Страхові правовідносини і предмет страхового права. Місце і роль страхового права в системі права України

Визначальну роль у формуванні суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання галузевих юридичних наук, відіграють правові норми.

Структурний аспект системи права проявляється в тому, що норми, які входять до неї, утворюють єдине ціле, яке за змістом норм поділяється на відповідні взаємопов’язані частини [38, с. 83], та пере­бувають між собою у відповідній ієрархії [140]. Ця ієрархія впливає на побудову як усієї системи права, так і її окремих елементів, певних правових сукупностей.

Ієрархія систем є явищем не стільки конкретним, скільки уяв­ним. В її основу покладено принци аналізу відповідних теорій, фор­мування певної умовної впорядкованої шкали, на яку вони проек­туються за ознакою їх відношення до потоків вхідної інформації. Для розуміння сутності побудови ієрархії систем взагалі та системи права зокрема доречно згадати вислів М. К. Мамардашвілі, який зазначив, що природною умовою розуміння сутності будь-якого конкретного предмета (системи права) є впорядкованість, але впоряд­кованість не стільки самого предмета, скільки мислення [196, с. 147]. Адже в організованому мисленні, всередині якого можуть бути сформульовані закони залежності, можливо говорити про щосьупо- рядковане, про конкретні, одиничні речі, приписувати їм залежності та застосовувати до них мову закономірностей.

Вказане доводить, що ієрархія систем як процес сприйняття конкретного явища може будуватися і змінюватися залежно від підс­тав виникнення, спеціальних умов, ознак, функцій і принципів його існування.

Важливими положеннями системних уявлень про право, які можуть дати нові знання про нього, є положення про ієрархію струк­тур системи. Ієрархія структур системи полягає в тому, що будь-яка система (як, наприклад, право) може бути поділена на елементи, сукупності елементів. Кожній такій сукупності відповідає своя структура зв’язків [468]. З огляду на це, логічним вбачається те, що кожна система має безліч структур, які об’єктивно взаємопов’язані між собою та утворюють певну ієрархію.

Вважаємо, що наведене розуміння структури системи права домопоже при визначенні місця страхового права у системі права України відійти від її класичного сприйняття як тріади елементів.

Методологічною основою побудови концепції страхового права виступає принцип системності [466, с. 40; 543, с. 32; 482, с. 199; 480, с. 314]. Дослідження права можливе лише при застосуванні системного підходу, з огляду на те, що сприйняття права як «внут­рішньо узгодженого явища» вимагає застосування до нього системно- структурних законів.

За усталеним підходом під системою розуміють відмежовану безліч взаємодіючих елементів [11, с. 17]. Відправним моментом сис­темного підходуможе бути визначення системи, яке навів В. С. Тюх­тій. Автор вказував, що система є безліччю пов’язаних між собою компонентів тієї чи іншої природи, впорядкована за відносинами, що володіє цілком визначеними властивостями. Ця безліч характе­ризується єдністю, яка виявляється у інтегральних властивостях і функціях.

Вказане безпосередньо пов’язано із системою права, яка є складною структурою галузей та інших правових сукупностей, що виконують певні функції, займають власне положення в системі та характеризуються поділом за різними ознаками. У господарсько- правовій літературі було звернено увагу на те, що особливе значення дослідження структури права має для усунення правових диспропор­цій, лакун, конфліктів норм тощо [38, с. 145]. Вказане вище вбача­ється слушним із позицій того, що у процесі розвитку системи пра­ва її структурні одиниці можуть трансформуватися в більш великі утворення (наприклад, інститут права у підгалузь, підгалузі в ком­плексну галузь).

Аналіз основних підходів до структури системи права вказує на умовність критеріїв її поділу. На цю проблематику у вітчизняній науковій юридичній літературі звертала увагу А. Г. Бобкова. Вона зазначила, що у багатьох випадках, коли предмет правового регу­лювання і галузі права, яка йому відповідає, склалися, всередині будь-яких суспільних відносин можуть бути виявлені такі риси й особливості, які вимагають спеціального регулювання, формування нових правових сукупностей і, можливо, виділення їх в окремі галу­зі (підгалузі) права [45, с. 252]. З цього приводу доречно згадати позицію О. А. Беляневич, яка слушно зазначила, що система права є соціальною системою, складний характер якої визначається не кількістю елементів - галузей права, а тим, що кожна галузь права виступає як система другого порядку, об’єднуючи правові інститути - системи третього порядку і т. д. [444, с. 163, 167].

Сучасні наукові дослідження доводять, що праву властиві різноманітні комбінації його складових частин, у ньому постійно виникають нові блоки, що не вписуються в традиційний поділ на галузі та інститути.

Зрозуміло, що сутність дискусійності питання про місце стра­хового права в системі права України пов’язана передусім з пробле­мою існування комплексних утворень у системі права. Адже переваж­на більшість сучасних науковців визнає за страховим правом ознаку комплексності [403; 14; 197; 113; 560, с. 3; 561; 473; 79]. На нашу дум­ку, поділ права на галузі, підгалузі, інститути, субінститути є суто механістичним, адже поділ об’єкта на окремі складові унаочнюєть­ся саме в класичних галузях права, проте при дослідженні питань комплексності в праві виявляється небезспірним [227, с. 35].

Доречно вказати, що крайньою позицією в науковій дискусії щодо структури системи права та її поділу на окремі правові сукуп­ності є точка зору тих вчених (зокрема М. К. Сулейменова), які вза­галі заперечують поділ права на галузі. На думку А. Г Діденка, ідея про відмову від галузей права є утопічною, адже галузі склалися, існують, діють, об’єктивовані, і вважати, що їх немає, це закривати очі на реальні факти [102]. У свою чергу, підхід відмови від поділу права на структурні елементи, як слушно зауважує М. В. Молодцов, рівносильний відмові від визнання його системного характеру, бо не може бути системи без певної внутрішньої організації, без струк­тури. На нашу думку, вказана полеміка доводить тезу про те, що поділ системи права на певні частини є виключно умовним.

За визначенням А. М. Васильєва, система права - це правова абстракція, яка слугує вираженням зв’язків і єдності правових норм, їх внутрішніх взаємозалежностей. Принциповим для розкриття зміс­ту цієї категорії є положення про об’єктивні підстави системи права, які полягають у економічних відносинах, у специфіці та предметних особливостях регульованих нормами права суспільних відносин [54, с.

Слід наголосити, що термін «страхове право» міцно увійшов до лексикону як вітчизняної, так і зарубіжної юридичної науки [6; 438; 549; 457; 135; 506; 560; 426; 34; 36; 116], проте вказане не сформу­вало єдиного наукового підходу до визначення місця страхового права в системі права та галузевої належності його норм.

У загальній концепції розуміння сутності страхового права можна виділити три підходи щодо місця страхового права у структурі системі права.

Страхове право - самостійна галузь права. На думку Є. М. Ме­на, як родоначальника вказаної наукової концепції, страхове право є галуззю права, яка спрямована на регулювання суспільних відно­син, що виникають у сфері страхування. Предметом страхового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припи­няються в галузі страхування. З огляду на це, предмет регулювання страхового права не збігається з предметом регулювання інших га­лузей права, що доводить його самостійність. Є. М. Мен вважав, що норми права, що регулюють різні галузі, які регулюють відповідні відносини у сфері страхування, не вписуються ні в одну з галузей публічного або приватного права [205, с. 9]. Критерієм виділення і побудови страхового права як самостійної галузі є, як правило, спе­ціальний вид діяльності, який і об’єднує всі правові нормативні акти. Прихильником вказаного напряму ще в 20-х роках XX століття був також С. А. Рибніков [417, с. 31].

Страхове право - підгалузь цивільного права. Засновником вказаної наукової школи був видатний цивіліст В. І. Серебровський. Основним аргументом на користь його теорії стало положення про те, що більшість норм права, що регламентують страхування та/або страхову діяльність, так чи інакше мають цивільно-правову, догові­рну (зобов’язальну) природу.

У свою чергу, О. А. Красавчиков зазначав, що «...стра­хування - це цивільно-правовий інститут, що складається з ком­плексу правових норм, які регулюють майнові та особисті немай- нові відносини, що виникають при створенні та використанні страхового фонду» [528, с. 21]. К. А. Граве і Л. А. Лунц також розгля­дали страхове право з цивільно-правових позицій [83, с. 9]. На їх дум­ку, відносини, що виникають у зв’язку з добровільним і обов’язковим страхуванням, регулюються страховим правом як галуззю цивільно­го права. Звідси випливає, що і складова частина (страхове право), і ціле (цивільне право) визнаються галузями права, у чому не можна не виявити суперечності. На нашу думку, у цьому твердженні чітко простежується конфлікт логічної побудови власної теорії.

Страхове право - комплексне правове утворення, яке за різ­ними науковими уявленнями розглядається або як комплексна галузь права, або як певна правова категорія, яка характеризується поєд­нанням приватноправових та публічно-правових засад.

