Страхова діяльність як системоутворююча категорія страхових відносин у сфері господарювання

Найбільш усталеним у науковій літературі є погляд на сус­пільні відносини як на стабільні, стійкі, такі, що повторюються, моменти спільної діяльності людей у найрізноманітніших проявах.

Суспільні відносини щодо захисту майнових інтересів заціка­влених осіб шляхом формування страхових фондів, які забезпечують захист майнових інтересів суб’єктів господарювання та фізичних осіб, можуть бути забезпечені виключно за рахунок нормального функціонування господарської страхової діяльності, яка упоряд­ковує процес соціального регулювання страхових відносин, що здійснюється суспільством як органічною системою за допомогою соціальних норм (у тому числі норм права).

Теорія страхової діяльності є однією з існуючих у науковій літературі концепцій, яка визначає сутність страхування як діяль­ність страхових організацій щодо компенсації збитку, що виникає у страхувальників при настанні певних обставин (страхових випад­ків), передбачених законом або договором, шляхом здійснення ви­плат із страхового фонду, сформованого із внесків останніх.

Прихильниками вказаного наукового напряму в різні часи були К Г.

В якості призначення господарської страхової діяльності можна означити задоволення потреб суб’єктів господарювання та інших споживачів страхових послуг, в основі яких лежить захист їх майнових інтересів від негативного впливу ризиків за рахунок гро­шових (страхових) фондів, що формуються шляхом сплати зацікав­леними особами (фізичними особами, суб’єктами господарювання) страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

New Roman">Незважаючи на те, що у правовому масиві України існує ін­ститут страхування [567, с. 42], більшість норм якого стосуються питань здійснення суб’єктами страхової діяльності даного виду го­сподарювання, відсутність поняття страхової діяльності є прогали­ною, на що вже було звернено увагу в науковій юридичній літера­турі [243, с. 18-29; 238, с. 27-39]. З цієї причини вже тривалий час між науковцями точаться суперечки з приводу того, що саме являє собою страхова діяльність (справа) [458, с. 47; 552, с. 13; 461, с. 79].

Питання щодо необхідності визначення поняття страхової діяльності, і перш за все його співвідношення з такою науковою категорією, як страхування, є давньою науковою дискусією [458, с. 47; 461, с. 13; 551, с. 79; 36, с. 11], яка і на сьогодні не втратила своєї актуальності.

Слід звернути увагу, що фахівцями були зроблені спроби ви­значити межі страхової діяльності, ті елементи, з яких вона склада­ється, та надати цьому явищу загального розуміння [238, с. 27].

Починаючи з першої чверті XX ст., вчені-економісти нама­галися вивести єдине на той час поняття «страхування» як категорії економічної, і надавали своїм визначенням деяких елементів, що притаманні страхуванню як виду господарської діяльності.

Науковці - як юристи, так і економісти - розуміючи, що проблема визначення науково обґрунтованого поняття страхової діяльності є актуальною, пропонують законодавчо більш точно ви­значити саме поняття «страхування», причому в його різних значен­нях (розуміннях): з економічної точки зору, з господарсько-правових та цивільно-правових позицій, з точки зору фінансово-правової науки тощо [74, с.

Вказану теоретико-практичну проблему багато в чому гене­рує чинне страхове законодавство України. Поняття страхування на сьогодні міститься у двох нормативно-правових актах.

У Законі України «Про страхування» страхування визнача­ється лише як вид цивільно-правових відносин щодо захисту май­нових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страху­вання або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Стаття 352 Господарського кодексу України «Страхування у сфері господарювання» (далі - ГК України) [82] визначає страху­вання як діяльність спеціально уповноважених державних організа­цій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язану з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхуваль­никам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначе­них законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати стра­хувальниками страхових платежів.

Таким чином, у ч. 1 ст. 352 ГК України під страхуванням розу­міється особливий вид господарської діяльності з надання страхових послуг шляхом захисту майнових інтересів страхувальників (фізичних або юридичних осіб) за рахунок спеціально створених грошових фондів (страхових резервів).

Зрозуміло, що ситуація з наявністю в законодавчому масиві України двох різних за змістом понять, що позначені одним терміном, не відповідає вимогам законодавчої техніки [243, с. 22].

Наведені статті вітчизняного законодавства під одним те­рміном «страхування» позначають різні аспекти одного явища.

Згідно ст. З ГК України під господарською діяльністю розу­міється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

При цьому господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою оде­ржання прибутку, є підприємництвом. Господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку, є некомерційною господарською діяльністю.

З огляду на викладене слід наголосити, що страхову діяль­ність, залежно від мети її здійснення, можна класифікувати за двома видами:

1)             господарська страхова комерційна діяльність (підприєм­ництво), яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку;

2)             господарська страхова некомерційна діяльність, що може здійснюватись і без зазначеної мети.

Які ж підстави існують для наведеного поділу? Для відповіді на поставлене питання необхідно дослідити специфічні ознаки, що притаманні кожному із зазначених видів страхової діяльності.

Безумовно, зазначене вказує на основні засади страхової діяльності як виду підприємництва, але не визначає ні змісту, ні правового механізму, ні гарантій належного здійснення страхової діяльності в Україні.

Специфіка страхової діяльності доводить, що вона є особли­вим видом господарської діяльності, її результати реалізуються як товар на страховому ринку. Страхові організації (страхові компанії, перестрахові компанії) здійснюють вказану діяльність постійно і на професійній основі для задоволення майнових інтересів інших чле­нів суспільства, з головною метою - отримання прибутку від опе­рацій, які вони проводять, тобто від надання страхових послуг.

Спеціалісти страхової справи визначають страхові послуги як сукупність видів і умов страхування (що знаходять своє відображення у договорах та правилах страхування), які пропонуються страховими організаціями юридичним і фізичним особам. У загальному вигляді страховими послугами виступає діяльність, яка може виконуватись в інтересах страхувальників для забезпечення їх потреби у захисті майнових інтересів, що містить такі елементи, як: можливість вибору конкретного виду [237, с. 15] і схеми страхування, способу сплати платежів і отримання страхового відшкодування (страхової суми), можливість внесення змін і доповнень до укладеного договору стра­хування і. т. п. [118, с. 476; 166, с. 41].

Необхідно взяти до уваги той факт, що у правовій науці по­няття послуг не є однозначним [560, с. 21]. Найбільш поширеною є думка, згідно з якою під послугою розуміється діяльність, що спря­мована на задоволення різноманітних потреб, створення певних зручностей для громадян і юридичних осіб, результат якої не має упредметненого виявлення.

Стаття 1 п.

Діяльність страхових організацій цілком підпадає під наве­дені ознаки, що дає підстави стверджувати, що страхова діяльність (справа) є видом діяльності щодо надання специфічних послуг.

Світовий досвід доводить, що будь-яка послуга, в тому числі й страхова, досягає найбільшого ефекту в суспільстві тільки за ная­вності попиту і пропозиції. Тобто за наявності ринку певних послуг.

З огляду на те, що за способом здійснення страхова діяльність даного виду є підприємницькою, її суб’єкти повинні дотримуватися принципів і умов, які законодавство про підприємництво (загальні принципи) та теорія страхового права і законодавство про страху­вання (спеціальні принципи) висуває до осіб, які мають намір її здійснювати.

