<<
>>

Місце засобів масової інформації у єдиному інформаційному просторі та їх правове регулювання

Перехід до інформаційного суспільства і розвиток єдиного інформаційного простору України нерозривно пов\'язаний із подальшою демократизацією політичного і громадського життя, реформуванням соціально-економічної сфери.

В контексті інформаційної політики та державного управління національною інформаційною сферою це означає визнання презумпції відкритості інформації для громадян і захист їх інформаційних прав. Це означає також орієнтацію головних компонентів єдиного інформаційного простору на забезпечення вільної циркуляції інформації, втілення в життя конституційного права на вільний пошук, одержання, виробництво і поширення інформації. Перехід України до нового типу економічного розвитку, громадянського суспільства і правової держави, політичний плюралізм породжують величезну суспільну потребу в інформації. Необхідність задоволення цієї потреби й обумовлює особливу роль ЗМІ у житті суспільства. При цьому повною мірою виявляються такі властивості ЗМІ, як масовість, тираж, періодичність, використання інформаційних ресурсів, що постійно поповнюються, створення первинної інформації, застосування сучасних інформаційних технологій і засобів телекомунікацій. ЗМІ є діючим каналом інформування суспільства щодо діяльності влади та його реакції на дії влади. Ці особливості роблять ЗМІ найважливішим соціальним інститутом, однією із складових інформаційного єдиного простору України як об’єкта державного управління НІС.

На цей час не вирішено ще багато проблем, що пов\'язані зі свободою доступу до інформації журналістів, із правовою охороною особистої таємниці в ЗМІ, захистом громадянина і суспільства від помилкової і несумлінної інформації, що поширюється ЗМІ. Останні не виконують у повному обсязі освітніх завдань та завдань зберігання і розвитку національних культур. Рішення цих проблем може бути знайдене в рамках реалізації таких завдань:

– недопущення підпорядкування ЗМІ інтересам влади і бізнесу, посилення можливостей їх впливу на ЗМІ (прямого натискування, постачання ЗМІ неповною, перекрученою або помилковою інформацією, безправ\'я журналістів, зрощування структур влади, бізнесу і преси тощо);

– перешкода концентрації і монополізації ЗМІ, що веде до зменшення незалежних джерел інформації і т.ін.;

– сприяння розвитку місцевих ЗМІ і захист інтересів регіональних ринків масової інформації;

– удосконалювання законодавства в частині реалізації свободи слова й інформації, вільного поширення масової інформації, недопущення поширення насильства і нетерпимості через ЗМІ, забезпечення плюралізму ЗМІ, доступу до офіційної інформації тощо.

Центральним питанням є створення умов, при яких забезпечується свобода слова у разі забезпечення захисту національних інтересів країни. У зв\'язку з цим найважливіше завдання державного управління НІС полягає у виробленні необхідних заходів, які забезпечать у діяльності ЗМІ баланс інтересів особистості, суспільства і держави, що відповідає стратегії державної інформаційної політики (соціально-техно­логічної). При цьому може бути переборено жорстке настановне відношення значної частини населення до масової інформації, недовіра до повідомлень, що не відповідають особистим або соціальним чеканням. Повинні бути створені такі організаційні, правові, економічні і технологічні умови, при яких ЗМІ будуть ефективно виконувати функцію об\'єктивного інформування населення, соціальних інститутів і держави. Під цим кутом зору варто розглядати все існуюче і перспективне законодавство, інші нормативні акти й окремі правові норми, що стосуються ЗМІ. Особливу увагу в галузі правового регулювання діяльності ЗМІ треба приділити державній підтримці ЗМІ і книговидання, неприпустимості введення політичної цензури.

Вважаємо за доцільне зупинитися докладніше на аналізі поставлених завдань і шляхах їх вирішення. У першу чергу, слід обговорити проблеми правового регулювання у сфері ЗМІ. На цей час законодавча база України включає такі закони в цій галузі: «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [249], «Про телебачення і радіомовлення» [250], «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» [214], «Про інформаційні агентства» [200], «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» [263]. Існують також підзаконні нормативні акти державних органів: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України» [264], Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів» [265], Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р.

«Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» [266], Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України [267].