На цю позицію пристала М. Б. Смирнова. За її твердженням, страхове право є комплексним правовим утворенням, яке має власний предмет регулювання - відносини у сфері страхування, однак викори­стовує різні методи правового регулювання: імперативний (у разі, коли закон встановлює обов’язковість страхування того чи іншого ризику) і диспозитивний (коли страхування ризику здійснюється за бажанням страхувальника).

На думку М. K Сулейменова, страхове право (так само як і банківське, біржове, валютне, інвестиційне) є комплексним правовим утворенням, покликаним регулювати різноманітні суспільні відноси­ни. З іншого боку, в орбіту правового регулювання залучені й окремі інститути цивільного права, а також правові інститути та юридичні норми інших галузей права (державного, адміністративного, фінансо­вого та ін.). Звідси випливає, що страхове право - це комплексна га­лузь (підгалузь), що поєднує норми публічного і приватного права.

За переконанням В. С. Бєлих і І. В. Кривошеева, страхове право є складовою частиною підприємницького права [36, с. 3]. При цьому В. С. Бєлих наголошує, що страхове право як комплексне утворення не має власного предмета і методу правового регулюван­ня в їх традиційному розумінні. Формування і розвиток страхового права відбувається на стику публічного і приватного права [37, с. 57]. У страховому праві публічні засади особливо проявляються у сфері обов’язкового страхування, державного регулювання страхової дія­льності, при реєстрації та ліцензуванні страхової діяльності, також при вжитті заходів впливу органом державного нагляду за страхо­вою діяльністю тощо.

Наявність страхового права як комплексної галузі вперше обґрунтував В. К. Райхер. На думку вченого, у процесі регулювання страхової охорони продуктивних сил суспільства і матеріального добробуту громадян суспільні відносини залишаються одночасно самостійними елементами різних галузей. Утворена при цьому га­лузь має єдність на основі самостійно існуючого предмета правового регулювання [403, с. 189]. Заслуговує на окрему увагу науковий під­хід В. І. Серебровського, який вказував, що страхове право не має самостійного характеру. Вчений вважав, що основну роль у системі страхового права відіграють саме норми цивільного (торгового) права. При цьому він справедливо зазначав, що всю сукупність пра­вових норм, що регулюються страховим правом, не можна вважати лише частиною цивільного або торговельного права. По суті, вче­ний розглядав страхове право як комплексне утворення, хоча цей термін і невикористав [426, с. 278-279].

У сучасному правознавстві все частіше робляться спроби об­ґрунтування страхового права як комплексної галузі права. Протягом тривалого періоду твердження В. К. Райхер про комплексний харак­тер галузі страхового права, підтримане іншими вченими, зокрема, Ю. К. Толстим, С. С. Алексєєвим, не піддавалося сумнівам. Так, на думку В. К. Райхер, поряд з існуванням базисних галузей права, які виділяються за предметом і методом, існують також комплексні галузі права, виділення яких відбувається тільки за предметом правового регулювання. На думку М. І. Козиря, комплексна галузь права - це наявність органічного комплексу двох факторів: 1) тісно пов’язаних між собою суспільних відносин як предмета правового регулювання; 2) методу правового регулювання, відповідного кож­ному виду відносин.

Прихильниками поглядів на страхове право як комплексну галузь права є також сучасні дослідники: М. Я. Шимінова і Л. I. Kop- чевська, М. Иолкін і Б. Тарабарінов. У ряді навчальних посібників із страхового права спостерігається чітка характеристика страхово­го права як комплексного утворення, що поєднує норми публічного і приватного права, яке не має власного предмета і методу правового регулювання в їх традиційному розумінні.

Доречно згадати наукову позицію С. А. Рибнікова, який за­значав, що обов’язкове страхування є інститутом публічного права, а добровільне страхування слід відносити до галузі приватного пра­ва [417, с. 12].

З огляду на наведене можна говорити про те, що страхове право є комплексним утворенням, яке поєднує публічно-правові та приватноправові засади, та слід наголосити на відсутності єдиного наукового підходу до визначення місця страхового права в системі права. Проте вказане дає змогу із впевненістю констатувати те, що певне правове утворення під назвою «страхове право» об’єктивно склалося. Саме це вимагає від науковців визначитися з місцем стра­хового права в системі права України.

На нашу думку, комплексний характер страхового права не викликає сумніву, проте намагання дослідників «розкласти» його по різних галузях суперечить основній меті проведених ними дослі­джень - визначення місця страхового права у структурі системи права. Безсумнівно, що страхові відносини за своєю юридичною природою поділяються на публічно-правові та приватноправові, і вказаний поділ має першочергове значення для визначення типу та методології право­вого регулювання, але не відповідає практичним потребам відособ­лення менш великих сукупностей правових норм у системі права. Са­ме це зумовлює необхідність пояснення правовою наукою змішаного (приватно-публічного) регулювання суспільних відносин [257, с. 121].

Виключно господарсько-правова концепція, яка передбачає комплексне застосування приватноправових та публічно-правових елементів регулювання страхових відносин з метою забезпечення балансу приватних і публічних інтересів, встановлення єдиного гос­подарського правового порядку при здійсненні страхової діяльності й реалізації страхових правовідносин та усунення можливих дис­пропорцій (конфліктів) при реалізації приватних і публічних інте­ресів, дає змогу визначитися з місцем та сутністю страхового права у структурі системи права України, яка характеризується ознакою комплексності.

Відомо, що головним системоутворюючим критерієм поділу права на певні структурні одиниці є наявність суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання. Наявність дискусії про предмет правового регулювання страхового права пояснюєть­ся складністю вирішення важливих теоретичних проблем, що вини­кають при здійсненні страхової діяльності та реалізації страхових правовідносин.

В юридичній науці предмет правового регулювання визна­ється матеріальним критерієм розмежування норм права, оскільки під ним розуміються якісно відокремлені групи суспільних відно­син, які за своїм глибинним економічним і соціально-політичним змістом вимагають окремого, самостійного і своєрідного юридич­ного впливу [481, с. 353-354]. При цьому на сьогодні не безспірною визнається думка про те, що предмет правового регулювання є єдиним визначальним критерієм для існування певної юридичної сукупності (галузі, комплексної галузі, підгалузі) у структурі системи права.

За визначенням Н. В. Сільченко, суспільні відносини це стабі­льні, стійкі, повторювані моменти спільної діяльності людей у різних сферах суспільного буття. З огляду на це, предмет правового регулю­вання, розглянутий крізь призму регулювання суспільних відносин нормами права, є ніщо інше, як закріплена в нормах права існуюча, сформована, стабільна і постійна структура людської діяльності, її окремих видів з метою її захисту від порушень, а також подальшого розвитку [431, с. 62].

На думку науковців, різноманітність видів та багатовектор- ність господарської діяльності є підставою для формування безлічі видів суспільних відносин. Саме господарська діяльність є гранич­ним поняттям, у межах якого окремі її види потребують поглибле­ного регулювання [38, с. 94], що слугує системоутворюючим крите­рієм для формування комплексних галузей та/або підгалузей права, зокрема, страхового.

Теорія страхового права визначає страхову діяльність як уре­гульовану нормами права господарську діяльність страхової органі­зації, що здійснюється на підставі ліцензії, по організації та безпосе­редньому наданню страхових послуг, яка пов’язана з формуванням, управлінням страховими фондами та здійсненням майбутніх страхо­вих виплат у разі настання страхових випадків, передбачених догово­ром страхування або чинним законодавством з метою захисту майно­вих інтересів страхувальників (застрахованих, інших третіх осіб).

З огляду на те, що страхова діяльність має свій предмет (по­кликана задовольняти серйозні суспільні потреби та виконувати важливі функції в суспільстві), вона потребує належного правового впорядкування, що і зумовило формування в Україні законодавства про страхову діяльність. Це спеціальне законодавство має свій спеціа­льний об’єкт регулювання - страхову діяльність, який (об’єкт регулю­вання) мусить бути чітко окреслений за змістом, колом осіб, умовами функціонування тощо.

Зрозуміло, що при реалізації страхових правовідносин у сфері господарювання виникає безліч видів суспільних відносин. У кон­тексті аналізованого питання доречно наголосити на тому, що класи­чний підхід до визначення страхових правовідносин розглядається на тлі науки цивільного права.

У галузевих наукових дослідженнях, спеціальній юридичній літературі [418; 509; 43; 424; 151; 174; 216; 250; 397; 427; 459; 474; 516; 533; 560] та в чинних нормативно-правових актах страхові від­носини розглядають як вид цивільно-правових відносин, які перева­жним чином мають зобов’язальний характер і виникають на підставі договору між страховим і страхувальником. Як наслідок, робиться висновок про те, що страхове право є інститутом цивільного права.

До наведених міркувань слід внести певні зауваження. На на­шу думку, науковий підхід, за яким страхові відносини визначають суто як цивільно-правові, є хибним.

