Історія становлення й розвиток правового регулюван­ня відносин у сфері виробництва виноградної продукції

Виноградарство має велике народногосподарське значення, особливо як сировинна база для виноробної й консервної про­мисловості, у зв'язку з чим воно вважається одним з важливих складників сільського господарства України.

Від стародавніх часів і до сьогодення культивуванню вино­граду приділялося дуже велике значення. Лікувальну його здат­ність у своїх працях описували ще Гіппократ і Пліній. У другій половині ХІХ ст. були науково обґрунтовані лікувальні власти­вості та способи оздоровлення свіжими ягодами й соком вино­граду — ампелотерапії (від гр. ampelos — виноград і therapeia — лікування).

Місцем виникнення першого культурного оброблення ви­ноградної лози є територія Закавказзя (сучасна Грузія й Вір­менія), де були знайдені найбільш ранні археологічні пам'ятки, що свідчать про виробництво виноградної продукції. Вито­ки ж розвитку правового регулювання виноградарства й ви­норобства сягають античної доби. Одним з письмових доказів цього служить згадка про це в найдавнішій пам'ятці права — Законах (Таблицях) царя Хаммурапі, який владарював у Ва- вилоні й об'єднаній Месопотамії в 1792—1750 рр. до н. е. [255, с. 15]. Після освоєння Близького Сходу й Персії виноградарство просувається на схід до Індії (V ст. до н. е.) й Китаю (ІІ ст. до н. е.). Розвиток торговельного мореплавства в античному Середзем­номор'ї сприяв поширенню цієї культури протягом декількох століть по всій Європі — в Італії, Греції, Болгарії та ін.

Виноградники Давньої Греції знаходилися в місцевостях, розташованих за умов, які є найкращими для виробництва ви­сокоякісного винограду.

Великий розмах освоєння європейських просторів цією куль­турою розпочинається в епоху римських завоювань. У І ст. н. е. виноградарство виникає в Галлії (Франція) в долині ріки Рона, у ІІ ст. — у Бургоні, у ІІІ ст. — в долині ріки Луара, в УІ ст. — у Шампані й Мозелі. У ІІІ ст. н. е. виноградники поширюються на береги ріки Рейн і на території сучасних Угорщини, Чехії, Словакії й Австрії.

Інтенсивність розвитку виноградарства й виноробства ви­кликала необхідність закріплення в законодавчому порядку правил торгівлі виноградною продукцією. Так, у Кодексі Юс- тиніана, опублікованому в 528 році н. е., якнайдокладніше вре­гульовані правовідносини щодо реалізації вина, що свідчить про значну роль виноградарства й виноробства в економіці Римської імперії. У Титулі І Книги 18 перелічено умови ви­знання дійсною угоди про купівлю-продаж вина: «... Що сто­сується зерна, вина, олії після того, як тільки досягнута зго­да про ціну, продаж розглядається як виконаний не інакше, як речі відміряні, відважені, відраховані.

Закріплення в законодавчому порядку відносин, які скла­даються в процесі виробництва й реалізації виноградної про­дукції, позитивно вплинуло на їх розвиток і розширення меж культивації винограду в європейський частині. Цьому посприя­ли зміни в суспільному устрої європейських країн, війни, під­корення однієї країни іншою, зміни релігії тощо.

У період Середньовіччя середземноморський регіон втрачає роль світового центру виноградарства й виноробства у зв'язку із завоюванням цієї території арабами-мусульманами і вста­новлення панування нової релігії — ісламу, яка забороняла виробництво і споживання вина. У Західній і Північній Єв­ропі поширення християнства після розпаду Римської імперії, навпаки, сприяло розвитку виноградарства. Власниками вино­градників поряд зі світськими феодалами стають численні мо­настирі й абатства, де вино набуває ритуального призначення.

У другій половині XVIII ст. в економіці господарств монас­тирських вотчин виноградарство посідало друге місце після тваринництва: доход від продажу виноробної продукції ста­новив 29,3 % [106, с.

У північних районах України витоки розвитку виноградарс­тва виходили з монастирів, зокрема, з Києво-Печерської лаври. Про поширення виноградарства в Києві свідчить те, що при ор­ганізації в 1666 р. палацового виноградного саду під Москвою (с. Пмайлово) зажадали «в Києві всяких чинів у людей і в мо­настирських садах набрати... винограду». Так, в с. Пмайлово було відправлено з Києва 20 кущів з корінням, а також садівник винограду Межигорського монастиря, старець Філарет, який став головним фахівцем ізмайлівського виноградного саду [260, с. 630]. Ытенсивно розвивалося виноградарство й за межа­ми Києва — у Лубнах, Чугуєві, Змійові, Пюмі, Путивлі та інших містах України.

Царський уряд сприяв розвитку виноградарства і вживав відповідні заходи щодо правового врегулювання цих відносин. Згідно з царським Указом від 2 жовтня 1663 р. в Чугуєві було за­сновано перший палацовий виноградник. Для його створення з Києва було привезено 2200 ліз. Загальна площа всього пала­цового виноградного господарства в Чугуєві за описом 1678 р. становила приблизно 3 десятини, а в 1684 р. її було доведено до 5,5 десятин. На відміну від Астрахані, де основна маса вино­градної продукції палацових садів ішла на перероблення у вино (Грамотою 1659 р. пропонувалось робити тільки церковне вино і відправляти його до Москви), у Чугуєві переробка винограду майже не практикувалась.

Поряд з палацовими виноградниками Астрахані й Чугуєва в 1666 р. у великому вотчинному господарстві, організованому царем Олексієм Михайловичем, у с. Ізмайлово під Москвою бу­ло створено 3-й палацовий виноградник.

У період з ХІІІ до кінця XVII ст. виноградарство досягло піку свого розвитку. Ареал оброблення винограду в Російській ім­перії характеризувався значною протяжністю — від Астрахані й Азова до Москви включно, куди входили такі пункти роз­витку виноградарства, як Ізюм, Чугуїв, Зміїв, Київ, Лубни, Пу­тивль, Тамбов, Царицин та ін. Культура винограду була на той час предметом постійної уваги царя, що свідчило про серйозні наміри російського уряду щодо інтенсивного її розвитку. Пів­денні порти Криму, особливо Солдайя (нині Судак) були цент­ром перетинання сухопутних і морських торговельних шляхів країн Далекого та Близького Сходу, Русі, Центральної Європи, Єгипту, Італії, Франції, доказом чого служать знайдені в селищі Парадиз (нині Новий Світ) руїни складів і магазинів широко ві­домого на той час торговища, де одним з пріоритетних товарів було вино.

Правові заходи, вжиті царським урядом, дали досить пози­тивні результати в піднятті виноградарства й виноробства Ук­раїні, подальший розвиток яких припинився через воєнні події. Російсько-турецькі війни 1711-1812 рр., приєднання Криму й лі­вобережної частини Молдавії до Росії призвели майже до пов­ної загибелі виноградників на їх територіях. Настав перелом­ний період у розвитку виноградарства цих регіонів. Росія була заінтерисована в розвитку цієї важливої галузі господарства, бо кількість районів зі сприятливими умовами для культури винограду була досить обмеженою (зауважимо, що райони Кав­казу й Середньої Азії наприкінці XVIII ст. не входили до складу Росії).

З приєднанням до Росії земель Новоросійського краю й Бес- сарабії уряд уживає активні заходи щодо розвитку виноградар­ства на цих територіях.

