2.1. Формування державно-правової системи охорони інтелектуальної власності в період відродження української державності
У цивільно-правовій літературі панує переконання, що законодавство України про інтелектуальну власність бере свій початок з 1991 р. Натомість, архівні документи раніше засекречених фондів свідчать про те, що саме у період відродження української державності (1917-1920 рр.) активно велися законотворчі роботи у цій сфері.
З огляду на це, актуальним є аналіз архівних матеріалів, який дозволить визначити початок формування законодавства України про інтелектуальну власність, і зокрема про охорону об’єктів промислової власності, виявити особливості регулювання відносин у цій сфері на різних етапах існування української держави, висвітлити особливості юридичної термінології, ознайомитися із напрацюваннями українських правників початку ХХ ст.Після підписання 14.12.1918 р. гетьманом П. Скоропадським зречення влади, вона перейшла до Директорії. Почалася третя фаза української державності, яка була продовженням першої – доби Української Центральної Ради УНР. Своєю декларацією 26.12.1918 р. Директорія відновила закони УНР [169, с. 86].
Уряд Директорії, як і за Центральної Ради, складався з міністерств, які поділялися на департаменти та відділи. При Міністерстві народного господарства продовжував діяти, як і у попередній період, Фабрично-заводський департамент, до складу якого входив відділ винаходів. Незважаючи на постійні переїзди з одного міста в інше, зовнішньополітичні труднощі, до яких згодом додались і внутрішньополітичні, діяльність уряду, зокрема відділу винаходів, не припинялася. Велися пошуки шляхів удосконалення державної системи охорони промислової власності.
Обговорювалася можливість перетворення відділу винаходів в самостійний орган. З цього приводу начальником відділу, інженером Зеноном Горницьким була підготовлена доповідна директорові Фабрично-заводського департаменту “по устному наказу п. Міністра (Архипенка) перетворити “Відділ Винаходів” в самостійний “патентовий уряд УНР” на зразок західноєвропейських держав” [170, арк.
1].Зміст цього документу свідчить про високу правову культуру його автора, розуміння ним важливості створення державної системи охорони промислової власності для молодої української держави. Він, зокрема, зазначає: “ми повинні завчасу дати нашій промисловості зброю, якою могла би перемагати цю сильну та страшну конкуренцію чужих, ... . Коли би ми могли стягнути для наших сьогоднішних і майбутніх, будучих фабрик та заводів - ці нові винаходи, могли би про долю нашої промисловості бути спокійні” [170, арк. 1]. З. Горницький підкреслював, що для зацікавленості винахідника у патенті певної держави необхідні дві складові: можливість виробництва винаходу в цій державі (наявність фабрик, сировини) та престиж патентної установи, яка надає патентоволодільцеві гарантії. Слід зазначити, що в період відродження української державності (1917-1920 рр.) у сфері права інтелектуальної власності на Україні продовжувало діяти законодавство Російської імперії. З. Горницький пропонував внести до нього відповідні зміни, оскільки часу на розробку власного, нового законодавства не було. І першим кроком, на його думку, мало бути перетворення відділу винаходів в окремий Департамент охорони промислової власності. Це би “піднесло престиж української держави в очах промислового світу, оскільки свідчило би про усвідомлення значення винаходів, дало би українському патентові зразу потрібний блиск і повагу” [170, арк. 2].
Варто наголосити, що у більшості європейських держав, які з’явилися на політичній карті світу після І світової війни (Естонія, Латвія, Болгарія, Греція, Чехословаччина, Балканські держави), серед законів, які були прийняті у першу чергу, були закони про охорону промислової власності. Це свідчило про усвідомлення важливості винахідництва, захисту вільної конкуренції для відродження та подальшого розвитку економіки. Як писав американський вчений Б. Зінгер: “нові відкриття та нові винаходи є основою промисловості, а промисловість – це життя нації” [171, с. 9]. Наведемо приклад сусідньої Польщі, у якій вже через місяць після проголошення незалежності (11.11.1918 р.) главою держави був виданий Декрет від 12.12.1918 р., яким передбачалося створення при Міністерстві Промисловості та Торгівлі Патентного Відомства.