Так, страхувальник - фізична особа (як головний учасник страхових цивільно-правових відносин), укладаючи договір страху­вання із страховиком, вступає з ним перш за все у фінансові правовід­носини щодо сплати страхових платежів. Крім того, фінансово-правові відносини виникають, зокрема: при достроковому припиненні дії до­говору страхування (коли страховик у порядку, передбаченому ст. 28 Закону України «Про страхування» та ст. 997 ЦК України, зо­бов’язаний повернути страхувальнику частину страхового платежу); при отриманні страхового відшкодування у разі настання страхового випадку; при необхідності внесення страхувальником наступної (чергової) частини страхового платежу у разі укладання договору страхування на умовах розстрочення платежу; при формуванні стра­ховиком страхових резервів тощо.

З точки зору фінансового права страхування - це сукупність фінансово-правових [курсив наш. -П. H.] норм, які регулюють відно­сини з формування цільових фондів грошових коштів, призначених для відшкодування збитків, завданих унаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характеру), передбачених законом та/або договором, шляхом розкла­дки суми збитків між учасниками формування цих фондів [570 с. 7].

На нашу думку, вказане визначення є занадто вузьким, адже вказує на страхування як фінансово-правову категорію виключно у разі акумуляції коштів страхового фонду (формування страхових резервів). Проте фінансово-правові норми встановлюють: вимоги до платоспроможності страховика; напрями цільового використан­ня коштів страхових резервів та порядок і принципи їх інвестуван­ня; контроль (нагляд) за фінансовою діяльністю страховиків; сплату податків та здійснення інших платежів до бюджету тощо.

Відносини публічно-правового характеру у сфері страхуван­ня виникають між страховиком і страхувальником у разі укладення договору обов’язкового страхування, адже за таких умов підставою виникнення страхових правовідносин є закон (норма права), а дого­вір (поліс страхування) лише їх закріплює.

Згідно зі ст. 126 Кодексу України про адміністративні пра­вопорушення України (далі - КУпАП) [158] у разі відсутності у страхувальника полісу обов’язкового страхування цивільної від­повідальності власників наземних транспортних засобів до нього можуть бути вжиті заходи адміністративного впливу і вказану групу відносин слід віднести до адміністративно-правових.

Страховик як безпосередній учасник страхових правовідно­син з метою належного здійснення страхової діяльності (надання страхових послуг) зобов’язаний дотримуватися обов’язкових про­цедур державної реєстрації та ліцензування, що зумовлює існування господарських правовідносин, які також знаходять свій прояв зок­рема при здійсненні державного нагляду за страховою діяльністю.

Зовнішньоекономічні відносини реалізуються при здійсненні операцій із перестрахування вже застрахованих ризиків у страхови­ків (перестраховиків) нерезидентів.

Наявність галузевих досліджень у страхуванні доводить та­кож хибність підходу віднесення страхового права виключно до ін­ституту цивільного права [478; 541; 20; 570; 576; 511; 91; 453; 504; 239; 95; 130].

На нашу думку, одним із недоліків наукового твердження про те, що страхові відносини є інститутом цивільного права, є те, що окремі науковці в рамках названого їм інститут виділяють певні конгломерати правових норм, які жодним чином не поіменовують, але які за всіма ознаками є окремими правовими інститутами. Так, В. П. Янішен, досліджуючи поняття і ознаки страхових правовідно­син в Україні та визначаючи страхове право як галузь цивільного права, розглядає окремі види правовідносин (страхування життя, страхування здоров’я на випадок хвороби, страхування від нещасних випадків, особисте страхування на транспорті, медичне страхування (безперервне страхування здоров’я), страхування майна, страхування фінансових ризиків, страхування відповідальності) [577], які за всіма ознаками є правовими інститутами, адже являють собою сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини, що пов’язані між собою, та не визначає їх в якості останніх. Таким чи­ном, фактично, за концепцією науковця, страхове право як інститут цивільного права містить у своєму складі окремі інститути, що не є правильно.

Проте було б украй хибним заперечувати існування страхо­вих цивільно-правових відносин як таких.

Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що об’єднання усіх суспільних відносин, що виникають при реалізації страхових відносин у сфері господарювання за ознакою мети - захисту майно­вих інтересів страхувальників, являють собою поняття страхових правовідносин у широкому розумінні. Проте чітке з’ясування сут­ності страхових правовідносин надасть нам розуміння цієї наукової категорії у вузькому сенсі, тобто як предмета конкретних галузей права, у складі яких такі відносини системно виникають і системно реалізуються та формують предмет страхового права. Вказаний під­хід вдало обґрунтувала А. Г. Бобкова, досліджуючи питання місця і сутності рекреаційного права в системі права України [45, с. 256]. На нашу думку, вказане можна унаочнити шляхом визначення основних інститутів, що притаманні зазначеним галузям права та які у сукуп­ності становлять предмет страхового права як комплексної підгалузі.

Так, у складі цивільного право можна виділити такі правові інститути: 1) інститут особистого страхування; 2) інститут майнового страхування; 3) інститут страхування відповідальності. Зокрема, у складі вказаних інститутів можна виділити підінститути, зокрема: страхування життя як підінститут інституту особистого страхуван­ня; страхування фінансових ризиків як підінститут інституту май­нового страхування; обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса як підінститут інституту страхування відповідальності тощо. Аналіз галузевих наукових до­сліджень [447; 223; 114; 171] також дозволяє виділити у структурі цивільного права інші (окремі) інститути, які становлять предмет страхового права як комплексної підгалузі.

У структурі фінансового права можна виокремити такі інсти­тути, які належать до предмета правового регулювання страхового права, зокрема: державного нагляду за організаціями-страховиками з приводу формування та розміщення страхових резервів; забезпе­чення фінансової платоспроможності страхових організацій (фон­дів); інвестицій для фінансування найбільш пріоритетних галузей народного господарства та регіонів; компенсації громадянам втрат від знецінення грошових заощаджень у BAT «Ощадбанк» та HACK «Оранта» [570, с. 7; 103, с. 17].

У структурі господарського права до інститутів, що становлять предмет правового регулювання страхового права, слід віднести: інститут суб’єктів страхової діяльності; інститут державного нагляду (контролю) за страховою діяльністю; інститут договору страхування; інститут банкрутства страховиків; інститут ліцензування страхово­го діяльності; інститут застосування заходів випливу до порушників страхового законодавства тощо [239; 541; 130;].

Наведене яскраво характеризує комплексний характер стра­хового права і відводить йому місце комплексної підгалузі трьох вказаний галузей права в системі права України.

З огляду на викладене вище предметом страхового права виступають урегульовані нормами права суспільні відносини щодо захисту майнових інтересів страхувальників шляхом надання страхо­вих послуг за рахунок сформованих страхових фондів, що форму­ються суб’єктами страхової діяльності з метою здійснення майбутніх страхових виплат у разі настання страхових випадків, передбачених договором страхування або чинним законодавством.

Слід звернути увагу на те, що не всі відносини, які пов’язані із захистом майнових інтересів заінтересованих осіб, можна назвати страховими. У контексті розгляду цього питання та окреслення відносин, які виникають у страховій діяльності, доречно торкну­тися проблеми розмежування та співвідношення таких категорій, як «страхування» та «соціальне страхування», які формують зміст відповідних правовідносин.

Відповідно до ч. 2 преамбули Закону України «Про страху­вання» дія вказаного Закону не поширюється на соціальне страху­вання. У свою чергу, наукові дослідження в галузі соціального страхування визначають його як форму соціального захисту населен­ня, систему заходів щодо матеріального забезпечення та соціального обслуговування у старості, на випадок тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття та в інших випадках, передбачених законодавством [95, с. 8].

При цьому фахівці наполягають на тому, що соціальне стра­хування - це складне економічне та правове явище, що еформою соціального забезпечення [курсив наш. - П. H.], яке, у свою чергу, є частиною соціального захисту [40; 271].

За механізмом реалізації соціальне страхування визнається основною формою захисту від соціально-економічних ризиків, тому що воно поширюється на економічно активне населення, тобто на осіб, які мають трудові доходи, що є підґрунтям для нарахування страхових внесків. Страхові внески акумулюються у страховому фонді, відокремленому від державного й місцевого бюджетів, з яко­го при настанні страхового випадку надається забезпечення.

Натомість при здійсненні страхової діяльності шляхом надання страхових послуг метою страхування є захист майнових інтересів страхувальників. Страхові внески страхувальників є основним джере­лом формування страхових резервів, які утворюються страховиками з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування).

Правосуб’єктність страхувальника у правовідносинах із соці­ального страхування виникає з моменту його реєстрації платником страхового внеску. За характером здійснюваної діяльності страхува­льників можна класифікувати на такі групи [19, с. 93]: ^робото­давці; 2) працівники; 3) фізичні особи - підприємці; 4) фізичні особи, які забезпечують себе роботою самостійно; 5) військовослужбовці та прирівняні до них особи; 6) фізичні особи, які виконують іншу суспільно корисну діяльність, тобто які виконують трудову або пов’язану з нею соціальну функцію. На відміну від страхових право­відносин, де страхувальниками визнаються юридичні особи та дієзда­тні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України. При цьому дієздатність страхувальників - фізичних осіб виникає з моме­нту їх повноліття, а правосуб’єктність страхувальників - юридичних осіб - з моменту їх державної реєстрації. Крім того, страхувальники можуть укладати із страховиками договори страхування на користь третіх осіб (застрахованих осіб, вигодонабувачів).

