Особливості економіко-правової природи страхових відносин

За переконанням К. Г. Воблого, «страхування^[3] є важливим народногосподарським інститутом, який займає своє особливе місце у соціальному господарстві, що має великий вплив на різноманітні сторони економічного життя» [64, с.

У сучасних умовах страхування як загальнонаукова категорія є предметом інтересу представників різних суспільних наук [521; 119; 28; 211; 415; 70; 106; 514; 555; 173; 230], з огляду нате, що воно належить до суттєво важливих інститутів народного господарства, роль і значення якого в останні роки постійно зростає. Незважаючи на це, навряд чи знайдеться будь-який інший інститут, реальне зна­чення якого оцінювалося б настільки недостатньо. Саме цей фактор впливає на відсутність комплексних наукових розробок та широ­кого роз’яснення принципових засад страхування [403, с. 3]. Це твердження, яке було висловлене В. К. Райхером у 1947 році, і на сьогодні не втратило своєї актуальності.

Місце, роль та значення страхування як правової категорії, його суттєві ознаки, види, функції та принципи здійснення дослі­джуються, як правило, в межах галузевих юридичних наук. При цьому слід звернути увагу, що в сучасних наукових дослідженнях у переважній більшості випадків розглядається проблематика окре­мих видів страхових правовідносин [87; 238; 570; 541; 20; 120; 577].

Проте проведення належного дослідження теоретичних про­блем страхових правовідносин у сфері господарювання вимагає з’ясування їх соціально-економічної сутності. За переконанням М. К. Сулейманова, будь-які господарські явища (господарська дія­льність та/або правовідносини) мають економічне підгрунтя, еко­номічні передумови виникнення та становлення [467, с.

У контексті цієї роботи оптимальність наукового економіко- правового дослідження може бути забезпечена виключно шляхом проведення системного аналізу страхування як особливого виду су­спільних відносин. На універсальність такого підходу звертав увагу В. М. Протасов у своїй праці «Правовідношення як система», де він вказував, що «правовідношення потребує системного дослідження з тієї причини, що в юридичній науці воно традиційно розуміється не суто у філософському сенсі, не лише як правовий зв’язок (структу­ра), а як єдність цього зв’язку з певними явищами, які є його елемен­тами. Саме наведене робить правовідношення будь-якої галузевої на­лежності складним об’єктом пізнання і змушує звернути увагу на його склад, відношення між елементами і зовнішні зв’язки у соціально- правовому середовищі» [398, с. 7].

Вважаємо, що обраний шлях пізнання дасть змогу наблизитися до розуміння парадигми правової природи страхових правовідносин у сфері господарювання та правових відносин як таких, і спрямува­ти дослідження на побудову цілісної науково обґрунтованої теорії господарських страхових правовідносин у специфічній сфері суспі­льного буття - сфері господарювання України як окремого елементу соціальної системи.

Відповідно до теорії систем^[4], яка набула популярності про­тягом останнього століття, організовані групи людей будь-якого рівня (суспільство, територіальна громада, організація) розгляда­ються як соціальні системи, сутнісні характеристики яких науковці визначають як діалектичну єдність інтересів, що у свою чергу дете­рмінуються потребами системи як цілісного організму. В аспекті цього дослідження нас цікавлять суб’єкти господарювання та їх об’єднання як соціальні системи, що характеризуються специфікою. Інтереси системи зумовлюють її завдання та функції і спрямовані на забезпечення та вирішення спеціальних завдань [61, с.

Відомо, що соціально-економічний розвиток суспільства завжди був пов’язаний із ризиком, породженим як небезпечними природними явищами і процесами, так і самою господарською дія­льністю людини. При цьому досить істотною обставиною минулого було те, що такі надзвичайні ситуації залишалися по суті одинични­ми подіями, наслідки яких обмежувалися господарськими системами окремих районів або регіонів країни, у виняткових випадках - націо­нальними економіками. Стан справ радикально змінився в останні десятиліття минулого сторіччя, коли безпрецедентні за соціально- економічними наслідками природні й техногенні катастрофи змусили суспільство замислитися про власну уразливість і зайнятися пошуком шляхів та засобів задоволення цих потреб.