Загальними принципами (визначеними ст. 44 ГК України) є та­кі: вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибо­ру постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залу­чення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на про­дукцію та послуги відповідно до закону; вільного найму підприєм­цем працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається у під­приємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передба­чених законом; самостійного здійснення підприємцем зовнішньое­кономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

В якості спеціальних принципів можна визначити: принцип наявності майнового (страхового) інтересу; принцип найвищої до­віри сторін; принцип наявності причинно-наслідкового зв’язку між збитком і подією, яка його викликала; принцип виплати відшкоду­вання в обсягах реального збитку (відшкодування фактичних збит­ків) [235, с. 90].

Крім того, положення ГК України щодо свободи здійснення підприємницької діяльності (ст. 43), визначення організаційних форм здійснення підприємництва (ст. 45), загальних гарантій прав підпри­ємців (ст. 47) та відповідальності суб’єктів підприємництва (ст. 49) повністю поширюється на осіб, які мають намір здійснювати страхо­ву комерційну діяльність, з урахуванням положень спеціального законодавства України.

Можливість здійснення господарської страхової некомер- ційної діяльності в Україні передбачена ст. 14 Закону України «Про страхування», відповідно до якої громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть ство­рювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством України. Основні засади правового становища товариств взаємного страхування визначено Тимчасовим Положенням «Про товариство взаємного страхування», затвердже­ним Постановою Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1997 року № 132 (далі - Тимчасове положення).

Відповідно до п. 2 Тимчасового положення товариство взає­много страхування є юридичною особою - страховиком, що ство­рюється відповідно до Закону України «Про страхування» з метою страхування ризиків членів цього товариства.

Законодавче закріплення положення того, що товариство взаємного страхування визнається юридичною особою, страхови­ком, свідчить про те, що вимоги чинного законодавства України щодо створення, реєстрації, ліцензування, реорганізації та ліквідації страхових компаній повністю поширюються і на зазначені товарис­тва. З огляду на це на сьогодні в Україні не діє жодного товариства взаємного страхування^[10]. Попри це, за прогнозами спеціалістів, в Україні товариства взаємного страхування можуть із часом поміт­но розвинутись.

Традиційно товариство взаємного страхування являє собою об’єднання фізичних та/або юридичних осіб, що створене на підс­таві угоди між ними з метою відшкодування в певних частках, від­повідно до прийнятих на себе зобов’язань, збитків учасників [118, с. 67; 551, с. 77-78].

Відмінна риса страхових організацій цього типу полягає у тому, що вони не переслідують мети отримання прибутку із опе­рацій, що проводять, оскільки страхують тільки майнові інтереси тих осіб, які є членами таких організацій. Однак товариства взаєм­ного страхування можуть здійснювати підприємницьку діяльність постільки, поскільки це слугує досягненню мети, для якої вони бу­ли створені.

Головною метою створення товариств взаємного страхування вважається підтримка своїх членів при настанні певної випадкової небезпеки та прагнення надати їм страхові послуги, по можливості кращі та дешевші [457, с. 62].

Страхувальниками товариства взаємного страхування можуть бути його члени, які можуть бути як юридичними, так і фізичними дієздатними особами.

На відміну від традиційних товариств, які діють задля отри­мання прибутку (ст. 1 Закону України «Про господарські товарист­ва»), товариства взаємного страхування «створюються... з метою страхування ризиків членів товариства» (п. 2 Тимчасового положен­ня), отже, вони є некомерційними господарськими організаціями, які, на нашу думку, за своєю сутністю є корпоративними організаціями споживчого, некомерційного типу, заснованими на членстві, і за організаційно-правовою побудовою більш наближені до споживчих кооперативів, ніж до господарських товариств.

Особливістю страхової діяльності будь-якого виду (страхо­вої комерційної та страхової некомерційної) є поєднання приватних і публічних ознак, які реалізуються при її безпосередньому здійс­ненні, і виявляється, зокрема:

1)             при укладанні договорів добровільного страхування і при проведенні обов’язкових видів страхування, що здійснюється на підставі прямої вказівки закону;

2)             у процесі дотримання процедури державної реєстрації страховиків, яка є обов’язковою правовою дією, внаслідок якої вони отримують права юридичної особи;

3)             у процесі дотримання процедури ліцензування страхової діяльності;

4)             у наявності в державі системи органів державного нагляду за страховою діяльністю.

Для глибшого розуміння сутності страхової діяльності необ­хідно розглянути питання про те, до якої категорії слід відносити страхову діяльність - до фінансової чи кредитної діяльності. Слід зазначити, що вказане питання є дискусійним, яке переважним чином триває на тлі економічної науки [521; 211; 70], проте має і певне юри­дичне забарвлення.

Категорії фінансів і кредиту хоча й різні за своїм змістом, проте взаємопов’язані. Процес вартісного розподілу суспільного продукту здійснюється за допомогою вказаних економічних катего­рій, кожна з яких виконує специфічну, тільки їй притаманну роль.

Фінанси (від лат. financia - готівка, дохід) - сукупність еко­номічних відносин, що виникають у процесі формування, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів гро­шових коштів [195, с. 12]. Кредит багато в чому схожий із фінанса­ми. Науковці визначають кредит як сукупність особливих економі­чних відносин, що складаються між суб’єктами ринку з приводу надання певної частки власності у позику на засадах обов’язкового повернення, платності, строковості, цільового використання [265, с. 5]. Спільні риси, властиві двом вказаним категоріям, говорять про їх близькість, спорідненість економічної природи. Разом із тим ха­рактер їх функцій істотно різниться: кредит, на відміну від фінансів, функціонує на основі повернення. Це найважливіша ознака й атри­бут кредиту. Кредитні ресурси формуються в процесі перерозподілу за рахунок тимчасово вільних грошових коштів суб’єктів господа­рювання; фінансові - з доходів і накопичень, що утворюються на стадії вартісного розподілу. Кредитні ресурси надаються позичаль­никам на певний термін на умовах повернення і платності; фінансо­ві - безкоштовно і без обумовлених умов їх повернення. І, нарешті, на відміну від фінансів кредит має більш тісний зв’язок із грошовим обігом, з його допомогою задовольняються потреби суб’єктів гос­подарювання в платіжних засобах, необхідних для обігу. Наявність спільних рис у фінансів і кредиту зумовлює їх тісний взаємозв’язок і взаємодію в розподільчому процесі; особливо яскраво це проявля­ється в комплексному використанні фінансових і кредитних ресурсів [484, с. 212]. Наведені відносини настільки тісно взаємопов’язані та взаємозумовлені, що визначаються як фінансово-кредитний механізм.

Фінансово-кредитний механізм виступає як складова части­на єдиної фінансово-кредитної системи, яка охоплює сферу фінан­сово-кредитних відносин (об’єкт фінансово-кредитної системи), сукупність фінансових і кредитних інститутів (суб’єкт фінансово- кредитної системи). Цей механізм забезпечує можливість впливу фінансово-кредитних установ на фінансово-кредитні відносини та створює необхідні передумови для перерозподілу грошей через: бюджетну систему;банківську систему;обіг цінних паперів; стра­хову систему [35].