У правовідносинах із загальнообов’язкового державного со­ціального страхування страховиками виступають фонди загальноо­бов’язкового державного соціального страхування: 1) пенсійний; 2) накопичувальний; 3) страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими похованням; 4) медичного страхування; 5) від нещасних випадків на виробництві та профе­сійних захворювань; 6) на випадок безробіття. Слід звернути увагу та той факт, що представники науки права соціального забезпе­чення наголошують, що діяльність недержавних пенсійних фондів не є складовою системи загальнообов’язкового державного соціаль­ного страхування, оскільки через ці фонди здійснюють не пенсійне страхування, а пенсійне забезпечення, яке до того жне є державним [курсив наш. - П. H.] [19, с. 97].

Відповідно до Закону України «Про страхування» страхови­ками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонер­них, повних, командитних товариств або товариств із додатковою відповідальністю згідно із Законами України «Про господарські товариства» та «Про акціонерні товариства» з урахуванням особли­востей, передбачених Законом України «Про страхування», а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Крім того, відповідно до Закону України «Про внесен­ня змін до Закону України “Про страхування”» від 7 липня 2005 ро­ку [274], який набуває чинності через п’ять років після вступу України до COT (тобто у травні 2013 року) страховиками визнаватимуться зареєстровані Уповноваженим органом відповідно до цього Закону та законодавства України постійні представництва у формі філій іноземних страхових компаній, які також одержали у встановлено­му порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності (далі - філії страховиків-нерезидентів).

Теорія страхового права [243] в якості страхової компанії, яка згідно із законодавством підпадає під термін «страховик» і є го­ловним спеціалізованим суб’єктом страхової діяльності, розуміє фінансову установу, створену у встановленому законом порядку у формі господарського товариства, що здійснює страхову діяльність на підставі ліцензії, має необхідне для цього майно і володіє госпо­дарською правосуб’єктністю відповідно до закону і установчих документів.

Наведене доводить наявність різниці між головними учасни­ками відносин із страхування та соціального страхування, що зумов­лює різницю в порядку їх створення, легітимації, функціональному призначенні та місці у соціально-економічній системі України.

Соціальне страхування, як і правовідносини із страхування, які забезпечуються страховою діяльністю, має дві форми: обов’яз­кову та добровільну.

Обов’язкове соціальне страхування - державне, відрізняється від обов’язкового особистого таким: є тільки державним; страховики функціонують на паритетних засадах; принципами субсидування, забезпечення рівня життя, не нижче прожиткового мінімуму; харак­тером забезпечення; сферою дії; підставами організації (соціальний ризик); засобом встановлення (імперативний) та соціально-правовою природою страхових внесків. Соціально-правова природа страхових внесків, на думку автора, проявляється в тому, що: 1) вони є одночас­но гарантією соціального забезпечення конкретної особи та джере­лом коштів солідарної системи; 2) імперативний порядок визначення розміру тарифу здійснюється з дотриманням принципу рівності.

Відповідно до законів на добровільне соціальне страхування поширюються принципи загальнообов’язкового, особи набувають статусу застрахованих, як за загальнообов’язковим, що свідчить про державність добровільного страхування. Добровільне страхування є соціальним з огляду на таке: 1) виконує функції основної та додат­кової форми соціального забезпечення; 2) однорідність відносин до­бровільного та обов’язкового соціального страхування зумовлена соціальними ризиками (їх зміст однаковий, метод правового регулю­вання - різний); 3) до соціального забезпечення відносять системи, що функціонують як результат спільних дій підприємців і працівників. Критеріями розмежування добровільного соціального страхування від обов’язкового соціального є залежність виникнення страхування від волі особи, порядок встановлення прав і обов’язків суб’єктів стра­хування (шляхом укладення договорів про соціальне страхування) та ролі держави в його здійсненні.

Особливістю страхової діяльності як виду господарювання є поєднання приватних і публічних ознак, що виявляються, зокрема, у процесі безпосереднього здійснення страхування шляхом укладан­ня страховиком договорів із страхувальниками (при проведенні доб­ровільних видів страхування), і при проведенні обов’язкових видів страхування, що здійснюється на підставі прямої вказівки закону.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 5 Закону України «Про страхування») страхування в Україні проводиться у двох фор­мах: добровільній та обов’язковій. Добровільне страхування здійс­нюється відповідно до чинного законодавства на підставі договору страхування. Види обов’язкового страхування встановлюються За­коном України «Про страхування» (ст. 7) і проводяться на підставі постанов Кабінету Міністрів України або окремих Законів України, які встановлюють порядок і особливості проведення конкретного виду обов’язкового страхування або окремих законів [346].

Держава встановлює обов’язкове страхування в тих випад­ках, коли страховий захист певних об’єктів пов’язаний з інтересами всього суспільства.

При добровільному страхуванні передбачається, що всі істот­ні умови договору страхування визначаються виключно за згодою сторін. При здійсненні обов’язкового страхування істотні умови визначаються на підставі відповідних законодавчих актів. Згідно із Законом України «Про страхування» для здійснення обов’язкового страхування Кабінет Міністрів України або Верховна Рада України встановлюють порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов’язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків (ст. 5 Закону України «Про стра­хування»).

Проведений аналіз наукових категорій «страхування» та «со­ціальне страхування», які формують зміст відповідних правовідносин, дає підстави стверджувати, що вони співвідносяться лише терміно­логічно, проте за основними ознаками, такими як мета, суб’єктний склад та їх правове становище, мета та механізм забезпечення, поря­док формування фондів і механізм їх витрачання, підстави виникнення не збігаються. З огляду на викладене соціальне страхування необхідно відносити до виду соціального забезпечення певних суб’єктів.

Запозичення наведеної термінології законодавством про со­ціальне страхування не є правомірним, адже призводить до змішу­вання основних понять, які формують зміст правовідносин, що за своєю суттю, механізмом реалізації та призначенням відрізняються від соціального забезпечення.

Саме тому, з метою уніфікації юридичної термінології та на­лежного правового регулювання різних за своїм змістом правовід­носин, вважаємо за доцільне внести зміни до чинного законодавства України в частині застосування терміна «страхування» до право­відносин, змістом яких є захист майнових інтересів юридичних та фізичних осіб шляхом надання страхових послуг за рахунок сфор­мованих страхових фондів, що формуються суб’єктами страхової діяльності з метою здійснення майбутніх страхових виплат у разі настання страхових випадків, передбачених договором страхування або чинним законодавством.

Повертаючись до питання про визначення місця страхового права в системі права України, слід зазначити, що його сутність як комплексної підгалузі права неможливо визначити, спираючись ви­ключно на предметну ознаку. С. С. Алексеев до чинників, які дозво­ляють виокремити певну правову сукупність у структурі системи права, відносив: 1) регулятивні властивості (метод регулювання); 2) інтелектуально-вольовий зміст (принципи права); 3) зовнішня фор­ма вираження права (законодавство, його система) [16, с. 23].

Регулятивні властивості страхового права можна дослідити через проблематику методу правого регулювання страхових відно­син. З цього приводу Н. В. Сільченко зауважував, що оскільки між такими таксономічними одиницями, на які поділяються відносини (рід, вид, підвид і т. д.) і норми права (галузь, підгалузь, інститут і т. д.), немає суворої кореляції, ствердження про те, що юридична своєрідність будь-якого структурного поділу галузевої структури права визначається тим чи іншим родом, видом і т. д. суспільних відносин, не є істинним. Водночас оскільки жорстка кореляція збе­рігається лише на рівні галузі права, істинним залишається ствер­дження про те, що зміст предмета правового регулювання зумовлю­ється методом правового регулювання окремої галузі права [431, с. 62]. Натомість А. Г. Бобкова зазначає, що вказаний засіб відіграє важливу роль при відмежуванні основних галузей права, проте при дослідженні відмежування між галуззю і підгалуззю має додаткову (факультативну) функцію [45, с. 249].

На нашу думку, визначити метод правового регулювання страхового права в межах цієї роботи є необхідним.

Практична реалізація методу правового регулювання вияв­ляється за допомогою трьох найважливіших способів регулювання: заборони, вказівки і дозволу. Ці первинні способи впливу на пове­дінку людей (характерні й для інших соціальних регуляторів - мо­ралі, звичаїв, традицій тощо) набувають юридичного змісту за до­помогою, насамперед, трьох видів правових норм - забороняючих, зобов’язуювальних і управомочувальних (правонаділяючих).

