2.3. Розвиток законодавства УРСР про інтелектуальну власність

У процесі становлення законодавства УРСР про авторське право можна виділити такі етапи: 1) 1917-1925 рр., 2) 1925-1928 рр., 3) 1928-1961 рр., 4) 1961-1973 рр., 5) 1973-1991 рр. Критерієм такої класифікації є прийняття нормативних актів або внесення змін, які мали велике значення для подальшого розвитку радянського авторського права.

І період - 1917-1925 рр.

Після перевороту 1917 р. була ліквідована існуюча на той час система правового регулювання авторських відносин. Це було зумовлено необхідністю усунення монополій у сфері видавничої діяльності, оскільки до 1917 р. авторські права більшості письменників та композиторів належали великим приватним видавництвам [69, с. 20]. Подібне вже відбувалося в історії авторського права: після французької революції 1789 р., коли першочерговим завданням нового уряду була боротьба з привілеями (монополіями), у тому числі й у сфері авторського права. В результаті цієї боротьби “народилася” теорія власності на результати творчої діяльності.

У радянській державі основним завданням на цьому етапі було створення нових норм, які би регулювали авторські відносини у соціалістичному суспільстві. Першим радянським законом з питань авторського права був декрет ЦВК від 29.12.1917 р. “Про державне видавництво”. Головною метою декрету була негайна організація та розвиток державної видавничої діяльності. Відповідно до нього, Народна комісія з просвітництва (далі – Наркомпрос) повинна була розпочати видавничу діяльність і, в першу чергу, випустити дешеві видання російських класиків. Народній комісії було надано право оголошувати державною монополією строком не більше, ніж на 5 років, твори строк дії авторських прав щодо яких закінчився [63, с. 23]. Архівні матеріали свідчать, що видавництва намагалися якнайшвидше виконати вимогу декрету, порушуючи при цьому авторські права. У листі Земства Полтавської губернії, губернської земської управи, відділення Педагогічного бюро до редакції “Рідне слово” у Харкові, а саме до Г.

В Інструкції про укладення договорів з авторами, затвердженій 25.10.1918 р. встановлювалися розміри авторського гонорару. За оригінальні твори, що публікувалися вперше, виплачували від 700 до 800 рублів за авторський аркуш (40000 знаків). За переклади були передбачені значно нижчі ставки: від 180 до 250 рублів. Наприклад, Г. Хоткевичу пропонували перекласти книгу А.Я. Єфіменка українською мовою за оплату 200 рублів за друкований аркуш (40000 знаків) [189, арк. 39].

Наступним радянським законом у сфері авторського права був декрет РНК РРФСР від 26.11.1918 р. “Про визнання наукових, літературних, музичних і художніх творів державним надбанням”. Згідно зі ст. 1 цього декрету об’єктами націоналізації могли бути не лише твори померлих авторів, як це було передбачено раніше, а будь-який науковий, літературний, музичний або художній твір як опублікований, так і не опублікований, у тому числі й померлих авторів. Націоналізовані твори могли поширюватися, виконуватися публічно лише за дозволом Наркомпросу і на встановлених ним умовах. Цікавим є те, що видавці, які раніше набули права на такі твори, могли отримати відшкодування понесених витрат. Автор, чий твір був визнаний державним надбанням, отримував гонорар за кожне видання твору. Згідно зі ст. 3 декрету автори, твори яких не були націоналізовані, зберігали щодо них право розпорядження.

З питань застосування Декрету від 26.11.1918 р. була видана інструкція, відповідно до якої ненаціоналізовані драматичні та музичні твори авторів, які були живими, могли виконуватися лише за їх згодою або за згодою товариства, якому автор довірив захист своїх інтересів [72, с. 31].

На основі цього декрету Наркомпрос РРФСР оголосив державним надбанням твори 47 письменників та 17 композиторів.

Серед нормативних актів цього періоду слід зазначити декрет від 10.10.1919 р. “Про припинення дії договорів про набуття у повну власність творів літератури та мистецтва”. На його підставі оголошувалися недійсними усі договори видавництв з авторами, згідно з якими літературні, художні або музичні твори перейшли у повну власність видавництва. Передбачалося, що відтепер на будь-який твір, призначений до опублікування, мав бути укладений у письмовій формі видавничий договір [60, с. 37-38], у якому необхідно було вказати кількість екземплярів друкованого твору, розмір посторінкової оплати та строк дії договору.

У постанові ВЦВК РРФСР від 22.05.1922 р. “Про основні особисті майнові права” серед прав громадян, які визнавалися республікою та захищалися її судами, названо і авторські права [69, с. 25]. Але спеціального закону про авторське право у 1922 р. не було прийнято, відповідні норми не були включені до Цивільного кодексу УРСР 1922 р.

Отже, перший етап розвитку радянського законодавства у сфері авторського права характеризувався відміною всього раніше діючого законодавства. Спеціального закону про авторське право не було прийнято, натомість з’явилися нормативні акти, які регулювали видавничу діяльність.

ІІ період – 1925-1928 рр.

Першим загальносоюзним законом про авторське право були “Основи авторського права”, прийняті 30.01.1925 р. (далі – Основи 1925 р.). На думку Е.П. Гаврілова, поява цього закону фактично розпочала перший етап становлення радянського авторського права [62, с. 6].

Згідно зі ст. 1 Основ 1925 р. авторське право на твір, який випущений у світ на території СРСР або знаходиться на території СРСР у вигляді рукопису, ескізу або в іншій об’єктивній формі, визнається за автором і його правонаступниками незалежно від їх громадянства. За автором визнавалося виключне право на використання твору всіма законними способами (ст. 13). Загальний строк авторського права становив 25 років з моменту публікації. Авторські права можна було спадкувати, але до загальної спадкової маси оцінка авторського права не включалася. Проголошувалася свобода перекладу.

Оскільки Основи 1925 р. були загальносоюзним законом, в Україні в цей період спеціального закону про авторське право не було прийнято. Хоча, окремі питання регулювалися на підставі нормативних актів РНК УРСР, наприклад була прийнята постанова “Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів” від 8.12.1925 р. [5, с. 90].

ІІІ період – 1928-1961 рр.

Основи 1925 р. містили низку норм, які регулювали відносини між авторами та приватними видавництвами. З огляду на те, що протягом 1926-1927 рр. відбулася остаточна ліквідація таких видавництв, необхідним був перегляд норм авторського права [69, с.

Новий загальносоюзний закон “Основи авторського права” був прийнятий 16.05.1928 р. (далі – Основи 1928 р.) і діяв у своїй основній частині до 1961 р. Для розвитку загальних положень, передбачених Основами 1928 р., у всіх союзних республіках були прийняті закони про авторське право. В УРСР закон “Про авторське право” був виданий 6.02.1929 р. (далі – Закон УРСР 1929 р.). Варто зазначити, що Закон УРСР 1929 р. в цілому повторював положення загальносоюзного закону, лише окремі питання були конкретизовані [190].

До Основ 1928 р. було перенесено багато положень попереднього закону, водночас він містив низку новел. Авторське право було пристосоване до нових економічних умов, зокрема система державних організацій виступала як монопольний споживач усіх результатів творчої діяльності. У зв’язку з цим, зникла необхідність надання авторові виключних прав на використання творів. Юридично це було оформлено лише у 1961 р., а фактично виключні авторські права перестали бути потрібними набагато раніше – з початку 1930-х років [62, с. 7].

Суттєві зміни стосувалися строків дії авторського права – воно діяло протягом усього життя автора та 15 років після його смерті (ст. 10 Закону УРСР 1929 р.). У певних випадках цей строк міг бути продовженим. Наприклад, згідно зі ст. 15 у випадку, коли внаслідок політичного або культурного гноблення в дореволюційний час автор або його спадкоємці були позбавлені можливості користуватися належними їм авторськими правами, строк, на який авторське право переходило до спадкоємців автора, відраховувався з моменту, коли стало можливим використати авторське право. Постановою Наркомпросу УРСР від 16.09.1929 р. був продовжений строк дії авторських прав для спадкоємців деяких померлих до того часу українських письменників та композиторів: для спадкоємців М. Старицького та І. Тобілевича – до 1.01.1936 р., для М. Кропивницького - до 1.01.1937 р., для М. Коцюбинського та М. Лисенка – до 1.01.1939 р. [69, с. 72].

Відповідно до п.1 ст. 9 Закону УРСР 1929 р.

Звертає увагу надзвичайно широкий перелік випадків вільного використання творів – 15 (ст. 9 Закону УРСР 1929 р.). Це значно перебільшувало та й не узгоджувалося із загальноприйнятими міжнародними нормами. Наприклад, дозволялося публічне виконання чужих творів, використання художніх та фотографічних творів для промислових виробів, використання композитором для свого музичного твору тексту, запозиченого з чужого літературного твору.

У Законі УРСР 1929 р. не згадувалося про особисті немайнові права автора. З огляду на це, важливою є норма ст. 27, відповідно до якої видавець і видавниче підприємство не мали права на свій розсуд вносити за життя автора без його згоди будь-які доповнення, скорочення і взагалі зміни до тексту, до заголовку або до способу зазначення на ньому імені автора; видавець не мав також права за життя автора без його згоди додавати до творів ілюстрації. У сучасному розумінні було закріплено право автора на недоторканність твору. З огляду на наявність такої норми, на нашу думку, актуальним на той час було питання співвідношення права автора на недоторканність твору та повноважень редактора. Адже, як свідчать архівні матеріали, частими були випадки порушення цього права редакторами.

В Основах 1928 р. було встановлено чітке розмежування компетенції СРСР і республік щодо законодавства про авторське право. До компетенції останніх віднесли: видавничий договір, договір про видання музичних творів, фотографії, розмір гонорару автора художнього або фотографічного твору за використання їх у промислових виробах, порядок виплати гонорару за переробку оповідального твору в драматичне або в кіносценарій, граничні розміри уривків творів, передрук яких не є порушенням авторського права, порядок реєстрації авторами часу появи твору, спосіб та порядок відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права.

Таким чином, авторське право в УРСР регулювалося на основі союзного законодавства (Основи 1928 р.), Закону УРСР 1929 р., типових договорів, які мали нормативне значення, інших нормативних актів.

