2.2. Правова охорона прав інтелектуальної власності на західноукраїнських землях у складі Польщі (20-30-ті роки ХХ ст.)

На момент проголошення незалежності Польщі 11 листопада 1918 р. на її території діяло законодавство різних держав. З огляду як на внутрішні, так і на міжнародні чинники, неможливим було одночасне визнання цього величезного обсягу нормативно-правових актів такими, що втратили юридичну силу.

Необхідність прийняття єдиного загальнодержавного закону була зумовлена по-перше, міжнародними зобов’язаннями Польщі, а по-друге, специфікою прав на нематеріальні блага. Згідно з положеннями Версальського договору 1919 р. Польща приєдналася 28.01.1920 р. до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 р. Ф. Золль наголошував, що викликає подив ситуація, коли монопольні права, а саме до таких він відносив права авторів, діють не однаково у всій державі, хоча їх виключний характер поширюється на територію усієї держави [93, с. 3].

Над проектом закону про авторське право працював спеціальний комітет Кодифікаційної комісії, очолюваний С. Врублевським. До робочої групи входили: відомий письменник, міністр культури та освіти З. Пшесмуцький-Міріам, В. Дбаловський, Л. Петражицький, С. Голомб. Доповідачем проекту був Ф. Золль, співдоповідачем – Я. Літауер, варшавський адвокат, суддя Верховного суду [106, с. 198]. Варто зазначити, що представлені ними проекти значно відрізнялися.

Підготовка законопроекту спричинила інтенсифікацію наукових досліджень у цій сфері. У попередні роки питанням авторського права не приділялося належної уваги, не було розроблено власної концепції розвитку авторського права.

Польські правники, які мешкали на території, що знаходилася під владою Німеччини, так само не мали значних доробок, присвячених авторському праву. Дещо кращою була ситуація в Галичині. Окремі питання авторського права стали предметом уваги А. Бенніса, С. Врублевського, А. Гурського. Ф. Золль у Ягеллонському університеті та професор Е. Тілль у Львівському університеті у своїх лекціях зверталися до природи авторських прав. Ф. Золль відносив їх до прав, подібних до речових, а саме – прав на нематеріальні цінності. Він підкреслював, що їх зміст полягає у виключному використанні з метою отримання прибутку, вони є майновими і можуть передаватися. Подібну позицію займав і Е. Тілль: авторські права – це права на нематеріальні цінності [105, с. 167].

Закон Республіки Польща “Про авторське право” був прийнятий 29.03.1926 р. [177]. Складався з семи розділів та 77 статей. У розділі І “Загальні положення” описується об’єкт авторського права, суб’єкти, визначається зміст цих прав. Розділ ІІ містить статті щодо обмеження авторських прав, у розділі ІІІ визначено строк їх охорони. Розділ ІV називається “Перехід авторських прав”, у ньому розкриваються основні види авторських договорів. Розділ V присвячений агентському договору. Розділ VI містить положення щодо правової охорони, і останній, розділ VII - перехідні та прикінцеві положення.

Приєднання Польщі до Бернської конвенції про охорону літературної та художньої творчості зумовило необхідність врахування рівня захисту авторських прав, що існував на той час у країнах-членах Союзу. Таким чином, на західноукраїнських землях автори почали раніше користуватися перевагами міжнародної охорони своїх прав, ніж їх колеги в інших регіонах України.

Згідно зі ст. 1 Закону предметом авторського права є з моменту вираження у будь-якій формі кожний прояв духовної діяльності, що має ознаки особистої творчості. Немає визначення поняття “твір”. Наведено перелік об’єктів авторського права, який не є вичерпним. Суб’єктом авторських прав визнавався автор (ст. 6 Закону). Права автора, в тому числі й особисті, твір якого обнародувано під псевдонімом або анонімно, захищав видавець (ст. 9 Закону).

Варто наголосити, що Закон містив низку новел, що спричинили подальший розвиток доктрини авторського права. Зокрема, професор Золль запропонував поділяти авторські права на майнові та особисті (індивідуальні) [92, с. 4-5]. Останні він характеризував як вічні (безстрокові), такі, що не передаються, але на спадкоємців покладається обов’язок їх охорони, ці права поєднують автора з його твором [91, с. 15-16].