Правове регулювання у сфері видавничої справи та реклами здійснюється на основі законів України «Про видавничу справу» [268], «Про рекламу» [251], Указу Президента України від 28 лютого 1995 р. «Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року» [269], Наказу Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. «Про впровадження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» [270], Листа Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. «Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва» [271].

Організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціальний захист журналістів гарантується Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» [253], указами Президента України «Про Міністерство інформації України» [272], «Питання Міністерства інформації України» [198], «Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації» [273], постановами Кабінету Міністрів України «Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань» [274], «Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації» [275], «Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України» [199] та ін. На цей час Указом Президента України від 15 грудня 1999р. «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» функції Міністерства інформації України виконує Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України [127].

Питання правової інформації відбиті в указах Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [189], «Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» [276], Програмі правової освіти населення України [277] тощо.

Правове регулювання загальних питань інформації здійснюється на основі законів України «Про інформацію» [11], «Про державну таємницю» [141], «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» [229], Постанови Верховної Ради України від 25 квітня 1997 р. «Про рекомендації учасників парламентських слухань «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи» [278] тощо.

Безумовно, усі наведені вище нормативно-правові акти спираються на Конституцію України, зокрема на ст.ст. 15, 34, 41, 54, 68, 85, 106. У монографії [3, c. 202-211] докладно проаналізовані окремі нормативно-правові акти [11, 229, 247, 278-280] для того, щоб глибше зрозуміти місце засобів масової інформації в єдиному інформаційному просторі України та особливості їх правового регулювання.

Сучасна ситуація в інформаційній сфері України характеризується звуженням економічних можливостей суб\'єктів інформаційних відносин, деяким спадом матеріально-технічної бази. Це призводить до кількісного та якісного погіршення стану книжкових та газетно-журнальних видавництв, телекомунікаційних мереж, поширення в суспільстві небезпечної для його морального і психологічного стану інформації та псевдокультури, ставить діяльність творчих працівників і колективів у залежність від комерційних інтересів і фінансових структур. Державна політика у цієї сфері обумовила відкриття каналів для неконтрольованої, відомчої тарифної політики, що обернулося непосильним вантажем для більшості членів суспільства, призвело до економічного виснажування інформаційної сфери. За останні роки здійснювалася руйнівна для цієї сфери структурна перебудова державного телебачення і радіомовлення, видавничо - поліграфічної галузі за принципами монополістичної корпоратизації. Це стає, з одного боку, засобом інформаційного забезпечення короткочасних інтересів певних політично-кланових сил, а з іншого – базою перепрофілювання, комерціалізації та остаточної приватизації об\'єктів загальнодержавного значення.

У монографії [3, c. 188-190] ми розглянули комплекс заходів, які було передбачено Верховною Радою України [247] для покращення становища в інформаційної сфері. Указом Президента України від 16 вересня 1998 р. «Про удосконалення державного управління інформаційною сферою» була підтримана пропозиція Кабінету Міністрів України про створення Державних акціонерних компаній «Українське телебачення та радіомовлення» «Українське видавничо-поліграфічне об\'єднання» із передачею в їхні статутні фонди 100 % акцій державних підприємств інформаційної сфери, які не підлягають приватизації [281].

З метою поліпшення забезпечення конституційного права громадян у інформаційній сфері, а також реалізації законів України «Про інформацію» і «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та інших законодавчих актів було видано Розпорядження Президента України від 5 жовтня 1998 р. «Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності» [282].

Що стосується законодавчої діяльності, то у Верховній Раді України знаходяться проекти законів, які стосуються проблем захисту громадської моралі, припинення негативного впливу деяких телепередач та кіно - відеофільмів на психіку людей. Так, з метою зміцнення громадського порядку було запропоновано проекти законів України «Про захист громадської моралі і психіки людей від негативного впливу теле-, кіно- відеопродукції» та «Про недопущення розповсюдження кіно- і відеопродукції, що демонструє порнографію, жахи, чи пропагує культ насильства і жорстокості». На жаль, дотепер ще не прийнятий Закон України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», проект якого також було внесено на розгляд Верховної Ради України. У цьому проекті закону запропоновано визначення і регулювання на правових засадах інформаційного суверенітету України, гарантії розвитку і захисту національної інформаційної сфери та зміцнення інформаційної безпеки як складової частини державного суверенітету та системи національної безпеки України.

