1.3. Законодавче регулювання відносин інтелектуальної власності на західноукраїнських землях (ХVІІІ - поч. ХХ ст.)

Право інтелектуальної власності у сучасному розумінні розвинулось на українських землях в ХІХ столітті, коли вони перебували у складі двох імперій – Австрійської (згодом Австро-Угорської) та Російської.

У цей період основною формою права інтелектуальної власності стає закон, відтак поступово формується і систематизується законодавство про інтелектуальну власність.

Історія становлення законодавства про інтелектуальну власність на західноукраїнських землях тісно пов’язана із загальноєвропейськими тенденціями у цій сфері. Це зумовлено передусім перебуванням цих земель у складі Австро-Угорщини з 1772 по 1918 р., тобто інтеграцією політичною, правовою, економічною, культурною. Протягом XIX ст. в Європі формувалися основні концепції права інтелектуальної власності. Саме в цей період відбувся перехід від факультативної правової охорони результатів інтелектуальної діяльності у формі привілеїв до облігаторного принципу, закріпленого на законодавчому рівні. Серед перших законодавчих актів, які регулювали відносини у цій сфері, були закони Австрійської монархії

В Австрійській монархії вперше положення щодо правової охорони авторських прав були передбачені у Цивільному кодексі 1811 р. (§§1164-1170). Вони регулювали відносини, пов’язані з публікацією творів: право передруку, видавничої умови. У 1846 р. з’явилися закон про літературну, музичну та художню власність, патент про передрук, до кримінального закону додали §476, в якому передбачалося покарання за контрафакцію. Метою видання патенту була охорона літературної та художньої власності, а згідно із §1 літературні твори та твори мистецтва визнавалися власністю авторів [105, с. 170]. Зазначені документи не містили норм, які би стосувалися безпосередньо особи автора, відносин співавторства, тому автори користувалися цивілістичною конструкцією спільної власності. Відома Рацлавицька панорама була створена в результаті співпраці В.

У актах 1846 р. вперше було врегульовано вільне використання творів, зокрема, право перекладу, цитування. Відповідно до закону 1846 р. художник повинен був під загрозою втрати прав застерегти собі право репродукції та реалізувати його протягом 2 років.

Слід наголосити, що перебування західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії гальмувало духовний поступ нації, стримувало культурно-мистецькі процеси.

Новий закон про авторське право на твори літератури, мистецтва та фотографії, який діяв на західноукраїнських землях до 1926 р., був прийнятий 26.12.1895 р. Складався з 5 розділів та 68 параграфів: 1) загальні положення, 2) зміст авторського права, 3) строк правової охорони, 4) охорона авторського права, 5) прикінцеві положення. Відповідно до §1 дія цього закону поширювалася на твори літератури, мистецтва та фотографії, що були створені у Австрії, а також автори яких були австрійськими громадянами, незалежно від місця появи твору. Вперше з’явилися норми, які регулювали відносини співавторства. Згідно із §7 авторське право на твір, створений у співавторстві, належав усім співавторам; розпоряджатися твором співавтори могли лише за спільною згодою, у разі порушення спільного авторського права кожен співавтор міг доводити своє право у судовому порядку. Авторське право на складені твори (збірники) належало упорядникові, а на твори, включені до складеного твору, їх авторам (§8). Була закріплена презумпція авторства (§10). Авторське право на твір, опублікований анонімно чи під псевдонімом, отримував видавець. Об’єкти, що не охоронялися, включали офіційні документи, видані органами влади, промови, виголошені на публічних зборах, прес-інформацію, оголошення, інструкції про застосування виробів (§5).

Розширено коло об’єктів авторського права за рахунок фотографій, авторське право на які включало право публічного показу, виготовлення відбитків та їх продажу. Для виникнення авторського права на фотографію, необхідно було зазначити на ній відомості про виконавця – прізвище, адресу фірми та рік появи відбитку.

У законі 1895 р. не згадувалося про твори архітектури, лише зазначалося, що охороняються проекти та плани.

