страховою діяльністю [518, с. 141].

З огляду на те, що Правила страхування за своєю юридич­ною природою є локальним нормативним актом страхової компанії й повинні враховувати особливості її діяльності стосовно надання послуг із певного виду страхування, вони (Правила) мають бути за­тверджені компетентним органом страховика.

Стаття 17 Закону України «Про страхування» визначає перелік істотних умов, які мають бути відображені в Правилах страхування.

У Правилах необхідно насамперед визначити об’єкти, які страхова компанія приймає на страхування.

Кожна страхова компанія на підставі ст. 4 Закону України «Про страхування» у Правилах детально визначає види страхових по­слуг, які вона пропонує страхувальнику, тобто той перелік об’єктів, відповідно до яких за умови настання страхового випадку страхо­вик повинен сплатити страхове відшкодування.

Так, наприклад, п. 2.1 Правил добровільного страхування ві­дповідальності автоперевізника й експедитора ACK «Енергополіс», затверджених Головою Правління 18 червня 1998 року [268], перед­бачає в якості об’єкта страхування майновий інтерес Страхувальника (перевізника чи експедитора), пов’язаний із відповідальністю перед власником вантажу внаслідок невиконання своїх обов’язків повніс­тю чи частково, що призвело до повної чи часткової загибелі ван­тажу або його втрати чи пошкодження, або затримки в доставці ва­нтажу, які сталися з моменту прийняття вантажу до перевезення і до моменту його здачі вантажоодержувачу, а також прострочення у доставці вантажу, прийнятого до перевезення.

В узагальненому вигляді об’єктом страхування є певні стра­хові ризики, які пов’язані з майновою шкодою, що завдана страхува­льником або страхувальнику (залежно від того, що було застрахова­но - ризик страхувальника чи його відповідальність) і відшкодуван­ня за яку при настанні страхового випадку, передбаченого договором страхування, має сплатити страхова організація.

У Правилах страхування необхідно чітко визначити перелік страхових випадків (ризиків), тобто певних подій, із настанням яких виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми. Також можлива ситуація, коли страховик у Правилах страхування робить посилання на інші документи, які ретельно тлумачать окремі положення і які немає необхідності включати до тексту Правил страхування.

Так, у п. З «Страхові випадки (ризики)» Правил страхування вантажів ACK «Енергополіс», затверджених Головою правління 21 червня 1999 року, зазначено, що страхування може здійснювати­ся за однією з нижче перелічених умов:

-              «з відповідальністю за всі ризики» (аналогічно типу «А» «Застережень про страхування вантажів Інституту Лондонських Страховиків») (СБ. 252 1/1/82).

За таких умов підлягають відшкодуванню: а) збитки від пошкодження і повної загибелі всього чи частини застрахованого вантажу, що відбулися з будь-якої причини; б) збитки, витрати і внески по загальній аварії;

-              «з обмеженою відповідальністю» (аналогічно типу «В» «Застережень про страхування вантажів Інституту Лондонських Страховиків») (СБ. 253 1/1/82).

За таких умов підлягають відшкодуванню збитки від повної загибелі або пошкодження всього чи частини застрахованого ван­тажу внаслідок чи з причин: а) пожежі або вибуху; б) посадки на мілину, викидання на берег, потоплення чи перевертання судна, лі­хтера або баржі; в) перекидання чи сходження з рейок наземних за­собів перевезення; г) зіткнення чи контакту судна, ліхтера чи баржі або будь-якого іншого транспортного засобу з будь-яким зовнішнім об’єктом, крім води; д) розвантаження вантажу в порту лиха; е) зем­летрусу, виверження вулкану чи удару блискавки; є) змиву вантажу хвилею чи викидання палубного вантажу за борт з метою врятування судна; ж) проникнення морської, озерної чи річкової води в судно, ліхтер чи баржу, інші транспортні засоби, контейнер чи місце збері­гання; з) повної загибелі цілого місця вантажу в результаті падіння за борт або упущеного під час розвантаження чи навантаження. За Договором, укладеним на цих умовах, підлягають відшкодуванню збитки, витрати і внески по загальній аварії;

- «мінімальне покриття» (аналогічно типу «С» «Застережень про страхування вантажів Інституту Лондонських Страховиків») (СБ. 254 1/1/82).