Наприкінці XVIII — на початку XIX століть території ліво­бережної частини Молдавії й Новоросійського краю на за­прошення російського уряду були заселені німецькими й бол­гарськими колоністами. Згідно з «Инструкціей для внутреняго роспорядка и управленія Новороссшсикихъ иностранныхъ ко­лоній» від 16 травня 1801 р. уряд зобов'язував нових іноземних колоністів розводити виноградні сади [78]. «Дополнением къ Инструкціи для внутреняго роспорядка и управленія Новорос- сшсикихъ иностранныхъ колоній» від 7 липня 1803 р. [62] було запропоновано роздавати через спеціальну контору кожному господарству 5-10 виноградних ліз для подальшого їх розве­дення. Також було встановлено відповідальність за ушкоджен­ня наданої виноградної лози у вигляді тілесного покарання.

Таким чином, надаючи колоністам допомогу й пільги, уряд царської Росії вимагав, «щоб вони переважно займались по­кращанням хліборобства, розведенням садів фруктових і ви­ноградних» [106, с. 11].

У 1802 р. Указом Царя Олександра I «Объ утверждении двух виноградных училищ» від 16 грудня 1802 р. були відкриті 2 учи­лища виноградарства й виноробства — Кизлярське й Судаць- ке [135]. А 23 січня 1826 р., відповідно до положення Комітету Миністрів «О продаже казенних садов в Бессарабии и о раздаче казенних земель желающим для разведения виноградников» [126], було схвалено проект графа Воронцова, Новоросійського гене­рал-губернатора, про відведення й надання в довічну власність вільних казенних земель у степу особам, які заклали на них виноградники, в розмірі не менше 1/4 десятини, якщо на такій ділянці буде не менше одного виноградного куща на кожний квадратний сажень. Особі, яка одержала землю під виноград­ник і дотримала встановлених умов, давали акт на вічне і спад­кове користування землею без будь-якої плати за неї. Втілення цих положень у життя, безперечно, позитивно вплинуло на роз­виток виноградарства в Україні.

Затвердження «Правил на роздачу земель, которые принад­лежат городам Новороссийского края и Бессарабской области, для разведения садов и виноградников» від 2 листопада 1842 р. [155], якими передбачався порядок одержання на праві влас­ності земельних ділянок, строки й порядок закладення на них садів та виноградників, також позитивно вплинуло на розви­ток виноградарства й виноробства південної частини Росії у XIX ст. Згідно з § 1 цих Правил уряд надавав міським думам і ратушам право відводити з вільних міських земель (з дозволу генерал-губернатора) в одні руки не більше десятини землі, стя­гуючи при видачі тимчасового посвідчення в заставу по 2 руб. за десятину.

Скасування кріпосного права й розвиток у Росії перших еле­ментів капіталістичних відносин послужили новим поштовхом до поширення виноградарства й виноробства. Значне поліпшен­ня транспортного сполучення в XIX ст. відіграло важливу роль у розширенні як внутрішніх, так і зовнішніх ринків збуту вино­градної продукції й у можливості безперешкодної торгівлі нею. До кінця XIX ст. Росія була повноправною учасницею конвен­цій, якими для неї встановлювався режим найбільшого спри­яння в торгівлі вином з усіма провідними державами світу.

У цей час інтенсивно розвиваються виноградарство й ви­норобна промисловість. Невеликі виноградарські й виноробні господарства об'єднуються й на їх базі створюються компанії, товариства та інші формування, мета яких — удосконалення прийомів агротехніки вирощування винограду, виробництва вина та його збуту, придбання необхідних матеріалів для ви­робництва виноградної продукції.

У грудні 1828 р. з ініціативи генерал-губернатора Новоросій­ського краю М. С. Воронцова було створено Товариство сіль­ського господарства Південної Росії, центром якого стала Одеса. Основним завданням Товариства було сприяння розвитку ви­ноградарства в Новоросійському краї. Поступово воно об'єд­нало кращих науковців Росії у цій сфері господарювання, які сприяли поширенню як наукових, так і практичних знань шляхом видання спеціальних газет, щомісячних листків, бюле­тенів тощо. Так, у 1842 р. було започатковано видання журналу «Записки Імператорського Товариства сільського господарства Південної Росії», в якому публікувалися законоположення й уря­дові розпорядження, наукові статті й посібники з питань вино­градарства та інших галузей сільського господарства. У 1898 р. при Товаристві було створено комітет виноградарства, призна­ченням якого стало «поширення знань про правильне ведення галузі, вироблення прийомів оброблення винограду для відпо­відних ґрунтів і клімату» [106, с. 40].

У 1895 р. було засновано Товариство на паях кримського ви­ноградарства, виноробства й виноторгівлі з комісійними збо­рами, прийомом винограду на зберігання та видачею позичок, мета діяльності якого — розширення культури кримських ви­ноградників, збільшення їх продуктивності, визначення правил купівлі-продажу вина, видача під нього позичок, налагоджен­ня комісійного посередництва між покупцями та продавцями та ін.

У 1896 р. виникає «Товариство виноградарів Південного бе­рега Криму», до завдань якого входила організація зберігання, витримки і збуту південнобережних вин та інших продуктів виноградарства й виноробства, поширення передових прийо­мів агротехніки й технологій у виноробстві.

У другій половині XIX ст. селянська реформа 1861 р. сприя­ла переходу великих поміщицьких господарств у власність підприємців-капіталістів. Слід зауважити, що до цієї реформи виноградарство розвивалось головним чином у господарствах поміщиків, колоністів, державних селян і монастирів. Із затвер­дженням «Положения о поземельном устройстве крестьянъ, водворяныхъ на помещечьихъ земляхъ въ губершяхъ: Велико- россійских, Новороссійских и Белорусских» від 19 лютого 1861 р., «Положения о поземельном устройстве крестьянъ, водворяныхъ на помещечьихъ земляхъ въ губершяхъ Малороссійских: Чер­ниговской, Полтавской и части Харьковской» від 19 лютого 1861 р., «Положения о поземельном устройстве крестьянъ, вод- воряныхъ на помещечьихъ земляхъ въ губершяхъ: Кіевской, Подольской и Волынской» від 19 лютого 1861 р., а також «Пра­вил о нарезке и отводе земель въ упраздняемом Новороссій- ском козачьем войске» від 3 грудня 1868 р. (приложение к ст. 14 «Положения объ упразднении Новороссійского казачьяго войс­ка» от 03.12.1968), селяни одержали наділи землі в постійне ко­ристування, а також можливість вирощувати не тільки одно­літні, а й багаторічні рослини, зокрема виноград [Див.: 151, 152, 153, 154].

З метою розвитку виноградарства в останній чверті ХІХ ст. урядом Росії встановлювались певні пільги. Так, відповідно до «Устава о питейном сборе» 1876 р. у виноробних губерніях на пільгових умовах здійснювався продаж виноградного вина. Виноробам дозволялось «без отримання особливого патенту продавати виноградне вино власного виробництва на ринках і торговельних пристанях з возів і човнів» (п. 316 Устава) [248].

