Поняття, місце, ознаки та види страхових правовідносин у сфері господарювання в системі господарських правовідносин

Аналіз досягнень філософської науки переконує, що кожному феномену притаманні дві категорії - сутність і явище^[14].

Категорія явища стає зрозумілою учасникам суспільних від­носин у процесі їх життєдіяльності, щоденної «утилітарної» прак­тики [401, с.

Сутність і явище - це співвідносні категорії, які характеризу­ються одна через одну. Через явища сутність виступає на поверхню і може бути сприйнята членами суспільства. Проте явище є яскра­вішим за сутність хоча б тому, що воно індивідуалізоване і являє собою форму виявлення сутності, яка в явищі розкривається. Аналіз «явища» як феномена дає можливість виділити його зовнішні озна­ки у практичному житті. Категорія сутності відображає головні ри­си явища, які не лежать на поверхні, а потребують дослідження і застосування теоретичного абстрактного мислення [168, с. 28], яке дозволяє відволіктися у процесі пізнання від несуттєвих сторін, влас­тивих предмету (явищу), з метою визначення їх особливих ознак.

Постулати діалектичної логіки, як науки про мислення і теоре­тичне розуміння об’єктивного світу, доводять, що науково-теоретичне пізнання будь-якого явища завжди починається з вибору предмета дослідження. Без такого визначення стає неможливим науковий аналіз предметної галузі та виявлення вихідного пункту теорії, як 17

того одиничного, що за законами діалектики є унікальним.

Одиничне, особливе і загальне - це категорії, що визначають взаємні переходи предметів і процесів.

Для цілей нашого дослідження як загальна категорія пізнан­ня виступає категорія правових (юридичних) відносин. За загаль­ною усталеною в юридичній науці концепцією правовідносинами визнаються фактичні суспільні відносини, що врегульовані норма­ми права, тобто мають правову форму і є результатом реалізації норм права [8, с. 58; 270, с. 18; 525, с. 51]. Як зазначає К. Н. Намен- генов, «Якщо правильно те, що кожна наука повинна мати свою особливу вихідну, просту і граничну абстракцію, як, наприклад, аб­стракція клітки в ботаніці або живого в біології, то в правознавстві такою абстракцією, вихідним, ключовим началом (поняттям), без­сумнівно, є правовідносини» [217, с. 16]. Ця точка зору аналогічна з раніше висловленою в юридичній літературі думкою Є. Б. Пашу- каніса, який зазначав, що «подібно тому, як багатство капіталістич­ного суспільства приймає форму величезного скупчення товарів, саме суспільство представляється нескінченним ланцюгом юридич­них відносин. Юридичне відношення - це первинна клітинка пра­вової тканини, і тільки в ній право робить свій реальний рух. Право як сукупність норм поряд із цим є не більше як безжиттєва абстрак­ція» [246, с. 78].

¹⁷       Одиничне - філософська категорія, що виражає відносну відособленість, дискретність, відмежованість один від одного у просторі й часі речей, подій, властивих їм специфічних індивідуальних особливостей, що є їхньою непо­вторною якісною і кількісною визначеністю. Як одиничне може розглядатися не тільки окремий предмет, а й цілий клас предметів, якщо він береться як щось єдине, відносно самостійне, що існує в межах певної міри [513, с.

Особливими слід визнати господарські правовідносини як окремий вид правових відносин, які у спеціальному (галузевому) розумінні сформульовані як урегульовані нормами господарського права відносини, що виникають між суб’єктами господарювання в процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, а також органами управління внаслідок державного впливу на учасників такої діяльності, які пов’язані взаємними права­ми й обов’язками [59, с. 26; 81, с. 9]. Як зазначав Г. Л. Знаменський, господарські правовідносини є видом суспільних відносин, в яких правовим зв’язком між суб’єктами таких відносин є їх зміст, тобто юридичні права й обов’язки учасників господарської діяльності [529, с. 64]. Вони індивідуалізують вимоги правових норм у частині взаєморозташування суб’єктів, наділення їх правами та обов’язками, а останні вже реалізуються у конкретній господарській діяльності, у фактичних господарських відносинах. Господарським правовід­носинам характерна складність і тривалість у часі. Реалізація цих правовідносин забезпечується можливістю державного примусу.

Одиничними у нашому досліджені виступають страхові пра­вовідносини у сфері господарювання, як окреме явище, якому влас­тиві ознаки, що відрізняють його від інших суспільних відносин, становлять його індивідуальність та визначають місце таких право­відносин у загальній системі правовідносин та господарських пра­вовідносин.

Визначення поняття, місця, ознак та особливостей страхових правовідносин у сфері господарювання, на нашу думку, слід здійс­нювати спираючись на трирівневу структуру дослідження, де:

-              на першому (загально-теоретичному) рівні необхідно про­вести аналіз категорії правовідносин у межах загальної теорії права як абстракції найвищого рівня (як загальноправового феномену);

-              на другому (господарсько-теоретичному) рівні категорію правовідносин слід аналізувати виходячи із ознакгосподарських правовідносин та сутності господарського права, у площині класичної дихотомії «публічне право - приватне право».

-              на третьому (конкретно-страховому) рівні прививченні страхових правовідносин у сфері господарювання доцільно врахо­вувати цільову спрямованість правового регулювання страхових суспільних відносин та обставини, що впливають на їх виникнення і реалізацію.

Вказана концепція дослідження була в свій час обґрунтована О.

На нашу думк, з’ясування сутності страхових відносин саме таким шляхом дозволить наблизитися до розуміння парадигми пра­вової природи господарських правовідносин та правових відносин як таких. Вважаємо, що вказаний підхід надасть змогу спрямувати дослідження на побудову та розкриття цілісної науково обґрунто­ваної теорії страхових правовідносин у сфері господарювання.

Як вказує О. П. Віхров у своїй праці «Організаційно-госпо­дарські правовідносини», у сучасному правознавстві категорія пра­вового відношення виступає не тільки однією з центральних, фун­даментальних, а й однією з найбільш складних і суперечливих, дискусійних. Із приводу правовідношення в науці продовжують зберігатися невирішені питання, немає єдності у трактуванні його поняття, не вдалося прийти до єдиного пояснення структури цього явища, не реалізовані можливості наукового пізнання правовідно­шення щодо його ролі у механізмі здійснення суб’єктивних прав і виконання відповідних обов’язків тощо [63, с. 16].

Відомо, що в юридичній літературі існує декілька загальнови­знаних дефініцій правових відносин. В одному випадку під правовід­носинами розуміються суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що створюють моделі можливої й необхідної поведінки суб’єктів права [496, с. 34]. В іншому випадку під правовідношенням розуміється саме право в дії, в реальному житті [220, с. 121]. Треті вважають, що не існує правових у власному розумінні відносин, а лише спосіб регулювання суспільних відносин [494, с. 102]. Сучасна ж юридична наука виокремлює два теоретичні підходи до розуміння правовідно­шення.

Зрозуміло, що термін «правовідносини», як правило, засто­совується залежно від суб’єктивного розуміння кожного конкретно­го дослідника.

Розбіжність у поглядах науковців і певна непослідовність трактування сутності правовідносин значною мірою зумовлені тим, що недостатньо враховується не лише необхідність чіткого роз­межування визначення правовідносин на різних рівнях: загально­теоретичному, галузево-теоретичному, конкретно-теоретичному, а й доцільність диференційованого підходу до визначення поняття правовідносин на галузевому рівні. Саме диференціація дає змогу більш точно встановити співвідношення правовідносин та норм права, якими можуть регулюватися (чи визнаватися) відповідні сус­пільні відносини.

Як вірно вказує О. П. Віхров незважаючи на різні тлумачен­ня і підходи до визначення поняття правовідносин, їх об’єднує те, що правове відношення є результатом впливу норм права на факти­чні суспільні відносини, що є характерною рисою правовідносин [63, с. 512].

Ю. К. Толстой у 1959 році зазначив, що класичне для юри­дичної науки визначення правовідносин має істотні недоліки: 1) не дозволяє розмежувати правовідношення і те суспільне відношення, яке є його підґрунтям; 2) не дає відповіді на питання, яку роль у процесі впливу норм права на поведінку людей воно відіграє.

Дійсно, в суспільстві існують відносини, які піддаються пра­вовому регулюванню. Залежно від того, в якій сфері діяльності вини­кають ці відносини, за своїм змістом вони поділяються на виробничі, політичні, соціальні та духовні тощо. Суб’єктивно-вольовий харак­тер поведінки учасників суспільних відносин об’єктивно вимагає відповідного правового забезпечення відносин, що виникають. Ос­новним соціальним інструментом, за допомогою якого досягається таке забезпечення, і є правове регулювання існуючих відносин між людьми та/або суб’єктами господарювання.