Докладний аналіз вказаного питання нас цікавить із метою з’ясування природи страхової діяльності. Для розуміння сутності страхової діяльності аналіз наведених категорій будемо провадити спираючись на правову доктрину нормативізму, яка розглядає об’єктивну логічну форму будь-якого явища, абстраговану від соці­ального, психологічного та історичного змісту^[11].

Відповідно до ст. 333 ГК України страхування, а також до­поміжна діяльність у сфері фінансів і страхування, належить до фінансової діяльності суб’єктів господарювання.

ГК України поняття фінансової діяльності не містить, нато­мість деякі нормативно-правові акти чинного законодавства Украї­ни визначаються із поняттям фінансової діяльності. Так, Інструкція про порядок складання та оприлюднення фінансової звітності бан­ків України, затверджена Постановою Правління Національного банку України від 27 грудня 2007 року № 480 [357], та Інструкція про порядок складання та оприлюднення фінансової звітності бан­ків України, затверджена Постановою Правління Національного банку України від 7 грудня 2004 року № 598 [358], під фінансовою діяльністю розуміють діяльність, яка спричиняє зміни розміру та складу власного і запозиченого капіталу банку. Згідно з Наказом Міністерства фінансів України від 28 грудня 2009 року № 1541 «Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку в державному секторі 101 «Подання фінансової звітності» [304] фі­нансовою діяльністю є діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу. Відповідно до Наказу Мі­ністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 17 червня 2003 року № 157 «Про затвердження Методичних ре­комендацій щодо впровадження національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку у сфері громадського харчування і побутових послуг, гармонізованих з міжнародними стандартами» [302]τa Нака­зу Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 року № 87 «Про Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів» [353]фінансовою діяльністю є діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіта­лу підприємства.

Викладене доводить, що поняття фінансової діяльності у на­ведених нормативно-правових актах є спеціальним і застосовується виключно для цілей вказаних актів законодавства та не відображає особливостей і специфіки фінансової діяльності у сфері страхуван­ня, тобто діяльності у сфері надання страхових послуг.

Відповідно до п. 9 ст. 4 Закону України «Про фінансові по­слуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [384] послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного за­безпечення визнаються фінансовими послугами, які, згідно з п. 5 ст. 1 вказаного Закону, є операціями з фінансовими активами, що здійс­нюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Таким чином, можна казати про те, що страхування є фінан­совою діяльністю у сфері надання специфічних послуг. При цьому, якщо звернутися до змісту ч. 4 ст. 333 ГК України, страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття довго­термінових та короткотермінових ризиків суб’єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.

Проте ч. 10 ст. 2 Закону України «Про страхування» визна­чає, що страховики, які здійснюють страхування життя, можуть на­давати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Частина 20 ст. 31 вказаного Закону, яка визначає порядок розміщення коштів страхових резервів, в якості окремої категорії активу, до якого можуть бути вкладені кошти страхових резервів, встановлює кредити страхувальникам - фізичним особам, що укла­ли договори страхування життя в межах викупної суми на момент видачі кредиту та під заставу викупної суми. У цьому випадку кре­дит не може бути видано раніше, ніж через один рік після набрання чинності договором страхування, та на строк, який перевищує період, що залишився до закінчення дії договору страхування. Порядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих втрат встановлюються уповноваженим органом за погодженням з Національним банком України (ч. 11 ст. 2 Закону України «Про страхування»). Розпорядження Державної комісії з ре­гулювання ринків фінансових послуг України від 3 грудня 2004 року № 2883 «Про затвердження Положення про порядок, умови видачі та розміри кредитів страхувальникам, які уклали договори страху­вання життя» [280] (далі - Положення № 2883) встановлює, що кредитодавець (страховик, який надає кредит страхувальнику) може надавати кредит позичальнику (страхувальник, який уклав договір страхування життя та отримав кредит на умовах повернення, платно­сті, строковості) у межах викупної суми на момент видачі кредиту та на строк, що не перевищує період, який залишився до закінчення дії договору страхування життя. У разі якщо договір страхування перед­бачає регулярні, послідовні виплати (ануїтет), кредитний договір може бути укладений у межах періоду очікування за таким догово­ром страхування життя (п. 2.5).

Згідно з п. 3.5 Положення № 2883 кредитні взаємовідносини регламентуються кредитним договором, що укладається між креди- тодавцем і позичальником, який визначає взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не може змінюватись в односторонньому порядку без згоди обох сторін. При цьому згідно з п. 3.11 кредит не може бути видано раніше ніж через рік після набрання чинності до­говором страхування.

Існує думка, що страхування є самостійною економічною категорією, поряд із фінансами та кредитом, яка певною мірою по­єднує ознаки як фінансових, так і кредитних відносин [219, с. 44]. Проте, наведене вище, вказує на хибність вказаної наукової позиції.

Аналіз чинного законодавства України, яке встановлює поря­док, умови та розміри кредитів страхувальникам, які уклали договори страхування життя, визначає чітку регламентацію вказаних особливих правовідносин, дає підстави стверджувати, що страхова діяльність за своєю природою є фінансово-кредитною категорією.

Вказане доводить необхідність внесення змін до назви Гла­ви 35 ГК України, назви ст. 333 ГК України та змісту ч. 2 ст. 333 ГК України. Внесення зазначених змін обумовлюється також і логікою побудови §1 глави 35 ГК України «Особливості правового регулюван­ня фінансової діяльності», яка регулює фінанси і банківську діяль­ність, адже вказаний параграф у ч. 1, 3-5 ст. 333, ч. З ст. 335, ч. З ст. 336, ч. 1 ст. 338, ч. 1 ст. 339, ч. З, 4 ст. 341, ст. 346, ст. 347, ст. 348, ст. 349 ГК України врегульовує фінансово-кредитні відносини.

З огляду на викладене, пропонуємо:

-             назву Глави 35 ГК України викласти у такій редакції: «Глава 35. Особливості правового регулювання фінансово-кредитної діяльності»;

-            назву ст. 333 ГК України викласти в такій редакції: «Фінан­сово-кредитна діяльність суб’єктів господарювання»;

-             ч. 2 ст. 333 ГК України викласти в такій редакції: «Фінансо­во-кредитна діяльність суб’єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування».

Проведений аналіз чинного законодавства України доводить, що страхова діяльність (страхові відносини як наслідок) є фінансово- кредитною категорією.

На нашу думку, системний аналіз категорії «страхова діяль­ність» потребує комплексного підходу до вивчення широкого кола супутніх із цим феноменом явищ, процесів та понять. Ідеться про окремі елементи, які в сукупності й характеризують страхову діяль­ність як складну комплексну підсистему в загальній системі страхо­вих відносин у сфері господарювання, а саме: страховий фонд, страхова послуга, ринок страхових послуг, державний нагляд за страховою діяльністю.

Слід зазначити, що кожен із названих вище елементів сис­теми страхових відносин є системоутворюючою категорією по ві­дношенню до інших елементів, які є системами більш низького порядку або підсистемами [109, с. 20]. На тлі синергетичної парадигми можна стверджувати, що страхові відносини у сфері господарювання є складною відкритою системою, що постійно змінюється (еволюціо­нує) і містить цілий ряд самостійних підсистем, що розвиваються, в тому числі й за своїми внутрішніми законами [524, с. 9].