За таких умов підлягають відшкодуванню збитки від повної загибелі або пошкодження всього чи частини застрахованого ван­тажу внаслідок чи з причин: а) пожежі або вибуху; б) посадки на мілину, викидання на берег, потоплення чи перевертання судна, лі­хтера або баржі; в) перекидання чи сходження з рейок наземних за­собів перевезення; г) зіткнення чи контакту судна, ліхтера чи баржі або будь-якого іншого транспортного засобу з будь-яким зовнішнім об’єктом, крім води; д) розвантаження вантажу в порту лиха; е) ви­кидання палубного вантажу за борт з метою врятування судна. За Договором, укладеним на цих умовах, підлягають відшкодуванню збитки, витрати і внески по загальній аварії.

Оскільки на підставі Правил укладаються договори страху­вання, які за своєю природою є двосторонніми, то в них (Правилах) необхідно зазначити права й обов’язки сторін за договором (стат­ті 18, 19 Закону України «Про страхування») із вказівками на спе­цифічні особливості щодо конкретних правовідносин, що знайшли своє відображення у Правилах страхування.

У Правилах можуть бути передбачені також і інші зобов’я­зання сторін, що не зазначені у згаданих вище статтях Закону, але за умови, якщо вони не суперечать положенням чинного законодав­ства України.

Статтею 17 Закону України «Про страхування» передбачено, що в Правилах повинні відображатися положення щодо порядку укладання договору страхування.

Стаття 18 Закону встановлює, що договір страхування на­бирає чинності, тобто вважається укладеним, із моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Нерідко в договорах страхування можна зустріти положення про те, що договір вважається укладеним із моменту його підписання сторонами, а з моменту надходження першого страхового платежу на розрахунковий рахунок страховика він силу набуває чинності, тобто є угодою з відкладальною умовою [44, с. 48].

Такий стан справ на практиці нерідко призводить до виник­нення суперечок між страховиками і страхувальниками з приводу набрання чинності договором страхування, зокрема, коли страховий випадок настав у період між укладанням договору страхування і пе­рерахування страхувальником сум страхового платежу на розрахун­ковий рахунок страхової компанії.

З огляду на викладене вище та з метою уникнення суперечок між суб’єктами страхових правовідносин, вважаємо за доцільне за­значати в Правилах страхування положення про те, що договір стра­хування набирає чинності з моменту надходження страхового плате­жу (або його першої частини) на розрахунковий рахунок страховика.

У Правилах страхування має бути встановлений порядок визначення страхової суми і страхового внеску. Страховою сумою є обумовлена договором страхування грошова сума, у межах якої страховик виконує свої зобов’язання за договором страхування.

Так, у п. 6 Правил страхування цивільної відповідальності приватних нотаріусів перед третіми особами ACK «Енергополіс», затверджених Головою правління 18 червня 1998 року [269], страхо­вою сумою визначається обумовлена договором страхування грошо­ва сума, в межах якої страхова компанія виконує зобов’язання, прийняті на себе за договором страхування.

При визначенні страхової суми страхувальник повинен вра­ховувати вимоги чинного законодавства України, які встановлюють мінімальну страхову суму для страхування професійної відповіда­льності приватних нотаріусів при заподіянні шкоди третім особам (на підставі ч. 2 ст. 28 Закону України «Про нотаріат») на момент укладення договору страхування.

Страховим внеском є плата за вказане страхування, яку стра­хувальник зобов’язаний внести на розрахунковий рахунок страховика у строки, обумовлені договором страхування (ст. 9 Закону України «Про страхування»).

Стаття 16 Закону України «Про страхування», в якості основ­ного моменту, який повинен бути зазначений у Правилах страхування, визначає положення щодо виплати страховою організацією страхо­вих сум і страхового відшкодування, виплата яких за законодавством України здійснюється лише у грошовій формі.