Під свідомо-вольовим характером правовідносин, як однією з їх ознак, загальна теорія права розуміє їх виникнення, зміну і при­пинення під безпосереднім впливом свідомих (вольових) дій учасни­ків правовідносин [84, с. 24]. Проте, на думку О. П. Віхрова, вказане є справедливим лише у разі визнання правовідношення як фактичного суспільного відношення, врегульованого нормою права, в якому сус­пільні відносини ототожнюються з реальною поведінкою суб’єктів, їхньою діяльністю. На думку автора, право не в змозі регулювати суспільні відносини, які є узагальненими формами життєвих процесів. Право регулює фактичну поведінку людей, їхню діяльність. Суспільні ж відносини є об’єктивними і не залежать від волі учасників таких відносин [63, с. 20].

Слід звернути увагу на інший аспект розуміння вольового характеру правовідносин. Ідеться про вплив державного примусу на забезпечення і реалізацію правовідносин, коли встановлені держа­вною норми права формують права й обов’язки учасників конкре­тних правовідносин, як наслідок існує взаємозв’язок «держава - правовідносини».

На нашу думку, свідомо-вольових характер правовідносин полягає у синергетичному поєднанні двох наведених вище аспектів, а саме: правовідносини є результатом впливу норм права, що відо­бражає волю державного примусу, та обумовлюють форму і зміст конкретної поведінки суб’єктів права на підставі правової норми.

Характеристика свідомо-вольового характеру правовідносин яскраво простежуються при їх класифікації на горизонтальні та вертикальні, як наслідок поділу, що відбувається в межах класичної дихотомії «публічне право - приватне право». Вказана диференціа­ція правовідносин на рівні загального поділу права на приватне та публічне дає змогу більш точно встановити співвідношення право­відносин та норми права, якими можуть регулюватися (чи визнава­тися) відповідні суспільні відносини. Наведена характеристика перш за все стосується правовідносин, які виникають на другому рівні поданої вище класифікації (теоретико-господарському) у сфері господарювання.

Однією з причин того, що в юридичній науці думки вчених, які дотримуються з багатьох аспектів єдиних підходів і методології, розходяться між собою у суттєвих питаннях правовідносин, є недо­статність розробленості питання про різність у співвідношенні пуб­лічних і приватних правовідносин. Відомо, що в юридичній науці не завжди чітко і послідовно проводився диференційований підхід до правовідносин у сфері приватного і публічного права [33; 154].

Доречно згадати, що починаючи з часів існування римського права, юристи визнавали поділ права на приватне і публічне. Відпо­відно - в юридичній науці було прийнято розрізняти приватні та публічні правовідносини [498, с. 192]. Вказаний поділ права у свій час не був сприйнятий радянською юридичною наукою, адже вона не визнавала поділу об’єктивного права на приватне і публічне. Це призвело до того, що питання про співвідношення приватних і публі­чних правовідносин на рівні наукових досліджень у галузі загальної теорії держави і права не було порушене. Проте галузеві юридичні науки приділяли вказаному питанню окрему увагу [61; 169; 542; 10; 85; 90; 93; 94; 98; 155; 207; 208; 245; 476; 569]. У результаті проведе­них досліджень радянська юридична наука напрацювала достатню теоретичну базу, присвячену правовідносинам, яка, на жаль, не отри­мала свого належного теоретичного узагальнення в працях із загаль­ної теорії права [33].

Проте питання співвідношення та розмежування приватних і публічних правовідносин мають методологічне значення, оскільки справляють відповідний вплив на вирішення інших питань, пов’я­заних із теорією правовідносин.

Як зазначала О. А. Парягіна, поділ права на приватне і публі­чне має переважне значення виключно для визначення типу, методо­логії правового регулювання, але не відповідає практичним потребам відособлення менш великих сукупностей правових норм у систе­мі права, і необхідність пояснення правовою наукою змішаного (публічно-приватного) регулювання суспільних відносин постала давно [38, с. 83].

Приватні та публічні правовідносини, маючи низку спільних ознак і властивостей, притаманних усім правовідносинам у правовій сфері, відрізняються між собою за багатьма істотними ознаками. У російській дорадянській юридичній літературі основну відмінність між публічними і приватними правовідносинами Ф. В. Тарановський проводив залежно від безпосередньої участі в них суб’єкта держав­ної влади. У зв’язку з цим він стверджував, що «...публічними ви­знаються всі ті правовідносини, одним із суб’єктів яких є держава (через свої органи) із специфічним своїм характером носія приму­сової влади; приватними визнаються ті відносини, в яких держава відсутня в якості суб’єкта, або ж виступає на одному боці відносин, але лише як носій майнових інтересів» [475, с. 237].

Разом із тим твердження про те, що публічними є ті право­відносини, в яких одним із суб’єктів виступає сама держава як носій примусової влади, жодних сумнівів не викликає. Можна вважати, що такі правовідносини являють собою класичний різновид публічних правовідносин, хоча і не вичерпують собою всі можливі варіанти правовідносин публічного характеру.

Одна з особливостей публічних правовідносин полягає в то­му, що вони мають зазвичай вертикальну спрямованість і є субор- динаційними, оскільки суб’єкти державно-владних повноважень займають своє певне місце на різних щаблях ієрархічної градації державного механізму, маючи заздалегідь окреслене коло правомо­чностей. Мета цих правомочностей, як вказує Е. Н. Трубецькой, «...полягає у виконанні особою певних обов’язків. Тому норми пу­блічного права точно визначають, як особа повинна користуватися своїми правами, причому вона не може ними не користуватися: гу­бернатор, наприклад, не може не користуватися правом управляти губернією; ротний командир не може не користуватися своїм пра­вом командувати ротою; професор не може не користуватися своїм правом читати лекції. Обов’язок користуватися правами властивий більшій частині публічних прав, тоді як по відношенню до приватної особи такого обов’язку не існує» [498]. Суб’єкт державно-владних повноважень як сторона в публічному правовідношенні не є повніс­тю розпорядником своїх правомочностей, оскільки за ним безпосере­дньо стоїть держава як третя особа, права й обов’язки якої здійснює цей суб’єкт. З цього приводу Е. Н. Трубецькой також зазначає, що «суб’єктами будь-якого публічного правовідношення є неодмінно дві особи - той чи інший індивідуальний носій правомочності й те соціально ціле, правами якого наділяється індивід» [498, с. 198].

На відміну від носія державно-владних повноважень як сто­рони публічного правовідношення, суб’єкти приватного правовід­ношення є самостійними розпорядниками своїх правомочностей. З цього приводу Е. Н. Трубецькой звертає увагу на те, що «в галузі приватноправових відносин особа є самостійним розпорядником свого права. Будучи суб’єктом приватного права, я вільний корис­туватися моїми правами чи ні, зберігати їх за собою або передавати іншій особі. Взагалі норми приватноправового характеру не дають вказівок, як індивідуум повинен користуватися наданими йому пра­вами, а лише встановлюють відомі межі, причому в цих межах окрема особа цілком самостійна... У сфері приватноправових відно­син головна функція правових норм полягає в забезпеченні особі мир­ного користування відомою сферою зовнішньої свободи» [498, с. 197].

По відношенню до учасників приватного правовідношення держава займає ніби «рівновіддалену» позицію. На думку І. А. Пок- ровського, тут «державна влада принципово утримується від безпо­середнього та владного регулювання відносин; тут вона не ставить себе подумки на бік єдиного визначального центру, а, навпаки, на­дає таке регулювання безлічі інших маленьких центрів, які розумі­ються як самостійні соціальні одиниці, як суб’єкти прав. Такими суб’єктами прав здебільшого є окремі індивіди, але крім того, і різні утворення - корпорації або установи, так звані особи юридичні. Всі ці маленькі центри визнаються носіями власної волі та ініціативи і саме їм надається регулювання взаємних відносин між собою. Дер­жава не визначає ці відносини примусово, а лише займає позицію ор­гану, який охороняє те, що буде визначено іншими» [258, с. 38-40].

Відмінності між приватними і публічними правовідносинами є також у порядку утворення і ліквідації самих суб’єктів публічних і приватних прав. Державні органи і державні установи, на відміну, наприклад, від юридичних осіб, не можуть припинити свого існування з власної волі. Крім того, відмінності між публічним і приватним пра­вовідносинами стосуються і способів розгляду спорів та захисту прав. У сучасній юридичній літературі відмінність між публічними і прива­тними правовідносинами проводиться також залежно від їх належно­сті до правозастосування як владної діяльності державних органів і посадових осіб, здійснюваної в цілях прийняття спеціальних рішень, спрямованих на виникнення, зміну або припинення конкретних відно­син; або до відносин, пов’язаних із реалізацією громадянами та юри­дичними особами права приватної чи колективної власності на речі у сфері цивільного права, а також трудових відносин за наймом, де людина виступає як особливий товар - робоча сила [445, с. 209-243].