Вказані категорії заходяться у прямому взаємозв’язку між собою, впливають одна на одну, проте потребують чіткого розме­жування з метою з’ясування їх специфіки.

Ці залежності дозволяють виявити загальну систему страхо­вих відносин у сфері господарювання: так, потреба у захисті майно­вих інтересів суб’єктів господарювання від згубного впливу небезпек різних видів і форм прояву (страхових випадків), які можуть завдати збитків суб’єктам господарювання та фізичним особам, зумовлює по­родження страхового інтересу. Такий інтерес стає змістом страхової потреби суб’єкта господарювання і характеризується як суспільне відношення, яке має соціальний характер, що виражається в усвідо­мленні та реалізації цілей [245]. З цією метою зацікавлені особи ство­рюють страховий фонд (які можуть бути різними за своїми організа­ційними формами) шляхом поступового регулярного внесення страхових платежів, за рахунок яких він формується. Але забезпечити належне функціонування такого страхового фонду (його формуван­ня, витрачання та інвестування коштів страхового фонду) можна за рахунок господарської страхової діяльності.

Належне функціонування господарської страхової діяльності створює передумови для всебічного розвитку страхового ринку України, який забезпечує: розвиток страхового посередництва, пере­страхування, формування відносин між страхувальниками (вигодона- бувачами, застрахованими та іншими третіми особами у страхових зобов’язаннях); формування професійної інфраструктури інститутів незалежних експертів-оцінювачів, актуаріїв, андерайтерів, аудито­рів; забезпечення належного функціонування об’єднань страховиків та саморегулівних організацій; впровадження ефективного механіз­му державного регулювання страхової діяльності та удосконалення державної політики у сфері страхових послуг.

Ми зазначали, що потреби у страховому захисті майнових інтересів заінтересованих осіб в умовах ринку можуть бути задоволені головним чином за допомогою страхової діяльності, тобто професій­ної діяльності страхових організацій (компаній), яка спрямована на формування страхового фонду, що створюється за рахунок великого кола його учасників.

Як було зазначено, категорія страхового фонду є визначаль­ною категорією у процесі формування та безпосередньої реалізації господарських страхових відносин і обов’язковим елементом стра­хової діяльності, яка, у свою чергу, опосередковує процес форму­вання, обліку, розміщення та витрачання коштів страхового фонду (страхових резервів).

Економічна доктрина по-різному підходить до питання, що саме являє собою страховий фонд страховика і яка його структура. Так, Л. М. Горбач, на нашу думку, помилково визначає, що страховий фонд страховика складається із статутного фонду, страхових резервів, гарантійного фонду та вільних резервів страховика [77, с. 56]. На нашу думку, розуміння Л. М. Горбач структури страхового фонду є надто широким, до того ж помилковим є включення до страхового фонду страховка статутного капіталу. Статутний капітал страховика, як і будь-якого іншого суб’єкта господарювання, за теорією О. С. Ликової, визначає виключно: 1) юридичні передумови для визнання її самос­тійним суб’єктом права й учасником правовідносин; 2) економічні пе­редумови для майнової незалежної участі у комерційному обороті, то­му що суть цієї участі залишилася незмінною у змінюваних суспільно- економічних умовах; 3) можливість реалізації заходів відповідальності за зобов’язаннями; 4) умови для реалізації принципу окремої відпові­дальності засновника і заснованого ним підприємства [578, с. 5].

Сучасна господарсько-правова доктрина передбачає, що стату­тний капітал не повинен виконувати функцію захисту інтересів креди­торів. Як слушно зазначає Ю. В. Хорт, аналіз кожного з елементів док­трини підтримання капіталу дає змогу стверджувати, що вона не лише не захищає інтерес кредиторів у платоспроможності товариства, а й негативно впливає на здатність статутного капіталу бути механізмом залучення інвестицій до товариства. Прокредиторська концепція статутного капіталу не відповідає сучасному стану регулювання економічних відносин, а тому підлягає скасуванню [531, с. 330].

У свою чергу, економісти А. М. Годін та С. В. Фурміна слушно вказують, що теорія страхового фонду побудована на об­сязі фінансових ресурсів, які необхідні страховику для виконання страхових зобов’язань, і розуміють страховий фонд як такий, що дорівнює обсягу страхових резервів [75, с. 28].

Чинне законодавство України не вміщує поняття страхового фонду. Проте у ст. 1 Закону України «Про страхування» зазначено, що саме за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом спла­ти фізичними та юридичними особами страхових платежів, здійс­нюється захист майнових інтересів фізичних та юридичних осіб.

Аналізуючи чинне законодавство України, зокрема ст. 31 Закону України «Про страхування», стає зрозумілим, що йдеться про страхові резерви, адже саме вони утворюються страховиками з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування), джерелом утворення яких є страхові платежі.

Страхові резерви відносять до спеціальних фондів страхової компанії, саме вони забезпечують фінансову надійність страхової компанії та відображають обсяг її страхових зобов’язань за укладе­ними договорами страхування.

У межах страхового фонду страхової організації (компанії) досягається висока ефективність використання коштів. Збитки в цьо­му випадку розподіляються на всіх учасників страхового фонду, і провадиться значний перерозподіл коштів [552, с. 12]. При такому страхуванні метою страхувальника є отримання грошової компен­сації збитків, розмір якої повинен перебільшувати розмір сплаченої страхової премії. Саме такий інтерес спонукає страхувальника до участі у страхових відносинах, що і зумовлює встановлення особ- 13 ливого правового режиму страхових резервів страховика.

На нашу думку, терміну «страховий фонд страховика» мож­на надати таке визначення: це страхові резерви страховика, які фор­муються за рахунок грошових внесків страхувальників і відбивають

¹³ Ст. 31 Закону України «Про страхування»; Про затвердження Правил фор­мування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування, іншими, ніж страхування життя : Розпорядження Державної комісії з регулю­вання ринків фінансових послуг від 17 грудня 2004 року [326]; Про затвер­дження Методики формування резервів із страхування життя : Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27 січня 2004 року №24 [301].

обсяг його страхових зобов’язань за укладеними договорами стра­хування та утворюються з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань залежно від видів страху­вання (перестрахування).

Наведене дає підстави стверджувати, що страхова діяльність є особливим видом господарської діяльності, що здійснюється за плату, постійно і на професійні основі щодо надання специфічних страхових послуг.

Поняття страхової послуги чинне законодавство України не містить. Крім того, в економічній і правовій науці поняття послуги як такої не є однозначним. Найбільш поширеною є думка, згідно з якою під послугою розуміється діяльність, що спрямована на за­доволення різноманітних потреб, створення певних зручностей для громадян і юридичних осіб, результат якої не має упредметненого виявлення [560, с. 21; 251, с. 16].