При вирішенні цієї проблеми законодавець Росії пішов іншим шляхом. У ст. 10 Закону Російської Федерації «Про організацію страхової справи в Російській Федерації» від 27 листопада 1992 року № 4015-1, у редакції від 31 грудня 1997 року № 157/ФЗ зазначено, що умовами договору страхування може передбачатися заміна страхової виплати компенсацією шкоди в натуральній формі в межах суми страхового відшкодування.

Аргументи щодо існування вказаної норми наводить М. Я. Ши- мінова у своїй праці «Основи страхового права Росії». Вона, зокрема, зазначає: «беручи до уваги особливості нинішнього періоду, дефіцит послуг, завдання розширення сервісного обслуговування, що нада­ється страховими організаціями, підвищення його якості відповідає інтересам страхувальників. При цьому не слід забувати, що вказані послуги не підміняють зобов’язання страхової організації по сплаті страхового відшкодування (сум), а розширюють їх (зобов’язань) коло» [560, с. 22].

Вважаємо, що позиція законодавця Російської Федерації є найбільш обґрунтованою, оскільки дозволяє максимально ефектив­но захистити інтереси всіх учасників страхових правовідносин.

Наприклад, при страхуванні вантажу від ризиків, пов’язаних із протиправними діями третіх осіб (крадіжка), до страховика після виплати страхового відшкодування може перейти право власності на вантаж, у випадку відмови від нього вантажоотримувача (п. 11.6.4 Правил страхування вантажів ACK «Енергополіс»), розпорядження яким, за законодавством України, дещо обмежене, оскільки ст. 2 Закону України «Про страхування» передбачає, що предметом без­посередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

З огляду на те, що безпосередньо реалізацією вантажу стра­хова компанія займатися не може, і, як правило, страховики не ма­ють можливості утримувати вантаж, вони повинні укласти догово­ри на реалізацію майна, або оренди складських приміщень з іншими суб’єктами господарювання, що може призвести до небажаних ви­трат. Тому спрямування зазначеного майна на відшкодування стра­хового випадку дасть змогу вирішити низку питань.

Із вказаною метою пропонуємо ст. 8 Закону України «Про страхування» доповнити ч. 5 такого змісту:

«За погодженням сторін умовами договору страхування мо­же передбачатися заміна виплати страхового відшкодування (сум) компенсацією шкоди в натуральній формі в межах суми страхового відшкодування».

Протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про на­стання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової ви­плати або страхового відшкодування страхувальнику. Зазначений обов’язок страховика реалізується через призму ознаки плановості договору добровільного страхування у сфері господарювання. Адже при виникненні страхового випадку, який навіть і зовні має ознаки страхового, автоматично обов’язок страховика щодо сплати страхо­вих сум (страхового відшкодування) страхувальнику не виникає. Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України «Про страхування» здійс­нення страхових виплат і виплата страхового відшкодування про­водиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначе­них умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

При цьому складання страхового акта (аварійного сертифіка­та), за усталеною практикою, як остаточного внутрішнього докумен­та страховика, що визнає випадок страховим та в якому зазначається сума страхової виплати (страхового відшкодування) та строк її спла­ти, здійснюється переважно на підставі висновку фахівця (оцінювача шкоди) та документів, що зібрані страховою компанії за результата­ми страхового розслідування події, що має ознаки страхової.

Відповідно до ч. З ст. 25 Закону України «Про страхування» страховик та страхувальник мають право залучити за свій рахунок аварійного комісара до розслідування обставин страхового випадку. Страховик не може відмовити страхувальнику в проведенні розслі­дування і повинен ознайомити аварійного комісара з усіма обстави­нами страхового випадку, надати всі необхідні матеріальні докази та документи.

У разі необхідності страховик або Моторне (транспортне) страхове бюро можуть робити запити про відомості, пов’язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також можуть самостійно з’ясовувати причини та обставини страхового випадку (ч. 4 ст. 25 Закону України «Про страхування»).