Існують ще й інші відмінності між публічними і приватними правовідносинами в плані їх співвідношення, суб’єктів, змісту, ди­наміки та інших елементів. Наприклад, спочатку фундаментальна відмінність між приватним і публічним правовідносинами в юридич­ній літературі проводиться залежно від галузевої належності правових норм, що регулюють ці правовідносини. З цієї точки зору в сучасній юридичній літературі прийнято вважати, що приватні правовідно­сини регулюються в основному нормами таких галузей права, як цивільне, сімейне та трудове, а публічні правовідносини - нормами таких галузей права, як державне, адміністративне, фінансове, кри­мінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне та ін. Зазначені вище відмінності між приватними і публічними правовід­носинами дозволяють більш детально визначити коло суб’єктів і галузі функціонування двох цих груп правовідносин.

Що ж стосується публічних правовідносин, то коло їх сторін або учасників містить як фізичних і юридичних осіб, так і державу, державні органи, посадових осіб, а також інших носіїв державно- владних повноважень. Це означає, що коло суб’єктів публічних правовідносин є набагато ширшим порівняно з колом суб’єктів при­ватних правовідносин і може містити будь-які суб’єкти правової сфери. Крім того, галузь поширення публічних правовідносин також є набагато ширшою порівняно з приватними правовідносинами [33].

Як зазначає О. А. Беляневич, розробка проблематики приват­ного і публічного права відбувається на тлі усталеного теоретичного розуміння системи права, напрацьованого у радянському правознав­стві [38, с. 83]. Як зазначає дослідниця, на відсутність підстав для протиставлення приватного і публічного вказували і так звані бур­жуазні правознавці, які займалися проблематикою публічного пра­ва. Так, видатний вчений, засновник німецької соціології права Г. Єллінек, викладаючи систему публічного права, зазначав, що ро­зрізнення приватного та публічного права може бути зведено до тієї основної ідеї, що у приватному праві окремі індивіди протисто­ять один одному як принципово не підпорядковані, між тим як пуб­лічне право унормовує відносини між різними суб’єктами влади. Проте при більш близькому погляді виявляється, що носієм приват­них прав є не абстрактний, ізольований від будь-яких соціальних відносин індивід, а член суспільства, який визнається державою як особистість. Через це будь-яке приватне право є правом соціальним і спирається на право публічне, а всі приватні права пов’язані з пу­блічно-правовим домаганням на визнання та захист. Усі соціальні, а тому і державні інтереси також не можуть розумітися абсолютно відчуженими від інтересів індивідуальних, оскільки будь-яка суспі­льна та державна діяльність у результаті слугує або принаймні по­винна слугувати благу індивіда [38, с. 83].

На зміну гіперболізації значення дихотомії права має прийти усвідомлення того, що юридична наука повинна допомагати вирі­шенню практичних проблем правового регулювання суспільних ві­дносин у сучасних умовах і обґрунтовувати конкретні механізми забезпечення балансу та солідарності існуючих у суспільстві інди­відуальних, групових та публічних інтересів [38, с. 83].

У свою чергу, О. М. Вінник вказує, що аналізовані категорії «приватне право» і «публічне право» не є окремими галузями права, а за вдалою оцінкою Ю. М. Тихомирова є лише функціонально- структурною підсистемою права, що притаманна континентальній системі права і є наднаціональною [61, с. 24].

Саме тому, підтримуючи наукові погляди І. Н. Сенякіна, О. А. Беляневич обґрунтовує думку про те, що існування господарсь­кого права повинно розглядатися не з позицій «публічне - приватне», а крізь іншу призму - об ’активних процесів галузевої та функціональ­ної спеціалізації в праві, які виступають проявом його системності [425, с. 13-14].

Виокремлення правових норм, що регулюють господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення госпо­дарської діяльності, від норм цивільного законодавства, що мають предметом регулювання особисті, немайнові та майнові відносини є результатом галузевої (предметної) спеціалізації. У зв’язку з цим можна зауважити, що в країнах, де історично склався так званий дуалізм приватного права (зокрема в Німеччині, Франції), питання про співвідношення цивільного і торгового законодавства не є про­блемним: норми торгового права розглядаються у сукупності з ци­вільним правом, і норми останнього мають приходити на допомогу тоді, коли відсутнє спеціальне регулювання, встановлене торговим правом [39, с. 5].

Узагальнивши наукові погляди на категорію «публічне пра­во», О. М. Вінник у своїй монографії «Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення» наділяє його таким змістом: публічне право - це функціонально- структурна система права, що регулює відносини осіб, які діють у публічному (суспільному) інтересі, в силу прямого або опосередко­ваного делегування суверенної влади, з метою забезпечення гармонії та злагоди в суспільстві, балансу інтересів різних осіб та соціальних груп, стабільності держави, її економічних та інших засад [61, с. 26].

Як зазначає доктрина господарського права, жодну з галузей права не можна віднести до суто приватно або публічного. У регу­люванні суспільних відносин комплексно застосовуються як приват­ноправові, так і публічно-правові методи. І перш за все це стосується законодавства, що регулює господарську діяльність, господарські від­носини [61, с. 26]. За переконанням Г. Л. Знаменського, господарсь­кому праву притаманний єдиний комплексний метод правового регулювання, який вбирає в себе усі інші методи, забезпечує гармо­нізацію приватних і публічних інтересів (які опосередковують ви­никнення, реалізацію і припинення відповідних правовідносин), та полягає у рівному підпорядкуванні всіх суб’єктів господарювання суспільному господарському порядку [131, с. 62].

За класичним визначенням господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, які виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійс­нення господарської діяльності, характеризуються особливим суб’єкт­ним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, знач­ним ступенем регулювання як із боку держави, так і суб’єктів цих відносин [61, с. 27-28].

За другою науковою концепцією, господарські правовідно­сини є галузевим видом правових відносин як таких, які визнача­ються як вид суспільного відношення, що виникає в результаті впливу норм права на фактичне відношення у суспільстві та опосе­редковує зв’язок між нормою права і фактичним суспільним відно­шенням [125, с. 190; 226, с. 336].

Дещо інший науковий підхід до питання визначення сутності та поняття господарських правовідносин у сучасній юридичні літе­ратурі обґрунтовано Г. Л. Знаменським, який визначив господарські правовідносини як особливий вид суспільних відносин, в яких зв’язок між суб’єктами цих відносин полягає в їх юридичних правах та обов’язках, що виступають проміжною стадією господарсько- правового регулювання і знаходяться між господарсько-правовими нормами і господарськими відносинами (господарською діяльністю) [529, с. 64].

За визначенням Г. Л. Знаменського, основне призначення гос­подарських правовідносин у механізмі господарського-правового регулювання полягає в індивідуалізації вимог правових норм у частині взаєморозташування суб’єктів, наділення їх правами та обов’язками [133, с. 57, 61]. Вчений акцентує увагу на тому, що в господарсько- правових нормах відображаються не тільки економічні інтереси окремих учасників господарської діяльності, а й загальний економі­чний інтерес суспільства. При цьому в правових нормах потребує закріплення пріоритет загального інтересу [133, с. 60]. Саме в цьо­му, на нашу думку, знаходить свій вияв ідея загального господарсь­кого правового порядку, яка віднайшла своє закріплення й у нормах Господарського кодексу України^[15].

Як зазначають дослідники, методологічна недостатність ная­вних досліджень правовідносин полягає у використанні науковцями теоретичної бази виключно юридичної науки. Проте економіко- правові дослідження щодо питань стосовно форми економічного/ господарського відношення повинні враховувати надбання економіч­ної науки [12, с. 11]. За неоінституціоналістською теорією Р. Куза, фактичні економічні відносини за певних умов можуть не потребу­вати правового регулювання. Як наслідок, правовідношення є лише можливою формою певного економічного відношення [12, с. 12].

У свою чергу, В. В. Поєдинок, підтримуючи визнання особ­ливої ролі права в системі соціальних регуляторів, вважає, що мно­жинність останніх дозволяє говорити про правовідношення як про форму економічного відношення лише з часткою певної умовності, оскільки правове відношення охоплює лише частку (окремий аспект) змісту економічного відношення. На думку дослідниці, в цьому випа­дку термінологічно більш правильно говорити про правовідношення як про спосіб вияву економічного відношення в праві або як про опо­середкування правовідношенням економічного відношення [12, с. 13].

Наведена полеміка фактично свідчить про відсутність єди­ного підходу фахівців у галузі теорії права щодо розуміння сутності правовідносин, що знайшли своє відображення у господарсько- правовій концепції.

Сучасна офіційна господарсько-правова доктрина визначає господарські відносини у власному (спеціальному) розумінні як ві­дносини між суб’єктами господарювання та органами управління, що складаються у процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності [59, с. 26; 81, с. 27-28]. Сукупність господар­ських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарсь­кого права [565, с. 13], які характеризуються рядом специфічних ознак (сутність яких буде розглянута нами нижче в межах спеціальних ознак вчення про страхові правовідносини): 1) сфера виникнення;

2)    урегульованість за допомогою господарсько-правових норм;

3)    особливий суб’єктний склад; 4) об’єкт; 5) зміст; 6) поєднання май­нових та організаційних елементів; 7) наявність публічних та приват­них інтересів; 8) підстави виникнення, зміни та припинення; 9) знач­ний ступінь державного впливу [59, с. 26; 81, с. 27-28].