Досить детально були врегульовані авторські права на музичні твори - §31-36. У законі 1895 р. поняття “сценічні твори” охоплювало драматичні, драматично-музичні та хореографічні твори. Серед авторських прав були право опублікування та право публічного виконання (§23). Не дивлячись на те, що у тогочасному законодавстві та теорії майнові та особисті немайнові права авторів не розмежовували, окремі особисті права отримали правову охорону. Зокрема, відповідно до §10 вимагалося вказувати на афішах автора твору, покладеного в основу спектаклю. Упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Оскільки репертуар був обмежений, самі театральні діячі вдавалися до інсценізації повістей та поем інших письменників. На західноукраїнських землях українські вистави з’являються у 1848 р. У Коломиї на аматорській сцені було поставлено п’єсу І. Озаркевича “Дівка на виданню, або на милування нема силування”, яка була пристосованою до галицьких умов переробкою “Наталки Полтавки” І. Котляревського. У 1850 р. там же було поставлено переробку п’єси Г. Квітки-Основ’яненка „Сватання на Гончарівці”, здійснену тим же автором [122, с. 16]. Зазвичай, у контрактах між директором та режисером зазначалося, що сценарій є власністю театру, а не режисера [123, арк.

У 1864 р. при львівському товаристві “Руська бесіда” організується постійна театральна трупа. “Руській бесіді” вдалося подолати деякі труднощі – умовити С. Скарбка^[1], який мав привілей на проведення вистав у Львові до 1892 р., дати згоду на українські вистави. Необхідною умовою для постановки п’єси було отримання дозволу органу цензури. Багато творів українських драматургів не отримали схвального відгуку цього органу. Наприклад, у листі від 28.06.1907 р. Дирекція поліції відмовила Г. Хоткевичу у наданні дозволу для постановки його твору “Лихоліття” [124, арк. 3]. Таку саму відповідь отримав голова “Руської бесіди” Л. Шухевич у листі від 17.09.1907 р. щодо вже згаданого твору Г. Хоткевича та трагедії Л. Лопатинського “Сіль землі” [125, арк. 10]. Товариство подало рекурс^[2] до Міністерства внутрішніх справ на рішення Президії намісництва про заборону постановки трагедії “Сава Чалий” І. Карпенка-Карого, драми “Остання ніч” М. Старицького та драми “Ткачі” Г. Гаутмана. У відповіді Міністерства було дозволено інсценізувати лише останній твір, однак з деякими викресленнями і лише у цьому театрі [126, арк. 116].

У зв’язку з кримінальною справою про порушення авторських прав проти режисера театру М. Садовського, Виділ “Руської бесіди” ухвалив: “щоби перед каждою виставою упевнив ся, що штуку сю вільно грати, а не давав штук, котрих права вистави руско-народний театр не має, в противнім случаю був би наражений на заплаченє гривни, яку би на зажаленє автора, суд вимірив “Бесіді” [126, арк. 73].

Згідно із §22 закону 1895 р. правова охорона надавалася назві твору: у випадку запозичення назви опублікованого твору, що тим самим могло ввести публіку в оману, автор первинного твору міг вимагати відшкодування.

Істотним недоліком австрійського законодавства про авторське право була відсутність норм, які би захищали особисті немайнові права митців.

У законах 1846 р. та 1895 р. було передбачено, що авторське право діє протягом усього життя автора та 30 років після його смерті.

Новелою закону 1895 р. було введення реєстру авторів та їх творів, який формувався у Міністерстві торгівлі. Такі відомості були важливими для осіб, чиї твори були оприлюднені анонімно або під псевдонімом, оскільки строк дії авторського прав у такому випадку становив 30 років з моменту оприлюднення.

Ще одним важливим нововведенням було створення колегії експертів, покликаних надавати допомогу суддям при розгляді справ у сфері авторського права. “Колегія експертів у галузі літератури” розпочала свою діяльність у Львові у 1896 р. У 1905 р. експертів було залучено до розгляду у Станіславові справи за позовом професора І. Кранза зі Львова до С. Бладера зі Станіславова про плагіат його збірника математичних завдань [107, с. 222-223].