Крім того, для підтвердження настання страхового випадку за окремими видами страхування законодавство вимагає наявності рішення суду^[31].

Аналіз практики здійснення страхової діяльності та наведених норм чинного страхового законодавства України доводить, що зо­бов’язання страховика щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування не виникають автоматично, на підставі заяви страху­вальника про настання страхового випадку. Страховик, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про страхування», зобов’язаний оформити документи щодо резервування відповідних сум страхового відшкодування у разі визнання випадку страховим. Так, відповідно до ст. 31 Закону України «Про страхування» страховики зобов’язані формувати і вести облік страхових резервів. Розпорядження Держа­вної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про затвердження Правил формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування, іншими, ніж страхування життя» від 17 грудня 2004 року № 3104 чітко визначає порядок формування резерву заявлених, але не виплачених збитків. Наведені положення чинного страхового законодавства характеризують особливості внут- рішньофірмового планування страховика як сторони за договором добровільного страхування у сфері господарювання.

При настанні страхового випадку здійснити страхову випла­ту або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Теорія страхового права визнає наведене зобов’язання стра­ховика головним [577, с. 39; 420, с. 97; 71, с. 60]. Адже зобов’язання щодо страхової виплати знайшло своє втілення у понятті договору страхування, закріпленому у ст. 16 Закону України «Про страху­вання», тау ст. 354 ГК України.

Крім того, наведене зобов’язання страховика тісно пов’язано із принципом страхової справи «виплати страхової суми (страхово­го відшкодування) у розмірі фактичним збитків».

Унаочнити реалізацію цього принципу можна на підставі узагальненої судової практики розгляду цивільних справ, що виника­ють із договорів страхування. Верховний Суд України у Листі «Про судову практику розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування» від 19 липня 2011 року вказує, що, визначаючи розмір заподіяної шкоди при страхуванні наземного транспорту, суди у разі виникнення спору щодо визначення розміру заподіяної шкоди, як правило, виходять із фактичної (реальної) суми, встановленої ви­сновком судової автотоварознавчої експертизи або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводив­ся ремонт автомобіля. При цьому нерідко до виплати заявляється сума ремонту автомобіля з урахуванням податку на додану вартість (далі - ПДВ). Зазначена сума, виходячи з умов договорів, укладених на підставі чинного законодавства, та правил, розроблених кожною страховою компанією, виплачується останньою або стягується судом після надання документів про такі витрати. Судам у таких випадках слід з’ясувати наявність двох обставин: 1) фактичне здійснення ре­монту автомобіля; 2) чи зареєстрований надавач послуг із ремонту автомобіля є платником ПДВ.

Крім того, постановивши стягнути страхове відшкодування, суди не завжди звертають увагу, що страхові компанії зазвичай в умо­вах договору не беруть на себе відповідальність за втрату товарного вигляду транспортного засобу та до розміру страхового відшкоду­вання включають відсоток зносу. Інколи суди не звертають уваги на франшизу та її розмір, встановлений відповідно до умов договору.

Проте, як зазначає В. Ю. Абрамов, аналізоване зобов’язання страховика щодо виплати страхового відшкодування не є безумов­ним, з огляду на те, що його виконання обумовлюється однією сут­тєвою обставиною - настанням страхового випадку [9, с. 485].

Наведене зобов’язання страховика корелюється з його правом відмовити у виплаті страхового відшкодування у передбачених зако­ном випадках.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про страхування» під­ставою для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування є:

1)             навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов’язані з виконан­ням ними громадянського чи службового обов’язку, в стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або захисту майна, життя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, встанов­люється відповідно до чинного законодавства України;

2)             вчинення страхувальником-громадянином або іншою осо­бою, на користь якої укладено договір страхування, умисного зло­чину, що призвів до страхового випадку;

3)             подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

4)             отримання страхувальником повного відшкодування збит­ків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні;

size=2 color=black face="Times New Roman">5)            несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страхо­викові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

6)             інші випадки, передбачені законодавством України.

