2.7. Перспективи правового регулювання у сфері суспільних інформаційних відносин

Слід зазначити, що право, незважаючи на різноманіття його розуміння, сприймання та форм застосування являє собою достатньо жорстку систему регулювання суспільних відносин. Тому необхідно дати відповіді на питання: що, як і для чого треба регулювати, для чого необхідно здійснювати примус над поведінкою окремих особистостей та структур, встановлювати загальноприйняті правила відносин, вводити обмеження у житті соціуму та його членів? Адаптація регулятивних правових механізмів проходила до цього часу у рамках національної, окремої держави.

Включення правових механізмів у процеси інформатизації потребує більш докладнішого визначення самого цього поняття – «інформатизація». Без цього дуже складно виявити ознаки інформаційного суспільства і зрозуміти місце права у його становленні. У підрозділі 1.5 було вже наведено одне з визначень цього поняття. Р.Сасерінд у роботі «Майбутнє права. Погляд через розвиток інформаційних технологій» відмічає, що одне з перших визначень інформатизації було сформульовано С.Зубоффом у книзі «У століття інтелектуальної техніки» як «створення потоку інформації в автоматичному режимі» [291, р. 50]. Йдеться також про те, що інформатизація може розглядатися як забезпечення підвищення рівня здатності та підтримки експлуатаційного потенціалу і отримання вигоди (навіть якщо це не передбачається) виключно за рахунок застосування інформаційних технологій.

У Законі України «Концепція Національної програми інформатизації» наведена дефініція поняття «інформатизація»: «Інформатизація – це сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, побудованих на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки» [86]. Вважаємо за доцільне підкреслити ключові моменти цього визначення. По-перше, це процес не довільний, а той, що організується і керується. Важливо також і те, що це процес не тільки технічний та технологічний (виробничий і науковий), але і соціальний, який пов’язаний з включенням до нього усіх структур суспільства як організаторів цього процесу у самих різних ролях. Суб’єктами цього процесу є: організатори, що забезпечують необхідні види діяльності у даному процесі, користувачі (споживачі) інформаційного ресурсу. Таке визначення обумовлює ціль інформатизації, яка складається з двох аспектів: функціонального та нормативного. З одного боку, йдеться про задоволення інформаційних потреб усіх категорій суб’єктів, а з іншого – підкреслюється обов’язок створювати умови для реалізації прав цих суб’єктів, що установлюється законом. І нарешті, дана дефініція орієнтує на засоби, на джерело задоволення потреб суспільства та його структур. Зокрема, в ньому відбита проблема наявності «інформаційних ресурсів та інформаційних технологій», що спроможні задовольнити потреби суспільства.

Інформація, засоби зв’язку, науково-технічні розробки в цих галузях завжди привертали увагу правознавців [292, c. 56; 293; 294, c. 63-72; 295, 296]. Проблематика інформації пройшла довгий шлях включення до механізмів соціального і політичного життя. Універсальність, всеприсутність інформації у всіх галузях людських відносин робить достатньо складним класифікацію предметів правового регулювання. Відбувається або звуження сфери за рахунок внутрішньо - системних процесів в галузі інформатики (збір, обробка, передача і т. ін.), або таке розмиття предмета, що і приводить до втрати суті відносин. Очевидно лише одне, що ця сфера відносин потребує регулювання правовими засобами. Існують різні точки зору щодо галузей предметних відносин. Наприклад, В.А. Копилов у своїй роботі [292] подав п’ять предметних галузей правового регулювання: створення і поширення оперативної вихідної та похідної інформації; формування стаціонарних та тих, що тиражуються, інформаційних ресурсів і надання їх користувачу; реалізація права на інформацію в плані пошуку, отримання, передачі та споживання; створення та використання інформаційних систем та їх мереж на основі інформаційних технологій і засобів їх забезпечення; створення і використання засобів та механізмів інформаційної безпеки. На наш погляд, перевага запропонованої матриці відносин, що підлягають правовому регулюванню, полягає в узагальненні цільової функції права.