Як відомо, поштовхом до розвитку концепції “droit moral” (моральних прав авторів) була поява у Німеччині філософських концепцій, вироблених такими філософами як Е. Кант, котрі вбачали у авторських правах не лише форму власності, що забезпечувала автору або ж власнику права матеріальні вигоди. Вони розглядали результати творчої діяльності як вираження особистості автора, його частину, що потребує охорони в такій самій мірі, що і майновий потенціал твору [138, с. 32].

Необхідність охорони особистих прав автора була одноголосно підтримана під час обговорення законопроекту у Міністерстві мистецтва та культури (протокол засідання від 17.05.1920 р.) Співдоповідач Я. Літауер назвав таку пропозицію “суттєвим здобутком науки та свідченням тенденцій подальшого розвитку авторського права” [96, с. 44].

Закон не містить переліку основних прав автора, не вказано, які відносяться до особистих, а які до майнових. На нашу думку, на той час було би доцільно включити відповідні положення до закону, що полегшило би захист прав.

Щодо визначення строку охорони прав у членів Кодифікаційної комісії не було єдиної думки. Професор Золль пропонував 30-річний термін дії прав після смерті автора, беручи до уваги положення австрійського та німецького законів, які діяли у Польщі, і маючи на меті запобігти збагаченню спадкоємців. У проекті Я. Літауера був передбачений 50-річний строк охорони прав від дати видання твору, з огляду на приєднання до Бернської конвенції. Такої ж думки були С. Врублевський та А. Скомпський. М. Аллерханд пропонував встановити різні терміни охорони для обнародуваних і необнародуваних творів. У листі Профспілки польських літераторів у Варшаві наголошувалося на скрутному матеріальному становищі письменників. Висловлювалася думка про необхідність заохочення до зайняття літературною діяльністю. Одним із способів вважалося закріплення норм про 50-річний строк охорони прав від моменту смерті автора [96, с. 28-33, 51, 96]. Відповідно до ст. 23 був передбачений 50-річний термін охорони авторських прав.

Ф. Золль запропонував ввести у законодавство нове поняття “самостійні та несамостійні авторські права”. Несамостійними він називає ті, що виникають у зв’язку із створенням на основі вже існуючого твору нового об’єкта, який характеризується творчою самостійністю (наприклад, переклад, переробка твору для кінематографа, аранжування). Необхідною умовою розповсюдження таких творів є згода автора основного твору.

Згідно зі ст. 2 Закону переробки чужих творів, такі як переклад, адаптація, музична композиція, опрацювання для кінематографа, аранжування визнаються предметами авторського права. Реалізація таких прав залежить від дозволу автора оригінального твору, але це не стосується творів, що мають ознаки самостійної творчості, хоча спонукав до їх створення об’єкт творчої діяльності іншої особи (наприклад, огляд картини надихнув на написання літературного або музичного твору, і навпаки).

У коментарі до свого законопроекту Ф. Золль зазначає, що з метою більш ефективного захисту авторських прав варто виділити дві групи їх порушень. До першої він відносить будь-які прояви втручання у сферу суб’єктивних авторських прав, привласнення та здійснення повноважень, що належать виключно творцеві. Такі дії порушують правовий зв\'язок, що існує між автором (або його правонаступником) та нематеріальним благом. До другої – дії, в результаті яких применшується або повністю втрачається вартість твору, при цьому порушник не збагачується. Наприклад, музикант погано виконав написану композитором симфонію, в результаті чого вона не мала успіху у публіки.

Згідно зі ст. 58 порушенням особистих прав вважалося: привласнення авторства, прізвища творця або псевдоніму; не зазначення у творі автора, матеріал якого використано або неправдиве посилання на іншого автора; опублікування твору без згоди автора; внесення до твору змін, додатків, скорочень, що зачіпають гідність автора та цінність твору, видання твору у невідповідний спосіб; внесення змін до оригіналу твору; зазначення на творі прізвища автора всупереч його волі; розкриття авторства; подання в критиці неправдивих відомостей, що применшують цінність твору. Цей перелік не був вичерпним.