Автор мав право на виключне та необмежене використання свого твору. О. Огоновський основною правомочністю автора вважав право накладу – “механічне розмноження доробку працї умислової, унятого в певну форму виїзну” [10, с. 154-155]. У сучасному розуміння мова йде про відтворення твору – право на повторне надання твору об’єктивної форми, що робить твір доступним для сприйняття іншими особами. О. Огоновський вживав термін “умова о наклад” щодо договору, на підставі котрого передавалося згадане право. Право на відтворення твору автор міг передати за оплату або безкоштовно (§16, 17 закону 1895 р.), це право переходило до спадкоємців (§15). Предметом видавничого договору міг бути ще не існуючий твір. На думку О. Огоновського, передача права на відтворення підходить під категорію договору купівлі-продажу або дарування, але особливість предмету зумовлює виділення його в окрему групу правочинів [10, с. 158].

Початок ХХ ст. відзначився на західноукраїнських землях пожвавленням у всіх сферах духовного життя людини. У 1905 р. у Львові “Товариством прихильників українського письменства, науки і штуки” на чолі із І. Трушем була організована перша всеукраїнська художня виставка. Зросла зацікавленість саме українськими живописцями, які у попередню епоху у зв’язку з непопулярністю перебували у скрутному матеріальному становищі [114, с. 56-58]. Стосовно вартості творів, то, наприклад, картина І. Труша “Портрет дружини художника” була куплена у 1910 р. Т. Рутковським¹ за 1000 крон [127, арк. 1].

Траплялися випадки, коли замовники не виплачували повністю обіцяний гонорар. У повітовому суді у м. Львові у 1910 р. розглядалися справи за позовом Антонія Монастирського до “Товариства для розвитку руської штуки” у Львові про виплату 667 крон, суми, яку залишилося сплатити за виконання за замовленням Товариства малярських робіт протягом 1905-1909 рр.; за позовом Стефана Бия, різьбяра до того ж Товариства про сплату згідно договору від 15.01.1909 р. 327 крон та згідно з договором від 9.06.1909 р. 500 крон [128, арк. 1-2, 85]. Варто наголосити, що в угодах досить детально обумовлювався спосіб виконання робіт, оплати праці. Наприклад, у договорі, укладеному між церковним Комітетом в Затварниці та згаданим Товариством про виготовлення іконостасу передбачалося, що “після предложеного і одобреного плану обовказує ся Товариство виконати структуру з мякого дерева і сї помалювати на дубово. Всї різьби знова виконати з липового дерева і їх позолотити правдивим золотом дукатовим (найліпшим – значить віденським). Образи же змалювати на тілах звичайних не золочених. Цілий іконостас як структуру, так і золочене, як образи обовказує ся Товариство виконати вповнї артистично солідно і тревало та власним коштом доставити” [128, арк. 23].

У нормативних актах 1846 р. передбачалися штрафи та конфіскація контрафактних примірників, обладнання для їх виготовлення. У законі 1895 р. питання охорони авторських прав врегульовано більш детально. За умисне порушення авторського права або розповсюдження контрафактних примірників передбачалося покарання у вигляді штрафу у розмірі від 10 до 2000 флоринів або арешт на строк від 1 до 6 місяців. Таке саме суворе покарання призначалося і за неправдиве подання відомостей до реєстру авторів. Штраф у розмірі від 5 до 100 флоринів був покаранням за незазначення автора при публікації його твору або при цитуванні; за вказівку на контрафактній копії автора оригіналу; розпорядження фотографією без згоди особи, зображеної на ній або її спадкоємців (§52). На розсуд суду залишалося визначення розміру моральної шкоди (§57).

Варто наголосити, що вперше закон 1895 р. було перекладено українською мовою С. Дністрянським під час роботи над перекладом тогочасного австрійського цивільного законодавства. Потреба у цьому виникла у зв’язку з прийняттям закону ЗУНР від 21.11.1918 р. про дію на теренах ЗУНР австрійських законів до часу прийняття власного законодавства. Вперше була використана українська юридична термінологія (не сформована на той час) з урахуванням загальноукраїнської літературної та народної мови [8, с. 918; 129, с. 23]. До тих пір українські правники змушені були користуватися німецьким оригіналом або польським перекладом.

До Бернської конвенції Австрія приєдналася лише 1.10.1920 р. Ще у 1900 р. Міністерство віросповідань та освіти звернулося до Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові з дорученням подати свої міркування щодо доцільності приєднання держави до цієї конвенції. Сформувати висновки було доручено С. Дністрянському [130, с. 13].