Слід зазначити також, що особливої уваги потребує вирішення проблеми впливу інформатизації на правову систему. Йдеться, насамперед, про створення центрів правової інформації, концепцію правової інформатизації, організацію ресурсу правової інформації у всіх гілках державної влади. На сьогодні постає завдання – удосконалити сам процес законотворення на основі новітніх методів збору та обробки інформації, що необхідно для підготовки закону та інших нормативно-правових актів. Отримання інформації – це лише одна сторона справи. Проблема полягає у створенні сталої легітимної основи самого процесу створення та введення у дію нормативного акту. Це безпосередньо пов’язано з необхідністю розробки закону про підготовку нормативних актів в України, який ввів би єдині правила на рівні закону, на основі яких тільки і можна здійснювати інформаційне забезпечення процесу нормотворення. Вважаємо за необхідне у зв’язку з цим звернути увагу на забезпечення легітимними засобами інформаційної функції права.

Безумовно, ці питання потребують спеціальних досліджень. Вважаємо за необхідне підкреслити, що право не може «триматися» лише за допомогою примусу. Вирішення завдань виховання правової свідомості як у тих, хто творить закон, так і у тих, хто його застосовує і виконує, і складає зміст інформаційної функції права та інформаційного управління в галузі права [297]. При цьому інформаційна функція права забезпечується не тільки прийомами юридичної техніки. Слід також вирішити питання щодо класифікації нормативних та ненормативних правових актів, систематизації, пошукових методів юридичної практики, правової наукової та навчальної літератури. Проте, питання про інформаційну функцію права в умовах формування інформаційного суспільства не обмежується вищесказаним. Вважаємо, що особливої уваги потребує правова інформація, до якої слід підходити не тільки з позицій офіційної інформації. Необхідно зазначити, що це одночасно і масив масової інформації з точки зору її споживання та використання.

Перехід людської цивілізації до етапу інформаційного суспільства (IС) потребує переосмислення, а у відповідних випадках і перегляду механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами й організаціями IС. Для ілюстрації такої необхідності достатньо звернутися до досвіду функціонування і розвитку глобальної інформаційно-телекому­ні­каційної мережі Internet. Як правило, проблема регулювання всього різноманіття суспільних відносин під час переходу до IС не обмежується тільки тими питаннями, що виникають і будуть виникати між користувачами Internet. Але саме такі, цілком реальні питання «мережного регулювання», що все загострюються, найбільше наочно, найбільше «рельєфно» демонструють, наскільки далеко може зайти перегляд непорушних, як вважається нині, «постулатів» правової теорії та практики, і наскільки незвичними можуть здаватися в майбутньому відповіді на питання, які перед нами ставить реальне життя в реальному суспільстві, що все більш одержує характеристики IС.

В історії людства за виникненням і переходом на певний рівень розвитку будь-якої нової сфери діяльності завжди наступав слідом і процес вироблення (узгодження, прийняття) правил поведінки, що характерні саме для такої сфери діяльності. Ці правила не обов\'язково носили юридичний характер (тобто забезпечувалися державним примусом) або, принаймні, не одержували його з самого початку. Правовому регулюванню найчастіше передували звичаї, традиції ділового обороту, норми морального характеру, корпоративні правила. Технології, що забезпечують рух до інформаційного суспільства, підтвердили, що такими регулюючими нормами можуть бути і правила організаційно-технічного характеру (технічні протоколи передачі даних і всякого роду процедури, що узгоджені і застосовувані організаціями, які працюють у відповідних галузях). Такі правила технічного характеру застосовуються не тільки разом із відповідними юридичними нормами, але дуже часто (у відсутності розробленої нормативної бази) – і замість них. При цьому в розглянутій нами мережі Internet застосування організаційно-техніч­них норм характеризується надзвичайно високим, майже абсолютним рівнем ефективності.

