1.4. Законодавство про інтелектуальну власність Російської імперії та його реалізація на українських землях (ХVIII – поч. ХХ ст.)

У Російській імперії перші закони у сфері авторського права, на відміну від країн Європи та США, були прийняті лише у ІІ чверті ХІХ ст., що було зумовлено особливостями суспільно-політичного устрою та історичного розвитку.

Перший привілей на відкриття приватної типографії був виданий у 1771 р. іноземцю Гартунгу для друкування книг у Петербурзі виключно іноземними мовами. Слід зазначити, що цього ж року в Російській імперії була введена цензура на іноземну літературу. Можливість відкривати приватні типографії у всіх містах імперії з’явилася з виданням Указу 1783 р., але у 1796 р.

Особливістю розвитку авторського права в Російській імперії був тісний зв’язок з цензурним законодавством, яке виникло значно раніше – 1720 р. [58, с. 21]. Поняття “цензура” вперше було використано в указі 1790 р. [58, с. 29]. Спочатку органи цензури не цікавилися, чи мали видавці дозвіл автора. Проте, у зв’язку зі зростанням випадків шахрайства зі сторони видавців, Міністерство народного просвітництва у 1816 р. видало розпорядження, згідно з яким при представленні рукопису для цензури, необхідно було додавати докази наявності у видавця прав на опублікування твору [60, с. 35]. Таким чином, вперше було зроблено акцент на необхідності дотримання прав авторів.

Наступним нормативним актом, який стосувався прав авторів, було Положення “Про винагороду авторам і перекладачам драм, п’єс і опер, коли вони будуть прийняті до представлення на імператорських театрах” від 13.11.1827 р. Положення регулювало доволі вузьке коло питань [52, с. 17-19].

Перший закон Російської імперії про авторське право з’явився саме у складі цензурного законодавства. Новий Цензурний статут, прийнятий 22.04.1828 р., містив главу “Про авторів і видавців книг”, яка складалася лише з п’яти параграфів. Глава доповнювалася більш деталізованим (§18) Положенням про права авторів як додатком до статуту. Згідно з §1 кожний автор або перекладач книги мав виключне право користуватися протягом усього життя своїм виданням і його продажем на свій розсуд як добросовісно набутим майном. Строк авторського права становив 25 років з дня смерті автора, після чого твір переходив у суспільну власність (§136, 137 Цензурного статуту).

Отже, становлення інституту авторського права в Російській імперії на початку ХІХ ст. відбувалося у несприятливих умовах. В обстановці тотального нагляду за письменниками, коли влада проводила каральну політику за будь-яке порушення цензурних правил, не було об’єктивних передумов для розробки законодавства, яке би гарантувало забезпечення авторських прав. Проведений аналіз перших нормативних актів про авторське право свідчить, що на його розвиток впливали соціально-політична обстановка у країні, характер взаємовідносин державної влади та письменників, видавців.

У 1830 р. було затверджено нове Положення про права авторів, перекладачів і видавців. Воно містило 40 параграфів і суттєво доповнювало Положення 1828 р. [52, с. 24-30]. Строк правової охорони продовжили до 35 років при умові, що нове видання книги буде здійснено за 5 років до закінчення строку дії виключних прав. У Положенні не було наведено визначення твору, не окреслено коло об’єктів, на які поширювалася правова охорона. Аналіз §1 свідчить, що твір розглядали як річ, надаючи автору право користуватися ним як добросовісно набутим майном. Особисті права автора не згадувалися. Для виникнення правової охорони творів не передбачалося якоїсь спеціальної процедури. Були вирішені питання правової охорони статей у журналах, хрестоматіях, особистої кореспонденції. Згідно з §12 особисті листи могли бути опубліковані лише за спільною згодою автора та адресата. У ті часи популярними були поетичні імпровізації та промови, які, як правило, пізніше друкували. У зв’язку з цим, важливою новелою було визнання контрафакцією опублікування промови без дозволу автора (§16) [107, с. 99].

Цікавим є те, що законодавець прирівнював перших видавців народних пісень, говірок, казок до авторів нових книг (§4). Не вважалося контрафакцією розміщення у хрестоматіях та інших навчальних книгах уривків з творів, навіть якщо запозичення у сукупності складало більше одного аркуша (§17).

У Зводі кримінальних законів 1832 р. було передбачено надзвичайно жорстоке покарання за опублікування чужого твору під своїм іменем або продаж свого рукопису або права на видання книги декільком особам окремо без їх відома. Винний виплачував стягнення, позбавлявся всього майна, карався плітьми та підлягав засланню (§742) [52, с. 31].

Подальший розвиток авторського права відбувався шляхом поступового розширення кола об’єктів, яким надавалася правова охорона. У 1845 р. було видано Положення про охорону прав композиторів. Публікація нот та публічне виконання твору визнавалися виключними правами композитора, але за умови, що він застеріг свої права на видрукованому примірнику нот. Привертає увагу те, що для публічного виконання ораторій та опер потрібна була згода композитора, натомість права автора тексту до уваги не брали [107, с. 155].

Через рік було прийнято Положення про художню власність. Правова охорона поширювалася на твори художників, скульпторів, будівничих, граверів, медальєрів. Строк правової охорони становив все життя митця та 50 років після його смерті. Митець не мав права на репродукцію та продаж примірнику твору, створеного на замовлення, без згоди особи, яка цей твір замовила та оплатила роботу [107, с. 122-123].

Як вже зазначалося, для правової охорони літературних творів закон не вимагав якоїсь спеціальної процедури. Однак, у Положенні 1846 р. було передбачено, що митець повинен був зареєструвати твір у нотаріуса, маклера або у повітовому суді, де йому видавали виписку як доказ наявності у нього права художньої власності. Окрім цього, автор повинен був повідомити про реєстрацію твору Академію мистецтв (ст.

Особливістю розвитку законодавства про авторське право у Російській імперії у ХІХ ст. було те, що положення про авторське право весь час “блукали” по різним розділам Зводу законів. У першому виданні Зводу 1833 р. положення про права авторів, перекладачів і видавців містилися у ст. 254-292 Цензурного статуту, який був додатком до ст. 129 Зводу статутів про попередження та припинення злочинів (т. ХІV). У наступній редакції Зводу законів 1842 р. норми авторського права містилися у ст. 257-295 цього ж Цензурного статуту, який тепер був додатком до ст. 147 Статуту про попередження та припинення злочинів. Отже, існувала законодавча прив’язка авторського права до цензурного законодавства, яке, у свою чергу, було частиною кримінального законодавства.

У 1857 р. строк правової охорони авторського права на літературні твори був продовжений до 50 років.

У цьому нормативному акті вперше згадувалося про фотографії (§6), які, не дивлячись на свою специфіку як об’єкта правової охорони, охоплювалися поняттям художньої власності. Щодо них використовувалися ті самі норми, що і стосовно інших об’єктів художньої власності, включаючи процедуру реєстрації прав. Проте, як зазначав В. Спасович, не було випадків, щоби хтось із фотографів виконав усю цю складну процедуру [107, с. 144].

У літературі критикувалося існування процедури реєстрації права власності на твори, зазначалося, що якби метою цього було забезпечення художнику доказів його права на твір, то у законі не згадувалося би, що “після здійснення реєстрації право художньої власності затверджується за художником позитивно”. Пропонували передбачити у законі, що для збереження за фотографом виключного права на фотографію, необхідно вказати на ній: 1) фірмове найменування або прізвище та ім’я фотографа або виробника, 2) дату виготовлення фотографії [140, с. 223-234]. Брали під сумнів і застосування щодо фотографій загальних норм щодо права художньої власності, зокрема строку правової охорони. На думку В. Спасовича, цей строк може бути неоднаковим для різних галузей творчості. Для фотографій він пропонував встановити 10-річний строк правової охорони, оскільки у ІІ половині ХІХ ст. ще не було технічних можливостей забезпечити збереження належної якості знімку протягом 50 років. І якщо митець не здійснив би впродовж цих 50 років нової репродукції фотографії або не передав би це право іншій особі, його твір міг би бути втраченим для громадськості [107, с. 144].