Отже, протягом 1925-1928 рр. відбувався процес подальшого становлення радянського законодавства про авторське право. Була прийнята низка важливих нормативних актів, зокрема загальносоюзні закони 1925 та 1928 рр., на основі яких в союзних республіках були розроблені відповідні закони. Законодавство цього періоду характеризується підвищенням розмірів авторського гонорару, закріпленням можливості спадкування авторських прав, збільшенням строків дії авторського права, розширенням кола авторських прав, закріпленням у типових договорах пільг та переваг для авторів, посиленням правової охорони прав авторів (в деяких випадках передбачена і кримінальна відповідальність). De jure радянське авторське право було спрямоване на всебічну охорону авторських прав, забезпечення відповідних матеріальних умов для творчості, допомогу у подальшому поширенні творів. Але de facto ситуація була іншою. Проголошувана свобода творчості фактично не існувала – автори повинні були керуватися настановами партії, оминати небажані теми. Про існуючу цензуру та порушення авторських прав навіть державним видавництвом УРСР свідчить лист Г. Хоткевича до цієї установи. У ньому письменник висловлює своє обурення ігноруванням його як автора, неповідомленням про численні редакційні правки, внесені без його згоди до твору: “В моїй присутності п. Любченко сказав п. Пилипенку, що віддав рукопис на редакцію для технічних поправок. На висловлене мною побажання все ж продивитися рукопис після того, як він побуває в руках редактора, п. Любченко дав згоду. І от я випадково довідуюся, що рукопис перейшов редакцію, мені показаний не був, відданий до переписки на машинці і після цього відісланий до цензури. Тільки на категоричне моє домагання мені було дано мій рукопис – і те, що я побачив, перейшло всі мої сподівання. В рукопису буквально не залишили живого місця. Про збереження стилю автора, характерних рис його мови нема й бесіди: редактор не стісняється ставити свої слова не тому, що вони були конче потрібні, а тому, що вони йому не подобаються” [191, арк. 32].

Але й були інші випадки, коли редактори державного видавництва питали згоду автора на редакцію мови. У службовій записці від 13.05.1925 р. одного з редакторів до Г. Хоткевича зазначається: “Вашого рукописа “Сторінки життя” я трохи покраяв. Маю його пустити до цензурних інстанцій до друку. Але щоб зменшити безцеремонність поводження з автором повідомляю Вас про це, щоб Ви, в разі бажання, ознайомилися з цим “краянням”, і так чи інакше, може й мимохіть, його санкціонували” [189, арк. 51]. У службовій записці від 21.05.1925 р. редактор питає згоду автора на редакцію мови [189, арк. 52]. Про факти цензури з політичних причин свідчать архівні документи. Наприклад, у листуванні московського видавництва “Федерація” з Г. Хоткевичем, датованим 1929-1930 рр., з приводу перекладу його роману “Кам’яна душа”, зазначається, що: “…редактировать книгу Вы должны в пределах набранного текста; текст этот отличается от Вашего оригинала тем, что в нём по политическим соображениям, сделаны некоторые сокращения, по нашему мнению не отразившиеся на содержании романа” [189, арк. 71]. З подальшого листування дізнаємося, що Г. Хоткевич вніс у текст правки, в результаті чого Главліт заборонив видання книги. Однак пізніше, все-таки дав дозвіл, зробивши, тим не менш, багато купюр та вилучень [192, арк. 81, 83].

На початку 30-х років ХХ ст. в Україні при Спілці радянських письменників почало діяти Управління захисту авторських прав (далі – УЗАП), до функцій якого крім охорони авторських прав відносився й збір авторського гонорару за публічне виконання творів. Для виплати гонорару УЗАП вело облік творчості письменників, які повинні були заповнити анкету. Питання були такі: “... 3. національність,..., 7. партійність, 8. чи перебував раніш у ВКП(б) та з яких причин вибув, 9. чи перебував в інших партіях, 10. чи перебуваєте у профспілці, в якій саме, № квитка, 11. чи перебували у Червоній Армії, 12. чи перебували у старій армії, коли і в якому чині, 13. чи перебували в білій армії, в якому чині, 14. чи були за кордоном, коли, де, в яких справах, який час, 15. які знаєте мови, 16. чим займалися до 1917 р., 17. чим займалися після 1917 р., 18. член чи кандидат СРПУ, ...20. чи є творча робота основним джерелом Вашого доходу, ...23. чи притягалися до відповідальності судової чи адміністративної органами радянської влади ...25. відомості про заборонені твори” [193, арк. 15]. Як бачимо, більшість питань не стосувалася безпосередньо творчості письменника.

До 1936 р. при УЗАПі існував сектор з розповсюдження рукописних творів по видовищним організаціям. Після його ліквідації письменники змушені були звертатися з питань розповсюдження своїх творів до політінспектур Облнаросвіти та Міськнаросвіти [193, арк. 19]. УЗАП рекомендував письменникам з метою запобігання появі у видавничому договорі невигідних для них умов, які в подальшому ускладнювали захист авторських прав, складати договори через УЗАП або його уповноважених на місцях або реєструвати договори в УЗАПі (лист директора УЗАПа Овруцького до Г. Хоткевича від 17.06.1938 р.). Ця послуга була безкоштовною. Перевагою для письменників в таких випадках був обов’язковий захист авторських прав УЗАПом у разі виникнення конфлікту [193, арк. 22].

У 30-х роках при Наркомосвіти діяло Українське товариство драматургів, композиторів і сценаристів - “УТОДІК”. Його члени отримували свої гонорари саме через цю організацію, тому повинні були повідомляти УТОДІК про свої нові твори [194, арк. 15].

Серед інших важливих актів цього періоду слід зазначити постанову РНК УСРР від 18.07.1930 р. “Про право відтворювати художні твори та про мінімальний розмір авторського гонорару за це відтворення”. У п.1 було передбачено, що право відтворювати художні твори – картини, малюнки та скульптури – мають тільки автори цих творів, або інші особи й установи з дозволу автора, з тим, що авторові це право належить незалежно від того, хто володіє даним його твором [190, с. 451-452]. Був створений Комітет з питань мистецтва при РНК СРСР, який керував усіма видами мистецтва, крім кіно. Комітет на основі вказівок уряду встановлював порядок застосування норм авторського права, сплати гонорару за публічне виконання та показ творів мистецтва. В УРСР управління та відділи у справах мистецтва діяли при раднаркомах та виконкомах Рад робітничих депутатів. Комітет здійснював велику нормотворчу діяльність. Відповідно до його наказу від 7.01.1944 р. № 11 театри та інші видовищні організації були зобов’язані вказувати на всіх афішах прізвища авторів тексту, музики, перекладачів.

У 1944 р. постановою РНК УРСР було затверджено типовий видавничий договір, одночасно була прийнята постанова “Про авторський гонорар за літературно-художні твори і наукові праці” [190, с. 54-60].

У 1945 р. Комітет затвердив положення про Всесоюзне управління з охорони авторських прав, головним завданням якого була охорона прав авторів при використанні їх творів та збір відрахувань від авторського гонорару для Літературного та Музичного фондів. Окрім цього, Управління вело реєстрацію авторів, які мали право на авторський гонорар за публічне використання творів, розробляло проекти нормативних актів та подавало їх на розгляд Комітету, стежило за правомірністю користування авторськими правами, вирішувало конфлікти між співавторами щодо розподілу авторського гонорару, надавало юридичну допомогу авторам. В УРСР діяло Управління захисту авторських права, яке було підвідомче всесоюзному управлінню.

Аналіз листування УЗАПу з письменниками, науковцями свідчить про активну участь організації у захисті їх авторських прав. Наприклад, у 1949 р. академік М.С. Возняк звертався до УЗАПу з проханням вжити заходів у зв’язку з порушенням його прав видавництвом, яке видало його працю “Титан праці” двічі без отримання дозволу на повторне видання. Для встановлення факту порушення авторських прав, УЗАП звертався до Управління у справах поліграфії, видавництв та книготоргівлі. У листі УЗАПу від 2.11.1949 р. до Возняка М.С. повідомляється: “З надісланої Вами посвідки видавництва „Вільна Україна” видно, що “Титан праці” видано 1946 р. 20 тис. примірників. Якщо це твердження відповідає дійсності, загублено термін давнини для пред’явлення судової претензії. Коли ж року 1946 видавництво випустило Вашу книжку 10000 тиражем, а пізніше – додатково 10000 примірників, вдруге просимо надіслати докази” [195, арк. 1-2].

IV період – 1961-1973 рр.

Під час другої кодифікації цивільного законодавства на початку 60-х років було вирішено включити норми про авторське право як самостійні розділи до Основ цивільного законодавства СРСР та союзних республік і до республіканських цивільних кодексів. Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік, затверджені 9.12.1961 р. (далі – Основи 1961 р.), містили розділ IV “Авторське право”, який включав 11 статей. Цивільний кодекс Української РСР (далі – ЦК УРСР) був прийнятий 18.07.1963 р. і теж містив розділ IV “Авторське право”, але регулював авторські правовідносини більш детально (ст. 472-516) [196, с. 7-22].

Відповідно до ст. 472 ЦК УРСР авторське право поширювалося на твори науки, літератури або мистецтва, незалежно від форми, призначення і цінності твору, і також від способу його відтворення.

Стаття 475 ЦК УРСР “Авторські права” закріплює за автором право на опублікування, відтворення і розповсюдження свого твору всіма дозволеними законом способами під своїм іменем, під псевдонімом або анонімно; на недоторканність твору; на одержання винагороди за використання твору іншими особами, крім випадків, зазначених у законі.

Деякі науковці виділяли такі особисті права автора: право на авторське ім’я, право на опублікування твору, право на його недоторканність [63, с. 74; 69, с. 120]. З.В. Ромовська, досліджуючи проблему особистих немайнових прав громадян в СРСР, відносила до них право авторства, право на авторське ім’я, право на використання твору та право на недоторканність твору. Класифікуючи особисті немайнові права на ті, що пов’язані або не пов’язані з майновими, вона зараховувала авторські права до перших [82, с. 6-7].

Слід наголосити, що радянське законодавство не передбачало правової охорони суміжних прав. З.В. Ромовська у своїй дисертації висунула пропозицію визнати право авторства й за артистами-виконавцями. На її думку, зміст цього права мав би полягати у тому, що без згоди артиста не можна використовувати його виконання для виготовлення знімків, звукових та відео записів, призначених для виробництва копій з метою їх публічного збуту [82, с. 13].

Як і у попередньому законодавстві, у ЦК УРСР було збережено свободу перекладу. Згідно зі ст. 486 кожний виданий твір може бути перекладений на іншу мову без згоди, але з повідомленням автора, при умові збереження цілісності та змісту твору.

