Висновки до розділу 1
1. Підсумовуючи здобутки української історіографії права інтелектуальної власності, відзначимо, що вивчення цього історико-правового явища та його форм сучасними українськими істориками права та правознавцями набуває системного характеру.
Якщо говорити про якісні зміни, то насамперед суттєво розширилася та доповнилася фактографічна база історії права інтелектуальної власності та законодавства про інтелектуальну власність. Проте при достатньо широкому тематичному розмаїтті історіографічного доробку, українські науковці оминули низку питань, зокрема, про розвиток права інтелектуальної власності в Україні до ХІХ ст., його розвиток в загальноєвропейському контексті сусідніх держав Східної та Центральної Європи;2. Населенню, яке мешкало на території України, з давніх часів була притаманна творча діяльність. Накопичений у її результаті масив цінностей, досягнень, надбань цивілізації з часом постає в конкретному виді продуктів творчої праці, тобто винаходів і нововведень, відкриттів, творів літератури і мистецтва. Право, що з’являється у автора на досягнутий результат, поступово визнається його невід’ємним “природним правом”. Це право виникає з самої природи творчої діяльності та існує незалежно від визнання цього права державною владою. Однак воно потребує захисту за допомогою норм позитивного права. Позитивне право інтелектуальної власності еволюціонує від своїх найдавніших форм (звичаєве право) до розвиненого законодавства;
3. У процесі еволюції давніх форм права інтелектуальної власності можна виділити два великі періоди: до і після винайдення книгодрукування. У першому періоді літературні твори вважалися суспільною власністю, будь-хто міг їх переписувати, не потребуючи згоди автора. Це можна пояснити тим, що тогочасна література була переважно релігійного змісту, а тому вважалася власністю усіх віруючих. З цим пов’язана і відсутність передумов для формування поняття авторських прав.
Адже зазвичай авторами були ченці, які не домагалися визнання за собою права авторства. Після винайдення книгодрукування правовою формою охорони прав видавців були привілеї, які однак, не гарантували виключність прав. Недоліком системи привілеїв було те, що поза нею залишалися автори, оскільки привілеї захищали лише права друкарів. З огляду на твердження науковців про існування у Львові друкарні ще у XV ст., можна припустити, що вже у той час почалося формування засад авторського права;4. Основною формою правового захисту прав творців у сфері ремісництва також були привілеї, даровані державою чи феодалами. Одночасно привілеї були способом боротьби з консерватизмом цехової організації ремісництва, яка обмежувала вільний розвиток індивідуальної творчості. Проте ті ж цехи сприяли створенню прообразів сучасних товарних знаків. Емблеми, підписи майстрів на виготовлених ними виробах, монетні знаки, видавничі марки, філіграні виконували деякі функції товарних знаків, а саме: вказували на джерело походження виробу, сприяли підвищенню їх якості. Тому їх можна вважати різновидами стародавніх товарних знаків;
5. Становлення законодавства про інтелектуальну власність на українських землях відбувалося з кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття під впливом корінних ідей європейського просвітництва, узагальнених т.з. “пропрієтарною теорією”. Вплив цієї теорії був безпосереднім на законодавство Австрії, Австро-Угорщини, Російської імперії, до складу яких входила більша частина українських земель;
6. Протягом ХVІІІ – поч. ХХ ст. на західноукраїнських землях у сфері інтелектуальної власності діяло австрійське законодавство. Воно було чинним і у період існування ЗУНР (правова основа – Закон ЗУНР від 21.11.1918 р.), і під час перебування західноукраїнських земель у складі Речі Посполитої. Не дивлячись на те, що у кількісному відношенні на цій території переважало українське населення (2,4 млн. з 3,5 млн.) вперше переклад закону у сфері права інтелектуальної власності українською мовою було здійснено у 1911 р.
С. Дністрянським;7. Протягом XIX ст. в Австро-Угорщині була створена дієва система правової охорони прав інтелектуальної власності: прийнято відповідне законодавство, створені Патентне відомство, Патентний суд, функціонував інститут патентних повірених. Аналіз тогочасного австрійського законодавства свідчить про його розвиток у контексті західноєвропейських традицій. Введено багато важливих новел, що спричинили подальший розвиток права інтелектуальної власності. До таких слід віднести положення про службові винаходи, загальновідомі товарні знаки, введення поняття “попереднього користувача”;
8. У процесі розвитку тогочасного австрійського законодавства про промислову власність можна виділити два етапи: 1) з 1852 р. по 1896 р. - поява першого загальнодержавного закону у сфері патентного права, формування законодавства щодо промислових зразків, торговельних марок; 2) з 1896 р. по 1918 р. - прийняття нового закону про охорону винаходів, який втілив найкращі здобутки європейської правової думки;
9. Не дивлячись на те, що відсутність власної держави, колоніальна політика австрійського уряду не сприяли духовному поступу нації, на західноукраїнських землях функціонували громадські організації, серед завдань яких був і захист прав авторів. У суспільстві сформувалося усвідомлення необхідності правової охорони прав інтелектуальної власності;
10. Правова охорона прав на результати творчої діяльності на українських землях у складі Російської імперії у ХVII–XIX ст. здійснювалася на основі загальноімперського законодавства. Становлення авторського права та права промислової власності в Російській імперії відбувалося тим же шляхом, що й в європейських державах, але дещо пізніше. Це було зумовлено особливостями суспільно-політичного устрою та історичного розвитку країни; тим, що цей процес був тісно пов’язаний із промисловим розвитком країни, який відставав від темпів розвитку промисловості у Європі. Відставання у промисловому розвитку Російської імперії стримувало винахідництво в Україні, що було актуальною на той час проблемою, оскільки українські землі були в економічному плані однією з найрозвинутіших частин імперії;
11.
Можна виділити 3 етапи у розвитку патентного законодавства Російської імперії: 1) від часу правління Петра І до 1812 р.; 2) від 1812 р. до 1870 р.; 3) від 1870 р. до 1896 р. Допатентний захист базувався на привілеях і до початку ХІХ ст. у законодавстві використовувався термін “привілей”. Прототипом привілеїв були феодальні жалувані грамоти. Першим законодавчим актом Росії у сфері захисту прав винахідників був Маніфест 1812 р., який встановлював явочну систему експертизи, надання винахідникові виключних прав, заявочну систему видачі привілеїв, заборону видачі привілеїв на винаходи, що суперечать суспільним інтересам. Видача привілеїв була факультативною – це було правом, а не обов’язком державних органів. Прийняття Положення 1833 р. було наступним кроком у розвитку патентного законодавства. Найбільш суттєві зміни стосувалися введення попереднього розгляду винаходу Мануфактурною радою, вимога обов’язкового використання винаходу, виділення формули винаходу у заявці. У 1870 р. відбулися кардинальні зміни у системі захисту прав винахідників – був запроваджений облігаторний принцип. Прийняття Положення 1896 р. завершило процес становлення повноцінної патентної системи, яка багато в чому була наближена до сучасної правової охорони винаходів;12. Характерною рисою практики видачі привілеїв в Російській імперії було те, що переважну більшість патентів отримували іноземці. Багато цікавих винаходів було зроблено українцями. Варто наголосити, що привілей № 3 отримав Київський 1-ої гільдії купець Тимофій Бухтеєв 9.10.1814 р. строком на 10 років;
13. У той час як в Європі перші закони про авторське право з’явилися у 1709 р. (“Статут Анни”, Великобританія), в Російській імперії вперше ці питання привернули увагу законодавця лише на початку ХІХ ст. В умовах відсутності конкуренції між видавцями, низького рівня розвитку книгодрукування та невеликого попиту на книги, не було економічних передумов для появи авторського права. Особливістю розвитку законодавства про авторське право в Російській імперії був тісний зв’язок з цензурним законодавством.
З 1828 р. і до 1887 р. воно було частиною цензурного законодавства. Перший нормативний акт про авторське право з’явився саме у складі Цензурного статуту 1828 р. Протягом усього ХІХ ст. положення про авторське право “блукали” по різним розділам Зводу законів, хоча весь час зберігалася законодавча прив’язка до цензурного законодавства. Лише у 1911 р. був прийнятий окремий закон, присвячений саме авторському праву;14.Слід наголосити на тому, що Російська імперія певною мірою знаходилася осторонь інтеграційних процесів, які відбувалися у сфері авторського права, зокрема розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері. Російська імперія не приєдналася до Бернської конвенції 1886 р.;
15. У ХІХ ст. у Російській імперії найбільш поширеною була теорія власності на результати творчої діяльності. Авторське право розглядали як різновид права власності, хоча і з дещо відмінним предметом регулювання. Українські вчені-цивілісти дотримувалися прогресивних поглядів, співзвучних з домінуючими на той час у європейській правовій думці. Вони ставили під сумнів правильність поширення на авторські прав конструкції права власності, виділяли їм окреме місце у системі цивільних прав поряд з речовими, наголошували на особистому елементі, який існує поряд з майновим у цій групі прав;
16. Серед рис, притаманних саме російському законодавству про авторське право варто зазначити принцип свободи перекладу, який був скасований лише у 1911 р. Цікавим є те, що і пізніше, вже у СРСР цей принцип теж діяв, і лише приєднання 27.05.1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право від 6.09.1952 р. зумовило проголошення на законодавчому рівні виключного права автора на переклад свого твору. Лише у Законі 1911 р. вперше була визнана подвійна природа авторського права, яка передбачала наявність у автора не лише майнових, але й особистих немайнових прав;
17. Загалом до початку ХХ століття в Україні сформувалися правові передумови створення власного законодавства про інтелектуальну власність. У правовій свідомості закріпилося розуміння права інтелектуальної власності як одного із прав людини, усталилася думка про необхідність правового регулювання відносин інтелектуальної власності, сформувалася практика застосування європейсько орієнтованого законодавства країн, до складу яких входили українські землі. У цілому українці усвідомили, що права інтелектуальної власності повинні одержати розвиток з тим, щоб забезпечити належний баланс між охороною авторів та інтересами користувачів, держави.