Це стало значним поштовхом до вільного розвитку дрібних селянських виноградарських господарств, які після реформи 1861 р. охоплювали понад 60 % від усіх виноградних насаджень. Однак внаслідок характеру останньої селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздат­ності. У зв'язку з тяжким економічним становищем селяни- виноградарі, намагаючись забезпечити високий вихід продук­ції, не звертали уваги на її якість, тому більшість селянських виноградників не відповідали основним вимогам правильної організації й технології виноградарства, не кожен власник мав засоби промислового перероблення винограду й погрібне гос­подарство для зберігання продукції. Таким чином, низький рі­вень виробництва більшості таких господарств не забезпечував достатнього випуску високоякісної продукції.

У період 1904—1910 рр. значне дроблення господарств від­бувалося по всій Європі, що дуже ускладнювало розвиток ви­ноградарства. Крім того, дрібний власник постійно перебу­вав у прямій залежності від урожаю або неврожаю винограду, від зловмисних дій скупників і спекулянтів. Це значно впли­нуло на зародження в Україні кооперативних виноградарських товариств, вслід за аналогічним рухом у Заходній Європі. Деякі виноробні господарства, такі як «Масандра», перейшли до Уділь­них відомств (адміністративного органу, що керує маєтками, які належали членам царскої родини).

З метою об'єднання дрібних власників і промисловців, в краї­ні починають створюватися на пайових засадах товариства для спільних дій з виробництва тих чи інших товарів. Для під­тримання і розвитку їх діяльності урядом було дозволено ви­користовувати кредити, внаслідок чого почала розвиватись діяльність ощадно-позичкових товариств та інших спілок у цій сфері. Так, у 1894 р. було засновано «Товариство Кам'яної Балки» (Мелітопольський повіт Таврійської губернії), у 1985 р. в Ялті — «Російське товариство взаємного сприяння виноробам», голов­ною метою яких було розвиток садівництва, виноградарства та інших галузей сільського господарства.

Розвитку виноградарства й виноробства сприяла також акти­візація банківської діяльності. У 1894 р. Бессарабський і Хер­сонський земельні банки звертаються з клопотанням до Міні­стерства фінансів про дозвіл видавати довгострокові позички під виноградники. На нараді у Тифлісі, проведеній із цього питання Міністерством землеробства за участю Тифліського дворянського земельного банку 7 грудня 1894 р. було визначе­но, що виноградний сад — це майно, яке без будь-якого ризи­ку може гарантувати видану під нього довгострокову позичку, і встановлено наступні умови видачи кредитів під виноградні насадження:

1) оцінна вартість виноградників має бути визначена на під­ставі його прибутковості, 50 % якої повинні відраховуватись на його оброблення, інші 50 % складуть чистий доход;

2) отриманий у такий спосіб чистий доход у середньому за 10 років складе оцінну вартість виноградника;

3) згідно з вартістю виноградника повинна бути видана дов­гострокова позичка за умови, що вона не перевищуватиме по­ловини оцінної вартості;

4) для захисту банку, який видав під заставу виноградника довгострокову позичку, від можливих втрат і збитків слід нада­ти йому право вимагати дострокового погашення позички в тих випадках, коли власник виноградника через недбалий догляд знецінює наявні в заставі в банку насадження або у випадку поя­ви на останніх філоксери. У разі невиконання власником саду дострокового погашення банку надається право продати закла­дений сад з торгів. Якщо цієї суми виявиться недостатньо, кош­ти, яких бракує, відшкодовуються з іншого майна заставника.

Незважаючи на всі прийнятті урядом заходи щодо розвит­ку виноградарства, з кінця ХІХ ст. починається період тривалої кризи у виноградарській галузі й виноробній промисловості України. Серед чинників, які її зумовили, були: (1) підвищен­ня акцизного податку на спирт; (2) введення в 1896 р. державної монополії на горілчану торгівлю (від продажу горілки в Росії прибуток становив близько третини державних доходів [103, с. 209]), що викликало серйозні обмеження у збуті виноградно­го вина як у виноробних районах, так і за їх межами; (3) зрос­тання фальсифікації вин; (4) висока питома вага дрібних ви­ноградарських господарств, не здатних раціонально вести виробництво на науковій основі; (5) грабування дрібних вироб­ників скупниками виноградної продукції й доведення їх еконо­мічного становища до низького рівня. Дисить великого удару по виноградарству завдало зараження виноградників філоксе­рою, боротьба з якою на той час була практично неможлива.

Постійне збільшення орендної плати за експлуатацію земель під виноградні насадження також негативно вплинуло на роз­виток виноградарства. Плата за оренду землі встановлювалась на розсуд власника й не регламентувалась на законодавчому рівні. Так, орендодавці спочатку надавали виноградарям землю, яка більшою мірою була непридатна для вирощування земле­робських культур, в постійне користування. А після розведен­ня землекористувачами виноградних насаджень, які в 10-20 ра­зів перевищували вартість землі, власники, скориставшись не­значними порушеннями умов договору з боку виноградарів, змінювали порядок користування землею, переходячи до ук­ладання тимчасових контрактів. При цьому вони одержували можливість враховувати додатковий прибуток від новоукла- денних угод і включати його в орендну плату на новий строк. У результаті цього виноградарі ставилися в такі умови, за яких не в змозі були сплачувати орендну плату.

У досліджуваний період негативною рисою для значної кіль­кості господарств також виступає обмеження з боку держави вільного продажу вина, який було дозволено у 1893 р. відповід­но до ст. 406 «Устава об акцизних сбрах» [220]. За умовами мо­нополії торгівля виноградним вином дозволялася в містах і селах тільки при отриманні патенту на 3 роки за згодою ак­цизного управління. За таких підстав дрібні й навіть середні виноторговці, побоюючись відмови в одержанні патенту, при­пиняли закуповувати виноматеріали і вина для витримування й зберігання, скорочували обороти або зовсім ліквідовували виноробну справу.

Фальсифікація виноградних вин, яка в період розвитку ка­піталізму досягла колосальних розмірів (особливо наприкінці ХІХ — на початку XX ст.), стала займати не останнє місце серед чинників, що викликали кризу у виноградарської галузі Украї­ни. Значне скорочення площ виноградників у зв'язку з навалою філоксери й поширенням грибкових хвороб винограду при­звело до різних махінацій у виноробній промисловості, як-то: розведення водою, додавання в ординарні вина цукру, спирту, різних барвників і кислот. Однією з найважливіших причин ін­тенсивного поширення фальсифікації була відсутність належ­ного правового регулювання в цій сфері й безкарність винних осіб. «Найголовніше, що губить виноградарство й виноробство, — писав І. П. Гайдуков, — це відсутність закону, що карає за фаль­сифікацію виноградного вина» [48, с. 56].

Почали виникати торгові доми, які придбавали невеликі ви­ноградники в Криму, під Одесою та в інших виноробних регіо­нах, замовляли етикетки з видом ніби власних садів і кількома вигаданими медалями й розпочинали виробництво дешевого вина. Наприклад, з есенції, що вільно продавалася в аптеках, можна було зробити до 20 сортів «південнобережного вина», включаючи «Мадеру» й «Херес» [214, с. 96]. Основною сирови­ною для виробництва фальсифікованого вина служила безмит­но ввезена з Греції дешева коринка (дрібний висушений вино­град). Пізніше, починаючи з 1862 р., у деяких регіонах України євреям відповідно до статей 122 і 221 Статуту про акцизні збо­ри з дозволу місцевих муніципальних управлінь і відомств було дозволено безакцизне вироблення вина з родзинок для власно­го вживання під час релігійних обрядів. Таке фальсифіковане вино здобуло назву «Родзинкове». Товариства виноробів і садів­ників південної Росії одноголосно виступали за якнайшвидше вживання заходів проти фальсифікації виноградних вин.