За загальним правилом, використання твору іншими особами допускається не інакше, як на підставі договору з автором або його правонаступниками. Але закон встановлює випадки вільного використання творів. У радянському законодавстві цей перелік був невиправдано великим. Порівняно з Основами 1928 р. у ЦК УРСР він не скоротився. Розрізняли випадки використання твору без згоди автора і без виплати авторського гонорару (ст. 489) та з його виплатою (ст. 490). З’явився ще один випадок використання твору без згоди автора, але з зазначенням його прізвища і з виплатою винагороди – запис з метою публічного відтворення або розповсюдження випущених у світ творів на плівку, пластинку, магнітну стрічку або інший пристрій (п. 2 ст. 490).

Строк дії авторського права у ЦК УРСР (ст. 493) залишився таким самим, як і у Законі УРСР 1929 р. Воно діяло протягом всього життя автора та 15 років після його смерті.

Була передбачена можливість примусового викупу державою авторського права на використання твору на основі спеціальної постанови Ради Міністрів УРСР (ст. 498). Твір, на який строк авторського права закінчився, міг бути, як і за законодавством 1918 р., оголошений державним надбанням.

У 60-х роках продовжувало діяти Управління захисту авторських прав. В архівних матеріалах, зокрема протоколах засідань партбюро УЗАПу, є інформація про численні порушення авторських прав зі сторони видавництв. Автори нарікали на зміни, які в односторонньому порядку вносило видавництво в укладений договір або на виплату авторського гонорару у розмірі, нижчому за визначений у законі. У той же час автори висловлювали подяку УЗАПу за допомогу у захисті їх прав [197, арк. 109; 198, арк. 93-94; 199, арк. 2].

V період – 1973-1991 рр.

Новий етап розвитку радянського авторського права був пов’язаний із приєднанням СРСР 27.05.1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право від 6.09.1952 р., а саме до її Паризької редакції від 24.07.1971 р. У зв’язку з цим у 1973 р. були внесені зміни до Основ цивільного законодавства СРСР 1961 р., а у 1974 р. - до республіканських цивільних кодексів.

Основні зміни стосувалися: 1) загального строку дії авторського права, який було подовжено до 25 років після смерті автора; 2) права перекладу - було передбачено право перекладу твору на іншу мову лише зі згоди автора оригіналу; 3) суб’єктів авторського права – крім авторів та спадкоємців, були вказані й інші правонаступники автора. Юридичні особи могли набувати авторські права за договорами. Було закріплено нове поняття “випуск твору у світ”: якщо твір охоронявся на основі національного законодавства СРСР, то він вважався випущеним у світ, коли його було доведено до відома невизначеного кола осіб будь-яким способом. Був введений новий вид договорів у сфері авторського права – ліцензійні.

Відповідно до ст. 3 Всесвітньої конвенції було запроваджено використання знаку охорони авторського права - ©. Його використовували всі видавництва, відомства та організації, які мали право займатися видавничою діяльністю та право випуску творів у механічному записі [65, с. 68-69].

Однак неузгодженими із вимогами міжнародних документів залишалися випадки вільного використання творів. Згідно із п.1 ст. 104 Основ 1961 р. публічне виконання опублікованих творів здійснювалося без згоди автора. У ст. 11 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (далі – Бернська конвенція) та у ст. 4 bis Всесвітньої конвенції закріплено виключне право автора на публічне виконання твору. Те саме стосувалося відтворення без згоди автора і без виплати йому винагороди у кіно, по радіо та по телебаченню випущених у світ творів (п. 4 ст. 103 Основ 1961 р., ст. 11 bis Бернської конвенції, ст. 4 bis Всесвітньої конвенції).

У літературі вказувалося й на інші недоліки правового регулювання авторських правовідносин цього періоду: слабка теоретична база та практична незахищеність творчих прав у сфері сценічного мистецтва; невиплата акторам гонорару за показ по телебаченню фільмів за їх участю; випадки використання музичних творів без згоди композитора частинами, у довільному скороченні. Зверталась увага на непорозуміння, пов’язані з виплатою авторського гонорару, розмір якого за книгу визначався кількістю друкованих аркушів, за музику – тривалістю звучання, за скульптуру – її розмірами [200, с. 161-162].

У 1973 р. на базі Всесоюзного управління з охорони авторських прав було створено Всесоюзне агентство з авторських прав (далі – ВААП). За своїм статусом це була громадська організація, яка виступала посередником при укладенні договорів про набуття прав іноземних авторів для використання в СРСР і про продаж за кордон прав радянських авторів. ВААП займалося збором та розподілом авторського гонорару за публічне використання творів в СРСР [62, с. 8].

Особливе значення для розвитку авторського права мало прийняття Конституції СРСР 1977 р., у якій вперше на конституційному рівні було закріплено принцип охорони прав авторів [201].

У 1978 р. у м. Звенигороді (Росія) відбулася перша в СРСР науково-практична конференція з авторського права, за результатами якої було рекомендовано проведення порівняльно-правових досліджень основних інститутів авторського права у різних країнах, поглиблення дослідження міжнародної охорони авторських прав. У СРСР не було наукового центру, який би займався розробкою проблем авторського права, тому у літературі висловлювалась пропозиція створення такої установи [202, с. 12-13].

У 80-х роках основними тенденціями розвитку авторського права були: розширення сфери дії норм авторського права, а саме закріплення за артистами-виконавцями авторських прав, введенням прямої правової охорони наукових результатів. Обговорювалася можливість застосування норм авторського права щодо промислових зразків. Зростала роль загальносоюзного законодавства, авторське право все більше інтегрувалося у цивільне право [68, с. 20-28]. Не втратила своєї актуальності й ідея створення підрозділу цивільного права, який би об’єднав усі результати інтелектуальної діяльності людини [202, с. 6-11].

У сфері права промислової власності після подій 1917 р. відбулися кардинальні зміни. У 1917 р. у складі Народного комісаріату торгівлі та промисловості продовжував діяти Комітет у технічних справах. Протягом 1918 р. цей орган декілька разів був реорганізований: у січні він був переданий у підвідомчість ВРНГ, влітку його перейменували на підвідділ винаходів і включили до складу відділу організації виробництва ВРНГ, восени одержавши назву – Комітет у справах винаходів, він був підпорядкований науково-технічному відділу ВРНГ [55, с. 40-41].

У червні 1919 р. при РНГ України у Харкові було створено науково-технічний відділ, який поряд з іншими завданнями мав сприяти винахідницькій діяльності, проводити науково-технічну експертизу з господарських питань, брати участь у створенні нових видів виробництва. Окремого органу, який би займався в УРСР державним управлінням у сфері винахідництва, у перші роки встановлення радянської влади не було [75, с. 24].

Після укладення договору від 28.12.1920 р. питання про створення такого спеціального органу слід було вирішувати з урахуванням існування у РРФСР Комітету у справах винаходів. Було вирішено створити бюро винаходів при науково-технічному відділі Української РНГ, за структурою подібним до Комітету у справах винаходів: відділ попередньої реєстрації винаходів, новизни та корисності, воєнних винаходів і оціночний. Бюро винаходів розпочало свою діяльність у серпні 1920 р., але дійсна робота розгорнулася у 1921 р. Є.Ф. Мельник наводить такі факти щодо діяльності бюро: “на початку воно мало двох працівників і лише у грудні 1920 р. одержало для роботи стіл на дві години щодня” [75, с. 25-26].

Протягом 1917-1919 рр. формально продовжував діяти Патентний закон 1896 р., хоча очевидно, що в епоху “військового комунізму” виключні права не визнавалися. На той час видані до перевороту 1917 р. привілеї, які засвідчували виключні права їх власників, зберегли своє значення лише як документи, які посвідчували авторське право [75, с. 12-13].

Перше радянське Положення про винаходи було затверджене декретом від 30.06.1919 р. (далі - декрет 1919 р.). Декрет 1919 р. відміняв усе попереднє законодавство і вносив кардинальні зміни в систему правового регулювання винахідництва. Відповідно до ст. 1 будь-який винахід, визнаний корисним міг бути оголошений постановою ВРНГ надбанням республіки, після чого переходив у загальне користування всіх громадян і установ на особливих умовах. Винахід оголошувався надбанням республіки лише за згодою винахідника, у разі її недосягнення це відбувалося у примусовому порядку. В цьому випадку автору гарантувалося визнання й охорона його права авторства, а також виплата винагороди (ст. 3, 4 декрету 1919 р.). Винахідники звільнялися від сплати збору та мита при подачі заявки і при одержанні свідоцтва (ст. 7), винагорода за винахід не оподатковувалася (ст. 3).

Декрет 1919 р. запроваджував нове поняття – авторське свідоцтво, яке видавалося дійсному винахіднику. Передбачалася можливість патентування винаходу в інших країнах, але лише після подачі заявки в СРСР. Серед винаходів, оголошених державним надбанням, виділяли окремо ті, що стосувалися державної оборони та особливо важливі для країни. За подання заявки щодо них за кордон або передачі їх третім особам чи розголошення була передбачена кримінальна відповідальність [64, с. 39].

Такими були основні положення декрету 1919 р., невеликого за обсягом документу – він містив всього 10 статей. Не всі питання правового регулювання винахідництва були врегульовані, зокрема не було визначено правового режиму винаходів, не оголошених державним надбанням.

У радянській літературі давалась висока оцінка декрету 1919 р. Особливо наголошували на закріпленому принципі суспільної власності на винахід. Зазначали, що запроваджена правова охорона у формі авторських свідоцтв спрямована на всебічну охорону прав винахідників на противагу патентам [75, с. 17; 86, с. 17; 203, с. 3-4]. Хоча звучали й протилежні точки зору, зокрема вважали, що була запроваджена націоналізація винаходів, що заперечувались особисті права винахідника, період 1919-1923 рр. називали “епохою колективного винахідництва” [75, с. 33-34].

Після видання декрету 1919 р. було прийнято багато інших нормативних актів, які більш детально регулювали винахідницькі правовідносини. Це зокрема Загальна інструкція Комітету у справах винаходів, Правила про заявки на винаходи і удосконалення, Положення про Комітет у справах винаходів та інші. Згідно з цими нормативними актами при прийнятті заяви до розгляду винахіднику видавали заявочне свідоцтво, а при позитивному рішенні по заявці – авторське свідоцтво.