Виходячи з поділу способів (прийомів) правового регулю­вання на імперативний (який складається із вказівки і заборони внас­лідок сутнісної подібності цих способів) і диспозитивний (до якого входить дозвіл), можна стверджувати, що імперативність і диспози- тивність правового регулювання присутні, тобто існують у будь-якій галузі права. Відповідне поєднання імперативності та диспозитивно- сті, приватноправового і публічно-правового регулювання з метою забезпечення балансу приватних і публічних інтересів та забезпечен­ня правового господарського порядку є ключовою, визначальною сутністю методу правового регулювання страхових відносин [540, с. 10]. Спираючись на принцип цілісності страхових відносин, мож­на говорити про єдиний правовий метод їх регулювання. Цей метод складається зі специфічного поєднання диспозитивного та імпера­тивного (способів правового регулювання), які можна визначити як змішаний метод правового регулювання страхових відносин [16, с. 296; 573].

Проте з огляду на той факт, що страхові відносини характе­ризуються комплексним поєднанням приватноправових і публічно- правових елементів, для їх регулювання слід застосовувати методи господарського права: метод автономних рішень, метод владних приписів, метод рекомендацій.

Зазначене вище доводить існування в суспільстві специфіч­них страхових відносин, які поєднані єдиною метою - захисту май­нових інтересів учасників страхових правовідносин, яка, без сумніву, становить мету страхового права.

У межах зазначеної мети можна виділити основні напрями її реалізації:

-              формування ринку страхових послуг України та з огляду на процеси глобалізації страхової діяльності - інтеграція в європейсь­кий та світовий ринки страхових послуг;

-              стимулювання страхової діяльності;

-              забезпечення захисту прав та законних інтересів споживачів страхових послуг;

-              забезпечення реалізації публічних інтересів у страхових від­носинах (зокрема, публічних потреб та страхових послугах);

-              забезпечення платоспроможності суб’єктів страхової діяль­ності шляхом належного законодавчого регулювання порядку форму­вання, розміщення та обліку страхових резервів, особливостей інвес­тування коштів страхових резервів та цільового порядку формування статутного капіталу суб’єктів страхової діяльності;

-              підвищення вимог та порядку укладення договорів страху­вання та конкретизації умов Правил страхування як локальних актів страховиків, на підставі яких укладаються договори добровільного страхування конкретних видів;

-              закріплення соціально значущих видів страхування у фор­мі обов’язкових та розроблення правового механізму їх реалізації;

-size=1 face="Times New Roman">              активне запровадження принципів пруденційного нагляду як напряму державного регулювання страхової діяльності;

-              формування довіри до ринку страхових послуг України.

Інтелектуально-вольова єдність страхового права забезпечу­ється наявністю принципів, які поширюються на всі відносини, що виникають у межах цієї правової сукупності.

Принципи права слугують орієнтиром у формуванні змісту позитивного права, під впливом яких формується поведінка суб’єктів [15, с. 51]. Принципи права набувають самостійного регулятивного значення і слугують основою правозастосування, в тому числі й для заповнення лакуну законодавстві [180, с. 72].

Принципами страхового права слід визначити такі:

-              забезпечення реалізації страхових інтересів шляхом держав­ного регулювання страхової діяльності;

-              обов’язковості державної реєстрації суб’єктів страхової ді­яльності, її ліцензування;

-              сертифікації діяльності учасників ринку страхових послуг (страхових посередників: страхових брокерів, перестрахових брокерів, страхових агентів);

-              покладення відповідальності на порушників страхового за­конодавства;

-              забезпечення безперервності процесу виробництва і відшко­дування збитків страхувальників за рахунок коштів страхових фондів, без залучення бюджетних коштів;

-              попередження страхового ризику і зниження (мінімізація) ймовірного збитку при настанні страхового випадку;

-              підвищення ролі в галузі забезпечення інвестицій у націо­нальну економіку;

-              стимулювання розвитку страхування життя, резерви якого є джерелом довгострокових інвестицій в економіку;

-              активізація розвитку медичного страхування, яке знижує навантаження на бюджет і сприяє залученню коштів у модернізацію системи охорони здоров’я;

-              запровадження системи страхування відповідальності су­б’єктів господарювання перед третіми особами для забезпечення більш повної соціальної захищеності третіх осіб, які можуть зазнати збитку в результаті здійснення професійної діяльності суб’єктами господарювання;

-              створення умов для подальшого розвитку добровільних ви­дів страхування.

На нашу думку, в широкому розумінні принципи страхового права повинні враховувати інтереси споживачів страхових послуг, його професійних учасників і держави, у тому числі щодо приведен­ня страхового законодавства України у відповідність до законодавст­ва ЄС та розроблення і впровадження державних спеціалізованих програм страхування окремих видів. У вузькому розумінні до прин­ципів страхового права слід віднести галузеві (інституційні) принци­пи [235, с. 90], зокрема: наявності (страхового) інтересу; найвищої довіри сторін; причинно-наслідкового зв’язку між збитком і подією, яка його викликала; виплати відшкодування в обсягах реального збитку (відшкодування фактичних збитків).

size=2 color=black face="Times New Roman">Зовнішньою формою страхового права виступає страхове за­конодавство як система нормативно-правових актів та правових норм, що регулюють відносини щодо організації та безпосереднього здійснення страхової діяльності. Належний рівень страхового зако­нодавства є умовою досягнення поставлених цілей і завдань, форму­вання належної нормативно-правової бази, спрямованої на забезпе­чення сприятливого інвестиційного клімату та податкового режиму, стимулювання розвитку страхової діяльності, усунення необгрунтова­них регулятивних обмежень діяльності суб’єктів страхової справи, прозорість нормативного регулювання і наглядових заходів. Почи­наючи з 1991 року розвиток законодавства незалежної України про страхування триває. Слід зазначити, що при всіх позитивних змінах у правовому регулюванні страхової діяльності в Україні законода­вець не вирішив усіх правових проблем, що існують у цій сфері.

Проте в контексті розгляду цього питання необхідно торкну­тися проблематики дослідження видів джерел страхового права як більш широкої наукової категорії по відношенню до категорії «стра­хове законодавство». Дослідження джерел страхового права дозволяє визначити причини і підстави його еволюції у динаміці. У зв’язку з цим поняття джерела страхового права знаходиться у безпосеред­ньому зв’язку з центральною категорією правознавства- сутністю права, оскільки визначитися із сутністю будь-чого означає дослідити його глибинні властивості, причини виникнення, закони функціо­нування та тенденції розвитку [141].

Доктрина господарського права під джерелами права розуміє одночасно як змістовні, так і формальні джерела права, і розглядає їх як сукупність соціальних регуляторів, в які включає як соціальні норми, так і судову практику [38, с. 152; 143].

При цьому в структурі джерел господарського права і стра­хового права зокрема виділяють [38, с. 155-156]τpπ блоки, до яких відносять: 1) формально-юридичні (інституційні) джерела, які збіга­ються з формою права як способом внутрішньої організації та зов­нішнього виразу правил поведінки, що містяться в нормах права [203, с. 40]; 2) інші соціальні (поза-юридичні) джерела, що існують в якості певних фактів соціальної дійсності (моралі, звичаю); 3) судову практику, яка займає особливе місце в системі джерел господарсь­кого права, що є результатом судового регулювання, та впливає на практику правозастосування, що, у свою чергу, впливає на фактичне формування страхових відносин у суспільстві і, як наслідок, може впливати на зміну страхового законодавства.

До джерел страхового права, які характеризуються форма­льно-юридичним критерієм, як правило, відносять законодавство. При цьому термін «законодавство» в цілях нашого дослідження засто­совується у широкому розумінні. Як зазначає О. Ф. Скакун, широке розуміння включає в поняття законодавства акти законодавчих ор­ганів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.). Вузьке - ак­ти законодавчого органу і постанови Верховної Ради про надання цим законам чинності [433, с. 279]. Слід наголосити на тому, що вказана точка зору є небезспірною. На думку Р. 3. Лівшица, широке розуміння законодавства принижує роль закону, об’єднуючи в одне ціле закони і підзаконні акти. Автор наголошує, що широке розумін­ня законодавства - це шлях розмивання закону, підміни його управ­лінськими рішеннями [184, с. 111].

Ми погоджуємося з позицією Конституційного Суду Украї­ни, викладеною у рішенні від 9 липня 1998 року № 12-РП/98 [502], відповідно до якого термін «законодавство» охоплює закони Украї­ни, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, ухвалені в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У наведеному переліку актів законодавства, на нашу думку, слід виокремити міжнародне законодавство як джерело страхового права України. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні між­народні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Вказана норма продубльована також у ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України». Глобалізація сучасного світу і, як наслідок, глобалізаційні процеси трансформації права як фактору соціального регулювання, не передбачають і не означають погли­нання самобутнього, індивідуального спільним та знеособленим. Саме тому проблема адаптації страхового законодавства України до зако­нодавства Європейського Союзу має вирішуватися саме в контексті взаємодії складних систем (ЄС та національної держави), а не пере­творення їх на єдине ціле [38, с. 161].

Правовою підставою для формування страхового законодав­ства Європейського Союзу (далі - ЄС) та створення в рамках ЄС єдиного ринку страхових послуг стало укладання Договору про за­снування європейської спільноти від 21 березня 1957 року [104] та Договору про створення Європейського економічного співтоварис­тва від 25 березня 1957 року [105].