З метою ліквідації такого становища урядом було прийнято розпорядження «О мерахъ къ ограниченію производства изюм­ного вина», затверджене 4 березня 1896 р., що встановлювало порядок виробництва, зберігання й випуску родзинкового вина [123]. Це стало важливим правовим заходом у боротьбі з фаль­сифікацією вин. Згідно із зазначеним розпорядженням, вироб­ництво родзинкового вина допускалося з особливого дозволу Міністра фінансів із встановленням максимальної міцності не більше 12 градусів без додавання спирту. Випуск і зберіган­ня його в місцях для продажу напоїв було дозволено тільки в скляному посуді з етикетками встановленого Міністерством фінансів кольору з чітким написом «Родзинкове вино». За пору­шення вищезгаданих правил винні зазнавали покарання за від­повідними статтями «Устава об акцизних сборах».

Досвід країн Західної Європи по боротьбі з фальсифікацією виноградних вин показав, що для запобігання останньої вкрай необхідним є розроблення і прийнятя спеціальних норматив­них актів й створення механізмів контролю за їх дотриманням. Приміром, ст. 1 французького «Закону 14 августа 1889 г., имею­щего целью указать потребителю природу продукта, идущаго въ употребленіе подъ именемъ вина и предотвратить обманы въ торговле имъ» прямо вказує: нікому не дозволяється від­правляти, продавити або випускати в продаж під назвою вина інший продукт, крім продукту бродіння свіжого винограду. А відповідно до «Закону 24 іюля 1894 г., относительно обмановъ, допускаемыхъ въ торговле винами (спиртованіе и разбавленіе водой)», розведення вина водою або спиртування вина, навіть якщо це відомо покупцеві, заборонено [75, с. 6, 11].

У Німеччині схема боротьби з фальсифікацією дала настіль­ки блискучі результати, що виявлення на ринку фальсифіко­ваного вина траплялося дуже рідко. Суть її полягала у наступ­ному. У всіх виноробних господарствах велися шнурові книги, у яких фіксувались відомості про надходження вин, адреси фірм та осіб, які купили вино. Такі ж книги велися винними торговельними підприємствами із вказівкою, звідки й у якій кількості придбані вина. Перевірка натуральності вин, що збе­рігаються в підвалах і на складах, здійснювалася особливою районною дегустаційною експертизою, причому походження підозрюваних вин установлювалося за книгами. Відібрані про­би аналізувалися в найближчих лабораторіях з дослідження харчових речовин [111, с. 388, 389].

Катастрофічне становище, що склося на російському рин­ку виноградного вина у зв'язку з його фальсифікацією, вима­гало вжиття негайних державних правових заходів, головним з яких і стало прийняття Закону «О виноградномъ вине», за­твердженого 24 квітня 1914 р. [117]. Це стало видатною подією в історії виноградарства й виноробства: вперше в офіційному виданні було визначено поняття виноградного вина, перелічені допущені й заборонені прийоми виноробства. Нагляд за ви­конанням Закону про вино у виноградарських районах було покладено на комітети виноградарства й виноробства, органі­зовані в 1910 р. й поповнені з 1914 р. представниками від місце­вої міської думи, виноробів, виноторговців, санітарних установ та хімічних лабораторій. Усі комітети виконували свої функції під керівництвом і спостереженням Центрального комітету з виноградарства й виноробства.

За короткий проміжок часу було видно, що прийняття Зако­ну «О виноградномъ вине» позитивно вплинуло на стан вино­градарства в Росії, зокрема зменьшилися випадки фальсифіка­ції вина та покращилася якість виноградної продукції. Однак подальші події в Російській імперії, пов'язані з першою світо­вою війною й революцією 1917 р., створили для галузі непере­борні труднощі, наслідком яких стало відчутне зменьшення площ виноградників (з 54 тыс. га у 1513 р. до 13 тыс. га у 1919 р.) [209,с. 111], зчерпання запасів виноградної продукції, знищення матеріально-технічної бази.

Перед радянською державою постали численні питання що­до відновлення й подальшого розвитку українського виногра­дарства. Багато питань вимагало правової регламентації: особ­ливості статусу земель, які знаходиться під виноградниками, специфіка оподаткування галузі, організація збуту продукції, її зберігання й технічне перероблення, кредитні відносини, роль кооперації в цій справі тощо — все вимагало оновлення і впорядкування. Першим кроком у правовому регулюванні відносин з виробництва виноградної продукції за період існу­вання СРСР стало прийняття Другим Всеросійським з'їздом Рад робочих, солдатських і селянських депутатів 26 жовтня 1917 р. Декрету «О земле», яким було конфісковано близько пів- мільйона гектарів садів і виноградників, що належали поміщи­кам, монастирям і церквам. Відповідно до п. 3 «Крестьянского наказа о земле», який додається до Декрету, земельні ділянки з висококультурними господарствами (сади, плантації, розсад­ники та ін.) були передані виключно в користування держави або громад — залежно від їх розміру та значення. Садибна місь­ка й сільська земля з домашніми садами й виноградниками за­лишалась у користуванні її власників та орендарів та не вклю­чалася до земельного фонду [119].

Декретом Ради Народних Комісарів УРСР «О виноградно- винном промысле и плодово-ягодном виноделии» від 26 липня 1921 р. було встановлено вжиття заходів щодо розведення дер­жавних виноградників і відновлення колишніх удільних і круп­них приватновласницьких господарств, організації виноград­них та плодових розплідників, відкриття в районах масового виробництва вина винокурней та підвалів [116]. Услід за цим Декретом у 1921—1922 рр. були обнародувані постанови й ін­струкції Наркомзему УРСР з питань організації виноробних підприємств, розвитку садівництва, виноградарства, розсад- ництва. Для кращого керівництва садівництвом й виноградар­ством при Наркомземі УРСР у 1921 р. організовано підвідділ спеціальних культур.

З метою підвищення розвитку виноградарства Рада Народ­них Комісарів УРСР прийняла постанову «Про заходи щодо піднесення й розвитку виноградарства на Україні» від 11 липня 1923 р. в якій установила:

1. Звільнити нові насадження виноградної лози від усіх видів податку на 5 років.

2. Звільнити у виноградних районах від промислового подат­ку трудових виноградарів, які продають вино власної продукції.

3. Зобов'язати держоргани, кооперативні установи й приват­них осіб, яким передано для господарського використування виноградники, піднести їх протягом осені 1923 р. і весни 1924 р. до належного культурного рівня згідно з особливою інструк­цією Наркомзему.

4. Визнати за потрібне організацію Держбанком цільових кредитів на короткочасове пільгове кредитування трудових ви­ноградарів для купівлі апаратів і матеріалів, потрібних для бо­ротьби зі шкідниками виноградників і під урожай трудових виноградників, на видатки у справі догляду за ними, і цільових кредитів на довгочасове кредитування для насадження нових виноградників.

5. Організувати мережу садиб виноградних саджанців для піль­гового постачання населення окоренілими чубуками [182].