Справді, виконання юридичних норм обумовлено численними чинниками, в тому числі суб\'єктивного характеру. Наприклад, дотримання юридичної заборони забезпечується, серед інших засобів, можливістю кримінального (або іншого) переслідування та покарання. Практика свідчить про те, як часто такі заборони обминаються або прямо порушуються, незважаючи на можливі санкції. У випадку ж неналежного дотримання організаційно-технічних норм стає неможливим досягнення тієї мети, заради якої такі норми були розроблені. Надання послуг зв\'язку без відповідної ліцензії (в порушення закону) само по собі може і не спричинити несприятливих наслідків (до першого візиту представника контролюючих інстанцій), але використання неналежних приладів або програмного забезпечення у разі спроби зв\'язатися з вузлом Internet - провайдера робить бажане з\'єднання неможливим, незалежно від наявності або відсутності на цей рахунок будь-яких законодавчих актів. Цей приклад підтверджує, що юридичні методи регулювання не завжди є не тільки єдино можливими, але й навіть більш ефективними, оптимальними для застосування. Проте, у великій кількості випадків відсутність розроблених ефективних норм юридичного характеру може мати негативний, гальмуючий ефект, у тому числі і під час розгляду тих або інших аспектів технологічного процесу. Що стосується питань розвитку інформаційного суспільства, то однією з таких проблем, що неможливо розв\'язати без старанно розробленої юридичної бази, є, зокрема, проблема майнових і виключних прав. Чи є інформація об\'єктом права власності? Чи може вона бути об\'єктом протиправних посягань, а отже, хто і як повинен здійснювати її охорону? Ким і на яких умовах повинен установлюватися режим її створення, поширення, копіювання, захисту? Чи може інформація розглядатися як об\'єкт права поза залежністю від матеріального носія, що її містить? Чи можна розглядати інформацію як товар? Проведений нами аналіз[3, c. 270-273] нормативно-правової бази України [1, 11, 149, 150, 252, 298] вже зараз дозволяє одержати відповіді на деякі з поставлених вище питань.

Вважається, що найбільш важливим сьогодні є створення діючих механізмів реалізації всіх цих законів, тобто не тільки одержання відповідей на запитання «що?», «хто?», але і «як?», тобто як зробити перетворення цих законів у життя більш ефективним? Одержання відповідей на всі ці запитання (а це, безумовно, повинно стати предметом теоретико-правового дослідження) уже зараз допомогло б зняти невизначеність у багатьох практичних ситуаціях, зокрема, що зустрічаються під час роботи в Internet. Хто є «власником» Internet-сторінки? Хто і як повинен відповідати за її зміст і відновлення? Які обмеження повинні застосовуватися при копіюванні інформації, що отримана з мережі, наприклад, шляхом її запису до пам\'яті свого комп\'ютеру? На ці та багато інших питань неможливо відповісти на підставі тільки лише наявних у законодавстві правових інститутів і методів правового регулювання, що звичайно застосовуються.

Очевидно, вихід у визначенні правового режиму інформаційних відносин може полягати, серед іншого, у розробці цілком нових правових інститутів та механізмів, що повинні враховувати як попередній досвід розробки теоретичних правових понять, так і специфіку регульованої сфери (інформаційної), яка багато в чому не має аналогів у законодавчому закріпленні відповідних відносин. При цьому слід враховувати і той факт, що рівень розвиненості суспільних відносин в інформаційній сфері суттєво відрізняється в залежності від конкретної країни. По-різному регулюються подібні відносини в рамках різноманітних національних правових систем. Однак й самі національні правові системи, які відносно залежні одна від одної, поки не можуть забезпечити ефективність регулятивного впливу на процеси в інформаційній сфері через високий ступінь «інтернаціоналізації» відповідних відносин. Дійсно, приклад мережі Internet показує, що процес інформаційної взаємодії через глобальні мережі є позанаціональним і «екстериторіальним» по своїй суті. Ніколи не існувало державних кордонів, наприклад, для обміну результатами наукової та художньої творчості. Зараз доступ до засобів подібного глобального обміну можливий для кожного, незалежно від його національності та фізичного місцезнаходження.