Всебічне дослідження послуги як господарсько-правової ка­тегорії, яке провела В. В. Резнікова, дало їй змогу дійти висновку, що як в економічній, так і в юридичній науці на сьогодні не склалося єдиного підходу до розуміння її сутності. Як зазначає автор, вказане зумовлено тим, що термін «послуга» використовується у різних зна­ченнях, а отже, має різне змістове навантаження. Складність розро­бки поняття «послуга» полягає у тому, що немає єдиного розуміння економічної сутності цього явища. Проте проведений аналіз пере­конав автора, що узагальнююче поняття терміна «послуга» - це дія, що надає користь, тобто має своїм результатом певний корисний ефект [406, с. 148-149]. Для цілей господарського обороту на підс­таві виявлених ознак дослідниця визначає послугу як діяльність (що є господарською за своєю суттю та здійснюється послугонадавачем з метою отримання винагороди), структурними складовими елемен­тами якої є окремі юридично значимі фактичні то/або юридичні дії суб’єкта господарювання - послугонадавача (що мають значення юридичного факту, оскільки їхнє вчинення послугонадавачем спричи­няє правові наслідки для послугоотримувача), та яка не пов’язана зі створенням упредметненого результату як певного матеріального блага. При цьому результатом послуги є певний корисний ефект, як відповідне нематеріальне благо, що характеризується матеріальною непомітністю (тобто невідчутністю, оскільки споживання послуги не передбачає переходу права власності на неї), має споживчу вар­тість і задовольняє потреби іншого суб’єкта господарювання - пос- лугоотримувача, є невіддільним від свого джерела (самої діяльнос­ті), характеризується невичерпністю та неможливістю зберігання, якість якого є диференційованою і який споживається в момент здійснення такої діяльності (тобто у процесі надання самої послуги) [406, с. 163-164].

Зрозуміло, що категорію страхової послуги слід конструюва­ти в межах родового поняття «послуга» (як абстракції вищого рівня щодо усіх видів послуг).

Страхова послуга як економічна категорія - це специфічна фінансова послуга у вигляді продажу юридично оформлених зо­бов’язань зі страхового захисту, яку надають на ринку страховики страхувальникам. Як визначають фахівці [70, с. 10], саме таке трак­тування страхової послуги уможливлює формування чіткого уяв­лення щодо об’єкта купівлі-продажу на ринку страхових послуг.

Виступаючи об’єктом купівлі-продажу на ринку, страхова послуга є його детермінантою, формує структуру ринку, визначає тенденції його розвитку і соціально-економічне значення, обумов­лює вимоги до фінансової стійкості страхових компаній [70, с. 9].

Спеціалісти страхової справи визначають страхові послуги як сукупність видів і умов страхування (що заходять свій вияв у до­говорах та правилах страхування), які пропонуються страховими організаціями юридичним і фізичним особам [118, с. 476; 166, с. 41; 492, с. 105; 493, с. 88]. У загальному вигляді страховими послугами є діяльність, яка може виконуватись в інтересах страхувальників для забезпечення їх потреби у захисті майнових інтересів, що міс­тить такі елементи, як: можливість вибору конкретного виду^[12] і схеми страхування, способу сплати платежів і отримання страхо­вого відшкодування (страхової суми), можливість внесення змін і доповнень до укладеного договору страхування і. т. п.

Стаття 1 п. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовою пос­лугою визнає операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Викладене дає змогу сформулювати поняття «страхова пос­луга». Страхова послуга - це діяльність суб’єктів господарювання щодо задоволення потреб учасників страхових правовідносин у сфері господарювання (як страхувальників) у захисті своїх майнових інтересів, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів на підставі закону або договору страхування.

Будь-яка послуга, в тому числі й страхова, досягає найбіль­шого ефекту в суспільстві тільки за наявності попиту і пропозиції. Тобто за наявності ринку певних послуг. Сучасний ринок страхових послуг характеризується трансформацією відносин власності та ска­суванням державної монополії. Вказане породжує нові майнові ін­тереси, що впливає на формування оновлених страхових інтересів, які трансформуються у відповідний попит на страхові послуги. У свою чергу, попит породжує пропозицію, починають діяти об’єк­тивні закони ринку. Розширюється перелік страхових послуг, про­понуються нові їх види, виникає конкуренція, яка впливає на рівень цін. Формується національний ринок страхових послуг [70, с. 20]. О. О. Гаманкова звертає увагу на дискусійність наукових поглядів на зміст економічної категорії «ринок страхових послуг». Поняття «ринок страхових послуг» і «страховий ринок» трактуються бага­тьма фахівцями як синоніми, зазначає автор, та вказує на необхід­ність розмежування цих понять не тільки з огляду на необхідність упорядкування понятійного апарату теорії страхування, а й для ви­вчення сутності цих явищ, визначення місця ринку страхових послуг у фінансовому секторі економіки країни, розуміння процесів, які на ньому відбуваються, підвищення ефективності його державного ре­гулювання [70, с. ЗО].

Автором докладно обґрунтовано, що в основі розкриття сутно­сті ринку страхових послуг та його відмінності від страхового ринку має бути, передусім, осмислення специфіки страхової послуги, яка, виступаючи фінансовим зобов’язанням, визначає характер та особ­ливості страхової діяльності та страхових компаній. З цієї точки зо­ру страховий ринок являє собою замкнений цикл залучення та обігу страхових капіталів. Ринок же страхових послуг є лише початковою ланкою цього замкненого циклу, в межах якої відбувається надання страхових послуг в обмін на отримання від страхувальників страхо­вих премій як джерела утворення залученого страхового капіталу.

Отже, поняття «ринок страхових послуг» і «страховий ринок» не є тотожними. Ринок страхових послуг охоплює лише ту сукуп­ність фінансових відносин на страховому ринку, які опосередкову­ють купівлю-продаж послуг зі страхового захисту. Він виступає осо­бливою формою організації фінансових відносин, що виникають у процесі його функціонування між суб’єктами ринкуз приводу ку- півлі-продажу послуг зі страхового захисту і тим механізмом, який поєднує інтереси носіїв попиту (страхувальників) і пропозиції (страховиків). З цих позицій ринок страхових послуг слід розгляда­ти як основу страхового ринку, оскільки саме тут відбувається аку­муляція коштів страхувальників із подальшим перетворенням їх на інвестиційний капітал унаслідок діяльності страхових компаній на фінансовому ринку [70, с. ЗО; 101].

Крім того фахівці обґрунтовують функціонування страхово­го ринку як одного з найважливіших складових фінансової безпеки держави, без якої неможливо забезпечити поступальний соціально- економічний розвиток держави, безпечне функціонування суб’єктів господарювання, убезпечення різних сфер їх життєдіяльності.

За визначенням В. М. Фурмана, страховий ринок - це регу­льована система стійких економічних відносин між покупцями (спо­живачами, вигодонабувачами), посередниками і продавцями, по­в’язаних із формуванням попиту, пропозиції та ціни на прямий страховий захист і перестрахування, які матеріалізуються у страхо­вих, перестрахувальних і супутніх послугах у певній країні, групі країн чи міжнародному масштабі, що підлягає регулюванню. Автор доводить, що страховий ринок є надзвичайно складною багаторів­невою системою, яку утворює низка взаємопов’язаних і взаємозу- мовлених підсистем: страхових продуктів, тарифів, організації продажу і формування попиту, інфраструктури тощо. Крім того, В. М. Фурман правильно визначає, що важливе значення у станов­ленні й стратегічному розвитку страхового ринку має стан його дер­жавного регулювання, оскільки останнє суттєвим чином впливає на рівень ризику суспільства. Необхідність державного регулювання страхового ринку зумовлюється пріоритетом інтересів страхуваль­ників по відношенню до інтересів страховика [521, с. 57].

