Проблеми модернізації правового регулювання страхових відносини у сфері господарювання

Одним із головних важелів зміцнення державної незалеж­ності України є створення національної правової системи, яка має забезпечити функціонування на принципово новій основі економі­чних перетворень та активізації діяльності суб’єктів господарю­вання [132, с.

Визначальною метою розвитку законодавства України є роз­будова громадянського суспільства і правової держави. З одного боку - це загальносоціальна і політична мета, оскільки розвиток правової системи України залежить від взаємодії економічної, полі­тичної складових суспільства, спрямованості та перспектив перехі­дного періоду, від політичної волі й відповідних політичних рішень, процесу їх реалізації. З другого боку, це спеціально-правова проб­лема, яка передбачає у своєму вирішенні удосконалення діяльності органів державної влади, підвищення якості законів, внутрішньої узгодженості вітчизняного законодавства, послідовну гармонізацію норм європейського і міжнародного права та національного законо­давства [396, с. 3].

size=2 color=black face="Times New Roman">З огляду на зазначене актуальним завданням для науки госпо­дарського права є комплексний розвиток галузевого законодавства [162] та його модернізація [12, с. 80]. Це може бути досягнуто не фрагментарним удосконаленням певних норм, що регулюють госпо­дарські відносини шляхом внесення змін та/або доповнень до окре­мих нормативно-правових актів, а саме оновленням (модернізацією) змісту господарського законодавства, яке повинно відповідати су­часним реаліям і новітнім світовим тенденціям господарювання в економіці України [112, с. 1].

З цього приводу В. К. Мамутов зазначив, що досвід станов­лення та розвитку нового законодавства України свідчить про те, що велике значення для його удосконалювання має не тільки турбота про його зміст, а й використання напрацьованих юридичною нау­кою і практикою правотворчості техніко-юридичних засобів [199, с.

Беручи до уваги той факт, що законодавство про страхову діяльність є відгалуженням господарського законодавства, йому притаманні всі вказані недоліки, що характеризують тенденції фор­мування та розвитку господарського законодавства України.

За час, який минув із моменту набуття чинності останньою ре­дакцією Закону України «Про страхування», проблем у регулюванні страхових правовідносин виявилося більш ніж достатньо, що дає змо­гу визначити основні напрями оновлення страхового законодавства.

Тенденція до нагромадження страхового законодавства пі- дзаконними нормативно-правовими актами, «малозначущими та нестабільними» нормами [210, с. 83] неодноразово була відзначена у вітчизняній правовій літературі [239; 240; 577; 570]. Основною ідеєю інтенсивної підзаконної та відомчої нормотворчості у цій сфері стала ліквідація лакун у законодавчому забезпеченні страхової діяльності та регулювання страхових відносин. «Є проблема - отже, необхідно прийняти з її приводу закон, приблизно за такою схемою відбувався процес правотворчості» [210, с. 83].

З огляду на процеси збільшення нормативного масиву в межах страхового законодавства гостро постали питання його колізійності та лакунарность Вказані питання і викликають до життя необхідність модернізації страхового законодавства України.

На нашу думку, результатом діяльності з модернізації стра­хового законодавства має стати робота щодо визначення способів її здійснення, а також розробка науково-методичних засад оновлення та осучаснення із внесенням конкретних пропозицій та висвітлен­ням окремих шляхів такого удосконалення.

Страхова діяльність з огляду на динамізм розвитку страхо­вих відносин потребує постійного вдосконалення правового регу­лювання, що виникають у процесі її безпосереднього здійснення та організації.

Безумовно, вдосконалення господарського законодавства Ук­раїни та страхового як його частини потребує комплексу заходів, спрямованих на забезпечення: прозорості законодавчого процесу; звільнення його від надмірного впливу політики; адекватності право­вого регулювання сучасного стану відносин у сфері економіки; збала­нсованого врахування найбільш типових інтересів основних учасників відповідних відносин; наукового обґрунтування проектів норматив­но-правових актів; визначення їх ієрархії та принципу розв’язання колізійних норм одного рівня тощо [386, с.

З огляду на те, що сфера застосування страхування як меха­нізму захисту майнових інтересів заінтересованих осіб охоплює практично всі галузі економіки України, дослідження проблем мо­дернізації страхового законодавства з метою належного правового врегулювання страхової діяльності є вкрай актуальними та в пода­льшому невпинно зростатимуть.

Фахівці виділяють три напрями вдосконалення господарсь­кого законодавства України, які повністю можна екстраполювати і на процеси оновлення страхового законодавства [386, с. 22]: 1) вдо­сконалення за змістом (врегулювання нових для економіки України відносин з урахуванням найкращих світових стандартів); 2) вдоско­налення за формою (посилення ролі закону у врегулюванні найбільш важливих відносин); 3) вдосконалення за системою (охоплює питан­ня систематизації законодавства; вирішення питання кодифікації).

Крім того, при проведенні роботи з модернізації господарсь­кого законодавства виділяють чотири основні сфери, в яких вона може здійснюватися: 1) модернізація законодавства щодо держав­ного регулювання і саморегулювання відносин у сфері економіки; 2) модернізація законодавства щодо правового становища учасників господарських відносин; 3) модернізація законодавства щодо регу­лювання договірних відносин у сфері господарювання; 4) модерні­зація законодавства, що регулює господарську діяльність в окремих сферах і галузях економіки [386, с. 7].

Беручи до уваги вище наведені напрями та сфери господар­ського законодавства, конкретні шляхи оновлення страхового зако­нодавства, на нашу думку, повинні здійснюватися у такі способи:

1)             оновлення та вдосконалення змісту Закону України «Про страхування» на базі проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування»;

3)             кодифікація страхового законодавства.

Оновлення та вдосконалення змісту Закону України «Про страхування».

Закон України «Про страхування» було прийнято у 1996 році. Проте сучасний стан економіки України, розвитку страхування зок­рема, вимагає зміни підходів у регулюванні в цьому секторі. Тому доцільним є не внесення окремих змін до зазначеного Закону, а ви­кладення його у новій редакції, яка б стала основою подальшого розвитку та інтеграції українського страхового ринку до європейсь­кого та світового страхового співтовариства.

На сьогодні у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про стра­хування», реєстраційний номер 9614 від 19 грудня 2011 року (далі - проект) [391].

Метою розроблення проекту стала необхідність сприяння ефективній участі вітчизняних страховиків у міжнародних страхо­вих відносинах, відкриття та подальша лібералізація українського фінансового ринку в умовах вступу до Світової організації торгівлі (СОТ), уніфікація стандартів державного страхового нагляду та ре­гулювання в Україні, та приведення їх у відповідність до положень, розроблених Міжнародною організацією у сфері нагляду за страхо­вою діяльністю (IAIS), та директив Європейського Союзу.

Проект спрямований на підвищення рівня захисту прав спо­живачів страхових послуг, і його прийняття зумовлено необхідністю модернізації нормативно-правової бази, пов’язаної із вступом Украї­ни до СОТ, адаптацією законодавства України у сфері страхування до законодавства ЄС, удосконаленням моніторингу діяльності стра­ховиків та посиленням контролю за дотриманням страховиками ви­мог щодо забезпечення платоспроможності, фінансової стійкості, державним регулюванням у сфері страхового посередництва, за­провадженням європейських стандартів щодо класифікації ризиків у страхуванні, удосконаленням порядку ліцензування страховиків, підвищенням вимог до формування статутного капіталу, запрова­дженням міжнародних норм корпоративного управління та пруден- ційного нагляду і розвитком довгострокового страхування життя.

Проектом пропонується введення таких новел правового ре­гулювання страхової діяльності [267]: створення страховиків ви­ключно у формі акціонерного товариства; визначення класифікації галузей та видів страхування відповідно до рекомендації Першої Директиви Ради 73/239/ЄЕС; надання дозволу на здійснення транс­кордонного страхування у випадках, установлених законодавством України; створення інституту професійних перестраховиків та виді­лення у зв’язку з цим перестрахування окремо серед інших видів страхування, для здійснення якого необхідно отримати ліцензію; встановлення порядку розкриття інформації страховиками для за­безпечення надійного захисту страхувальників та введення пруден- ційного нагляду за страховою діяльністю; установлення вимог пла­тоспроможності, що враховують якість активів страховика, його системи управління та розкриття інформації; визначення умов доступу до діяльності на території України страховиками-нерезидентами; установлення вимог до власників істотної участі та порядку набуття істотної участі у страховика; установлення вимог до системи корпо­ративного управління страховика; визначення порядку регулювання посередницької діяльності на території України відповідно до зако­нодавства ЄС; визначення правового статусу актуаріїв, аудиторів у сфері страхування тощо.

Як визначають фахівці, розробленню проекту передувала низ­ка соціально-економічних умов: низька довіра потенційних спожива­чів страхових послуг до діяльності страховиків; необхідність поси­лення захисту прав споживачів страхових послуг (страхувальників, вигодонабувачів, застрахованих осіб, третіх осіб за договором); не­обхідність підвищення вимог до платоспроможності страховиків; слабкий розвиток страхового посередництва, що впливає на низьку страхову культуру населення та не сприяє наданню якісних послуг страховиками, не створюючи умови для жорсткої конкуренції між ними; наявність законодавчих лакун у регулюванні страхування життя, що негативно впливає на розвиток вказаного соціально значу­щого виду страхування тощо.

Проте Головне науково-експертне управління апарату Вер­ховної Ради України, розглянувши аналізований законопроект, вне­сло зауваження щодо його змісту. Проекту притаманне надмірне втручання спеціального уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (далі - Уповноваже­ний орган) у створення та діяльність страховиків, що є необгрунтова­ним обмеженням свободи підприємницької діяльності та ставить під сумнів можливість досягнення задекларованих цілей, зміцненню ринкових засад діяльності учасників страхового ринку. Зокрема, це стосується: ст. 39, згідно з якою для реєстрації страховика у Держав­ному реєстрі фінансових установ та отримання ліцензії потрібно бі­льше 15 документів. Зайвою, на нашу думку, у цьому переліку вида­ється необхідність подання бізнес-плану та стратегії діяльності, розрахованої на п’ять років. Річ у тому, що ці документи не є доку­ментами, обов’язковим для виконання. Водночас вони можуть бути використані як підстава для відмови у видачі ліцензії страховику у зв’язку з тим (п. 7 ч. 1 ст. 43 проекту), що може стати підгрунтям для вчинення корупційних правопорушень. Недоречним видається подання для отримання статусу страховика проектів загального звіту про фінансову діяльність, зведеного технічного результату страху­вання, оскільки страховик до отримання ліцензії не має права займа­тися страховою діяльністю; ст. 52 щодо погодження призначення директора та одного із заступників директора філії страховика- нерезидента з Уповноваженим органом, оскільки державний орган повинен встановлювати вимоги, яким має відповідати певна поса­дова особа недержавної юридичної особи, а не визначати їх персо­нали. Це зауваження також стосується ч. З ст. 55 проекту, згідно з якою голова правління та головний бухгалтер страховика призна­чаються після надання письмової згоди на це Уповноваженим орга­ном, а також відповідних змін, запропонованих проектом до ст.

Крім того, недоліком проекту є неузгодженість повноважень Уповноваженого органу за з відповідними повноваженнями Нацко- мфінпослуг, визначеними у Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Законі України «Про страхування» та Указом Президента України «Про Національ­ну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фі­нансових послуг». Зокрема, це стосується п. 5 ч. 1 ст. 102 проекту, згідно з якою Уповноважений орган самостійно встановлює плату за реєстрацію документів та видачу ліцензій, що не відповідає п. 5 ч. 1 ст. 28 названого Закону, згідно з яким розміри плати за ці дії визначається Національною комісією за погодженням із Кабінетом Міністрів України.

Аналіз проекту вимагає техніко-юридичного та термінологі­чного коригування. Так, ст. 1 проекту, яка визначається із терміно­логічним апаратом, на думку фахівців, переобтяжена термінами, які є загальновідомими або такими, що не наповнені якимось спеціаль­ним юридичним змістом, який має застосовуватися саме для цілей цього закону, по-перше, невиправдано збільшує обсяг тексту і, по- друге, ускладнює користування законом потенційним споживачами страхових послуг, суб’єктами страхової діяльності та учасниками страхових правовідносин. Крім того, проектом передбачено визна­чення термінів, які вже вміщені в інших законодавчих актах Украї­ни. Зокрема, це терміни «істотна участь», «контроль», «афілійована особа», «пов’язана особа страховика» тощо [57].

Аналітики звертають увагу на необхідність доопрацювання питань, пов’язаних із створенням та діяльністю саморегулівних ор­ганізацій у сфері страхування. Так, у проекті розглядаються лише питання об’єднання страховиків (ст. 10 проекту) та професійного об’єднання актуаріїв (ст. 100 проекту). Разом із тим питання саморе­гулівних організацій інших професійних учасників страхового ринку, визначених у ст. 5, у проекті майже не регулюються.

На нашу думку, викладення Закону України «Про страху­вання» в новій редакції є необхідною передумовою нормального функціонування ринку страхових послуг України, що має позитивно вплинути на процеси формування і розвитку страхових правовід­носин у сфері господарювання. Саме тому прийняття зазначеного проекту, з урахуванням внесення наведених вище зауважень та пропозицій, сприятиме створенню нових робочих місць; залучен­ню додаткового капіталу для розвитку страхового ринку України; подальшій інтеграції страхового ринку до законодавства та імпле­ментації принципів і стандартів законодавства ЄС щодо корпоратив­ного управління страховика; зміцненню ринкових засад діяльності учасників страхового ринку; удосконаленню системи правового за­безпечення ринку страхових послуг, у т. ч. системи ліцензування страхової діяльності; забезпеченню економічної конкуренції, що сприятиме підвищенню якості страхових послуг; забезпеченню на­дійним захистом страхувальників шляхом запобігання неплато­спроможності (банкрутства) страховиків; послідовному переходу до системи пруденційного нагляду за страховою діяльністю; удоско­наленню системи моніторингу за діяльністю страховиків.

Адаптація законодавства України про страхування до за­конодавства ЄС як напрям модернізації страхового законодавства має узгодити національний підхід до законотворчості з підходом, який вироблено у країнах континентальної Європи і який є євро­пейським [437, с. 3].

«Європейський підхід до удосконалювання законодавства характерний прагненням до мінімізації радикальних змін, до допов­нення і уточнення раніше прийнятих кодексів та інших законів, прагненням постійно еволюційно поліпшувати чинні закони, а не повністю замінювати їх новими. Такий підхід дозволяє сполучати прогресивні зміни із забезпеченням відносної стабільності законодав­ства, його «впізнавання», він має синтезуючий характер» [199, с. 5].