Таким чином, уже на сьогодні події в мережному просторі відбуваються одночасно «всюди». Інформацію неможливо «замкнути» у національних кордонах, а використання Internet-технологій дозволяє робити обмін інформацією в найкоротший час і незалежно від географічних кордонів та відстаней. Тому дуже багато норм і правил, що регламентують обмежувальний порядок використання тієї або іншої інформації (наприклад, що захищають конфіденційні відомості або охороняють авторські права), в умовах Internet просто втрачають сенс. Однак не тому, що вони перестають діяти або неможливо примусити їх до дотримання методами державного контролю, а тому, що витрати на такий контроль і таке примушення просто несумірні з масштабом тих цілей (цілком рядових, повсякденних – на рівні побутового сприйняття), що можуть бути досягнуті. Отже, тотальний контроль за тим, що відбувається у мережі, хоча в принципі і можливий, але практично виключений у силу технологічних і фінансових обмежень. Безумовно, потрібний інший підхід, коли йдеться про інформаційну безпеку держави і про її суверенітет. У цьому випадку, як відомо, ціль виправдовує засоби.

Таким чином, правові механізми (що забезпечені державним примусом) в умовах інформаційного суспільства перестають бути переважною формою регуляції соціальних процесів. До того ж цілком немає потреби, щоб правове регулювання «втручалося» би в ті сфери життя інформаційного суспільства, де його застосування було б малоефективним. Специфіка створення і застосування організаційно-технічних норм має великий дисциплінуючий, організуючий вплив, що постійно розширюється. Абсолютна більшість користувачів мережі додержуються них, без будь-якого владного впливу з боку будь-яких державних структур. Очевидно, що норми і правила поведінки, які складаються в результаті саморегулювання «інформаційних суспільств», можна критикувати або розхвалювати, уточнювати або узагальнювати, можна додати їм юридичної сили (наприклад, як джерела правового звичаю під час розгляду суперечних ситуацій), але було б абсурдним намагатися на державному рівні «відміняти» або заміняти їх на інші, заздалегідь розроблені нормативні акти. Оскільки для правового регулювання однією з найважливіших характеристик є ефективність впливу на суспільні відносини, що регулюються, слід досить уважно й обачно оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичних механізмів управління.

Вважаємо за доцільне зробити таке зауваження. На шляху формування та розвитку інформаційного суспільства формується й висока інформаційно-правова культура громадян. «Правова культура, – вважає відомий російський вчений-юрист С.С. Алексєєв, – це загальний стан законодавства, роботи судів, інших правоохоронних органів, правосвідомості всього населення країни, що відбиває рівень розвитку права і правосвідомості, їх місце в житті суспільства, засвоєння правових цінностей, їх реалізацію на практиці, здійснення вимог верховенства права». Одним із показників правової культури є правова вихованість кожного громадянина, тобто «належний, вищий рівень правосвідомості, що виявляється не тільки в законослухняності, але й у правовій активності, в повному та ефективному використанні правових засобів у практичній діяльності, у прагненні в будь-якій справі затвердити правові початки як вищі цінності цивілізації» [260, с.95]. Він також підкреслює, що головне в правовій культурі – високе місце права в житті суспільства, здійснення його верховенства та відповідне цьому становище справ у всім «юридичнім господарстві» країни. Чим більше відповідають позитивні права природному праву, правовим цінностям та ідеалам, тим вище правова культура в суспільстві. Необхідно в поточний момент змінити самий кут зору на право: право не зводиться до актів, що виступають як знаряддя державної влади, «право – самостійний високозначущий феномен цивілізації та культури». Правові механізми є конструктивними, тому що вони покликані оптимально регулювати суспільні відносини в умовах демократії – народовладдя, економічної свободи, свободи особи.