Історія формування законодавства ЄС про страхування бере свій початок з 70-х років XX століття. У цей період у ЄС було при­йнято низку Директив, що регламентували умови щодо скасування обмежень на свободу здійснення підприємницької діяльності та сво­боду надання послугу сфері перестрахування і ретроцесії [372], умови створення, безпосереднього здійснення та припинення діяльності страхових товариств, принципи пруденційного нагляду за діяльніс­тю страхових товариств у рамках ЄС, та визначили подальше окре­ме регулювання діяльності за прямим страхуванням життя та видів страхування інших, ніж страхування життя [455]. Пріоритетними напрямами регулювання Директивами CC положень про страхуван­ня є умови захисту прав та законних інтересів страхувальників і за­страхованих осіб, зокрема, шляхом визначення правових норм, що застосовуються до договорів страхування, укладених у ЄС, або інфор­мації, яку страховик зобов’язаний надавати страхувальнику перед укладанням та протягом періоду дії договору страхування.

Інтеграція України до ЄС неможлива без приведення україн­ського законодавства у відповідність до права ЄС. Процес адаптації, розпочатий із моменту набрання чинності Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами і їх державами-членами [369], згідно з якою наша держава проголо­сила курс на наближення свого законодавства до законодавства та права ЄС, не є простою справою, враховуючи складність і значний обсяг нормативного матеріалу у всіх пріоритетних напрямах адаптації. З другого боку, також слід мати на увазі сучасні процеси глобалізації, що мають місце у світі, про які було окремо зазначено Президентом України в Посланні до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвит­ку України на 2002-2011 роки» [261]. Подальший розвиток України як у соціальному, так і в економічному і тим більше правовому плані, не може не враховувати такі процеси.

Питання про належність регулювання фінансових послуг до права ЄС базується на головній меті Європейського Союзу - створенні Єдиного ринку в межах CC (перша опора ЄС). Тому повноваження інституцій ЄС у цій сфері з’являються з моменту створення Євро­пейського Економічного Співтовариства.

На сьогодні ці повноваження закріплені в Договорі про за­снування Європейського Співтовариства, що був підписаний у Римі 25 березня 1957 року (в редакції договору, підписаного в Амстер­дамі 2 жовтня 1997 року). Водночас ці повноваження, які є компле­ксними, не консолідовані в межах тексту договору, хоч і знаходяться в межах чотирьох свобод, які є основою спільного (внутрішнього) ринку ЄС. Таким чином, різні аспекти регулювання інститутами CC фінансових послуг відносять до повноважень у сфері свободи руху капіталу та платежів (статті 56-60 Договору про ЄС), свободи на­дання послуг (статті 49-55 Договору про ЄС) та свободи заснування (статті 45-48 Договору про ЄС). Крім того, на питання регулювання фінансових послуг певною мірою впливає також валютна політика ЄС та діяльність Європейського Центрального Банку (мета валют­ної політики та організаційні засади ЄЦБ визначається положення­ми розділу VII ч. З Договору про ЄС).

Європейська Комісія, яка є єдиним органом законодавчої ініціативи в ЄС, підходить до регулювання фінансових послуг сис­темно і застосовує єдиний термін - «свобода надання фінансових послуг». Цей термін з’явився в Білій книзі про створення повноцін­ного внутрішнього ринку, оприлюдненій 14 червня 1985 року. Цей документ є програмним в історії становлення Єдиного ринку ЄС. І на сьогодні вся законотворча діяльність Європейської Комісії щодо внутрішнього ринку відбувається в руслі ідей, закладених у цьому документі.

В Україні правове регулювання ринку страхування ґрунту­ється на нормах Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Перелік актів законодавства України та acquis Європейсько­го Союзу у пріоритетних сферах адаптації» [293 ]та орієнтується на законодавство CC і рекомендації таких організацій, як Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю і Організація економічного співробітництва та розвитку. Метою гармонізації за­конодавства України із законодавством CC у сфері страхування є:

а) забезпечити доступ усіх громадян держав - членів ЄС до мак­симально широкого переліку страхових продуктів; б) гарантувати, що страхові компанії, уповноважені здійснювати операції у дер­жаві - члені ЄС, можуть проводити свою діяльність на території всього ЄС [240].

Відносно слабкий рівень розвитку страхового ринку України пояснюється трансформаційним процесом та складною макроеко- номічною ситуацією. Однак додатково до цього обмежувального економічного середовища існує психологічна та організаційна не­певність. Спостерігається значний брак довіри у сфері фінансових послуг загалом та у сфері страхування зокрема, який є наслідком негативного досвіду громадян, наприклад, унаслідок руйнування фінансових пірамід на початку 90-х років страховий ринок потерпає від недостатнього розуміння ключової ролі страхування бізнесу та приватного життя громадян. Тому, окрім завоювання довіри спожи­вачів, необхідно забезпечувати інформування та надання державних субсидій, особливо у сфері страхування життя та здоров’я. Важли­вою є також послідовна імплементація страхування цивільної від­повідальності власників транспортних засобів, що є важливим еле­ментом соціального захисту осіб, що постраждали внаслідок аварій на дорозі.

Безумовно, процес адаптації законодавства вимагає поси­лення аналітичної складової. Цьому сприятиме максимальне вико­ристання потенціалу науково-дослідних інституцій та неурядових аналітичних центрів. Органи державної влади повинні співпрацюва­ти з «мозковими центрами» для отримання допомоги при вирішенні суперечливих питань, розробки практичних рекомендацій з ураху­ванням інтересів та особливостей України, прийнятті рішень серйоз­ної політичної природи та ін. Прикладом такої співпраці є ефективне функціонування Комітету з питань європейської інтеграції польського Сейму. Адаптація чинного українського законодавства до законодав­ства ЄС - обов’язкова передумова успішної реалізації європейських прагнень України. Розуміння важливості та складності цього проце­су, конструктивна співпраця всіх гілок влади, вдале застосування підходів та методів до багатогранності європейського правового поля, а також врахування досвіду асоційованих країн ЄС дасть позитивний результат.

Підсумовуючи, можна зазначити, що загалом Україна вже сформувала стратегічне бачення, інституційний механізм і норма­тивно-правову базу адаптації. Основними інструментами в цій сфері, безумовно, мають стати Загальнодержавна програма адаптації зако­нодавства України до законодавства Європейського Союзу та плани- графіки адаптації у пріоритетних сферах. Програма визначає мету, основні терміни, інституціональний механізм адаптації, а також заса­ди її фінансового, кадрового та інформаційного забезпечення, плани- графіки - алгоритм взаємодії з Європейським Союзом, конкретні цілі та заходи, які здійснюватимуться впродовж року. Щорічні пла­ни заходів із виконання Програми мають, на підставі закріпленого в Програмі інституційного механізму, конкретизувати строки та ви­значати конкретних виконавців, передбачених Планами-графіками заходів [201].

Безперечно, вітчизняне страхове право взаємодіє з міжнаро­дним правом. За визначенням Н. Є. Ковалевської, багато страхових норми увійшли до національного законодавства безпосередньо з міжнародних торгових звичаїв або з іноземного законодавства, що їх закріпило.

Оскільки вітчизняне страхове право знаходиться у стадії становлення, воно активно вбирає в себе іноземний трьохсотлітній досвід регулювання страхових відносин. Норми, що регулюють страхову діяльність, містяться в ряді міжнародних договорів. Слід зазначити, що Угода про партнерство та співробітництво між Укра­їною та Європейськими Співтовариствами і їх державами-членами, згідно з якою наша держава проголосила курс на наближення свого законодавства до законодавства та права ЄС, не є простою справою, враховуючи складність і значний обсяг нормативного матеріалу у всіх пріоритетних напрямах адаптації. Міжнародне право має знач­ний вплив на страхування в Україні. Проголошена законодавцем ін­теграція у європейський та світовий страхові ринки зумовлює вплив і проникнення міжнародного права у сферу страхування нашої краї­ни, яке вбирає в себе багато елементів світового страхового ринку: термінологію, звичаї, види та правила страхування тощо.

Г. К. Голушкоі С. В. Дедіквиокремлюють такіпроблемні пи- таннястраховогозаконодавства: 1) страхове законодавствоне маєчіт- коїсистеми; 2) устраховому законодавствівідсутнєоднакове, чіткеіви- черпнерегулювання договірних відносин; 3) страховезаконодавство не забезпечуєналежного рівня регулювання державного нагляду (контролю) за здійсненням страхової діяльності; 4) устраховому законодавствіне закладеніцілі, завдання,принципи, загальні умови і порядокпроведення обов’язкового страхування [76, с. 18].

Зазначені вище проблеми існування та розвитку страхового законодавства повною мірою екстраполюються і на питання фор­мування та визначення джерел страхового права.

Спеціальне (відомче) нормативне регулювання страхування як джерело страхового права є однією з форм державного регулю­вання господарської страхової діяльності та спрямоване на усунен­ня прогалин у правовому регулюванні певних суспільних відносин [566, с. 75]. Підзаконні нормативно-правові акти разом з актами за­конодавчої влади становлять єдину систему актів держави. Тому неприпустиме будь-яке протиставлення підзаконних актів закону.