Є.Ф. Мельник, яка досліджувала практику діяльності органів винахідництва у цей період, зазначала, що авторство винахідників до жовтня 1924 р. посвідчувалось заявочним свідоцтвом, яке видавалося Комітетом у триденний термін з моменту подачі заявки. Одержавши цей документ, винахідник міг робити повідомлення та публікації про винахід. Водночас Є.Ф. Мельник вказує на малоймовірність того, що заявочні свідоцтва, видані бюро винаходів при Українській РНГ були чинними, оскільки вони засвідчували факт і час подачі заявки, але ніяких прав не надавали. Пріоритет встановлювався по даті надходження заявки до Комітету [75, с. 22-28].

За 1921 р. до бюро надійшло 78 заявок, у 1922 р. – 75, у 1923 р. – 91. Із розглянутих Комітетом протягом 1918-1923 рр. 4615 заявок - 223 надійшли з України [75, с. 30].

У Положенні про Комітет було передбачено організацію на місцях бюро попередньої консультації, що по суті було первинною формою сприяння винахідництву шляхом технічної консультації широких мас винахідників.

Отже, протягом 1917-1920 рр. були зроблені перші кроки в напрямку становлення радянського законодавства про винаходи та створення дієвої системи державного управління винахідництвом. Винахідництву надавали великого значення в процесі відбудови народного господарства та швидкого розвитку промисловості. На нашу думку, важливою є передбачена Положенням про Комітет норма, згідно з якою винаходи, схвалені до використання, Комітет надсилав або у власне технічне бюро для конструкторської розробки з метою виготовлення першого зразка і його випробування, або давав рекомендації щодо використання винаходу зацікавленим установам.

У зв’язку з переходом у 1921 р. від “військового комунізму” до нової економічної політики (далі – НЕП), виникла потреба перегляду діючого законодавства. При ВРНГ було створено патентну комісію для підготовки пропозицій щодо узгодження радянського законодавства з вимогами міжнародно-правових документів у сфері винахідництва [75, с. 38]. В результаті трьохрічної роботи комісія підготувала проект нового закону про винаходи, який за оцінкою спеціалістів, був наближений до кращих зразків іноземних патентних законів того періоду [60, с. 44].

Постанова “Про патенти на винаходи” була прийнята ЦВК та РНК СРСР 12.09.1924 р. (далі – закон 1924 р.). Новий загальносоюзний закон містив 41 статтю. Винаходом визнавалися нові пропозиції, придатні до промислового використання. Лікувальні, харчові та смакові речовини та речовини, одержані хімічним шляхом, патентоздатними не визнавалися. Хоча на способи виготовлення таких речовин патенти видавалися.

Законом була передбачена єдина форма правової охорони – патент. Введення в СРСР патентів було пов’язане із НЕПом, яка з метою відбудови народного господарства допускала діяльність приватних підприємців, хоча і при збереженні державного контролю. У науковій літературі такі нововведення оцінювалися неоднозначно. Наприклад, Є.Ф. Мельник вважала відмову від системи авторських свідоцтв необґрунтованою. Інші зазначали, що це ні в якій мірі не свідчило про заперечення принципів, які містилися у декреті 1919 р. [71, с. 20; 86, с. 47].

Строк дії патенту становив 15 років (ст. 17), але він міг бути анульований судом, якщо протягом 5 років з моменту його видачі патентовласник або ліцензіат умисно не використовували винахід у промисловості. На відміну від положень декрету 1919 р., патентовласник повинен був щорічно сплачувати мито.

Цікавим є те, що патент міг бути виданий на “загальне ім’я” у випадках: 1) одночасної подачі тотожних заявок кількома особами, які незалежно одна від одної доведуть своє право на одержання патенту; 2) спільної розробки винаходу кількома особами; 3) надання істотно необхідної технічної допомоги винахідникові, якщо про це буде зазначено у заявці (ст. 4). Пізніше останній випадок був виключений із законодавства.

Власник патенту отримував виключне право на винахід – він міг виготовляти, продавати, вводити його в обіг, відчужувати, передавати у спадщину, надавати ліцензії (ст. 9, 10).

Всі патенти в СРСР видавалися Комітетом у справах винаходів при ВРНГ СРСР. У союзних республіках діяли бюро для приймання заявок, які у тижневий термін пересилали їх до Комітету (ст. 26). Після формальної експертизи заявникові видавали заявочне свідоцтво, про що публікували у “Віснику Комітету у справах винаходів” (ст. 34). Потім проводилася експертиза новизни та патентоздатності пропозиції, за результатами якої складався проект постанови по заявці, з приводу чого теж робили публікацію. Ці відомості необхідно було опублікувати не пізніше 18 місяців з моменту подачі заявки. Одночасно з цим відбувалася викладка заявки, в Україні – на Всеукраїнській показовій постійній промисловій виставці у Харкові. Остаточна постанова про видачу патенту виносилася в разі відсутності протестів, а при їх надходженні – після їх відхилення.

Такими були основні положення закону 1924 р., який викликав неоднозначну оцінку в літературі. Дискусія точилася з приводу запровадження патентної системи, яка передбачала надання виключних прав винахідникам. На нашу думку, закон 1924 р. відзначався високим рівнем юридичної техніки, містив багато важливих на той час новел, серед яких вимога обов’язкового використання винаходу, право попереднього користувача, введення правової охорони у формі патентів, правова регламентація використання службових винаходів, вдосконалення системи експертизи.

Період 1924-1931 рр. характеризувався майже щорічною реорганізацією державних органів у сфері винахідництва – змінювалися їх назви та функції, ліквідовувалися діючі органи, створювалися нові.

З прийняттям закону 1924 р. Комітет у справах винаходів при ВРНГ СРСР як центральний орган продовжував діяти, але його повноваження скоротили до видачі заявочних свідоцтв та патентів на винаходи, свідоцтв на право користування моделями, фабричними малюнками та товарними знаками.

Запроваджена у 1924 р. патентна система зумовила необхідність одержання дозволу патентовласника на використання його винаходу державними підприємствами. У зв’язку з цим циркуляром ВРНГ СРСР № 11 від 25.11.1925 р. було створено патентно-правове бюро. Основним завданням цього органу були видача дозволів на придбання державними органами прав на винаходи, як вітчизняні, так і іноземні, укладення відповідних договорів, сприяння в одержанні патентів на винаходи в СРСР та за кордоном, реалізація та патентування радянських винаходів за кордоном.

У 1926 р. патентно-правове бюро було створено і у складі Науково-технічного відділу (далі – НТВ) ВРНГ УРСР. Однак багато трестів, особливо у галузі металургії, не користувалися послугами патентно-правового бюро як консультаційного органу з юридичних питань при патентуванні винаходів [204, арк. 56].

У 1925-1926 рр. у системі ВРНГ СРСР та союзних республік були створені бюро сприяння робітничому винахідництву (далі – бюро). На ці органи покладався облік та просування на виробництво важливих винаходів, сприяння винахідникам у технічному оформленні пропозицій, у патентуванні, надання юридичної та технічної консультації [75, с. 64-67].

В Україні бюро було організовано у складі НТВ ВРНГ, відділ винаходів був ліквідований. Аналіз архівних документів свідчить про те, що у роботі новоствореного органу було багато недоліків. У доповідній записці про стан винахідництва в Україні у 1927 р., адресованій Масальському, були викладені зауваження щодо роботи бюро. Зокрема, не всі винаходи перевіряли стосовно їх технічної придатності. Реєстр винаходів не містив необхідної для статистики інформації (соціальний стан, освіта винахідника, “доля” винаходу), тому статистична розробка відомостей з винахідництва не велася. Після відправлення матеріалів заявки до Ленінграду, до Комітету у справах винаходів, бюро втрачало зв’язок з винахідником. Це було пов’язане з тим, що Комітет відправляв заявочне свідоцтво та патент безпосередньо винахідникові, який не повідомляв про це бюро. Окрім цього, багато винахідників займалися патентуванням своїх розробок самостійно [204, арк. 52]. Мали місце випадки тяганини у проведенні експертизи. Цікавим фактом було те, що хоча відділи винаходів формально були ліквідовані, на місцях вони продовжували функціонувати паралельно з бюро. Наприклад в Одесі бюро бездіяли, а функції оформлення та відправлення заявки виконував відділ винаходів [204, арк. 53].

Бюро надавали поради щодо оформлення заявки. Для отримання технічної консультації винахідників скеровували у відповідне підприємство та установи. Як загальне явище, слід відмітити ненадання такої консультації на підприємствах та у трестах. При анкетному опитуванні виявилося, що з 170 винахідників лише 7 отримали технічну консультацію і 10 отримали допомогу у складенні креслень. Однак, таке сприяння мало на меті не полегшення процедури підготовки заявки, а забезпечення подальшої реалізації винаходу на підприємстві [204, арк. 57].

Наголошували на недостатньому фінансуванні сфери винахідництва: у 1925-1926 рр. розмір асигнувань становив 2800 руб., у 1926-1927 рр. -5000 руб. [204, арк. 58].

Мали місце випадки порушення прав винахідників, які полягали у незаконному використанні винаходів, невиконанні трестом договорів про реалізацію винаходів, укладенні договорів, які містили невигідні для винахідника умови [204, арк. 59].

Нагальною проблемою 20-х років була необхідність переходу від випадкового винахідництва до винахідництва за планом залежно від потреб техніки та промисловості. Пропонували створити Інститут винахідників – конструкторів [204, арк. 60].

У зв’язку з відсутністю відомостей про кількість отриманих українськими винахідниками патентів, неможливо було визначити співвідношення кількості реалізованих винаходів і загальної кількості патентів [204, арк. 61]. У архівних документах 1927 р. вказувалося на такі причини невеликої кількості реалізованих винаходів: 1) відсутність на підприємствах патентних інженерів і патентних бюро; 2) відсутність органу, який би займався випробуванням винаходів; 3) недостатнє ознайомлення із закордонною патентною літературою, що спричиняло витрату часу та ресурсів на розробку вже існуючих конструкцій [204, арк. 62].

На основі постанови РНК УРСР від 12.03.1929 р. у наркоматах, трестах, акціонерних товариствах, спілках кооперативів, на підприємствах були сформовані експертні комісії та бюро сприяння справі винахідництву [75, с. 67-68].