Згідно зі ст. 58 автор має право вимагати припинення протиправних дій, усунення їх наслідків, оголошення вироку в періодичних виданнях та інші способи компенсації.

Увагу привертає достатньо детальне врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з укладенням видавничого договору – ст. 33-46. Уклавши такий договір, видавець набував виключне право на видання літературного або художнього твору і зобов’язувався виконати це належним чином, вживаючи відповідних засобів для розповсюдження твору, при цьому дбати про пов’язані з видавництвом духовні та матеріальні інтереси митців (ст. 33 Закону).

Серед об’єктів авторського права названо й фотографії або знімки, отримані способом, подібним до фотографування. Умовою існування авторських прав у цих випадках було зазначення про це на фотознімках, окрім того необхідно вказати рік виготовлення. У рішенні Вищого суду у Відні від 27.06.1904 р., на яке посилалися судді у Польщі з огляду на відсутність відповідної судової практики, зазначалося, що крім авторських прав виробника фотографій та особи, яка їх замовила, визнаються особисті права зображеної особи. Авторське право на фотографії, що виготовлені у фото салоні безоплатно, належали власнику цього закладу. Дозвіл на передрукування та продаж фотографій вважався передачею права виключного користування авторськими правами (судове рішення від 18.03.1913 р.) [179, с. 1179-1180].

У зв’язку з переглядом Бернської конвенції на конференції у Римі у 1928 р. виникла необхідність внесення відповідних змін до Закону. Ще однією причиною були скарги авторів, що надходили до Польського товариства охорони авторського права. На засіданні цієї організації 23.03.1929 р. було ухвалено рішення опрацювати проект про внесення змін до Закону 1926 р., до обговорення якого було запрошено відомих правників і представників різних галузей творчості. Закон про внесення змін був прийнятий Сеймом у 1935 р. [180, с. 3-5].

На нашу думку, основними можна вважати зміни, внесені до ст. 59, яка до цього передбачала, що після смерті автора позов про порушення особистих прав може пред’явити чоловік/дружина померлого, батьки, брати та сестри. Але вони не могли заявляти про відшкодування моральної шкоди. Відповідно до змін 1935 р. окрім вищезгаданих осіб, Генеральна Прокуратура Польщі в інтересах суспільства і за дорученням Міністерства віросповідань та суспільного просвітництва наділялася таким правом. Окрім цього, у позові могла бути заявлена вимога про відшкодування моральної шкоди.

Законодавство Республіки Польща у сфері промислової власності розроблялося з урахуванням основних концепцій розвитку права інтелектуальної власності у Європі та положень міжнародних документів.

На думку Ф. Золля, поняття “промислова власність” є збірним, охоплює декілька правових інститутів, що належать до сфери кримінального, адміністративного та приватного права. Норми цих інститутів стосуються: 1. патентних прав, 2. прав на корисні моделі, 3. прав на промислові зразки, 4. прав на фірмові найменування, 5. прав на товарні знаки, 6. недобросовісної конкуренції. Ф.Золль вважав цей термін невдалим, таким, що не відображає сутності позначуваного ним явища, оскільки промисловість не є предметом права і стосується матеріальних благ. Він пропонував поділити об’єкти інтелектуальної діяльності на 3 групи: 1. авторська власність, 2. патентне право, права на корисні моделі та промислові зразки, 3. підприємницька власність. Змістом останньої є можливість виключного використання зовнішніх атрибутів підприємства (товарних знаків, фірмового найменування) з метою отримання прибутку. Однак особа не наділяється суб’єктивними правами на ці об’єкти в традиційному розумінні, а лише повноваженнями, що надають їй можливість захищати та оскаржувати порушені права на підприємство. Дійсно цінними є не товарні знаки і не фірмове найменування, а те підприємство, на яке вони вказують. Дії, що порушують підприємницьку власність, слід розглядати як прояви недобросовісної конкуренції [94, с. 3-14.]

