2.4. Інформаційні відносини та їх правове регулювання

У підрозділі 1.5. вже зазначалося, що одним з елементів системи державного управління національною інформаційною сферою є взаємозв’язки між суб’єктами та об’єктами управління. У підрозділі 2.3 доведено, що ці зв’язки мають інформаційний характер.

Отже, інформаційні відносини займають особливу нішу у функціонуванні суспільних механізмів. Споконвічно закладений як одна з конституційних основ українського суспільства ідеологічний плюралізм (ст. 15 Конституції України) і інформаційні права громадян (ст. 34) покликані гарантувати стабільний політичний і соціально-культурний розвиток суспільства. Досягнення такого значного ефекту можливо завдяки лише єдиній ознаці інформаційних відносин – їх масовості. Так, якби механізм циркуляції інформації не торкався широких прошарків громадськості, зв\'язку держави з суспільством, то навряд чи б інформаційні відносини взагалі набули будь-коли загальносоціальну значимість і, як слідство, виникала необхідність у їх правовому регулюванні.

Необхідно зауважити, що ознака масовості інформації є лише статистичним показником реального процесу інформаційної циркуляції, індикатором значимості інформаційних відносин, що розкриває статистичну інформаційну картину суспільства. Тепер же цю вирішальну для правового регулювання інформаційних відносин ознаку масовості інформації необхідно простежити в динаміці, тобто розглянути особливості самого інформаційного обміну, оскільки право регулює саме відносини, а не статику відносин. Стандартний цикл руху інформації можна уявити у вигляді найпростішої формули: виробництво – розповсюдження – споживання. Широке правове регулювання розповсюдження інформації разом із нормами, що стимулюють виробництво якісної інформаційної продукції і сприяють вихованню гідної культури споживання, складає основу організаційного і правового положення суб\'єктів інформаційних відносин і правового режиму інформаційної циркуляції. Переважна частка правових норм стосується стадії розповсюдження, тому що саме тут процес прямування масової інформації і виявляється повною мірою.

У галузі ж інформаційного споживання введення будь-яких обмежень до діючих результатів, як показують численні практичні приклади, призвести не може, і всі правові зусилля знову ж переносяться на центральну стадію інформаційної циркуляції – стадію розповсюдження інформації. Проте, і тут не можна говорити, що регулятивна спроможність права цілком виключається в інформаційному споживанні. Питання полягає лише в тому, що правові норми, які не спроможні ефективно впливати на характер інформаційного споживання безпосередньо в інформаційній сфері, можуть успішно вирішувати поставлені завдання через призму регулювання інших за характером суспільних відносин. У даному випадку мається на увазі правове регулювання в галузі освіти і просвітництва як підростаючого покоління, так і громадськості в цілому. Стадію розповсюдження інформації можна класифікувати за ознаками засобу розповсюдження наступним чином:

- безпосереднє розповсюдження, коли творець інформаційного продукту або його інтерпретатор впливає на споживача безпосередньо.

- опосередковане розповсюдження, коли між творцем інформаційного продукту (або інтерпретатором) і споживачем знаходиться механізм (система механізмів) або інший засіб фіксації і передачі інформації, наявність яких визначає масовість таких інформаційних відносин.

Історичний розвиток технологій розповсюдження інформації наочно показує зростання масовості інформаційного обміну, отже, і значимості інформації в суспільстві. Це, у свою чергу, як вже говорилося вище, є індикатором необхідності правового регулювання. Негативні прояви масового інформаційного обміну, починаючи з непропорційного ціннісного зсуву в суспільстві, що призводить до соціальних антагонізмів, і закінчуючи окремими випадками дифамації і посягань на таємницю приватного життя громадян, можуть ліквідуватися як за допомогою механізмів громадянського суспільства, так і прямим регулятивним державним втручанням. Оскільки про ефективність першого засобу для української дійсності говорити ще передчасно, варто переважно приділяти увагу удосконалюванню механізмів правового регулювання процесів інформаційного обміну.

Щоб належним чином систематизувати усі види форм розповсюдження інформації, абстрагуємося від понять «засоби масової інформації», «засоби масової комунікації» тощо, а будемо вживати термін «інформаційні засоби». Інформаційні засоби – це такі засоби, що дають найбільш потужні потоки інформації, яка споживається в суспільстві, тобто засоби, що визначають масовість інформації. Конкретна правова модель, що закріплює місце інформаційних засобів у суспільстві, буде випливати із суміщення особливостей історично сформованого технологічного типу розповсюдження інформації для кожного виду інформаційних засобів з основними питаннями соціальної взаємодії інформації, що поширюється таким чином, з політичною, економічною і культурною сферою відносин.

І категорія – телебачення і радіо.