Розглянуті вище проблеми вчення про правовідносини як абстракції вищого порядку та господарські правовідносини як її ви­дової категорії дозволяють екстраполювати їх на категорію страхо­вих правовідносин у сфері господарювання, адже остання є окре­мим (специфічним) галузевим видом господарських правовідносин. Своєрідність страхового правовідношення визначається специфікою самого страхування як економічної категорії.

Як зазначають науковці, окремі види господарських право­відносин, у тому числі господарських страхових правовідносин, зу­мовлені рівнем економічного розвитку суспільства і повинні відпові­дати характеру економічної системи і вдосконалюватися відповідно до об’єктивних умов господарювання.

Логічним вбачається розкриття сутності страхових правовід­носин через призму категорії «страхування». Адже будь-яка одиноч­на категорія (в нашому дослідженні страхові правовідносини у сфері господарювання) складається із множинності інших [23, с. 238], які є її первинними елементами та виявляють її індивідуальні особливості.

Термін «страхування» має дуже багато змістових значень. Зок­рема, термін «страхування» іноді вживається у значенні підтримки в певній справі, гарантії успіху в будь-чому, забезпечення безпеки людей при проведенні небезпечних робіт і т. п. [440, с. 1288] Слов­ник С. І. Ожегова визначає «страхувати» як убезпечуватися від мож­ливого збитку шляхом періодичних внесків спеціальній установі, яка сплачує грошове відшкодування в разі настання збитку [228, с. 710].

Ф. В. Коньшин визначає страхування як один із методів створення централізованого страхового фонду для відшкодування за рахунок страхових внесків втрат у народному господарстві від стихійних лих та нещасних випадків, а також для виплати відповід­них сум у зв’язку з настанням певних подій, пов’язаних із життям і працездатністю застрахованих [165, с. 12].

Зайве об’ємне формулювання для визначення, на наш погляд, пропонує Л. А. Могильов, підкреслюючи, що «державне страхування при соціалізмі - це сукупність фінансових економічних відносин, за допомогою яких перерозподіляється частина національного доходу в інтересах зміцнення економіки суспільного виробництва і матері­ального добробуту трудящих шляхом особливого методу утворення частини страхового фонду грошових коштів за рахунок внесків під­приємств і організацій, а також населення для виключно цільового їх використання - відшкодування учасникам створення фонду збит­ків у зв’язку зі стихійними лихами, нещасними випадками і т. ін. і надання додаткової допомоги громадянам (або членам їх сімей) у разі настання певних подій, пов’язаних з їх життям та здоров’ям» [215, с. 81].

На думку В. М. Яковлева, страхування - це конкретні еко­номічні (виробничі) відносини, що формуються під безпосереднім впливом об’єктивних вимог розвитку продуктивних сил і склада­ються між окремими особами та колективами й виявляються в кон­кретних вольових діях осіб (колективів) щодо переміщення певної частини додаткового продукту (особистого доходу) сільськогосподар­ських підприємств (окремих громадян) на заповнення втрат, завданих їм стихійними або іншими лихами [575, с. 121]. В. В. Шахов, роз­глядаючи страхування з економічної точки зору, визначає страхуван­ня як систему економічних відносин, які містять сукупність форм і методів формування цільових фондів грошових коштів та їх вико­ристання на відшкодування збитку, зумовленого різними непередба­ченими несприятливими явищами (ризиками) [552, с. 22].

Щодо юридичного закріплення відносин із страхування, то тут найцитованішою в наукових роботах є ст. 1 Закону України «Про страхування», яка визначає страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридич­них осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначе­них договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особа­ми та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Слід зазначити, що до цього визначення страхування як виду цивільно-правових відносин долучаються і сучасні українські нау­ковці [577], які проводять галузеве дослідження правовідносин із страхування.

Російська цивілістична наука, у свою чергу, доводить, що під страхуванням розуміється зобов’язання, в силу якого одна сторона - страхувальник має право отримати грошову суму при настанні у ви­значений термін (або без такого) обумовленої події (страхового ви­падку) і несе обов’язок щодо сплати страхових платежів, а друга сторона - страховик зобов’язана виплатити вказану грошову суму і має право вимагати сплати страхових платежів [420, с. 97].

Дослідники страхування в окремих галузях права наводять власні визначення правовідносин із страхування, які певним чином збігаються із законодавчо визначеним поняттям, проте, з огляду на специфіку правовідносин, які досліджуються, таке поняття наділяють особливими ознаками. Так, страхування у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначають як комплекс різноманітних видів страхування, які здійснюються на підставі чинного та міжнародного законодавства, що містять відносини економічного та правового характеру та мають на меті забезпечити захист майнових інтересів суб’єктів господа­рювання у разі настання страхового випадку [20, с. 7].

Дослідження страхових правовідносин у сільському госпо­дарстві привели І. І. Гатіятулліну до необхідності формулювання загального поняття страхових правовідносин як сукупності урегу­льованих нормами права певних суспільних відносин між зацікавле­ними особами з приводу попередження і відшкодування можливого майнового збитку від стихійних і (або) інших лих шляхом акумуля­ції грошових і (або) натуральних внесків у спеціальному страхово­му фонді [71, с. 60]. На підставі вказаного поняття І. І. Гатіятулліна визначає страхові правовідносини у сільському господарстві як сукуп­ність урегульованих нормами права суспільних відносин між страхо­вою компанією і сільськогосподарським товаровиробником із приводу попередження і відшкодування можливих збитків майну останнього від стихійних і (або) інших лих шляхом акумуляції грошових і (або) натуральних внесків у спеціальному страховому фонді.

З точки зору фінансового права, страхування це - сукупність фінансово-правових норм, які регулюють відносини з формування цільових державних фондів грошових коштів, призначених для від­шкодування збитків, завданих унаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характе­ру), передбачених законом та (або) договором, шляхом розкладання суми збитків між учасниками формування цих фондів [570, с. 15].

Слід вказати, що головним недоліком наведених визначень є поєднання під назвою «страхові відносини» різних за своєю сут­тю явищ.

М. Л. Шимінова звертає увагу на роль права у врегулюванні суспільних відносин і робить висновок, що страхування являє собою сукупність урегульованих суспільних відносин щодо формування та використання грошового фонду, що створюється зацікавленими особами і перебуває в оперативному управлінні спеціалізованої ор­ганізації, з метою відшкодування шкоди, заподіяної стихійними ли­хами і нещасними випадками, а також для виплати грошових сум при настанні певних подій у житті громадян [559, с. 39].

Зрозуміло, що для найбільш ґрунтовного дослідження назва­них правовідносин украй важливо виявити їх характерні ознаки.

Необхідно зазначити, що в юридичній науці вже відбувалися спроби виділити специфічні риси, властиві страховим правовідно­синам. Зокрема, ще у 30-х роках В. І. Серебровський, крізь призму договору страхування, який вважав єдиною підставою виникнення страхових правовідносин, сформулював дев’ять основних юридич­них ознак, а саме: 1) самостійність договору; 2) його двосторонній характер; 3) ризиковий характер договору; 4) обмеженість відпові­дальності страховика; 5) терміновий характер відповідальності; 6) випадковий характер події, передбаченої договором; 7) відплат- ність договору; 8) мета договору, спрямована на забезпечення стра­хувальника або вигодонабувача від можливої шкоди; 9) укладання договору із страховим підприємством. Причому, на його думку, найбільш характерне значення з цих ознак - це ризиковий характер страхового правовідношення і його мета [426 с. 346].

На нашу думку, вказаний підхід є хибним, адже зовсім не охоплює своєю увагою таку підставу виникнення, зміни та припи­нення страхових правовідносин, як норма права, що яскраво про­стежується при реалізації страхових правовідносин і обов’язковій формі у сфері господарювання. Проте наведена класифікація ознак страхових правовідносин, безумовно, є доречною при реалізації останніх при здійсненні добровільного страхування. Адже основною підставою виникнення та динаміки правовідносин із добровільного страхування є закон. Саме із вказаних позицій наведена класифіка­ція ознак страхових правовідносин є нам цікавою.

На початку 70-х років В. Н. Яковлєвим також була зроблена спроба розібратися в ознаках, притаманних страховим правовідно­синам. У своєму дослідженні автор виділяє такі характерні ознаки:

1)    ризиковий характер, що породжує майнову потребу, забезпечува­ну страхуванням; 2) страховий інтерес, закріплений у законодавстві, що відображає мету страхувальників, спрямовану на відшкодування майнових втрат від стихійних лих та нещасних випадків; 3) страхо­ва організація, що приймає на себе ризик загибелі (пошкодження) майна від стихійних і інших нещасних випадків, передбачених за­конодавством; 4) формування спеціального страхового фонду, що виступає як економічна основа правовідносин; 5) виникнення пра­вовідносин у силу прямих приписів закону і ним передбачених юридичних фактів [575, с. 121].