Суттєву роль у сприянні винахідництву в Україні відіграла Всеукраїнська асоціація винахідників (первісна назва). Організаційні збори ініціативної групи щодо її створення (14 чоловік) відбулися у Харкові 29.04.1924 р. На зборах ухвалили створити таке об’єднання, яке би об’єднало винахідників, які мають патент або заявочне свідоцтво та осіб, які працюють у сфері відкриттів і робота яких має характер технічної творчості. Окрім завдання сприяння винахідникам, об’єднання мало захищати їх авторські права у процесі розвитку творчих ідей. Головою тимчасового бюро обрали проф. Ю. Ланге, його заступником - А. Мандрика [205, арк. 1]. На засіданні 6.05.1924 р. ухвалили назву об’єднання – Всеукраїнська асоціація винахідників [205, арк. 3]. Проте, вже за рік, на загальних зборах засновників асоціації 29.03.1925 р. назву вирішили замінити на - Українська асоціація робітників-винахідників (далі – УАРВИН). Було передбачено створення 5 секцій: організаційно-інструкторської, інформаційно-видавничої, фінансово-економічної, консультаційно-видавничої, науково-технічної [205, арк. 13]. Статут УАРВИНу був затверджений 9.05.1925 р. в НКВС, згідно з яким могли створюватися обласні відділення організації.

У звіті УАРВИНу про діяльність за перші 8 місяців існування зазначається, що основними напрямками роботи у той час були: внутрішньо-організаційна робота та юридичне оформлення організації, встановлення зв’язків з установами, інформаційно-видавнича робота, сприяння та консультаційна допомога винахідникам; проводили підбір патентної літератури, збір відомостей про статистику винаходів [205, арк. 44, 46]. На засіданні асоціації розглядали питання створення винахідникам відповідних умов для реалізації їх задумів, надання необхідної матеріальної допомоги. У зв’язку з цим, цікавою є справа Жидзе Р.В. та Жидзе Є.В., які були звільнені через те, що винесли з заводу без дозволу керівництва матеріали на суму 47 коп., необхідні їм для завершення розробленого ними пристрою [205, арк. 28]. З однієї сторони був факт незаконної поведінки зі сторони робітників, а з іншої – причина полягала у незабезпеченні працівників, які виявляли творчу ініціативу, необхідними матеріалами.

Відповідно до статуту УАРВИН вона брала на себе представництво інтересів винахідників перед державними органами і громадськими організаціями, участь у розробці законів про охорону творчої праці винахідників, надання їм матеріальної допомоги, захист прав та надання юридичної допомоги членам асоціації, клопотання про одержання патентів на винаходи членами товариства та іншими винахідниками. Вона мала також робити висновки, проводити експертизи, допомагати в конструкторській розробці ідей, організовувати технічну пропаганду. До завдань асоціації входила також експлуатація і здійснення винаходів за договором з автором [75, с. 69]. Для укладення такого договору винахідник повинен був вступити у члени асоціації, у письмовій формі заявити про бажання реалізувати винахід за допомогою асоціації, додати до заяви усі необхідні матеріали. Вступний внесок складав 1 рубль, а членський – 50 коп. щомісяця [206, арк. 23]. За реалізацію винаходу згідно з договором комісійна винагорода становила 20-25 % від суми, яку мав отримувати винахідник за використання його розробки [206, арк. 25]. Звертає увагу зміст договорів про реалізацію винаходів: в одних у п.1 йде мова про надання УАРВИНом технічної та юридичної консультації з реалізації та патентування винаходу, в інших – захист прав або захист авторських прав певного винахідника [207, арк. 6, 13, 27].

Окрім УАРВИНу в Україні на той час діяла ще одна громадська організація винахідників, а саме “Одеське товариство робітничо-технічної ініціативи” (далі – ОРТІ), яке займалося, головним чином, експертизою конструкцій. Основними недоліками та труднощами у роботі цих організацій були: відсутність матеріального фонду, недостатні зв’язки з винахідниками на місцях, залежність при реалізації винаходів від господарських установ, відсутність у структурах організацій майстерень, де би винахідники виготовляли та випробовували моделі, відсутність підготовлених кваліфікованих працівників у сфері патентного права [204, арк. 65]. Для більш ефективної роботи цим організаціям було рекомендовано об’єднатися [204, арк. 72]. На першому всеукраїнському з’їзді винахідників, який відбувся у січні 1929 р., було визнано за потрібне перейменувати УАРВИН на Всеукраїнське товариство робітників-винахідників та удосконалювачів (ВУТОРВИН), включивши до його складу ОРТІ. У червні 1929 р. товариство налічувало 18 тисяч членів та мало 688 осередків [75, с. 70]. Слід підкреслити, що про ефективність діяльності товариства свідчить те, що “коли в досить гострій дискусії обговорювалася доцільність створення Всесоюзного товариства винахідників, досвід української асоціації висувався як аргумент на користь такої організації” [75, с. 70].

Аналіз архівних документів свідчить, що не дивлячись на досить розгалужену мережу державних винахідницьких органів та діяльність УАРВИНу, процес реалізації винаходів залишався болючим питанням. УАРВИН висунула пропозицію створити акціонерне товариство, яке би займалося цим питанням. Всеукраїнське акціонерне товариство по випробуванню та реалізації винаходів було засновано у червні 1926 р. (далі – ВУАКТОРВИН). Товариство могло приймати замовлення на перевірку винаходів, набувати за договорами права на винаходи, реалізовувати їх в СРСР і за кордоном, патентувати винаходи в СРСР і за кордоном, укладати договори на використання та збут відповідних виробів [75, с. 71].

У 1927 р. у ВРНГ УРСР обговорювалося питання організації Міжвідомчого українського комітету сприяння винахідництву. Зазначалося, що “сучасний стан винахідництва на Україні при більшій косності аніж допомозі що до винахідників – примушує в цей час звернути максимум уваги, ...” [204, арк. 2]. Постановою НК РСІ було ухвалено створити Міжвідомчий український комітет сприяння винахідництву. Передбачалося, що цей орган сконцентрує керування роботою відомчих органів у сфері винахідництва, регулюватиме справою сприяння, виявлення, заохочення винахідників, експериментальної роботи над винаходами. Окрім цього, до завдань Комітету відносили: 1) організацію всебічної патентно-правової та технічної арбітражної консультації, 2) організацію спеціальних майстерень та лабораторій з Конструкторським бюро, 3) організацію відомчих органів сприяння винахідництву, 4) керівництво, координування, облік та контроль за роботою відомчих органів, 5) організацію підвищення технічної освіти винахідників, 6) популяризацію, пропаганду винахідництва, 7) видання спеціального винахідницького органу, 8) організацію догляду за використанням радянських та закордонних патентів, 9) зв’язок з винахідницькими організаціями, 10) організацію нарад, лекцій, доповідей, конкурсів, виставок, 11) представництво інтересів винахідників у Комітеті [204, арк. 2, 3].

Ймовірно, що пізніше вирішили перейменувати цей орган, оскільки в архівних документах цього ж 1927 р., мова йде про Український комітет допомоги винахідництву. Зокрема, у постанові колегії НК РСІ УРСР щодо доповіді про стан винахідництва в Україні вказується на доцільність створення Українського комітету допомоги справі винахідництва. Було вирішено запропонувати Президії ВРНГ спільно з зацікавленими установами розробити проект організації Комітету та положення про нього [204, арк. 10]. У протоколі засідання підготовчої комісії РНК УРСР від 24.10.1927 р. зазначається, що Комітет допомоги винахідництву планували створити при Укрдержплані: “доручити ВРНГ УСРР за згодою з НК РСІ, НК освіти УСРР та Укрдержпланом скласти проект положення про комітет допомоги винахідництву при Укрдержплані...” [204, арк. 38]. Комітет був створений, називався – Комітет сприяння винахідництву, існував у складі Української економічної ради [208, арк. 91].

У 1928 р. система центральних державних винахідницьких органів була реорганізована. Замість патентно-правового бюро при НТВ ВРНГ СРСР утворили Центральне бюро по реалізації винаходів і сприянню винахідництву (далі – ЦБРВИН). До нього перейшли також функції бюро сприяння робітничому винахідництву ВРНГ СРСР, яке було ліквідовано. У складі НТВ ВРНГ УРСР почало діяти відповідне бюро.

У 1930 р. було прийнято рішення про реорганізацію винахідницьких органів. В Україні існувала розгалужена мережа державних органів та громадських організацій, функції яких мало чим відрізнялися. Це зумовило необхідність чіткого розмежування їх компетенції. Наприклад, у сфері реалізації винаходів працювали дві центральні установи - Українське центральне бюро реалізації винаходів та Всеукраїнське акціонерне товариство з реалізації винаходів [209, арк. 3]. Колегією НК РСІ 14.07.1929 р. була прийнята постанова про реорганізацію Українського відділення Центрального бюро реалізації винаходів в планово-регулюючий орган винахідництва з передачею функцій реалізації винаходів трестам, підприємствам і ВУАКТОРВИНу. В кінці 1930 р. замість ВУАКТОРВИНу було створено підпорядкований ВРНГ УРСР трест для випробування та використання винаходів [75, с. 72].

У доповідній записці Комітету сприяння винахідництву “Про стан винахідництва в Україні” (1930 р.) до ЦК КП(б) України зазначалося, що “немає бажаних успіхів в організації винахідництва – бюрократичне ставлення зі сторони господарських організацій і слабкий контроль зі сторони партійних, профсоюзних і громадських організацій. Не дивлячись на повторну директиву Орграспреда ЦК КП(б)У у червні 1929 р. усім парторганізаціям про перевірку роботи партійних, профсоюзних і громадських організацій у сфері винахідництва, нічого не зроблено”. Однак, позитивним моментом було збільшення кількості винахідників в Україні: станом на 1.05.1929 р. їх кількість становила 2350 осіб, 1.05.1930 р. – 8712 осіб. Цікавим був соціальний склад УАРВИН: 4103 робітників, 1285 службовців, 265 студентів і учнів, 59 селян [209, арк. 2].

Не дивлячись на різке зростання масового винахідництва, реалізація винаходів залишалася незадовільною: у 1928-1929 рр. було прийнято 3949 пропозицій, з них реалізовано 2600. Необхідно було вирішити проблему відсутності спеціальних заводів для виготовлення та випробування технічних розробок. Недостатньою була кількість кваліфікованих робітників, не була передбачена відповідальність за затримку реалізації винаходів [209, арк. 2]. У проекті постанови оргбюро ЦК КП(б)У про стан робітничого винахідництва в Україні у п.11 на прокуратуру покладалося завдання “рішуче вести боротьбу з проявами тяганини і затримки при реалізації винаходів” [210, арк. 80].

