Стаття 3. Регулювання земельних відносин

1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відпо­відно до них нормативно-правовими актами.

2. Земельні відносини, що виникають при викори­станні надр, лісів, вод, а також рослинного і тварин­ного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Правове регулювання земельних відносин здійсню­ється в першу чергу Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, тобто звернення до суду для за­хисту конституційних прав і свобод особи можливе безпосередньо на підставі Конституції навіть у разі відсутності інших нормативних актів. Вона як Основ­ний Закон країни є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. У Конституції врегульовані найбільш принципові і найважливіші суспільні земель­ні відносини. Так, в ст. 13 встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах території України, при­родні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об\'єктами права власно­сті українського народу. В ст. 14 Конституції зазначе­но, що право власності на землю набувається і реалізу­ється громадянами, юридичними особами та державою. Крім того, даною нормою земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави—Птяттрю 142 основного Закону встановлено, що земля може знаходитись!і у власності

17

територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у міс­тах.

Конституція (ст. 92) також передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, ви­ключної (морської) економічної зони, континентально­го шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.

Зазначені принципові положення, які знайшли своє закріплення на конституційному рівні, е основою для прийняття відповідного земельного законодавства.

Чинний Земельний кодекс України, — спеціаль­ний законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року у відповідності з Конституцією, теж регулює земельні відносини. Він набрав чинності з 1 січня 2002 року. Із змісту ч.І ст. З Земельного ко­дексу випливає, що цей кодекс має переважну юридич­ну силу в регулюванні земельних відносин перед ін­шими нормативно-правовими актами. Виняток стано­вить лише Конституція України, якій притаманна най­вища правова сила. Крім того, регламентації земель­них відносин присвячені також інші нормативно-пра­вові акти, прийняті відповідно до Конституції та Зе­мельного кодексу України. їх головне призначення — конкретизація та деталізація земельно-правових поло­жень, закріплених Основним Законом держави та Зе­мельним кодексом України. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за формою (закони і підза-конні акти). Але об\'єднує їх те, що всі вони присвячені регламентації земельних відносин.

В ч.2 ст. З Земельного кодексу проведено розмежу­вання земельного та спеціального поресурсового зако­нодавства, що регулює суспільні відносини щодо вико­ристання та охорони інших природних ресурсів. Ма­ються на увазі, зокрема, відповідні нормативно-право­ві акти (кодекси та закони) про надра, ліси, води, рос­линний і тваринний світ, атмосферне повітря та ін.

Законом закріплено правило про те, що земельні відносини, які виникають при використанні надр, лі­сів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмос­

18

ферного повітря регулюються Земельним кодексом, а також спеціальними нормативними актами, якщо останні не суперечать Земельному кодексу. Редакція цієї норми така, що вона забезпечує пріоритет Земель­ного кодексу як спеціального джерела, яким регулю­ються земельні відносини. Земельний кодекс допускає регламентацію земельних відносин, що виникають у сфері використання та охорони інших природних ре­сурсів, спеціальним поресурсовим законодавством за умови, що воно не буде суперечить кодексу.

Що ж стосується лісових, водних суспільних відно­син, а також відносин, що виникають при використан­ні та охороні надр, тваринного та рослинного світу, ат­мосферного повітря та інших природних ресурсів, то вони регулюються відповідним природноресурсовим законодавством (лісовим та водним кодексами, кодек­сом про надра, законами «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» тощо).

Стаття 4. Земельне законодавство та його завдання

1. Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних

відносин.

2. Завданням земельного законодавства є регулю­вання земельних відносин з метою забезпечення пра­ва на землю громадян, юридичних осіб, територіаль­них громад та держави, раціонального використан­ня та охорони земель.

Земельне законодавство складає вся сукупність за­конодавчих та підзаконних нормативних актів, які регулюють земельні відносини. Разом вони складають систему земельного законодавства.

Основним спеціальним актом земельного законо­давства на території України є Земельний кодекс. Його особливістю є те, що він покликаний стати інтегрую­чою і цементуючою основою для розвитку вітчизняно­го земельного законодавства.

19

8а формою, змістом, структурою та напрямками чин­ний Земельний кодекс суттєво відрізняється від Земель­ного кодексу в редакції 1992 року. Чинний кодекс ві­дображає стратегію держави, спрямовану на поглиб­лення і подальший розвиток земельної реформи, ство­рює необхідну законодавчу основу для подальшої нор-мотворчої та правозастосовчої практики.