Наведена класифікація ознак, на відміну від класифікації, поданої В. І. Серебровським, є, на нашу думку, більш повною і до­речно «вкладається» у господарсько-правову концепцію специфіч­них ознак, притаманних господарсько-правовим відносинам і стра­ховим у сфері господарювання як правовідносинам окремого особливого виду.

Натомість, на нашу думку, навіть механістичне поєднання ознак наведених двох класифікаціях не дасть змоги визначитися із специфікою страхових правовідносин у сфері господарювання пов­ною мірою.

Беручи за основу наведені вище юридичні ознаки страху­вання та страхових правовідносин і враховуючи зміни, що сталися в економіко-правовій доктрині в останні десятиліття, сучасні науков­ці висловлюють свою думку з приводу досліджуваних ознак страхо­вих правовідносин. Першою характерною ознакою страхового пра- вовідношення, з точки зору В. П. Янішена, слід вважати його ризиковий характер. Вступаючи у страхові відносини, страхуваль­ник зацікавлений убезпечити себе від ризику пошкодження або знищення майна або настання певних подій, пов’язаних із життям, здоров’ям і працездатністю. У страховому законодавстві ризик поз­начає передбачувану подію, на випадок настання якої проводиться страхування. Причому зазначена подія має характеризуватися озна­ками ймовірності та випадковості її настання.

У загальному вигляді ризик являє собою небезпеку або мож­ливість зазнати збитків чи шкоди, що виникають унаслідок неспри­ятливих подій. Оскільки члени суспільства (і суспільство в цілому) не можуть уникнути ризикових ситуацій, вони прагнуть обмежити можливість настання матеріальних втрат від цих небажаних подій. Поява такої потреби спонукає конкретну особу шукати засоби її за­доволення.

Отже, усвідомлена потреба в обмеженні матеріальних збит­ків від настання несприятливих подій (ризиків) із вибором засобів її (потреби) досягнення переростає у страховий інтерес^[16], або в ін­терес щодо страхового захисту.

Категорію страхового ризику слід вважати передумовою ви­никнення страхових правовідносин. Стаття 7 Закону України «Про страхування» визначає страховий ризик як певну подію, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випад­ковості настання.

Проблема ризику в праві була всебічно досліджена у праці В. А. Огензіхта [229], який навів неоднозначні підходи до вказаної категорії, що існують як в економічних, так і в юридичних [26, с. 15] наукових джерелах.

Особливого значення терміну «страховий ризик» надавав В. І. Серебровський [430, с. 195], який визначав його як небезпеку або можливість настання страхового випадку і вказав на такі його значення в договорі страхування: 1) подія, від настання якої зале­жить необхідність здійснення відшкодування збитків страховиком;

2)    можливість або ймовірність настання події, що загрожує особі або майну; 3) необхідність нести несприятливі наслідки можливої, невідомої події; 4) межа несприятливих наслідків страхового випадку; 5) можлива господарська невигідність страхової угоди; 6) об’єкт страхових правовідносин.

Як було обґрунтовано вище, страхувальник страхує свій май­новий інтерес від імовірного ризику, який може бути реалізованим, а може і не реалізуватися. Реалізується страховий ризик завжди через певний страховий випадок як другу ознаку страхових правовідносин.

Поняття випадковості настання страхової події є важливим елементом страхування, але це не означає, що будь-який випадок, що стався протягом терміну дії договору страхування, може бути визнаний страховим.

К. Г. Воблий стверджував, що «випадковим є те, що ми ціл­ком добре розуміємо, причини чого ми точно знаємо. Але настання чого ми не в змозі регулювати і спрямовувати його за нашим пла­ном». Далі він розвиває цю думку і вказує, що «невідомість причин, їх мінливість обумовлює випадковість події» [64, с. 34].

У зв’язку з викладеним вище дозволимо собі не погодитися з В. І. Серебровським, який у якості самостійної ознаки страхових правовідносин називає страхову випадковість. Остання, на нашу думку, поглинається страховим ризиком. Саме ризик породжує потре­бу в страхуванні, є спонукальним мотивом для виникнення страхових правовідносин.

Страховим випадком визнається подія, передбачувана дого­вором страхування або законодавством, яка відбулась і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової су­ми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі (ст. 8 Закону України «Про страхування»).

Страховий випадок являє собою складне поняття, зміст якого містить низку необхідних елементів, у тому числі встановлені законо­давством або договором страхування факти (обставини), що мають певні ознаки.

До елементів, які входять до змісту страхового випадку, на­лежить, по-перше: подія, що завдає шкоду, на випадок якої прова­диться страхування, і яка повинна характеризуватися випадковістю і ймовірністю настання; по-друге: несприятливі наслідки від настання вказаної події; по-трете: несприятливі наслідки повинні знаходитися у прямому причинному зв’язку з подією, що завдає шкоду. Але наяв­ність цих трьох елементів достатня лише для особистого страху­вання. У майновому страхуванні для настання страхового випадку необхідна наявність ще й четвертого елементу - збитку, що виник у страхувальника в результаті знищення (пошкодження) майна.

Відсутність у період дії договору страхування будь-якого з вказаних елементів виключає настання страхового випадку, і як наслідок - виплату страхових сум (страхового відшкодування) [400, с. 10].

До необхідних ознак страхових правовідносин науковці від­носять також категорію страхового інтересу (третя ознака). Пред­ставники юридичної науки не раз приділяли свою увагу цій категорії. Так, Р. Ієрінг, Г. Ф. Шершеневич, А. В. Венедіктов визначалися із змістом та місцем у праві категорії інтересу. О. М. Вінник детально дослідила співвідношення та поєднання приватних і публічних ін­тересів у сфері господарювання. Проблематику категорії інтересу в господарському праві в різні часи також досліджували Г. Л. Знамен- ський, В. К Мамутов, І. Є. Замойський, Г. В. Пронська, П. С. Пацур- ківський, Ю. П. Пацурківський, О. В. Грищенко.

С. В. Михайлов, О. В. Малько, H. М. Коркунов, Н. С. Кузне­цова та інші визначалися з інтересом із позиції науки цивільного права. Слід відзначити видатних процесуалістів, які вивчали інтерес як категорію цивільного процесу, - М. А. Гурвич, А. Єрошенко, P. Е. Гукасян.

У свою чергу, І. Степанов, К. А. Граве, Л. А. Лунц, А. В. Соба- кінських, Л. Н. Клоченко, В. І. Сінайський, В. Р. Ідельсон, В. П. Крю­ков, В. К. Райхер, Ю. Б. Фогельсон, А. І. Худяков, М. Я. Шимінова та інші досліджували наукову категорію страхового інтересу.

В юридичній науці з питання про те, що слід розуміти під страховим інтересом, висловлені різні судження, Так, В. Н. Яковлев бачить у страховому інтересі предмет правового регулювання в май­новому страхуванні та визначає його як інтерес страхувальника в забезпеченні збереження майна у разі настання стихійного лиха або іншої небезпеки [575, с. 130]. Але ж призначення страхування полягає не тільки в забезпеченні збереження майна (охоронна функція страхування), а й у подоланні та відшкодуванні заподіяної шкоди (відновна функція страхування). М. Я. Шимінова розглядає страховий інтерес як необхідну передумову виникнення страхових правовідно­син, зумовлену потребою у поповненні майнових втрат, викликаних пошкодженням (знищенням) різних матеріальних цінностей або недо- отриманням їх (наприклад, врожаю сільськогосподарських культур тощо) [560, с. 33].

На нашу думку, зазначені автори розглядають страховий інте­рес у широкому розумінні, включаючи в нього певною мірою і мету страхування. У вузькому ж значенні під страховим інтересом, на на­шу думку, потрібно розуміти міру матеріальної зацікавленості фізи­чної або юридичної особи у страхуванні. Причому «інтерес цей по­винен існувати вже в момент укладення страхового договору, а не породжуватися ним» [135, с. 17].

Отже, як зазначалося вище, усвідомлена потреба в обмежен­ні матеріальних збитків від настання несприятливих подій (ризиків) із вибором засобів її (потреби) досягнення переростає у інтерес що­до страхового захисту.

Проблема страхового інтересу протягом тривалого часу за­лишається дискусійною в теорії страхування.

Під страховим інтересом ряд авторів розуміють той збиток, який страхувальник (або третя особа) може зазнати при настанні страхового випадку, що дає можливість виключити страхування особистих немайнових благ [506, с. 25]^[17]. На думку H С. Малеїна, страховий інтерес виступає об’єктом страхової охорони [194, с. 27]. Деякі автори вбачають у страховому інтересі об’єкт страхування [205, с. 31].