Рішення про відмову у страховій виплаті приймається страхо­виком у строк, не більший передбаченого правилами страхування, та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови.

Відмову страховика у страховій виплаті може бути оскаржено страхувальником у судовому порядку.

Негативний фінансовий стан страховика не є підставою для відмови у виплаті страхових сум (їх частин) або страхового відшко­дування страхувальнику.

Відповідно до п. З ч. 1 ст. 20 Закону України «Про страхуван­ня» страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійс­нення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування. Доречно зазначити, що за практи­кою закріплення страхових правовідносин на страховому ринку України вказана норма практично не застосовується.

Відшкодувати витрати, понесені страхувальником при на­станні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору. Практика реалізації страхо­вих правовідносин у сфері господарювання доводить, що ця норма, як правило, рідко знаходить свою реалізацію у договорах страхуван­ня. Проте у разі її закріплення в Договоріпри настанні страхового випадку відшкодовуються необхідні та доцільні витрати Страхува­льника, здійснені з метою запобігання або зменшення розміру шко­ди, тобто мінімізації збитків, а також понесені Страхувальником судові витрати.

Тримати в таємниці відомості про страхувальника та його майновий стан за винятком випадків, передбачених законодавством України. Фактично йдеться про «таємницю страхування» як певну правову категорію. Чинне законодавство України поняття «таємниця страхування» не мітить.

Проте ст. 40 Закону України «Про страхування» встановлює, що посадові особи Уповноваженого органу у випадку розголошення в будь-якій формі відомостей, що є таємницею страхування, несуть відповідальність, передбачену законом.

Фактично норма вказаної статті поширюється виключно на працівників Уповноваженого органу, проте всі питання збереження таємниці страхування страховиком у правовідносинах із добровіль­ного страхування у сфері господарювання повинні бути відзначені безпосередньо в договорі страхування. Натомість, виходячи із поло­жень чинного законодавства України, страхова компанія фактично не несе відповідальності за розголошення інформації, яка становить таємницю страхування, третім особам.

Конфіденційна інформація щодо діяльності та фінансового стану страхувальника - клієнта страховика, яка стала відомою йому під час взаємовідносин із клієнтом чи з третіми особами при про­вадженні діяльності у сфері страхування, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є таємницею страхування.

Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить таємницю страхування, надається страховиком у таких випадках:

-              на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

-              на письмові вимоги суду або за рішенням суду;

-              органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції Держав­ної податкової адміністрації України на їх письмову вимогу стосов­но операцій страхування конкретної юридичної або фізичної особи за конкретним договором страхування у разі порушення криміналь­ної справи щодо даної фізичної або юридичної особи;

-              центральному органу виконавчої влади з питань фінансово­го моніторингу відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму».

Обмеження стосовно одержання інформації, що містить таєм­ницю страхування, не поширюються на службовців Уповноваженого

органу, які в межах повноважень, наданих цим Законом, здійснюють державний нагляд за страховою діяльністю, а також органи державної податкової та митної служби у разі подання їм інформації на запит, зроблений відповідно до положень Податкового кодексу України.

Проект закону України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» (нова редакція)» від 19 грудня 2011 року № 9614 по-іншому підходить до розуміння таємниці страхування та роз­ширює коло осіб, на яких вимога щодо дотримання такої норми поширюється. Так, відповідно до ст. 48 страховик, члени органів управління та контролю страховика, аудитори, актуарії, інші особи, що працюють у страховика, зобов’язані зберігати у таємниці будь- яку інформацію про страхувальника, застрахованих осіб та третіх осіб, які мають відношення до договору страхування, про яку їм ста­ло відомо у зв’язку з виконанням їх функцій. Зазначені у цій частині особи не можуть використовувати інформацію про страхувальника, застрахованих осіб та третіх осіб, які мають відношення до договору страхування, для власних потреб або на користь іншої особи, в інший спосіб, ніж для виконання своїх функцій у страховику.