Як відомо, після І світової війни з’явилося багато нових держав. Серед перших законів, прийнятих у таких державах як Естонія, Латвія, Болгарія, Греція, Чехословаччина, Балканських країнах, були закони про охорону об’єктів промислової власності. Не винятком була і Польща: вже через місяць після проголошення незалежності (11.11.1918 р.) главою держави був виданий Декрет від 13.12.1918 р., яким передбачалося створення при Міністерстві Промисловості та Торгівлі Патентного Відомства. Основним завданням цього органу було надання патентів на винаходи та видача охоронних свідоцтв на промислові зразки, моделі та товарні знаки. Це свідчило про усвідомлення важливості винахідництва, захисту вільної конкуренції для відродження та подальшого розвитку економіки, адже як зазначав Б. Зінгер: “нові відкриття та нові винаходи є основою промисловості, а промисловість – це життя нації” [171, с. 9]. На Польщу, як на нову державу, чинили економічний тиск більш промислово розвинені західні держави, що загрожувало її незалежності та подальшому існуванню. Одним із засобів протидії такому тиску, на думку Л. Лакомего, є винахідництво, а тому першочерговим завданням кожної держави, що дбає про своє майбутнє, повинно бути створення сприятливих умов для винахідництва [100, с. 5].

4.02.1919 р. були видані 3 декрети: про патенти на винаходи, про охорону промислових зразків та моделей і про охорону товарних знаків. Але у цьому ж році міністр промисловості та торгівлі призупинив видачу патентів і свідоцтв, доручивши Патентному Відомству опрацювати новий патентний закон, проект якого було представлено у Сеймі у 1921 р. Аргументами були: невідповідність цих документів Паризькій конвенції про охорону промислової власності, до якої Польща приєдналася 10.11.1919 р.; відсутність норм, які би передбачали кримінальну відповідальність за порушення прав власників патентів.

Закон Республіки Польща “Про охорону винаходів, зразків та товарних знаків” був прийнятий 5.02.1924 р. (далі – Закон 1924 р.) [181]. Над проектом працювали Ф. Золль та С. Врублевський. Засідання секції Кодифікаційної комісії з торгівельного права, на яких обговорювався і даний законопроект, відбувалися і у Львові. Наприклад, у засіданні, що тривало з 15 по 24 лютого 1922 р. брали участь такі відомі львівські вчені, як: професор А. Долінський, який очолював секцію, професор М. Аллерханд, професор Р. Лонгхампс де Бер’є, професор К. Стефко, професор Е. Тілль, відомий адвокат Є. Траммер [101, с. 12]. Після появи закону відновило свою діяльність Патентне Відомство, яке 11.04.1924 р. здійснило першу реєстрацію товарного знаку, а 24.04.1924 р. видало перший патент [182]. За період з 24.04.1924 р. по 29.11.1924 р. було видано 1117 патентів, з них 163 – отримали громадяни Польщі, в тому числі 36 патентів – заявники, що мешкали на західноукраїнських землях. Серед львівських винахідників згадаємо Ігнатія Мошціцького (з 1926 р. по 1939 р. – президент Республіки Польща), Мар’яна Бендла, Леона Саковича, Вітольда Хилевського, Людвіга Ебермана [183]. За період з 1919 р. по 1939 р. було подано 60 тисяч заявок на винаходи, але лише на половину з них було видано патенти. Винахідників з Польщі було 21%, в той час як з Німеччини 33%, решта - з інших держав [106, с. 254]. Така різниця була найбільш помітною у співставленні кількості населення та кількості заявлених винаходів: у 1927 р. у Польщі мешкало 30 мільйонів, заявлено 828 винаходів (для порівняння, у Данії мешкало 9 мільйонів, заявлено 1731 винахід, у Австрії – 7 мільйонів, заявлено 4054 винаходи). Така ситуація пояснювалася недостатнім розвитком промисловості, відсутністю належного зацікавлення винахідництвом. Цікавим є порівняльне дослідження Міжнародного бюро з охорони промислової власності: серед 30 держав Польща займала 17 місце за кількістю виданих у 1927 р. патентів (2964), на 1 місці були США – 87545 патентів [104, с. 100-104].