Слід зазначити, що у Російській імперії для фотографування потрібний був дозвіл. Для вирішення цього питання збирали такі відомості: 1) звання, вік, національність, віросповідання, сімейний та майновий стан, 2) чи не була особа під судом або слідством у справах політичних, кримінальних або цензурних, чи мала повну цивільну дієздатність, чи благонадійна у моральному та політичному відношенні, чи заслуговує на довір’я, 3) освіта, чи має технічні засоби та знання для фотографування [141, арк. 33]. Дозвіл потрібний був навіть для фотографування з навчальною метою. Наприклад, Київському губернатору 10.07.1904 р. надійшло прохання вчителя з м. Миколаєва В. Храпко дозволити сфотографувати Києво-Печерську лавру, щоби показувати знімки на уроках географії [141, арк. 32]. Цікавим є те, що і жінки подавали такі прохання. Наприклад, у 1901 р. до Київського губернатора звернулася дворянка Варвара Ясевич, котра хотіла фотографувати людей та місцевості у межах Київської губернії з метою наукового етнографічного дослідження [142, арк. 1].

У 1887 р. норми авторського права були перенесені з цензурного статуту до законів цивільних (ч. І т. Х) як додаток до примітки 2 до ст. 420 “Про право власності” і називалися “Про право власності на твори наук, словесності, художеств та мистецтва”. У примітці 2 зазначалося: “право власності на твори літератури та художеств, яке належить авторам, їх спадкоємцям або особам, яким воно передане, називається власністю літературною та художньою, а право власності на твори музичні – власністю музичною” [52, с. 39].

У ІІ половині ХІХ ст. тривали цензурні обмеження літераторів. Законодавство вдосконалювалося, але на практиці митці не могли захистити свої права від свавілля цензурних органів. Тиск на українську літературу особливо посилився у ІІ половині 40-х років після викриття Кирило-Мефодіївського братства. Як відомо, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров були суворо покарані, їх твори були заборонені. Багато творів українських письменників не були опубліковані через рішення цензури. У 1863 р. з’являється сумнозвісний циркуляр П. Валуєва про заборону української літератури, внаслідок чого у 1865 р. були опубліковані 6 українських книжок, у 1866 р. – лише одна (С. Осташевський “Півсотні казок для веселих людей”) [37, с. 378].

У 1865 р. в Російській імперії були затверджені тимчасові правила про друк і цензуру, у яких проголошувалася відмова уряду від попередньої цензури та розширення права друку. Проте, de facto це були лише наміри [58, с. 18-19]. Цензура перейшла від Міністерства народного просвітництва до МВС. В Україні цензурні комітети діяли у Києві та Одесі [37, с. 379]. Дослідниця розвитку цензури у Російській імперії Т.Л. Полусмак характеризує період 1865-1904 рр. як період запровадження та дії каральної цензури [58, с. 179]. Наведемо приклад того, як панування цензури обмежувало доступ до українського читача навіть релігійної літератури. У 1865 р. Британське біблійне товариство придбало у П. Куліша право на опублікування українського перекладу Нового Заповіту. П. Куліш здійснив переклад разом із проф. І. Пулюєм. Однак, у зв’язку з виданням у 1876 р. Емського указу, товариство не отримало дозволу на ввіз до Російської імперії цієї праці [37, с. 368-369]. Видання Емського указу спричинило закриття Київського відділу Географічного товариства, вислання з країни М. Драгоманова і П. Чубинського. У 1877 р. не було опубліковано жодної української книги. Цензура не дозволила М. Лисенкові опублікувати текст до опер “Чорноморці” і “Тарас Бульба”, П. Ніщинському заборонили друкувати переклад “Одіссеї” та “Іліади” [37, с. 382].

Дія цензури відчувалася одразу після перетину кордону імперії. У повідомленні Унгенської митниці до Харківського комітету іноземної цензури від 31.08.1903 р. зазначалося, що на підставі ст. 937 Митного статуту 6 книг, 2 журнали іноземною мовою, ввезені з-за кордону В. Короленко були у нього вилучені з метою перевірки чи вони були дозволені. У випадку заборони, їх необхідно було вивезти за межі імперії протягом одного року або віддати до Імператорської публічної бібліотеки [143, арк. 86].

У ІІ половині ХІХ ст. набирає актуальності питання міжнародної охорони авторських прав. Російська імперія уклала відповідні двосторонні договори з Францією у 1861 р., через рік – з Бельгією. Ще до підписання у 1886 р. Бернської конвенції в Російській імперії у наукових колах широко обговорювали питання її приєднання до цього документу. Цю ідею підтримували Ф.Ф. Мартенс, Л.А. Комаровський, П.Є. Казанський, О.О. Піленко. Проте видавці, зацікавлені у збереженні свободи перекладу, чинили активний опір. У 1885 р. вони скерували міністру закордонних справ записку про необхідність відміни конвенцій з Францією та Бельгією [61, с. 22-23]. Варто підкреслити, що до Бернської конвенції Російська імперія так і не приєдналася.

Наприкінці ХІХ ст. все більше проявлялася потреба у прийнятті нового закону про авторське право, який би відповідав вимогам часу. У 1897 р. Державна рада прийняла рішення негайно приступити до розробки нового закону. Було підготовлено 18 повноцінних законопроектів, які широко обговорювалися різними громадськими організаціями, парламентом [40, с. ІІІ]. Знадобилося більше 13 років для того, щоби закон був прийнятий 20.03.1911 р. (далі – закон 1911 р.). Він називався – “Положення про авторське право” і за загальною оцінкою вчених вважався досягненням російської юриспруденції. При його розробці за зразок були взяті німецькі закони 1901 р. та 1907 р., а також Бернська конвенція в її берлінській редакції 1908 р. Таким чином, в основу закону була покладена новітня західноєвропейська доктрина авторського права [52, с. 11].

Кардинальною зміною була відмова від юридичної конструкції “літературної та художньої власності”. У законі була закріплена теорія виключних авторських прав, хоча у тогочасній науці щодо природи авторських прав не було вироблено єдиного підходу, а втім як і сьогодні. На думку більшості вчених того часу, конструкція виключності означала насамперед монополію власника авторського права на використання твору.

Слід наголосити, що особливістю розвитку інституту авторського права в Російській імперії у ХІХ ст. було панування поглядів на нього як на різновид права власності. Прихильником теорії власності на результати творчої діяльності був І.Г. Табашніков [42, с. 45]. Його концепція була у свій час досить популярною, проте вона не стала домінуючою. Все частіше звучали думки про спірність застосування категорії власність щодо результатів духовної діяльності людини.

Розглянемо погляди українських вчених щодо природи авторських прав, викладені ними у цивільно-правових дослідженнях наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

Аналізуючи пандектну систему цивільного права, Є.В. Васьковський у праці “Учебник гражданского права” (1894 р.), наголошував на тому, що у ній немає місця авторським правам. Тому, взявши за основу зміст прав, він запропонував ввести до системи цивільних прав виключні права (авторські, привілеї на винаходи). На його думку, вони полягають у виключній можливості здійснення певного роду дій, при цьому усі треті особи зобов’язані від них утримуватися. За своїм обсягом (здійснення дій) вони схожі з зобов’язальними правами, а за обсягом захисту (проти всіх і кожного) з речовими. Тому, виключні права у його системі розташовані між речовими і зобов’язальними [7, с. 336-339].