Нагальною проблемою 20-30х років було підвищення рівня освіти винахідників, більшість яких не мала достатнього рівня технічних знань. Управління профосвіти пропонувало приймати винахідників до вузів поза конкурсом та поза нормою, зараховувати в першу чергу до переліку тих, які отримують стипендію, встановлювати для винахідників, які мають великий стаж роботи, індивідуальну програму [204, арк. 8]. Висловлювалась ідея організації при вузах товариств винахідників з правом вступу до них не лише студентів, внаслідок чого вузи мали перетворитися на осередки технічної творчості молоді [204, арк. 21]. Всеукраїнське бюро сприяння робітничому винахідництву надсилало до НК освіти переліки винахідників, рекомендованих до зарахування у вузи [204, арк. 31]. УАРВИН теж формувало такі переліки.

У кінці 20-х років в СРСР відбулися помітні зміни в економіці. Відхід від НЕПу зумовив зменшення обсягу приватного сектора у промисловості [55, с. 96-97]. У цих умовах виникла необхідність зміни діючого законодавства. Підготовка законопроекту проходила в умовах гострої дискусії, основними питаннями якої були: доцільність збереження виключного права на винахід, врегулювання порядку впровадження винаходів, визначення змісту права автора на винахід і умов використання винаходу державними підприємствами, перегляд процедури розгляду заявок з метою прискорення прийняття остаточного рішення [75, с. 88-90].

Новий закон – Положення про винаходи і технічні удосконалення був затверджений 9.04.1931 р. (далі – Положення 1931 р.). У вступній частині зазначалося: “чинне до цього часу патентне законодавство, яке охороняло інтереси винахідника шляхом надання йому виключного права на його винахід, вже не відповідає прагненням передових винахідників – свідомих будівників соціалістичного суспільства” [60, с. 44-45]. Головною новелою було відновлення видачі авторських свідоцтв, винахідникові надавалася свобода вибору форми правової охорони – або патент, або авторське свідоцтво. Однак були передбачені випадки, коли винахідник позбавлявся можливості вибору і міг отримати лише авторське свідоцтво. Це стосувалося випадків: 1) створення винаходу у зв’язку з роботою в органах усуспільненого сектора по створенню, розробці і випробуванню винаходів; 2) спеціального замовлення державного органу або організації усуспільненого сектора; 3) створення винаходу при матеріальній допомозі держави або організації усуспільненого сектора.

У випадку охорони прав на основі авторського свідоцтва, право використання винаходу належало державі, а також кооперативним та іншим організаціям усуспільненого сектора. Інші могли користуватися винаходом лише з дозволу державних органів і на визначених ними умовах.

Правовий зміст патенту не змінився – особа отримувала виключне право на винахід строком на 15 років.

Аналіз норм Положення 1931 р. свідчить про те, що держава заохочувала та підтримувала головним чином винахідників, які обирали авторське свідоцтво як правову форму охорони своїх прав. Адже, в умовах соціалізму, патентовласник фактично не мав можливості реалізувати свої виключні права (приватне підприємництво було ліквідовано). Слід наголосити, що патентовласник не користувався пільгами, які мали власники авторських свідоцтв. А ці пільги були суттєвими: винагорода у розмірі до 6000 крб. не оподатковувалася, мито не сплачувалося, надавалася додаткова відпустка. Існували пільги при працевлаштуванні, вступі до вузів, була передбачена низка житлових пільг на основі циркуляра НК комунального господарства УРСР від 6.11.1931 р. “Про житлові пільги винахідників”. Передбачалася можливість обміну патенту на авторське свідоцтво, внаслідок чого винахідник отримував всі пов’язані з ним права та пільги. Слід зазначити, що винахідники, як правило, отримували авторські свідоцтва, бажаючих отримати патенти було значно менше. У 1932 р. було подано 20836 заявки, за результатами розгляду яких було видано 3702 авторських свідоцтва та 266 патенти, у 1933 р. було подано 18569 заявки, видано 4713 авторських свідоцтва та 284 патенти [75, с. 93].

У 1933 р. при розгляді заявок була запроваджена кореспондентська система, за якою висновок по заявці до передачі його на затвердження надсилався експертом заявникові для ознайомлення і подачі своїх зауважень [75, с. 102].

Важливою була відміна правила, закріпленого у законі 1924 р. про те, що надання технічної допомоги є підставою для встановлення співавторства (ст. 48).

Згідно зі ст. 49 якщо винахід зроблено на підприємстві або в організації і не можуть бути встановлені його автори, авторське свідоцтво видається на ім’я підприємства або організації. На основі цього правила Комітет у своїй постанові від 10.07.1933 р. визнав, що авторське свідоцтво може бути видано на ім’я фізичної або юридичної особи або спільно на ім’я їх обох [211, с. 110-112].

Положенням 1931 р. вперше у світі була запроваджена правова охорона технічних удосконалень – пропозицій технічно-конструктивного характеру або таких, що змінюють технологічний процес виробництва, які не мали необхідної для винаходу новизни.

В Інструкції Комітету з винахідництва від 31.10.1931 р. був передбачений ще один об’єкт винахідницького права – організаційні вдосконалення. Критерій розмежування їх від технічних удосконалень не був визначений достатньо чітко. У літературі вказувалося, що ймовірно до них слід віднести пропозиції, які не мали новизни і не змінювали техніку та технологію виробництва [64, с. 48-49].

Згідно з Положенням 1931 р. змінилася назва, підпорядкування та місцезнаходження Комітету. Був створений Комітет у справах винахідництва при Раді праці та оборони СРСР у Москві, до завдань якого відносилося сприяння винахідництву, керівництво винахідницькими органами та нагляд за їх діяльністю. Передбачалося, що при РНК республік можуть створюватися комітети по винахідництву. В Україні такий Комітет при Економічній нараді вже діяв. Він був ліквідований на підставі п.14 постанови РНК УРСР “Про робітниче винахідництво” від 21.11.1932 р. у зв’язку з посиленням ролі наркоматів та інших центральних органів [75, с. 94-95].

У 30-х роках залишалося актуальним питання вчасної реалізації винаходів. У доповідній записці голови Центральної ради товариства винахідників України вказувалося на незадовільний стан у справі реалізації винаходів. Зазначалося, що у квітні 1933 р. Центральна рада товариства винахідників України під час перевірки виявила у Наркомземі 327 цінних винаходів і раціоналізаторських пропозицій, схвалених різними установами, які “пролежали роками без руху”. Нарком звільнив винних осіб та видав наказ про порядок подальшої роботи з цими пропозиціями [212, арк. 28]. Відповідно до наказу Наркомзему від 3.10.1933 р. № 610 розмір основного фонду стимулювання винахідництва повинен був становити в УРСР 700 тисяч руб., натомість було виділено лише 42 тисячі руб. [212, арк. 33].

У пояснювальній записці Всеукраїнського товариства винахідників зазначалася динаміка надходження пропозицій за 1931 р. та І квартал 1932 р. (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Динаміка надходження пропозицій за 1931 р. та І квартал 1932 р. [213, арк. 1]

Вказувалося, що наркомати та трести пояснювали такий стан реалізації винаходів відсутністю або недостатньою кількістю обладнання експериментальних баз [213, арк. 2]. У 1932 р. ВУТОРВИН доповідав, що “за 1931 р. від 70 до 80% поданих заявок на авторські свідоцтва стосувалися розробок, ідея яких вже відома в іноземній та радянській патентній літературі” [213, арк. 3].

На початку 30-х років розвивалася колективна творчість: у 1932 р. у Харкові працювало 200 творчих бригад, у Дніпропетровську – 65, в Одесі – 70. Траплялися випадки “зрівнялівки” та знеособлення дійсних авторів при такій формі творчості [213, арк. 22].

У доповіді ВУТОРВИНу про роботу у 1929-1932 рр. зазначалося, що основними напрямками роботи були: боротьба з тяганиною, організація юридичних консультацій при обласних та міських районних радах, підняття освітнього рівня винахідників, участь у розробці директив з питань винахідництва [213, арк. 26]. Важлива роль відводилася пропаганді винахідництва, яка здійснювалася через пресу, шляхом видання агітаційних плакатів, проведення естафет [213, арк. 34].

У літературі згадувалося про випадки ненадання винахідникам допомоги в оформленні заявок, внаслідок чого багато винаходів залишалося без правового оформлення. Про це свідчила тенденція зменшення кількості заявок [75, с. 117].

У 1931 р. була встановлена кримінальна відповідальність за порушення законів про винахідництво. 22.05.1933 р. була прийнята постанова пленуму Верховного Суду СРСР “Про судову відповідальність за бюрократизм, тяганину і шкідництво в галузі масового винахідництва”. Наказом від 13.12.1935 р. прокурор СРСР дав вказівку про те, щоби справи про злочини у сфері винахідництва розслідувалися у терміновому порядку, бралися під особливий контроль і розглядалися в судах за участю представника державного обвинувачення [75, с. 118].

У 30-х роках система державного управління винахідництвом знову зазнала змін. У 1932 р. були реорганізовані вищі ради народного господарства союзних республік. Керівництво винахідництвом і раціоналізацією перейшло до народних комісаріатів. Ці завдання спочатку виконувалися відділами або бюро раціоналізації і винахідництва на підприємствах та у вищестоящих господарських органах. Але і ці органи були ліквідовані у 1933 р. Як зауважує Є.Ф. Мельник, “згортання органів винахідництва відбувалося поспіхом, без забезпечення умов для подальшої роботи” [75, с. 120].

На основі постанови ЦВК і РНК СРСР від 22.07.1936 р. була проведена чергова реорганізація керівництва винахідництвом, внаслідок якої кардинально змінився порядок правового оформлення прав винахідників. Комітет у справах винахідництва був ліквідований. Розгляд заявок, прийняття по них рішень, видача авторських свідоцтв і патентів, а також публікування пов’язаної з цим інформації покладалося на відділи винахідництва у народних комісаріатах. Реєстрацію виданих наркомами авторських свідоцтв і патентів проводила Державна планова комісія при РНК СРСР (§4). Число наркоматів і відомств, які видавали охоронні документи постійно збільшувалося у зв’язку з утворенням нових наркоматів.

У 1938 р. Президія ВЦРПС прийняла постанову про передачу справи робітничого винахідництва профспілкам і ліквідацію Всесоюзного товариства винахідників.

У літературі наголошується на тому, що кардинальна реорганізація органів винахідництва була несподіваною, необґрунтованою і недоцільною. В результаті такого рішення виникло більше труднощів, однак не покращення у сфері винахідництва. Відсутність можливості створення бюро новизни у наркоматах зумовила ситуацію, коли за півтора року після реорганізації деякі наркомати не зареєстрували жодного винаходу. При децентралізованому розглядові заявок виявився небажаний відомчий підхід до кваліфікації пропозицій як винаходів [75, с. 122-126].