У Польщі більшість патентів стосувалися галузі хімії, електротехніки та машинобудування. Наприклад, патент № 69 клас12к2, виданий ТзОВ “Метан” (Львів) на метод та пристрій для згущення та конденсації амоніаку з амоніакальних пар, що містять водні пари (заява подана 23.10.1919 р., патент видано 7.05.1924 р.); патент № 62 клас12і2, отриманий Ігнатієм Мошціцьким (Львів) на метод отримання хлору з хлористого водороду (заява подана 23.10.1919 р., патент видано 7.05.1924 р.); патент № 781 клас 12r1, виданий Антонію Іванському (Старий Самбір) на спосіб та апарат для осушування та одночасної дестиляції (заява подана 2.03.1923 р., патент видано 10.10.1924 р.); патент № 389 клас 46а6, виданий Людвігу Еберману (Львів) на спосіб перероблення дизельних моторів на газові (заява подана 30.03.1920 р., патент видано 19.07.1924 р.) [183].

Закон 1924 р. містить 162 статті і складається з 4 частин: 1. про патенти на винаходи, 2. про промислові зразки та корисні моделі, 3. про товарні знаки та 4. про органи Патентного Відомства та патентних повірених. Закон не містить формально-логічного визначення поняття винаходу. Згідно з теорією та практикою того часу, винаходом визнавалося нове технічне вирішення завдання, яке можна застосувати у промисловості та торгівлі [106, с. 253]. Але, що вважалося технічним вирішенням завдання визначити, на нашу думку, було нелегко, оскільки у Законі 1924 р. не було переліку об’єктів винаходу. Зазначалося лише те, що не підлягало опатентуванню: наукові теорії, винаходи, що суперечили чинному законодавству та добрим звичаям, продукти, ліки та вироби, отримані хімічним способом, але при цьому не виключалася можливість опатентування способів виробництва цих об’єктів (ст. 5 Закону 1924 р.). У законі не названі критерії патентоздатності, але їх можна визначити, проаналізувавши окремі норми: новизна, промислова придатність. На сьогодні у патентних законах усіх країн та міжнародних угодах щодо охорони промислової власності передбачено такий критерій як винахідницький рівень (винахідницький крок, неочевидність), за допомогою якого винахід виділяється з-поміж звичайних інженерних розробок чи інших об’єктів. Натомість, у Законі 1924р. такої умови немає. Автори коментаря до Розпорядження Президента Польщі від 22.03.1928 р. про охорону винаходів, зразків та товарних знаків, А. Понікло та Я. Гутовський зазначали, що не можна вимагати високого рівня творчості від заявника винаходу [94, с. 40]. З цим важко погодитися, адже очевидним є те, що винахід повинен стимулювати науковий та технічний прогрес, а тому повинен робити свій вклад до вже відомого рівня техніки.

На думку Ф. Золля, матеріальною основою нематеріальних благ є монопольний характер прав на них, і саме володіння певними повноваженнями щодо винаходу, які він називає монополією, створює для патентоволодільця умови, коли треті особи зобов’язані утримуватися від дій, які би порушували його права [94, с. 27-28].

Передбачалося право попереднього користувача (ст. 9). Працівник, що створив винахід під час роботи на підприємстві мав право на отримання патенту, якщо у трудовому договорі не було передбачене інше. Роботодавець міг використовувати винахід на підставі ліцензії (ст. 15). Розрізняли добровільні (надані за згодою власника патенту) та примусові (видані на підставі рішення Патентного Відомства) ліцензії.

Право на патент передавалося в порядку спадкування, за цивільно-правовими договорами, потрібно було вносити ці відомості до реєстру у Патентному Відомстві (ст. 18).

Існувала явочна (реєстраційна) система експертизи. Слід зазначити, що в першому варіанті законопроекту, представленого у Сеймі у 1921 р., була передбачена перевірочна система на зразок існуючої у Німеччині, однак Сейм це не підтримав. Ф. Золль, наголошуючи на недоцільності запровадження німецької моделі у зв’язку з відсутністю великого штату у Патентному Відомстві, запропонував прийняти французьку модель, але з певними змінами. В результаті була введена явочна система: Патентне Відомство не досліджувало новизни винаходу, але у випадку очевидної її відсутності відмовляло у видачі патента (ст. 33).