ІІ категорія – комп\'ютери, що залучені до глобальних і локальних інформаційних мереж. Необхідність правового регулювання інших видів розповсюдження інформації, що виникають різним чином з I і II категорій, будуть залежати від темпів технологічної конвергенції. Проте, можна говорити, що базові соціальні ознаки цих категорій, що викликають необхідність правового регулювання, виявляться вірними і для нових форм розповсюдження інформації: цифрове кабельне, комп\'ютерне, супутникове телебачення і радіо.

III категорія – друковані засоби інформації (газети, журнали, альманахи і т.ін.).

IV категорія – кіно - і відеопродукція, книги, компакт-диски, аудіокасети і т.ін. (тобто об\'єкт, що містить в собі інформаційний продукт, по-перше, як правило, пов\'язаний із трудомісткими витратами на виготовлення і, по-друге, розповсюджується за допомогою ємних матеріальних носіїв, що пересуваються).

V категорія – плакати, стенди, календарі та інші зображення і тексти рекламного, пропагандистського, агітаційного й іншого характеру (наприклад, зовнішня реклама на автобусах, тобто «мертва картинка», а також інформаційне табло).

Саме за такими технологічними видами передачі інформації класифікується складний механізм її опосередкованого розповсюдження. В залежності від того, наскільки гостро в суспільстві переломлюються ці техніко-технологічні особливості передачі інформації, можна міркувати і про спрямованість правових регулятивних зусиль. Якщо брати до уваги типологію, що викладена вище, то не виникає великих труднощів в оцінці прогалин українського інформаційного законодавства.

Нові закони, необхідність у яких в кожній категорії інформаційних засобів цілком очевидна, у майбутньому, після їх прийняття будуть складати особливу частину інформаційного законодавства. Поряд із цим необхідно розвивати й інший напрямок правового регулювання, що розв\'язує загальні для всієї національної інформаційної сфери проблеми. Йдеться про подальшу розробку правової термінології й основних понять, що використовуються в інформаційному законодавстві, про проблеми неприпустимості цензури, забезпечення і гарантування права громадян на інформацію, захисту громадської моральності і культурної ідентичності, проблеми забезпечення інформаційної безпеки і захисту секретних та конфіденційних відомостей, забезпечення «прозорості» функціонування державних органів управління та організацій, у тому числі тих, що виробляють інформаційну продукцію, та інші проблеми, які складають загальну частину інформаційного законодавства. Правове регулювання такого характеру суспільних відносин хоча і виражено в законах України «Про інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» і ряді інших нормативно-правових актів, але ж говорити про чітку систему цих документів і чітку систему їх дії в переломленні інформаційних проблем суспільства, напевно, було б ще передчасно. Таким чином, слід ще раз підкреслити, що під час підготовки конкретного плану правової роботи можна відштовхуватися або від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного поля сьогодення, або виходити із сутності інформаційних відносин, попереджаючи таким чином появу нових проблем, що, на наш погляд, є більш перспективним підходом.

Останнім часом багато думок висловлюється про реформу правової системи України, побудову правової держави, поширення правової інформації, роль та місце різних структур в цих процесах [227, 228]. Проведення правової реформи, початок якої відбувся у 1996 р. з прийняття нової Конституції України, – одне з найбільш важливих завдань української держави на сучасному етапі. Правова реформа повинна охопити всі сфери суспільного життя – від законотворення до виконання законів і судового рішення, від юридичної науки до правового загального навчання та всі прошарки суспільства – від державного службовця до приватного підприємця. Але якісне оновлення суспільства, побудова демократичної правової держави неможливі без формування в Україні єдиного інформаційно-правового простору, що забезпечує правову обізнаність усіх структур суспільства і кожного громадянина. У чинному законодавстві існує на цей час багато протиріч. Діючі нормативно-правові акти швидко застарівають, тому часто змінюються та доповнюються. Доступність правової інформації є необхідною умовою подальшого розвитку та зміцнення України як правової держави. Правової культури потребує і влада, що сприймає право як основний принцип своєї діяльності, і громадяни, що звертаються до норм закону для вирішення життєвих проблем, різного роду конфліктів та спорів. Отже, у посадових осіб та громадян повинні бути достатні знання про права та обов’язки, що передбачені законом. Джерелом таких знань є правова інформація.