Доля винаходу залежала від того відомства, куди спочатку потрапила пропозиція, оскільки у різних наркоматах застосовували неоднакові критерії для визначення корисності винаходу [64, с. 51].

Таким чином, проведена у 30-х роках кардинальна реорганізація керівництва винахідництвом викликала більше труднощів, аніж покращень у правовому регулюванні. Децентралізований підхід до розгляду заявок не виправдав мети, яка полягала у скороченні строків правового оформлення пропозиції у винахід.

Внаслідок реорганізації державних винахідницьких органів виникла потреба перегляду Положення 1931 р., багато норм якого перестало діяти.

Нове Положення про винаходи і технічні вдосконалення було затверджене РНК СРСР 5.03.1941 р. (далі – Положення 1941 р.) [214]. Воно не вносило кардинальних змін чи новел у правове регулювання винахідництва у порівнянні із Положенням 1931 р. Проте, деякі питання були вирішені по-іншому.

У Положенні 1941 р. не визначалися об’єкти винахідницького права; і хоча у його назві йшла мова про винаходи і технічні удосконалення, про останні згадувалося лише в одній статті (ст. 9) без розкриття правової природи. Визначення технічних удосконалень наводилося в Інструкції про винагороду за винаходи, технічні удосконалення та раціоналізаторські пропозиції від 27.07.1942 р. У літературі наголошувалося, що з точки зору правової техніки це було недосконалим [64, с. 50; 75, с. 130-131]. Нечітким було розмежування технічних удосконалень та раціоналізаторських пропозицій, що викликало труднощі у практиці.

У ст. 1 Положення 1941 р. зазначалося про авторське право на винахід, що на нашу думку, було не зовсім зрозумілим, адже патент/авторське свідоцтво посвідчувало не лише право авторства, а свідчило про виникнення у особи цілого комплексу прав, як особистих, так і майнових.

Було розширено коло об’єктів винаходу – правову охорону поширили на нові способи лікування хвороб, на отримані нехімічним шляхом лікувальні, смакові та харчові речовини (ч. 2, 3 ст. 2). Коло об’єктів було визначено нечітко, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 2 авторське свідоцтво/патент видавалися на винаходи, які могли бути виконані промисловим шляхом. Але у ч. 4, 5 ст. 2 вказувалося, що авторське свідоцтво видавалося на способи лікування хвороб, нові сорти насіння.

Формою правової охорони залишалися авторське свідоцтво та патент. Порядок подання заявок не змінився – вони подавалися до відповідних наркомів. Особи, які постійно проживали за кордоном, введення своїх справ про видачу патенту, здійснювали через Всесоюзну Торгівельну Палату (ст. 44). З 1941 р. була запроваджена централізована експертиза новизни – у Бюро експертизи та реєстрації винаходів Держплану при РНК СРСР (ст. 33). Такий крок був, безумовно, доцільним і своєчасним. Новизна винаходу повинна була мати абсолютний світовий характер (ст. 30).

Відповідно до ст. 29 кожна заявка підлягала перевірці на наявність у ній ознак суттєвої новизни та корисності. На думку Н.А. Райгородського, відмова у визнанні корисності ні в якій мірі не впливає на експертизу новизни, при встановленні наявності якої, пропозиція визнається винаходом і отримує правову охорону. Він допускав можливість правової охорони так званих перспективних винаходів, які з об’єктивних причин не можуть бути реалізовані на момент проведення експертизи [81, с. 82].

Новелою було запровадження обов’язку винахідника активно сприяти реалізації та подальшому розвитку свого винаходу (ст. 10). Варто зазначити, що саме Положенням 1941 р. було вперше передбачено право автора на присвоєння свого імені винаходу або будь-якої спеціальної назви (ст. 3), однак таке право надавалося лише у випадку отримання авторського свідоцтва. Це право передбачено і у діючому законодавстві України, зокрема у ст. 5 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 р. У сучасному законодавстві Російської Федерації цієї норми немає [60, с. 505].

Важливою була вказівка саме у Положенні (ст. 12) про кримінальну відповідальність за незаконне присвоєння авторства; неправомірне використання винаходу, право на яке належить державі; розголошення суті винаходу до подання заявки. Передбачалося, що за бюрократизм і тяганину у справі розгляду, розробки та впровадження винаходів і технічних удосконалень, затримку виплати винагороди винні особи притягалися до відповідальності, аж до звільнення з роботи (ст. 13).

У період дії Положення 1941 р. знову відбулася реорганізація винахідницьких органів. У березні 1947 р. було утворено Комітет по винаходах і відкриттях при Раді Міністрів, але проіснував він недовго, і вже у лютому 1948 р. він увійшов до складу Держтехніки СРСР як Управління по винаходах і відкриттях.

У 1956 р. знову було створено єдиний орган у справах винахідництва – Комітет у справах винаходів і відкриттів при РНК СРСР.

У зв’язку зі змінами у структурі винахідницьких органів та у порядку правового посвідчення винаходів, Положення 1941 р. у значній частині втратило силу. Підготовка нового положення відбувалася із широким залученням громадськості: Комітет одержав зауваження і пропозиції щодо проекту від 390 організацій [75, с. 146-148].

Нове Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції та Інструкція про винагороду за винаходи і раціоналізаторські пропозиції були затверджені Радою Міністрів СРСР 24.04.1959 р. (далі – Положення 1959 р., Інструкція 1959 р.) [215]. Положення 1959 р. містило багато важливих новел. По-перше, змінилося коло об’єктів: правовий режим технічних удосконалень прирівняли до правового режиму раціоналізаторських пропозицій, об’єднавши їх під однією назвою. Вперше у світі була запроваджена правова охорона відкриттів. З приводу цього у наукових колах точилася дискусія, оскільки деякі науковці (В.І. Серебровський, Б.С. Антімонов, Є.А. Флейшиц) не відносили відкриття до об’єктів винахідницького права, інші (В.І. Корецький, М.В. Гордон) висловлювали протилежну точку зору [83, с. 15]. По-друге, у Положенні були наведені дефініції відкриття, винаходу та раціоналізаторської пропозиції (ст. 2, 3, 7).

Як і у Положенні 1941 р. (ст. 37), у Положенні 1959 р. (ст. 43) питання службових винаходів були врегульовані недостатньо повно. Було передбачено, що якщо винахід розроблено автором або групою авторів на підприємстві, у науково-дослідному інституті, проектно-конструкторській або іншій організації в порядку виконання службового завдання, авторське свідоцтво видається на ім’я дійсних авторів з вказівкою у свідоцтві підприємства, на якому розроблено винахід.

У 1962 р. був змінений порядок подачі заявок. Працівники підприємств та інших організацій відтепер подавали заявки, як правило, через підприємства, які зобов’язані були надавати допомогу в оформленні документів. Щодо винахідників, які не працювали на підприємствах або в організаціях, було передбачено, що вони подають заявки через місцеві органи Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів. Слід зазначити, що винахідники могли подавати заявки безпосередньо до Комітету. Стосовно службових винаходів, керівники підприємств і організацій зобов’язані були оформляти заявки на видачу авторських свідоцтв на ім’я підприємства або організації із зазначенням автора. Окрім цього, підприємства повинні були додавати висновок про корисність винаходу, доцільність його використання [85, с. 50-51].

Деякі науковці пропонували віднести до співавторів керівника роботи або теми, що розробляється співробітниками НДІ, оскільки він приймає безпосередню участь у творчій роботі, надаючи поради, вказівки [83, с. 17].

Слід наголосити, що у Положенні 1959 р. були детально врегульовані питання секретних відкриттів, винаходів і раціоналізаторських пропозицій (розділ 7, ст. 58-67), впровадження винаходів і раціоналізаторських пропозицій (розділ 8, ст. 62-68), окремий розділ був присвячений пільгам авторів відкриттів, винаходів і раціоналізаторських пропозицій (розділ 10, ст. 72-77).

Згідно зі ст. 26 Комітет щоквартально відсилав Радам Міністрів радянських республік, міністерствам, відомствам, раднаргоспам, виконкомам обласних рад переліки винаходів для включення їх у плани робіт щодо впровадження.

Важливим було широке залучення профспілок до керівництва справою розвитку винахідництва і раціоналізації, проведення експертизи, надання допомоги винахідникам, впровадженні винаходів.

У Положенні 1959 р. наголошувалося на участі Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів у справі розвитку масового винахідництва, яке було створено на початку 1958 р. Протягом лютого-березня 1958 р. в Україні при обласних радах профспілок були створені обласні оргкомітети товариства. У серпні після проведення обласних конференцій, вони були перетворені на обласні ради товариства. Перша Всеукраїнська республіканська конференція товариства відбулася у Києві 25.08.1958 р., на ній були обрані керівні органи товариства республіки. На той час товариство в Україні налічувало 25 обласних рад, 5466 первинних організацій, 60 тисяч членів [216].

Діяльність товариства, як і діяльність подібних організацій у попередні роки, була скерована, в першу чергу, на залучення більшої кількості робітників до винахідництва, його пропаганду. У звіті Української ради товариства за 1962 р. зазначалося, що на підприємствах створюються комплексні творчі бригади раціоналізаторів; діють суспільні конструкторські бюро, кількість яких становить 3001 [216, арк. 3, 5]. Завданням товариства було посилення громадського контролю за впровадженням винаходів: у 1959 р. було розроблено і впроваджено 128 винаходів, а у 1962 – 644 [216, арк. 7]. Кількість членів товариства постійно зростала: у 1958 р. – 245 тисяч винахідників і раціоналізаторів, у 1962 р. – 470 тисяч чоловік [216, арк. 9]. У 1962 р. товариство провело конкурс на кращу раціоналізаторську пропозицію та винахід щодо підвищення виробничих потужностей сільськогосподарської техніки [216, арк. 12].