Розвиток права промислової власності відбувався під впливом економічного розвитку, який на західноукраїнських землях у складі Австрії відбувався повільніше, ніж у розвинених у господарському відношенні регіонах. Основними перешкодами було необмежене панування феодальних землевласників, які вели господарство за допомогою старих методів і рідко застосовували агротехнічні вдосконалення; кріпосництво; податковий тиск; політика уряду. Промисловість залишалася на мануфактурній стадії, але й мануфактур було небагато: у 1841 р. у Східній Галичині з територією 56,2 тис. км? і з населенням 2,9 млн. осіб було всього 183 підприємства мануфактурного типу (3,6% їх загальної кількості в Австрії) [131, с. 14-18].

Перший загальнодержавний закон у сфері патентного права - закон “Про привілеї” був прийнятий 15.08.1852 р. Відповідно до §1 винятковий привілей надавався на нове відкриття, винахід, вдосконалення, предметом яких були новий виріб, новий спосіб або метод виробництва. Була передбачена вимога місцевої новизни. Особа, яка хотіла отримати привілей, повинна була подати до державної установи заяву, опис винаходу, креслення, зразки. У Львові такою установою було Окружне управління Надвірної канцелярії [132]. Державна установа повинна була перевірити, чи заявка оформлена належно, чи містить усі необхідні документи, чи сплачено збір за подання заявки. За умови відповідності матеріалів заявки вимогам закону, визначалася дата подання заявки, за якою встановлювався пріоритет. Наступним етапом було вивчення матеріалів у Міністерстві торгівлі та промисловості, яке мало право відкрити запечатаний опис і дослідити: чи опис складено німецькою мовою чи мовою, що використовується у певному коронному краю, чи стосується заявка одного або більше винаходів, чи не суперечить винахід публічним інтересам. Окремо було наголошено, що не перевірялося, чи був заявлений об’єкт корисним (§17). Згідно із §21 винятковий привілей надавав гарантію виключного використання відкриття, винаходу, вдосконалення в обсязі, передбаченому в описі на строк дії привілею. Максимальний строк правової охорони становив 15 років. За перші 5 років власник привілею повинен був сплатити 10 злотих, за наступні 5 років - 200 злотих, за останні 5 років - 400 злотих. Власник привілею мав право створювати майстерні для виробництва на основі винаходів, організовувати заклади та склади для їх зберігання та продажу, надавати дозволи на розповсюдження виготовлених предметів, він міг продати свій привілей, передати у спадщину, видати ліцензію, отримати на такий самий предмет привілей за кордоном (§22).

Спеціалісти вказували на такі недоліки закону: застарілий явочний порядок видачі привілеїв, відсутність апеляційної інстанції щодо позовів про визнання привілеїв недійсними, можливість видачі секретних привілеїв, підсудність позовів про контрафакцію поліцейським органам [41, с. 135].

У переліку привілеїв, виданих у червні 1851 р., згадуються й мешканці Львова. Наприклад, Кароль Падух - технік, який отримав привілей на вдосконалення системи розміщення рейок на залізниці. Він просив про збереження цього винаходу у таємниці. Каспар Ченглевич - аускультант¹ при Львівському карному суді отримав привілей строком на 5 років на винахід та вдосконалення механізму для переміщення рухомої сили у локомотивах. Маєр Беш - бляхар отримав на 1 рік привілей на винахід та вдосконалення щодо виробництва мір для сипучих речовин [133, с. 950-951].

Однак, безперечно, найвідомішим львівським винаходом була гасова лампа. У 1852 р. власник аптеки “Під золотою зіркою” П. Міколяш доручає завідувачу лабораторії Я. Зегу здійснити ректифікацію дистиляту нафти до ступеня “Oleum petrae album”, що останній успішно виконує. 27.05.1853 р. Я. Зег подав до Намісництва у Львові заяву про видачу патенту на очищення нафти хімічним шляхом. До заяви додано опис винаходу та квитанцію про сплату збору у розмірі 40 флоринів. Патент був виданий у Відні 2.12.1853 р. на ім’я Я. Зега, магістра фармації у Львові. У патенті було зазначено: “винайдення на підставі природної гірської нафти на хімічній основі, що може використовуватися для технічних цілей”. Це був не перший винахід Зега. Ще у 1850 р. він отримав патент на спосіб вторинного використання водяної пари у паровій машині, а потім отримав ще низку інших патентів [134, с. 2]. Львівський бляхар А. Братковський придумав, як використовувати гас для освітлення приміщень. Саме він сконструював гасову лампу, однак не запатентував свою розробку, внаслідок чого лампи почала виготовляти віденська фірма “Дітмар”. Цікавим є те, що в Америці на різноманітні пристрої до цієї лампи було видано близько 50 патентів. На жаль, у світі рідко пов’язують цей дивовижний винахід з іменем талановитого львів’янина [135].