Цей кодекс відповідає вимогам ринкової економіки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соці­альну спрямованість Він конкретизує конституційне по­ложення щодо права власності на землю, гарантії цього права, закріплює цілу низку нових положень, поява яких пов\'язана з ринковими умовами та ін.

Конституцією України (ст. 92) встановлено, що най­більш важливі екологічні відносини, в тому числі і земельні, відносини повинні регулюватися виключно законами.

Передбачається, що в подальшому правове регулю­вання на законодавчому рівні окремих положень по­винно здійснюватися шляхом прийняття пакету зако­нів («Про охорону землі», «Про ринок землі», »Про зе­млеустрій», «Про оцінку землі», «Про консервацію зе­мель», «Про правовий режим земель охоронних зон» та ін.).

Самостійне місце серед нормативно-правових актів у галузі земельних відносин займають постанови Вер­ховної Ради України. Серед них, наприклад, постанова «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., поста­нова «Про основні напрями державної політики Укра­їни у галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів, які ре­гулюють земельні відносини, належать нормативні укази Президента України, постанови Кабінету Міні­стрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, розпорядження місцевих державних ДДЯііо* страцій та рішення органів місцевого самоврядування

Завдання земельного законодавства полягає в регу­люванні земельних відносин з певною метою. Такою метою є, по-перше, забезпечення на землю права гро­мадян, юридичних осіб, територіальних громад та дер­жави, по-друге, раціональне використання та охорона земель.

Розрізняються самостійні права на землю: право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою. Відповідні земельно-правові при­писи, що регулюють зазначені права, складають правові інститути: право власності і право землекористування..

Регулюючи земельні відносини, Земельний кодекс закріплює права власників земельних ділянок і земле­користувачів, їх обов\'язки, правила та порядок вико­ристання земель, охорону земельних прав тощо.

Відомо, що земля використовується для різних ці­лей, тому в ст.

Раціональне використання земель — це таке вико­ристання, яке здійснюється на підставі науково-техніч­них правил, є ефективним, але не призводить до погір­шення земель (зниження їх родючості чи виникнення деградації ґрунтів), а забезпечує підвищення їх родю­чості.

Раціональне використання земель в першу чергу означає строго цільове їх призначення. Нецільове ви­користання землі не тільки нераціональне, але й неза­конне. Для забезпечення раціонального використання землі власники земельних ділянок і землекористува­чі повинні запроваджувати прогресивні системи зем­леробства, більш повно використовувати досягнення науково-технічного прогресу. При раціональному ви­користанні землі її якість повинна покращуватися.

Раціональне екологічне збалансоване землекористу­вання забезпечує збереження і покращання як землі, так і інших природних ресурсів. Нераціональним

21

вважається таке використання землі, яке здійснюєть­ся з порушенням зазначених вимог.

Забезпечення охорони земель — самостійна мета правового регулювання земельних відносин. Охорона земель включає систему правових, організаційних, еко­номічних та інших заходів, спрямованих на раціона­льне використання земель, запобігання необгрунтова­ному вилученню земель сільськогосподарського при­значення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищен­ня продуктивності земель лісового фонду, забезпечен­ня особливого режиму використання земель природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. З метою посилення охоро­ни земель згідно закону можуть розроблятися та при­йматися республіканські та місцеві програми охорони земель.

Стаття 5. Принципи земельного

законодавства Земельне законодавство базується на таких прин­ципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основ­ного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на зем­лю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави;

в) невтручання держави в здійснення громадяна­ми, юридичними особами та територіальними грома­дами своїх прав щодо володіння, користування і роз­порядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

г) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Принципи земельного законодавства — це ті осно-оположні засади, головні ідеї, що характеризуються універсальністю та відображають суттєві положення законодавства. Вони або ж прямо закріплені в земель­но-правових нормах, або ж виникають з їх змісту.

Сутність принципу поєднання особливостей викори­стання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва в тому, що зе­мля як об\'єкт земельних відносин розглядається зако­ном не тільки як основний засіб виробництва і тери­торіальний базис, але й як елемент довкілля, який зна­ходиться у нерозривному зв\'язку з іншими природни­ми ресурсами.

Забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави — один із самостійних принципів. В його основі положення чинного законодавства щодо рівно­сті форм власності на землю. Це означає, що умови та об\'єм здійснення власниками своїх повноважень є од­наковими для всіх суб\'єктів» їх суб\'єктивні права під­лягають захисту в однаковій мірі.