Таким чином, «право покликане стати свого роду стрижнем подальшого розвитку суспільства» [260, с.66]. У зв\'язку з цим, рухаючись до інформаційного суспільства (однією з характеристик якого є висока інформаційно-правова культура громадян), суспільство, його громадяни, держава повинні забезпечувати правовий «запас», правовий потенціал суспільства та держави, оскільки саме «право здатне бути носієм і гарантом природжених природних прав і свобод людини, дати гарантований простір вільному розвитку індивідуальності, розкріпаченню автономної особистості», здатне «стримати» негативні сторони державної влади [260, с.66]. І на цьому, перехідному етапі, принцип права, на наш погляд, повинен домінувати. Сьогодні, на жаль, ще не сформувалася концепція правової інформатизації України як складової Національної програми інформатизації, тому ми маємо власне бачення вирішення цієї важливої проблеми. Це питання розглянемо окремо, наприклад, у разі висвітлення правової інформатизації ОВС України як нерозривної частини загальної правової інформатизації України.

Вищезгадане, безумовно, не означає, що розвиток інформаційного суспільства «за визначенням» не потребує правового забезпечення характерних для нього суспільних відносин, або те, що таке регулювання буде засновано винятково на будь-яких, досі невідомих правових принципах. Ми вже відзначали, що різноманіття і різнорідність відносин між суб\'єктами, що залучені у формування і розвиток інформаційного суспільства, диктує велику кількість підходів до створення тих або інших нормативних механізмів регулювання. Деякі правові інститути і методи повинні бути адаптовані до специфіки регульованих відносин. Деякі правові явища, дійсно, тільки позначаються (наприклад, однозначно просліджується такий напрямок розвитку правового регулювання відносин в інформаційній сфері, як прагнення до «глобалізації», інтернаціоналізації процесу створення відповідного нормативного регулювання). Але і традиційні правові інститути не втратять свого значення в упорядкуванні тих або інших процесів розвитку інформаційного суспільства. Інша справа, що застосовуватися вони будуть найчастіше до цілком нових видів відносин, і це, безумовно, буде супроводжуватися деякою затримкою в «освоєнні» відповідної юридичної техніки і конкретних механізмів правозастосування. В такій ситуації державі на етапі входження до інформаційного суспільства необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, постаратися скоординувати дії різноманітних суб\'єктів суспільства, що зацікавлені у його розвитку.

Обговорення проблеми правового мережного регулювання ще раз підтверджує те, що сьогодні перед Україною цілком конкретно постає проблема реального включення національних інформаційних та телекомунікаційних мереж до глобальної телекомунікаційної мережі Internet. Суть проблеми полягає в необхідності дотримання інтересів України у разі міжнародного інформаційного обміну та забезпечення захисту прав і свобод українських громадян. Очевидно, що цілком необхідна активна участь України в проектах розвитку світових інформаційних мереж, поступове входження України до міжнародних мереж відповідно до дійсних потреб та економічних і технологічних можливостей, забезпечення необхідного рівня інформаційного захисту під час підключення до міжнародних мереж [3, с. 278-282].

Удосконалювання єдиного інформаційного простору як об’єкта державного управління НІС тісно пов\'язано з реалізацією державної інформаційної політики, зокрема із заходами щодо забезпечення інформаційної безпеки. Держава повинна мати гнучку, мобільну та ефективну систему інформаційної безпеки, яка спроможна швидко реагувати на загрози, що з\'являються, та нові умови діяльності. Для цього, насамперед, необхідна організація постійного відстеження ситуації в сферах, де можуть виникнути загрози інформаційної безпеки, і перманентна перевірка можливостей існуючих систем забезпечення інформаційної безпеки щодо усунення реальних і потенційних загроз. Необхідно також узгодити нормативно-правову базу розвитку єдиного інформаційного простору і забезпечення інформаційної безпеки, в першу чергу щодо інтегрування України у міжнародні телекомунікаційні мережі, створення технічних засобів забезпечення інформаційної безпеки, закупівель зарубіжних програмно-технічних і телекомунікаційних засобів та їх використання в стратегічно важливих сферах.

