Проблеми застосування в Україні Європейської конвенції з прав людини при здійсненні конституційного судочинства

За період своєї діяльності Конституційний Суд України неод­норазово звертався до приписів Конвенції у контексті питань пов'язаних із визначенням конституційності і тлумаченням зако­нодавчих актів, а також тлумаченням окремих положень Консти­туції України.

Характерним можна вважати рішення Конституційного Суду України від 12 червня 2007 року № 2-pπ∕2007 у справі за консти­туційним поданням 70 народних депутатів України щодо відпо­відності Конституції України (конституційності) положень ч. 1 ст. 10, п. З ч. 2, ч. 5, 6 ст. 11, ст. 15, ч. 1 ст. 17, ст. 24, п. З розділу VI "Заключні положення" Закону України "Про політичні партії в Україні" (справа про утворення політичних партій в Україні). Конституційний Суд України зазначив, що, відповідно до ст. 16 Конвенції, її загальні правила не перешкоджають державам-учас- ницям запроваджувати обмеження на політичну діяльність іно­земців. Ст. 16 Конвенції була використана Конституційним Су­дом України для мотивації висновку про те, що приписи Закону України "Про політичні партії в Україні" відповідають Консти­туції України, зокрема її ст. 23 та 36. Конституційний Суд України зазначив, що, унормувавши процедуру утворення політичних партій і встановивши механізми контролю за їхньою діяльністю, зазначений Закон не скасував і не звузив змісту, обсягу і суті пра­ва громадян на свободу об'єднання у політичні партії, не створив перешкод, які унеможливили б реалізацію права на свободу об’єднання будь-кому із повнолітніх громадян України, не поз­бавлених права голосу, незалежно від соціального статусу, релі­гійних переконань тощо [231].

Окрім того, в різні роки у своїх рішеннях Конституційний Суд України посилався на:

- ч. 1 ст. 6 Конвенції - у зв'язку із визначенням консти- туційності положень статей 19 та 42 Закону України "Про Держав­ний бюджет України на 1999 рік" при обґрунтуванні принципу не­залежності судів [214];

- ст. З Конвенції — у зв'язку із визначенням конституційності положень ст. 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу Ук­раїни в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання, як аргумент на користь неприпустимості смертної кари як виду по­карання [215];

- ст. 11 Конвенції - при обґрунтуванні невідповідності Конс­титуції України ст. 16 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" в частині встановлення таких умов легалізації профспілок, які фактично пов'язують початок діяль­ності профспілки як організації створеної з метою забезпечення і захисту інтересів працівників, із моментом її реєстрації у відпо­відних органах, що рівнозначне вимозі про необхідність попе­реднього дозволу на утворення профспілки [217];

- ст. 6 Конвенції — при обґрунтуванні права обвинуваченого користуватися правовою допомогою захисника, вибраного ним на власний розсуд, тобто будь-якого фахівця права, а не лише ад­вокатів — у зв'язку з тлумаченням приписів ст. 59 Конституції Ук­раїни [218];

- ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції при тлумаченні її рішен­ня в справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року як аргумент на користь допустимості обмеження права приватної власності у певних межах - у кон­тексті визнання ст. 7 Закону України "Про державні гарантії від­новлення заощаджень громадян України" такою, що не супере­чить статтям 13,41,64 та деякими іншим статтям Конституції Ук­раїни в частині положень про поетапність повернень заощад­жень, залежність їхньої суми від бюджетних асигнувань, окрім положення, що ставить повернення заощаджень громадян Ук­раїни, іноземних громадян та осіб без громадянства в залежність "від віку вкладника" та "інших обставин", яке було визнано неко­нституційними [219];

- ст.