За висновками фахівців, світова економіка в осяжному май­бутньому не матиме змоги компенсувати збитки від стихійних лих і нещасних випадків, витрачаючи усе більше ресурсів на подолання наслідків таких подій і зменшуючи частку ресурсів на відтворення матеріальних благ та поліпшення якості життя. Накладаючись на менш значні надзвичайні ситуації (повсякденні соціально-економічні проблеми), катастрофи і стихійні лиха, за висловом У. Бека, перет­ворюють сучасну цивілізацію на «суспільство ризику» [260, с. 37].

З огляду на викладене у суб’єктів господарювання виникає гостра потреба у відшкодуванні матеріальних збитків, що є наслід­ками реалізації вказаних ризиків. З метою задоволення потреби в оперативному і повному відшкодуванні збитків (компенсації втрат, які зазнали члени суспільства) зацікавлені особи створюють спеціа­льні запаси (страховий фонд) шляхом поступового, регулярного акумулювання (накопичення) коштів та/або матеріальних ресурсів.

Таким чином, істотну роль у забезпеченні стабільності еко­номічної системи відіграють певні ресурси (грошові кошти), якими оперує суспільство для зниження ризику настання нещасних випад­ків і катастроф та мінімізації завданих ними збитків.

Без задоволення вказаної потреби стає неможливим забезпе­чення безперервності процесу виробництва суспільних матеріальних благ та підтримки належного рівня діяльності суб’єктів господарю­вання, потреби яких підлягають задоволенню.

На нашу думку, суспільні відносини щодо попередження, подолання, зменшення і відшкодування за рахунок заздалегідь акуму­льованих коштів руйнівних наслідків несприятливих подій (стихійних лих та/або нещасних випадків тощо), що завдали матеріальних збит­ків, мають об’єктивний характер і формують зміст економічної кате­горії «страхування» як виду суспільних відносин, що визнається ефективним способом боротьби з різного роду небезпеками та з на­слідками згубного впливу небажаних подій.

Проте в науковій економічній літературі до сьогодні відсутній єдиний підхід щодо розуміння економічної сутності страхування. При цьому, систематизуючи зміст основних наукових концепцій, їх можна звести до такого. Страхування - це [521; 119; 27; 211; 70]: вид діяльності; галузь економіки; економічна категорія (сукупність відносин: суспільно-виробничих, економічних, майнових, грошових, соціальних, перерозподільних); форма розподілу ризиків і фінансо­вий спосіб контролю за ними; спосіб відшкодування збитків, ціннос­тей чи дії випадку; вид безповоротного споживання частини майна; процес формування (система заходів, методи створення) цільових грошових фондів і використання ресурсів; стратегічний чинник роз­витку фінансово-господарських відносин; необхідний елемент соціа­льно-економічної системи суспільства; найважливіший стабілізатор процесу суспільного відтворення; форма забезпечення господарсько­го життя; форма фінансового посередництва; вид бізнесу; господар­ська установа; вид фінансових послуг; певна операція; господарське явище, інструмент економічної політики.

Саме різноманітність наведених наукових позицій вимагає вивчення сутності страхування як економічної категорії з метою з’ясування його соціо-економічної природи.

За своєю природою і формами прояву страхування належить до складних економіко-правових і соціальних явищ.

Таким чином, наукова економічна література: 1) вказує на характерну ознаку страхування як соціального інституту - наяв­ність замкнених перерозподільних відносин між його учасниками; 2) доводить, що страхування посідає важливе місце не лише у кон­курентному ринковому середовищі, а й відіграє ключову роль в економічному і соціальному прогресі всього суспільства.

За класичним доктринальним розумінням перерозподільні відносини^[5] - це суспільні відносини між суб’єктами господарюван­ня з одного боку, державою і суспільством - з другого, з приводу зміни існуючого в суспільстві розподілу благ з метою досягнення соціальної та економічної ефективності [501, с. 12].

Проте до цього визначення слід внести певні застереження, адже воно не враховує специфіки перерозподільних відносин, які виникають та реалізуються в економіці трансформаційного типу.