Таким чином, розвиток і глобалізація відкритих комп\'ютерних і телекомунікаційних мереж, швидке зростання світового ринку обчислювальної техніки, інформаційних технологій, продуктів та послуг, формування міжнародного інформаційного простору створюють передумови для руйнування традиційних механізмів забезпечення геополітичної цілісності держави, серйозно впливають на ряд елементів державності і національні правові системи. Поступово зростає значення міжнародно-правових механізмів, підвищується роль морального компоненту в регулюванні інформаційних відносин в суспільстві. Слід також зауважити, що вирішення численних проблем сучасного етапу розвитку інформаційних відносин, які привертають увагу вітчизняних і зарубіжних законодавців, було б мало продуктивним в умовах відсутності більш-менш конкретного плану правової роботи над їх подоланням.

Необхідно об\'єднати зусилля широкої громадськості, юристів-професіоналів, державних органів, ділового світу для вирішення винятково важливого в даний час для України завдання – ефективного функціонування та розвитку її інформаційного простору. Державна інформаційна політика, яка повинна адекватно і динамічно відображати весь комплекс інтересів та пріоритетів суспільства в інформаційній сфері, що змінюються в процесі його життєдіяльності, – на сьогодні повинна бути однією з основних складових державної політики, яка багато в чому визначає темпи і рівень його розвитку, а також право займати гідне місце у світовому співтоваристві. Вважаємо, що у перспективі саме державна інформаційна політика буде визначати стратегічний курс держави – створення багатополярного світу у Європі з урахуванням національних інтересів.

* * *

1. Запропоновано розглядати єдиний інформаційний простір як об’єкт державного управління НІС. За допомогою організаційно-структурного та функціонального підходів визначено та досліджено певні структурні елементи об`єкта державного управління. Акцентована увага на провідних структурних одиницях єдиного інформаційного простору – національних інформаційних ресурсах та інформаційно-телекомунікаційній інфраструктурі.

2. Обґрунтовано організаційно-правові заходи щодо удосконалювання єдиного інформаційного простору, які зорієнтовані на комплексне удосконалювання структурних елементів об’єкта державного управління. Розроблені пропозиції щодо проекту Закону України «Про телекомунікації» [3, с. 160-168].

3. Доведено, що розвиток найменш політизованої складової - європейського інформаційного простору, до якого інтегрується національний інформаційний простір, сприяє вирішенню складної міжнародної проблеми загальноєвропейської інтеграції. Наголошено на зростанні ролі міжнародних державних інформаційних проектів та спільних комерційних підприємств. Одним із дієвих механізмів щодо подолання існуючих недоліків на шляху формування та розвитку єдиного інформаційного простору України є Програма інтеграції України до Європейського Союзу.

4. Проведено аналіз структури органів державної влади, які здійснюють управління інформаційною сферою на сучасному етапі, розкрито їх завдання, функції та нормативно-правова база діяльності. Визначено, що суб’єктами управління інформаційною сферою постають лише органи виконавчої влади, що відповідає вузькому тлумаченню державного управління [3, с. 125-160].

5. Запропоновано для прискорення процесу еволюціонування сучасної української держави до інформаційної залучати усю систему органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових) до узгодженої комплексної діяльності у інформаційній сфері (широке тлумачення державного управління), формувати відповідні підсистеми з урахуванням прямих та зворотних зв’язків.