Спираючись на наведену вище полеміку та ознаки ринку страхових послуг, що були досліджені науковцями, на нашу думку, поняттю «ринок страхових послуг» можна надати таке визначення: Ринок страхових послуг України - це система особливих економіко- правових відносин між суб’єктами страхової діяльності та учасни­ками страхових відносин у сфері господарювання, що виникають з приводу задоволення потреб заінтересованих осіб у захисті своїх майнових інтересів, за рахунок страхових фондів, які формуються шляхом сплати страхових платежів на підставі закону або договору страхування та підлягають державному регулюванню.

Погоджуючись із науковою позицією В. М. Фурмана, слід зазначити, що з метою неухильного виконання законодавства при здійсненні страхової діяльності та максимального захисту інтересів страхувальників, що беруть участь у страхових правовідносинах, у рамках держави створена система державного нагляду за страхо­вою діяльністю.

Модель державного регулювання ринку страхування має пе­редбачати пошук оптимального співвідношення внутрішніх сил ри­нкового саморегулювання та безпосереднього впливу державних органів нагляду. Утім, науковці справедливо зазначають, що держа­вне регулювання страхового ринку покликане сприяти розвитку страхового ринку, захисту інтересів страхувальників, забезпечувати реєстрацію страхових організацій, ліцензування страхових операцій, здійснювати контроль за дотриманням страховими організаціями законодавства.

Об’єктом державного регулювання є страховий ринок як єдина велика система, що є складовою «Національної страхової си­стеми». Отже, державна політика регулювання страхового ринку має спиратись на концептуальні засади щодо розвитку страхового ринку в Україні. Така концепція сприятиме цілеспрямованим і уз­годженим діям державних і недержавних структур щодо забезпе­чення надійного страхового захисту і юридичних, і фізичних осіб.

О. Ф. Філонюк зазначає, що державний механізм регулювання страхової діяльності - це сукупність економіко-правових, економіч­них, соціально-економічних, кредитно-фінансових механізмів, які зосереджені на врегулюванні складної ієрархії економічних відносин між державою, страховиком і страхувальником з метою збалансова­ного і пропорційного розвитку страхової діяльності з урахуванням досягнення певних економічних цілей [514, с. 5].

На думку І. О. Зискінда, нагляд у сфері страхування виступає специфічним інструментом страхового регулювання. Регулятивно- наглядові правовідносини у сфері господарювання - це різновид ор­ганізаційно-господарських правовідносин, що складаються між спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у справах на­гляду за страховою діяльністю та страховиками, страховими посеред­никами й іншими учасниками страхових відносин у процесі реалізації державної економічної політики щодо організації та здійснення страхової справи [130, с. 10].

Вказаний науковий підхід збігається з окремою думкою суд­ді Конституційного Суду України В. М. Кампа стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним подан­ням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України щодо офіційного тлумачення положень пункту 11 частини першої статті 36 Закону України «Про страхування», пункту 4 час­тини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (справа про пов­новаження Держфінпослуг щодо нагляду за страховою діяльністю) (далі - Рішення) [409].

Підтримуючи в цілому позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні, В. М. Кампо вважає за доцільне тлу­мачити положення Закону України «Про страхування» та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» дещо по-іншому, тобто вказати, що їх поло­ження передбачають здійснення органом державного нагляду саме регуляторної функції у сфері страхової діяльності, яка реалізується виключно шляхом видання нормативно-правових актів. Ідеться про регуляторну діяльність, яка спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд регуляторних актів, яка здійснюється, зокрема, регуляторними органами (ст. 1 Закону Укра­їни «Про засади державної регуляторної політики у сфері господар­ської діяльності»). Нагляд за діяльністю фінансових установ як вид державного нагляду є окремою функцією органу державного нагля­ду, до якої входить забезпечення законності, дотримання спеціаль­них норм, виконання загальнообов’язкових правил, закріплених у законах та інших нормативно-правових актах. Такий нагляд здійснюється на основі відповідних норм законів України і не пе­редбачає видання додаткових нормативно-правових актів органом державного нагляду.

Оскільки згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінан­сові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» страхові послуги належать до ринку фінансових послуг, орган дер­жавного нагляду здійснює регуляторну функцію у сфері страхової діяльності. Закон України «Про страхування» визначає повнова­ження уповноваженого органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю, проте серед них, вочевидь, наявні й регуля­торні функції - розроблення нормативних та методичних документів із питань страхової діяльності; прийняття нормативно-правових актів із питань страхової діяльності; встановлення правил формування, обліку і розміщення страхових резервів та показників звітності то­що (п. 5, 7, 11 ч. 1ст. 36).

Отже, орган державного нагляду, здійснюючи державне регу­лювання ринків страхових послуг, виконує дві функції - регуляторну і наглядову, які не залежать одна від одної. Тому в мотивувальній частині Рішення необхідно було зробити акцент на розмежуванні регуляторної та наглядової функцій як двох самостійних способів здійснення державного регулювання ринків страхових послуг.

Проведений аналіз свідчить про те, що, по-перше, орган дер­жавного нагляду здійснює дві самостійні функції (регуляторну та наглядову), які відрізняються за змістом, формами реалізації тощо, а, по-друге, регуляторна функція здійснюється виключно шляхом видання нормативно-правових актів.

Згідно зі ст. 1 Закону «Про фінансові послуги» державним регулюванням ринків фінансових послуг є здійснення державою ком­плексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.

Взявши за основу мету державного регулювання ринку фі­нансових послуг, визначену в ст. 19 Закону «Про фінансові послуги», метою державного регулювання страхової діяльності слід визнати:

-            реалізацію державної політики у сфері здійснення страхо­вої діяльності;

-            створення умов для ефективної мобілізації та розміщення суб’єктами страхової діяльності фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;

-             захист прав учасників страхового ринку;

-             інтеграцію в європейський та світовий страховий ринок;

-             запобігання монополізації та створення умов розвитку доб­росовісної конкуренції на страховому ринку;

-             контроль за прозорістю та законністю страхових операцій.

За таких умов метою державного регулювання страхової ді­яльності визнається забезпечення формування і розвитку в країні ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення необхідних умов для діяльності страхових компаній різних органі­заційно-правових форм, захист інтересів страхувальників.

Регулююча функція держави знаходить своє виявлення в під­готовці та прийнятті законодавчих актів у сфері страхової діяльності, встановленні в інтересах суспільства й окремих категорій громадян обов’язкового страхування, у проведенні спеціальної податкової політики, встановленні окремих пільг страховим компаніям з метою стимулювання страхової діяльності, а також у створенні спеціально­го правового механізму, який забезпечує державний нагляд за діяль­ністю страхових компаній та інших суб’єктів страхової діяльності.

Слід звернути увагу на зміни чинного законодавства Украї­ни в частині здійснення нагляду за страховою діяльністю. Йдеться про впровадження пруденційного нагляду за діяльністю небанків- ських фінансових установ, до складу яких входять страховики та перестраховики. Відповідно до ст. 29 Закону України «Про фінан­сові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» пруденційний нагляд є складовою частиною загальної системи на­гляду, що проводиться органами, які здійснюють державне регу­лювання ринків фінансових послуг, і базується на регулярному проведенні оцінки загального фінансового стану фінансової уста­нови, результатів діяльності системи та якості управління нею, до­триманні обов’язкових нормативів та інших показників і вимог, що обмежують ризики за операціями з фінансовими активами.