Усім підзаконним актам державних органів притаманна спі­льна риса - вони видаються у межах компетенції виконавчих органів державної влади, не повинні суперечити закону, але можуть їх роз­вивати, доповнювати і конкретизувати.

Серед підзаконних актів значне місце відводиться нормати­вним актам, що приймаються міністерствами, державними коміте­тами, відомствами спеціальної компетенції.

Наявність великого масиву відомчих нормативних актів у сис­темі страхового законодавства вважається його недоліком, але від­мовитися від цього інституту неможливо. Безумовно, існує потреба суттєво звузити відомче регулювання страхової діяльності та по­м’якшити притаманні йому недоліки. Як зазначалося, головним не­доліком страхового законодавства вважається розпорошеність його норм серед великої кількості відомчих нормативних актів. Таке ста­новище призводить до фактичної нерівності сторін страхових право­відносин, оскільки відомчі нормативні акти практично не доступні для широкого кола страхувальників. При цьому в процесі розроб­лення і прийняття нормативних актів з питань страхування більш послідовно дотримуватися принципу верховенства закону, прого­лошеного ч. 2 абз. 1 ст. 92 Конституції України.

Проте при найефективнішому законодавстві загальної дії (чого в Україні ще немає) існує потреба в рекомендаціях, листах, роз’ясненнях та інших нормативних документах компетентних державних органів щодо організації та безпосереднього здійснення страхової справи, що і є об’єктивним підґрунтям відомчого законо­давства у будь-якій сфері суспільної діяльності, зокрема страхової.

При висвітленні питання про формально-юридичні джерела страхового права необхідно окремо звернути увагу на локальне нор- мотворення суб’єктів страхової діяльності. Зокрема, на проблему існування в системі джерел страхового права України Правил страху­вання. З цього питання позиція вчених неоднозначна. ЦК України та Закон України «Про страхування», закріплюючи загальне правило про виникнення страхових зобов’язань із договору та можливості визна­чення його умов у правилах страхування відповідного виду, тим са­мим висуває ці правила на розряд специфічних регулятивних норм.

На нашу думку, Правила страхуванняне можуть бути визнані джерелом страхового права, оскількине володіють загальнообов’я­зковою для страховика і страхувальника силою. Однак не можна за­перечувати їх регулятивного значення для конкретних страхових ві­дносин, колинаїх застосування прямовказується в самому договорі (полісі страхування, страховому сертифікаті) і коли вони викладені в одному документі з договором (страховим полісом) або долучені до нього, що повинно бути засвідчено відповідним записому договорі.

На вказану позицію пристав і Верховний Суд України, який у Листі від 19 липня 2011 року «Про судову практику розгляду ци­вільних справ, що виникають з договорів страхування» [378], розг­лядаючи проблемні питання ознайомлення страховиками страхува­льників із правилами страхування відповідно до ст. 20 Закону України «Про страхування», вказав, що правила страхування за своєю приро­дою є локальним нормативним актом для страховика і, не будучи пра­вовим актом, не мають юридичної сили та не є обов’язковими для страхувальника. Для того щоб ці правила стали джерелом регулюван­ня страхового правовідношення та обов’язковими для обох сторін, во­ни тим чи іншим чином мають бути вписані у договір страхування.

Свою позицію Верховний Суд України обґрунтував тим, що стосовно Правил страхування, які є багатосторінковим документом, містять значний обсяг специфічної інформації та термінології, не­зрозумілих для широкого загалу, недостатньо лише разового озна­йомлення з ними в умовах обмеженого часу та можливостей під час укладення договору. Для повного ознайомлення із зазначеними пра­вилами необхідно видати клієнту копію у постійне користування. Тобто первинним у взаємовідносинах сторін є договір, і якщо в ньому міститься посилання на правила страхування, то в такому випадку вони є обов’язковими для обох сторін. Якщо ж зазначеного посилан­ня у договорі немає, то суд не може посилатися на правила страху­вання, а має надати перевагу договору. Так само за наявності колізії положень правил страхування з положеннями договору страхуван­ня пріоритет слід надавати положенням договору, на які погодився страхувальник, підписуючи його.

size=2 color=black face="Times New Roman">Вказане підтверджується і судовою практикою. Так, Київський апеляційний господарський суд України Постановою № 18/408-22/226 від 12 грудня 2007 року [348](яку залишено без змін згідно з постано­вою Вищого господарського суду України від 12 лютого 2008 року) Рішення господарського суду міста Києва від 19 вересня 2007 року у справі № 18/408-22/226 ухвалив залишити без змін, а Апеляційну скаргу BAT «П...» без задоволення, виходячи з такого.

17             травня 2004 року позивач (страхувальник) та відповідач (страховик) уклали договір страхування (далі - Поліс), предметом якого стало страхування транспортного засобу. Згідно з п. 2 Полісу, страхування здійснюється відповідно до Правил страхування від 11 листопада 1997 року (далі - Правила 1).

18             лютого 2005 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю застрахованого транспортного засобу. Згідно з п. 2.7 Правил 1 не підлягає відшкодуванню природний знос тран­спортного засобу в цілому, а також окремих його деталей і вузлів. При визначенні розміру страхового відшкодування відповідач зме­ншив страхову суму на суму амортизаційного зносу. Позивач напо­лягає на незаконності такого зменшення і вимагає стягнення з від­повідача коштів, посилаючись на те, що на дату укладення Полісу у відповідача діяли інші Правила добровільного страхування наземно­го транспорту (крім залізничного транспорту) від 9 січня 2004 року (далі - Правила 2), якими не передбачено зменшення суми страхо­вого відшкодування на суму амортизаційного зносу. Таким чином, у спірному випадку склалася ситуація, коли на дату підписання Полі­су, 17 травня 2004 року, і на дату ДТП, 18 лютого 2005 року, чинними у відповідача були і Правила 1 і Правила 2.

З огляду на викладене вище, на нашу думку, колегія суддів дійшла правильного висновку про те, що господарський суд першої інстанції слушно наголосив, що при виплаті страхового відшкоду­вання сторони повинні керуватися умовами Полісу та Правилами 1, які були чинними і діяли на дату його укладення.

Слід наголосити на тому, що локальне нормативне регулюван­ня господарською діяльністю з юридичної точки зору є своєрідним елементом господарського законодавства. Зазначені акти прийма­ються, як правило, тими суб’єктами, статутні процедури функціо­нування яких вони регулюють. Джерелом юридичної сили вказаних нормативних актів є нормотворчі повноваження тих осіб, що їх ви­дали [59, с. 37].

Кожна страхова компанія самостійно, на підставі актів зако­нодавства, що регулюють відносини, які вона вирішила прийняти на страхування, і відповідно до ст. 17 Закону України «Про страхуван­ня» визначає у Правилах ті загальні положення, що згодом можуть бути деталізовані при укладанні договору страхування. Особливість Правил страхування, як локального нормативного акта, полягає в поширені сфери їхньої дії не лише на конкретну страхову компанію (оскільки визначає межі її правоздатності при прийнятті на страху­вання конкретного ризику), а й на страхувальників (за умови укла­дання договору добровільного страхування) [237, с. 14-15]. Правила страхування є основною правовою формою закріплення умов добро­вільного страхування. Вони визначають загальні умови і порядок його проведення і є обов’язковою передумовою для укладання дого­вору страхування певного виду (ст. 15 Закону «Про страхування»),

З метою зменшення невизначеності у взаємовідносинах сторін страхових правовідносин (страховик - страхувальник) при укладенні договорів добровільного страхування Держфінпослуг у 2009 році (як державний регулятор страхового ринку на вказану дату) було запро­поновано розробку типових правил страхування за наймасовішими видами добровільного страхування.

На думку Уповноваженого органу, введення Типових правил покликано поліпшити якість страхових послуг і змусити страховиків «очистити» договори від юридичних прийомів, за допомогою яких вони відмовляють клієнтам у страховому відшкодуванні. Типові правила страхування - це спільні правила роботи для страховиків, у яких прописані єдині умови надання послуги, наприклад, макси­мальні терміни врегулювання збитків і виплат.

Проте реалії надання страхових послуг та здійснення стра­хової діяльності на страховому ринку України призвели до того, що страховикам вдалося відстрочити введення Типових правил, які пок­ликані захистити клієнтів від правових прийомів страхових компаній [56]. Анонсоване Уповноваженим органом упровадження Типових правил страхування, заплановане на початок червня 2009 року, було відтерміновано на невизначений період. Основна «офіційна» причи­на затримки - тривалий процес розробки і подальшого узгодження Типових правил з учасниками ринку. Експерти ж вважають, що жорсткий опір страховиків викликаний власним інтересом - якщо будуть прийняті Типові правила, багатьом із страховиків доведеться заново отримувати ліцензії, що потребує значного відволікання кош­тів. Саме тому страховики всіляко затягуватимуть процес ухвалення Типових правил.