6. Визначені завдання, функції, підсистем державних органів управління НІС, вказана їх структура, проаналізований адміністративно-правовий статус їх складових елементів. Зазначено, що у зв’язку з тенденцією трансформації української держави у інформаційну має зростати кількість складових системи державних органів управління НІС з одночасним коригуванням не лише форми, але й змістовності діяльності. Інтегруючим елементом системи державних органів управління НІС має і надалі залишатися Президент України [3, с. 143, 144].

7. Запропоновано для удосконалювання суб’єкта державного управління НІС використовувати нову організаційно-управлінську технологію, яка зорієнтована на комплексне удосконалювання системи державних органів управління НІС та інформаційних технологій, що «вбудовуються « у соціальне середовище.

8. Доведено, що існують механізми, які «переломлюють» сукупність суспільних відносин в інформаційні впливи на індивіда (людина, колектив, установа) в процесі вироблення управлінських рішень. В рамках системи державного управління НІС вони координуються базовим інформаційним механізмом. Проаналізовані певні типи механізмів управління, найважливіші аспекти дії базового інформаційного механізму. [3, с. 41-52; 184].

9. Обґрунтовано, що для виявлення та узгодження механізмів внутрішньої взаємодії різноманітних структур об’єкта державного управління – єдиного інформаційного простору та складових суб’єкта державного управління НІС необхідно зорієнтувати систему державного управління НІС на метауправління, тобто управління системою державного управління НІС. Сприятиме цьому має метаінформація, яка формується в базовому інформаційному механізмі [184].

10. Наведено визначення поняття інформаційних відносин між об’єктом та суб’єктом державного управління НІС, необхідність розгляду яких обумовлюється тим, що під час становлення та розвитку інформаційного суспільства управлінські відносини у вузькому розумінні перетворюються в інформаційні відносини у їх широкому тлумаченні.

11. Запропоновано підхід, що пов’язаний із системним поглядом на правове регулювання інформаційних відносин, для дослідження яких розглянуто стандартний цикл руху інформації у вигляді найпростішої формули: виробництво – розповсюдження – споживання. Проаналізована класифікація правових моделей регулювання інформаційних засобів розповсюдження інформації, що сприятиме ідентифікації прогалин українського інформаційного законодавства [3, c. 213-222].

12. Маючи на увазі, що удосконалювання державного управління НІС залежить і від системи правових норм, які отримують зовнішнє відбиття у нормативно-правових актах, обґрунтовано необхідність аналізу правової основи державного управління НІС. Правова основа повинна регулювати відносини виробників і споживачів інформації, забезпечувати координацію дій органів державної влади в єдиному інформаційному просторі і гарантувати дотримання конституційних прав і свобод громадян і організацій [3, c. 169-188].

13. Всі гілки влади приділяють пильну увагу правовому регулюванню суспільних відносин в інформаційній сфері. Усвідомлюючи цінність прийняття у 1998 р. законів України «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1999-2001 рр.», наголошено на тому, що на сучасному етапі інформаційне законодавство досить слабо розроблено і достатньо широке коло відносин у суспільній інформаційній сфері так і залишається неурегульованим. В Україні починає формуватися інформаційне законодавство, яке у поточний момент являє собою неофіційну інкорпорацію існуючих нормативно-правових актів.

14. Проаналізована доцільність орієнтації органів державної влади на розвиток правової основи реалізації державної інформаційної політики – соціально-технологічної, в якій узгоджувалися б інтереси людини – суспільства – держави [3, c. 188-199].

15. Обґрунтовані концептуальні основи законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин. Доведено, що континентальна правова система має стати ґрунтом для нормотворення у сфері суспільних інформаційних відносин. Інформаційна галузь законодавства формується як комплексна і характеризується наявністю правових норм різних галузей права. Запропоновані головні напрямки розробки інформаційного законодавства (маючи на увазі його широке тлумачення), що доцільно проводити за спеціальною програмою, в рамках здійснення відповідної інформаційно-правової політики. Обґрунтовуються необхідність систематизації інформаційного законодавства шляхом кодифікації [299, 300].