Відповідно до декрету ВЦВК і РНК РСФСР «Об организации государственного виноградарства и виноделия РСФСР и союз­ных советских республиках» від 27 липня 1922 р. у межах ви­норобних регіонів на умовах кооперації й інтеграції діяльності виробничих структур і належного керування ними на комер­ційних засадах були створені виробничі об'єднання винороб­них господарств [132]. У відання цих об'єднань були передані державні виноградно-виноробні радянські господарства, дер­жавні винниці, виноградні винокурні й коньячні заводи з усім їх устаткуванням та інвентарем. До їх складу на добровільних засадах могли входити також кооперативні й приватні виног­радно-виноробні господарства. Так в Україні в 1922 р. на базі 8-ми радгоспів, що мали 280 га виноградних насаджень, було створено Укрсадвинтрест, який у 1935 р. налічував 68 радгоспів із загальною площею виноградників 3313,4 га [214, с. 117].

Визнаючи розвиток сільськогосподарської кооперації одним з найважливіших засобів підйому сільського господарства, ЦВК і РНК СРСР ухвалили 22 серпня 1924 р. постанову «О сельскохо­зяйственной кооперации» [130]. Відповідно до неї всім громадя­нам, які займаються сільським господарством або пов'язаними з ним промислами й мають право обирати до Рад, надавалося право створювати кооперативні об'єднання (товариства, артелі й комуни). Передбачалося, що кооперація, відзначає В. О. Ри- бінцев, повинна була охопити своєю діяльністю основи ви­робничих процесів і внести до маси кустарних карликових підприємств організаційний елемент об'єднаного, технічно ос­нащеного кооперативного виробництва [214, с. 120]. Як наслі­док, к 1924 р. сільськогосподарська кооперація України із за­гальної площі виноградників у 10 тис. десятин охопила до 30 % [23, с. 5].

Не менш важливе значення у розвитку виноградарства на­лежало створенню в 30-ті роки опорних пунктів, які займали­ся вивченням способів підготовки ґрунту під виноградники, районуванням сортименту їх насаджень і заснуванню розсад­ницьких господарств Укрсадвинтресту. Головною метою остан­ніх було забезпечення вітчизняного виноградарства власним першосортним посадковим матеріалом, бо до 1930 р. розвиток прищепленого виноградарства в Україні базувався в основ­ному на імпортному садивному матеріалі. Із цього приводу в Ювілейному збірнику, присвяченому 30-річчю роботи науко­во-дослідного Інституту виноградарства й виноробства імені В. Є. Таїрова, було зазначено: «Усупереч шкідницькій настанові про неможливість вирощування на Україні прищеплених ви­ноградних саджанців, Укрсадвинтрест розпочав організацію свого власного виробництва прищеплених саджанців, щоб припинити імпорт їх із-за кордону. Наполегливою роботою над організацією виробництва саджанців трест домігся того, що ми звільнилися від іноземної залежності в справі розвитку виноградництва в Україні» [99, с. 45-46].

У вищезазначений період значного поширення набув новий правовий спосіб державної заготівлі сільськогосподарських культур — контрактація. Вважаючи цей спосіб заготівлі досить прийнятним і до застосування його у сфері виноградарства й виноробства, починаючи з 1931 р. виноробним організаціям було дозволено укладати договори контрактації промислового винограду безпосередньо зі спілками колгоспно-кооперативної системи.

Для інтенсивнішого розвитку виноградарства й піднесення його врожайності постановою ЦВК і РНК СРСР від 30 квітня 1930 р. «О льготах по единому сельскохозяйственному налогу для колхозов, имеющих плодовые сады, виноградники и табач­ные плантации» колгоспам, які мають власні виноградники, було надано пільгу в розмірі 20 % від податку на плодоносні насадження та звільнено від податку площі виноградників, які були закладені знову, омолоджені або відремонтовані [122]. Та­кож прийнято низку постанов, спрямованих на розвиток галузі, серед яких: «О развитии садоводства и виноградарства в Крым­ской АССР» від 23 січня 1934 р., № 160; «О развитии садоводства и виноградарства в ЗСФСР» від 2 липня 1934 р., № 1557 [127; 128].

На виконання постанов Економради при РНК СРСР «О спе­циализации районов виноделия» від 29 січня 1939 р. і «О закла­дывании виноградников в колхозах СССР» від 16 листопада 1939 р. було проведено спеціалізацію районів виноробства від­повідно до сорторайонування виноградарства й затверджено план нових закладень виноградників у сировинних зонах вино­робної промисловості. Ці правові заходи мали важливе значен­ня для розвитку виноградарства на території України, що вхо­дила до складу СРСР. На цьому етапі урядом було проведено також інші значні правові й організаційні дії по збільшенню площ та ущільненню багаторічних насаджень, постачанню пло- довиноградних галузей засобами виробництва, забезпеченню кваліфікованими кадрами, розвитку науково-дослідницької ро­боти тощо, що в кінцевому результаті істотно вплинуло на під- нятя виноградарства в цілому.

Але Велика вітчизняна війна не тільки загальмувала роз­виток виноградарства союзних республік, а й відкинула його на десятки років назад. У період тимчасової окупації Україн­ської РСР фашистськими загарбниками найцінніші насад­ження були знищені або загинули. Повністю було зруйновано розсадницьку базу, що стало головною перешкодою на шляху їх відновлення й розвитку в перші післявоєнні роки.

Важливу роль у правовому регулюванні виноградарства Ук­раїни післявійськового періоду відіграла постанова РНК УРСР від 27 червня 1944 р. «Про відновлення й подальший розвиток виноградарства й виноробства Української РСР», у якій були визначені конкретні заходи й напрямки по відновленню та за­кладенню нових площ виноградників, організації нових вино­робних господарств.

Велике правове значення в розвитку виноградарства мала постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 червня 1956 р. «Об увеличении производства и заготовок плодов, ягод и ви­нограда», відповідно до якої були запропоновані конкретні за­ходи щодо забезпечення зростання плодовиноградної продукції [134]. Для підвищення матеріальної заінтересованості колгос­пів і колгоспників у збільшенні виробництва й продажу плодів, ягід і винограду було встановлено, що їх заготівля повинна здійснюватися за цінами, які складаються на колгоспних рин­ках у місцях заготівель і було введено контрактацію продукції з колгоспами, як за річними, так і за довгостроковими (на 2-3 ро­ки) договорами. Підприємствам та організаціям Міністерства промисловості продовольчих товарів СРСР та споживчої ко­операції було дозволено видавати колгоспам грошові аванси в розмірі 50 % від загальної вартості заготовлюваного виногра­ду та іншої продукції. Торговельні організації повинні були за­безпечити безперешкодний прийом плодів і винограду від кол­госпів безпосередньо в магазини й підприємства громадського харчування з оплатою їх за роздрібними цінами зі знижкою 12 %.

У результаті проведених організаційно-правових заходів стан виноградарської галузі на середину 60-х років суттєво покра­щився, про що доводять наступні показники: в 1956 р. посад­жено саджанців винограду понад 15 тис. га, навесні 1957 р. — 31,8 тис. га; загальна площа виноградних насаджень в Україні на 1 липня 1957 р. досягла 156,5 тис. га; обсяг заготівель вино­граду республіканською виноробною промисловістю в 1957 р. склав 104,3 тис. т (1950 р. — 32,7 тис. т). З розширенням сировин­ної бази інтенсивно розвивалася й виноробна промисловість Української РСР. З урахуванням виробленого вина в колгос­пах, на підприємствах місцевої промисловості, в промисловій й споживчій кооперації загальний випуск вина по Українській Республіці в 1956 р. склав 9,9 млн. дкл. [98, с. 43—46].