На нашу думку, одним із засобів захисту публічного інте­ресу в договорі страхуванняє стандартизація його умов, які повинні укладатися на підставі Типових правил страхування.

Розгляд питання про страхове законодавство як зовнішню форму страхового права вимагає також дослідження питання про йо­го функції. З огляду на те, що функції страхового права є основними напрямами правового впливу на страхові правовідносини, страхове законодавство має виконувати такі функції:

- створення конструктивної господарсько-правової концепції забезпечення програми переходу страхової діяльності до європейсь­ких і світових стандартів;

-size=1 face="Times New Roman">              регулювання режиму здійснення страхової діяльності;

-              закріплення правового становища суб’єктів страхової діяль­ності та учасників ринку страхових послуг;

-              забезпечення захисту прав та законних інтересів споживачів страхових послуг;

-              забезпечення балансу приватних і публічних інтересів при здійсненні страхової діяльності;

-              встановлення правових основ державного нагляду (контро­лю) за додержанням стандартів, норм і правил суб’єктами страхової діяльності;

-              визначення відповідальності за порушення норм страхово­го законодавства.

На регулювання страхової діяльності великий вплив мають звичаї діяльного обороту як поза-юридичні джерела страхового пра­ва. Прийняття нового ЦК України і ГК України фактично змінило перелік джерел цивільного і господарського права. Якщо раніше таке поняття, як звичай ділового обороту, застосовувався лише до зовні­шньоекономічних відносин і в чітко визначених випадках до госпо­дарської діяльності, то на сьогодні сферу застосування звичаю значно розширено [248; 253; 419].

У римському праві вказані джерела позначалися як неписані закони. Натомість сучасна наука поіменовує їх як правові звичаї, тобто звичаї, санкціоновані державою, як правило, шляхом закріп­лення у відповідних нормативно-правових актах можливості викори­стання таких звичаїв для регулювання певних відносин [571, с. 568].

Науковці виділяють такі риси, притаманні звичаю як джерелу права: 1) це загальновизнане правило поведінки, що склалося внаслі­док неодноразового і тривалого, однакового застосування; 2) не є обов’язковою фіксація звичаю в документах, що виходить із систем­ного тлумачення ст. 7 ЦК України.

Доктрина цивільного права [538, с. 13] за формою вираження поділяє звичаї на дві групи: 1) звичаї, що зафіксовані у відповідних документах; 2) звичаї, що не зафіксовані у відповідних документах, тобто правові аксіоми.

Доктрина господарського права наголошує на тому, що нор­ми звичаїв є результатом практичної діяльності членів суспільства та їх спільнот. При цьому під звичаєм розуміє соціальну норму, яка склалася внаслідок постійного та уніфікованого її застосуван­ня (повторення) в певній сфері людської діяльності, має правозо- бов’язувальну структуру, тобто визначає взаємні права та обов’язки учасників цієї діяльності й інтерпретується ними як загально­обов’язкова для застосування (дотримання) [38, с. 235].

О. А. Беляневич, ґрунтуючись на системному тлумаченні норм статей 4, 7, 175 ГК та 7 ЦК України, вказує, що: головною умовою застосування звичаю ділового обороту як джерела господарського договірного права є відсутність у законодавстві норм, які б регулю­вали відповідні господарські відносини; сфера застосування звичаю ділового обороту обмежується лише майново-господарськими та організаційними відносинами за участю суб’єктів господарювання, які знаходяться у стані рівності [38, с. 243-244].

З урахуванням наведених положень законодавства та вітчиз­няної правової доктрини звичай ділового обороту, що є джерелом страхового права, визнається і широко застосовується у практиці страхової діяльності.

До звичаїв ділового обороту у страховій діяльності слід віднес­ти Кодекс етики у страховій діяльності, який визначає правила по­ведінки, під якими підписалися страховики - Члени Ліги страхових організацій України, беручи на себе обов’язок довести лояльність і чесність по відношенню один до одного та до своїх контрагентів (страхувальників, застрахованих осіб, посередників, конкурентів тощо), а також позитивний вплив на вирішення суспільних проблем і надання громадської користі [156]. До галузевих звичаїв ділового обороту можна віднести також і застереження Інституту лондонсь­ких страховиків з окремих видів страхування, які використовуються в авіаційному та морському страхуванні, при страхуванні вантажів. Так, базисні умови страхування вантажів підготовлені Інститутом лондонських страховиків (який був заснований у 1848 році) відпові­дно до норм міжнародного права. Застереження Інституту лондонсь­ких страховиків вважаються загальновизнаними в більшості країн світу, де застосовуються страховими компаніями безпосередньо в тих чи інших поєднаннях або оригінальні умови страхування мають посилання на норми і правила інституту лондонських страховиків. У сфері морського страхування (marine insurance) традиційно вико­ристовують спеціальні договори страхування, які укладаються зазви­чай на стандартних англійських умовах, оскільки англійський стра­ховий ринок є провідним ринком у сфері морського страхування.

size=2 color=black face="Times New Roman">Окремо слід зупинитися на професійній страховій терміно­логії, зокрема: «адентум», «бонус», «ліміт відповідальності страхо­вика», «страхове покриття», «абандон», «аджастер», «андеррайтер», «франшиза», «диспаша», «сюрвейер» тощо. Вказану термінологію, як зазначав ще Л. А. Лунц, можна віднести до звичаїв міжнародного торгового обороту, які не є правовими нормами і джерелами права, але повинні бути взяті до уваги при тлумаченні угод, бо у разі сум­ніву слід вважати, що сенс такого волевиявлення відповідає змісту, який вважається звичайним у торговому обороті [192, с. 216-217].

В юридичній літературі було звернено увагу на те, що звичаї ділового обороту виступають засобом заповнення договірних і нор­мативних лакун, у тому числі й при регулюванні страхової дальнос­ті [38, с. 225]. Що стосується судової практики, то, на нашу думку, вона не є джерелом страхового права. Однак у літературі можна зу­стріти й інші думки. В. С. Нерсесянц справедливо зазначав, що ав­тори, які дотримуються подібної позиції, не враховують той факт, що судова практика у всіх її проявах являє собою не правотворчу, а лише правозастосовну діяльність. Вітчизняна правова система є кон­тинентальною, в ній, на відміну від англосаксонської системи права, судова практика джерелом страхового права бути не може [221, с. 38].

Однак роль судової практики у правовому регулюванні від­носин у сфері страхової діяльності незаперечна. Судовою практи­кою виробляється однакове розуміння і застосування страхового законодавства судовими органами. У зв’язку з цим викликає інтерес Лист Верховного Суду України «Про судову практику розгляду ци­вільних справ, що виникають з договорів страхування». Лист містить рекомендації для судових органів з численних актуальних і диску­сійних питань страхування, зокрема щодо наявності інтересу у збе­реженні майна, що впливає на дійсність договору страхування май­на; істотних умов договору страхування, його укладення і дійсності; співвідношення договору страхування, заяви на страхування, страхо­вого полісу та правил страхування; відмови у здійсненні страхової виплати; суброгації; перестрахування тощо.

Дослідження дискусійних питань визначення сутності страхо­вого права, його регулятивних властивостей, інтелектуально-во­льового змісту та зовнішньої форми вираження дають підстави для визначення структури страхового права.

На нашу думку, практичний поділ структури страхового пра­ва на частини зумовлює його диференціацію на загальну, особливу та спеціальну.

До загальної частини страхового права слід віднести норми, що регламентують загальні положення про: страхування та страхову діяльність; види страхової діяльності та принципи її здійснення; правове становище учасників та суб’єктів страхової діяльності; роз­межування відносин у сфері страхування з іншими видами відносин.

До особливої частини страхового права необхідно віднести норми, які визначають: особливості правового статусу суб’єктів страхової діяльності; особливості порядку створення та припинення суб’єктів страхової діяльності; порядок державної реєстрації та лі­цензування суб’єктів страхової діяльності; порядок розрахунків із кредиторами у разі ліквідації суб’єктів страхової діяльності, особли­вості порядку визнання страховика банкрутом та задоволення вимог кредиторів-страхувальників; правовий режим майна суб’єктів стра­хової діяльності; страхові зобов’язання; договори страхування; від­повідальність за порушення страхового законодавства.

До спеціальної частини страхового права як комплексної під- галузі слід віднести норми права, які врегульовують особливості окремих видів страхових правовідносин.

Все викладене вище дає змогу сформулювати наукову дефіні­цію «страхове право як комплексна підгалузь права». Страхове право як комплексна підгалузь - сукупність норм, що регулюють страхові відносини з метою ефективного захисту майнових інтересів учасни­ків страхових правовідносин.

Насамкінець слід зробити висновок про доцільність подаль­шого формування страхового права як комплексної підгалузі права, якій притаманні всі необхідні ознаки для відмежування його від ін­ших елементів системи права та визначення власного місця в загаль­ній системі структури права України. У зазначеному аспекті страхове право є важливим елементом правової системи України, перебуває в різноманітних функціональних зв’язках з іншими її елементами, чим виявляє свої сутнісні характеристики.

1.6.