Основним завданням цього органу було надання патентів на винаходи та видача охоронних свідоцтв на промислові зразки, моделі та товарні знаки [94, с. 15].Пізніше, а саме 25.06.1920 р., у м. Кам’янці було підготовлено проект Постанови Ради Міністрів з цього питання. У вступі зазначалося, що: “зі взгляду на незвичайно великої ваги винаходів для розвою життя держави та для належного забезпечення прав їхнім власникам – перетворюється “Відділ Винаходів” в окремий Департамент охорони промислової власності” [170, арк. 6]. До повноважень Департаменту відносили: “1. прийняття заяв на винаходи та удосконалення для перевірки новизни та видачі патентів; 2. прийняття фабричних зразків та моделей для охорони від незаконного відтворення; 3. прийняття заяв на товарні знаки та їх затвердження; 4. вирішення усіх інших справ, які торкаються охорони винаходів і творів у технічній сфері. Для реалізації цих завдань Департамент: 1. веде реєстр зголошень винаходів і удосконалень; 2. складає і регіструє протоколи виданих патентів; 3. розсліджує винаходи у власному крузі і творить окремі комітети для розсліду винаходів під зглядом новини, вирішує спори і непорозуміння, як найвища установа при нарушенню прав винахідників та власників; 4. утримує потрібну бібліотеку (технічно-наукові діла, патентні закони інших держав, копії чужих патентів, чужі патентні журнали і т.п.); 5. утримує тайний архів для переховання в тайні зголошених винаходів і удосконалень, фабричних зразків та моделей; 6. утримує явний архів, доступний для вглядання загалові у надані вже патенти, затверджені зразки та моделі, які пройшли свій речинець тайни та явні альбоми товарних знаків; 7. веде евіденцію патентних бюр (заприсяжених патентових речників), завідує державними майстернями, в яких можна випробувати, удосконалювати і реалізувати гарні та цінні винаходи убогих, незасібних винахідників-горожан УНР” [170, арк. 6]. Передбачалося створення трьох відділів: реєстрового, технічно-наукового, охоронного.
Ймовірно, що пізніше виникла ідея створення саме Патентного уряду УНР, оскільки 16.08.1920 р.
у м. Тарнові був підготовлений тим же автором, інженером З. Горницьким проект Постанови про Патентовий уряд УНР. Складалася Постанова з двох частин: перша стосувалася власне Патентного уряду, друга – патентів на винаходи та удосконалення. Згідно з §1 Патентному уряду належало право надавати патенти на винаходи та удосконалення, видавати охоронні свідоцтва на зразки та моделі, товарні знаки. До складу уряду входили директор, заступник, члени-знавці технічних справ, члени-знавці правничих справ, технічні та канцелярійні урядовці. Директора та заступника затверджувала за пропозицією Ради Народних Міністрів найвища влада УНР. Члени-знавці призначалися або на 5 років, або пожиттєво. З. Горницький пропонував створити 4 відділи: загально-адміністративний, патентний, апеляційний та охорони ознак [172, арк. 30].Заявники могли подавати документи особисто або через патентних уповноважених, якими могли бути лише зареєстровані у Патентному уряді особи з вищою освітою, досвідом роботи у сфері промислової власності та які склали іспит [172, арк. 31].
Відповідно до §16 не видавали патенти на винаходи, що суперечили громадському порядку, моральності або “чемності” [172, арк. 32]. Така сама умова закріплена і в сучасному законодавстві України – згідно з п.1 ст. 6 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 р. правова охорона надається винаходу, що не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі. Більш детально ця вимога викладена у ст. 27 Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності 1998 р. (Угода ТРІПС), яка входить до пакету законодавчих актів, яким повинно відповідати законодавство будь-якої держави, яка претендує на членство у СОТ.
Не можна було отримати патент на хімічні, продовольчі та смакові складники; винаходи, що містять лише незначні зміни до вже відомих винаходів та удосконалень; наукові відкриття та абстракційні теорії; винаходи, на які вже видано патент в УНР або які використовуються в республіці без патенту, або які вже були описані у літературі, як в українській, так і у зарубіжній.
Тобто, умовою патентоздатності була новизна. До Патентного уряду заявник подавав опис та квитанцію. Особа звільнялася від оплати мита, якщо “його бідність буде відповідно засвідчена” [172, арк. 33].Відповідно до §19 в описі потрібно було виділити особливі ознаки винаходу. У сучасному розумінні мова йде про необхідність конкретизувати заявником патентні вимоги у формулі винаходу.
Цікавим є §18, згідно з яким винаходи, які стосуються військ, флоту або загальнодержавного добра могли бути визнані Міністерством народного господарства державно-необхідними, а тому секретними. Для них було передбачено ведення окремого тайного реєстру. Винахідникові виплачувалося відшкодування.
Як і у сучасному українському законодавстві, у проекті визнавалося право першого заявника. У Патентному уряді не досліджували промислову придатність заявленого винаходу. Строк дії патенту становив 15 років з моменту його підписання. Якщо заявник був незадоволений рішенням Патентного уряду, він міг протягом 3 місяців внести скаргу до апеляційного відділу.
При відповідності винаходу вимогам закону заявнику видавали патентну грамоту “в імені УНР” [172, арк. 35]. Інформація про її видачу публікувалася у Віснику державних законів та у Віснику Міністерства народного господарства. Патентовласник наділявся виключними правами щодо користування винаходом.
Визнавалося право першого заявника (§36). Передбачалася вимога обов’язкового використання винаходу на території УНР протягом 3 років з моменту підписання патенту (§37) [172, арк. 36].