В. І. Серебровський зауважував, що страховий інтерес є пред­метом страхування, тому що страховик, укладаючи договір страхуван­ня, не приймає на себе зобов’язань поновити певну річ, яку було пош­коджено в результаті настання страхового випадку, він зобов’язується відшкодувати тільки той збиток, якого може зазнати страхувальник. Іншим аргументом В. І. Серебровського на користь страхового ін­тересу як предмета страхування є можливість страхування одного предмета різними особами, які мають до цього предмета різні стра­хові інтереси. Таким чином, страхується не певна річ, а інтерес страхувальника щодо цілісності майна, яке він страхує [429, с. 79].

В. K Райхер, наприклад, наголошував, що страховим інте­ресом є певний «об’єкт, з яким може трапитися передбачена страху­ванням подія» [403, с. 208]. В. К. Граве, Л. А. Лунц та їх послідовни­ки зазначали, що страховий інтерес є однією з необхідних передумов виникнення і здійснення страхових правовідносин, тобто тим юри­дичним фактом, від наявності якого залежать виникнення і подальше існування страхових правовідносин [83, с. 42; 577, с. 21].

М. Я. Шимінова зауважує, що страховий інтерес є тією уні­версальною категорією страхового права, яка виступає передумо­вою страхового зобов’язання [560, с. 32]. Вважаємо, що найбільш обґрунтованою є думка тих науковців, які вбачають у страховому інтересі об’єкт страхування. На нашу думку, страхові (майнові) інте­реси - це об’єкти страхування, що не суперечать закону і пов’язані з: життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); відшкодуванням страхувальником за­подіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Четвертою характерною ознакою страхових правовідносин є страховий фонд, який є економічною основою страхових право­відносин у сфері господарювання. Як було зазначено вище, страхо­вий фонд - це страхові резерви страхової компанії, які формуються за рахунок грошових внесків страхувальників і відображають обсяг її страхових зобов’язань за укладеними договорами страхування та утворюються з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань залежно від видів страхування (пере­страхування).

Таким чином, підсумовуючи сказане, сучасні дослідники визначають такі характерні ознаки страхового правовідношення:

1)            ризиковий характер;

2)             наявність страхового інтересу;

3)             настання страхового випадку;

4)             формування спеціального страхового фонду.

Проте механістичне поєднання всіх наведених вище ознак у наукову дефініцію «страхові правовідносини у сфері господарю­вання» не розкриє всієї специфіки вказаних правовідносин.

На нашу думку, дослідження такої специфіки доречно здійс­нювати на підставі аналізу та класифікації вказаних суспільних страхових відносин у їх історичному розвитку.

Узагальнення наведених нами у підрозділі 1.1 цього дослі­дження положень дає підстави стверджувати, що розвиток ідеї стра­хування у сфері господарювання характеризується наявністю трьох груп відносин.

Перша група відносин, яка за висновками фахівців виникла приблизно в IV тис. до н. е., характеризується наявністю ідеї само­страхування [9, с. 1]. Самострахування існувало в натуральній фо­рмі, з метою захисту від голоду в окремі періоди року (насамперед взимку), коли зацікавлені особи акумулювали певні продукти хар­чування для їх подальшого споживання. Спеціально створеного страхового фонду не існувало, кожна особа, виходячи із власного пе­реконання, формувала або не формувала необхідні запаси. Слід зазна­чити, що переважна більшість дослідників вказану групу відносин визначає як «квазістрахування» (y>), яким лише при­таманні певні ознаки страхових відносин у сучасному розумінні.

Друга група відносин, яка виникла приблизно в VI ст. до н. е. (у період Стародавньої Греції та Риму), характеризується ознаками взаємності (взаємного страхування)- колективної взаємодопомоги осіб, шляхом об’єднання зусиль і капіталів для формування певних запасів, здатних захистити людину від наслідків впливу руйнівних сил природи або інших нещасних випадків. Цей етап характеризу­ється наявністю певного заздалегідь акумульованого фонду, якому вже притаманні ознаки страхового (римські релігійні, військові, по­хоронні колегії), проте відсутністю чітких умов регламентації його створення, формування і витрачання.

Третя група відносин, що отримала назву комерційного стра­хування, формується, за свідченням істориків, приблизно з ХП ст. н. е. [200, с. 15] Вони характеризувалися наявністю перших спеціально створених комерційних установ, які мали на меті отримання прибут­ку від операцій, що проводилися. На цьому етапі розвитку страхові відносин підлягали чіткій регламентації, з’явилися перші вимоги щодо порядку формування страхового фонду, почало формуватися перше страхове законодавство.

Саме третю групу відносин можна визнати суспільно-стра­ховими відносинами в чистому вигляді. Основними специфічними ознаками таких відносин є: наявність спеціально створених суб’єктів господарювання, які (як правило) з метою отримання прибутку нада­ють особам, що постраждали внаслідок настання страхових випадків, компенсацію збитків; формування за рахунок акумульованих коштів спеціально створеного страхового фонду, що має виключно цільовий характер; соціальна значущість для економіки і безпеки держави.

Стає зрозумілим, що з огляду на наведені ознаки третьої групи відносин, йдеться про суспільно-страхові відносини у сфері господа­рювання, які до того ж відіграють особливо важливу роль в умовах світової фінансово-економічної кризи.

За усталеною науковою практикою, у галузевих дослідженнях науковці, зважаючи на складність і неоднозначність категорії право­вих відносин, або виходять із одного з наведених визначень правових відносин, або намагаються уточнити її галузеву належність відповідно до предмета дослідження на підставі загальнотеоретичних висновків і положень [63, с. 16]. Ми погоджуємося з думкою О. П. Віхрова про те, що саме другий підхід є найбільш прийнятним.

Саме з метою дослідження страхових правовідносин у сфері господарювання приймаємо вказаний алгоритм як належне підґрун­тя для побудови цілісної науково обґрунтованої теорії страхових правовідносин у сфері господарювання.

Беручи до уваги той факт, що страхові правовідносини у сфе­рі господарювання є видом господарських правовідносин, їм прита­манні усі ознаки й особливості останніх, які випрацювані доктриною господарського права [564, с. 22-23; 60, с. 26], але з урахування специфіки, що належить страховим правовим відносинам, а саме:

Сфера здійснення. Економіка держави, а саме - страховий / перестраховий ринок України. Страховий ринок визнається однією з найважливіших складових фінансової безпеки держави. Без роз­виненого страхового ринку неможливо забезпечити поступальний соціально-економічний розвиток держави, безпечне функціонування суб’єктів господарювання, підвищення добробуту населення, убезпе­чення різних сфер його життєдіяльності. Крім того, в докторський дисертацій В. М. Фурман вводить у науковий обіг категорію «страхова політика» як похідну від категорії «державна економічна політика», основні напрями якої закріплені у ст. 10 ГК України. Згідно з вказа­ною нормою державна економічна політика є складовою економічної політики уряду, системи заходів щодо забезпечення страхового за­хисту, управління формуванням і використанням страхових фондів; упровадження обов’язкового страхування; регулювання діяльності учасників страхового ринку й підвищення ефективності їхнього функ­ціонування; підготовки кадрів; регламентації інтеграційних процесів у сфері страхування.

У контексті дослідження В. М. Фурман обґрунтовує думку про те, що страхова політика сприяє стратегічному розвитоку стра­хового ринку. При цьому вона має базуватися тільки на органічному поєднанні формування й реалізації стратегій розвитку ринку в цілому та його галузевих і регіональних сегментів, окремих страхових компа­ній і посередників, саморегулівних організацій, систем управління продажем з урахуванням вступу України до COT і подальшої лібералі­зації ринку фінансових послуг; перерозподілу ролей на світовому ринку, реорганізації бізнесу найбільших страхових операторів; кон­вергенції та інформатизації фінансових ринків, що створюють нові напрями розвитку страхової справи; реформи законодавства України у сфері бухгалтерського обліку, оподаткування, страхування, бан­ківської справи, антимонопольного регулювання та в інших сферах, що зумовлює нові правила ведення страхового бізнесу; формування професійної інфраструктури страхового ринку (інститутів незалеж­них експертів-оцінювачів, страхових брокерів, актуаріїв тощо); євро- інтеграційних устремлінь України. Страховий ринок автор визначає як систему стійких економічних відносин між покупцями (спожи­вачами, вигодонабувачами), посередниками і продавцями, а також страховиками і регуляторними органами, пов’язаних із формуван­ням попиту, пропозиції та ціни на прямий страховий захист і пере­страхування, які матеріалізуються у страхових, перестрахувальних і супутніх послугах у певній країні, групі країн чи міжнародному масштабі, що підлягає регулюванню [521, с. 54; 558, с. 17].

Якщо торкатися проблематики перестрахового ринку України, то необхідно розглянути питання співвідношення та відмежування таких категорій, як «страхування» та «перестрахування», «страхова діяльність» і «перестрахова діяльність».