На нашу думку, у Законі 1924р. передбачено достатньо дієвий механізм захисту прав патентоволодільця (ст. 23-26). Порушник повинен був припинити протиправні дії, виплатити неправомірно отриманий дохід за останні три роки, відшкодувати будь-яку шкоду, в тому числі і моральну. Якщо протиправні дії були вчинені умисно, призначалося покарання у вигляді штрафу у розмірі до 50000 злотих або арешту на строк до 6 місяців. Незаконно виготовлені предмети та обладнання або передавали патентоволодільцеві, або знищували.

З метою охорони промислової та торгівельної свободи, будь-яка особа була вправі подати до Патентного Відомства скаргу про анулювання патенту або визнання його недійсним. Генеральна Прокуратура в публічних інтересах з ініціативи відповідного міністерства могла долучитися до поданої скарги або звернутися від свого імені (ст. 28).

Закон 1924 р. не містить визначення товарного знаку та критеріїв, за якими позначення можна визнати таким, але їх досить легко можна виділити зі змісту норм. Це розрізняльна здатність, відносна новизна. Наведено приблизний перелік видів товарних знаків. Правова охорона розпочиналася з моменту реєстрації знаку. Надавалася правова охорона колективним товарним знакам, що відповідало вимогам Паризької конвенції (ст. 7). Товарні знаки реєстрували строком на 10 років з можливістю продовження. Слід зазначити, що правове регулювання використання товарних знаків та промислових зразків було аналогічним до передбаченого для винаходів. Для висвітлення процедури розгляду справ, пов’язаних із товарними знаками, наведемо такий приклад. 24.04.1928 р. ТзОВ “Каrmel” (Варшава) подало до Відділу спірних справ скаргу про анулювання реєстрації товарного знаку фірми “Henryk Bloch” (Дрогобич) для позначення вин. На думку скаржника, цей знак був подібним до позначення, здавна відомого на польських землях як товарний знак фірми “Richon”, яка експортує палестинські вина. Така подібність могла вести споживачів в оману щодо походження товару. При розгляді скарги Відділ досліджував питання: - чи був оспорюваний знак відомий на польських землях як товарний знак палестинського підприємства “Richon” для позначення вин сорту Кармел; - чи використання цього знаку фірмою “Henryk Bloch” буде причиною введення споживачів в оману. Отримавши ствердні відповіді фахівців, Відділ спірних справ задовольнив скаргу, посилаючись на ст. 110 п.3 Закону від 5.02.1924 р. Фірма “Henryk Bloch” подала апеляцію на це рішення до Апеляційного Відділу Патентного Відомства, який звернувся до Торгівельно-промислових палат у Варшаві, Лодзі, Кракові, Львові, Вільні, Любліні та Соснівці із запитанням – чи був оспорюваний знак відомим у першій половині 1927 р. як знак однієї з палестинських фірм, якщо так, то якої саме. У більшості відповідей підтверджувалася можливість введення споживачів в оману у зв’язку з подібністю знаку до позначення вин фірми “Karmel”. 31.03.1930 р. Апеляційний Відділ своїм рішенням відхилив апеляцію. Фірма “Henryk Bloch” звернулася зі скаргою до Вищого Адміністративного Суду. Суд дослідив, що ТзОВ “Karmel” було зареєстровано 25.04.1925 р., тоді як заявка про реєстрацію оспорюваного знаку була подана фірмою “Henryk Bloch” 3.03.1925 р., зареєстрували знак 12.02.1927 р. Тому, висновки Торгівельно-промислових палат не можуть братися до уваги, а анулювання реєстрації знаку у зв’язку з пізніше закінченою реєстрацією є необґрунтованим. Вищий Адміністративний Суд наголосив, що не може бути оспорена дійсність реєстрації товарного знаку з тієї лише причини, що в період між поданням заявки та реєстрацією інше підприємство розпочало фактичне використання аналогічного знаку. Окрім цього, адвокат фірми “Henryk Bloch” довів неподібність знаків, оскільки їх істотні елементи відрізнялися. У рішенні Вищого Адміністративного Суду зазначалося, що асоціація у споживачів товару з певною країною, але не з конкретним виробником, не є достатньою підставою для анулювання реєстрації подібного знаку згідно зі ст. 110 п.3 Закону (ст. 177 абз.1с Розпорядження) [184, с. 170-173].