Як бачимо, даному проекту притаманно багато рис сучасного патентного права, які містяться і в українському законодавстві, і у міжнародних документах у сфері охорони промислової власності. Аналіз змісту свідчить про глибокі теоретичні знання автора З. Горницького з патентного права.
Варто підкреслити, що у проекті використовується термін “патент”, хоча у діючому на той час в УНР російському законодавстві вживався термін “привілей”.
На жаль, задум про створення Патентного уряду УНР не вдалося втілити у життя.
У протоколі засідання ради фабрично-промислового департаменту від 20.12.1920 р. у м. Ченстохові зазначалося, що у зв’язку з рішенням групи великих держав створити “Міжнародний патентний уряд”, повноваження якого ще не визначено, роботу зі створення Патентного уряду УНР перервано. Продовжував діяти “Відділ охорони промислової власності”, діяльність якого обмежувалася видачею зареєстрованих заяв та охоронних свідоцтв до з’ясування компетенції Міжнародного патентного уряду, до якого УНР повинна була приєднатися [173, арк. 4].У доповіді від 2.01.1921 р. про діяльність фабрично-промислового департаменту у 1920 р. зазначалося, що його діяльність обмежувалася з причини постійної зміни місцезнаходження, браку програми роботи та фахівців (часом, персональний склад обмежувався 1 або 2 особами). Робота почалася з переїздом до Вінниці у кінці травня, де займалися, головним чином, питаннями охорони промислової власності. Було вироблено зразки охоронних свідоцтв, проект постанови про мораторій для внесення оплат за привілеї на винаходи та удосконалення, отримані у Російській імперії, проект постанови про продовження дії свідоцтв Російської імперії на товарні знаки, проект постанови про збільшення оплат, які торкаються привілеїв на винаходи, товарні знаки, фабричні зразки та моделі. Згадувалося про роботу стосовно перетворення “Відділу Винаходів” у Патентний уряд, а у разі неможливості цього - у самостійний Департамент охорони промислової власності. Потім уряд переїхав до м. Кам’янця, пізніше до м. Тарнова. В останньому було прийнято рішення про зайняття лише теоретичною роботою, а саме підготовкою до реорганізації відділу. Частина роботи була виконана, коли стало відомо про рішення створити “Міжнародний патентний уряд”. Це загальмувало розпочату роботу [174, арк. 2].
У Статуті Фабрично-промислового департаменту, затвердженого 26.02.1921 р., Відділ винаходів перейменований на Відділ охорони промислової власності. Повноваження, закріплені за ним, були аналогічні з тими, що пропонувалися у проекті Постанови від 25.06.1920 р. Статут був підписаний З. Горницьким, який тепер був директором департаменту [175, арк. 11]. Загальним принципом політики департаменту на найближчий час було визнано відновлення, підтримка та будівництво промисловості як однієї з підвалин незалежності держави. Наголошувалося на неможливості проведення заходів, для яких потрібні були значні кошти, оскільки стан національної валюти був загрозливим [175, арк. 7].
Цікавим є лист Василя Луківа, українського винахідника, який мешкав у Канаді до міністра закордонних справ УНР від 11.03.1921 р. Він пропонував Уряду УНР купити патенти на його винаходи – пістоль-шаблю та плужок для садження та закривання картоплі за 5 тисяч доларів за кожний. Він пояснив, що звернувся з цим питанням до Української Дипломатичної Місії у Вашингтоні, оскільки вважає, що американські фабриканти не виплачують йому належних коштів [174, арк. 11]. До листа було додано патентні описи цих двох винаходів [174, арк. 13, 17]. Зрозуміло, що в надзвичайно складних умовах існування УНР, коли Директорії не вистачало грошей для оплати різних витрат, у тому числі населенню за поставки продовольства, уряд навряд чи міг придбати ці патенти [176, с. 313].
У цей період поширеним явищем було визнання принципу взаємності щодо охорони об’єктів промислової власності. Зокрема, в торгівельних договорах, укладених між Норвегією та Португалією, Португалією та Чехословаччиною, Німеччиною та Ісландією, Францією та Гватемалою був окремий пункт, присвячений цьому питанню [171, с. 8]. Багато держав підписали Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів від 9.09.1886 р., Паризьку конвенцію про охорону промислової власності від 20.03.1883 р., Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків від 14.04.1891 р. На необхідності участі України у цих договорах наголошувалося у листі міністру торгу і промисловості від 2.03.1919 р., який надійшов з Консульства УНР у Мюнхені. У ньому зазначалося, що українські літературні та промислово-торгівельні кола позбавлені можливості захищати свої права у Німеччині, оскільки український уряд поки що не вирішив питання приєднання до міжнародних договорів у цій сфері [172, арк. 25, 27]. Російська імперія, як відомо, не зважаючи на заклики науковців, не підписала жоден із названих міжнародних документів. На жаль, у зв’язку зі складними внутрішньополітичними та зовнішньополітичними умовами, Україна у період 1917-1920 рр. не приєдналася до цих договорів.