Слід вказати, що термін «адаптація» є офіційним терміном, якій закріплено в чинному законодавстві України, зокрема в Законі України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», у розділі другому якого передбачено, що адаптація законодавства - процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність із acquis Communautaire, де acquis Communautaire (acquis) - право­ва система Європейського Союзу, яка містить акти законодавства CC (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Метою адаптації законодавства України до законодавства CC є досягнення відповідності правової системи України acquis сотти- nautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються CC до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства CC є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до ЄС, що, у свою чергу, є пріоритетним напрямом українсь­кої зовнішньої політики (розділ 1 Закону України «Про Загальнодер­жавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»).

Інтеграція в ЄС, як наголошувалося вище, вимагає насамперед зближення і гармонізації законодавства України з правом ЄС [500, с. 5]. Саме тому одним із напрямів модернізації страхового законо­давства у контексті міжнародної інтеграції є його гармонізація із за­конодавством ЄС. Як зазначають дослідники, інтеграційні процеси впливають на розвиток господарського законодавства як іноземних країн, так і вітчизняних. Вказані фактори мають впливати на розроб­ку концептуальних основ модернізації господарського законодавства України та страхового як його частини [112, с. 2-3].

Проте аналіз чинних нормативно-правових актів висвітлив проблему неузгодженості термінологічного апарату в частині приве­дення законодавства України у відповідність до законодавства ЄС. Як зазначає О. Г. Турченко, в законодавстві України зустрічаються декілька понять - «гармонізація», «уніфікація», «адаптація», «збли­ження». При цьому нормативно-правові акти України, міжнародні акти щодо адаптації, гармонізації, зближення не містять правових понять цих термінів. Крім того, слід зазначити, що в установчих до­кументах ЄС поняття «адаптація» не зустрічається взагалі, а викори­стовуються поняття «гармонізація», «зближення» та «уніфікація».

На думку автора, яка ґрунтується на ретельному аналізі спе­ціальної доктринальної літератури та законодавства України і ЄС, під уніфікацією слід розуміти процес створення або введення в на­ціональні правові системи однакових юридичних норм з метою їх повного зближення. Гармонізація є розробкою загальних правових принципів, створенням основ законодавства, що діють через акти національного законодавства держав - членів ЄС на їх розсуд. Збли­ження законодавств полягає в подоланні правових відмінностей у національних законодавствах, виробленні загальних напрямів їх розвитку, розробці загальних правових рішень. Гармонізація та уні­фікація права і законодавства є самостійними способами правової інтеграції, зближення законодавств, процесу об’єднання і взаємного пристосування національних систем. Адаптацію слід розглядати як процес приведення законодавства України у відповідність із нор­мами європейського права, що передбачає зближення, гармонізацію і уніфікацію [500, с. 5].

Тому, з огляду на наведене вище, необхідно розглянути сфе­ру застосування законодавства ЄС і законодавств України про стра­хування щодо їх відповідності й визначення можливих шляхів зближення.

Інтеграція України до Європейського Союзу неможлива без приведення українського законодавства у відповідність до законо­давства ЄС. Процес адаптації, розпочатий із моменту набрання чинності Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами і їх державами-членами, згід­но з якою наша держава проголосила курс на наближення свого за­конодавства до законодавства та права ЄС, не є простою справою, враховуючи складність і значний обсяг нормативного матеріалу у всіх пріоритетних напрямах адаптації [550, с. 17].

Законодавчі засади здійснення адаптації законодавства в Ук­раїні визначені Законом України від 18 березня 2004 року № 1629-IV «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (далі - Програма адаптації).

Однією з пріоритетних сфер виконання Програми є сфера фінансових послуг і, зокрема, страхових як її частини. Завданням адаптації законодавства України про страхові послуги до законо­давства CC є уніфікація європейської та української юридичної тер­мінології, а також внесення змін та/або доповнень до відповідних нормативних актів, а у разі відсутності в Україні нормативних актів, необхідних для правового врегулювання певних відносин у сфері страхування, та у випадку якщо таке регулювання передбачене ди­рективами ЄС, - розробка і запровадження нових.

За останні роки правові засади ринку страхових послуг Укра­їни були певною мірою приведені у відповідність до стандартів ЄС. Уже на сьогодні з метою адаптації законодавства України прийняті: Положення про державний реєстр фінансових установ [305], По­рядок проведення Перевірок з питань запобігання й протидії лега­лізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом [313], Ліцензійні умови провадження страхової діяльності [300], Поло­ження про порядок формування статутного фонду страховика цін­ними паперами [360] та ін.

Пріоритетними напрямами адаптації законодавства України до законодавства ЄС у зазначеній сфері залишаються, зокрема, по­ложення щодо: 1) страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів; 2) посередницької діяльності у стра­хуванні; 3) перестрахування; 4) банкрутства страховиків тощо.

1)            Страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів. Адаптація законодавства України в галузі страхування цивільно-правової відповідальності власників назем­них транспортних засобів із законодавством ЄС здійснюється шля­хом реалізації положень Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами- членами».

Кінцевою метою адаптації у цьому пріоритетному напрямі вбачається розбудова в Україні ринково орієнтованого виду страху­вання, що дозволить нашій державі забезпечити членство в ЄС і сприятиме повномасштабній інтеграції економіки України в єдиний економічний простір розвинутої Європи.

Правовідносини щодо страхування цивільної відповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів у ЄС врегульовані: Першою Директивою Ради 72/166/ЄЕС від 24 квітня 1972 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної ві­дповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів, та ви­конання зобов’язання щодо страхування такої відповідальності [333], Другою Директивою Ради 84/5/ЄЕС від ЗО грудня 1983 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної ві­дповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів [334], Третьою Директивою Ради 90/232/ЄЕС від 14 травня 1990 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної ві­дповідальності у зв’язку з використанням транспортних засобів [335], Четвертою Директивою 2002/26/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 травня 2000 року щодо зближення законів держав-членів, стосовно страхування цивільної відповідальності у зв’язку з викорис­танням транспортних засобів та внесення змін до Директив Ради 73/239/ЄЕС та 88/357/ЄЕС [336], Директивою 2005/14/ЄС Європейсь­кого Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року, що вносить зміни в Директиви Ради 72/166/ЄЕС, 84/5/ЄЕС, 88/357/ЄЕС та 90/232/ЄЕС та Директиву 2000/26/ЄС Європейського Парламенту та Ради про страхування цивільної відповідальності при використанні механіч­них транспортних засобів [377], а також Регламентом Європейсько­го Парламенту та Ради 785/2004 від 21 квітня 2004 року щодо стра­хових вимог до авіаперевізників та авіа операторів [404]. Наведені директиви є основоположними актами для вільного пересування транспортних засобів у межах Співтовариства.

На сьогодні правове регулювання страхування цивільної від­повідальності власників транспортних засобів в Україні здійсню­ється відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів».

Аналіз сучасного стану і тенденцій розвитку страхування ци­вільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів України свідчить, що незважаючи на достатню нормативну базу, що врегульовує особливості здійснення такого виду страху­вання, існує ряд суттєвих проблем, які потребують вирішення. Зок­рема, це стосується: правового статусу Моторного транспортного страхового бюро України (МТСБУ); посилення законодавчих вимог і розширення переліку обов’язкових умов, яким повинні відповіда­ти страховики України, що мають намір здійснювати вказаний вид страхування та реалізовувати поліси «Зелена картка»; посилення ви­мог до страховиків - членів МТСБУ, які реалізовують поліси «Зелена картка»; законодавчого закріплення положень щодо відповідальності власників транспортних засобів, у разі відсутності у них полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності влас­ників наземних транспортних засобів.

Проблемою України на шляху адаптації законодавства про страхування цивільно-правової відповідальності власників назем­них транспортних засобів є визначення науково обґрунтованого ро­зміру страхового тарифу і, як наслідок, встановлення адекватного розміру базового страхового платежу за такими договорами.

Аналізуючи ступінь сучасного стану адаптації законодавства України до законодавства ЄС у сфері цивільно-правової відповідаль­ності власників наземних транспортних засобів, можна дійти вис­новку, що Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» загалом відповідає вимогам актів ЄС.

2)             Посередницька діяльність у страхуванні. Правове регу­лювання діяльності страхових посередників на єдиному європей­ському ринку страхових послуг здійснюється на підставі Дирек­тиви 2002/92/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 9 грудня 2002 року про посередництво у страхуванні [361], яка скасувала Ди­рективу 77/92/ЄЕС від 13 грудня 1976 року, що вперше визначила заходи зі спрощення ефективного здійснення свободи підприємницт­ва та свободи надання послуг стосовно діяльності страхових агентів та брокерів.

Головне місце в регулюванні правового становища страхових посередників в ЄС також відіграєРекомендація Комісії 92/48/ЄЕС від 18 грудня 1991 щодо страхових посередників [405], відповідно до якої посередницькою діяльністю з поширення договорів страхування мають право займатись тільки ті особи, що відповідають відповідним вимогам та дані про яких внесені до спеціального реєстру. Вказана Рекомендація не має обов’язкового характеру і залишає державам - членам достатньо простору для врахування ними відповідних особ­ливих обставин під час розробки кваліфікаційних приписів і зазна­ченого реєстру.

Правове становище страхових посередників на страховому ринку України визначається: ст. 15 Закону України «Про страхуван­ня», Положенням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 18 грудня 1996 року № 1523 [356] та розпорядженням Держа­вної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 травня 2004 року № 736 «Про затвердження Положення про ре­єстрацію страхових та перестрахових брокерів і ведення державного реєстру страхових та перестрахових брокерів» [311].

На сьогодні повністю в законодавстві України враховані поло­ження Директиви 2002/83/ЄС щодо: реєстрації брокерів у компетент­ному органі (ст. З Директиви); професійних вимог до посередників (ст. 4 Директиви); повноваження уповноваженого органу (ст. 7 Директиви); санкції за порушення посередниками страхового зако­нодавства (ст. 8 Директиви).

У чинному законодавстві України не враховані положення що­до: страхування відповідальності страхових посередників (п. З ст. 4 Директиви); способів забезпечення безпечної для клієнтів діяльності посередників (у тому випадку, коли посередники не можуть забезпе­чити передачу виплат клієнтами страховику або передачу виплати позовної суми страховиком клієнту).

Викладене дає змогу дійти висновку, що рівень адаптації за­конодавства України до законодавства ЄС у цьому пріоритетному напрямі можна оцінити як середній, оскільки деякі важливі момен­ти ще залишаються неврегульованими.

Найсуттєвішою прогалиною вбачається відсутність зобо­в’язань посередників перед своїми клієнтами щодо: надання відпові­дної інформації; грошового забезпечення власної посередницької діяльності шляхом страхування професійної відповідальності; ство­рення позасудового органу розгляду спорів згідно з вимогами ст. 11 Директиви 2002/92/ЄС.

3)             Перестрахування. Актуальність дослідження питань пе­рестрахування в Україні пов’язана з недосконалістю регулювання нормами права організації перестрахової діяльності.

Згідно з чинним законодавством України законодавець не проводить розмежування між двома різними видами підприємниць­кої діяльності: страхуванням та перестрахуванням. Саме це зумовлює існування проблеми щодо визначення законодавчих особливостей: порядку організації, здійснення та припинення діяльності перестра- хових компаній, правової природи відносин із перестрахування, осо­бливостей порядку укладення договорів перестрахування та ін. Нор­мативні акти України на сьогодні не вміщують у собі такі поняття, як: перестрахова діяльність, перестрахова компанія, договір пере­страхування. Український законодавець на нормативно-правовому рівні не закріплює жодного терміна, пов’язаного з перестрахуваль- ною діяльністю.

Практика правового врегулювання перестрахування у країнах ЄС доводить необхідність існування поряд зі страховими компаніями спеціалізованих перестрахувальних організацій, які займаються ви­ключно наданням перестрахових послуг. Історичний та міжнародний досвід здебільшого доводить необхідність відмінного регулювання страхової та перестрахової діяльності.

Правове регулювання перестрахування в ЄС здійснюється за допомогою Директиви Ради 64/225/ЄЕС від 25 лютого 1964 року щодо скасування обмежень на свободу здійснення підприємницької діяльності та свободу надання послуг у сфері перестрахування і рет- роцесії таДирективи 2005/68/ЄС Європейського парламенту та Ради від 16 листопада 2005 року щодо перестрахування та внесення змін до Директив Ради 73/23 9/ЄЕС, 92/49/ЄЕС, та Директив 98/78/ЄС і 2002/83/ЄС.

Директива Ради 64/225/ЄЕС скасувала обмеження на право свободи здійснення підприємницької діяльності та свободи надання послуг у сфері перестрахування, що пов’язані з місцезнаходженням перестраховика. Проте вона не скасувала обмежень, які пов’язані з певними неузгодженостями, що виникають між національними умовами держав-членів щодо нагляду за перестрахуванням. Така си­туація призвела до існування в рамках ЄС різних за рівнем нагляду перестрахових компаній, що створило об’єктивні перешкоди щодо визначення: типу перестрахових зобов’язань, визначення активів перестраховиків, вимог до маржі їхньої платоспроможності та ін. Саме це зумовило необхідність прийняття Директиви 2005/68/ЄС.

Директива 2005/68/ЕС у ст. 1 визначила поняття перестраху­вання як діяльності, що полягає у прийнятті ризиків страховою компанією або іншою перестраховою компанією, та встановила, зокрема, такі обов’язкові умови для перестрахових компаній з ме­тою проведення ними діяльності з перестрахування: обов’язкове отримання ліцензії на право здійснення операцій із перестрахування (ст. ЗДирективи 2005/68/ЄС);з метою започаткування діяльності та з метою отримання ліцензії обов’язок надання компетентним нагля­довим органом держави - члена місцезнаходження схеми перестра­хових операцій; подання бухгалтерського балансу; встановлення можливості оскарження рішення наглядових органів держав - членів місцезнаходження стосовно відмови у видачі ліцензії; обов’язко­вість подання перестраховиками щорічної та періодичної фінансо­вої і бухгалтерської звітності до відповідних державних органів та відповідні статистичні дані до компетентних органів держав - чле­нів місцезнаходження.

Реалії чинного законодавства України доводять необхідність розмежування як на теоретичному, так і на практичному рівнях страхової та перестрахової діяльності.

На основі досліджень світової практики можна дійти висно­вку, що у ЄС страхування та перестрахування не ототожнюються. До перестрахових компаній застосовуються більш жорсткі вимоги законодавства.