Невтручання держави в здійснення суб\'єктами сво­їх прав щодо володіння, розпорядження та користуван­ня землею, крім випадків, передбачених законом — це результат демократизації земельних відносин. Закріп­лення цього принципу пов\'язане з розширенням прав власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі і орендарів), розвитком їх самостійності. Державне управління в галузі використання та охоро­ни земель здійснюється в сучасних умовах у поєднан­ні з широкою самостійністю як власників земельних ділянок, так і землекористувачів. Згідно ст. 154 Земель­ного кодексу органи виконавчої влади та органи міс­цевого самоврядування без рішення суду не мають пра­ва втручатись у здійснення власником земельної ді­лянки повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому ділянкою або встанов­лювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов\'язки чи обмеження. У випадку ж заподіяння шкоди неправомірним втручанням зазначених орга­нів у здійснення власником повноважень щодо землі

23

ст. 165 Земельного кодексу встановлює відповідальність названих органів.

Право власників земельних ділянок та землекорис­тувачів самостійно господарювати на землі є запорукою того, що держава не повинна втручатись в діяльність носіїв земельних прав при реалізації ними своїх право-мочностей. Винятки з цього правила складають випад­ки, передбачені законом. Мова йде, зокрема, про приму­сове припинення прав на земельну ділянку її власни­ка або землекористувача при порушенні ними чинно­го земельного законодавства (ст. 143 ЗК). Не виклю­чається також припинення земельних прав і на випа­док необхідності забезпечення екологічної безпеки або ж інших державних чи суспільних інтересів та ін. (ст.ст. 146, 147 ЗК).

Забезпечення раціонального використання та охо­рони земель — один з основоположних принципів. Раціональне використання землі передбачає взаємозв\'я­зок досягнення необхідного ефекту, який отримано від господарської експлуатації землі при мінімальних витратах з одночасним збереженням і покращенням землі в процесі "її використання. Цей принцип тісно і нерозривно пов\'язаний з такими принципами, як ці­льовий характер використання земель та стабільність, сталість прав на землю.

Згідно закону земельні ділянки повинні використо­вуватися суб\'єктами земельних прав тільки у відповід­ності з цільовим призначенням. Використання земель­них ділянок з порушенням зазначеної вимоги незакон­не і тягне за собою певні негативні правові наслідки для суб\'єкта (ст. 141 ЗК).

Забезпечення гарантій прав на землю полягає в тому, що Земельний кодекс забезпечує гарантії права влас­ності на землю і право користування землею.

Земельні права суб\'єктів (право власності на земель­ні ділянки та право користування ними), а також га­рантії їх здійснення проголошені і закріплені Кон­ституцією України. Так, цим Законом визначені пра­ва і свободи людини і їх гарантії, гарантується право

24

звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод, гарантується право власності на земельну ділян­ку (ст.ст. 13, 14, 56). Згідно ст. 153 Земельного кодек­су власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених чин­ним законодавством. Примусове ж відчуження земель­ної ділянки (шляхом її викупу) може бути застосова­не як виняток для суспільних потреб та з мотивів сус­пільної необхідності, на підставі і в порядку, встановле­них законом та за умови попереднього і повного від­шкодування вартості земельної ділянки (ст.ст. 146, 147 ЗК). Якщо ж колишнім власником земельної ді­лянки буде встановлено, що земельна ділянка вико­ристовується не для суспільних потреб, він має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов\'язаних з викупом.

Земельне законодавство базується на принципі пріо­ритету вимог екологічної безпеки. Його сутність поля­гає в тому, що при правовому регулюванні використан­ня земель законодавець виходить із необхідності їх правової охорони як елементу екологічної безпеки. При цьому використання значної частини земель без­посередньо поставлено в залежність від забезпечення екологічної безпеки. Це стосується, зокрема, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призна­чення, земель лісового та водного фондів. Щодо зазна­чених земель законодавством встановлений такий правовий режим, який забезпечує їх особливу охорону.

Реалізація цього принципу шляхом впровадження екологічних вимог в земельно-правові норми дозволяє забезпечити здійснення комплексних заходів по охо­роні земель від шкідливих процесів, недопущенню роз­міщення, будівництва, експлуатації об\'єктів, що нега­тивно впливають на стан земель та які призводять до забруднення їх хімічними, радіоактивними, бактері­альними та іншими шкідливими речовинами.

25