Основними напрямами пруденційного нагляду Уповноваже­ного органу є додержання встановлених критеріїв та нормативів щодо: 1) ліквідності; 2) капіталу та платоспроможності; 3) прибут­ковості; 4) якості активів та ризиковості операцій; 5) якості систем управління та управлінського персоналу; 6) додержання правил на­дання фінансових послуг.

Згідно з ч. З та ч. 4 вказаної статті правила підготовки, надан­ня та оброблення даних про діяльність фінансових установ, необхід­ність та доцільність здійснення пруденційного нагляду за певними напрямами встановлюються Уповноваженим органом.

Так, 15 липня 2010 року Держфінпослуг Розпорядженням № 585 затвердив «Концепцію запровадження пруденційного нагля­ду за небанківськими фінансовими установами та Програму розвит­ку системи пруденційного нагляду за небанківськими фінансовими установами» (далі - Концепція). Відповідно до Концепції пруден­ційний нагляд - це система наглядових процедур Держфінпослуг за дотриманням фінансовою установою пруденційних правил, яка до­зволяє зменшити наглядове навантаження на фінансові установи, діяльність яких не несе загрози невиконання зобов’язань перед іс­нуючими клієнтами, і посилити наглядові зусилля за установами, діяльність яких є чи може бути загрозою для виконання таких зо­бов’язань. Пруденційні правила - кількісні та якісні показники, нор­мативи та вимоги щодо ліквідності, капіталу та платоспроможності, прибутковості та якості активів, ризиковості операцій, якості систем управління та управлінського персоналу, додержання правил надан­ня фінансових послуг тощо.

Вказана Концепція розроблена з метою впровадження пруден- ційного нагляду за страховими компаніями, недержавними пенсійни­ми фондами та кредитними спілками (далі - фінансові установи). Орієнтиром для страхових компаній обрано систему Solvency II, для кредитних установ - рекомендації Міжнародної асоціації кредитних спілок (WOCCU), а для пенсійних фондів - рекомендації Міжнаро­дної асоціації органів нагляду за недержавними пенсійним фондами (IOPS). Концепція передбачає поетапне впровадження: підготовчий та основний етапи. Реалізація підготовчого етапу є передумовою виконання основних етапів Концепції. Основний етап передбачає підготовку нормативно-правових актів та методичних рекомендацій щодо провадження пруденційного нагляду за діяльністю небанків- ських фінансових установ у розрізі секторів фінансового ринку. Ос­новний етап може містити два етапи: перший здійснюється в межах чинних норм законодавства та повноважень Держфінпослуг; часові межі другого етапу можуть бути встановлені після прийняття необ­хідних проектів нормативно-правових актів та отримання відповід­них повноважень Держфінпослуг на першому етапі.

Основою для оцінки фінансових показників та нормативів є звітність, підготовлена на базі Міжнародних стандартів фінансо­вої звітності (далі - МСФЗ). Оцінка нефінансових показників (щодо системи управління, розкриття інформації, ринкової поведінки то­що) здійснюється шляхом перевірки дотримання встановлених ви­мог з урахуванням принципу суттєвості.

Основною метою здійснення пруденційного нагляду згідно з Концепцією є захист інтересів споживачів фінансових послуг, запо­бігання настанню неплатоспроможності та забезпечення фінансової стійкості фінансових установ через застосування відповідних корегу­ючих заходів шляхом: виявлення підвищених ризиків у діяльності фі­нансових установ; контролю за платоспроможністю, ліквідністю та прибутковістю фінансової установи; мінімізації випадків банкрутства та системної кризи фінансових установ; прогнозування майбутніх фі­нансових результатів на основі звітів поточного періоду.

Основними міжнародними документами впровадження пру- денційного нагляду є Директива Європейського Парламенту та Ра­ди № 2009/13 8/ЕС від 25 листопада 2009 року, щодо заснування та здійснення діяльності зі страхування та перестрахування (далі - Solvency II), Угода у рамках Базельського комітету з банківського нагляду щодо міжнародної конвергенції вимірювання капіталу та стандартів (Basel II) та стандарти Міжнародної асоціації органів страхового нагляду (IAIS), Міжнародної асоціації органів нагляду за недержавними пенсійним фондами (IOPS) та Міжнародної асоціації кредитних спілок (WOCCU). Відповідно до принципів Міжнародної асоціації органів нагляду за страховою діяльністю (далі - принципи IAIS) пруденційність передбачає підтримання належного рівня капі­талу та наявність ефективної системи управління ризиками.

Запровадження пруденційного нагляду (в якості очікуваних результатів реалізації Концепції) надасть змогу: зміцнити небанків- ські фінансові ринки за рахунок запобігання системних ризиків; оп- тимізувати кількість фінансових установ (за рахунок виходу з ринку неплатоспроможних компаній); збільшити частку активів небанків- ських фінансових установ у загальній структурі активів фінансових установ; збільшити питому вагу сектору в структурі ВВП у довго­строковій перспективі; зменшити кількість фінансових установ, що потребують фінансового оздоровлення; досягнення транспарентно- сті діяльності фінансових установ; збільшити довіру населення до небанківських фінансових установ.

Згідно з положеннями Концепції базовими індикаторами до­сягнення основних результатів реалізації Концепції на страховому ринку є: зростання капіталізації страхових компаній шляхом збіль­шення розміру власного капіталу кожного страховика до розміру не менше ніж 2 млн євро; підвищення фінансової стійкості страховиків шляхом досягнення перевищення фактичного запасу платоспромо­жності (маржі платоспроможності) над розрахунковим норматив­ним не менше ніж на 25 % за умови, що активи страховиків оцінені за справедливою вартістю; зміна структури та якості активів шляхом зменшення частки інвестицій з підвищеним рівнем ризику в активах страховиків до 20 %; концентрація страхового ринку шляхом дося­гнення збалансованих страхових портфелів та зменшення значення індексу концентрації ринку (Герфіндаля-Хіршмана) удвічі.

Незважаючи на зміну державного регулятора страхового ри­нку України, ліквідацію Держфінпослуг [339] та створення Нацко- мфінпослуг [342], курс переходу на пруденційний нагляд шляхом регулярного проведення оцінки загального фінансового стану фінан­сової установи, результатів діяльності системи та якості управління нею, дотримання обов’язкових нормативів та інших показників і ви­мог, що обмежують ризики за операціями з фінансовими активами, залишається пріоритетним. Вказане прямо передбачено Розпоря­дженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг України від 10 квітня 2012 року № 20 «Про затвердження Основних напрямів роботи Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінан­сових послу» [303].

За висловом К. Г. Воблого, «необхідність державного нагля­ду походить із самої суті страхових угод, оскільки страхування не є тим звичайним товаром, про який будь-який громадянин може скласти належне уявлення... Необізнаний у страховій справі стра­хувальник не може захищати свої інтереси. Для захисту його інте­ресів і потрібна допомога держави» [64, с. 24].

Державний нагляд за страховою діяльністю можна поділити на загальний, що здійснюється центральними органами законодавчої та виконавчої влади, і галузевий, що здійснюється органам державно­го управління спеціальної компетенції [241, с. 29].