— п. 1 ст. 6 Конвенції, яким поняття "розумності" строків до- судового слідства віднесено до оціночних понять, тобто таких, що визначаються у кожному конкретному випадку з огляду на су­купність усіх обставин вчинення і розслідування злочину — як ар­гумент на користь визнання конституційності припису ч. З ст. 120 КПК про можливість продовження строку досудового слідства лише у виняткових випадках [223];

- ст. 10 Конвенції в її тлумаченні у рішеннях Суду в справах "Нікула проти Фінляндії" та "Яновський проти Польщі" - під час тлумачення ч. 1 ст. 7 Цивільного кодексу Української PCP, зокре­ма при обґрунтуванні розширення меж допустимого розголошен­ня інформації, що стосується посадових та службових осіб, порівняно з межами розголошення такої ж інформації про зви­чайних громадян [224];

— ст. 6 Конвенції в частині вимоги додержання справедли­вості при застосуванні кримінального покарання - у зв'язку з виз­нанням неконституційним припису ч. 1 ст. 69 Кримінального ко­дексу України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покаран­ня, ніж передбачено законом [228];

Окрім того, Конституційний Суд України часто відкрито де­монструє врахування приписів Конвенції у власній практиці осо­бисто, а також підкреслює необхідність врахування цих приписів іншими органами державної влади під час прийняття відповідних нормативно-правових актів, проте предметом розгляду Консти­туційного Суду України при цьому залишається конституційність або офіційне тлумачення законів України.

Так, уже в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Мико­лаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст. 55, 64, 124 Конституції України від 25 грудня 1997 року № 9-зп — Конституційний Суд України відзна­чив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України відповідає міжнародним зобов’язанням України, які виникли у зв’язку з ратифікацією Конвенції [213].

У згаданій вище справі про смертну кару Конституційний Суд України відзначив, що ст. 28 Конституції України, відповідно до якої "ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню", відображає положення ст. З Конвенції.

У рішенні Конституційного Суду України в справі за консти­туційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіцій­ного тлумачення положень ст. 58 Конституції України, ст. 6, 81 Кримінального кодексу України від 19 квітня 2000 року № 6- рп/2000 [216] відзначено, що закріплений у Конституції України принцип неприпустимості зворотної в часі дії законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з ст. 7 Конвенції.

У вже згаданій справі про вільний вибір захисника Консти­туційний Суд України відзначив, що приписи ст. 6 Конвенції, які закріплюють право кожної фізичної особи на правову допомогу і право вільного вибору захисника з метою захисту від обвинува­чення відтворено у ч. 1 ст. 59 Конституції України. У рішенні від 12 лютого 2002 року № З-рп/2002 Конституційний Суд України відзначив, що ст. 13 114 Конституції України, згідно з якими ви­користання власності не може завдавати шкоди людині, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, з чого вип­ливає, відповідно, можливість запровадження галузевих законів, які унормовують використання власності — кореспондують зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, зокрема в частині права держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном згідно із загаль­ними інтересами або як забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів [221].

У рішенні від 8 липня 2003 року № 14-pπ∕2003 Консти­туційний Суд України підтвердив, що ст. 150 КПК відповідає ст. 5 Конвенції, якою передбачена можливість застосування за­побіжного заходу у вигляді арешту, зокрема з метою запобігання вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинен­ня [226].

В ухваленому в результаті перевірки конституційності інсти­туту податкової застави рішенні від 24 березня 2005 року № 2- рп/2005 Конституційний Суд України відзначив, що ст. 321 Цивільного кодексу України, яка закріплює можливість позбав­лення чи обмеження права власності лише у випадках і в поряд­ку, встановлених законом, розвиває положення ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції [229].

Окрім того, характерні посилання на практику Страсбурзько­го суду містяться у низці актів Конституційного Суду України, прийнятих протягом 2012 року, а саме:

— у рішенні від 18 січня 2012 року № І-рп/2012 Консти­туційний Суд України вказав на те, що умови ознайомлення об­винуваченого і захисника з матеріалами кримінальної справи, закріплені чинним на момент винесення рішення кримінально- процесуальним законодавством України, узгоджуються з практи­кою Європейського суду з прав людини. У якості підстави для тако­го висновку Конститутційний Суд України послався на цілу низ­ку рішень Суду, зокрема, у справах "Ван Мехелен та інші проти Нідерландів" від 23 квітня 1997 року, "Полуфакін і Чернишов про­ти Росії" від 25 вересня 2008 року, "Корнев і Карпенко проти Ук­раїни" від 21 жовтня 2010 року, "Гаважук проти України" від 18 лю­того 2010 року;