Отже, слід зазначити, що діяльність у сфері перестрахування є самостійним різновидом підприємницької діяльності, який не мо­жна ототожнювати зі страхуванням або співстрахуванням. Адже суб’єктами її здійснення є лише юридичні особи (страхові та (або) перестрахові організації), які вступають у відносини перестраху­вання з метою перерозподілу страхових резервів із урахуванням фі­нансових можливостей перестраховиків. Виходячи із викладеного вище, можна сказати, що діяльність із перестрахування потребує окремого регулювання.

Виходячи з того, що страхова і перестрахова діяльність - це два самостійні різновиди підприємницької діяльності, є необхідність провести їх розмежування не лише на теоретичному, а й на законо­давчому рівні. За критерій розмежування слід взяти суб’єктний склад страхових і перестрахових правовідносин, підстави вступу у ці правовідносини, їх економічний зміст та мету, яку пересліду­ють учасники страхових і перестрахових відносин.

4)             Банкрутство страховиків. Реформування економіки та перехід України до світової ринкової економіки передбачає поглиб­лене вивчення не тільки процесів, що становлять основу ринкових перетворень, а й інструментів, за допомогою яких відбувається їх здійснення. Законодавство про банкрутство розглядається як один із найважливіших інструментів інституціональної будови. Наявність ефективного законодавства про банкрутство сприяє створенню умов для стабільного економічного зростання та сталості економічної системи [402, с. 3].

style='font-size:11.0pt;line-height: 107%'>За допомогою процедур банкрутства і насамперед судової про­цедури санації відновлюється платоспроможність суб’єктів господа­рювання, а отже, відбувається оздоровлення вітчизняної економіки.

Засади інституту банкрутства були закладені Законом Украї­ни від 14 травня 1992 року «Про банкрутство» [274]. Практика засто­сування цього Закону виявила його суттєві недоліки. Законодавство про банкрутство почало гальмувати соціально-економічне рефор­мування, створювати додаткові перешкоди у процесі виведення економіки України з кризового становища. ЗО травня 1999 року бу­ла прийнята нова редакція Закону України «Про банкрутство», який отримав назву «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і який є, по суті, новим законом. Хоча цей закон і поліпшив правове регулювання відносин, пов’язаних із банкрутством, але й він виявився недосконалим. Це пояснюється тим, що упродовж принаймні 70 років - до прийняття Закону Укра­їни «Про банкрутство» 1992 року - в період планово-розподільчої економіки банкрутство, як явище економічного життя, не існувало.

Недостатність українського досвіду правового регулювання банкрутства та процедури санації, зокрема, може бути компенсована запозиченням досвіду ЄС у правовому регулюванні процедур банк­рутства та теоретичних уявлень з цієї проблематики. Найбільший інтерес викликає правове регулювання таких процедур у законодав­стві держав - членів ЄС в основних правових системах світу, яке вирізняється найбільш високим рівнем розвитку [402, с. 3].

З огляду на той факт, що Перша Директива Ради 73/239/ЄЕС від 24 липня 1973 року щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень стосовно започаткування та ведення діяльності прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, яка була доповнена Директивою 92/49/ЄЕС, і Перша Директива Ра­ди 79/267/ЄЕС від 5 березня 1979 року про узгодження законів, по­станов та адміністративних положень щодо початку та здійснення прямого страхування життя (6), яка була доповнена Директивою 92/96/ЄЕС, не передбачають узгоджувальних правил у випадку процедур ліквідації з метою забезпечення у всьому Співтоваристві повної ефективності реорганізаційних заходів, вжитих компетент­ним органом держави-члена та з метою збереження чи відновлення фінансової стабільності страхової компанії і, в міру можливості, попередження ліквідації. 19 березня 2001 року було прийнято Ди­рективу 2001/17/ЄС Європейського Парламенту та Ради про реор­ганізацію та ліквідацію страхових компаній.

Ця Директива стосується процедур ліквідації незалежно від того, чи засновані вони на неплатоспроможності і чи є вони доброві­льними або примусовими. Вона має застосовуватися до колективних процедур, як це визначено державою-членом походження, включа­ючи реалізацію активів страхової компанії та розподіл її доходів. Процедури ліквідації, які були проведені не на підставі неплатоспро­можності, включаючи виплати страхових вимог у пріоритетному по­рядку, також включаються до сфери дії цієї Директиви. Вимоги пра­цівників страхової компанії, що виникають із трудових договорів та трудових відносин, мають бути суброговані відповідно до схеми на­ціональних гарантій по заробітній платі; такі суброговані вимоги мають бути розглянуті насамперед відповідно до законодавства дер­жави-члена походження згідно з принципами Директиви 2001/17/ЄС.

Положення Директиви 2001/17/ЄС застосовуються до різних випадків процедур ліквідації страховика, в тому числі й до проце­дури ліквідації страховика у процедурі банкрутства.

Аналіз відповідності законодавства України положенням CC стосовно банкрутства страховиків і, зокрема, стосовно задоволення вимог кредиторів страхувальників дає підстави стверджувати, що українські законодавці фактично обрали другий метод задоволення вимог страхових кредиторів, щодо якого страхові вимоги щодо всіх активів страхової компанії мають перевагу над будь-якою іншою вимогою до страхової компанії.

З огляду на викладене можна стверджувати, що положення Директиви 2001/17/ЄС щодо принципів забезпечення процедури ліквідації страховика у разі банкрутства (єдності, універсальності, координації, публічності, однакового підходу та захисту страхових кредиторів) частково враховані в законодавстві України.

Безумовно, процес адаптації законодавства вимагає поси­лення аналітичної складової. Цьому сприятиме максимальне вико­ристання потенціалу науково-дослідних інституцій та неурядових аналітичних центрів. Органи державної влади повинні співпрацюва­ти з «мозковими центрами» для отримання допомоги при вирішенні суперечливих питань, розробці практичних рекомендацій з урахуван­ням інтересів та особливостей України, прийнятті рішень серйозної політичної природи та ін. Прикладом такої співпраці є ефективне функціонування Комітету з питань європейської інтеграції польсь­кого Сейму.

Адаптація чинного українського законодавства до законодав­ства ЄС - обов’язкова передумова успішної реалізації європейських прагнень України. Розуміння важливості та складності цього проце­су, конструктивна співпраця всіх гілок влади, вдале застосування пі­дходів та методів до багатогранності європейського правового поля, а також урахування досвіду асоційованих країн ЄС дасть позитивний результат.

Підсумовуючи, можна зазначити, що загалом Україна вже сформувала стратегічне бачення, інституційний механізм та норма­тивно-правову базу адаптації. Основними інструментами в цій сфері, безумовно, мають стати Загальнодержавна програма адаптації зако­нодавства України до законодавства CC та плани-графіки адаптації у пріоритетних сферах. Програма визначає мету, основні терміни, інституціональний механізм адаптації, а також засади її фінансового, кадрового та інформаційного забезпечення, плани-графіки- алго­ритм взаємодії з ЄС, конкретні цілі та заходи, які здійснюватимуться впродовж року. Щорічні плани заходів із виконання Програми ма­ють, на підставі закріпленого в Програмі інституційного механізму, конкретизувати строки та визначати конкретних виконавців, перед­бачених Планами-графіками заходів [201].

Кодифікація страхового законодавства як напрям модерніза­ції. У контексті розглянутого вище напряму модернізації страхового законодавства України слід відзначити, що специфічна риса європей­ської континентальної законотворчості - це кодифікація. Із зазначе­них підходів кодифікація розглядається як необхідна умова галузевої організації правових норм, забезпечення системності удосконалю­вання законодавства [199, с. 6].

На переконання В. К. Мамутова, кодифікація створює мож­ливість здійснення зазначеного вище синтезуючого підходузабезпе- чити поєднання прихильності до власного досвіду з урахуванням досягнень світової цивілізації, особливо у сфері регулювання еконо­мічних відносин. Наявність системоутворюючих кодексів створює можливість нарощування цих стрижневих, основних законів, уточ­нення їх положень у зв’язку з розвитком суспільства замість не­скінченного видання безлічі нових законів. Велика кількість законів сама по собі не дозволяє забезпечити системне несуперечливе, про­зоре правове регулювання. Велика кількість переходить у негативну якість законодавства, підриває його ефективність, ступінь реалізації [199, с. 7]. Здійснюючи аналіз кодифікаційної діяльності, О. Я. Рогач наголошує, що кодифікація як найбільш досконала форма системати­зації законодавства сприяє посиленню стабільності законодавства, ліквідації колізій, створенню чіткої, заснованої на науковому підґ­рунті системи нормативних актів. Вона є правовим фундаментом для побудови укрупнених нормативних блоків, кодифікаційних си­стем. У процесі здійснення кодифікаційної діяльності стає можли­вим вирішення таких взаємопов’язаних завдань, як удосконалення змісту і форми законодавства, а також забезпечення відносної ста­більності його форми та змісту.

Враховуючи ці висновки, автор виокремлює такі функції ко­дифікаційної діяльності: 1) вдосконалення форми законодавства, яка полягає у пошуку оптимальних форм кодифікаційних актів, розробці

класифікаційних властивостей актів кодифікаційного характеру, що, у свою чергу, надає можливість визначити особливості та дослідити шляхи їх вдосконалення. Слід зауважити, що на сучасному етапі од­ним із визначальних завдань кодифікаційної діяльності є перш за все вирішення проблеми множинності актів та приписів, які діють за одними і тими ж питаннями; 2) вдосконалення змісту законодавст­ва, метою якого є усунення прогалин у законодавстві, розбіжностей між окремими його нормами; ліквідація колізій, дублювань, скасу­вання застарілих нормативно-правових приписів; удосконалення ді­ючих інститутів права; 3) функція стабілізації законодавства виявля­ється в закріпленні у кодифікаційному акті як результаті кодифікації лише стабільних норм, що розраховані на досить тривалий період часу. Це, у свою чергу, надасть можливість забезпечити стабільність у регулюванні суспільних відносин, юридичну цілісність і впорядко­ваність законодавства, підвищити рівень ефективності реалізації правових норм; 4) фундаментальна, яка полягає в тому, що під час кодифікаційних робіт розробляються нормативні приписи, які регу­люють важливу, досить широку сферу суспільних відносин. У свою чергу, кодифікаційні акти, що містять ці приписи, зумовлюють іє­рархію актів відповідної галузі, стають нормативною основою для створення внутрігалузевої системи [412, с. 8].

Викладене доводить доцільність кодифікації страхового зако­нодавства України з огляду на наявність певних передумов, що об’єктивно склалися: 1) необхідність стабільності, внутрішньої єдно­сті та максимальної відповідності страхового законодавства і стра­хового права; 2) необхідність узгодження практики застосування страхового законодавства з науковим підходами обґрунтування та­кої кодифікації; 3) обов’язковість забезпечення системного підходу до формування страхового законодавства.

Безумовно, у випадку з кодифікацією страхового законо­давства йдеться про галузеву кодифікацію. Формою ж вираження результатів кодифікації повинен стати нормативно-правовий акт у формі Страхового кодексу України.

У науковій юридичній літературі кодексом визначається «кодифікаційний акт, що забезпечує докладне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, які певною мірою відобража­ють зміст тієї чи іншої галузі законодавства» [483, с. 75].

Насамперед слід відзначити, що страхове законодавство хара­ктеризується ознакою стабільності. Основний масив норм страхового законодавства слід вважати в цілому сформованим. Враховуючи динаміку прийняття нормативно-правових актів, загалом усталеною є і практика їх застосування, про що свідчить хоча б факт прийняття Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розг­ляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шко­ди» від 27 березня 1992 року № 6 [365], Постанови Пленуму Верхо­вного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996 року № 5 [366], Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосу­вання судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від ЗО березня 2012 року № 5 [364], Лис­та Верховного Суду України «Про судову практику розгляду циві­льних справ, що виникають з договорів страхування» від 19 липня 2011 року, які містять випадки узагальнення судової практики з пи­тань страхування.

Отже, за наявності відносно стабільного страхового законо­давства та практики його застосування створені основні передумови для кодифікації законодавства України про страхування, і на пер­ший план виходить завдання її наукового обґрунтування.

Зрозуміло, що саме кодифікація законодавства України про страхування зможе вирішити проблему його колізійності та лакуна- рності. «[К]олізійний стан законодавства має бути сигналом, перед­умовою його негайної кодифікації» [52, с. 7]. «[Подолання внутрі­шніх суперечностей у законодавчих актах та суперечностей між різними законодавчими актами... можливе лише шляхом кодифіка­ції» [185, с. 12].

З огляду на все викладене вище слід зазначити, що кодифіка­ція страхового законодавства України - це захід не стільки бажаний, скільки необхідний. Проте, на нашу думку, будь-яка кодифікація, в тому числі кодифікація страхового законодавства, повинна відбу­ватися поетапно.

Етапність кодифікації земельного законодавства була запро­понована А. М. Мірошниченком, яка, на його думку, повинна містити:

1)    інвентаризацію чинного земельного законодавства; 2) виявлення колізій та прогалин, повторів та їх усунення; 3) переробку норматив­ного матеріалу відповідно до концептуальних засад кодифікації; 4) напрацювання тексту нормативного акту; 5) підготовку тексту змін до актів чинного законодавства, вироблення переліку актів, що підлягають скасуванню [210, с. 120-129].

Загалом підтримуючи наведену вище схему поетапної коди­фікації законодавства, на нашу думку, для її належної реалізації в межах страхового законодавства також необхідно попередньо ви- працювати систему страхового законодавства та розробити Концеп­цію модернізації правового регулювання страхової діяльності.

З огляду на викладене, на нашу думку, етапність кодифікації страхового законодавства України має бути такою: 1) напрацюван­ня системи страхового законодавства України, на підставі якої;

2)    проведення інвентаризації страхового законодавства; 3) виявлен­ня колізій, лакун, повторів та «мертвих норм» у правовому регулю­ванні страхових відносин у сфері господарювання та їх усунення; 4) здійснення переробки нормативного матеріалу відповідно до голо­вних засад кодифікації; 5) напрацювання тексту нормативного акта; 6) підготовка тексту змін та/або доповнень до чинних нормативно- правових актів; 7) формування переліку актів, що підлягають скасу­ванню; 8) прийняття Концепції модернізації правового регулювання страхової діяльності.

Вважаємо, що змістовне наповнення кожного з етапів коди­фікації може бути таким:

1.            Напрацювання системи страхового законодавства Украї­ни. Необхідно зазначити, що робота по осучасненню страхового законодавства на сьогодні ведеться безсистемно і з очевидним запі­зненням. Існує проблема систематизації страхового законодавства. З метою усунення хаотичності у розробленні та прийнятті законів і підзаконних нормативних актів, що регулюють страхову справу, на нашу думку, необхідно випрацювати концепцію системи законо­давства України, що регулює страхування [242, с. 20-21; 22,3 с. 6-8].