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг» визначив систему правового регу­лювання державного нагляду України за страховою діяльністю.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону страхові компанії входять до кола фінансових установ, що діють на ринку фінансових послуг та підлягають державному регулюванню й нагляду.

Органом, що здійснює державне регулювання та державний нагляд за ринком фінансових послуг, визначено Уповноважений орган, в якості якого виступає Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі - Уповноважений орган).

Правовий статус Уповноваженого органу визначеноУказом Президента України «Про Національну комісію, що здійснює дер­жавне регулювання у сфері ринків фінансових послуг» № 1070/2011 від 23 листопада 2011 року (далі - Указ Президента). Згідно з Ука­зом Президента Нацкомфінпослуг є державним колегіальним орга­ном, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України і здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством.

Страховики підлягають нагляду з боку держави в особі тих чи інших органів у зв’язку з тим, що вони виконують особливі функції в економічному житті держави й особистому житті громадян. На відміну від багатьох інших галузей економіки зобов’язання, які беруть на себе страхові компанії, є, по суті, лише «обіцянкою» виплатити страхову суму або страхове відшкодування при настанні страхового випадку. До кола страхових правовідносин залучається велика кіль­кість учасників, які не є рівноцінними за своїми можливостями. Навіть досить уважному і застережливому страхувальнику буває важко розі­братися в усіх нюансах правил і договору страхування. Нестабільна і слабка законодавча база із страхової діяльності, недостатність юридичної культури ускладнюють існуючий стан справ.

Серед функцій держави, без здійснення яких практично не­можливий ефективний розвиток страхової діяльності, можна виді­лити: регулятивну, що спрямована на створення правових норм, правил та умов функціонування і розвитку страхової діяльності; виконавчу, що спрямована на забезпечення застосування встанов­лених норм у відносинах між суб’єктами господарювання, ґрунту­ється на силі державної влади і включає міри заборони, дозволу та примусу; контролюючу, що здійснюється уповноваженими держав­ними органами та суб’єктами страхової діяльності з метою захисту прав їх учасників.

Досвід здійснення страхової діяльності, що накопичився як в Україні, так і за кордоном, дає підстави стверджувати, що держав­ний нагляд за діяльністю страхових компаній у державі є не лише корисним, а й необхідним [42, с. 3]. Розвинений страховий ринок характеризується організацією страхової діяльності у двох формах - обов’язковій і добровільній, які здатні нейтралізувати, знизити і по­передити можливий ланцюг катастрофічних наслідків страхових ризиків як для фізичних і юридичних осіб, так і для суспільства.

Таким чином, необхідно зазначити, що особливістю страхової діяльності як виду госопдарювання є поєднання приватних і публіч­них ознак, що виявляється, зокрема, при безпосередньому здійсненні страхування шляхом укладання страховиком договорів із страхува­льниками (при проведенні добровільних видів страхування), і при проведенні обов’язкових видів страхування, що здійснюється на підставі прямої вказівки закону.

Ефективний механізм страхового захисту інтересів грома­дян, підприємств і організацій передбачає активну участь держави у покритті великих за обсягами і соціальною значущістю ризиків, які впливають на стан економічної системи в цілому. Це виявляєть­ся у створенні системи обов’язкового страхування в державі. Необ­хідність державного втручання для забезпечення усіх юридичних і фізичних осіб страховим захистом пов’язана з обмеженістю комер­ційного страхування у вирішенні завдань відтворення матеріальних і трудових ресурсів у будь-яких критичних ситуаціях, досягнення соціальної справедливості у суспільстві та підтримання політичної стабільності в країні [422, с. 16].

Саме тому першочерговим завданням розвитку страхового ринку повинно стати ефективне виконання макроекономічних фун­кцій. Серед яких: забезпечення захисту майнових інтересів страху­вальників; забезпечення безперервності процесу виробництва і від­шкодування збитків суб’єктів господарювання за рахунок коштів страхових резервів, без залучення державних коштів; мінімізація можливого збитку при настанні страхового випадку^[13]; підвищення ролі страхової галузі у забезпеченні довгострокових інвестицій до економіки держави.

Викладене доводить, що страхова діяльність - це збірне поняття, яке містить окремі напрями господарської діяльності (пі­дприємницька - некомерційна), які поділяються на дві форми (до­бровільна - обов’язкова), що, у свою чергу розгалужені на окремі види. З вказаних позицій страхова господарська діяльність має за­гальне єдине спрямування на формування, реалізацію і надання страхових послуг, що забезпечують задоволення потреб суб’єктів господарювання стосовно захисту їх майнових інтересів за рахунок коштів страхового фонду, що формуються шляхом сплати страху­вальниками страхових платежів.

Наведені основні елементи, з яких складається страхова дія­льність і які характеризують її як особливий вид господарської діяль­ності, дають змогу сформулювати поняття страхової діяльності.

Страхова діяльність - це врегульована нормами права, здійснювана на підставі ліцензії господарська діяльність суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових по­слуг юридичним особам або фізичним особам (страхувальникам) за рахунок грошових фондів (страхових резервів), які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів, щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи догово­ром страхування подій (страхових випадків).

З огляду на викладене вище, пропонуємо внести такі зміни і доповнення до чинного законодавства України:

1.            Змінити назву ст. 352 Господарського кодексу України шляхом викладення її в такій редакції:

«Стаття 352. Страхова діяльність».

2.            Змінити ч. 1 ст. 352 Господарського кодексу України шля­хом викладення її в такій редакції:

«Страхова діяльність - це врегульована нормами права, здійснювана на підставі ліцензії господарська діяльність суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових по­слуг юридичним особам або фізичним особам (страхувальникам) за рахунок грошових фондів (страхових резервів), які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів, щодо захис­ту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи до­говором страхування подій (страхових випадків».

3.            Доповнити ч. 1 ст. 352 Господарського кодексу України абзацом другим такого змісту:

«Страхова діяльність, що здійснюється для досягнення еко­номічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є страховою комерційною діяльністю (страховим підприємницт­вом). Страхова діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку, є страховою некомерційною діяльністю».

Зрозуміло, що розвиток страхової діяльності переважно за­лежить від стану законодавства, що регулює страхові відносини. Для вирішення завдань, які стоять перед страховою діяльністю за допомогою правового регулювання, виявляється необхідним ви- працювати підходи до страхової діяльності як виду господарської з надання страхових послуг.

З огляду на викладене доцільними вдаються висновки профе­сора О. М. Вінник щодо господарської діяльності [60, с. 26]. Беручи до уваги її концепцію, слід наголосити, що страхова діяльність, як окремий специфічний вид господарської діяльності, здійснюється на певних засадах, що враховують, з одного боку, ринкову орієнта­цію вітчизняної економіки і, відповідно, передбачають значну свобо­ду для суб’єктів такої діяльності, а з іншого - соціальне прямування страхової сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для суб’єктів господарювання з метою врахування публічних інтересів у дотриманні встановленого державою суспільного господарського порядку, що передбачає додержання суб’єктами страхової діяльності різноманітних вимог щодо: якості страхових послуг; добросовісної конкурентної поведінки на ринку страхових послуг; захисту майно­вих інтересів споживачів страхових послуг.

1.4.