З цього ж приводу слід нагадати про Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. «Про Комісію з питань інформаційної безпеки» [196], метою якого стає забезпечення розробки пропозицій щодо реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки, що також відповідає п. 28 ст. 106 Конституції України. Вважається, що до основних загроз інформаційній безпеці України можуть бути віднесені:

– обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;

– руйнування системи цінностей, духовного та фізичного здоров’я особи, суспільства, негативні зміни їх цільових настанов;

– маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл;

– обмеження можливостей органів державної влади як суб’єктів державного управління НІС приймати адекватні рішення і т. ін. [89, c. 29].

Було зазначено лише ті загрози, що пов’язані з функціонуванням ЗМІ, формуванням та реалізацією державної інформаційної політики стосовно ЗМІ, загальними засадами висвітлення цієї політики в ЗМІ. Держава вживає певних заходів, щоб запобігти цим негативним явищам. Останнім часом у Верховній Раді України обговорюється законопроект «Про телекомунікації». Відповідні зауваження та пропозиції були направлені до Держкомзв’язку України. Проте, вважаємо за доцільне підкреслити, що в цьому законопроекті занадто розширені повноваження силових структур, що викликає занепокоєння громадян у зв’язку з обмеженням прав громадян на свободу слова. Йдеться про те, що в цьому законопроекті передбачається розширення повноважень Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України щодо контролю інформаційних потоків в інформаційних мережах. Внесений до Верховної Ради України законопроект «Про телекомунікації», на наш погляд, суттєво розширяє втручання держави в інформаційну сферу, повноваження органів державної влади щодо ліцензування та сертифікації, що суперечить принципам адміністративної реформи в Україні та законодавству Європейського Союзу. Загалом, чинне законодавство не створило ніяких надійних запобіжних механізмів, які б унеможливили (мінімізували) нанесення шкоди фізичним і юридичним особам України за умов впровадження новітніх інформаційних технологій. Отже, воно потребує подальшого вдосконалення [89, c. 42].

Відзначається, що на сьогодні ЗМІ зорієнтовані не стільки на поширення інформації, скільки на здійснення впливу на владу, суспільство і на розвиток політичного процесу. Функція інформування зводиться до мінімуму, перетворюється на пропагандистську. ЗМІ монопольно залежать від фінансових спонсорів і практично не залежать від потреб громадян – споживачів їх продукції. ЗМІ стають важливим елементом політичного капіталу, доводять «корисність» фінансово-політичних угруповань для влади. Це породжує поширення необ’єктивної інформації, самоцензуру журналістів, зниження їх соціального статусу, особливо в регіонах, плинність кадрів у ЗМІ тощо. На нашу думку, найважливішими силами, які можуть реально вплинути на визначення соціально значущих цілей, вироблення принципів політики щодо гарантування свободи слова і рівності доступу до нових медіа, виступає на сьогодні держава, приватний бізнес та користувачі. У цій тріаді кожному з них визначена певна роль. Силою, яка буде здійснювати вплив на формування та реалізацію політики, безумовно, є держава. Історично держава завжди формулювала своє ставлення до ЗМІ. Навіть, якщо державна влада послідовно і виразно утримувалася від конкретних заходів і дій у сфері ЗМІ, формулюючи це відношення як принцип свободи преси, вона таким чином здійснювала певну форму політики щодо ЗМІ. Суть реалізації медіа-політики найчастіше зводилася до розв’язання протиріччя між абсолютною свободою, до якої прагнуть ЗМІ, і припущеним ступенем контролю, встановити який намагалася держава, з одного боку, а суспільство – з іншого. Очевидно, що кількість суб’єктів інформаційних відносин тільки державою не обмежувалася, а включала до себе і приватний бізнес, і політичні партії, і церкву, і громадські рухи. Однак тільки держава має можливість законодавчо реалізовувати своє відношення до ЗМІ.