Ректор університету св. Володимира у Києві проф. К.А. Мітюков зазначав, що предметом власності може бути лише певна, окрема річ (res corporalis). Оскільки з поняттям власності тісно пов’язане фактичне володіння предметом, то предмети нематеріальні не можуть бути предметом власності. Саме тому римське право не знало власності на твори розуму [7, с. 92].

Академік Всеукраїнської Академії Наук О.М. Гуляєв писав, що правам на результати творчої діяльності властиві риси, які характеризують право власності, за винятком “вічності і спадковості” здійснення. Тому законодавець і поширював на ці явища поняття “власність”, хоча реально існуючої речі немає, а наявна можливість здійснювати свій інтерес з забороною усім іншим вчиняти дії, які би цьому інтересу суперечили [7, с. 288].

П.П. Цитович виділяв такі ознаки авторських прав: 1) не мають предмету; 2) їх зміст полягає у можливості автором заборони використання твору; 3) мають одну спільну рису з речовими правами - є абсолютними, а відрізняються від них строковістю [7, с. 525].

Проф. Й.О. Покровський підкреслював, що початок ХХ ст. характеризується подальшим визнанням у науці цивільного права особистості, її духовних інтересів: нову основу отримує охорона права особистості, отримує визнання право на індивідуальність, право на захист конкретних особливостей людини як особистості, посилюється охорона нематеріальних інтересів [11, с. 308]. Він зазначав, що характерною ознакою прогресуючого цивільного права є те, що у сучасній правосвідомості суспільство перестає бути натовпом, а сприймається як союз самодостатніх індивідів, які мають право на індивідуальність. Саме із розвитком людини як особистості він пов’язував поступ цивільного права. Й.О. Покровський не дає відповіді на питання щодо природи авторських прав, але він виділяє у них як майнову сторону, так і особисту. Саме остання, на його думку, зближує їх з правами особистості [11, с. 132-133].

Слід зазначити, що до аналізу питань авторського права долучалися не лише знані вчені. Заслуговує на увагу праця студента Імператорського Новоросійського Університету А.В. Панкевича “Объект авторского права”, опублікована у 1878 р. Він один з перших у вітчизняному правознавстві звернувся до твору мистецтва як об’єкту права [59, с. 29-31].

Наведене вище свідчить, що українські вчені-цивілісти дотримувалися прогресивних поглядів, співзвучних з домінуючими на той час у європейській правовій думці. Вони ставили під сумнів правильність поширення на авторські права конструкції права власності, виділяли їм окреме місце у системі цивільних прав поряд з речовими, наголошували на особистому елементі, який існує поряд з майновим у цій групі прав.

Стосовно поглядів російських вчених, то серед більшості з них теж був поширений погляд на авторське право як цілком самостійне правове явище. Наведемо концепції визнаних у Російській імперії спеціалістів у сфері авторського права. С.А. Беляцкін у 1912 р. писав, що “тільки у сучасних правових течіях могло розвинутися здорове вчення про право письменника та художника. …Всебічне панування індивідуальних інтересів, обмежене пануванням інтересів суспільних – правовий девіз нашого часу” [144]. Особливість інституту авторського права він вбачав у поєднанні особистого, майнового та суспільного елементів, кожен з яких має своє власне, незалежне значення. Він заперечував чисто майнову природу авторського права: “твір може існувати як суспільне надбання, може існувати як особисте надбання, однак він абсолютно немислим як якийсь самостійний майновий об’єкт, відірваний від особи автора…” [144].

Г.Ф. Шершеневич підкреслював, що авторське право це право sui generis, якому немає місця у системі права, що базується на праві римському. Він вказував на властивий авторським правам абсолютний характер, що зближує їх з речовим правом, і наявність нематеріального об’єкту, який їх від права речового відрізняє. Саме Г.Ф. Шершеневич одним із перших у російській юриспруденції вказав на наявність у автора особистих немайнових прав, які потребують охорони зі сторони держави, а також обґрунтував необхідність розглядати авторське право як самостійний інститут. Згідно з його теорією юридична природа авторського права полягає у виключній можливості автора поширювати власний твір. Вчений називав права на результати творчої діяльності виключними і у системі права розміщував їх між речовими та зобов’язальними [46].

Аналізуючи зміст Закону 1911 р., слід звернути увагу на те, що вперше було сформульовано коло об’єктів, які охороняються авторським правом. Згідно зі ст. 1 до них відносяться: 1) літературні твори – як письмові, так й усні (промови, лекції, реферати, доповіді, повідомлення, проповіді та т.п.), 2) музичні твори, у тому числі й музичні імпровізації, 3) художні твори (живопис, гравірування та інші види графічного мистецтва, різьбярство), 4) фотографії та подібні їм твори. Останній пункт є особливо цікавим, оскільки фотографічні твори вперше отримали правову регламентацію в одному нормативному акті з іншими об’єктами авторського права. Правова охорона поширювалася на твори, опубліковані анонімно або під псевдонімом (ст. 17). Було чітко вказано, що не становить предмет авторського права: закони і урядові розпорядження, постанови законодавчих установ, суспільних зібрань і матеріали, на яких ці закони, розпорядження і постанови ґрунтуються, а також рішення судових установ (ст. 37).

Попереднє законодавство пов’язувало виникнення авторського права у особи з опублікуванням твору в Російській імперії. Закон 1911 р. розширив цю норму: авторське право визнавалося і щодо творів опублікованих за кордоном за усіма авторами та їх правонаступниками, незалежно від їх підданства, і щодо неопублікованих творів (ст. 4).

Новелою була поява норм про співавторство, хоча цей термін не вживався. Зазначалося, що у випадку співавторства застосовуються правила про спільну власність (ст. 5). Розрізняли роздільне і нероздільне співавторство (ст. 15).

Про значний поступ у розвитку інституту авторського права в Російській імперії свідчить визнання двоякості юридичної природи авторського права, що полягає у комплексі особистих немайнових і майнових прав. Час рубежу ХІХ-ХХ ст. характеризується підвищенням у суспільстві уваги до людини як особистості, що зумовило прагнення митців до визнання не лише майнових, але й особистих прав на твори.

Закон 1911 р. визнає той духовний зв’язок, що існує між автором та його твором, що робить твір невід’ємним особистим надбанням автора. Вперше на законодавчому рівні були визнані такі особисті немайнові права автора, як: по-перше, право на авторське ім’я, яке передбачало використання твору під своїм власним іменем, під псевдонімом або анонімно. У випадку дозволених законом запозиченнях з чужого твору обов’язковим було зазначення автора та джерела запозичення (ст. 19). По-друге, було закріплено право автора на недоторканність твору, яке полягало у недопущенні без згоди автора або його спадкоємців видавати або публічно виконувати твір з доповненнями або скороченнями, та будь-якими змінами, крім викликаних явною необхідністю, у згоді на які автор „не міг би по добрій совісті відмовити” (ст. 20).

Нововведенням було закріплення права автора на відклик твору. Згідно з ч. 2 ст. 68 за заявою автора видавничий договір припинявся, якщо з’являлися поважні обставини, які змушували його відмовитися від опублікування твору; у цьому випадку автор повинен був відшкодувати видавцю понесені ним витрати.

Зміст авторських прав за Законом 1911 р. полягав у виключному праві усіма можливими способами відтворювати, публікувати та поширювати свій твір (ст. 2). Коло правомочностей автора по використанню твору теж розширилося. Зокрема, вперше було вказано, що переробка оповідального твору у драматичну форму або навпаки допускається лише зі згоди автора або його спадкоємців (ст. 31).