Новий закон – “Про охорону винаходів (патентний закон)” був прийнятий 11.01.1897 р. і, на думку О. Піленко, являв собою на той час останнє слово патентного права [41, с. 135]. Новий закон був деталізований, більший за обсягом – 124 параграфи. У ньому, на відміну від попереднього, не було визначення поняття “винахід”. Відповідно до §1 правова охорона надавалася новим, промислово придатним винаходам. Об’єкт визнавався новим, якщо його опис не був раніше опублікованим; якщо він не був предметом привілею, що перетворився на суспільне благо; якщо раніше не використовувався на території Австрії. Право на отримання патенту мав винахідник або його правонаступник; до моменту доведення протилежного, винахідником вважали першого заявника.

Важливою новелою було введення положень, які стосувалися службових винаходів. Саме з Патентним законом 1897 р. пов’язують започаткування реалізації соціально орієнтованого підходу щодо цих питань [136, с. 166]. Зазначалося, що робітники, службовці, які створили певну розробку під час роботи, будуть визнаватися винахідниками, якщо інше не передбачалося у трудовому договорі. Наголошувалося на праві службовця-винахідника отримати винагороду (§5).

Отримання патенту надавало винахідникові виключне право виготовлення предмета, введення його в цивільний оборот, продаж, застосування. Якщо патент стосувався певного процесу, охорона надавалася й предметам, виготовленим за допомогою цього процесу (§8).

Як у законі 1852 р. (§21-22), у законі 1897 р. права власника патенту називали виключними, що характеризувало головну ознаку прав інтелектуальної власності - приналежність їх лише власникові патенту й нікому іншому. При цьому акцентувалося на позитивній стороні права патентоволодільця. Варто наголосити, що протягом усього ХІХ ст. тривали наукові дебати щодо доцільності запровадження патентної системи. Як доцільність наводили такі аргументи: виключне право на винахід є справедливою винагородою винахідника за його нову ідею, витрачені кошти на досліди, винагорода сприятиме винахідництву та розвитку промисловості. Противники наполягали на монопольному характері патентів, їх основним аргументом була теза “патенти - це ті ж самі середньовічні монополії”, і вже через це з ними необхідно боротися. Крім цього, зазначали, що виключне право зазвичай приносить прибуток не винахідникові, а підприємцеві, який купує винахід, часто за незначну суму; монополія не сприяє широкому розповсюдженню загальнокорисних винаходів, затримуючи розвиток промисловості; у державах з високорозвиненою промисловістю, таких як Швейцарія та Нідерланди, не було закону про надання виключного права на винахід, а це свідчить, що це не є визначальним фактором у справі розвитку промисловості [137, с. 77]. Визнання в Австрії на законодавчому рівні виключності прав свідчило про перемогу прихильників патентної системи.

У 1897 р. було введено поняття “попереднього користувача” - особи, яка на момент подання заявки добросовісно використовувала винахід в Австрії або здійснила підготовку для такого використання. Така особа могла й надалі продовжувати це використання, одночасно вимагаючи від власника патенту визнання його прав (§9).

Строк дії патенту становив 15 років, його дія розпочиналася з моменту публікації відомостей у Патентних відомостях. Передбачалися випадки експропріації патентів. Згідно з §15, з огляду на військові, суспільні або державні інтереси, винахідник позбавлявся за рішенням політичних крайових властей у Відні права використання винаходу повністю або частково, за що йому виплачували компенсацію. Право отримання патенту та право на патент включалися до складу спадщини, могли бути предметом застави, виключної або невиключної ліцензії. Відомості про передачу права власності на винахід мали бути внесені до патентного реєстру (§23). Скасування патенту мало місце у випадку його невикористання протягом трьох років з моменту опублікування відомостей про видачу патенту.