Сучасна економіка України перебуває у стадії трансформа­ції.

Викладене дозволяє вказати на специфіку страхових пере­розподільних відносин у трансформаційній економіці, а саме: ці ві­дносини виступають інструментом досягнення балансу між соціа­льною справедливістю та економічною ефективністю страхування^[6]; забезпечують економічне зростання суб’єктів страхової діяльності та учасників страхових правовідносин; уповільнюють темпи зрос­тання бідності за рахунок компенсації завданих збитків; забезпечу­ють процеси модернізації економіки [521, с. 10].

Страхові відносини в економіці трансформаційного типу ви­знаються інституційною формою із перерозподілу національного доходу, акумулювання, примноження й витрачання коштів страхо­вого фонду, що будуються з урахуванням солідарності у розподілі й перерозподілі ризику, відплатності у забезпеченні необхідного захис­ту життя, здоров’я, працездатності населення, майнових інтересів фізичних і юридичних осіб та їхньої відповідальності перед третіми особами у разі завдання останнім шкоди [521, с. 12].

Викладене дає змогу виокремити два рівні перерозподільних суспільних страхових відносин:

1)             макроекономічний рівень, на якому забезпечується функці­онування системи соціального захисту фізичних осіб, що передбачає надання гарантій господарської діяльності як механізму суспільних відносин із перерозподілу валового внутрішнього продукту (далі - ВВП) з метою забезпечення встановлених соціальних стандартів життя, зростання суспільного добробуту для кожного суб’єкта гос­подарювання при настанні соціального ризику [211, с. 16]. Рівень суспільного добробуту знаходиться у прямій залежності від ефектив­ності соціальної ринкової економіки, оскільки основним джерелом забезпечення покращання добробуту населення є зростання резуль­татів функціонування економіки. Науковці пов’язують категорію су­спільного добробуту з поняттям «бюджет добробуту», який визна­чають як видатки, що здійснюються державою, підприємствами, установами, фізичними особами на збільшення суспільного добробу­ту та які необхідні для покращання їх функціонування. Дослідники вказують, що бюджет добробуту має три взаємопов’язаних аспекти [78, с. 45]: по-перше, визначення джерела фінансування як способу накопичення фінансових ресурсів; по-друге, розподіл фінансового тягаря між суб’єктами ринкових відносин - державою, роботодав­цями, робітниками; по-третє, виявлення ефективних способів вико­ристання, розподілу та перерозподілу грошових коштів.

Ринкові відносини обмежуються державним регулюванням з метою перерозподілу благ. Перерозподіл відбувається відповідно до пануючого принципу соціальної (розподільної) справедливості.

Постає потреба у формуванні універсалістського принципу справедливості, коли перерозподіл ресурсів у межах конкретного суб’єкта господарювання, держави корелюватиме з міждержавним (глобальним) перерозподілом задля забезпечення певного життєво­го рівня всім без винятку членам суспільства [443, с. 12]. Головною метою держави є визначення спрямування соціально-економічного розвитку і, зрештою, досягнення високого рівня життя населення країни. Вказане можливо досягти лише за рахунок перерозподілу суспільних благ [548, с. 68; 521, с. 12].

2)             мікроекономічний рівень. Саме на цьому рівні виявляють­ся специфічні особливості страхової діяльності та страхових відно­син у сфері господарювання: базування на феномені перерозподілу збитків за допомогою спеціального страхового фонду, що форму­ється шляхом сплати страхових платежів (відрахування коштів), надання страхового захисту на випадок настання комплексної трьо­хелементної події (виникнення небезпеки, завдання шкоди і причин­ного зв’язку між ними); виключна індивідуальність попиту на стра­хові послуги [211, с. 17]. Шляхом перерозподільного механізму ресурсної бази на цьому рівні забезпечується необхідний обсяг аку­муляцій відповідних ресурсів у Державному та місцевих бюджетах.

Слід зазначити, що сучасна економічна теорія відносить відра­хування до страхових фондів різних рівнів до соціальних трансфертів, або соціальних трансфертних платежів.