На червневому Пленумі ЦК КПРС 1958 р. було визнано не­обхідним проведення державних заготівель сільськогосподар­ських продуктів за певною формою, в порядку закупівель за єди­ними цінами, які були диференційовані відповідно до сільсько­господарських зон країни. Для розвитку ухваленого рішення Рада Міністрів СРСР прийняла спеціальну постанову «Об от­мене обязательных поставок и натуроплаты за работы МТС, о новом порядке, ценах и условиях заготовок сельскохозяй­ственных продуктов» від 30 червня 1958 р. [133], згідно з якою закупівлі винограду, зернових і кісточкових плодів належить здійснювати за цінами, затвердженими Радами Міністрів союз­них республік за зонами й сезонами заготівель у порядку, пе­редбаченому постановою Ради Міністрів СРСР «О порядке установления цен на промышленную и сельскохозяйственную продукцию и тарифов на перевозку и услуги» від 30 травня 1958 р., № 583 [124].

Ухвалені у 1958—1961 рр. правові й адміністративні рішення уряду започаткували у сфері відносин із заготівлі фруктів і ви­нограду перехід на договірну форму їх регулювання. У 1959 р. вперше було введено практику укладання між радгоспами й ок­ремими одержувачами договорів на поставку плодовиноград- ної продукції, що сприяло поліпщенню виробництва продукції як за кількісними, так і якісними показниках.

Таким чином, ця практика позначила собою перші кроки на шляху заміни адміністративно-правової форми регулюван­ня відносин по збуту радгоспами своєї продукції на цивільно- правову.

На цьому етапі найважливішими проблемами розвитку ви­ноградарства були концентрація виноградних насаджень і спе­ціалізація виноградних господарств. У 65 % господарств розмір виноградників не перевищував 50 га, а в 20 % становив менше 5 га. З метою вирішення цих питань Радою Міністрів Україн­ської РСР було прийнято Постанову «Про сортове районування винограду й спеціалізацію районів виноградарства й винороб­ства за областями Української РСР» від 8 січня 1969 р., згідно з якою було виділено 38 природно-виноградарських районів, визначено галузеву й внутрішньогалузеву спеціалізацію, а та­кож рекомендовано сортимент насаджень.

Найбільш доцільною й перспективною на той час формою організації господарств у галузі виноградарства було визнано агропромислові комплекси типу спеціалізованих виногра­дарсько-виноробних об'єднань і радгосп-заводів, основою ор­ганізації яких була раціональна концентрація і спеціалізація виноградарского виробництва, а також тісний організацій­но-технологічний взаємозв'язок між виробництвом і перероб­ленням винограду. Така організація виробництва сприяла вирі­шенню таких проблем, як поліпшення якості виноградної про­дукції, раціональне її використання, своєчасне забезпечення переробних підприємств високоякісною сировиною та ін. З ме­тою підвищення ефективності управління у виноградарсько- виноробній галузі на базі роз'єднаних до цього об'єднань «Укр- садвинтрест» (до якого належали виноградарські господарства) й «Укрвино» (якому підпорядковувались винзаводи) в 1972 р. було створено Головне Управління Ради міністрів УРСР із са­дівництва, виноградарства й виноробної промисловості (Голов- плодвинпром), до складу якого входили 326 радгосп-заводів і 120 промислових підприємств [49, с. 30], які до 1985 р. забезпе­чували 10-12 % бюджету України [90, с. 5].

До середини 80-х років завдяки державній підтримці й упо­рядкованому вертикальному управлінню виноградарство й ви­норобство перебували в стані активного розвитку. В Україні були створені всі передумови для виведення цих сфер госпо­дарювання на досить високі позиції у світі навіть порівняно з країнами розвиненого виноградарства й виноробства, якби не вплив деяких негативних чинників, яки починаючи з другої половини 80-х років фактично знищили цю галузь народного господарства. Серед них можна виокремити: правовий, органі­заційний, економічний, технічний і природно-кліматичний.

Розглянемо правовий чинник. Прийняття постанов ЦК КПРС «О мерах по преодолению пьянства и алкоголизма» від 7 травня 1985 р., Ради Міністрів СРСР «О мерах по преодолению пьян­ства и алкоголизма, искоренению самогоноварения» від 7 трав­ня 1985 р., указу Президії Верховної Ради СРСР «Об усилении борьбы с пьянством» від 16 травня 1985 р., а також указу Пре­зидії Верховної Ради Української РСР «Про заходи щодо поси­лення боротьби проти пияцтва й алкоголізму, викорінювання самогоноваріння» від 20 травня 1985 р. [71] спричинило най­більш відчутні втрати у галузі виноградарства й у всій вино­робній промисловості. Десятки виноробних заводов і цехів було перепрофільоване на виробництво безалкогольних на­поїв і продуктів харчування (до 1988 р. планувалось повністю припинити випуск виноградних вин). Як наслідок об'єм вироб­ництва виноградного вина з 63262 тис. дкл (у 1983 р.) знизився до 25837 тис. дкл. (у 1986 р.) [214, с. 148]. Негативно вплинула і відсутність спеціального законодавства з регулювання відно­сини у сфері виробництва виноградної продукції.

Організаційний чинник полягає у наявності на той час не­продуктивних праце- й енерговитрат, викликаних великою зрідженістю виноградників і недотриманням раціональності виноградного конвейєра, що спричиняло недоцільне витра­чання часу й матеріальних ресурсів та призводило до знач­них труднощів як під час збирання, так і під час перероблення винограду.

Економічним чинником відставання виноградарства висту­пала недосконалість наявного економічного механізму господа­рювання й економічних форм захисту власності.

Природно-кліматичним чинником були несприятливі по- годні умови протягом декількох років підряд, зараження круп­них масивів виноградників філоксерою та іншими шкідниками і хворобами.

Що стосується технічного чинника, треба визначити, що ка­тастрофічно бракувало належної матеріально-технічної бази, об'ємів виносховищ, а також ядохімікатів для боротьби зі шкід­никами, філоксерою та іншими хворобами.

У зв'язку з прийняттям вищезгаданого антиалкогольного указу 1985 р. було ліквідовано й Головплодвинпром. Підприєм­ства, що входили до його складу, відійшли до місцевих органів влади, які навіть не мали відповідних фахівців для кваліфіко­ваного управління, що, у свою чергу, викликало складнощі в ке­руванні такими галузями, як виноградарство та виноробство.

Для покращання становища занепалої виноградарської га­лузі Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову «Про заходи що­до раціонального використання винограду» від 8 серпня 1986 р., № 279, згідно з якою були встановлені планові норми для по­ставки винограду у свіжому вигляді до загальносоюзного фонду, для продажу населенню винограду у свіжому вигляді й для ви­користання винограду у виробництві харчової продукції в кож­ній виноградарській області, а також передбачено низку інших заходів стосовно виконання намічених планових завдань [183]. З метою зменшення негативних наслідків антиалкогольної кам­панії й ліквідації Головплодвинпрому були створені галузеві об'єднання «Укрвино» й «Укрплодрозсадник», які певною мірою стримували занепад галузей виноградарства й виноробства.