У зв’язку з переглядом Паризької конвенції на конференції у Гаазі у 1925 р., необхідно було внести відповідні зміни до Закону 1924 р. 26.04.1928 р. було видано Розпорядження Президента Республіки Польща з такою ж назвою, що й попередній закон (далі – Розпорядження). Розпорядження містило 245 статей, тобто набагато більше в порівнянні з Законом 1924 р. (162 статті). Було це зумовлено тим, що в Законі 1924 р. в розділах про товарні знаки та про промислові зразки були посилання на розділ про винаходи, натомість у Розпорядженні всі приписи з розділу про винаходи повторювалися у інших розділах. Зміст суттєво не змінився, внесені зміни стосувалися переважно використання винаходів. По-перше, патентоволоділець повинен був розпочати використовувати винахід протягом 3 років з моменту отримання патенту в обсязі, здатному задовольнити існуючий у державі попит. Інакше, він був зобов’язаний зі спливом 3 років оголосити тричі у “Відомостях Патентного Відомства” про надання ліцензії. У випадку, якщо між особою, яка зголосилася та патентоволодільцем не досягнуто згоди, рішення приймав Відділ спірних справ Патентного Відомства. Патентне Відомство могло прийняти рішення про видачу примусової ліцензії. По-друге, змінилася структура Патентного Відомства. Крім існуючих президії, відділів заяв, спірних справ та апеляцій запровадили ще відділ контролю за використанням винаходів (ст. 54 Розпорядження). Подібного підрозділу не було у інших країнах. Працівники відділу могли проводити перевірки безпосередньо на підприємствах, досліджувати документацію, допитувати свідків. У випадку виявлення доказів невикористання винаходу, зібрані матеріали передавали до Генеральної Прокуратури, яка вносила до Відділу спірних справ скаргу про анулювання патента [103, с. 59-68].

Привертають увагу вимоги до патентних повірених. Спочатку, згідно з декретом від 13.12.1918 р. ними могли бути лише особи з технічною освітою, тим самим адвокати були усунені від участі у таких справах. Пізніше представниками винахідників могли бути й деякі адвокати, зареєстровані у Патентному Відомстві. Це суперечило законодавству про адвокатуру, а тому у Законі 1924 р. передбачили норму, згідно з якою представляти інтереси винахідників у Патентному Відомстві мали право тільки адвокати та патентні повірені [186, с. 1-3]. Слід зазначити, що у 1935 р. реєстр патентних повірених налічував 19 осіб, серед яких був і представник західноукраїнських земель – львівський інженер, професор В. Суховяк, в подальшому голова Патентного Відомства [94, с. 282-283].

У Розпорядженні 1928 р. посилена охорона прав на об’єкти промислової власності. Порівняймо: згідно зі ст. 24 Закону 1924 р. за порушення прав на винахід було передбачено штраф у розмірі до 50000 злотих або арешт строком до 6 місяців, відповідно до ст. 27 Розпорядження 1928 р. розмір штрафу становив 75000 злотих або арешт строком до 6 місяців, або обидва покарання одночасно. Однак, судова практика не йшла тим шляхом, що законодавство; судді рідко призначали арешт, а штраф стягували у невеликих розмірах. Щодо злочинів проти власників товарних знаків, судді часто застосовували Закон про амністію 1932 р., хоча це не було виправдано [187, с. 9].

Компетентні кола висловлювали певні застереження щодо прийнятого у 1928 р. розпорядження. Наголошувалося, що головним завданням повинен бути захист інтересів винахідників, замість цього, внаслідок існуючої системи експертизи, отримання патенту не було гарантією того, що винахід був новим, патент легко міг бути визнаний недійсним, а закон часто обходили [104, с. 84-84].