Вважаємо, що однобокий вплив громадських груп чи вузькокорпоративних інтересів на традиційні медіа становить певну небезпеку для демократичних та гуманістичних ідеалів суспільства в цілому. У зв’язку з цим деякі дослідники ЗМІ вважають, що необхідно виробити і реалізовувати таку політику в інформаційній сфері, яка б виходила з інтересів усіх сил суспільства. Прагнення спонукати політиків змінити традиційні форми реалізації медіа-політики у західноєвропейських країнах було притаманне головним чином операторам нових комерційних мереж, які своєю появою зобов’язані швидкому прогресу інформаційно – комунікаційних технологій (ІКТ). Вплив нових «дійових осіб» телекомунікаційної та комп’ютерної сфери на формування та реалізацію державної політики в різноманітних секторах інформаційної сфери здійснювався у двох напрямках. З одного боку, нові суб’єкти інформаційних відносин, які з’явилися на національних ринках ЗМІ, виступали за дерегулювання електронної сфери та створення умов для справедливої конкуренції у межах національних кордонів. З іншого, - вони шукали нові форми впливу на наднаціональному, транс’європейському рівні для того, щоб повною мірою використати можливості, які надаються новими технологіями на глобальному рівні [283, p. 16]. Обидва напрями «виростали» із двох основних тенденцій сучасного розвитку: глобалізації економіки та еволюції нових інформаційно – комунікаційних технологій.

Таким чином, нові процеси у комунікаційному світі поставили нові завдання перед політиками, які приймають рішення. Саме на це звертають увагу дослідники з Нідерландів проф. Ян Ван Куйленбург і Паскаль Верхуст. Вони виступили з ідеєю розробки нових моделей політики (policy models) для комунікаційних систем, що конвергуються [284, p. 171-181]. У зв’язку з цим дослідники підкреслюють, що сучасна європейська політика лібералізації телекомунікацій передбачає чіткий розподіл між інфраструктурою (передача даних та підключення) та змістом, а також послугами, що пропонуються завдяки цієї інфраструктури. В останньому документі – Зеленій книзі щодо конвергенції [176, p. 14-29] – установлюється різниця між транспортуванням (поширенням), наданням послуг та змістом. Вважаємо, що серед усіх цих моментів найважливішою цінністю, кінцевим результатом даного ланцюжка постає зміст. Однак в умовах конвергенції технологій гарантувати різноманітний, плюралістичний зміст можливо тільки на основі надання благоприємних умов діяльності різним типам суб’єктів, які діють на телекомунікаційних та медіа-ринках. Таким чином, метою нової політики стає доступ до комунікаційних систем всіх діючих сил – операторів мереж, провайдерів доступу, виробників послуг, змісту і користувачів [284, p. 175].

Американські дослідники Р. Нойман, Л. Макнайт і Р. Саломон запропонували ідею нового підходу до політики у сучасній інформаційній сфері. Вважаючи, що конвергенція ЗМІ та телекомунікаційного сектору потребує широкого підходу з боку політиків та приватного сектору, вони запропонували створити відкриту комунікаційну інфраструктуру, яка має чотири складові: відкрита архітектура, відкритий, універсальний та гнучкий доступ [285, p. 251-255].

У зв’язку із дослідженням щодо місця ЗМІ у єдиному інформаційному просторі наведемо різноманітні точки зору щодо їх ролі у громадянському, відкритому та інформаційному суспільстві. У громадянському суспільстві ЗМІ виступають як найважливіший інструмент взаємодії трьох гілок державної влади та регулювання їх відносин з громадянами. У відкритому суспільстві ЗМІ сприяють прозорості діяльності всіх структур влади, гласності політичного процесу. З розвитком глобалізації міжнародного спілкування з’явилося ще одне цікаве визначення – «двадцятичотирьохгодинне суспільство» (twenty-four-hour society), тобто суспільство, яке працює безперервно. Коли говорять про ЗМІ в умовах інформаційного суспільства, то, як правило, мають на увазі декілька моментів. Насамперед, йдеться про переведення всіх ЗМІ у цифрову форму. Газети набираються на комп’ютері і в Internet доступні їх електронні версії. Цифрове радіо дозволяє збільшити кількість частот, його можна слухати через комп’ютер, підключившись до Internet. Телебачення також становиться цифровим, і цей процес стає дуже важливим моментом, що спрощує та полегшує доступ до усіх традиційних ЗМІ, якось уніфікує, поєднує всі ЗМІ. Таким чином, йдеться про конвергенцію ЗМІ і про те, що у найближчий час наші телевізори стануть посередниками доступу до усіх ЗМІ. В цьому дослідженні у підрозділі 1.2 запропоновано дефініцію інформаційного суспільства, базуючись на якому, вважаємо, що роль ЗМІ у єдиному інформаційному просторі визначається як інтеґративна, яка об’єднує наведені її складові у громадянському, відкритому та інформаційному суспільстві.