На нашу думку, одним з головних досягнень Закону 1911 р. було закріплення за автором права перекладу. Нагадаємо, що до 1911 р. діяв принцип свободи перекладу. Така ситуація наприкінці ХІХ ст. характерна була саме для російського законодавства, оскільки у законах інших держав право перекладу було виключним правом автора, як і у Бернській конвенції 1886 р. А. Борзенко пояснював цю протилежність у позиціях законодавців станом розвитку літератури у Європі та Росії. Переклади іноземних творів, опубліковані за кордоном, були широко поширенні серед населення Російської імперії, у той час як у передруку твору незнайомою мовою не було потреби, оскільки особи, які володіли іноземними мовами, читали оригінальні твори [145, с. 9].

У Законі 1911 р. право автора на переклад існувало за умови вказівки на титульному листі або у передмові про збереження за автором цього права. Виключне право перекладу зберігалося за автором протягом 10 років з моменту публікації оригіналу за умови надрукування протягом 5 років з цього ж моменту перекладу (ч. 2 ст. 33). Зазначимо, що у Німеччині, Австро-Угорщині, Данії автор повинен був видати переклад свого твору протягом одного року після появи оригіналу [145, с. 20].

У Законі 1911 р. вперше з’являються норми щодо видавничого договору.

Завершуючи аналіз основних положень Закону 1911 р., зупинимося коротко на інших об’єктах авторського права.

Виникнення авторського права на художні твори у попередньому законодавстві залежало від реєстрації. Закон 1911 р. це правило відмінив.

Згідно із Законом 1911 р. до прав художника відносилося відтворення художніх творів будь-яким способом, який належить до того самого виду мистецтва. Для ілюстрації практики, яка існувала до 1911 р., наведемо такий приклад. У листі МВС, Головного управління у справах друку від 13.02.1903 р. до цензурних комітетів і окремим цензорам по внутрішній цензурі зазначалося, що: “дворянину М.М. Ге дозволено видати альбом фотографічних знімків з картин його батька – художника Ге, на яких зображено сцени та ескізи з земного життя Спасителя, за умови, що в інших виданнях, як і у журналах та газетах, не було дозволено передрук картин” [143, арк. 30].

На думку С.А. Беляцкіна, суспільне право досягає свого апогею у нормах про музичні твори, щодо яких законодавець визнає права “всіх і кожного” [144]. Публічне виконання музичних творів без згоди композитора допускалося, якщо воно здійснювалося: 1) не з метою отримання матеріальної вигоди; 2) під час народних гулянь; 3) для збору коштів на благодійництво і виконавці не отримували винагороди. Такі музичні твори як романси, ораторії, симфонії не могли виконуватися публічно без згоди композитора за умови, що він на кожному екземплярі твору застеріг це своє право (ст. 48). Слід зазначити, що, наприклад, у Німеччині та Австрії ця норма вже давно була виключена [107, с. 169].

Таким чином, Закон 1911 р. був значним кроком у розвитку авторського права в Російській імперії. А.В. Калінін вважає, що з його прийняттям у російському праві фактично остаточно сформувалася концепція авторського права, яка відповідала в цілому міжнародним стандартам [53, с. 16]. О.П. Сергеєв наголошує, що Закон 1911 р. вивів країну на новий рівень регулювання творчих правовідносин [60, с. 36].

Історія розвитку патентного права в Російській імперії тісно пов’язана з промисловим розвитком країни; етапи перегляду патентного законодавства співпадають з етапами розвитку економіки [146, с. 13]. У допетровський період ще не було умов для розвитку патентного права, оскільки промисловість перебувала у зародковому стані і питання захисту технічних нововведень навіть не виникало [41, с. 137]. Суспільні та політичні умови, в яких перебувало населення Російської імперії (кріпосне право та абсолютизм), не сприяли промисловому розвитку [50, с. 114].

У Росії, як і в інших країнах світу, юридична форма патенту розвинулася з привілею, і до 1919 р. використовувався термін “привілей”. Більшість російських дослідників вважає, що прототипом привілеїв були феодальні жалувані грамоти. У ХVI ст. такі грамоти видавалися здебільшого купцям, в тому числі й іноземним, на вільну торгівлю, звільнення від сплати мита. Наприкінці ХVI ст. та на початку ХVII ст. в Російській імперії стрімко розвиваються внутрішня та зовнішня торгівля, ремесла. Змінюються мотиви надання грамот – на відкриття мануфактур, розробку корисних копалин. У цих документах вже є елементи, характерні для сучасних патентів: строковість – 10, 15 та 20 років, виключність права, а саме заборона іншим засновувати подібні фабрики [76, с. 8-9].

Перші промислові привілеї пов’язують з іменем Петра І, який запозичив цей інститут промислової політики у шведів і французів [41, с. 138]. Цар використовував систему видачі привілеїв як один із стимулюючих засобів для розвитку торгівлі, мануфактур і промисловості. На початку ХVIII ст. кількість виданих жалуваних грамот на безмитну торгівлю зменшується, що було зумовлено зосередженням уваги влади на розвитку мануфактурного виробництва [49, с. 70-76]. У зв’язку з петровськими реформами виникла потреба у промислових підприємствах. Уряд, зацікавлений у швидкому розвитку промисловості, надавав привілеї на відкриття нових мануфактур, торгівлю новим товаром. Науково-технічна творчість в Росії майже у всі періоди історії перебувала у складних умовах. У ХVIII ст. в Російській імперії головним чином використовувався труд кріпосних, тому підприємцю було вигідніше мати дешеву робочу силу кріпосних, аніж витрачати кошти на розробку та впровадження нової техніки або купувати її за кордоном [49, с. 73]. Привілеї того часу були факультативними. Уряд розглядав питання надання привілеїв з огляду на доцільність монополізувати той чи інший продукт на користь певної особи, враховуючи її заслуги. При цьому особа просила “милості” від держави, а не визнання свого права [41, с. 145]. На той час не було однакової форми привілеїв, відрізнялися й їх назви. Про це свідчить ознайомлення з Повним зібранням законів Російської імперії, у якому наведено тексти привілеїв.

У 1723 р. з’явилися “Правила для видачі привілеїв на влаштування фабрик”, які, певною мірою, впорядкували практику їх видачі [60, с. 40].

Як приклад, можна навести привілей, наданий у 1749 р. французькому фабриканту Антону Гамбету на заснування в Україні шовкового заводу. У документі зазначалося, що А. Гамбет повинен був за власні кошти збудувати завод на вільних “государевых землях”, якщо таких не було, то земля надавалася йому безкоштовно. По закінченню 8 років він був зобов’язаний залишити завод з усім обладнанням тим людям, на чиїх землях він знаходився. Під загрозою штрафу заборонялося чинити фабриканту перешкоди. Передбачалося, що інструменти з Київського казенного шовкового заводу передавали А. Гамбету безоплатно [147, с. 110-112].

Першим актом, який містив усі основні засади сучасного патентного права, вважають привілей, наданий 13.12.1749 р. купцям Сухарєву та Бєляєву на відкриття заводу по виготовленню фарб [41, с. 142].

У ІІ половині ХVIII ст. у суспільстві посилилося незадоволення та масові народні виступи проти поміщиків та фабрикантів. Це, а також зростання кількості дрібних промисловців, спричинили відмову уряду Катерини ІІ від монопольних привілеїв. Указами 1775 р. та 1778 р. промислові підприємства могли відкривати усі бажаючі. Наслідком прийняття цих указів було обмеження надання монопольних привілеїв і винахідникам [79, с. 36-37]. З 1797 р. по 1811 р. жодного привілею не було видано, що підтверджує негативне ставлення до монополістів [41, с. 145].