16. Для наукового забезпечення систематизації інформаційного законодавства потрібно зважати на сутність інформаційних відносин, а не відштовхуватися від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного простору сьогодення. Перспективним і своєчасним завданням інформаційної політики є не тільки створення інформаційного кодексу України, але й, в кінцевому рахунку, - формування високої інформаційно-правової культури громадян [299].

17. Концепцію реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин слід визначити складовою частиною Національної програми інформатизації і внести відповідні зміни до Закону України «Про Національну програму інформатизації». Відповідні зауваження та пропозиції щодо Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин було направлено до Академії правових наук України.

18. Визначено місце і роль засобів масової інформації у єдиному інформаційному просторі України як своєрідної структурної одиниці об’єкта державного управління НІС. В зв’язку з цим вже існуюче і перспективне інформаційне законодавство, інші нормативні акти й окремі правові норми, що стосуються ЗМІ, варто розглядати з урахуванням балансу інтересів особистості, суспільства і держави, що відповідає стратегії державної інформаційної політики – соціально-технологічної [3, с. 199-213].

19. У демократичній державі громадська думка повинна бути «четвертою владою». Саме вона формується самим суспільством та його громадсько-політичними структурами. Виражатися ця громадська думка може через засоби масової інформації, яким на нормативно-правовому рівні слід забезпечити реалізацію прав і свобод.

20. Розроблені пропозиції щодо проекту Закону України «Про телекомунікації», в яких наводиться обґрунтування нового підходу до понять «інформація», «інформаційна послуга», «універсальний доступ», «телекомунікаційні права громадян» [301]. Зазначено, що ЗМІ повинні сприяти зростанню інформаційної активності користувачів та підвищенню інформаційного потенціалу фізичних та юридичних осіб.

21. Визначено, що складовими організаційної структури, що поширює правову інформацію, є засоби масової інформації. Досліджено базові умови оптимізації механізмів поширення правової інформації.

22. Засоби масової інформації постають діючим інформаційним каналом, через який реалізується значна частина інформаційних зв’язків між об’єктом та суб’єктом державного управління НІС.

23. Аналіз показав, що найважливішими силами, які можуть реально вплинути на визначення соціально значущих цілей, вироблення та реалізацію медіа-політики, виступають на сьогодні держава, приватний сектор та споживачі. Доведено, що ЗМІ в умовах розвитку інформаційного суспільства не тільки зберігають свої інформаційні функції, але й розвивають та поглиблюють не менш важливі соціальні функції.

24. Досліджено зв’язок нового феномену – інформатизації з реаліями соціальної дійсності, що склалися історично, з інституціями суспільства, які формувалися століттями, зокрема з правом. Йдеться як про регулятивну функцію права в інформаційній сфері, так і вплив інформатизації, інформаційної сфери на саму правову систему, її трансформацію в процесі становлення інформаційного суспільства.

25. Проаналізовано питання щодо забезпечення легітимними засобами інформаційної функції права. Зроблено висновок, що тільки у сукупності загальносоціальних (інформаційної, орієнтаційної, виховної) та спеціально-соціальних (регулятивної, охоронної) функцій право буде виконувати своє призначення і роль у державному управлінні НІС. Подальшого дослідження потребують механізми забезпечення інформаційної функції права в умовах інформаційного суспільства.

26. До вирішення питання інформатизації всієї правової системи слід підходити з широких позицій: формування правового суспільства, а не тільки правової держави, що постає однією з визначальних ознак інформаційного суспільства.

27. Перехід України до інформаційного суспільства потребує переосмислення, а у відповідних випадках і розробки нових механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами, їх об`єднаннями та державою. Правові механізми в умовах інформаційного суспільства перестають бути переважною формою регуляції соціальних процесів. Виходячи з ефективності впливу на суспільні відносини, слід обґрунтовано оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичного механізму управління [3, с. 268-282].