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про страхування» пере­страхування - страхування одним страховиком (цедентом, перестра­хувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика / перестраховика резидента або нерезидента, який має статус страхови­ка або перестраховика, згідно із законодавством країни, в якій він зареєстрований.

Українське законодавство фактично визнає перестрахування як частину страхування. А тому при регулюванні операцій із пере­страхування найчастіше застосовуються загальні норми про страху­вання за окремими винятками. Не розрізняючи вказані види підприєм­ницької діяльності, законодавець однаково підійшов до врегулювання порядку створення, в тому числі ліцензування, функціонування і при­пинення діяльності страхових і професійних перестрахових компа­ній, державного нагляду за страховою і перестраховою діяльністю, договорів страхування і перестрахування тощо. Слід вказати, що пе­рестрахування є похідним від страхування [147, с. 7], проте, на нашу думку, окремим та особливим видом підприємницької діяльності, що має віднайти своє закріплення в законодавстві. Роль перестра­хування важко переоцінити, з огляду на те, що воно є необхідною умовою забезпечення фінансової стабільності та нормальної діяль­ності страховика незалежно від розміру його статутного капіталу і сформованих страхових резервів [486]. Такі операції позитивно впливають на виконання страхових зобов’язань, прийнятих за дого­ворами страхування, і слугують одним із факторів забезпечення на­лежного захисту майнових інтересів страхувальників [202, с. 5; 477, с. 11; 46, с. 7], як наслідок, позитивно впливають на розвиток стра­хового ринку України.

Проведений А. О. Бойко аналіз сучасного стану українського ринку перестрахування за його місткістю, суб’єктами, об’єктами та динамікою основних показників дозволив автору стверджувати про: значну залежність ринку перестрахування України від обсягів стра­хової діяльності вітчизняних страхових компаній, які виступають основними споживачами перестрахових операцій; невисоку реальну місткість українського ринку перестрахування, і, як результат, не­можливість суб’єктів ринку нести відповідальність у межах значних за обсягами ризиків; відсутність розвинутої інфраструктури та ефекти­вних комунікацій; використання перестрахових операцій як засобу оптимізації оподаткування і легалізації доходів, отриманих злочин­ним шляхом [46, с. 6].

Особливий (обмежений) суб’єктний склад. На страховому/ перестраховому ринку України як основні суб’єкти страхової / пере- страхової діяльності та учасники страхових правовідносин у сфері господарювання виділяють: 1) страховиків / перестраховиків (страхові компанії / перестрахові компанії), товариства взаємного страхування; 2) страхових посередників (страхові агенти, страхові та перестрахо­ві брокери); 3) об’єднання страховиків та ін.

Суб’єкти організаційно-господарських повноважень на стра­ховому ринку України становлять дворівневу систему - йдеться про загальний та галузевий рівні. Загальний рівень становлять: Верхов­на Рада України, Кабінет Міністрів України, Президент України; галузевий - орган державного управління спеціальної компетенції (Уповноважений орган).

Одними із головних суб’єктів страхових правовідносин у сфері господарювання виступають страхувальники та треті особи за дого­вором страхування (застраховані особи, вигодонабувачі, потерпілі особи). Тобто ті особи, які споживають страхову послугу і підлягають захисту з боку держави у разі порушення їх прав та охоронюваних законом інтересів з боку особи, яка таку послугу надає на всіх стаді­ях існування страхового правовідношення у сфері господарювання (виникнення, зміна, припинення). Правовий інститут захисту спожи­вачів припускає, що право займає позицію обмежувача економічної свободи учасників страхових правовідносин на користь найслабшого із них. В іншому випадку існування на ринку страхових послуг дис­пропорції (як договірної, так і інформаційної) ускладнює процес задоволення потреб членами суспільства [129, с. 152].

Наявність організаційно-господарських зобов ’язань, а також поєднання організаційних і майнових елементів. При реалізації стра­хових правовідносин у сфері господарювання підставою їх виник­нення є договір страхування або закон, з огляду на поділ страхової діяльності на дві форми: добровільну та обов’язкову. При цьому виникнення (зміну і припинення) правовідносин із обов’язкового страхування слід розглядати через категорію складного юридичного складу. Адже при обов’язковому страхуванні відповідно до ст. 7 Зако­ну України «Про страхування» Кабінет Міністрів України (шляхом прийняття постанов) або Верховна Рада України (шляхом прийнят­тя законів) встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов’язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри стра­хових тарифів або методику актуарних розрахунків. Таким чином, необхідність вступу у правовідносини із обов’язкового страхування певного виду виникає у страхувальника на підставі правової норми, проте закріплення таких правовідносин здійснюється за допомогою договору (полісу), укладеного на підставі норми права.

Щодо договору добровільного страхування як класичної підстави виникнення (зміни і припинення) страхових правовідно­син у сфері господарювання, то він вміщує в собі організаційні та майнові елементи.

Врегулювання страхових відносин за допомогою господарсько- правових норм. На сьогодні страхові відносини у сфері господарю­вання регулюються законодавством, яке: 1) за сферою дії розмежо­вується на: загальне законодавство про підприємництво; спеціальне законодавство про страхову діяльність (як окремий вид підприєм­ництва); спеціалізоване, яке охоплює окремі норми права і є части­ною законодавства, що врегульовує зобов’язальні відносини у сфері страхування, та поширюється на всіх учасників страхових право­відносин. Вказані норми можуть входити як до блоку законодавства загальної дії, так і до блоку спеціального законодавства; 2) за колом осіб: законодавство загальної дії, яке поширюється на всіх осіб, що з’являються у сфері страхової діяльності; відомче законодавство, дія якого поширюється безпосередньо лише на суб’єктів страхової діяльності (страхові (перестрахові) компанії, товариства взаємного страхування, страхових посередників, об’єднання страховиків та ін­ших учасників інфраструктури страхового ринку); локальне норма­тивне регулювання.

Чинному законодавству України про страхову діяльність влас­тиві як значні прогалини, так і колізії між правовими нормами, не

досягнуто необхідної узгодженості між нормативними актами зако­нодавства загальної дії та спеціального (відомчого) законодавства.

На сучасному етапі функціонування економіки України зако­нодавче регулювання страхування засновано на положеннях Закону України «Про страхування», Цивільного кодексу України, Господар­ського кодексу України, Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Закону України «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів» та іншими нормативно-правовими актами.

Закон України «Про страхування» було прийнято у 1996 році. Проте сучасний стан економіки України, зокрема розвитку страхуван­ня, вимагає зміни підходів у регулюванні в цьому секторі. Тому доці­льним є не внесення окремих змін до зазначеного Закону, а викладен­ня його у новій редакції, яка стала б основою подальшого розвитку та інтеграції українського страхового ринку до європейського та світового.

На сьогодні у Верховній Раді України зареєстровано Проект Закону України від 19 грудня 2011 року № 9614 «Про внесення змін до деяких законів України щодо викладення Закону України «Про страхування» у новій редакції». Законопроект спрямований на під­вищення рівня захисту прав споживачів страхових послуг і зумов­лений необхідністю змін у нормативно-правовій базі, що пов’язано з вступом України до СОТ, адаптацією законодавства України у сфері страхування до законодавства ЄС, удосконаленням моніторингу діяльності страховиків та посиленням контролю за дотриманням страховиками вимог щодо забезпечення платоспроможності, фінансо­вої стійкості, державним регулюванням у сфері страхового посеред­ництва, запровадженням європейських стандартів щодо класифікації ризиків у страхуванні, удосконаленням порядку ліцензування стра­ховиків, підвищенням вимог до формування статутного капіталу, запровадженням міжнародних норм корпоративного управління та пруденційного нагляду, підвищенням захисту страхувальників, роз­витком довгострокового страхування життя.

Нова редакція Закону України «Про страхування» враховує ба­зові рекомендації Директиви 2009/13 8/ЄС Європейського парламенту та Ради від 25 листопада 2009 року «Про початок і ведення діяль­ності у сфері страхування і перестрахування, включаючи плато­спроможність II».

Об ’єкт страхових правовідносин у сфері господарювання. Ка­тегорія об’єкту страхових правовідносин у страховій справі є най­більш дискусійною. За класичною науковою доктриною об’єктом страхування є страховий інтерес. Погляди дослідників страхового права в основному зводяться до того, що у будь-яких правових від­носинах категорія інтересу є базовим підґрунтям для реалізації учас­никами таких правовідносин своїх суб’єктивних прав [10, с. 79; 454, с. 85; 208, с. 19]. Узагальнюючи існуючі наукові течії, можна зазначи­ти, що передумовою виникнення соціально-економічного інституту страхування є інтерес у задоволенні потреб певних осіб (або груп таких осіб) щодо захисту майнових благ від настання наслідків ви­падкових небезпек (переважно стихійних лих і нещасних випадків).