— у рішенні від 25 січня 2012 року № З-рп/2012 Конститу­ційний Суд України послався на рішення Страсбурзького суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12 жовтня 2004 ро­ку при визнанні допустимості зменшення соціальних виплат, а та­кож, загалом, обумовленості рівня державного соціального захис­ту соціально-економічними можливостями самої держави;

— у рішенні від 4 квітня 2012 року № 7-pπ∕2012 Конститу­ційний Суд України постановив, що положення частини другої статті 22 Закону України "Про вибори народних депутатів Ук­раїни" щодо рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів, які утворю­ються на території столиці України - міста Києва, є такими, що суперечать ч.

— у рішенні від 25 квітня 2012 року № П-рп/2012 Консти­туційний Суд України вдався до свого роду "опосередкованого" використання правових позиції Страсбурзького суду. Зокрема, Конституційний Суд України зазначив, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Водночас, судді звернулися до свого ж попереднього рішення від 11 березня 2011 року № 2-pπ∕2011, у якому на підставі Конвенції і практики Страсбурзького суду було зроблено висновок про мож­ливість обмеження державою права на справедливий судовий розгляд, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

Викладене свідчить, що Конституційний Суд України ви­користовує приписи Конвенції як аргумент, складову частину своєї мотивації і враховує їх при визначенні змісту, а також меж конституційних гарантій основних прав і свобод людини й грома­дянина, Таке врахування засвідчує повагу суддів Конституційного Суду України до міжнародного права, їх усвідомлення необхід­ності сприяти Україні як суб'єкту міжнародного права у дотри­манні нею зобов'язань, які виникли у зв'язку з ратифікацією Кон­венції. З іншого боку, у розглядуваних випадках можна вбачати й намагання Конституційного Суду України акцентувати шляхом посилань на відповідну практику Страсбурзького суду авторитет власних правоположень, зумовлених об'єктивним досягнутим рівнем розвитку українського суспільства і права.

Як видається, Конституційний Суд України, при цьому фак­тично продовжує тенденцію судових органів тих країн, де Кон­венція не має рангу конституційного законодавства, і врахування її можливе в них лише як зразка, "віправного пункту" при визна­ченні змісту і меж національних конституційних гарантій інди­відуальних прав і свобод. Зокрема, у сучасній німецькій правової літературі стверджується, що Федеральний конституційний суд ФРН дедалі активніше вводить Конвенцію у власну практику як "допоміжний тлумачний матеріал" під час застосування Основно­го закону ФРН. Оскільки ФРН проголошена правовою держа­вою, вважається, що її конституційний суд не може не поділяти цінностей і поглядів Страсбурзького суду, і такий підхід дозволяє йому використовувати правові позиції Суду при тлумаченні Ос­новного закону, навіть пропри те, що Конвенція у праві цієї дер­жави - на відміну від, скажімо, Австрії - не лише не має консти­туційного статусу, але взагалі не уведена у склад федерального за­конодавства [310, S. 596, 614.].

Окремо слід відзначити наявність низки рішень, в яких Конс­титуційний Суд України вказує на зв'язок між конвенційними га­рантіями і приписами законів України,останні нерідко виявля­ються результатом національно-правового запозичення відпо­відних приписів Конвенції. Ці рішення Конституційного Суду України мають неабияке методологічне значення для з’ясування "генетичних" зв’язків українського законодавства і міжнародного права.

Таким чином, практика Конституційного Суду України доз­воляє твердити про тенденцію до певного врахування, але не зас­тосування матеріальних приписів Конвенції при здійсненні конс­титуційного судочинства.