Проте здійснюваних заходів було явно недостатньо для за­побігання занепаду. В умовах економічної й політичної кризи серйозні помилки держави у стратегії розвитку виноградарства країни призвели до того, що на початку 90-х років в Україні сформувалася стійка тенденція до зменшення площ виноград­ників. Списувалось насаджень значно більше, ніж закладалось. Так, у середньому в 1984-1985 рр. на 1 га закладених виноград­ників припадало 0,1 га викорчовуваних, в 1986—1990 рр. пло­ща останніх уже досягла 2,1 га [49, с. 43]. Практично у всіх ви­ноградарських регіонах країни відбулась переорієнтація галузі з технічних сортів, що використовуються як сировина для ви­норобства, на столові, які задовольняють потребу населення у свіжому винограді. Це викликало стійкій занепад технічного виноградарства, погіршення сортової різноманітності та якості вітчизняного вина, наповнення внутрішнього ринку фаль­сифікатами, горілчаними виробами, дешевими саморобними й імпортними винами. За період 1985—1995 рр. загальна пло­ща виноградних насаджень в Україні скоротилася з 208,7 тис. га до 155 тис., серед яких площа молодих насаджень — з 74,5 тис. га до 17,3 тис. [49, с. 43]

Отже, для новоствореної незалежної України на порядку денному постали питання по відновленню втрачених у період антиалкогольної компанії виноградників, розширенню можли­востей поповнення амортизаційних фондів і джерел капіталов­кладень у виноградарство.

На першому етапі економічно не підготовлений і законо­давчо не забезпечений перехід України до ринкових відносин викликав значні труднощі в усіх галузях народного господар­ства, насамперед сільського. Введення вільних цін на всі види продукції призвело до їх диспаритету, порушення економіч­них зв'язків з Росією та іншими країнами в результаті розпаду СРСР, посилення інфляції, повне скасування субсидій з Держ­бюджету на засадження нових і реконструкцію амортизованих виноградників, на матеріально-технічне забезпечення цієї під- галузі галузі, а також економічна криза, що охопила весь госпо­дарський комплекс у цілому, були головними причинами кри­зового стану виноградарства.

З метою їх подолання Кабінетом Міністрів України було ухвалено декілька розпоряджень: «Про встановлення з 1 січня 1993 р. норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення виноградників» від 30 вересня 1992 р., № 638-р. [161], «Про дер­жавну підтримку розвитку садівництва, виноградарства, роз- садництва та виноробної промисловості на період до 2005 року» від 04 квітня 1994 р., № 220 [165] і «Про заходи щодо розвитку садівництва, виноградарства та виноробної промисловості» від 08 лютого 1996 р., №173 [184], якими визначено основні на­прями державної підтримки розвитку виноградарства, садів­ництва, розсадництва й виноробної промисловості на період до 2005 р.. Відповідно до цих нормативних актів передбачено: (а) виділення капітальних вкладень і бюджетних коштів на за­кладення багаторічних насаджень і будівництво об'єктів, важ­ливих для розвитку виноградарства; (б) встановлення норм амортизаційних відрахувань у розмірі 5 %; (в) пільгове оподат­кування земель, зайнятих молодими садами, виноградника­ми й розсадниками; (г) заходи по забезпеченню галузі новими комплексами машин та устаткування з урахуванням вимог На­ціональної програми виробництва технологічних комплексів машин і устаткування для сільського господарства, харчової й переробної промисловості, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 1992 р., № 536 [172]; (д) ство­рення плодових насаджень нового типу, виведення і впровад­ження високопродуктивних якісних сортів з підвищеною стій­кістю до морозів, хвороб, шкідників, а також розширення площ виноградників перш за все під технічними сортами та інші за­ходи економічного й технічного характеру.

Але, на жаль, ці положення були декларативними і втілено в життя було лише незначну їх частину, що призвело до того, що у 1997 р. врожайність винограду та його валових зборів у ці­лому в країні, знизились до мінімальної позначки, що дорівню­вала післяреволюційним і післявоєнним періодам.

З метою формування і здійснення єдиної державної політики в досліджуваній сфері, Указом Президента України «Про утво­рення Державного комітету України з питань садівництва, ви­ноградарства й виноробної промисловості» від 09 грудня 1994 р., № 748/9 на базі Республіканського об'єднання у справах садів­ництва, виноградарства та виноробства «Укрсадвинпром» ство­рено Державний комітет України з питань садівництва, вино­градарства й виноробної промисловості (Держсадвинпром) [206]. Серед основних завдань якого були координація й контроль за діяльністю підприємств, що займаються виробництвом садів­ничої, виноградарської, розсадницької й виноробної продукції, та надання їм державної допомоги.

Така єдина цілісна структура державного регулювання галу­зями виноградарства й виноробства існувала недовго. Указом Президента України «Про зміни в структурі центральних орга­нів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р., №1573/99, Держав­ний комітет з питань садівництва, виноградарства й виноробної промисловості було ліквідовано [187] та створено державний концерн «Укрсадвинпром», повноваження якого закріплюва­лись постановою Кабінета Міністрів України «Про утворення Українського державного концерну садівництва, виноградар­ства та виноробної промисловості» від 16 березня 2000 р., № 503 [207]. Відповідно до неї концерн «Укрсадвинпром» визначався як єдиний виробничо-господарський комплекс, об'єднуючий підприємства, установи й організації, які провадять діяльність, пов'язану з розсадництвом, садівництвом і виноградарством, з виготовленням виноробної продукції, консервуванням пло­дів, ягід і винограду, з науковим і сервісним обслуговуванням цієї сфери діяльності, а також тих, що мають спільні економічні й соціальні інтереси.

Отже, виноградарство залишилось без контролюючих, управ­лінських та підтримуючих функцій з боку єдиного спеціально уповноваженого органу державної влади. Відсутність держав­ного регулювання та відповідного контролюючого органу в ца­рині виробництва винограду та іншої виноградної продукції та надання цих повноважень різноманітним державним струк­турам вкрай негативно вплинуло на розвиток галузі. Як пока­зує світовий досвід, державне регулювання всього сільського господарства, у тому числі й виноградарства, повинно бути спеціально орієнтовано на захист його майнових інтересів, оскільки воно є галуззю з підвищеним господарським ризиком. Без створення такої системи підтримки сільське господарство не в змозі ефективно функціонувати. Ринкові механізми, відмі­чають правники-аграрії, недостатні для ефективного функціо­нування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту від мінливості і стихій ринку. Без цього сільське господарство не може обійтись через фактичну нерівність у взаємовідноси­нах з промисловими, фінансовими й торговельними партне­рами [4, с. 368]. Значною мірою на деградацію виноградарства вплинула й загальна криза на внутрішньому продовольчому ринку України, що стала наслідком непослідовних реформу­вань і невдалих структурних змін у державних органах влади.

Збільшення кількості приватних господарств із реформуван­ням аграрних і земельних відносин теж не сприяло розвитку виноградарства. «Протриматись на плаву» за існуючих на той

час умов можливо було лише займаючись виробництвом сіль­ськогосподарської продукції, яка є найбільш ліквідною і при­бутковою і з найменшим періодом обороту капіталу (такої, як зернові, соняшник тощо). Тому, необхідно було приймати невід­кладні заходи з боку держави щодо підтримки виноградарської галузі. Першим кроком з боку Верховної Ради України стало прийняття 9 квітня 1999 р. Закону України «Про збір на роз­виток виноградарства, садівництва й хмелярства» (№ 587-ХІ), відповідно до якого було встановлено надходження 1 % вируч­ки від реалізації спиртних напоїв на розвиток виноградарства [186]. Як покаже час, реалізація цього акту певною мірою до­поможе виноградарським господарствам, але ніяк не вплине на загальний розвиток виноградарства у зв'язку з недосконалим та складним механізмом розподілу коштів та фінансуванням в основному великих підприємств.