На той час особисті немайнові права винахідників не виділялися, у центрі уваги були матеріальні інтереси. У цьому відношенні, авторське право за розвитком випереджало право патентне. Як зазначав Е. Тілль, права винахідників мають суто майновий характер [105, с. 170]. І тим не менше, перший крок на шляху визнання за винахідником права авторства було зроблено: відповідно до §29 патентоволоділець позбавлявся права на патент, якщо було доведено, що він не був дійсним винахідником або його правонаступником.

Детально був регламентований порядок отримання патенту. Після проведення формальної експертизи, публікувалися відомості про заявлений винахід, а у Патентному відомстві протягом двох місяців заявку з усіма додатками подавали для загального ознайомлення. На цей період винаходу надавали тимчасову правову охорону. Участь третіх осіб у процесі розгляду заявки сприяла підвищенню якості експертизи та зменшенню кількості конфліктних ситуацій після видачі патенту. Якщо не надходило заперечень, Патентне відомство видавало патент.

За навмисне порушення прав патентоволодільця було передбачене покарання у вигляді штрафу в розмірі від 500 до 2000 злотих або арешт на строк від 3 місяців до 1 року.

Закон 1897 р. містив положення стосовно діяльності Патентного відомства, Патентного суду, патентних повірених (розділ II). Патентне відомство знаходилося у Відні, його членів, у тому числі й голову, призначав імператор за поданням міністра торгівлі. Патентний суд був вищою інстанцією, що розглядала апеляції на рішення відділу недійсності патентів Патентного відомства. До його складу належали голова або голова сенату Верховного суду і суду касаційного, радник Міністерства торгівлі, двоє радників двору при Верховному суді та троє радників з технічною освітою. Цікавим було положення, згідно з яким представляти інтереси сторін у патентних спорах могли адвокати, патентні повірені, працівники фінансової прокуратури та приватні техніки. Патентні повірені мали бути зареєстровані у реєстрі Патентного відомства, за що сплачувався збір у розмірі 100 злотих. Їм ставили такі вимоги: 1) досягнення повноліття; 2) громадянство Австрії та проживання на її території; 3) відсутність судимості; 4) практика в Австрії протягом 2 років; 5) складення іспиту в Патентному відомстві; 6) наявність диплому або свідоцтва про складення іспитів у вищій технічній школі, гірничій академії, вищій аграрній школі або на філософському факультеті університету.

Отже, закон про винаходи 1897 р. більш детально врегульовував питання патентування винаходів, порівняно із законом 1852 р. Він містив багато важливих новел, враховував положення існуючих на той час міжнародних договорів.

Розпорядження міністерства торгівлі про організацію Патентного відомства було видано 15.09.1898 р. Детально описані структура відомства та повноваження кожного з відділів. У складі відомства було створено три відділи: заяв, скарг та недійсності патентів. На відділ скарг було покладено завдання прийняття остаточних рішень щодо ухвал відділу заяв. Крім того, цей відділ надавав письмові висновки на прохання судів. У відділах працювали як особи з юридичною освітою, так і з технічною. Формував склад відділів голова відомства щорічно. У разі прийняття на службу працівники складали присягу.

Низка нормативних актів у сфері патентного права була прийнята 15.09.1898 р., а саме: про порядок діяльності Патентного відомства, про вимоги до заявок та про представників у патентних справах, про патентних повірених та приватних техніків, про промислове використання винаходу

Правову охорону промислових зразків здійснювали на основі імператорського патенту від 7.12.1858 р., а згодом закону від 23.05.1865 р. про охорону зразків та моделей для промислових виробів. Зазначимо, що промислові зразки та моделі відносили до об’єктів торговельного права [98, с. 142-143; 99, с. 28-29]. У законі містилося таке визначення зразка (моделі) - це будь-який малюнок і візерунок, який стосується форми промислових виробів і придатний до відтворення. Правова охорона надавалася лише тим промисловим зразкам, які відповідали вимогам абсолютної світової новизни (§10). Особа набувала виключних прав на зразок з моменту його реєстрації у Торгово-промисловій палаті та отримання відповідного сертифікату. Строк правової охорони становив три роки. Власник сертифікату повинен був сплачувати щорічний збір у розмірі однієї крони та розпочати використання зразка на території Австрії протягом року з моменту набуття прав на нього. Умисне порушення виключних прав передбачало покарання у вигляді штрафу у розмірі від 25 до 500 злотих, згодом розмір штрафу був збільшений і становив 50-1000 крон, який у випадку повторного порушення подвоювався, або замінювався арештом на строк до трьох місяців.