В одних випадках під правовою інформацією розуміють змістовність правових норм, в інших – акти, що містять правові норми. У сфері інформаційних технологій системами правової інформації (як в Україні, так і за кордоном) прийнято називати будь-які інформаційно-пошукові системи, що забезпечують доступ до правових документів. Суттєве значення мають такі джерела правової інформації, як судова, арбітражна та нотаріальна практика. Потреби користувачів задовольняються шляхом надання документів, необхідних відомостей, з яких користувачі дістають інформацію самостійно. Практичне користування правовою інформацією залежить від того, у якій мірі вона зрозуміла і правильно інтерпретована. Важливо, щоб у будь-якій ситуації люди могли прийняти рішення, що не суперечить закону, повною мірою реалізувати і у разі необхідності захистити свої права. На нашу думку, правова інформація необхідна під час державного управління НІС, тому потребує розробки і розвитку організаційна структура, що поширює правову інформацію. Складовими цієї структури є ЗМІ. Можна сказати, що починають створюватися по-справжньому діючі механізми реалізації конституційного права громадян на доступ до правової інформації, у тому числі і до офіційних текстів правових документів. Безумовно, ці механізми не обов’язково пов’язані тільки із ЗМІ, але зараз саме вони знаходяться у колі наших інтересів. При розгляді поширення системи правової інформації необхідно проаналізувати як мінімум два аспекти: можливість доступу до інформації, а також інтерес і потреби в інформації з боку її потенційних утримувачів (інформаційний попит).

Слід відзначити, що частка ЗМІ в інформаційному полі правової інформації надто велика і досягає понад 70%. Це дозволяє говорити, що знання про право, які отримують громадяни, в основному «мозаїчні» і багато в чому залежать від ступеня кваліфікованості і точності висвітлювання журналістами правових питань, їх тематичних і змістових пріоритетів. Оцінка ступеня обізнаності громадян про правові аспекти повсякденного життя дозволяє зробити висновок, що рівень уваги ЗМІ до правових питань значно нижчий, ніж рівень інтересу до них громадян. У структурі інтересу громадян до правової інформації значно переважає група тем, що пов’язана з правовим захистом особистих інтересів. Саме охоронна функція права є найбільш актуальною для багатьох громадян. Значна частина населення не має достатньої обізнаності, щоб співвіднести абстрактні правові знання з конкретною життєвою ситуацією. Логічно припустити, що найбільший інтерес населення, а також найбільша доступність пов’язані з інформацією, що має відношення до правових механізмів захисту законних інтересів та побудована на основі розгляду ситуацій (прецедентів).

Стаття 19 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» закріплює наступне: «Для висвітлення діяльності органів кожної із гілок державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні в обсягах державного замовлення Національній телекомпанії України і Національній радіокомпанії України відводиться три відсотки від річного обсягу часу загальнонаціонального каналу, на якому здійснюється мовлення» [229]. Норма даного Закону, що покликана забезпечити можливість громадянам регулярно отримувати правову інформацію, на практиці реалізується таким чином, що фактично не вирішує проблему доступу громадян до інформації. У зв’язку з цим виникає питання про найбільш перспективну, з точки зору інтересу аудиторії, сумісність правового змісту та жанрової форми. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне ввести додатковий параметр: умовний індекс відповідності, тобто визначити наскільки даний жанр відповідає правовій тематиці у плані чекань аудиторії. Якщо показник індексу більше одиниці, то даний жанр є профільним для передач з правовою тематикою.

Спеціалізована правова інформація (на відміну від популярної, механізми поширення якої ми вже розглянули) характеризується значно меншою кількістю користувачів. В основному це стосується людей, які професійно пов’язані з юриспруденцією, а також кола осіб, які за певних обставин мають настанову на читання офіційних текстів правових актів чи документів, які близькі до них за тематикою і мовою. Поширення спеціалізованої правової інформації, як правило, не припускає використання вербальних форм, що характерні для телебачення та радіомовлення. У зв’язку з цим інформаційні продукти даного типу поширюються у двох формах: друкованій (періодичні та неперіодичні видання) і електронній (комп’ютерні бази даних правової інформації). Таким чином, можна відмітити, що спеціалізована правова інформація у порівнянні з інформацією популярною має досить обмежений обсяг потенційних споживачів, які мешкають в основному у містах, з високим рівнем освіти і соціально-економічної активності. Разом з цим, гарантії доступу до спеціалізованої правової інформації мають бути забезпечені для кожного громадянина, незалежно від місця проживання та майнового становища. Одним із способів вирішення даної проблеми є створення широкої мережі організацій, які забезпечують безплатний доступ до інформації (наприклад, публічних центрів правової інформації на базі громадських бібліотек).

Проведене нами дослідження показало, що механізми поширення правової інформації в нашій країні ще далекі від досконалості. Оптимізація механізмів поширення правової інформації у даних обставинах уявляється одним із пріоритетних завдань. Дані проведеного дослідження дозволяють припустити, що базовими умовами оптимізації є: забезпечення доступу ЗМІ до правової інформації та формування інтересу до неї населення, забезпечення кваліфікованого висвітлення правових питань у ЗМІ, забезпечення гарантій доступу до правової інформації для усіх категорій громадян, створення благоприємних умов для розвитку ринку інформаційних послуг в галузі права.