Зобов’язання, зазначені у ч. 1 цієї статті, поширюються та­кож на страхових та перестрахових посередників та їх працівників.

Усі працівники, члени органів управління та контролю стра­ховика повинні підписати декларацію про збереження таємниці страхування. Ця вимога поширюється також на страхових та пере­страхових посередників та їх працівників.

З огляду на актуальність питання закріплення положень про таємницю страхування у договорах добровільного страхування та неоднозначність законодавчого підходу до врегулювання цього пи­тання, суб’єкти страхової діяльності самостійно зазначають вказану умову у договорах страхування та визначають його поняття. Так, приватне акціонерне товариство «Страхова компанія “Українська страхова група “Життя”» (ПрАТ «СК “УСТ “Життя”») у договорах добровільного страхування життя визначає таємницю страхування як конфіденційну інформацію щодо діяльності та фінансового стану Страхувальника - клієнта Страховика, яка стала відомою Страховику під час взаємовідносин із Страхувальником чи з третіми особами при провадженні діяльності у сфері страхування, розголошення якої мо­же завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту [378].

Законодавство встановлює, що умовами договору страхуван­ня можуть бути передбачені також інші обов’язки страховика.

До обов’язків страхувальника, згідно зі ст. 21 Закону України «Про страхування», належать:

Своєчасно вносити страхові платежі. Цей обов’язок стра­хувальника в теорії страхового права визнається головним [577, с. 37; 420, с. 97; 71, с. 60; 9, с. 1]. Відповідно до ч. З ст. 18 Закону України «Про страхування» договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування. З огляду на зазначену норму можна гово­рити про законодавчо визначений момент виникнення страхових правовідносин, і як наслідок - момент, з якого страховою компанією надається страховий захист майновим інтересам страхувальника. На­явність вказаного факту (внесення страхового платежу в повному обсязі або його першої частини) фактично обумовлює зобов’язання страховика щодо виплати страхового відшкодування у разі настання випадку, який на підставі відповідних документів, складених стра­ховиком та учасниками інфраструктури ринку страхових послуг (за необхідності), при проведенні процедури розслідування страхо­вого випадку може бути визнаний страховим.

Відповідно до аналізованої норми, договором страхування може бути передбачено інший момент набуття чинності договором страхування - з моменту підписання. За таких умов внесення стра­хового платежу може бути відтерміновано у часі. При цьому в разі настання страхового випадку в період між підписанням договору страхування (набуттям ним чинності) та днем внесення страхового платежу зобов’язання страховика щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування є незаперечними.

У випадках, коли за умовами договору страхування передба­чено внесення страхового платежу частинами, на практиці виника­ють спірні питання щодо обсягу виплати страхового відшкодування страхувальнику. У разі настання страхового випадку в період після внесення першої (чергової) частини страхового платежу і до моменту внесення його в повному обсязі, як правило, застосовуються одна із двох схем: 1) страхувальнику пропонується внести недовнесену ча­стину страхового платежу до моменту отримання страхової випла­ти; 2) сума недоотриманого страхового платежу вираховується із загальної суми страхового відшкодування. Вказані процедури, роз­рахунки та схеми повинні бути зазначені в Правилах страхування, погоджені між сторонами страхового правовідношення у договорі страхування, та у разі застосування другої схеми повний розрахунок страхового відшкодування із вирахуваною сумою страхового плате­жу (його недонесеної частини), як правило, відзначається у страхо­вому акті страховика.

При цьому законодавством передбачені певні наслідки не­сплати страхувальником страхових платежів (частини страхового платежу) у встановлені договором строки. Так, відповідно до п. З ч. 1 ст. 28 Закону України «Про страхування» договір страхування може бути достроково припинений у разі несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки. При цьому до­говір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою ви­могою страховика протягом десяти робочих днів із дня пред’явлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено умовами договору.