У межах розгляду питання про систему страхового законо­давства необхідно дослідити проблему співвідношення таких нау­кових категорій, як «система» та «систематизація» законодавства.

Сучасні наукові дослідження доводять, що систематизація законодавства є родовим поняттям, яке охоплює всю діяльність що­до впорядкування законодавства. При цьому класично виділяють чотири самостійні форми систематизації: кодифікацію, інкорпора­цію, консолідацію, поточну нормотворчість. Натомість система зако­нодавства являє собою певним чином закріплену сукупність норма­тивних актів, яка не є механічним поєднанням актів, а є об’єктивно зумовленою, сформованою практикою, впорядкованою системою актів тієї чи іншої галузевої належності [412 с. 10; 111, с. 17].

З огляду на викладене, страхове законодавство України за юридичною силою нормативно-правових актів, що входять до ньо­го, являє собою вертикальну ієрархічну систему, структура якої зу­мовлена структурою органів законодавчої та державної виконавчої влади, що мають нормотворчі повноваження щодо регулювання підприємницької діяльності.

Система законодавства, що регулює страхові відносини у сфе­рі господарювання, поділяється на три блоки.

Першим є блок законодавства, який регулює господарську діяльність як таку. Це так зване законодавство загальної дії, яке поширюється на всіх суб’єктів господарської, в тому числі підпри­ємницької діяльності і страхової зокрема. До нього належать:

1)             Норми Конституції України [161] про власність, про під­приємництво, про компетенцію вищих органів державної влади у нормативному регулюванні підприємницької діяльності та інше;

2)             Господарський кодекс України; Цивільний Кодекс Украї­ни [537]; відповідні закони, які можна кваліфікувати як загальні. Вони регулюють діяльність усіх суб’єктів незалежно від виду госпо­дарювання, який вони здійснюють. Це Закони України: «Про госпо­дарські товариства», «Про акціонерні товариства» [272], «Про цінні папери та фондовий ринок» [385], Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприєм­ців» [288], Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» [294] тощо;

3)             Укази і розпорядження Президента України [289; 332], постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України [351], нор­мативні акти господарських міністерств, відомств.

Другим є блок законодавства України про страхову діяль­ність. У цьому випадку йдеться про спеціальне законодавство, норми якого поширюються на коло суб’єктів, які безпосередньо займаються страховою діяльністю або з’являються у сфері страхової діяльності як її учасники. До нього належать:

1)             Закон України «Про страхування» та Закони, що вносять зміни до цього Закону [277; 279], норми інших Законів України, що стосуються страхування; Закон України від «Про обов’язкове стра­хування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», Закон України «Про особливості страхуван­ня сільськогосподарської продукції з державною підтримкою»;

2)             Постанови Верховної Ради України з питань страхової ді­яльності [354; 367];

3)             Укази Президента України [371] та постанови Кабінету Міністрів України з питань страхової діяльності [374; 356; 281];

4)             відомчі акти Укрстрахнагляду, Міністерства фінансів Ук­раїни, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України [381; 307], Національної комісії, що здійснює державне ре­гулювання у сфері ринків фінансових послуг;

5)             локальні нормативні акти страхових компаній.

Третій блок законодавства про страхування являє собою су­купність спеціалізованих норма права, що регулюють зобов’язальні відносини щодо захисту майнових інтересів страхувальників у разі настання страхових випадків, передбачених договором про страху­вання або чинним законодавством. Норми цього блоку поширю­ються на всіх учасників страхових правовідносин. До них належать:

1) норми Цивільного Кодексу України (статті 979-985, 987, 988), Господарського Кодексу України (ст. 354), Закону України «Про страхування» (розділ 2 Закону), Закону України «Про особли­вості страхування сільськогосподарської продукції з державною під­тримкою» (розділ 5), Кодекс торговельного мореплавства (глава 1 розділу 8) [157], Повітряний кодекс України (статті 117, 118) [255], Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (стат­ті 6 - 21^і) тощо;

2) Постанови Кабінету Міністрів України, які визначають ос­новні умови договорів обов’язкового страхування певного виду та порядок проведення обов’язкового страхування [322].

На підставі викладеної системи законодавства України про страхування можна дійти висновку, що розмежування загального і спеціального у правовому регулюванні страхування має два аспекти:

I.            За сферою дії законодавство України, що регулює страху­вання, можна розмежувати на:

-              загальне законодавство, яке поширюється на всіх суб’єктів господарювання;

-              спеціальне законодавство про страхову діяльність (як окре­мий вид господарської діяльності);

-              спеціалізоване, яке охоплює окремі норми права і є части­ною законодавства, що регулює зобов’язальні відносини у сфері стра­хування та поширюється на всіх учасників страхових правовідносин.

II.            За колом осіб законодавство України про страхову діяль­ність поділяється на:

-              законодавство загальної дії, яке поширюється на всіх осіб, що з’являються у сфері страхової діяльності;

-              відомче законодавство (нормативні акти Укрстрахнагляду та Міністерства фінансів України, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, Нацкомфінпослуг), дія якого поширюється безпосередньо лише на суб’єктів страхової діяльності (страхові (перестрахові) компанії, товариства взаємного страхування, страхових посередників, об’єднання страховиків та інших учасників інфраструктури страхового ринку);

-              локальне нормативне регулювання.

Враховуючи наведену систему, весь масив законодавства України, що регулює страхування, умовно може бути поділений на три великі групи: законодавство загальної дії та спеціальне, в тому числі відомче, локальне нормативне регулювання страхування та спеціалізоване.

Проведений аналіз системи законодавства України про страхування свідчить про те, що одним із найважливіших чинни­ків розвитку страхового права та страхової діяльності, зважаючи на її велике соціально-економічне значення для нормального існу­вання економіки країни, є становлення і розвиток нормативної бази, яка б відповідала змісту і завданням даного сегмента економіки і забезпечувала задоволення інтересів усіх учасників страхових пра­вовідносин.

2.            Інвентаризація законодавства України про страхування. У межах цього етапу перш за все необхідно визначити коло нор­мативно-правових актів, що підлягатимуть кодифікації. За ідеєю А. М. Мірошниченка, в цьому випадку йдеться про створення своє­рідного реєстру правових норм, що розосереджені по сотнях норма­тивно-правових актів [210, 120; 413]. Проте до включення норм до Страхового кодексу України слід підходити ретельно і вкрай вибірко­во не усі норми, що закріплені в актах законодавства заслуговують механістичного включення до кодифікованого акту.

3.            Виявлення колізій, лакун, повторів та «мертвих норм» у правовому регулюванні страхових відносин у сфері господарюван­ня та їх усунення. Безумовно, головним надбанням кодифікації страхового законодавства України має стати виявлення та усунення колізій, лакун, повторів та «мертвих норм» у правовому регулю­ванні страхових відносин.

Як було зазначено у господарсько-правовій науковій літе­ратурі, проблему лакун у праві породжує деонтична неповнота го­сподарського права. При цьому під лакунами (прогалинами) слід розуміти дефекти в логічних нормах господарського права, коли відсутні необхідні ланки в регулюванні певних типів господарських відносин та їх заповнення судовою практикою. О. А. Беляневич вка­зує, що від лакуни у праві слід відрізняти правову помилку, тобто неправильну оцінку об’єктивних умов та, як наслідок, неадекватну законодавчу волю, яку слід було б втілити у нормативно-правовому акті [38, с. 145].

За визначенням В. В. Лазарева, «[у]становлення прогалин у праві передбачає гарне знання нормативного матеріалу. Однією із властивостей права, на відміну від інших форм суспільної свідомос­ті, є його формальна визначеність. Логічна послідовність, визначе­ність та обґрунтованість пронизують увесь зміст правової системи. Логічна обґрунтованість, у свою чергу, вимагає, щоб кожен правовий акт: 1) випливав із загальних принципів і цілей... законодавства;

2)    не суперечив іншим нормативним актам; 3) виходив з урахуван­ням особливостей структурної організації різних правових норм;

4)    перебував у функціональному зв’язку з іншими нормами цього інституту, галузі та всієї системи права» [179, с. 58].

Способи усунення законодавчих лакун відомі. Принаймні ци­вільне законодавство в якості таких передбачає застосування аналогії закону та аналогії права, проте вони не є достатніми. На нашу дум­ку, дієвим способом заповнення законодавчих «порожнин» може стати кодифікація. Безумовно, у тих випадках, коли для такої про­цедури є підстави та склалася низка об’єктивних умов.

Безумовно, в межах цього етапу обов’язковою дією є визна­чення застарілих норм страхового законодавства, що підлягають скасуванню або перегляду, усунення суперечностей (колізій) між окремими правовими нормами, актами страхового законодавства, які врегульовують подібні страхові відносини.

Окремою проблемою страхового законодавства є наявність «мертвих» норм. Так звані мертві закони або норми є результатом довільної правотворчості, що не враховує об’єктивних потреб сус­пільного життя [532, с. 265]. Яскравим прикладом такого нормотво- рення є Постанова Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1997 ро­ку № 132, яка затвердила Тимчасове Положення «Про товариство взаємного страхування», про що було зазначено вище.

face="Times New Roman">4.            Здійснення переробки нормативного матеріалу відповідно до головних засад кодифікації. Загальноприйнятим підходом до здій­снення кодифікації галузевого законодавства є процес формування наукової концепції засад такої кодифікації [45, с. 240-241]. Безсум­нівно, що науково обґрунтована концепція може бути розроблена виключно після належної «інвентаризації» нормативного матеріалу та виявлення прогалин і колізій, що підлягають усуненню.

5.            Напрацювання тексту нормативного акту. «На цій стадії необхідно використати матеріал, напрацьований перед цим. Факти­чно, напрацювання тексту кодифікаційного акту - це просте офор­млення результатів попередніх етапів. Між тим, це завдання саме по собі є досить складним, оскільки передбачає вироблення опти­мальної структури кодексу, зручної у користуванні» [210, с. 129].

На нашу думку, Страховий кодекс України може містити такі розділи: загальні положення; законодавство про страхування; учас­ників страхових відносин; суб’єкти страхової діяльності; форми та ви­ди страхування; страхові послуги; види страхової діяльності; страхові зобов’язання; договори та правила страхування; майнова основа стра­хового господарювання; умови забезпечення платоспроможності страховиків; відповідальність за порушення страхових зобов’язань; державний нагляд (контроль) за страховою діяльністю; перестраху­вання; страхування життя; особливості правового регулювання окремих видів страхування.

При цьому Страховий кодекс України обов’язково має містити преамбулу, в який повинно бути визначено коло тих правовідносин, які мають ним регулюватися.

6.             Підготовка тексту змін та/або доповнень до чинних но­рмативно-правових актів. Вказаний етап передбачає використан­ня матеріалу, підготовленого на стадії «інвентаризації» страхового законодавства України. «Ідеологією змін має бути, на наше переко­нання, не механічне відтворення положень кодексу в інших актах, а максимальне зменшення кількості цих актів, збереження чинності лише тих актів, які не можуть бути з тих чи інших мотивів «погли­нуті» [210, с. 129].

7.            Формування переліку актів, що підлягають скасуванню. Цей етап, на нашу думку, є суто механістичним і повинен передба­чати ретельну кропітку роботу щодо встановлення переліку тих нор­мативно-правових актів, які підлягатимуть скасуванню у зв’язку з набуттям чинності Страхового кодексу України.

Наведена етапність кодифікації страхового законодавства, на нашу думку, дозволить зменшити його колізійність і лакунар- ність, стабілізувати його та підвищити ступінь його систематизації. Зрозуміло, що необхідність розробки й прийняття Страхового коде­ксу України зумовлена потребою у систематизації законодавства у сфері страхування, позбавленні його застарілих правових норм, усуненні прогалин у законодавчому регулюванні страхових відно­син, упорядкуванні застосування страхової термінології. Завданням цього акта є й забезпечення гармонізації законодавства у сфері страхування з нормами міжнародно-правових документів.

У контексті питання, що розглядається, необхідно зазначити, що в історії української правотворчості уже були здійснені спроби кодифікувати страхове законодавство шляхом прийняття Страхо­вого кодексу. Йдеться про проект Страхового кодексу України від 11 квітня 2005 року № 7345 [394].

Основною ідеєю кодифікації страхового законодавства Укра­їни у вказаний період, за визначенням його авторів, стала наявність розгалуженої системи законодавчих актів різного регулюючого рів­ня, різної юридичної сили, різних сфер застосування [266]. Саме то­му виникла необхідність систематизації страхового законодавства, тобто приведення нормативних актів у єдину, впорядковану сукуп­ність, систему.

До позитивних соціально-економічних наслідків від запро­вадження законопроекту законодавці відносили:

-            оновлення, упорядкування законодавства у сфері страху­вання, звільнення його від значної кількості законодавчих актів та актів Кабінету Міністрів України, усунення прогалин у законодавчому забезпеченні, посилення системності, комплексності у регулюванні відповідних суспільних відносин;

-            гармонізацію законодавства у сфері страхування з міжнарод­ними угодами та нормами, законодавством ЄС у сфері страхування.

Законопроект складався із Загальної та Особливої частини, поділених на 24 розділи та Прикінцевих положень.

Проте висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України на проект Страхового кодексу Ук­раїни був негативним.

На нашу думку, головним недоліком запропонованого прое­кту Страхового кодексу України було те, що вказаний документ був поданий на розгляд у незавершеному вигляді, оскільки у розділах VIII «Принципи обов’язкового страхування», IX «Захист суб’єктів страхування», X «Саморегуляція страхового ринку», XI «Недержавне пенсійне страхування», XH «Некомерційне страхування від нещас­них випадків на виробництві», XHI «Товариство взаємного страху­вання» статті, які мають становити їх зміст, були взагалі відсутні.

Саме вказані недоліки призвели до того, що у свій час проект Страхового кодексу України, в якості нормативного-правового акта, не було прийнято Верховною Радою, що, у свою чергу, негативно вплинуло на розвиток правового регулювання відносин страхування у сфері господарювання.

У цьому випадку йдеться про вади законодавчої техніки. Стосовно кодифікаційних актів О. Я. Рогач ввела в науковий обіг термін «кодифікаційна техніка», при цьому автор зазначає, що від рівня розвитку кодифікаційної техніки залежить ступінь упорядко­ваності законодавства, його ефективність. Чим краще розроблені та чим ширше застосовуються у правотворчій практиці правила, методи та прийоми кодифікаційної техніки, тим досконалішою буде сама правотворчість [412, с. 15].