Виникає питання: чи виживуть ЗМІ в умовах глобалізації та демасифікації? Мається на увазі, що суттєво починає змінюватися комунікаційний пейзаж. З’являється різноманіття не тільки каналів, але і способів роботи з новинами, формується декілька можливостей для отримання інформації. Одна – традиційна, тобто через газети, радіо, телебачення, інша – через Internet і банки даних. В останньому випадку з’являється можливість отримувати інформацію не масову, а індивідуалізовану. Ця демасифікація може, на думку деяких фахівців, знищити традиційні ЗМІ. І в цих умовах виникає проблема майбутнього ЗМІ – чи будуть вони існувати в інформаційному суспільстві і як вони можуть перетворитися?

У зв’язку з цим необхідно дійсно звернути увагу на деякі важливі особливості ролі ЗМІ з точки зору функціонування громадянського і відкритого суспільства. Для громадянського суспільства необхідне середовище оцінки діяльності уряду, громадських організацій, стану економіки тощо, і ЗМІ стають в основному найважливішим елементом громадянського суспільства. В Англії Біль про права, що відкрив епоху конституційної монархії, проголосив свободу слова і зробив її прерогативою парламенту і суду, а не королівської влади. У США перша поправка до Конституції заборонила державі втручатися у зміст преси. У Франції Декларація прав людини і громадянина проголосила свободу преси найціннішим правом людини. Таким чином, саме розвиток і становлення громадянського суспільства пов’язані із виникненням журналістики і в Англії, і у Франції, і в США. Результатом цього є те, що найважливіші аспекти процесу розвитку громадянського суспільства пов’язані багато в чому із розвитком ЗМІ.

Що стосується відкритого суспільства, то воно протистоїть тоталітарному, суворо регламентованому порядку. ЗМІ як раз і забезпечують відкритість, доступ до інформації, включаючи доступ до офіційної інформації, і, відповідно, реально є інструментом цього відкритого суспільства. В умовах розвитку Internet та електронних структур і скорочення ролі ЗМІ, яке це супроводжує, виникає побоювання, що відкрите суспільство буде існувати тільки для вузького середовища. Дешеву газету може купити кожний, що ж стосується Internet та інформаційних супермагістралей, то тут ситуація ускладнюється. Багато дослідників убачають небезпеку для демократії, у більшій, чим раніше, фрагментації, розділенні та сегрегації суспільства [286, p. 61].

Враховуючи наше розуміння інформаційного суспільства, вважаємо, що розвиток інформаційного суспільства висуває нові соціальні проблеми, що пов’язані із доступністю інформації, і в той же час примушує шукати шляхи їх розв’язання, переборювання одного із головних конфліктів, який викликаний розподілом населення, що останнім часом підсилюється, за ступенем «включення» до єдиного інформаційного простору. Небезпека підсилення розриву між інформаційно бідними та інформаційно багатими верствами населення викликала до життя спеціальні програми ЄС, що спрямовані на згладжування цього протиріччя. Більш того, громадська думка не підготовлена до сприйняття значимості нових інформаційних та комунікаційних технологій для розвитку України. В цих умовах ЗМІ відіграють дуже важливу роль для того, щоб перебороти ці бар’єри інерційного і по суті небезпечного нерозуміння ролі Internet та єдиного інформаційного простору, що дає широкий доступ до знань та умінь. Невипадково, що інформаційне суспільство часто називають суспільством знання – Knowledge Society. На сьогодні Internet надає надзвичайно широкий доступ до інформації. Але навіть в умовах різкого підсилення інформаційної насиченості суспільства і розвитку індивідуального доступу до різних та найновіших знань ЗМІ не тільки зберігають свої інформаційні функції, але й розвивають та поглиблюють не менш важливі соціальні функції, які, можливо, виходять на перший план у порівнянні з функціями, що пов’язані із подіями та новинами. Безумовно, інформацію, що цікавить нас особисто, можна отримати через Internet, але є такий шар інформації, який має відношення до всіх громадян і визначає нашу суспільну свідомість.