Однак, альтернативи монопольним привілеям не було вироблено. Тому, усвідомлюючи необхідність розвитку промисловості і разом з тим захисту та винагороди винахідників, у ІІ половині ХVIII ст. відбувається пошук відповідних шляхів. В Указі від 9.11.1800 р., який стосувався гірничих заводів, передбачалося, що “жодний власник приватного заводу не може використовувати винахід без дозволу винахідника”. У 1801 р. був виданий Указ “Про заохочення тих, хто зробив винаходи та відкриття для вдосконалення землеробства, торгівлі та промислів” [79, с. 39-40]. Цей указ мав важливе значення для стимулювання винахідників, оскільки у ньому наголошувалося на необхідності приділяти їм особливу увагу та виявляти опіку, щоби кожен “да будет удостоверен в достойном возмездии и награде пользам изобретения его соразмерной” [56, с. 14]. У Рескрипті (додаток до указу) на ім’я Дійсного Камергера М.М. Новосильцева були викладені правила розгляду усіх пропозицій і проектів щодо вдосконалення народного господарства в Російській імперії, у тому числі й у сфері науково-технічної творчості.

Перший закон Російської імперії щодо винахідництва був опублікований у вигляді Маніфесту “Про привілеї на різні винаходи та відкриття в художествах і ремеслах” 17.06.1812 р. В основу було покладено проект, розроблений М. Сперанським, автором плану державних перетворень та ініціатором створення Державної ради. Цікавим є виклад М. Сперанським свого розуміння правової природи винаходів. У записці, підготовленій за дорученням Олександра І у зв’язку з привілеєм, дарованим у 1811 р. іноземцям Герену та Єлглунду, М. Сперанський писав: “будь-який винахід є власністю винахідника. Для засвідчення цієї власності є лише 2 способи: таємниця та заступництво уряду. Часто перший спосіб буває недостатнім, тому звертаються до другого. Так виникли привілеї” [41, с. 149-150].

Маніфест складався з 6 глав: “Про сутність привілеїв на винаходи й відкриття”, “Про порядок видачі привілеїв”, “Про форму привілеїв”, “Про строки та збори”, “Про припинення привілею”, “Про судовий розгляд”. Згідно з §1 привілей – це свідоцтво, яке засвідчує факт представлення винаходу уряду як власності пред’явника. Цікавим положенням є те, що привілеї надавалися й на винаходи, привезені з-за кордону (§8).

У Маніфесті 1812 р. встановлена заборона на видачу привілеїв на винаходи, які, у сучасному розумінні, суперечать суспільним інтересам. Була передбачена заявочна система видачі привілеїв (§2), яка нині діє у багатьох країнах (ст. 16 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 р., ст. 8, 29 Патентного Закону Російської Федерації, ст. 60 Європейської патентної конвенції, ст. 7 Євразійської патентної конвенції). Визнавалося право першого заявника (§12). Але видача привілею не позбавляла нікого права доводити у суді, що даний винахід не належить пред’явнику (§3).

Встановлювалася явочна система експертизи, тобто експертиза по суті не проводилася. Це було виправданим, з огляду на відсутність у Російській імперії на той час спеціального патентного органу. Хоча, з іншого боку, це зумовило те, що вся процедура видачі привілеїв була чисто формальною.

Аналіз прав власника привілею свідчить про виключність його прав на використання винаходу, а саме: вводити винахід в обіг, продавати та передавати його, у судовому порядку переслідувати контрафакторів, вимагати відшкодування завданих збитків.

Відповідно до §11, 12 порядок видачі привілеїв передбачав подання особою заявки до Департаменту мануфактур і внутрішньої торгівлі при Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії (далі – МВС). Після розгляду заявки у Міністерській раді та визначення корисності винаходу документи передавалися до Державної ради. У МВС обов’язково перевіряли, чи не було вже видано привілеї на подібний винахід або відкриття. Привілеї видавалися від імені царя і затверджувалися Державною радою. Строк дії привілею становив 3, 5 або 10 років, залежно від побажання заявника. Мито сплачувалося у розмірі 300, 500 або 1500 рублів (§15, 16).

У період з 1812 р. по 1833 р. було видано лише 72 привілеї [148, с. 1-9]. Більшість привілеїв було отримано іноземцями, що деякі дослідники пояснюють відсутністю необхідних коштів для сплати мита та сприяння у популяризації та введення в обіг винаходів представників незаможних верств населення [47, с. 60-61].

Першим заявку на отримання привілею 2.11.1812 р. подав Яків Белугін, але перший указ про видачу привілею виданий громадянину США Р. Фултону 10.12.1813 р. Натомість, у Зводі привілеїв, виданих у Росії, під № 1 опубліковано привілей інженер-механіка Пуа-де-Барда. Таким чином, перша заявка була подана 2.11.1812 р., Пуа-де-Бард подав заявку на 4 місяці пізніше Белугіна – 18.02.1813 р., а Р. Фултон – у грудні 1813 р. Російський дослідник А. Плужнік стверджує, що пріоритет на отримання першого російського привілею належить Я. Белугіну. А таку плутанину він пояснює тим, що надали перевагу іноземцям, і в першу чергу вже відомому винахіднику першого пароплава Р. Фултону [76, с. 10].

Аналізуючи відомості, подані в “Указателе выданныхъ въ Россіи привилегій”, важко визначити національну приналежність або місце проживання винахідника. Вказувався рід занять (переважно це були купці) або стан, до якого відносився винахідник – дворянин, міщанин, селянин [148, с. 1-9]. Тим не менш, вдалося з’ясувати, що привілей № 3 отримав київський 1-ої гільдії купець Тимофій Бухтеєв 9.10.1814 р. строком на 10 років [149].

Привілеї № 12 та № 14 у 1819 р. теж отримав винахідник з України – одеський купець Генріх Сізон. У заявці на видачу привілею Г. Сізон вказував, що він винайшов спосіб обробляти граніт та інші камені за допомогою машини. Наголошувалося на новизні винаходу. Купець просив надати привілей “по уважению понесённых им убытков, и в вознаграждение его трудов и времени”. Заявка містила детальний опис способу, креслення. Після перевірки локальної новизни та корисності винаходу, Г. Сізону видали привілей на 10 років. У ньому зазначалося, що “Министр Внутренних дел даёт сию привиллегию Одесскому купцу Г. Сизону, которому сим позволяется означенное изобретение производить, употреблять, продавать, дарить, в залог и наследникам отдавать как его собственность и пользоваться сим правом исключительно во всех Российских губерниях и областях” [150, с. 231-232]. Отже, основним мотивом було те, що винахідник має право на винагороду за витрачені ним зусилля. Другий привілей Г. Сізон отримав на машину для сушіння пшениці та іншого зерна [150, с. 343-345].

У 1819 р. Департамент мануфактур і внутрішньої торгівлі був переданий з МВС до Міністерства фінансів. У 1828 р. при Департаменті була створена Мануфактурна рада, серед завдань якої були розгляд прохань про видачу привілеїв на винаходи та спорів про привілеї [56, с. 15-16].

У ІІ чверті ХІХ ст. в Російській імперії почався промисловий переворот, що зумовило необхідність доповнення Маніфесту 1812 р. Положення про привілеї було затверджено 22.11.1833 р. Порівняльний аналіз положень Маніфесту 1812 р. та Положення 1833 р. свідчить, що останнє містило низку принципово нових підходів. По-перше, була введена охорона вдосконалень. Перевага у видачі привілею на вдосконалення надавалася творцеві основного винаходу. Іншій особі привілей надавався при умові наявності письмової угоди з автором основного винаходу. По-друге, висувалися більш високі вимоги до заявки – потрібно було виділити формулу винаходу (у сучасному розумінні). Вперше з’являється згадка про “спеціаліста”, на якого потрібно було орієнтуватися при складенні опису винаходу (§11) [51, с. 24].