На той час торговельні марки більшість науковців відносила до сфери торговельного права [90, с. 160; 98, с. 137; 99, с. 25; 105, с. 169; 137, с. 74]. Хоча, висловлювалася й інша позиція: О. Фон Гірке і Й. Колер вважали права на марки особистими [105, с. 169]. Правовий режим цих об’єктів регламентувався спочатку законом від 7.12.1858 р. про охорону промислових знаків, згодом законом від 6.01.1890 р. про охоронні марки. Насамперед потрібно зазначити, що існувала проблема термінології у законодавстві про товарні знаки (схожа до існуючої на сьогодні в Україні). Законодавство 1858 р. оперувало терміном “промислові знаки”, у 1890 р. з’являється термін “охоронна марка”, у науковій літературі вживали термін і “охоронна марка”, і як синонім “товарний знак”. А. Гурський наголошував на різному змістовому навантаженні цих понять: якщо йшлося про вже зареєстроване позначення або заявлене для реєстрації, слід було вживати термін „охоронна марка”; вираз „товарний знак” належало використовувати щодо незареєстрованих позначень або тих, що не підлягали реєстрації [98, с. 140-141].

Виключне право використання марки виникало внаслідок її реєстрації у Торгово-промисловій палаті. У законі 1858 р. була передбачена спрощена явочна система, яка не гарантувала підприємцеві виключність його прав. У 1898 р. була запроваджена система умовного запису до реєстру: внесення відомостей не мало значення, якби виявилося, що вимоги закону не були дотримані, наприклад, якби зареєстрували марку, що належала іншому підприємцеві. У такому випадку міністр торгівлі повідомляв обох осіб та видавав рішення про викреслення марки з реєстру. З 1898 р. відомості про марки вносили до двох реєстрів - у Торгово-промисловій палаті та у Міністерстві торгівлі.

Право на марку було тісно пов’язане з підприємством, для позначення товарів якого марка була зареєстрована. Строк правової охорони становив 10 років, закон містив вимогу повторної реєстрації марки кожних 10 років. Цікавим було положення, згідно з яким марки, викреслені з реєстру, можна було знову зареєструвати щодо тих самих товарів вже іншою особою після двох років з моменту їх викреслення.

Як відомо, вперше загальновідомі товарні знаки стали об’єктом правової охорони у 1925 р., коли Паризьку конвенцію про охорону промислової власності було доповнено ст. 6 bis. Тим не менше, це питання було певною мірою врегульовано в Австрії вже у 1895 р. Згідно з §4, 7, якщо підприємець тривалий час використовував певний знак для позначення товарів, виготовлених на його підприємстві, внаслідок чого цей знак у торговельних колах асоціювався саме з ним, інша особа не могла зареєструвати таке позначення на своє ім’я.

Злочином визнавали навмисне порушення прав на зареєстровану марку, за яке призначали покарання у вигляді штрафу в розмірі від 1000 до 4000 крон або арешт на строк від трьох місяців до одного року. Потерпілий міг вимагати відшкодування шкоди, розмір якої встановлював суд під час розгляду справи.

У 1873 р. у Відні відбувалася міжнародна виставка винаходів. Багато іноземців відмовлялися від участі у зв’язку з недостатнім рівнем правової охорони, яка надавалася експонованим розробкам. Уряд Австро-Угорщини прийняв спеціальний закон про тимчасову охорону винаходів, товарних знаків та промислових зразків, представлених на виставці. Цього ж року у Відні був скликаний конгрес з патентних реформ, в результаті якого було прийнято рішення про необхідність укладення міжнародного договору про захист винаходів. Як відомо, у 1883 р. була прийнята Паризька конвенція про охорону промислової власності. Австро-Угорщина приєдналася до цього документу лише у 1909 р. [138, с. 341].