Доступ до інформації, безумовно, зараз може здійснюватися без допомоги ЗМІ, але доступ до суспільної сфери (за визначенням Ю. Хабермаса public sphere – суспільне середовище та суспільна сфера [287, p. 30-33]) без ЗМІ, мабуть, неможливо. Вони залишаються важливим, якщо не головним інструментом вираження громадської думки, розвитку її, вони встановлюють порядок денний – соціальний, суспільний, культурний, є дуже важливим чинником публічності, що зберігається, незважаючи на атомізацію суспільства. Слід зазначити, що спостерігається дуже цікаве явище: чим більше в країні користуються системою Internet, тим більше там існує газет.

Інформаційне суспільство можна визначати по-різному, але воно найбільш ефективне та реальне в умовах відкритого та громадянського суспільства, найважливішим елементом якого є вільне функціонування системи ЗМІ, що спрямоване на узгодження інтересів держави і громадян. Деякі дослідники висувають тезис про те, що в умовах інформаційного суспільства гинуть держави, нації [288]. Проте, на нашу думку, розвиток інформаційної сфери відбувається у рамках передусім національних. Навіть, якщо інформаційне суспільство має транснаціональні елементи, то воно має передусім національний зміст. Але воно переходить національні кордони у діях фінансових та корпоративних еліт. Приклади найбільш успішного розвитку інформаційного суспільства існують в рамках держав (націй): Фінляндії, Швеції, інших скандинавських країн, кожна з яких має добре збалансовану систему ЗМІ і достатньо успішно зберігає свою самобутність. Вважаємо за необхідне підкреслити, що якісна трансформація національної інформаційної сфери можлива лише за умови саме плідної співпраці суспільства і держави, що еволюціонують до інформаційних (підрозділ 1.2). Безумовно, свій еволюційний шлях проходять і ЗМІ, відбувається коригування їх ролі та місця у системі державного управління НІС. Будучи специфічною структурною одиницею єдиного інформаційного простору, ЗМІ постають також діючим інформаційним каналом, завдяки якому реалізується значна частина інформаційних зв’язків між об’єктом та суб’єктом державного управління НІС.

На нашу думку, є відома зацікавленість і, можливо, навіть залежність Internet в розвитку змісту від газет і журналів, які мають унікальні інформаційно-аналітичні запаси і потенціал. Крім цього, традиційні ЗМІ виступають як путівник за інформаційними адресами Internet. Вважаємо, що взаємодія Internet і традиційних ЗМІ потребує серйозного аналізу. Слід нагадати, що з появою радіо почалися розмови про близьку кончину газет, народження телебачення принесло прогнози про майбутній занепад і газет, і радіо. Але прогнози ці не виправдалися: традиційні ЗМІ збереглися, взаємодіють і розвиваються в умовах інформаційного плюралізму. Вважаємо, що Internet не згубить, а буде сприяти їх перетворенню та еволюції. На нашу думку, чим більше вибір, тим більше можливостей для отримання інформації. Важливого значення набуває проблема захисту доступу до інформації громадян, у тому числі (і особливо) до Internet, оскільки в цьому випадку потребується достатньо дороге обладнання. ЄС і Рада Європи у зв’язку з цим розробляють нові концепції доступу [283]. В інформаційному суспільстві Internet найбільш активно взаємодіє саме із ЗМІ і як канал доставки, і як споживач їх змісту. В умовах, що існують в Україні, розвиток доступу до Internet особливо важливий і актуальний як з точки зору зберігання і розвитку єдиного інформаційного простору, так і найбільш економічного вирішення цієї важливої національної проблеми.