При цьому слід враховувати, що Конституційний Суд Ук­раїни, вирішуючи питання конституційності законів, здійснює саме абстрактний контроль їх приписів (ч. 2 ст. 147 Конституції України). На основі принципу прямої дії (ч. З ст. 8 Конституції України), забезпечення реалізації закріплених у Конституції Ук­раїни гарантій прав людини у конкретних правовідносинах за участю громадян, здійснюється безпосередньо судами загальної юрисдикції. Натомість акти Конституційного Суду України щодо конституційності законів, в тому числі в праволюдинній сфері, як слушно відзначає В.О. Гергелійник, поширюються на невизначе- не коло випадків, є обов'язковими для всіх суб'єктів правовідно­син в Україні і мають загальнодержавний обов'язковий характер [52, с. 14].

Отже в частині здійснення абстрактного конституційного контролю Конституційний Суд України не може беззастережно вважатися суб'єктом правозастосування. При здійсненні абстра­ктного конституційного контролю акти цього органу мають скоріше правотворчій, аніж правозастосовний характер. За влуч­ним визначенням М. Тесленка, орган конституційного контролю в цій частині своїх обов’язків виступає в ролі своєрідного "нега­тивного" законодавця [254, с. 6]. Про конкретний контроль і, відповідно, застосування права Конституційним Судом України може йти мова лише у відносно вузькому контексті спорів між ви­щими органами державної влади щодо меж їхньої компетенції [254, с. 7], що якраз і відображають приписи ст. 152 Конституції України і п. З ч. 1 ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" [85]. Водночас, для питання про застосовність Кон­венції це не має суттєвого значення з огляду на те, що предмет її приписів не торкається питань державного будівництва чи зако­нотворення. Звідси випливає, що використання терміна "застосу­вання" для позначення випадків посилання судом конституційної

юрисдикції на Конвенцію в мотивації власних рішень не можна визнати обґрунтованим. Використання цього терміну тут, м'яко кажучи, виходить за межі загальнотеоретичної характеристики правозастосовної діяльності,

Про застосування Конвенції у конституційному судочинстві можна було б вести мову, скажімо, у разі наділення Консти­туційного Суду України правом розглядати індивідуальні скарги громадян про порушення гарантій прав і свобод.

Як і більшість дослідників цього питання, ми визнаємо доцільним законодавчо закріпити інститут такої скарги, проте із одним суттєвим застереженням: спочатку Конвенція має бути наділена чітким конституційно-правовим статусом, за яким її приписи прирівнюватимуться, так або інакше, до приписів самої Конституції України (див. вище приклад Австрії). Лише тоді Конституційний Суд України можна буде віднести до суб’єктів застосування Конвенції, що, до речі, сприятиме зменшенню кіль­кості індивідуальних заяв до Суду у справах проти України. Вирішуючи справи про порушення Конвенції, Конституційний Суд України уособлюватиме додатковий національний інстру­мент правового захисту, чим сприятиме розвантаженню Суду, що відповідатиме цілям Інтерлакенської декларації. Адже абз. "d" п. 4 декларації недвозначно закликає національні уряди держав зап­ровадити нові додаткові національні інструменти для захисту виз­наних Конвенцією прав [318].

Окрім викладеного, слід звернути увагу ще на один суттєвий момент, який характеризує стосунок Конвенції до діяльності вітчизняного органу конституційного контролю.

За чинним законодавством України Конституційний Суд Ук­раїни не можна віднести до кола органів державної влади, відповідальних за дотримання чи виконання міжнародно-право­вих зобов’язань нашої держави, що виникають за Конвенцією. Взагалі кажучи, за існуючого розподілу державної влади між її гілками виконання міжнародних договорів належить до сфери зовнішньої політики, повноваження в якій здійснюють державні органи виконавчої влади (п. 1 ст. 116 Конституції України; п. 4 ст.

20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" [94]). А тому викликає подив твердження, що висловлюються на сторінках де­яких нещодавніх досліджень з конституційного права про те, що Конституційний Суд України нібито вже здійснює певний "де- факто контроль конвенційності" законів України [243]. Як й дея­ким іншим авторам [253, с. 182], нам таке твердження видається щонайменше передчасним.