Соціальні трансферти - це цілеспрямована операція перероз­подільного характеру, яка полягає у передачі ресурсів у грошовій і натуральній формах [530, с. 25; 259, с. 112]. Завдання, які вирішу­ються системою соціальних трансфертів, можна поділити на декі­лька груп: забезпечення заінтересованих осіб соціально значущими послугами; скорочення розриву у рівні матеріального забезпечен­ня різних членів суспільства, підвищення життєвого рівня різних соціальних груп; пом’якшення негативних зовнішніх ефектів періоду пристосування заінтересованих осіб до умов ринку; забезпечення не­обхідної кількості та структури відтворення фінансових ресурсів.

Соціальні трансферти можуть здійснюватися: 1) у формі соці­альної допомоги; 2) шляхом надання державних соціальних гарантій, включаючи соціальні пільги окремим категоріям населення (катего­ріальні соціальні послуги); 3) за допомогою страхування (добровіль­ного та обов’язкового).

Трансферти, які здійснюються через систему страхування, покликані захистити суб’єктів господарювання від ризиків, що приз­водять до втрати доходу, який може бути пов’язаний у тому числі із хворобами, виробничими травмами, професійними захворюваннями працівників. Для цієї категорії трансфертів характерний не тільки перерозподіл, а й своєрідне попереднє накопичення коштів, за раху­нок яких утворюються страхові фонди з метою подальшої виплати визначених коштів при настанні страхового випадку [259, с. 112].

Вказане, на нашу думку, доводить, що важливою умовою здійснення ефективної страхової діяльності є забезпечення пере­розподілу збитків за допомогою спеціального грошового страхово­го фонду, сформованого за рахунок страхових премій. У страхуван­ні відбувається перерозподіл збитку за часовою (темпоральною) та територіальною (просторовою) ознаками. Під час страхування ви­никають перерозподільні відносини, пов’язані з формуванням і ви­користанням коштів страхового фонду. За таких умов рух грошових коштів у страхуванні підпорядкований ступеню вірогідності запо­діяння збитку в результаті настання непередбачених договором страхування або законодавством подій [211, с. 20]. З огляду на викладене, особливість економічної природи страхових відносин полягає у тому, що вони здатні слугувати механізмом захисту від різного роду небезпек, за рахунок коштів страхового фонду на тлі замкнених^[7] перерозподільних відносин [422, с. 16], які виникають між учасниками (страхувальниками) такого фонду, які мають пот­ребу у страховому захисті.

Найбільш ефективно потреби у страховому захисті майнових інтересів суб’єктів господарювання в умовах ринку, як зазначалося, можуть бути задоволені головним чином за допомогою страхової діяльності, тобто професійної діяльності страхових організацій (ком­паній), яка спрямована на формування страхового фонду, що створю­ється за рахунок великого кола його учасників (страхувальників).

Розширення ринкових відносин підвищує роль і значення страхової діяльності не лише в державі, а й у приватногосподарсь­кій сфері, і тому страхування слугує важливим фактором стимулю­вання виробничої активності та створює нові стимули зростання продуктивності праці.

Слід зазначити, що призначення будь-якої соціально- економічної категорії, як правило, аналізується через призму соціа­льного ефекту (необхідності), який досягається в суспільстві завдяки її функціонуванню. Соціальний ефект інституту страхування прояв­ляється у його функціях та принципах. Перші визначають конкретні напрями досягання мети, що покладена в основу реалізації страхо­вих відносин [235, с. 91]. Другі є вихідними засадами такого явища як страхування.

За рівнем реалізації страхових відносин функції угрупову­ють їх на мікро- та макроекономічні. При цьому на мікроекономіч- ному рівні виділяють функції: 1) ризикову; 2) попереджувальну;

3)    фінансову; 4) контрольну. На макроекономічному рівні (загаль­ногосподарському) виділяють: 1) функцію звільнення держави від додаткових фінансових видатків щодо компенсації збитків; 2) за­безпечення безперервності суспільного виробництва.

Класична економічна наукова література виділяє дві класифі­кації функцій страхування. Перша - зроблена професором В. В. Ша­ховим [552, с. 20] - щодо змісту страхування, друга - визначена академіком Л. І. Рейтманом - залежно від суспільного призначення цієї категорії.

За своїм змістом страхування виконує такі функції:

1)            формування спеціалізованого страхового фонду. За цією функцією страховик за рахунок страхових платежів та за рахунок доходів від інвестиційної діяльності формує страховий фонд (стра­хові резерви), який утворюється з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування);

2)             відшкодування збитку і матеріального забезпечення стра­хувальників. За цією функцією право на відшкодування збитку ма­ють лише ті особи, які є учасниками формування страхового фонду у межах, визначених договорами страхування та у разі настання страхового випадку;

3)             попередження страхового випадку і мінімізація збитку. Ця функція передбачає широкий комплекс заходів щодо попереджен­ня або зменшення негативних наслідків страхових випадків - саме тут знаходить своє втілення ознака правового впливу на страхуваль­ника, яка закріплюється в умовах договору страхування і зорієнтовує його на пильне ставлення об’єкта страхування.

Друга класифікація функцій страхової діяльності будується за критерієм зовнішнього прояву (залежно від суспільного приз­начення). Як зауважив Л. І. Рейтман, «вона дозволяє виявити осо­бливості страхування як ланцюга фінансової системи» [458, с. 17]. За вказаною класифікацією страхуванню притаманні ризикова, по­переджувальна і контрольна функції.

1)             Ризикова функція вважається головною функцією у стра­хуванні. Ризик, як можливість спричинення збитків, зумовлює не­обхідність формування і функціонування в суспільстві системи страхових правовідносин, які можуть бути реалізовані лише завдя­ки професійній страховій діяльності суб’єктів господарювання, з приводу надання страхових послуг. Змістом цих функцій є наяв­ність ризику в суб’єкта господарювання внаслідок настання певних небезпек (страхових випадків), доти актуальною є потреба у ство­ренні та належному функціонуванні суб’єктів страхової діяльності (страхових та перестрахувальних компаній; страхових посередни­ків; об’єднань страховиків; товариств взаємного страхування тощо), завдяки яким можуть бути реалізовані страхові правовідносини у сфері господарювання.

2)            Завдяки попереджувальній функції частина коштів страхово­го фонду спрямовується на фінансування заходів щодо зменшення страхового ризику (ступеня ризику), у разі якщо такі умови перед­бачені договором страхування або чинним законодавством. Крім того, на підставі цієї функції як на страховика, так і на страхуваль­ника договором страхування можуть бути покладені додаткові обов’язки щодо попередження настання страхового випадку та мі­німізації розмірів збитків, що виражається у змісті страхових пра­вовідносин у сфері господарювання.

3)             Реалізація контрольної функції має два прояви. По-перше, завдяки зазначеній функції здійснюється цільове формування і ви­користання коштів страхового фонду. По-друге, на підставі контро­льної функції в суспільстві функціонує система органів державного нагляду за страховою діяльністю і здійснюється контроль за учас­никами страхового ринку^[8].

На влучну думку професора В. М. Фурмана, для всебічної характеристики функціонального призначення страхування необхід­но поряд із визначенням його наріжних засад виокремити і з’ясувати функції, які притаманні як окремим загальновизнаним професійним учасникам страхового ринку, так і окремим видам страхування [521, с. 24].

О. О. Гаманкова, виходячи з того, що функції страхування є об’єктивним вираженням його сутності в дії незалежно від волі та свідомості заінтересованих осіб, виокремлює три функції страху­вання: захисну, розподільну, капіталоутворювальну. «Специфічне суспільне призначення страхування (включаючи соціальне та коме­рційне страхування, які мають єдину економічну природу) та його соціально-економічна роль, зазначає вона, знаходять свій прояв не в існуванні кожної функції окремо, а лише в їхній єдності. Об’єктивний характер страхових відносин зумовлюється потребою людей у страховому захисті від ризиків (реалізується захисна функ­ція)» [70, с. 17].

За концепцією дослідниці страхування є унікальним мето­дом утворення грошових фондів для забезпечення такого захисту на основі перерозподілу ресурсів між учасниками створення зазначе­них фондів у просторі та у часі (реалізується розподільна функція). Ці грошові фонди, оскільки вони потребують відповідного управлін­ня, виступають у ринковій економіці як капітал (реалізується капіта- лоутворювальна функція). Таким чином, об’єктивно проявляються як єдине ціле усі три функції страхування відповідно до дії законів діалектики. Кожна з функцій є носієм відносно різних сторін стра­хових відносин, які протистоять одне одному, а разом являють со­бою єдність і боротьбу протилежностей, що й зумовлює розвиток страхування.

На нашу думку, аналіз викладеного доводить, що до основних функцій страхування у сфері господарювання слід віднести: ризи- кову функцію, функцію формування страхового фонду, функцію відшкодування збитку і матеріального забезпечення страхувальни­ків та контрольну функцію. Адже ризик настання несприятливих подій і можливість зазнання збитків в результаті настання страхових випаків спонукає зацікавлених осіб всупати у страхові відносини з метою отримання відповідного відшкодування шляхом формування страхового фонду. Необхідність захисту прав та законних інтересів зацікавлених осіб (споживачів страхової послуги) зумовлює реалі­зацію контрольної функції.

Окрім перелічених функцій страхування ґрунтується на пев­них принципах реалізації ткаих відносин. Світова практика страхової діяльності виробила не аби яку кількість принципів страхування. Де­тальний аналіз їх змісту та сутності не є предметом нашого дослі­дження, проте, на нашу думку у сфері господарювання страхування як економіко-правова категорія ґрунтується на чотирьох базових принципах, а саме:

Принцип наявності майнового (страхового) інтересу. Ґрун­тується на одній із найстаріших ідей страхування: страхування для осіб, які звертаються за страховим захистом, не може слугувати засобом збагачення.

Згідно з цим будь-яка заінтересована особа при укладанні договору страхування або при отриманні страхових виплат повинна довести, що вона володіє об’єктом страхування на законних підста­вах (бути власником або його законним володільцем), і має щодо такого об’єкта інтерес (майновий інтерес), інтерес щодо його ціліс­ності та схоронності. Якщо з’ясується, що суб’єкт господарювання при укладанні договору страхування не мав майнового інтересу до застрахованого об’єкта, і як наслідок - не зазнав збитків (збитків може зазнати лише власник або законний володілець), то страховик може відмовити такій особі в укладанні договору страхування або у страховій виплаті. Винятком є той випадок, коли договір страху­вання укладається на користь третьої особи (при особистому стра­хуванні).

Принцип найвищої довіри сторін. Цей принцип відомий ще з римських часів. На початку XX ст. англійські юристи надали йому такого тлумачення: «[з] огляду на те, що страховик не знає нічого про об’єкт страхування, а страхувальник знає все, то останній повинен повністю розкрити всі суттєві обставини, що стосуються об’єкта, навіть за умови, якщо страховик його про це не запитує» [89, с. 24].

Закон України «Про страхування» містить норму, завдяки якій зазначений принцип знаходить свою реалізацію у вітчизняному законодавстві. Так, у ст. 21 згаданого Закону передбачено, що при укладанні договору страхування страхувальник зобов’язаний надати інформацію страховику про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику. Відповідно до ст. 26 Зако­ну України «Про страхування» підставою для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування є: по­дання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку.

Проте, слід зазначити, що цей принцип є двостороннім. Він накладає певні обов’язки і на страховиків. По-перше, інформацію, яку страховик отримує від страхувальника, він повинен розцінювати як конфіденційну (ст. 20 Закону України «Про страхування»). По- друге, повинен звертати увагу страхувальників на всі важливі умови договору страхування, які, на думку страховика, можуть викликати у страхувальника непорозуміння.

Принцип наявності причинно-наслідкового зв ’язку між збит­ком і подією, яка його викликала. З’ясування причини настання страхового випадку, з огляду на те, що договором страхування покриваються збитки лише від чітко визначених законом або договором страхових ризиків, вважається головною умовою при здійсненні страхових виплат.

Тобто між майновим збитком і страховою подією має про­стежуватися зв’язок, наявність якого доводиться страхувальниками на підставі документів, які подаються до страховика з метою отри­мання страхових виплат.

Принцип виплати відшкодування в обсягах реального збитку або відшкодування фактичних збитків. За цим принципом відшко­дована страховиком сума має поновити страхувальника, майновим інтересам якого було завдано збитків, саме до такого майнового стану, в якому він перебував до настання страхового випадку, з огляду на те, що страхування не може слугувати для страхувальника засо­бом збагачення.

З реалізацією цього принципу пов’язаний такий елемент страхування як франшиза. Можливість застосування франшизи у договорах страхування передбачена ст. 9 Закону України «Про страхування». Згідно із зазначеною статтею франшизою визнається частина збитків, яка не відшкодовується страховиком, якщо така умова передбачена договором страхування.

size=2 color=black face="Times New Roman">Поняття франшизи було введено до страхової справи з метою стимулювання страхувальника ставитися до застрахованого об’єкта так, ніби він не є застрахованим. Тобто спонукати страхувальника нести частину ризику за схоронність застрахованого об’єкта.

Згідно з практикою проведення страхової справи франшизи поділяються на безумовні та умовні. Безумовна франшиза може ви­значатися як у твердій сумі, так і у відсотках від страхової суми, і свідчити про те, що страховик повинен здійснити страхові виплати у розмірі завданого страхувальнику збитку з вирахуванням фран- шизи. Умовна франшиза може визначатися як у твердій сумі, так і у відсотках від страхової суми, і звільняє страховика від здійснення страхових виплат за збиток, якщо його розмір не перевищує розміру франшизи. Проте якщо розмір збитку перевищує розмір встановле­ної договором франшизи, то страховик повинен повністю сплатити всю суму збитку, не вираховуючи франшизи.

Таким чином, сучасна теорія страхової справи використовує таку систему понять, що покликані відобразити економічні та соці­альні особливості страхових відносин у сфері господарювання:

-            передача ризику - як можливої та ймовірної події, що здатна завдати збитків на підставі договору або закону від однієї сторони (страхувальника) іншій (страховику) за умови оплати страхуваль­ником страхової премії, встановленої договором страхування або законом;

-             страхова діяльність - як професійна діяльності страхових організацій (компаній), яка пов’язана з формуванням, управлінням страховими фондами та здійсненням майбутніх страхових виплат (відшкодувань) у разі настання страхових випадків, передбачених договором страхування або чинним законодавством;

-            страховий фонд - як страхові резерви страховика, які фор­муються за рахунок грошових внесків страхувальників і відобра­жають обсяг його страхових зобов’язань за укладеними договорами страхування та утворюються з метою забезпечення майбутніх ви­плат страхових сум і страхових відшкодувань залежно від видів страхування (перестрахування);

-            мета страхування - як захист майнових інтересів суб’єктів господарювання від негативних наслідків стихійних лих, нещасних випадків;

-             замкнені перерозподільні відносини - як відносини, що вини­кають між учасниками страхового фонду, які пов’язані з солідарним розподілом суми збитку одного чи кількох суб’єктів на всіх суб’єктів, залучених до страхування;

-            державний нагляд за страховою діяльністю - як система органів державної виконавчої влади, що функціонує з метою забез­печення формування і розвитку в країні ефективного функціоную­чого ринку страхових послуг, створення необхідних умов для дія­льності страхових компаній різних організаційно-правових форм, захист інтересів страхувальників.

Викладене доводить, що роль страхування є особливо важ­ливою у контексті економічних реформ, оскільки воно стимулює розвиток ринкових відносин і ділової активності, поліпшує інвести­ційний клімат [121, с. 4]. На нашу думку ступінь розвитку страхо­вого ринку відображає можливості економічного зростання країни.

Негативний вплив світової фінансової кризи на економіку України закономірно позначився й на розвитку вітчизняного підп­риємництва. І в першу чергу йдеться про малий та середній бізнес, який не має достатніх грошових ресурсів та страхових інструментів для самостійного подолання кризового тиску.

Всі елементи фінансово-економічної системи України чітко пов’язані між собою і відчувають вплив одна на одну при їх взає­модії. Причому такий вплив може мати як значний позитивний, так і негативний прояв. Так, науковцями обґрунтовується думка про те, що страхування затребуване повною мірою лише за умови розвитку таких важливих ринкових інститутів, як фінансова система і фондо­вий ринок. Разом із тим страхові компанії, беручи на себе ризики, забезпечують стійкість і надійність комерційним банкам, що, у свою чергу, відіграє не останню роль при позиціонуванні банківських продуктів [521, с. 19].

Наведене вище дозволяє погодитися з думкою професора В. Р. Ідельсона, який, характеризуючи розвиток страхової діяльності, ще у 1907 році відзначив її важливу соціально-економічну сутність і зауважив: «Потужний розвиток страхової діяльності обумовив її самостійний розвиток у народному господарстві... Велике соціаль­но-економічне значення страхування було швидко оцінено, і ми ба­чимо, що навіть державна влада то стає одним із конкуруючих страховиків, то своїм владним приписом організує примусові союзи для здійснення страхування. Цією своєю діяльністю держава несе ідею страхування у широкі народні маси... і тим самим сприяє роз­витку страхової справи» [135, с. 6].

Викладене доводить, що дослідження соціально-економічної сутності певного явища в науці господарського права передусім не­обхідне для того, щоб віднайти адекватні правові форми відносин, які становлять предмет відповідної галузі права та забезпечують їх оптимальне правове регулювання. Теорія оптимального правового регулювання потребує, щоб юридичне дослідження базувалося на аналізі сутності відносин, що регулюються правом, і спрямовувало­ся на досягнення відповідності регулювання правом цієї сутності, тобто право має використовуватись як упорядник суспільних відно­син з метою забезпечення належного господарського правового по­рядку^[9]. Вказане потребує виходу за межі виключно права та право­вих категорій, розгляду відповідних економічних питань, вивчення ефективності права, його впливу на життя і розробки необхідних коригувань до чинного законодавства [198, с. 17]. Тому визначити та висвітлити правову природу певної категорії господарського обороту неможливо без з’ясування передусім її економічної сутнос­ті, а подекуди й навпаки, - вирішенню різноманітних економічних завдань сприяє використання правових форм [406, с. 18]. За визна­ченням Д. І. Мейєра, метою правової науки є не вивчення чинних актів законодавства, а пізнання законів життя [204, с. 21-22]. Як раніше зазначалося у юридичній літературі, вирішуючи проблеми правового регулювання, необхідно перш за все враховувати характер

реально існуючих економічних відносин. В іншому випадку наукові рекомендації не можуть бути оптимальними.

Тема співвідношення економічного та юридичного у регу­люванні господарських відносин, у тому числі страхових, має свою багатовікову історію. І хоча існуючі нині економічні страхові теорії охоче оперують прийомами, що притаманні швидше природничим наукам, не слід забувати, що сама можливість належного функціо­нування економічного механізму припускає дотримання суб’єктами господарювання вимог норм права.

Особливість правової природи страхових відносин полягає в тому, що право, як різновид соціального нормативного регулятора, безпосередньо впливає на процеси виникнення, реалізації та припи­нення в тому числі і страхових відносин у суспільстві [388, с. 262].

Як зазначає В. Д. Базилевич: «Світовий досвід переконує - де створено сучасну систему страхового захисту, там забезпечуєть­ся більш високий рівень стабільності народногосподарського відт- ворювального процесу» [29, с. 6]. Розгортання ринкових відносин, коли товаровиробник починає діяти на свій страх і ризик і несе по­вну відповідальність за свої дії, підвищує роль і значення страхової діяльності не лише в державі, а й у приватногосподарській сфері, і тому страхова діяльність слугує важливим фактором стимулюван­ня виробничої активності та забезпечення здорового способу життя, створює нові стимули росту продуктивності праці відповідно до особливого вкладу у виробництво і забезпечення власного благопо­луччя [155, с. 20].

1.3.