Перспективи реалізації державної інформаційної політики України в галузі ЗМІ як складової єдиного інформаційного простору, насамперед, повинні бути пов\'язані з розвитком міжнародної інформаційної діяльності, формуванням міжнародного інформаційного простору. Відповідно до законів України «Про інформацію» (ст.ст. 50, 51), «Про Концепцію Національної програми інформатизації» здійснюється загальна інформаційна політика держави. У зв\'язку з тенденцією до міжнародної інтеграції, зокрема, до європейського співсуспільства і з політикою України, що спрямована на побудову демократичної правової держави, становить значний інтерес співвідношення права ЄС і національного права, механізми реалізації рішень ЄС. З огляду на прямування України до ЄС, вважаємо за необхідне зупинитися на окремих питаннях комунікаційного права і комунікаційного політики ЄС. Крім корінних інституціональних змін, серед головних законодавчих подій у ЄС за останній час слід зазначити початок перегляду структури регулювання електронних комунікацій, прийняття Директиви щодо прав власності на кабельні комунікації й опублікування нового проекту Директиви про електронну комерцію. До деяких справ стосовно ЗМІ були вироблені правила про конкуренцію, що істотно вплинуло на розвиток ЗМІ і регулювання комунікаційного «ландшафту», особливо в галузі фінансування громадських служб і зливань компаній. На рівні Ради Європи Комітет Міністрів прийняв дві найважливіші рекомендації, у яких підкреслюються принципи висвітлення в ЗМІ виборчих компаній і заходи щодо забезпечення універсальної громадської послуги [289, 290].

Безумовно, ми розглянули далеко не всі аспекти реалізації державної інформаційної політики в галузі ЗМІ як складової єдиного інформаційного простору. Проте, навіть те, що вдалося проаналізувати, дозволяє зробити деякі висновки. Вважаємо, що однією з таких проблем є недостатнє формулювання цієї політики: невизначеність необхідного мінімуму державних потреб в інформаційній сфері, а також доступного для бюджету максимуму, який відведено на це державою. Друга проблема полягає в розходженні уявлень про єдиний інформаційний простір. Чомусь вважається, що єдиний інформаційний простір – це можливість на всій території держави розповсюджувати одну і ту ж інформацію. На наш погляд, варто розглядати єдиний інформаційний простір з позицій можливості забезпечення кожного громадянина максимально повним спектром фактів і думок, що є в країні, у тому числі ознайомити неодмінно і з версією державних органів влади, тобто з офіційною версією, що, як підказує досвід, теж не може і не повинна претендувати на істину в останній інстанції. Навпаки, саме з того, наскільки ця версія підтверджується іншими версіями і фактами, громадянин має можливість зробити висновок про якість обраної їм влади.

Таким чином, розрив єдиного інформаційного простору виникає тоді, коли ні газета, ні радіо, ні телеканал, незалежно від форми власності, не дають і не намагаються давати максимальний спектр думок і поглядів, що існують у суспільстві, та й не вважають себе зобов\'язаними це робити. Другий розрив єдиного інформаційного простору – це коли на відведених територіях України практично встановлюється монополія на місцеву, регіональну істину. Замість того, щоб стимулювати саморегулювання преси, держава в особі законодавчої і виконавчої влади як у центрі, так і на місцях намагається необґрунтовано вводити нові механізми її регулювання і розширювати сфери їх застосування. Обвинувачувати ЗМІ в утраті взаємної довіри між громадянами і владою в умовах відсутності ясних державних пріоритетів, при наявності незліченних обіцянок, які не виконані владою, що не спроможна визнати свої помилки, називати і карати винних у них посадових осіб, – це неправильна позиція. Вважаємо, що реалізація державної інформаційної політики, тобто державне управління НІС, насамперед, повинно бути спрямоване на збалансованість дій всіх суб\'єктів інформаційних відносин. Удосконалювання єдиного інформаційного простору може бути забезпечено, у першу чергу, шляхом обов\'язкового дотримання законодавства України, у тому числі інформаційного, усіма суб\'єктами інформаційних відносин. При цьому особливу увагу варто приділити гарантованому забезпеченню механізмів реалізації державного управління НІС.

<< | >>
Источник: Арістова Ірина Василівна. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків –2002. 2002

Скачать оригинал источника

Еще по теме Місце засобів масової інформації у єдиному інформаційному просторі та їх правове регулювання:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -