Висновки розділу

З урахуванням викладеного підставним є сформулювати такі висновки:

1. У вітчизняній теорії права в цілому можна вважати розроб­леною концепцію національної імплементації Конвенції засоба­ми правотворчості (Конвенція як джерело законодавчої діяль­ності) і правотлумачення (Конвенція як методологічний стандарт тлумачення норм законів України).

Підходи російської юридичної науки до питання про національно-правове значення Конвенції зумовлені консти­туційним визначенням статусу міжнародних договорів РФ як складової частини російської правової системи. Відповідно, одні дослідники розглядають Конвенцію як частину правової системи, але не права, тоді як інші, ототожнюючи поняття права і правової системи, вважають, що Конвенція діє і піддягає застосуванню як окреме джерело російського права — поруч із російським законо­давством. Натомість, питання статусу і особливостей застосуван­ня Конвенції саме як складової російського законодавства зали­шається поза увагою учених Росії.

2. Пряма дія в Україні Конвенції як міжнародного договору неможлива через ЇЇ несамовиконуваний характер. Зокрема, хоч Конвенція й містить матеріальні приписи, теоретично придатні до застосування в Україні, але вони діють і застосовуються лише у специфічних міжнародних правовідносинах, які виникають між Україною та особами, що перебувають під її суверенною юрис­дикцією, а також Судом (виключний суб'єкт застосування Кон­венції згідно її ж ст.

Що ж до застосування в Україні Конвенції як міжнародного договору, то, по-перше, її предмет - гарантії прав людини - в Ук­раїні є предметом виключної законодавчої компетенції Верховної Ради України (п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України). А, по-друге, обов’язковість реалізації в Україні Конвенції як міжнародного до­говору не забезпечується можливістю і інституційним механізмом застосування міжнародно-правових санкцій, які б дозволяли осо­бами захищати права, гарантовані Конвенцією, від непра­вомірних дій чи бездіяльності не лише України як суб’єкта міжна­родного права, але й конкретних національних суб'єктів права - судів, органів державної виконавчої влади, місцевого самовряду­вання тощо.

3. Оскільки Верховна Рада України надала згоду на її обов'яз­ковість, Конвенція має вважатися введеною до складу національ­ного законодавства України в силу ч. 1 ст. 9 Конституції України. Таким чином, Конвенція є не лише одним із міжнародних дого­ворів, що регулює міжнародні правовідносини України, а й одно­часно складовою українського національного законодавства. Окрім того, будучи ратифікованою у формі закону Конвенція як складова національного законодавства має таку ж юридичну силу, що й закони України. На цій підставі юридична обов'язковість приписів Конвенції як складової національного законодавства забезпечуються такими ж санкціями, які передбачені для захисту осіб від порушень законів, що визначають права людини в Ук­раїні. Описана специфіка дії Конвенції в Україні відповідає мето­дологічним засадам дуалізму міжнародного і національного пра­ва, за якими міжнародний договір і акт національного законодав­ства із тим же текстом і назвою (у перекладі державною мовою) діють паралельно, кожний маючи свій окремий правовий простір (міжнародний і національний відповідно).

Викладене є свідченням закономірності застосування в Ук­раїні Конвенції саме як складової її національного законодавства.

4. Специфічний статус Конвенції як складової національного законодавства України передбачає низку особливостей у застосу­ванні її матеріальних правових приписів в Україні - в аспекті наб­рання нею чинності, мови її тексту, співвідношення з іншими за­конодавчими актами.

Першою особливістю є те, що Конвенція набула чинності в Україні не з дня депонування Україною ратифікаційної грамоти (за правилами міжнародного права), а відтоді, як була офіційно оприлюднена опублікуванням, тобто, доведена до відома насе­лення України як її закони, що визначають права людини. Кон­венція була вперше оприлюднена опублікуванням її тексту в "Офіційному віснику України" 16 квітня 1998 року, і саме від цієї дати набула чинності як складова національного законодавства України.

Друга особливість спричинена тим, що застосуванню в Ук­раїні підлягають приписи Конвенції, перекладені державною мо­вою України (ч. 1 ст. 10 Конституції України), тоді як автентичний текст Конвенції як міжнародного договору в Україні жодного юридичного значення в Україні немає, а відтак не потребує й офіційного оприлюднення на рівні із українським текстом. При цьому той факт, що Міністерство закордонних справ України декілька разів оновлювало офіційний переклад Конвенції (вос­таннє 27 січня 2006 року), жодним чином не позначається на чин­ності Конвенції в Україні, як не впливають на чинність актів національного законодавства України будь-які інші дії органу зовнішньополітичного представництва України.

Третя особливість полягає в тому, що Конвенція як складова національного законодавства України не має ієрархічного пріо­ритету перед законами України, оскільки єдиним актом найвищої юридичної сили в Україні визнається її Конституція, а закони Ук­раїни повинні їй відповідати і застосовуватися, якщо не доведена їх неконституційність. Відтак питання співвідношення між ма­теріальними приписами Конвенції і законів України як актів національного законодавства однакової юридичної сили вирішу­ються за загальним правилами lex Specialis derogat Iegi generali, в залежності від того, предмет якого акту - Конвенції чи закону Ук­раїни — має більш спеціальний характер стосовно конкретної сфери суспільних відносин.

В Україні існує практика ухвалення законів, приписи яких по­декуди відрізняються від приписів Конвенції, а їх предмет має об'єктивно більш спеціальний характер, аніж предмет Конвенції.

Однак застосування означеного закону призвело до фіксації Судом порушення Україною її міжнародно-правових зобов'язань, оскільки, на думку Суду, будь-які заходи з тимчасового обмежен­ня прав людини повинні неодмінно мати чітко-окреслені в часі межі своєї дії (чого якраз й бракує означеному закону про введен­ня мораторію). Наведена як приклад ситуація є небажаною і проблематичною насамперед з точки зору політики ефективної реалізації міжнародно-правових зобов'язань України. Відтак вар­то оцінити доцільність запозичення досвіду деяких держав-членів Ради Європи щодо реалізації заходів, спрямованих на підвищен­ня ефективності національно-правового застосування приписів Конвенції. В Австрії, зокрема, Конвенція має статус, прирівня­ний до конституції цієї держави, що зумовлює відповідний ієрархічний пріоритет Конвенції над національними законами.

5. Характеристика Конституційного Суду України як пов­ноцінного суб’єкта застосування Конвенції на сьогодні усклад­нюється тим, що в праволюдинній сфері він наділений лише пов­новаженнями з абстрактного конституційного контролю. Тому для органу конституційної юрисдикції приписи Конвенції наразі мають значення лише певного додаткового аргументу при тлума­ченні і застосуванні Конституції України. Конституційний Суд України також не уповноважений визначати відповідність законів України приписам Конвенції, а висловлене у літературі припу­щення про здійснення такого повноваження "де-факто" слід вва­жати щонайменше передчасним.

У контексті урізноманітнення національних засобів правово­го захисту зроблено акцент на пропозиції, що вже висловлювала­ся в літературі, про бажаність наділення Конституційного Суду України правом розглядати індивідуальні скарги на порушення прав людини. До цієї пропозиції можна приєднатися із обов'язко­вим уточненням: для застосування Конвенції при розгляді таких скарг потрібно попередньо наділити саму Конвенцію певним дер­жавно-юридичним статусом, що в той чи інший спосіб "прирів­нюватиме" її до Основного Закону. Лише тоді орган консти­туційної юрисдикції України міг би вважатися повноцінним суб’єктом застосування Конвенції.