З огляду на викладене, слід зазначити, що такий напрям мо­дернізації страхового законодавства України, як прийняття Страхо­вого кодексу України, дозволить: належним чином систематизувати страхове законодавство; уникнути множинності нормативно- правових актів, що видаються правотворчими органами; відмовитися від дублюючих положень у чинному законодавстві України виник­ненням прогалин. Доцільність здійснення систематизації у формі кодифікації, крім іншого, пов’язана також із необхідністю поліпшен­ня правореалізації, наданням допомоги судовим органам оперативно та правильно тлумачити норми права.

Проте, на нашу думку, вказаної мети можна досягти тільки шляхом розробки концептуально цілісної нормативної основи [386, с. 17] правового регулювання страхових відносин, яка повинна ста­ти «предтечею» оновлення страхового законодавства України. Йдеться про розробку, прийняття та впровадження Концепції моде­рнізації правового регулювання страхової діяльності.

Страхова діяльність як форма реалізації страхових правовід­носин у сфері господарювання потребує нового системного підходу до її правового регулювання. Дослідженні шляхи модернізації стра­хового законодавства України можна реалізувати, на нашу думку, виключно на тлі розробки та запровадження Концепції модернізації правового регулювання страхової діяльності (далі - Концепція) як певної наукової моделі, яка може стати ґрунтовною основою для розробки і впровадження державної цільової програми розвитку страхової діяльності.

Вихідним пунктом розробки Концепції стала необхідність активізації «науково-практичних робіт по консолідації, компактиза- ції і кодифікації страхового законодавства» [162]. Саме з огляду на вказане метою розробки Концепції є «створення науково обґрунто­ваного і надійно керованого правотворчого процесу, який повинен підняти на новий якісний рівень правове регулювання господарсь­кої діяльності і тим самим сприяти стійкому зростанню економіки країни» [162].

Досягнення вказаної загальної мети модернізації законодавства про страхову діяльність дозволить активізувати реалізацію таких спеціальних цілей:

1)             створення привабливого і доступного ринку страхових послуг, перетворення страхування на ефективну складову частину соціального захисту населення;

2)             усунення адміністративних бар’єрів для здійснення окре­мих видів страхової діяльності та створення рівних умов для всіх страховиків;

3)             забезпечення шляхом страхування реальної компенсації збитків, завданих стихійним лихом, катастрофами та аваріями при­родного і техногенного характеру, що дасть змогу зменшити наван­таження на державний та місцеві бюджети;

4)             збільшення інвестиційних можливостей страховиків, упро­вадження системи мотивацій їх інвестиційної діяльності, перетво­рення накопичувальних страхових резервів на надійне джерело інвестування національної економіки;

5)             досягнення високої конкурентоспроможності українських страховиків, приведення вітчизняного страхового ринку у відповід­ність із світовими стандартами.

Сформульована мета дає змогу визначити основні завдання модернізації правового регулювання страхової діяльності:

-             активізація ділової активності суб’єктів страхової діяльності;

-             розвиток страхового господарювання;

-             встановлення суспільного-господарського порядку на стра­ховому ринку України;

-             посилення захисту прав і законних інтересів суб’єктів та учасників страхової діяльності;

-             удосконалення системи захисту прав та законних інтересів споживачів страхових послуг;

-             досягнення стабільності дії актів страхового законодавства та їх внутрішньої узгодженості;

-             здійснення процедури адаптації чинного законодавства України про страхову діяльності до права ЄС;

-             усунення множинності актів страхового законодавства.

На нашу думку, належна реалізація сформульованих вище мети і завдань дасть змогу:

-             оновити нормативно-правову базу регулювання і нагляду за діяльністю учасників страхового ринку з метою захисту інтересів споживачів страхових послуг;

-             удосконалити систему ліцензування страхової діяльності, а також запровадження ліцензування перестрахової діяльності;

-             запобігти випадкам неплатоспроможності (банкрутства) страховиків;

-             здійснити послідовний перехід державного нагляду за стра­ховою діяльністю до пруденційного нагляду;

-             впровадити новітні інформаційні технології з управління страховою діяльністю та звітності учасників страхового ринку в елек­тронній формі;

-            сформувати сприятливі умови для розвитку страхового по­середництва;

-             активізувати розвиток систем внутрішнього контролю за діяльністю страховиків та сприяти становленню прозорої системи корпоративного управління;

-            оптимально поєднати ринкове саморегулювання страхових відносин суб’єктів страхової діяльності та державне регулювання макроекономічних процесів;

-             здійснити реформування страхової галузі України в цілому;

-            прискорити інтеграцію страхового ринку України у євро­пейський та світовий страхові ринки;

-            утвердити суспільний господарський порядок на страхо­вому ринку України та сприяти гармонізації її з іншими ринками фінансових послуг України.

Слід зазначити, що історія розвитку українського законо­давства знала три програмних документи розвитку страхового ри­нку України: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1998 року № 1428 «Про затвердження Програми розвитку вітчизняно­го страхового ринку на 1998 -2000 роки» [389]; Постанова Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2001 року № 98 «Про затвердження Програми розвитку страхового ринку України на 2001-2004 роки» [390]; Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2005 року № 369-р «Про схвалення Концепції розвитку страхового ринку України до 2010 року» [379]. Проте реалізація положень зазначених нормативних актів (доречно зазначити, що вказана реалізація була частковою) не дала позитивного ефекту, на який розраховували законодавці.

Саме тому, на нашу думку, з метою належного оновлення правовідносин у сфері страхової діяльності Концепція, як цілісний нормативно-правовий акт, має містити конкретні шляхи модерніза­ції, визначені у підрозділі 4.1 цієї роботи, які законодавець може сприйняти як дороговказ на шляху до модернізації страхового зако­нодавства України.

Власним завданням у частині розробки Концепції вбачаємо аналіз окремих напрямів страхової діяльності, які потребують не­гайного оновлення з огляду на специфіку страхових правовідносин у сфері господарювання та внесення конкретних пропозицій щодо зміни та/або доповнення чинного страхового законодавства України. Вважаємо, що саме такий підхід може стати необхідною теоретич­ною основою розробки Концепції модернізації правового регулю­вання страхової діяльності, як це передбачено ст. 2 Закону України «Про державні цільові програми» [287] та абз. 1 ч. 1 ст. 1, абз. З ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [283].

Саме тому основна увага в Концепції повинна бути зосере­джена на оновленні конкретних напрямів здійснення страхової дія­льності. В основу розробки Концепції мають бути покладені правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи соціально-економічного розвитку страхового ринку України.

Головною нормативною основою для розробки і впроваджен­ня Концепції має стати Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку Украї­ни» та Закон України «Про державні цільові програми». Концепція має передбачати модернізацію правового регулювання страхової діяльності на середньострокову перспективу та визначати пріоритети розвитку окремих видів та напрямів страхової діяльності, особливо тих, що мають соціальну та економічну спрямованість, а також пріоритетні заходи, які, на нашу думку, необхідно вжити законода­вцям для забезпечення соціальної та економічної безпеки країни в умовах фінансової кризи [107].

В якості окремих видів страхових правовідносин, які вимага­ють першочергової модернізації та оновлення правового регулювання яких повинно віднайти свої місце у Концепції, можна визнати такі:

1)            відносини у сфері авіаційного страхування;

2)             перестрахова діяльність;

3)             медичне страхування;

4)             страхування відповідальності перевізника перед пасажирами;

5)             страхування життя;

6)             страхування сільськогосподарських ризиків.

Основні проблеми правового регулювання зазначених стра­хових правовідносин будуть висвітлені нами з обґрунтуванням не­обхідності такого оновлення та внесення конкретних пропозицій щодо внесення змін та/або доповнень до чинного законодавства України у вказаних сферах страхового господарювання. При цьому слід звернути основну увагу та зробити докладний аналіз на двох перших напрямах страхової діяльності, які в умовах сучасного гос­подарювання мають особливу соціальну значущість (авіаційне стра­хування) та впливають на умови забезпечення платоспроможності страховиків (перестрахування), що напряму пов’язано з виконанням страховиками страхових зобов’язань у сфері господарювання.

Модернізація правового регулювання правовідносин у сфері авіаційного страхування. Необхідність оновлення законодавства у вказаному напрямі зумовлена наявністю законодавчих прогалин і необхідністю створення та діяльності в Україні професійного об’єднання страховиків у цій сфері.

Сучасна глобалізація страхових відносин є процесом сти­рання законодавчих та економічних бар’єрів між національними страховими ринками, що відбувається під впливом змін у світовій економіці, і має на меті формування глобального страхового просто­ру [424, с. 10]. Авіаційне страхування визнається вкрай ризикованим та характеризується катастрофічними збитками. Реакцією страхови­ків світу на авіакатастрофи останніх десятиліть та на катастрофічні розміри збитків стало призупинення укладання договорів страху­вання авіаційної відповідальності перед третіми особами, а згодом необмежене зростання тарифних ставок [234].

Протягом останніх років учасники страхового ринку України намагаються переконати законодавця у необхідності розвитку цього виду страхування, який за об’єктивних умов переживає стагнацію.

Відповідно до ст. 352 Господарського кодексу Українистра- хуванням є діяльність спеціально уповноважених державних орга­нізацій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з на­данням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настан­ня визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

Авіаційне страхування є одним із видів страхування, який пе­редбачає надання страхових послуг у сфері авіації [51, с. 336]. Межі правового регулювання авіаційного страхування на сьогодні окрес­лені нормами Господарського, Цивільного та Повітряного кодексів України, Законом України «Про страхування», Постановами Кабіне­ту Міністрів України [314], Указами Президента України [343], низ­кою відомчих нормативних актів та локальними актами суб’єктів страхової авіаційної діяльності.

Авіаційне страхування в Україні та за її межами, як прави­ло, здійснюється як на добровільних засадах, так і на засадах обов’язковості [65; 224; 225]. Тобто у формі добровільного та/або обов’язкового авіаційного страхування. Добровільне авіаційне стра­хування - це страхування, яке здійснюється на підставі договору страхування між страховиком і страхувальником, відповідно до правил добровільного авіаційного страхування, які визначають за­гальні умови і порядок його здійснення і підлягають реєстрації у державному органі нагляду за страховою діяльністю при видачі останнім ліцензії страховику на право здійснення конкретного виду добровільного авіаційного страхування.

Стаття 6 Закону України «Про страхування» визначає пере­лік із 20 видів добровільного страхування, який не є вичерпним. Як добровільні види авіаційного страхування, що вміщені у переліку вказаної статті, можуть здійснюватися: страхування повітряного транспорту; страхування вантажів та багажу (вантажобагажу); страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника). При цьому страховик може запропонувати будь-який інший вид добровільного авіацій­ного страхування, який не вказано у переліку ст. 6 Закону України «Про страхування», розробивши і затвердивши при цьому правила добровільного страхування та подавши їх на реєстрацію до Держ- фінпослуг [327], за умови, що положення вказаних правил не супе- речитимуть чинному законодавству України.

Перелік обов’язкових видів страхування міститься у ст. 7 За­кону України «Про страхування». Цей перелік є вичерпним і в якості обов’язкових видів страхування наведена норма встановлює авіаційне страхування цивільної авіації. Для здійснення такого виду страхуван­ня Кабінет Міністрів України у Постанові від 12 жовтня 2002 року № 1535 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов’яз­кового авіаційного страхування цивільної авіації» (далі - Постанова КМУ № 1535) встановив порядок та правила його проведення, форми типового договору, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів тощо.

Згідно з Постановою КМУ № 1535 обов’язкове авіаційне страхування цивільної авіації проводиться з метою забезпечення захисту інтересів експлуатантів, пасажирів, третіх осіб і містить: 1) страхування відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, багажу, пошті, вантажу; 2) страхування від­повідальності експлуатанта повітряного судна за шкоду, заподіяну третім особам; 3) страхування членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу; 4) страхування повітряних суден; 5) страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов’я­заних із забезпеченням технологічного процесу під час виконання авіаційних робіт.

Слід згадати, що Повітряний Кодекс України від 1993 року [256] (розділ XVII) у ст. 103 встановлював, що повітряний перевізник і виконавець повітряних робіт зобов’язані страхувати: членів екіпажу й авіаційного персоналу, які перебувають на борту повітряного суд­на; власні, орендовані та передані їм в експлуатацію повітряні судна; а також свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподія­них пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим для перевезення, іншим користувачам повітряного транспорту, а всі експлуатанти - третім особам, не нижче за рівень, встановлений Урядом України. У свою чергу, ст. 105 Повітряного кодексу України від 1993 року визначала, що замовник зобов’язаний страхувати своїх працівників, осіб, пов’язаних із забезпеченням технологічного процесу при ви­конанні авіаційних робіт, та пасажирів, які перевозяться за його за­явкою без придбання квитків. Експлуатант зобов’язаний страхувати свою відповідальність щодо відшкодування збитків, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт.

Повітряний кодекс України від 19 травня 2011 року на сьогод­ні визначає, що експлуатант цивільного повітряного судна комерцій­ної авіації зобов’язаний страхувати: 1) членів екіпажу повітряного судна та інший авіаційний персонал; 2) свою відповідальність за шко­ду, заподіяну третім особам; 3) осіб, які мають право перебувати на борту повітряного судна на законних підставах без придбання квитків.

При цьому зобов’язані страхувати: експлуатант або власник цивільного повітряного судна комерційної авіації - повітряні судна; авіаперевізник - свою відповідальність за шкоду, заподіяну паса­жирам, багажу, вантажу і пошті; замовник авіаційних робіт - своїх працівників, працівників інших організацій, задіяних у виконанні авіаційних робіт, та осіб, які забезпечують технологічний процес під час виконання авіаційних робіт; експлуатант або власник повітряних суден авіації загального призначення, у тому числі легких, надлегких, аеростатичних та аматорських - відповідальність за шкоду, заподіяну третім особам; аеропорт та сертифіковані суб’єкти наземного обслу­говування - свою відповідальність за шкоду, заподіяну третім осо­бам; організації, що надають послуги з аеронавігаційного обслуго­вування - свою відповідальність за шкоду, заподіяну третім особам; розробники, виробники цивільної авіаційної техніки, організації з технічного обслуговування, що мають право проводити випробу­вальні польоти, - повітряні судна, членів екіпажу, інший авіаційний персонал та свою відповідальність за шкоду, заподіяну третім осо­бам. Це положення також застосовується до навчальних закладів під час виконання навчально-тренувальних польотів (ст. 118).