У Положенні 1833 р. зберігся факультативний принцип видачі привілеїв. Недостатньо було створити новий винахід, до уваги брали галузь промисловості, у якій він би використовувався. Існувала практика видачі привілеїв лише за наявності корисності для промисловості, і за відсутності винаходу як такого (наприклад, модель міста). Подібні привілеї обумовлювали монополізацію деяких галузей промисловості. Як відомо, сьогодні не можна відмовити у видачі патенту за умови виконання усіх вимог, передбачених законом. На той час подібні випадки не були рідкістю. У 40-х роках ХІХ ст. у суспільній правосвідомості формується розуміння наслідків видачі монополій. І вже на початку 50-х років Мануфактурна рада скорочує кількість виданих монополій. Остання монополія була видана у 1869 р. провізору Добровольському на виготовлення у Полтаві штучних мінеральних вод [41, с. 154-158].

Був запроваджений попередній розгляд заявки. Заявник подавав документи до Департаменту мануфактур і внутрішньої торгівлі, яке видавало свідоцтво про прийом заявки до розгляду. Як відомо, подібне правило закріплено у сучасному законодавстві. Згідно із §13, 14 у Мануфактурній раді досліджували новизну, корисність винаходу, чи не містив він чогось шкідливого для здоров’я населення. У необхідних випадках робили запит до Медичної ради. Факультативність проявлялася й у тому, що заявник не мав права оскаржити рішення про відмову у видачі привілею.

Для ілюстрації бюрократичних перепон, з якими стикалися винахідники, наведемо приклад справи про винахід нового складу лаку для реставрації картин А. Кестлером, який мешкав у Подільській губернії. А. Кестлер надіслав листа Військовому губернатору Кам’янець–Подільського для представлення його винаходу на розгляд вищому керівництву. У відповіді містилася вимога розкрити цей спосіб, на що А. Кестлер відповів відмовою, мотивуючи це так: “від мене вимагають розкрити секрет, тисячі людей будуть ним користуватися, я збанкрутую”. У листі від 27.06.1840 р. з Управління Київського військового Подільського й Волинського Генерал-губернатора зазначалося, що оскільки А. Кестлер відмовився розкрити винахід, губернатор не може пересвідчитися у корисності та новизні винаходу, і тому вважає неможливим передати це питання на розгляд вищого керівництва [151, арк. 1-8].

Строк дії привілею починався з моменту його підписання, а виключне право діяло з моменту отримання свідоцтва про подачу заявки. На привезені з-за кордону винаходи привілеї видавалися на строк не більше 6 років. Мито за них було більшим, ніж за винаходи, зроблені у Росії.

Принципово новим положенням було введення обов’язкового використання винаходу. Відповідно до §27 власник привілею зобов’язаний був не пізніше чверті строку дії привілею почати використовувати винахід і повідомити про це Департамент, інакше, привілей анульовували.

Отже, Положення 1833 р. містило багато новел, які наблизили патентне законодавство Російської імперії до сучасного патентного права.

При висвітленні даного питання, неможливо залишити без уваги Указ 1870 р. А. Плужнік вважає його першим патентним законом Росії [77, с. 19]. О. Піленко зазначає, що історичне значення цього документу у момент його прийняття ще до кінця не усвідомлювали, і трактували його як звичайне спрощення процедури розгляду та видачі привілеїв [41, с. 159]. Однак, саме з 1870 р. видача привілеїв стала обов’язком держави при умові відповідності документів вимогам закону. З цього часу винахідник просив не милості, а визнання свого права на отримання привілею. Заявки на винахід тепер подавалися до Міністерства фінансів. Потім у Мануфактурній раді перевіряли, чи опис предмету є повним, точним і чи не видавалися вже привілеї на аналогічний винахід. Визначався строк дії привілею, з огляду на стан розвитку відповідної сфери промисловості. Після цього, міністр фінансів підписував привілей. На винаходи у галузі сільського господарства заявки подавалися до Департаменту землеробства та сільського господарства.

У Європі у середині ХІХ ст. відбувалася гостра боротьба за відміну патентної системи. Її виникнення пояснювали розширенням міжнародної торгівлі у зв’язку з проведенням залізниць [41, с. 188]. Висловлювалися й інші думки, зокрема О. Піленко підкреслював, що боротьба повинна була й могла з’явитися у Німеччині саме у 60-х роках, коли вперше заговорили про облігаторний захист винаходів [41, с. 121]. Противники патентної системи стверджували, що патенти повинні бути відмінені як застаріле явище середніх віків, що перешкоджає вільній торгівлі [152, с. 27]. Особливо гостро спори велися між державами Німецького союзу (Zollverein), основна ідея якого полягала в усуненні будь-яких перешкод для вільного обміну товарами територією окремих його членів; існування патентів, дія яких поширювалася на територію лише однієї держави, ніби відновлювало старі внутрішні завади вільному розвитку внутрішньо-німецької торгівлі. Розв’язка спору у Німеччині відбулася у 1863 р. у Дрездені під час проведення конгресу промисловців. Більшістю голосів була прийнята резолюція: “Беручи до уваги, що патенти не сприяють розвитку винаходів, а навпаки, ускладнюють їх появу на світ, що вони заважають швидкому поширенню корисних винаходів, що самим винахідникам вони приносять більше шкоди, аніж користі, представляючи досить оманливу форму винагороди, конгрес...ухвалює: патенти на винаходи є шкідливим інститутом” [41, с. 125]. Пізніше, це рішення було підтримане й урядом: у 1868 р. канцлер Бісмарк вніс до ради Північно-німецького союзу пропозицію про повне скасування привілеїв і патентів.

Дискусія у Німеччині була частиною загальноєвропейської боротьби з патентною системою. Як альтернативу патентам, винахідникам пропонували видавати нагороди, зокрема грошові з одночасним наданням суспільству права безперешкодного користування винаходом. Ця пропозиція не знайшла широкого застосування. А. Скородинський наводить приклади її використання: у Франції під час революції було видане положення про допомоги та нагороди артистам і винахідникам; у Російській імперії нагорода замість патенту була видана у 1804 р. академіку Якобі на гальванопластику. Інший спосіб захисту прав винахідників був реалізований у Німеччині, де був закріплений принцип примусового відчуження. А у Франції було запропоновано без видачі патентів надавати винахідникам право доводити у суді порушення свого права, при цьому протилежна сторона могла доводити відсутність цих прав [45, с. 9-11].

У 1869 р. уряд Голландії видав закон, згідно з яким відмінялася видача патентів. Як писав О. Піленко, тріумф антипатентного руху був повним, проте цілковито ефемерним. Оскільки вже у 1873 р. у Відні відбувся перший міжнародний конгрес з патентного права. А у Німеччині у 1877 р. був прийнятий новий патентний закон [41, с. 128].

У ІІ половині ХІХ ст. в Російській імперії спостерігається активізація економічної та підприємницької діяльності, зумовлена успіхами промисловості. Питання перегляду існуючого патентного законодавства були порушені у 1879 р. у Російському технічному товаристві (далі - РТТ), яке створило спеціальну комісію з підготовки нового Положення про привілеї [80, с. 21-22].

Нове Положення про привілеї на винаходи і вдосконалення було прийнято 20.05.1896 р. (далі - Положення 1896 р.) [153]. Воно внесло суттєві зміни до системи видачі охоронних документів на винаходи.

Положенням 1896 р. вперше передбачалося створення при Департаменті торгівлі і мануфактур спеціалізованого державного патентного органу – Комітету з технічних питань, на який покладалася видача привілеїв на винаходи та вдосконалення [153, с. 9]. Створення такого органу дозволило централізувати усі справи, які до цього були розпорошені по різним міністерствам. Комітет створювався у складі 9 осіб, які мали вищу і як наголошувалося у законі – переважно технічну освіту та представників різних міністерств. Окрім цього, для участі у розгляді справ запрошували експертів, теж із технічною освітою. Як бачимо, не було вимоги наявності юридичної освіти у членів Комітету, що видається дивним. Слід зазначити, що у розпорядженні Міністерства торгівлі Австро-Угорщини від 15.09.1898 р. “Про Патентне відомство”, яке діяло на західноукраїнських землях, передбачалося, що до складу кожного з відділів входять особи з юридичною освітою та особи з технічною освітою [154]. Відповідно до §34 Закону Австро-Угорщини “Про охорону винаходів” від 11.01.1897 р. голова Патентного відомства та голови двох основних відділів повинні були бути юристами [155, с. 35-56.]. Необхідно підкреслити, що в Російській імперії, в Комітеті не було жодної особи з юридичною освітою [41, с. 362].