Незважаючи на те, що страховий інтерес є системоутворюю­чою категорією страхування, його поняття у чинному законодавстві України відсутнє. Слід зазначити, що перша редакція Закону Украї­ни «Про страхування» від 7 березня 1996 року та редакція вказаного Закону від 4 жовтня 2001 року [277] визначали страховий інтерес як об’єкт страхування (ст. 4). Закон України «Про внесення змін та ви­знання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» № 997-V від 27 квітня 2007 року вніс зміни до назви та абзацу першого ст. 4 Закону України «Про страхування», і на сьогодні цей Закон ви­значає ті ж майнові інтереси предметом договору страхування.

Наведені зміни породжують науково-теоретичну проблему взаємозв’язку та співвідношення таких базових категорії страхового права, як об’єкт страхування та предмет договору страхування.

Значний ступінь державного регулювання страхової діяльнос­ті. Метою державного регулювання страхової діяльності визнаєть­ся забезпечення формування і розвитку в країні ефективного функ­ціонуючого ринку страхових послуг, створення необхідних умов для діяльності страхових компаній різних організаційно-правових форм, захист інтересів страхувальників.

Регулююча функція держави знаходить свій вияв у підготовці та прийнятті законодавчих актів у сфері страхової діяльності, встано­влення в інтересах суспільства й окремих категорій громадян обов’язкового страхування, у проведенні спеціальної податкової по­літики, встановлення окремих пільг страховим компаніям із метою стимулювання страхової діяльності, а також у створенні спеціально­го правового механізму, який забезпечує державний нагляд за діяль­ністю страхових компаній та інших суб’єктів страхової діяльності.

Державне регулювання покликане сприяти появі на страхо­вому ринку компаній, що мають міцну фінансову стійкість, і разом із тим не допускати на ринок фіктивні компанії, попереджувати можливість укладання угод між суб’єктами страхової діяльності щодо розподілу ринку страхових послуг із метою обмеження конку­ренції або обмеження доступу на ринок інших учасників. Виконання зазначеної регулюючої функції держави, як правило, в багатьох краї­нах світу покладається на спеціальну структуру - орган державного нагляду за страховою діяльністю (Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг).

size=2 color=black face="Times New Roman">Як висновок зазначимо, що ринкова економіка не виключає, а доводить світовий досвід, широко використовує державне регу­лювання страхової діяльності з метою забезпечення стабільності функціонування ринку страхових послуг з огляду на його значущість для економіки держави, виробництва та захисту прав і майнових інтересів як фізичних осіб, так і суб’єктів господарювання.

Наявність публічних і приватних інтересів як ознака страхо­вих правовідносин у сфері господарювання. Ми вже зазначали, що ця ознака є специфічною саме для господарських правовідносин. У страхових правовідносинах у сфері господарювання поєднання приватних і публічних інтересів виявляється, зокрема, при безпосе­редньому здійсненні страхування шляхом укладання страховиком договорів із страхувальниками (при проведенні добровільних видів страхування) і при проведенні обов’язкових видів страхування, що здійснюється на підставі прямої вказівки закону. Згідно з досліджен­нями Г. Л. Знаменського, вказана специфіка знаходить свій вияв при врахуванні та врегулюванні державою як економічних інтересів окремих учасників господарської (страхової) діяльності, так і еконо­мічних інтересів усього суспільства. Світовий досвід доводить, що страхування на сьогодні є одним із основних джерел довгострокових інвестицій у розвиток економіки. Як відомо, саме вказаний інстру­мент є пріоритетним інтересом держави, поглиблення та активізація якого є фактором сталого макроекономічного розвитку суспільства. З урахуванням завдань, які стоять перед страхуванням як соціально- економічним інститутом, сучасне страхове законодавство повинно стимулювати розвиток усіх видів страхування, особливо обов’язкової форми, яка має чітку соціальну й економічну спрямованість.

Саме тому першочерговим завданням розвитку страхового ринку повинно стати ефективне виконання макроекономічних функ­цій. Серед яких: забезпечення захисту майнових інтересів страхува­льників; забезпечення безперервності процесу виробництва і відшко­дування збитків суб’єктів господарювання за рахунок коштів страхових резервів, без залучення державних коштів; мінімізація мо­жливого збитку при настанні страхового випадку; підвищення ролі страхової галузі у забезпеченні довгострокових інвестицій до еконо­міки держави.

Зрозуміло, що на сьогодні вказані функції страхування реа­лізуються у суспільстві насамперед шляхом проведення страхових операцій у обов’язковій формі.

Зміст страхових правовідносин у сфері господарювання. Особливий зміст страхових правовідносин у сфері господарювання становлять специфічні права та обов’язки учасників страхових від­носин у сфері господарювання щодо попередження, подолання, зменшення і відшкодування за рахунок заздалегідь акумульованих коштів наслідків стихійних лих та/або нещасних випадків тощо, що завдали матеріальних збитків, та реальна поведінка таких учасників щодо реалізації вказаних прав та обов’язків.

Наведене вище дає підстави стверджувати, що страхові правовідносини у сфері господарювання є різновидом господарських відносин і, як наслідок, предметом дослідження науки господарсько­го права.

Визначивши характерні ознаки, властиві страховим відноси­нам, і узагальнюючи все вище наведене, можна дійти висновку, що страхові правовідносини у сфері господарювання являють собою вре­гульовані нормами права суспільні відносини, що виникають у сфері економіки між суб’єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, з приводу компенсації завданих збитків за рахунок заздалегідь акумульованих коштів, шляхом фор­мування спеціально створеного страхового фонду особам, які пост­раждали внаслідок настання страхових випадків.

Різноманітність існуючих страхових правовідносин у сфері господарювання викликає необхідність їх поділу (класифікації) на певні види. Цей поділ слід провадити спираючись на доробки док­трини господарського права (стосовно визначення критеріїв кла­сифікації вказаного предмета пізнання) [564, с. 24; 60, с. 28] та норм чинного законодавства України (щодо поділу на види). Від­повідно до ст. З ГК України господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внут­рішньогосподарськими.

Таким чином, страхові правовідносини у сфері господарю­вання підлягають поділу на види за окремими критеріями.

За критерієм характеру відносин:

-            господарсько-виробничі відносини, які виникають між су­б’єктами страхової / перестрахової діяльності у процесі безпосеред­нього надання страхових / перестрахових послуг;

-             організаційно-виробничі відносини, які складаються між суб’єктами страхової діяльності та органом державного нагляду за страховою діяльністю, щодо реєстрації суб’єктів страхової діяльно­сті в якості фінансових установ (страхові та перестрахові компанії, товариства взаємного страхування), страхових посередників (страхові та перестрахові брокери), як суб’єкти, що здійснюють виключний вид діяльності; щодо ліцензування страхової діяльності та сертифікації діяльності страхових посередників (страхові та перестрахові броке­ри); контролю та нагляду за дотриманням вказаними суб’єктами вимог страхового законодавства України.

За критерієм сфери виникнення та дії господарських відносин:

-Roman">             внутрішньогосподарські правовідносини, які виникають усе­редині суб’єкта страхової діяльності - між його структурними під­розділами; між суб’єктом страхової діяльності в особі його органів управління (їх посадових осіб) та їх учасниками; між суб’єктом страхової діяльності та його структурними підрозділами;

-             міжгосподарські правовідносини - виникають між суб’єк­тами страхової / перестрахової діяльності (страховиками, страхови­ками і перестраховиками, страховиками і товариствами взаємного страхування, страховими і посередниками та страховиками і перестра­ховиками та інші поєднання) та між суб’єктами страхової діяльності й органом державного нагляду за страховою діяльністю.

За взаємним становищем сторін:

-             горизонтальні, що виникають між суб’єктами страхової дія­льності, які є рівноправними при реалізації страхових правовідносин у сфері господарювання;

-             вертикальні, де учасники таких правовідносин є нерівно­правними. Такі правовідносини виникають на страховому ринку України, як правило, між суб’єктами страхової діяльності та органом державного нагляду за страховою діяльністю.

За галузями економіки, в яких можуть виникати страхові правовідносини у сфері господарювання: в агропромисловому ком­плексі; у будівництві; у сфері фінансів; у галузі транспорту; у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Як вважають фахівці, практичне значення таких класифіка­цій є беззаперечним з огляду на те, що законодавець, спираючись на них, має змогу врахувати особливості вказаних видів страхових правовідносин у сфері господарювання у процесі їх правового регу­лювання, управління та контролю [60, с. ЗО].

Проведене дослідження щодо необхідності визначення по­няття і видів страхових правовідносин у сфері господарювання дає змогу визначити місце страхових правовідносин у сфері господарю­вання в системі господарських правовідносин. Наведене доводить, що страхові правовідносини у сфері господарювання є окремим видом господарських правовідносин, які посідають власне місце в системі соціальних регуляторів страхових відносин поряд із нормами права.

1.5.