Традиційно до авіаційного страхування (Aviation Insurance) відносять страхування повітряних суден (так зване «авіаКАСКО») поряд із страхуванням різних видів відповідальності експлуатантів повітряних суден і інших літальних апаратів перед третіми особами, перед пасажирами на випадок смерті або тілесних пошкоджень, за їх багаж, поклажу, вантаж, загальну цивільну відповідальність авіа­компанії та інші види відповідальності. Міжнародна практика від­носить до сфери авіаційного страхування також багато інших видів страхування, в тому числі страхування авіазапчастин і двигунів, па­сажирів від нещасних випадів, авіадиспетчерів і інших фахівців від ризику втрати можливості займатися їх професійною діяльністю, страхування відповідальності аеропортів і власників або операторів ангарів, відповідальності виробників літальних апаратів та іншої продукції авіаційно-промислового комплексу та пов’язаних з авіа­цією галузей [562, с. 138].

Так, згідно зі світовою класифікацією до авіаційного страху­вання відносять: 1) страхування КАСКО повітряних суден; 2) страху­вання різноманітних видів страхової відповідальності: експлуатантів повітряних суден і інших літальних апаратів перед третіми особа­ми; перед пасажирами на випадок смерті або тілесних пошкоджень; відповідальність за багаж або поклажу, за вантаж і пошту; загальна цивільна відповідальність аеропортів; відповідальність власників і операторів ангарів; відповідальність організаторів авіаційних виста­вок і авіашоу; відповідальність товаровиробників літальних апаратів та іншої продукції авіаційно-промислового-комплексу і пов’язаних з авіацією галузей; 3) страхування пілотів і екіпажу від нещасних випадків; 4) страхування пілотів від ризику втрати професійної лі­цензії [562, с. 139].

Сьогодні на ринку авіаційного страхування України досить активно працює до 20-ти страхових організацій, проте ліцензії на здійснення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації мають близько 60 страховиків [234].

Найважливішим фактором, що гарантує якість надання стра­хових послуг у сфері авіаційного страхування як виду страхування, що забезпечує покриття катастрофічних ризиків, є фінансова стій­кість страхових компаній. Для забезпечення фінансової стійкості зазначеного виду страхування всесвітня страхова практика вироби­ла формулу об’єднання страховиків у професійні об’єднання (пули, бюро, асоціації та інші).

Авіаційні страхові об’єднання - це основна організаційна форма співпраці страховиків, які надають послугиу сфері авіаційно­го страхування. Слід зазначити, що ємність великих пулів дозволяє повністю забезпечити страхування основних ризиків, пов’язаних з експлуатацією повітряних суден. Безсумніву, фінансові можли­вості авіаційного пулу щодо покриття великих авіаційних ризиків і компенсації збитків набагато ширші, ніж у окремих, навіть най­більш потужних страхових компаній [520].

Зрозуміло, що саме з цією метою український законодавець у ч. З ст. 13 Закону України «Про страхування» встановив, що страховики, яким дозволено займатися страхуванням авіаційних ризиків, можуть створити Авіаційне страхове бюро.

Таким чином, у нормативному акті спеціальної дії встанов­лено диспозитивну норму щодо можливості утворення страховими компаніями, які здійснюють окремі види авіаційного страхування, професійного об’єднання страховиків.

У розвиток вказаної норми законодавець у Постанові Кабіне­ту Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 561 «Про затвер­дження Положення про Авіаційне страхове бюро» (далі - Постанова КМУ № 561) [359] вказував, щобюро створюється страховиками, які мають ліцензію на право здійснення обов’язкового авіаційного стра­хування та зареєстровані в Державному департаменті авіаційного транспорту відповідно до Указу Президента України від 15 січня 1998 року № 17 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення безпе­ки авіації України», орган управління яких прийняв рішення про вступ до Бюро за умови виконання вимог цього Положення. Бюро створюється зазначеними страховиками шляхом укладення устано­вчого договору. Страховики, які прийняли рішення про вступ до Бюро, подають заяви до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Державна комісія з регулювання ринків фінан­сових послуг призначає дату проведення загальних зборів заснов­ників Бюро.

Аналіз наведеного вище дає змогу стверджувати, що законо­давець у Постанові КМУ № 561 по-іншому (ніж у ч. З ст. 13 Закону України «Про страхування») підходив до врегулювання вказаних відносин: 1) фактично встановивши обов’язковість вступу страховиків до професійного об’єднання; 2) чітко визначивши види обов’язкового авіаційного страхування, при отриманні ліцензій на які страховики зобов’язані набути членства в Авіаційному страховому бюро; 3) встановивши обов’язковість проходження процедури реєстрації страховиків у Державному департаменті авіаційного транспорту (в Державіаслужбі України); 4) закріпивши процедуру подання заяви до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг у разі, якщо страховики прийняли рішення про вступ до Бюро.

З огляду на те, що Постанова КМУ № 561 як підзаконний нормативно-правовий акт по-іншому врегульовувала правовідносини, визначені Законом України «Про страхування» (ч. З ст. 13), слід за­гострити увагу на проблемах реалізації страхових правовідносин щодо створення та діяльності Авіаційного страхового бюро в Україні, які існували в законодавстві України з 1998 по 2005 роки.

Аналізована Постанова КМУ № 561 втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 788 від 20 серпня 2005 року«Про визнання такими, що втратили чинність, деяких по­станов Кабінету Міністрів України» (далі - Постанова № 788).

Вказану дію законодавця слід було б визнати такою, що усу­ває окреслені вище проблеми правового регулювання з питань по­рядку і форми створення та діяльності Авіаційного страхового бюро та встановлює диспозитивність у діяльності страховиків, які мають ліцензію (ліцензії) на здійснення обов’язкового авіаційного страху­вання, щодо об’єднання у професійну спілку.

У період чинності Повітряного кодексу України від 1993 ро­ку (з 1993 по 2011 рік) у ст. 103 «Обов’язкове страхування» було зазначено, що повітряний перевізник і виконавець повітряних робіт зобов’язані [курсив мій. - П. H.] страхувати членів екіпажу і авіа­ційного персоналу, які перебувають на борту повітряного судна, власні, орендовані та передані їм в експлуатацію повітряні судна, а також свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподія­них пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим для перевезення; іншим користувачам повітряного транспорту, а усі експлуатанти - третім особам, не нижче за рівень, встановлений Урядом України.

Наведена стаття вказувала, що обов’язкове страхування, пе­редбачене ч. 1 цієї статті, здійснюється страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали в установ­леному порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Авіаційного страхового бюро [курсив мій. - П. H.], яке здійснює координацію діяльності страховиків у галузі страхування авіаційних ризиків та представляє їх інтереси у міжнародних об’єднаннях страховиків. Утворення Авіаційного страхового бюро та його державна реєстрація здійснюються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, Повітряний кодекс України від 1993 року вста­новлював пряму залежність надання послуг із обов’язкового авіацій­ного страхування від факту набуття членства страховика в Авіа­ційному страховому бюро, тобто фактично вказував на обов’язковість такої процедури.

З огляду на викладене, вважається, що довгий час головним недоліком у реалізації організаційно-господарських страхових пра­вовідносин щодо створення та діяльності Авіаційного страхового бюро вбачалася відсутність чіткої позиції законодавця щодо питання диспозитивності та/або обов’язковості набуття членства в Авіацій­ному страховому бюро, адже два законодавчих акти вищої юридич­ної сили встановлювали різні правові режими (форми) об’єднання страховиків, які надають послуги у сфері авіаційного страхування, що визнавалося недоліком законодавчої техніки і створювало кон­куренцію норм.

Новий Повітряний кодекс України у розділі 16 «авіаційне страхування» жодним чином не згадує про будь-яке професійне об’єднання страховиків у сфері авіаційного страхування.

І знову в законодавстві, відповідно до Закону України «Про страхування», спостерігаємо положення про «можливість» (диспо- зитивність) створення на страховому ринку України Авіаційного страхового бюро. Вказане слід було б розглядати як позитивний крок правотворця щодо впорядкування питань стосовно порядку створення та організаційної форми діяльності професійного об’єд­нання страховиків. Тим не менш, головна проблема у реалізації організаційно-господарських страхових правовідносин щодо діяль­ності професійного об’єднання страховиків у сфері авіації полягає в іншому - у повній відсутності вказаного виду об’єднання у будь- який формі на страховому ринку України.

Слід зазначити, що такий вид професійного об’єднання пев­ний час існував на вітчизняному страховому ринку. І тут доцільно згадати історичні факти. Авіаційне страхове бюро було створено в Україні відповідно до Постанови КМУ № 561 і юридично припи­нило свою діяльність у 2005 році з моменту набуття чинності Пос­тановою КМУ № 788. Однак фактично Авіаційне страхове бюро України не працювало вже з 2002 року. При цьому протягом існу­вання Авіаційного страхового бюро його діяльність не задовольняла потреби учасників страхового ринку України, які надавали послуги з авіаційного страхування. Так, Л. А. Білошицька,Голова правління ЗАТ CK «Укргаз», вказувала, що «[ф]ормально, ми маємо Авіаційне страхове бюро. На превеликий жаль, Авіаційне страхове бюро не піднялось ані до рівня Морського, ані до Моторного бюро. Може це пов’язано з нашим менталітетом, та авіаційні страховики вирішу­ють свої проблеми самотужки. Не хочеться нікого ображати, але особисто я не в захваті від такого об’єднання, яке не може захистити себе від зазіхань колишніх працівників... Дуже жаль, що ми розва­лили те, що було, не побудувавши нічого нового кращого» [234].

Одна з найгостріших проблем, яка поставала перед Авіа­ційним страховим бюро, - це мала фінансова ємкість українського авіаційного страхового ринку. Страхові ризики у сфері авіації, як правило, сягають десятків мільйонів доларів, а розмістити на вітчиз­няному страховому ринку вдавалося не більше 1-2 млн доларів [234].

Незважаючи на відсутність Авіаційного страхового бюро на страховому ринку України, необхідність об’єднання страховиків, що надають послуги у сфері авіації, переважно в організаційній фор­мі страхового пулу, доведена міжнародною практикою.

Організація діяльності страхових пулів заснована на прин­ципах, які були сформульовані Л. І. Рейтманом: «Страховий пул - це об’єднання страхових компаній для спільного страхування певних ризиків, що створюється переважно при прийнятті на страхування великих і небезпечних ризиків. Діяльність страхового пулу будується на принципах співстрахування. Кожна компанія передає в пул за­страховані ризики, отримує певну частку в несків і в тій самій частці несе відповідальність із відшкодування збитків» [458, с. 99].

Метою створення страхових пулів є задоволення потреб стра­хувальників, страховиків, а також перестраховиків, в організації комплексного страхового захисту певних майнових інтересів, у тому числі за рахунок забезпечення фінансової стійкості страхових опера­цій, а також гарантій страхових виплат [145].

У світовій страховій практиці існують різні види страхових пулів. Практично в кожній країні функціонують національні страхові пули, які створюються страховими компаніями впевних галузях страхової діяльності. Страховик, що вступає впул, повинен мати ліцензію на проведення відповідних видів страхування. Вступу пул не обмежує можливостей страховика в його відносинах із третіми особами і не є перешкодою для участі в інших професійних об’єднаннях.

Страхування великих ризиків (авіаційні, атомні, військові і т. д.), як зазначалося раніше, через страхові пули надає страховикам можливість перерозподіляти ці ризики з іншими страховиками, що позитивно впливає на фінансову стійкість страхування та виконання страхових зобов’язань [147, с. 123]. Принцип розподілу ризиків вста­новлюється договором між учасниками пулу.

Нині у світі функціонують такі пули у сфері авіаційного страхування: Австралійський авіаційний пул під егідою страхової компанії «К’ю-Бі-І»; Американський авіаційний пул «Авіаційна страхова група США»; Американський авіаційний пул «Асоційова­ні авіаційні андерайтери»; Швейцарський авіаційний пул під егідою страхової компанії «Уінтертур»; Японський авіаційний пул під егі­дою перестрахової компанії «Тао Реіншуранс Ко» [562, с. 419].

Як правило, кожен із вказаних об’єднань страховиків має подібну структуру органів управління: загальні збори - найвищий орган об’єднання, до компетенції якого входить вибір і затверджен­ня комітетів пулу, затвердження звітів виконавчих органів пулу, вибір і затвердження членів правління об’єднання, прийняття рі­шення про внесення змін до договору про дольову участь у пулі та про його ліквідацію; комітети - вирішують технічні питання діяль­ності пулу, питання про розмір комісійної винагороди членам пулу (брокерам, агентам та ін.); правління - керує поточною діяльністю об’єднання, приймає рішення за пропозиціями, підготовленими ко­мітетами, репрезентує пул у міжнароднихоб’єднаннях [562, с. 419].

Вказані види об’єднань страховиків безпосередньо страхо­вою діяльністю не займаються. Крім того, слід окреслити ще одну проблему, яка зводить нанівець можливість функціонування профе­сійних об’єднань страховиків у сфері авіації на страховому ринку України, - це відсутність у національному законодавстві окремого спеціального нормативно-правового акта, який би визначив особли­вості правового становища некомерційних (непідприємницьких) організацій.

Викладене доводить об’єктивну необхідність створення в Україні професійного страхового об’єднання страховиків у сфері авіації, переважно в організаційній формі страхового пулу на заса­дах обов’язковості.

Наведене дає змогу сформулювати пропозиції до законодав­ця, а саме:

1)             Прийняти Закон України «Про некомерційні (непідприє- мницькі) організації», в якому визначити понятійний апарат, мету діяльності, особливості функціонування, організаційні форми неко­мерційних суб’єктів господарювання, правові підстави створення та припинення їх діяльності, тощо.

2)             Внести зміни до Закону України «Про страхування» в час­тині закріплення імперативної норми стосовно створення в України Авіаційного страхового пулу.

3)             Закріпити в Законі України «Про страхування» та в Пові­тряному кодексі України поняття авіаційного страхового пулу, яке можна сформулювати так: Авіаційний страховий пул - це обов’яз­кове об’єднання страховиків, яким на підставі ліцензії дозволено здійснювати обов’язкове страхування відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, багажу, пошті, ванта­жу; страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за шкоду, заподіяну третім особам; страхування членів екіпажу по­вітряного судна та іншого авіаційного персоналу; страхування пові­тряних суден; страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов’язаних із забезпеченням технологічного процесу під час виконання авіаційних робіт.