Згідно зі ст. 1 Положення 1896 р. для охорони виключного користування винаходами та вдосконаленнями, зробленими у сфері промисловості, можна було одержати привілей. Звертає увагу збереження у законодавстві терміну “привілей”, використання якого при умові закріплення облігаторного принципу було необґрунтованим. Зокрема, відповідно до п.20 Положення Російської імперії про привілеї на винаходи та вдосконалення від 20.05.1896 р.: ”...департамент ...делаетъ распоряженіе о заготовленіи, для выдачи просителю, патента на привилегію”. Отже, у тогочасному законодавстві Російської імперії патент вважався формою привілею, який полягав у наданні особі права виключного користування винаходом/вдосконаленням. Як зазначав О. Піленко, подібна нечіткість термінології гальмувала нормальну еволюцію патентного права [41, с. 70].

Вперше у законодавстві чітко був визначений такий критерій як суттєва новизна, при цьому вимагався її абсолютний характер. Таким чином, у Положенні 1896 р. були передбачені два з трьох існуючих на сьогодні критеріїв охороноздатності – новизна та промислова придатність. У Законі України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 р. закріплені три умови патентоздатності: новизна, винахідницький рівень і промислова придатність (ст. 7). У ст. 4 вперше наводився повний перелік об’єктів, на які не видавалися привілеї.

Привілеї могли отримати як російські, так і іноземні піддані, і при цьому не лише самі винахідники, але й їх правонаступники (ст. 2). Важливою зміною було запровадження системи “першого заявника” (ст. 15). Однак невдало, на нашу думку, була вирішена ситуація, коли в один день декілька осіб подавали заявки на тотожні винаходи. У цьому випадку їм пропонували укласти угоду й отримати привілей на загальне ім’я, інакше привілей не видавався нікому.

Положення 1896 р. запровадило інститут патентних повірених (ст. 5). Слід зазначити, що на момент прийняття Положення 1896 р. у Російській імперії вже діяло багато патентних повірених, хоча до цього часу порядок подачі заявок довіреними особами не був чітко й детально регламентований у законодавстві. В.В. Орлов вказує, що у період з 1812 р. по 1870 р. більше 30% заявок були подані патентними повіреними [57, с. 9]. На практиці заявки подавалися різними довіреними особами, у тому числі й тими, що проживали за кордоном. Наведемо такі приклади: придворний радник М. Баранцевич 16.09.1889 р. подав прохання про видачу австрійському підданому А. Крінеру, який мешкав в Харківській губернії недалеко від м. Суми привілею на спосіб приготування плиточного рафінаду. 27.12.1891 р. А. Крінер особисто клопотав про видачу привілею. Отримав він його 10.03.1892 р. за № 15, розмір мита становив 450 рублів. Деякі винахідники самі вели подібні справи: житомирський міщанин Юліус Камін подав 1.01.1891 р. прохання про видачу йому на три роки привілею на прилад для відливки свинцевих пломб, отримав привілей № 29 17.03.1892 р., сплатив мито у розмірі 90 рублів [156].

Була запроваджена система видачі так званих охоронних свідоцтв, правові наслідки видачі та публікації яких наближені до сучасного поняття “тимчасова охорона винаходу” [48, с. 8]. З моменту отримання охоронного свідоцтва особа могла не втрачаючи прав на отримання привілею, робити повідомлення та публікації про винахід, проводити його публічні випробування, приводити у дію, уступати свої права на отримання привілею та попереджати шляхом особистих і нотаріальних заяв осіб, які порушують її права, про можливість притягнення їх до відповідальності у випадку отримання привілею (ст. 8).

Про видачу охоронних свідоцтв повідомлялося у декількох виданнях. В одному з них - “Вестнике финансов, промышленности и торговли” за 1904 р. було оголошено про видачу свідоцтва № 22635 від 5.12.1903 р. Торговому дому “Ф. Фришенг” у Миколаєві на судно для перевезення сипучих матеріалів з подовженим воронкоподібним дном. Три охоронних свідоцтва отримало “Товариство М. Гельферихъ-Саде” у Харкові [157].

У ст. 10 була передбачена можливість подання заперечень третіми особами проти видачі привілею до прийняття рішення про його видачу. Підставами для цього могли бути відсутність новизни або присвоєння чужого винаходу. В останньому випадку розгляд прохання припинявся і сторони могли вирішити справу у судовому порядку. Проте, на нашу думку, реалізація цієї прогресивної і безсумнівно потрібної норми не була продумана до кінця. Згідно зі ст. 7 інформація про видачу охоронного свідоцтва публікувалася у двох виданнях. Саме на основі цих публікацій треті особи подавали свої заперечення проти видачі патенту. Але, слід наголосити, що публікувався не опис, а лише назва винаходу. Зрозуміло, що треті особи могли реалізувати своє право протесту тільки якщо назва була точною і чітко відображала сутність винаходу, інакше подача дійсно обґрунтованого протесту була би неможливою, оскільки тяжко заперечувати новизну, якщо не знаєш у чому полягає сутність пропозиції. На нашу думку, більш вдало вирішено це питання у австрійському законі 1897 р., у якому у сучасному розумінні була передбачена публікація (викладка) матеріалів заявки (ст. 57, 58) [155, с. 45-46].

Згідно зі ст. 18 винахідник вперше отримав право оскаржити рішення Комітету по результатам розгляду його прохання. Протягом 3 місяців з моменту отримання рішення він міг подати скаргу до Департаменту торгівлі і мануфактур.

Видача привілею не позбавляла інших осіб права протягом 2 років з моменту його опублікування заперечувати у судовому порядку правильність видачі привілею (ст. 26).

Необхідно зауважити, що саме закріплення можливості оскарження третіми особами патентоздатності винаходу як до, так і після видачі привілею у тогочасній теорії розглядали як свідчення переходу від заявочної системи експертизи до перевірочної [41, с. 348-349]. Як відомо, сьогодні критерієм розмежування трьох систем експертизи є етапи розгляду заявки. В.І. Афанасьєва зазначає, що наприкінці ХІХ ст. лише у Російській імперії та у США проводилася повноцінна перевірочна експертиза винаходів [48, с. 117]. Появу перевірочної системи пов’язують із прийняттям американського закону 1836 р. [158, с. 31].

Положення 1896 р. збільшило строк правової охорони винаходів з 10 до 15 років (ст. 16). Був введений новий порядок сплати мита.

Згідно зі ст. 22 привілей надавав особі право виключного користування винаходом або вдосконаленням.