Початком чергового етапу розвитку правового регулюван­ня відносин з виробництва виноградної продукції у роки неза­лежності України стало прийняття Верховною Радою України Закону «Про виноград та виноградне вино» від 16 липня 2005 р., № 2662-ІУ, який на сьогодні є єдиним спеціальним норматив­ним актом щодо правової регламентації відносин у сфері ви­ноградарства й виноробства країни [160]. Основним недоліком цього нормативного акту є його спрямованість на правове ре­гулювання відносин у царині виноробства. Питання ж специ­фіки права власності на виноградні насадження та земельні ділянки під ними, особливостей їх надання, порядку обліку виноградників, поетапного визначення процесу вирощування винограду (як столового так і технічного), визначення суб'єктів виноградарства, їх правового статусу, механізми регулювання взаємовідносин між виноградарями та переробними підпри­ємствами, особливості інвестиційної діяльності у виноградар­стві та багато інших питань залишилися неврегульованими. Тому, можна впевнено говорити, що на сьогодні правове регла­ментування відносин з виробництва виноградної продукції не­достатньо забезпечено для їх належного функціонування й роз­витку, у зв'язку з чим конче необхідними й актуальними є роз­роблення і прийняття або окремого спеціального нормативно­го акта, який законодавчо визначить специфіку досліджуваних відносини або внести зміни до чинного Закону, усунувши існую­чи прогалини та регламентувавши відносини щодо виробни­цтва й реалізації винограду.

Необхідною умовою для розвитку виноградарства також є створення єдиної нерозгалуженої системи управління, подіб­ної до існуючої в інших країнах з розвиненими виноградар­ством і виноробством. Конкуренція повинна діяти у сфері ви­робництва, а не управління [49, с. 35]. Підкреслимо, що перші кроки в цьому напрямку вже зроблено. У 2009 р. при Міністер­стві аграрної політики України створено самостійний струк­турний підрозділ — Відділ розвитку садівництва, виноградар­ства й виноробства, основним завданням якого є розроблення й координація виконання програм розвитку садівництва, ви­ноградарства й виноробства. Указом Президента від 13 квітня 2011 р., № 459 було затверджено положення «Про Державну ін­спекцію сільського господарства України», відповідно до яко­го Держсільгоспінспекція є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у тому числі у частині дотримання правил виробництва виноробної продукції: за веденням виноградників та виробництвом ви­нограду, вина та інших продуктів виноробства, додержанням державних стандартів та вимог у виробництві, реалізації, екс­порті та імпорті товарної продукції в галузі виноградарства і виноробства [212]. Перед Держсільгоспінспекцією, яка створе­на замість Державної інспекції з виноробства й виноградарства (що передбачалась колись ст. 14 Закону України «Про виноград і виноградне вино»), поставлені завдання у виноградо-вино- робній сфері щодо контролю над всім процессом виробництва виноробної продукції, починаючи від вирощування саджанців, посадки і догляду за ними на винограднику, виробництва ви- номатеріалів на підприємствах первинного виноробства до без­посереднього виробництва вин, коньячних спиртів, бренді та інших алкогольних напоїв винорадного походження. Отже, якщо будуть втіленні у життя ці повноваження, то українсько­му виноградарству можна сподіватися на гарне майбутнє. Але, на сьогодні для їх реалізації поки що багато різноманітних пе­решкод, перш за все, відсутність досконалої законодавчої бази у підконтрольних сферах діяльності. А як можливо контролю­вати діяльність, яка не регламентована законодавством та від­сутні міри відповідальності за відповідні порушення?

З метою створення належних умов для виробництва виног­радної продукції в Україні та реалізації завдань, визначених у Галузевій програмі розвитку виноградарства й виноробства України на період до 2025 року, затвердженої Наказом Міні­стерства аграрної політики України та Української академії аграрних наук 21 липня 2008 р. [171], також враховуючи досвід країн з розвиненою законодавчою базою в галузі виноградар­ства, вимоги міжнародного законодавства у цій сфері й недолі­ки вітчизняного законодавства, ми пропонуємо наступну при- мірну структуру Закону України «Про виноградарство»:

1. Загальні положення:

— предмет, мета і сфера застосування даного Закону;

— визначення основних термінів (виноградарство, виногра­дарський район, виноградарське господарство, виноградний розплідник, виноградний садивний матеріал, матеріал для роз­множення винограду, виноградне насадження (виноградник), сорти винограду тощо).

2. Виноградарство:

— визначення ареалів (регіонів, районів, зон) вирощування винограду;

— порядок обліку виноградних насаджень;

— право власності на земельні ділянки, виділені під вино­градні насадження;

— поняття «виноградарське господарство» (як суб'єкта ви­ноградарства), його склад, класифікація за організаційною фор­мою, визначення його прав та обов'язків;

— виробництво й реалізація садивного матеріалу й матеріа­лу для розмноження винограду, контроль за їх якістю;

— порядок закладення виноградних насаджень;

— строки експлуатації, реконструкції, списання й викорчу­вання виноградників;

— охорона навколишнього середовища.

3. Договірні відносини:

— порядок та особливості укладання договорів на реаліза­цію виноградної продукції;

— відповідальність за порушення договірних відносин;

— порядок розрахунків за виноград, який використовується для промислового перероблення.

4. Державне управління й державна підтримка виноградар­ства.

5. Наукові дослідження у сфері виноградарства.

6. Регулювання інвестиційної й інноваційної діяльності у ви­ноградарстві.

7. Відповідальність у сфері порушення цього Закону.

Також, на сучасному етапі регулювання відносин у сфері виноградарства дуже гостро стоїть питання створення діючо­го кадастру виноградників України. Затверджений у 2010 році «Виноградний кадастр України» [46] не відображує сьогоден­ної реальної картини у галузі, а вказує на статистичні дан- ні за період з 1979 року по 2008 рік. Це повинен бути кадастр с постійно оновлюваною базою данних, яка містить інформа­цію про виноградні насадження та їх ідентифікацію на місце­вості (кількість кущів на поле, сорт, врожайність, застосування краплинного зрошування), детальну характеристику кількіс­них показників основних екологічних умов території (рельєфу, клімату, грунтів), суб'єктів господарювання у цій сфері, пас­портизацію виноградників, планово-картографічні матеріа­ли тощо. З врахуванням тільки такої інформації можна склас­ти об'єктивне уявлення про стан сировинної бази виноробної галузі України й приблизну кількість та якість виробленої продукції.

Після вступу України до СОТ та її інтеграції в зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, питання розвитку виногра­дарства постало дуже гостро. Якщо державою найближчим ча­сом не буде вжито необхідних економічних, правових та органі­заційних заходів по підтримці виноградарства, його належного законодавчого забезпечення і державного регулювання, то ви- ноградо-виноробна галузь може не витримати натиску інозем­них конкурентів, що призведе до її остаточного занепаду.

1.2.