4)             Прийняти Положення «Про авіаційний страховий пул України»;

5)             Закріпити в Положенні «Про авіаційний страховий пул України» такі умови, що визначають правовий статус такого об’єднання, а саме: пул є юридичною особою, яка утворюється і діє відповідно до установчих документів та положення про нього; пул є неприбутковою організацією, яка утримується за рахунок внесків його членів і не провадить підприємницької та страхової діяльності; пул може створювати фонди, загальна кількість, цільове призна­чення, порядок формування, наповнення та витрачання яких визна­чаються загальними зборами членів пулу; метою утворення Пулу є координація діяльності його членів, пов’язаної з обов’язковим страхуванням: відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, багажу, пошті, вантажу; відповідальності експлуатанта повітряного судна за шкоду, заподіяну третім особам; членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу; повітряних суден; працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов’язаних із забезпеченням технологічного процесу під час вико­нання авіаційних робіт; основними завданнями пулу є: здійснення організаційних заходів щодо співстрахування та перестрахування з метою забезпечення фінансової надійності страховиків - членів пулу; впровадження єдиних для всіх членів пулу правил поведінки на ринку страхових послуг, а також правил, спрямованих на захист прав страховиків і запобігання порушенням та зловживанням; участь у розробленні проектів нормативно-правових актів, що сприя­ють досягненню завдань пулу; представництво у відносинах з органа­ми державної влади, страхувальниками, страховиками, об’єднаннями страховиків і громадськими організаціями, захист інтересів членів пулу; установлення та підтримання зв’язків з іноземними фахівцями у сфері страхування, координація взаємовідносин з об’єднаннями страховиків інших країн; організація навчання і підвищення кваліфі­кації працівників страховиків - членів пулу, інших підприємств, установ та організацій, проведення семінарів, конференцій з обов’яз­кового страхування; утворення філій, представництв та інших відо­кремлених підрозділів; організація методологічного супроводження діяльності пулу; розроблення та здійснення спільних програм та методів здійснення страхування будівельних ризиків, заходів щодо запобігання страховим випадкам; вищим органом управління пулу є загальні збори його членів. Порядок формування та повноваження органів управління пулу визначаються установчими документами.

Крім того, законодавцю при розробленні положення про аві­аційний страховий пул України слід приділити увагу: врегулюванню питання щодо порядку і правил застосування вітчизняними страхо­виками стандартних застережень Інституту авіаційних страховиків Ллойду та уніфікованих умов лондонських страховиків; проблемі недостатнього фінансування Державного спеціалізованого фонду фі­нансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність [373]; процесам вивчення, дослідження та розробки методології функціону­вання професійного об’єднання страховиків у сфері авіації, методоло­гії оформлення угод, методології роботи при настанні страхових подій.

Модернізація правового регулювання правовідносин у сфері здійснення перестрахової діяльності. З огляду на те, що ринок пе­рестрахування в Україні розвивається досить динамічно і на його розвиток впливають багато факторів, його неможливо відокремити від національного, європейського і світового ринків, які впливають на розвиток вітчизняного перестрахування [68]. Зазначене зумов­лює специфіку правового регулювання перестрахової діяльності в Україні та актуальність досліджуваної теми.

Вплив операцій із перестрахування як на фінансовий результат страхової діяльності, так і на економіку держави досить відчутній і має тим більше значення, чим більша частина ризиків передається на пе­рестрахування, особливо за участю перестраховиків-нерезидентів. Проте відтік валюти за кордон посилює тиск на гривню, що тягне за собою негативні наслідки для економіки країни [463]. Вказане зму­шує законодавця шукати компроміс між інтересами страховиків (щодо забезпечення платоспроможності та фінансової стабільності) та держави (щодо стабілізації вітчизняної економіки) з питань на­лежного врегулювання перестрахової діяльності.

Зрозуміло, що повністю розмістити великі ризики на внутрі­шньому ринку перестрахування неможливо і, як зазначають фахівці, враховуючи географію - недоцільно. Саме з огляду на викладене держава, шляхом законодавчого закріплення, повинна віднайти оп­тимальне співвідношення між частками ризиків, які передаються на перестрахування за кордон, і тим, які залишаються в Україні [486].

Діяльність у сфері перестрахування ризиків у страховиків/ перестраховиків нерезидентів є видом зовнішньоекономічної діяльно­сті з надання послуг щодо вторинного страхування вже застрахованих страховиком-резидентом ризиків. Суб’єктний склад правовідносин із перестрахування ризиків у нерезидентів зумовлює специфіку вка­заного виду діяльності. Страховиками (перестрахувальникам, цеден­тами) у таких відносинах виступають страхові компанії - резиденти, які відповідно до Закону України «Про страхування» повинні від­повідати таким вимогам: створення у певній організаційно-правовій формі (акціонерне, повне, командитне або товариство з додатковою відповідальністю); наявність статутного капіталу в обсягах, визна­чених Законом (1 млн євро та 1,5 млн євро залежно від того, чи здійснює страховик діяльність із ризикових видів страхування або із страхування життя відповідно); наявність не менше трьох заснов- ників/учасників; необхідність отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності; цільова спрямованість формування страхових резервів та необхідність інвестування коштів страхових резервів у законодавчо визначені активи певних категорій тощо. Перестрахо- виками є страхові та/або перестрахові компанії - нерезиденти України, тобто іноземні суб’єкти господарювання, на діяльність яких на націо­нальному перестраховому ринку України поширюється, окрім спеціа­льного, також і законодавство про зовнішньоекономічну діяльність.

Коло спеціального законодавства з питань регулювання пе- рестрахової діяльності в Україні у страховика та/або перестрахови- ка нерезидента окреслено такими нормативними актами: Законом України «Про страхування», Постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 4 лютого 2004 року № 124 «Про затвердження вимог щодо здійснення перестрахування у страховика (перестраховика) не­резидента» (далі - Постанова КМУ № 124) [297], Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28 березня 2011 року № 153 «Про затвердження Порядку реєстрації договорів перестрахування» (далі - Розпорядження Держфінпослуг № 153), Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 3 грудня 2004 року № 2885 «Про затверджен­ня Вимог до рейтингів фінансової надійності (стійкості) страховиків та перестраховиків - нерезидентів» (далі - Розпорядження Держфі­нпослуг № 2885) [296], Розпорядженням Державної комісії з регу­лювання ринків фінансових послуг від 4 червня 2004 року № 914 «Про затвердження Порядку надання страховиками (цедентами, перестрахувальниками) інформації про укладені договори перестра­хування із страховиками (перестраховиками) нерезидентами до Держфінпослуг» (далі - Розпорядження Держфінпослуг № 914) [319].

Постанова КМУ № 124 в якості обов’язкових вимог до право­вого статусу нерезидента, у яких національні страховики/перестра- ховики мають намір перестраховувати ризики, та при недотриманні яких укладення договорів перестрахування не дозволяється, встанов­лює такі: законодавством країни, в якій зареєстрований нерезидент, передбачений державний нагляд за страховою і перестраховою діяль­ністю; нерезидент повинен провадити безперервну професійну діяль­ність не менше ніж три роки до дати укладення договору перестраху­вання; відсутні факти порушення нерезидентом законодавства про страхову і перестрахову діяльність та з питань запобігання і проти­дії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шля­хом, та боротьби з тероризмом країни його реєстрації. Слід зазначи­ти, що згідно з п. 6 Постанови № 124 саме страховики-резиденти (цеденти, перестрахувальники) несуть відповідальність за дотри­мання вказаних вимог при укладенні договорів перестрахування з нерезидентами. Що стосується державного нагляду за перестрахо­вою діяльністю, то він існує не у всіх країнах світу, як правило, у таких випадках держава виходить із того, що будь-яка форма державного нагляду обмежує розвиток підприємницької діяльності, якою власне є діяльність із перестрахування [469, с. 72]. Тенденції законодавства України про підприємництво також відбуваються у вказаному напрямі - напрямі дерегуляції, проте дерегуляція у сфері здійснення зовнішньоекономічних операцій із перестраху­вання у страховика/перестраховика - нерезидента, на наш погляд, не є доцільною.

Розпорядження Держфінпослуг № 2885 встановлює додаткові вимоги до нерезидентів у частині встановлення до них рейтингів фі­нансової надійності (стійкості). Ці рейтинги обумовлюють рівень платоспроможності нерезидентів і залежать від того, чи є країна не­резидента членом Єдиного економічного простору. Рівень рейтингу нерезидента встановлюється за відповідною шкалою однієї з чотирьох міжнародних рейтингових агенцій. При цьому в п. З Розпорядження Держфінпослуг № 2885 встановлено, що у разі, якщо страховики/ перестраховики - нерезиденти мають відповідну реєстрацію та/або місцезнаходження в офшорній зоні чи країні (на території), яке не бере участі у міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, рейтинг фінансової надійності (стійкості) таких нерезидентів вважається таким, що не відповідає вимогам законодавства. Як визначають аналітики, рейтинги при здійсненні зовнішньоекономічних операцій із перестрахування слід розглядати лише як допоміжний критерій для перестрахувальника при здійсненні вибору контрагента за договором перестрахування [469, с. 72]. До того ж як критику цього положення слід зазначити, що не існує єдиної методики визначення рейтингів фінансової надійності (стійкості) нерезидентів у тих рейтингових агенціях, перелік яких міс­титься у Розпорядженні Держфінпослуг № 2885, як наслідок, вказани­ми агенціями використовуються різні критерії (підходи визначення) платоспроможності для встановлення відповідного рейтингу.

Розпорядження Держфінпослуг № 914 затвердило порядок надання страховиками інформації про укладені договори перестра­хування із нерезидентами. Згідно з цим Розпорядженням резиденти у 10-денний строк після укладення договору перестрахування із не­резидентами подають до Держфінпослуг інформацію за встановле­ною формою як на паперових носіях, так і у вигляді електронних даних. У свою чергу, Розпорядження Держфінпослуг № 153 встано­влює порядок реєстрації договорів перестрахування, які укладені з нерезидентом шляхом подання заяви за встановленою формою та 3-х копій договору перестрахування (один із яких повинен бути за­свідчений нотаріально) протягом 15-ти днів із дня укладення дого­вору. При цьому за результатами розгляду Держфінпослуг поданих на реєстрацію документів договори перестрахування можуть бути зареєстровані або залишені без реєстрації. Таким чином, законода­вець вводить обов’язкову умову щодо інформування національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінан­сових послуг (далі - Держфінпослуг) про факт укладення договору перестрахування з нерезидентами та встановлює обов’язкову про­цедуру реєстрації таких договорів за встановленою процедурою. За свідченням практиків страхового/перестрахового ринку України, процедура попереднього інформування та реєстрації договорів пе­рестрахування в Держфінпослуг, укладених із нерезидентами, ус­кладнює та обтяжує процес здійснення зовнішньоекономічних опе­рацій, що негативно впливає на належне виконання зобов’язань за договорами перестрахування і, як наслідок, послаблює захист май­нових інтересів страхувальників.

Згідно з Розпорядженням Держфінпослуг № 153 договори перестрахування залишаються без реєстрації, зокрема у разі невід­повідності страховика/перестраховика - нерезидента вимогам, встановленим законодавством України. Окремо слід розглянути вимоги Розпорядження щодо невідповідності договорів перестраху­вання п. 8, яка є підставою для відмови у реєстрації договорів пере­страхування. Згідно з п. 8 договори перестрахування мають відпові­дати загальним вимогам до договорів, установленим Цивільним кодексом України, та/або вимогам до зовнішньоекономічних догово­рів (контрактів), з урахуванням установлених іншим законодавством особливостей, зокрема щодо: предмета договору перестрахування, розміру страхової суми за договором перестрахування, переліку страхових випадків, розміру перестрахових платежів і строків їх сплати, перестрахового тарифу, умов здійснення перестрахової ви­плати та причин відмови в перестраховій виплаті. Слід зазначити, що жоден законодавчий акт не містить вимог щодо договорів пере­страхування. Фактично йдеться про те, що підзаконний норматив­ний акт (Розпорядження № 153) встановлює обов’язкові (істотні) умови договору перестрахування. Це свідчить про вади законодав­чої техніки. ЦК України у ч. 1 ст. 987 встановлює, що за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, стра­хує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником, проте істотних умов дого­вору перестрахування не визначає. Аналіз наведених у Розпоряджен­ні № 153 обов’язкових умов, які повинні бути зазначені у договорах перестрахування, що фактично є істотними умовами вказаних до­говорів, не є предметом нашого дослідження і потребує окремого

ґрунтовного аналізу^Roman">[18]. Проте слід зауважити, що окремі умови, зок­рема, щодо предмета договору перестрахування, є малодослідже- ними в науці страхового права [423; 24, с. 141]. Саме тому, з огляду на відсутність законодавчого закріплення положень про предмет договору перестрахування, включення такої умови як обов’язкової і, як наслідок, інших, передбачених п. 8 Розпорядження № 153, в договір перестрахування, є вкрай необгрунтованим.

Слід наголосити, що основною метою введення вказаних обмежень і дискримінаційних положень щодо здійснення перестра- хової діяльності із страховиками/перестраховиками - нерезидента­ми була ідея зменшення кількості «схемного» перестрахування, пов’язаного з відтоком грошових коштів за кордон, реалізація якої, до речі, не принесла очікуваного ефекту. З огляду на це постають питання: 1) наскільки обґрунтованим було введення вказаних обме­жень до законодавства України; 2) чи не порушують вимоги чинного законодавства стосовно правового статусу страховиків/перестрахо- виків - нерезидентів принципу недискримінації, який є основопо­ложним при здійсненні будь-якої підприємницької діяльності на те­риторії України; 3) чи є введення цих обмежень по відношенню до іноземного суб’єкта господарювання пропорційним стосовно анало­гічних положень іноземного законодавства (зокрема ЄС) по відно­шенню до перестраховиків України, які здійснюють таку діяльність на території іноземних держав за договорам факультативного та/або облігаторного перестрахування за напрямом вхідного перестраху­вання; 4) чи відповідають вказані положення законодавства України про страхування загальним засадам законодавства про зовнішньо­економічну діяльність.

Як зазначалося вище аналіз законодавства доводить, що поді­бні законодавчі акти у сфері перестрахування приймаються у зв’язку з наявністю в ст. 12 Закону України «Про страхування» ч. 2, у якій зазначено, що перестрахування у страховика (перестраховика) - нерезидента здійснюється відповідно до вимог і в порядку, вста­новленому Кабінетом Міністрів України. Саме тому вважаємо за доцільне виключити вказану норму із ст. 12 Закону України «Про страхування».

З огляду на особливий суб’єктний склад правовідносин, що розглядаються, стає зрозумілим, що правовий режим здійснення такої діяльності врегульовується Законом України «Про зовнішньо­економічну діяльність» [337]. Закон України «Про страхування» як нормативний акт спеціальної дії більшості наведених обмежень не встановлює, ці обмеження існують на рівні підзаконного регулю­вання. Саме тому, з урахуванням положень про те, що господарська діяльність у перестрахуванні із страховиками/перестраховиками - нерезидентами є видом зовнішньоекономічної діяльності, при її здійсненні слід керуватися положеннями Закону України «Про зов­нішньоекономічну діяльність». Тому, на нашу думку, норми законо­давства про страхування не повинні входити у конфлікт із норами законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Наведене вище породжує питання: в чому полягає сутність перестрахування і перестрахової діяльності?