За переконанням В. Ю. Абрамова, встановлюючи викладені правила щодо несплати страхувальниками страхових платежів (черго­вого страхового платежу) законодавець цим вносить паритет у взає­мовідносини страхового правовідношення, надаючи страховику право на примусове утримання несплаченої у строк частини страхового платежу [9, с. 1; 485, с. 150; 487, с. 103]. Необхідність у наданні стра­ховику вказаних повноважень зумовлюється економічною сутністю страхування, складовою частиною якої є вартість страхової послуги. З огляду на те, що страхова послуга є грошовою послугою, вартість якої встановлюється в певній пропорції від загального розміру стра­хової суми, у разі виникнення обставин, що зобов’язують страховика сплатити страхове відшкодування, страховик повинен отримати за це оплату за страхову послугу в повному обсязі.

У певних випадках на практиці застосовується правило про­порційної виплати страхового відшкодування до суми внесеного страхового платежу (його частини). Так, наприклад, якщо до момен­ту настання страхового випадку страхувальником було внесено ЗО % страхового платежу, страховик може сплатити лише ЗО % від суми завданого страхувальнику збитку. При цьому така схема на практиці застосовується рідко, проте, на нашу думку, можливість її застосу­вання повинна бути відзначена в договорі страхування і погоджена сторонами.

На нашу думку, такі схеми практичного застосування поло­жень про виплату страхового відшкодування у разі внесення стра­хового платежу частинами спрямовані на захист майнових інтересів добросовісних страхувальників, які сплатили страхові платежі у пов­ному обсязі, за рахунок яких сформовано страховий фонд (страхові резерви), що відповідають обсягу прийнятих страховою компанією на себе зобов’язань за договорами страхування або в силу закону.

При укладанні договору страхування надати інформацію страховикові про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику. Вказане зобов’язання стра­хувальника пов’язане із принципом страхування, який має назву «найвища довіра сторін», зміст і сутність якого була розглянута на­ми у підрозділі 1.2 цієї роботи.

Зобов’язання страхувальника щодо інформування страхови­ка про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, існують як на стадії виникнення страхо­вого правовідношення (у момент укладення договору страхування), так і наявність таких фактів може впливати на його зміну. Адже зміна ризику (ступеня ризику) у бік його підвищення може потягну­ти за собою настання страхового випадку, який не був обрахований актуаріями при укладенні договору страхування на інших умовах ри- зиковості. Крім того, ступінь ризику певного страхового правовід­ношення впливає на розмір страхового тарифу і, як наслідок, на ціну договору страхування: чим вище ризик (тобто можливість настання страховий випадку), тим вище страховий тариф (страховий платіж).

Зміна страхового ризику в період дії договору страхування у бік його зменшення, відповідно до ч. 1 п. 5 до ст. 20 Закону України «Про страхування», породжує зобов’язання страховика за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страхо­вий ризик, або збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування. Під переукладенням договору страхування на практиці йдеться: про зменшення страхового тарифу, як наслідок - зменшення страхової суми за договором страхування, що зумовлює необхідність повернення надмірно сплачених страхових платежів. Проте може бути застосований і інший підхід - у переукладеному договорі страхування зазначається оновлена страхова сума, що відповідає ва­ртості предмета договору страхування, оновлений страховий платіж (зменшений), але для уникнення процедур із повернення надмірно сплаченого страхового платежу термін дії договору страхування мо­же бути подовжений пропорційно тій сумі страхового платежу, яка підлягала поверненню.

Повідомити страховика про інші чинні договори страхуван­ня щодо цього об ’єкта страхування. Наведене зобов’язання страху­вальника пов’язане з ч. 17 ст. 9 Закону України «Про страхування», відповідно до якої страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. У разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого пре­дмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій самій частці від визначених за страховою подією збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування.

Згідно зч. 19 ст. 9 вказаного Закону, якщо майно застрахо­ване у кількох страховиків і загальна страхова сума перевищує дій­сну вартість майна, то страхове відшкодування, що виплачується усіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний страховик здійснює виплату пропорційно розмі­ру страхової суми за укладеним ним договором страхування.

Повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, передбачений умовами страхування. У Листі Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ, що виникають із договорів страхування» від 19 липня 2011 року зазна­чено, що виникають спірні питання стосовно застосування вимог п. 5 ч. 1 ст. 989 ЦК України та ч. 1 п. 5 ст. 21 Закону України «Про страхування» щодо неповідомлення страховика про настання стра­хового випадку у строк, встановлений договором, і створення йому в такий спосіб перешкод у визначенні обставин, характеру та розмі­ру збитків.

Юридичним наслідком невиконання страхувальником цього обов’язку є відмова страховика у здійсненні страхової виплати від­повідно до п. 5 ч. 1 ст. 991 ЦК України та ч. 1 п. 5 ст. 26 Закону Укра­їни «Про страхування». Відповідно до зазначених норм страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі не­своєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те при­чин про настання страхового випадку.

На переконання Верховного Суду України факт порушення страхувальником визначеного договором страхування строку по­дання документів, що стосуються страхового випадку, за наявності факту своєчасного повідомлення страховика про настання страхо­вого випадку не може бути підставою для відмови від здійснення страхової виплати.

Виходячи зі змісту цих норм, можна дійти висновку, що коли виникає страховий випадок, страховик зобов’язаний виплатити стра­хове відшкодування, а інші умови договору є підставою для відмови лише в тому випадку, якщо таке порушення положень договору стра­хувальником перешкодило страховику переконатися, що ця подія є страховим випадком, і має оцінюватись окремо у кожному випадку.

Зокрема, несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку саме по собі не може бути підставою для відмови від страхового відшкодування, а лише в тому випадку, коли воно по­збавляє страховика можливості дізнатися, чи є ця подія страховим випадком, тобто якщо буде доведено, що відсутність у страховика відомостей про це могла вплинути на його обов’язок виплатити страхове відшкодування [378].

Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов’язки страхувальника.

На нашу думку, окремо слід розглянути питання щодо пере­ходу до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідаль­ної за заподіяні збитки. Відповідно до ст. 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодуван­ня за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. До страховика, який виплатив страхове відшко­дування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Якщо дії третьої особи, якими страхувальнику спричинені збитки, є страховим випадком, то у такого потерпілого (страхуваль­ника за договором страхування) є дві можливості відшкодування шкоди: за рахунок безпосереднього заподіювана шкоди; за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування. Право вибору належить самому потерпілому.

У Листі Верховного Суду України передбачено, що перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією.

При суброгації нового зобов’язання із відшкодування збит­ків не виникає - відбувається заміна кредитора: потерпілий (а ним є страхувальник або вигодонабувач) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого. За результатами ви­вчення матеріалів Верховний Суд доходить правильного висновку, що суди нерідко не розрізняють поняття «регрес» та «суброгація».

Регрес і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договорами обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду, у разі, коли ця шкода заподіяна життю та здоров’ю умисно, а також унаслідок вчи­нення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону - ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування».

Проте між зазначеними поняттями існують відмінності. За суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов’язків іншої особи у кон­кретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхува­льник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. При регресі од­не зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.

Ці інститути мають різний режим правового регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації відповідно до ст. 993 ЦК України встановлений особли­вий правовий режим.

Слід також зазначити, що оскільки при суброгації відбува­ється заміна особи в зобов’язанні та враховуючи, що відповідно до ст. 515 ЦК України заміна кредитора не допускається у зобов’я­заннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, відповідно, при укладенні договору особистого страхування у страховика немає пра­вових підстав для стягнення виплаченої страхувальнику (вигодона- бувачу) страхової виплати у порядку суброгації. Тобто суброгація може застосовуватися лише до майнового страхування [378].

Проведене дослідження змісту страхових правовідносин до­вело наявність специфіки прав та зобов’язань учасників таких право­відносин з огляду на особливість страхової діяльності та майнових інтересів страхувальників у сфері господарювання.