Одним із обов’язків власника привілею було “приведення в дію в Росії винаходу або вдосконалення” (ст. 24), про що необхідно було подати до Департаменту підтверджене фабричним інспектором або губернським механіком посвідчення. Сенат у своєму роз’ясненні по справі Бабкок і Вількокс вказав, що “приведення у дію слід розуміти як – виготовляти на російській території” [159, арк. 8]. Мотивом введення цієї норми було прагнення зобов’язати іноземців, які отримали привілеї в Російській імперії, виготовляти у ній свої винаходи [41, с. 488]. Аналіз архівних документів свідчить, що більшість осіб, які зверталися до фабричних інспекторів за відповідними посвідченнями були іноземні громадяни. Наприклад, французький громадянин Едгар Фішер, який мешкав у Києві, подав 1.02.1906 р. за дорученням Р. Комбре, який мешкав у Парижі, прохання до старшого фабричного інспектора Київської губернії про видачу посвідчення про “приведення привілею у дію” на вдосконалений спосіб дубління шкіри на Києво-Байковому шкіряному заводі. І вже за 16 днів отримав таке посвідчення [160, арк. 2, 3]. Інженер-технологи Ф. Каупе та М. Чекалов подали 30.09.1906 р. прохання до старшого фабричного інспектора Київської губернії про видачу Головній компанії парової сили Шмідта з обмеженою відповідальністю у Лондоні посвідчення про приведення у дію обладнання для перегрівання пари, виготовленого на Київському машинобудівельному й котельному заводі “Гретер і Кріванек”. Посвідчення було видане 11.12.1906 р. [160, арк. 5, 20]. Звертає увагу прохання київського купця Г. Марре та почесного громадянина Г. Спитка від 2.04.1907 р. про видачу посвідчення про приведення у дію вдосконаленого ними казану для приготування їжі та кухонного вогнища з повітряними трубами. До нього заявники додали на гарно оздобленому бланку зображення цих винаходів та прейскурант для замовників. У матеріалах повідомлялося про численні випробування цих винаходів спеціальними комісіями у Києві, Санкт-Петербурзі, Варшаві, Вільні, в результаті чого Київський, Одеський, Віленський, Варшавський та Сибірський військові округи придбали такі вогнища [161, арк. 2, 3].

Цікавим є прохання Г. Деннера та А. Сумневича до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора від 20.07.1907 р. Вони просили створити спеціальну комісію, до складу якої увійшли би спеціалісти з гідравліки, механіки та математики для перевірки та оцінки створеного Г. Деннером приладу для збільшення сили [162, арк. 89]. У листі від 24.07.1907 р. вони просили надати їм урядову субсидію у розмірі 10 тис. рублів для спорудження моделей. Звертає увагу така їх пропозиція: “Не сомневаясь в безусловно благоприятных результатах проверки Комиссией изобретений просим об исходотайствовании нам правительственной субсидии 10 тыс. рублей для покрытия предстоящих теперь расходов по получению привилегий на изобретения в разных государствах на постройку моделей и на прочие расходы, связанные с приведением изобретения в практическое применение. При этом заявляем, что по вступлении его в практическое применение, мы обязываемся по чувству гражданского долга по отношении к Отечеству, представить пользование таковым для государственных надобностей на условиях патентного вознаграждения на 10% ниже, а для частных отечественных предпринимателей на 5% ниже против того размера вознаграждения, какой будет установлен для остальных стран” [162, арк. 90]. На жаль, про результати розгляду цього листа відомостей серед архівних матеріалів не виявлено.

Слід зауважити, що Російська імперія не приєдналася до Паризької конвенції 1883 р. Порівняльний аналіз Положення 1896 р. та первинного тексту Паризької конвенції свідчить, що на той час не існувало об’єктивних причин, які би перешкоджали участі Російської імперії у Паризькому союзі [51, с. 86-87]. О. Піленко підкреслював, що російське законодавство гарантувало іноземцям більше прав, ніж Конвенція 1883 р, тому не приєднавшись до неї, Російська імперія тим самим позбавляла своїх громадян взаємності [41, с. 233]. Існували й інші точки зору, зокрема В. Катков писав, що приєднання до Паризького союзу більше вигідне для іноземців, аніж російських підданих, з огляду на відсталість техніки, більшу кількість привілеїв, отриманих іноземцями та рідкісності випадків патентування російськими підданими своїх винаходів за кордоном [9, с. 31].

Однією з особливостей розвитку винахідництва в Російській імперії було те, що лише одна чверть із усіх виданих привілеїв була отримана її мешканцями, інші три чверті отримали іноземці (табл. 1.1).

Цікавим є те, що до 90-х років ХІХ ст. більшість привілеїв видано особам, які здавалося би, не мають прямого відношення до промисловості: службовим особам (військовим і статським), лікарям, міщанам, селянам [163, с. 62].

У 90-х роках ХІХ ст. у Російській імперії почався промисловий підйом, який охопив усі галузі виробництва. Матеріали статистики свідчать, що на українських землях у цей час діяла значна кількість заводів і фабрик [164, с. 745-47].

Таблиця 1.1

Видані у Російській імперії привілеї у період 1812-1895 рр. [163, с. 62]

Прийняття Положення 1896 р. не вирішило низки питань і вже у 1905 р. А. Скородинський доповідає на засіданні Ради Імператорського РТТ про необхідність перегляду патентного закону 1896 р. Він пропонував встановити чітко визначений термін розгляду заявок на винаходи, передбачити можливість примусового відчуження прав користування привілеєм у випадку недостатньої експлуатації винаходу (у сучасному розумінні – примусова ліцензія), відмовитися від терміну “привілей”, закріпити у законі норми, які би регулювали відносини щодо службових винаходів. Щодо останнього, вчений пропонував передбачати у трудових договорах критерії віднесення винаходів до службових [44, с. 1-21]. На той час питання службових винаходів були досить актуальними, про що свідчить і те, що у двох з останніх прийнятих у ХІХ ст. законів, зокрема австрійському та фінляндському їм були присвячені окремі статті. Слід наголосити, що і на початку ХХІ ст. ці питання не повністю врегульовані вітчизняним законодавством і їх законодавче регламентування потребує вдосконалення.

Висвітлюючи питання розвитку патентного законодавства у ХІХ ст., не можна обійти увагою видатних українських вчених, які своїми відкриттями, винаходами внесли вагомий вклад у світову науку. Імена багатьох з них, на жаль, довгий час не були відомі широкому загалу, інформація про їх здобутки безпідставно замовчувалася, це: М. Бенардос, О. Засядько, В. Каразін, Ф. Пироцький, І. Пулюй, І. Сікорський та багато інших.

Дослідники історії відкриття рентгенівських променів наголошують на тому, що І. Пулюя слід вважати основоположником рентгенології аж ніяк не в меншій мірі, ніж К. Рентгена. І вважають, що було би справедливіше, якби вони обидва стали лауреатами першої Нобелівської премії, присудженої К. Рентгену у 1901 р. [165, с. 202]. Дослідники переконані, що під час дослідів із трубками І. Пулюй отримував Х-промені, про що, можливо, не здогадувався до першого повідомлення К. Рентгена у 1895 р. В подальшому, І. Пулюй не намагався офіційно відстояти свій пріоритет [165, с. 196-200].

Винахідник способу електродугового зварювання металів вугільним електродом – М. Бенардос отримав привілей Російської імперії у 1886 р. [166, с. 285]. Виробництво та патентування потребувало значних коштів, тому М. Бенардос уклав договір з С.А. Ольшевським, який надавав йому фінансову допомогу. Протягом наступних років спосіб був запатентований у всіх промислово розвинених країнах. Однак, усі закордонні патенти видані на ім’я Бенардоса та Ольшевського. Пізніше, право на винахід отримала компанія “Електрогефест”. Підприємці отримали величезні доходи, а М. Бенардос помер у злиднях [167].

Складною була доля й винахідника трамваю – уродженця Полтавщини Ф. Пироцького. У 1874 р. він подав клопотання про видачу привілею на винахід “застосування електричної тяги на залізниці”. Однак, міська влада Петербургу не зацікавилася пропозицією. Інформацію про винахід Ф. Пироцький опублікував у “Інженерному журналі” та розіслав усім електричним фірмам світу, в результаті чого ідею купив К. Сіменс. Як відомо, перша в Європі міська електрична дорога почала працювати у 1889 р. між Берліном і Ліхтерфельцем [168, с. 53].