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про страхування» пере­страхування - страхування одним страховиком (цедентом, перестра­хувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страхови- ка/перестраховика резидента або нерезидента, який має статус стра­ховика або перестраховика, згідно із законодавством країни, в якій він зареєстрований.

Українське законодавство фактично визнає перестрахування частиною страхування. А тому, при регулюванні операцій з пере­страхування, найчастіше застосовуються загальні норми про страхування за окремими винятками. Не розрізняючи вказані ви­ди підприємницької діяльності, законодавець однаково підійшов до врегулювання порядку створення, в тому числі ліцензування, функціонування і припинення діяльності страхових і професійних перестрахових компаній, державного нагляду за страховою і пере­страховок» діяльністю, договорів страхування і перестрахування тощо. Слід наголосити, що перестрахування є похідним від страху­вання [147, с. 7], проте, на наш погляд, окремим та особливим видом підприємницької діяльності, що повинно віднайти своє закріплення в законодавстві. Підтвердженням наведеної тези слугує норма ст. 2 Закону України «Про страхування», згідно з якою предметом без­посередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Тобто законо­давець самостійно виводить перестрахування в окремий напрям діяльності, який не пов’язує із страхуванням.

Роль перестрахування важко переоцінити, з огляду на те, що воно є необхідною умовою забезпечення фінансової стабільності та нормальної діяльності страховика незалежно від розміру його ста­тутного капіталу і сформованих страхових резервів [486]. Такі опе­рації позитивно впливають на виконання страхових зобов’язань, прийнятих за договорами страхування, і слугують одним із факто­рів забезпечення належного захисту майнових інтересів страхува­льників [202, с. 8].

Отже, із викладеного випливає, що на законодавчому рівні існує гостра потреба у врегулюванні перестрахової діяльності та її відокремлення від страхової. На теперішній час законодавець має чітко окреслити місце та роль перестрахування з обов’язковим тео­ретичним обґрунтуванням усіх його елементів: порядку організації, здійснення та припинення діяльності перестрахових компаній, пра­вової природи відносин із перестрахування, особливостей порядку укладення договорів перестрахування та ін. Нормативні акти України на сьогодні не містять таких понять, як: перестрахова діяльність, пе- рестрахова компанія, договір перестрахування з урахуванням його господарсько-правової природи. Вважаємо, що законодавець має кардинально змінити свій підхід до правового регулювання пере­страхової діяльності. Для цього необхідно прийняти законодавчі акти, які були б присвячені виключно цьому виду підприємницької діяльності (наприклад, Закон України «Про перестрахову діяльність в Україні»),

Світовою практикою доведено, що для професійних пере- страховиків встановлюються підвищені вимоги до запасу плато­спроможності, більш високі кваліфікаційні вимоги для керівників перестрахових організацій (це пов’язується з тим, що діяльність із перестрахування є вузькопрофільною і передбачає необхідність для керівників мати спеціальні знання та стаж роботи у цій сфері, висо­ку відповідальність та кваліфікацію), відмінний державний нагляд порівняно з наглядом за страховою діяльністю. На основі досліджень європейської практики можна дійти висновку, що в ЄС страхування та перестрахування не ототожнюються [240].

Правове регулювання перестрахування в Європейському Со­юзі здійснюється з урахуванням Директиви Ради 64/225/ЄЕС від 25 лютого 1964 року щодо скасування обмежень на свободу здійс­нення підприємницької діяльності та свободу надання послуг у сфері перестрахування і ретроцесії таДирективи 2005/68/ЄС Європейсько­го парламенту та Ради від 16 листопада 2005 року щодо перестраху­вання та внесення змін до Директив Ради 73/239/ЄЕС, 92/49/ЄЕС та Директив 98/78/ЄС і 2002/83/ЄС. Директива Ради 64/225/ЄЕС ска­сувала обмеження на право свободи здійснення підприємницької діяльності та свободи надання послуг у сфері перестрахування, що пов’язані з місцезнаходженням перестраховика. Проте вона не ска­сувала обмежень, які пов’язані з певними неузгодженостями, що виникають між національними умовами держав-членів щодо нагляду за перестрахуванням. Така ситуація призвела до існування в рамках CC різних за рівнем нагляду перестрахових компаній, що створило об’єктивні перешкоди щодо визначення: типу перестрахових зо­бов’язань, визначення активів перестраховиків, вимог до маржі їх­ньої платоспроможності та ін. Саме це зумовило необхідність прийн­яття Директиви 2005/68/ЄС. Вказана Директива у ст. 1 визначила поняття перестрахування як діяльності, що полягає у прийнятті ри­зиків страховою компанією або іншою перестраховою компанією та встановлює такі обов’язкові умови для перестрахових компаній з метою проведення ними діяльності з перестрахування: обов’язкове отримання ліцензії на право здійснення операцій із перестрахування (ст. З Директиви);для започаткування діяльності та з метою отри­мання ліцензії надавати компетентним наглядовим органом держа­ви - члена місцезнаходження схему операцій, яка повинна містити такі елементи: перелік ризиків, які перестраховик має намір покри­вати; види перестрахування; основні принципи ретроцесії; умови стосовно мінімального гарантійного фонду; оцінку адміністративних затрат; додатково на перші три фінансові роки власної перестрахової діяльності перестраховик подає наглядовим органам держави - члена місцезнаходження бізнес-план, який має містити: оцінку управлінсь­ких видатків; розрахунок премій (вкладів, вимог); розрахунок маржі платоспроможності; бухгалтерський баланс; можливість оскарження рішення наглядових органів держав - членів місцезнаходження сто­совно відмови у видачі ліцензії; обов’язковість подання перестра- ховиками щорічної та періодичної фінансової і бухгалтерської звіт­ності до відповідних державних органів та відповідні статистичні дані до компетентних органів держав - членів місцезнаходження; забезпечити належний рівень (маржу) платоспроможності; забезпе­чити наявність гарантійного фонду, який не повинен бути меншим З 000 000 EUR (ст. 40 Директиви 2005/68/ЄС);у разі, якщо маржа платоспроможності стане нижчою мінімального розміру гарантій­ного фонду, надати наглядовим органом держави - члена місцезна­ходження план фінансового оздоровлення перестрахової компанії.

З огляду на той факт, що законодавство України за напрямом «фінансові послуги» (в тому числі страхування/перестрахування) є пріоритетною сферою адаптації законодавства до законодавства ЄС відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629-IV, слід звернути увагу на необхідність узгодження вказаних положень вітчизняного законо­давства з правом ЄС. При цьому слід наголосити на тому, що вто­ринне законодавство CC обмежень і дискримінаційних положень до страховиків/перестраховиків - нерезидентів, які здійснюють свою діяльність на території Європейської Спільноти, не встановлює.

Наведене вище доводить необхідність модернізації право­відносин у сфері перестрахової діяльності. Напрямами такої модер­нізації слід визнати такі: визначити поняття договору перестраху­вання та законодавчо його закріпити; внести зміни до ЦК України та ГК України, а саме: виключити ст. 987 «Договір перестрахуван­ня» ЦК України; §2, гл. 35 ГК України доповнити ст. 354-1 «Договір перестрахування» з огляду на господарсько-правову природу догово­рів перестрахування; сформулювати науково обґрунтовану дефініцію «перестрахова діяльність»; прийняти Закон України «Про перестра- хову діяльність в Україні», в якому закріпити поняття: «перестрахова діяльність», «перестрахова компанія», «договір перестрахування», та визначити: порядок організації, здійснення та припинення діяльності перестрахових компаній, правову природу відносин із перестраху­вання, особливості порядку укладення договорів перестрахування, істотні умови договору перестрахування, інше; внести зміни до чин­ного законодавства України шляхом виключення обмежень щодо здійснення перестрахової діяльності із страховиками/перестрахови- ками - нерезидентами; встановити для діяльності страховиків/ перестраховиків - нерезидентів та їх правового статусу на території України національний режим, що закріплено законодавством про зовнішньоекономічну діяльність та міжнародними договорами, ра­тифікованими Україною; гармонізувати законодавство України про перестрахову діяльність у частині перестрахування ризиків у стра- ховика/перестраховика - нерезидента до законодавства ЄС.

Окрім зазначених вище основних напрямів модернізації право­вого регулювання страхової діяльності Концепція повинна містити положення щодо оновлення страхового законодавства і в інших пріо­ритетних сферах страхової діяльності, про що було зазначено вище.

Медичне страхування має активно впроваджуватися в Україні з метою надання страхувальникам та застрахованим особам належного медичного обслуговування. Реалізація правовідносин із медичного страхування має на належному рівні захисти майнові інтереси:

- осіб, яким надається страховий захист у сфері господарю­вання з метою реалізації останніми своїх конституційних прав на медичну допомогу;

-              суб’єктів господарювання, які за допомогою медичного страхування зможуть скоротити свої витрати на відновлення здо­ров’я працівників та планувати їх на майбутнє;

-              держави, у якості додаткового ефективного джерела фі­нансування видатків у сфері охорони здоров’я, спрямованих на виявлення хвороб, збереження, зміцнення та відновлення здоров’я.

Метою медичного страхування є: встановлення гарантій що­до захисту прав громадян на отримання безоплатної медичної до­помоги на засадах соціальної рівності та доступності, незалежно від віку, статі, стану здоров’я за рахунок заздалегідь акумульованих коштів; створення умов для поліпшення та збереження здоров’я працівників; підвищення ефективності використання фінансових ресурсів, що спрямовуються на охорону здоров’я; посилення право­вої та економічної заінтересованості держави, підприємств, установ, організацій та населення в охороні здоров’я.

З урахуванням того, що розвиток страхової діяльності з ме­дичного страхування призведе до притоку інвестицій в охорону здоров’я і в цілому підвищить рівень медичного обслуговування населення, в першочерговому порядку слід:

-              розробити проект Закону України «Про медичне страху­вання», який враховував би проблеми як обов’язкового, так і добро­вільного медичного страхування;

-              надати податкові пільги суб’єктам господарювання, які страхують своїх співробітників у формі добровільного медичного страхування.

Розвиток страхування життя дозволить збільшити соціаль­ну захищеність населення і в перспективі допоможе зняти напруже­ність у галузі пенсійного забезпечення. Крім того, він надасть дос­туп до довгострокових інвестиційних ресурсів для розвитку національної економіки.

Фізичні особи є потенційними страхувальниками за всіма видами страхування життя. Роботодавці за відповідних законодавчих умов також можуть бути зацікавлені виступати в ролі страхувальни­ків у договорах страхування життя щодо страхування ризиків: на ви­падок смерті, додаткової пенсії та на дожиття своїх співробітників.

Для активного поширення цього виду страхування необхід­ною є зміна законодавчих підходів до правового регулювання вка­заного напряму страхової діяльності, яка має насамперед бути спрямована на:

-            створення оптимального режиму оподаткування, мотивую­чого фізичних осіб на страхування життя та юридичних осіб на здійснення страхування життя працівників;

-            створення законодавчих умов формування сучасного перелі­ку послуг зі страхування життя, у тому числі страхових продуктів, які надають страхувальникам можливість обирати і змінювати умови до­говору протягом терміну його дії з урахуванням економічної ситуації;

-            розширення спектра інструментів для інвестування резервів страховиків життя;

-            створення системи гарантій виконання страховими органі­заціями зобов’язань із довгострокового страхування життя.

Страхування відповідальності перевізника перед пасажи­рами на сьогодні передбачена тільки на окремих видах транспорту. Запровадження уніфікованого для всіх видів транспорту законодав­чого регулювання вказаного питання забезпечить належний захист інтересів пасажирів шляхом встановлення гарантованого відшкоду­вання шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та багажу при перевезен­ні, незалежно від виду транспорту та характеру перевезення.

Для досягнення цієї мети при розробці норм законопроекту необхідно:

-            передбачити для перевізників обов’язок страхування своєї відповідальності перед пасажирами з введенням заборони для перевіз­ників здійснювати свою діяльність без страхового захисту, а також адміністративну відповідальність за порушення цього обов’язку;

-            забезпечити належну фінансову стійкість страховиків, що займаються обов’язковим страхуванням відповідальності перевіз­ників за заподіяння шкоди пасажирам.

Страхування сільськогосподарських ризиків, у межах якого можна виокремити два аспекти: страхування з наданням державної підтримки; добровільне страхування ризиків сільськогосподарських товаровиробників. Перший блок правовідносин регулюється Законом України «Про особливості страхування сільськогосподарської про­дукції з державною підтримкою». Вказаний нормативний акт за­безпечує реалізацію правовідносин у сфері страхування сільсько­господарської продукції, що здійснюється з державною підтримкою, з метою захисту майнових інтересів сільськогосподарських товаро­виробників, і спрямований на забезпечення стабільності вироб­ництва в сільському господарстві.

Другий - спеціально не врегульований у чинному законодав­стві України, незважаючи на те, що є не менш важливим, особливо з урахуванням національних проектів, які зараз здійснює держава, в тому числі по лінії кредитування фермерських господарств.

З метою вирішення цих питань, на нашу думку, необхідно внести зміни та/або доповнення:

-у Закон України «Про фермерське господарство» [383] в частині визначення механізму використання субсидій усіх рівнів бюджету в сільськогосподарському страхуванні;

- у Закон України «Про страхування» в частині встановлення загальних засад та визначення особливостей сільськогосподарського страхування з державною підтримкою.

На нашу думку, правове регулювання вказаних напрямів страхової діяльності потребує негайного осучаснення з огляду на їх соціальну значущість для суспільства та той вплив, який вони спра­вляють на розвиток страхового ринку України в цілому. З огляду на викладене Концепція повинна припускати активну участь держави і страхового ринку в реалізації комплексу необхідних заходів щодо розвитку страхової діяльності в Україні. Реалізація Концепції має підвищити інтерес і активізувати роботу з розвитку видів страху­вання, що забезпечують страховим захистом інтереси в різних галу­зях економіки та сферах діяльності суб’єктів господарювання.

Багато завдань, визначених Концепцією з метою розвитку страхової діяльності, мають вирішуватися за допомогою вдоскона­лення законодавчих та інших нормативно-правових актів. Вирішен­ня перелічених вище завдань дасть змогу страховій галузі вийти на новий рівень розвитку, повніше задовольняти потреби страхового захисту споживачів страхових послуг та збільшити обсяг інвестицій до національної економіки України.