Актуальним питанням залишалося впровадження винаходів і раціоналізаторських пропозицій. Наприклад, протягом 1958 р. в УРСР надійшло 438407 пропозицій, а прийнято – 323214 [217, арк. 39]. Цікавим є співставлення витрат на розвиток винахідництва та економії, одержаної від впровадження пропозицій. У 1957 р. в УРСР було асигновано 83926 крб., а сума річної економії становила 1249607 крб. [218, арк. 86]. Як бачимо, винахідництво забезпечувало державі суттєвий дохід. Проте, багато пропозицій не реалізовувалося: з прийнятих протягом 1957-1959 рр. 978 тисяч раціоналізаторських пропозицій 208 тисяч залишилися нереалізованими. У зв’язку з цим, Українській республіканській раді товариства було доручено посилити громадський контроль за своєчасним розглядом і впровадженням прийнятих винаходів і раціоналізаторських пропозицій [219, арк. 61, 64].

Перешкодою для розвитку винахідництва була відсутність в багатьох міністерствах, відомствах, на підприємствах і в організаціях працездатних служб по керівництву винахідництвом [220, арк. 82]. Проводилися заходи щодо поліпшення ситуації у цій сфері шляхом створення патентних служб, патентних фондів, конструкторських бюро, публікувався темник для винахідників, проводилися конкурси та семінари [220, арк. 93].

Усі міністерства подавали Раді Міністрів УРСР звіти про заходи щодо поліпшення винахідництва. У звіті Міністерства сільського господарства від 24.10.1966 р. вказувалося, що воно зобов’язало директорів науково-дослідних інститутів організувати своєчасне виявлення робіт, виконаних на рівні винаходів та представлення на них заявок через Міністерство до Комітету. Було прийнято рішення про створення у 12 інститутах галузевих патентних фондів [220, арк. 245]. Міністерство забезпечувало фінансування науково-дослідних інститутів та інших організацій для виплати винагороди, премій та інших витрат. Було видано 15 тисяч плакатів “Як оформити заявку на винахід”, “Як оформити заявку на раціоналізаторську пропозицію”, темник накладом у 30 тисяч примірників [220, арк. 246].

Комітет у 1966 р. видав Типове положення про патентні підрозділи на підприємствах і в організаціях, згідно з яким патентні служби створювалися у всіх організаціях і на підприємствах, які займалися розробкою нових і вдосконаленням існуючих машин, приладів і обладнання [220, арк. 12].

В Інструкції 1959 р. було передбачено виплату премії особам, які сприяли впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій. Для цього на підприємствах створювався фонд за рахунок відрахувань із коштів, які виділялися на винахідництво і раціоналізацію. Відрахування проводилися у розмірі 35% (до 1959 р. ця сума становила 11%) суми винагороди, виплаченої підприємством авторам за результатами впровадження розробок (п. 25). Згідно із п. 7, 17 Інструкції 1959 р. винагорода за винаходи і раціоналізаторські пропозиції виплачувалася в залежності від суми річної економії, отриманої від впровадження винаходу. Якщо економія у наступні роки зростала, автору виплачувалася доплата.

Визначення розміру винагороди лише на основі економії, на думку А.І. Доркіна, К.В. Жудри, В.А. Рясенцева, не завжди дозволяло повно оцінити ефективність винаходу. Вони наголошували, що зазвичай автор винаходу нескладного, але який використовувався у великих масштабах, отримував винагороду у великому розмірі, у той час, як автори більш складних і у технічному відношенні важливіших винаходів, які використовувалися в обмеженому обсязі, отримували набагато меншу суму [83, с. 144-145; 221, с. 13]. К.В. Жудра пропонував розмір винагороди визначати також із врахуванням показників складності вирішеної задачі та дійсної науково-технічної цінності винаходу [70, с. 15-16]. Окрім цього, він звертав увагу на необхідність виплати винагороди авторам перспективних винаходів, які нічого не отримували за свої розробки [70, с. 16].

Починаючи з 1960 р. видається низка нормативних актів, які вирішували організаційні і планово-економічні питання у сфері винахідництва. Рада Міністрів СРСР прийняла 14.06.1962 р. постанову “Про поліпшення охорони державних інтересів у галузі винаходів і про дальше поліпшення організації винахідництва в СРСР”. На її основі при Комітеті було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут державної патентної експертизи та Центральний науково-дослідний інститут патентної інформації [75, с. 156-157]. Було встановлено, що при продажу за кордон ліцензій на винаходи авторам виплачується винагорода у розмірі до 3% сум, одержаних по ліцензії.

У 1963 р. був затверджений Цивільний кодекс УРСР і введений у дію з 1.01.1964 р. Він містив розділ V “Право на відкриття” (ст. 514-515) і розділ VI “Винахідницьке право” (ст. 517-523), у яких стисло були викладені деякі положення. Зокрема, було передбачено існування двох видів правових документів – авторського свідоцтва і патента. Згідно зі ст. 518 у тих випадках, коли на винахід видано авторське свідоцтво, право використання винаходу належало державі, яка брала на себе турботу про реалізацію винаходу із врахуванням доцільності його впровадження. У ст. 520 згадувалося про раціоналізаторські пропозиції, а саме про право автора такої пропозиції на винагороду. У Цивільному кодексі був закріплений обов’язок винахідника та раціоналізатора у впровадженні пропозиції (ст. 521) [222].

8.03.1965 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про приєднання до Паризької конвенції по охороні промислової власності з 1.07.1965 р. [223]. У зв’язку з приєднанням до цього міжнародного документу до законодавства були внесені відповідні зміни: введені поняття конвенційного пріоритету, виставкового пріоритету. Положення 1959 р. було доповнено ст. 78, у якій мова йшла про правомірність використання без спеціального дозволу патентовласника або особи, уповноваженої за авторським свідоцтвом, винаходу на транспортних засобах, які тимчасово знаходяться на території СРСР [66, с. 2-5]. На Стокгольмській дипломатичній конференції по інтелектуальній власності (червень 1967 р.) була підтримана пропозиція СРСР прирівняти заявку на авторське свідоцтво до заявки на патент в частині пріоритету. Тоді ж вперше поняття “наукового відкриття” було визнано як один із об’єктів права інтелектуальної власності. При Всесоюзній торгівельній палаті була створена радянська національна група міжнародної асоціації з охорони промислової власності [86, с. 25].

Приєднання до конвенції зумовило необхідність подальшого вдосконалення законодавства. Цікавими є пропозиції К.В. Жудри, викладені ним у своєму дисертаційному дослідженні. Наведемо деякі з них: 1) закріпити відповідальність експерта за дачу завідомо неправдивих висновків; 2) розширити коло об’єктів винахідницького права, включивши до нього нові речовини незалежно від способу їх отримання, технічні рішення математичних і логічних задач, нові способи проектування та конструювання, нові типи кодів, алгоритмів; 3) визнати суб’єктами винахідницьких правовідносин недієздатних і неповнолітніх осіб, а також організації, які не є юридичними особами; 4) створити спеціальний орган із захисту прав винахідників (за прикладом ВУЗАПу); 5) забезпечити правову охорону винаходів, які безоплатно передавалися соціалістичним зарубіжним країнам, передбачити виплату винагороди авторам таких винаходів. Привертає увагу пропозиція К.В. Жудри ввести у програми усіх навчальних закладів патентознавство як обов’язкову учбову дисципліну [70, с. 28-31]. Як відомо, подібне рішення було прийняте в Україні лише у 2001 р. – був виданий Указ Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні”, який передбачив запровадження у вищих навчальних закладах курсу з основ інтелектуальної власності.

Нове Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції було прийняте 21.08.1973 р. і діяло в СРСР до 1991 р. Воно було значно більшим за обсягом: містило 167 пунктів (для порівняння – Положення 1959 р. – 77 пунктів, Положення 1941 р. – 71 пункт) [224]. Слід наголосити на конкретизації та деталізації усіх положень цього нормативного акту, властивій йому високій юридичній техніці.

Певною мірою було змінено визначення винаходу – згідно з п. 21 винаходом визнавалося нове і наділене суттєвими відмінностями технічне рішення задачі у будь-якій сфері народного господарства, соціально-культурного будівництва чи оборони країни, яке давало позитивний ефект. Вперше було вказано, що вважається об’єктом винаходу – новий пристрій, спосіб, речовина, а також застосування раніш невідомих пристроїв, способів, речовин за новим призначенням. Винаходами також визнавалися нові штами мікроорганізмів. Вперше прямо було передбачено, що не визнаються винаходами рішення, які суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності та соціалістичної моралі, а також явно некорисні (ч. 7 п. 21).

Було розширено поняття попереднього користувача, з 1973 р. воно було поширене і на права власника авторського свідоцтва. Були конкретизовані вимоги до оформлення заявки. Процедуру експертизи поділили на два етапи: попередню (15-денний строк проведення з моменту подання заявки) та державну науково-технічну експертизу (строк проведення якої не міг перевищувати 6 місяців).

Були детально описані повноваження міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій щодо розвитку винахідництва. До Положення 1973 р. включили глави присвячені плануванню винахідницької та раціоналізаторської діяльності (п. 89-98), фінансуванню витрат на винахідництво та раціоналізацію (п. 99-102), преміюванню за сприяння винахідництву та раціоналізації (п. 161- 167).

В окремий розділ були виділені трудові права громадян, які полягали у забезпеченні винахіднику можливості приймати участь у впровадженні своїх розробок шляхом надання їм відпусток, виплаті заробітної плати у цей час, укладенні трудового договору з підприємством, де буде впроваджуватися винахід.

Було передбачено право винахідників на позаконкурсний прийом до вузу (п. 138), право представлення своїх винаходів і відкриттів нарівні з дисертаціями до захисту на здобуття вченого ступеня кандидата та доктора наук.

Діяльність Державного комітету Ради Міністрів СРСР у справах винаходів і відкриттів регулювалася на основі Положення від 19.10.1976 р. [225]. Вказувалося, що Комітет здійснює свою діяльність при широкій участі Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів, профспілкових та інших громадських організацій (п. 1).

Приєднання СРСР до Паризької конвенції дозволило розширити патентування радянських винаходів за кордоном. Відповідно до постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР, Торгівельно-промислова палата СРСР (далі – ТПП) рекомендувала у листі від 9.04.1976 р. створити при ТПП УРСР секцію з охорони промислової власності на громадських засадах. До її завдань мало відноситися сприяння підвищенню рівня патентно-ліцензійної роботи та узагальнення радянського та зарубіжного досвіду у сфері патентування та продажу ліцензій [226, арк. 28]. Президія АН УРСР підтримала цю пропозицію [226, арк. 33]. У проекті Положення про секцію зазначалося, що основним завданням буде сприяння членам Палати та іншим організаціям на території УРСР у патентуванні радянських винаходів і реєстрації промислових зразків і товарних знаків за кордоном [226, арк. 30]. Питання створення такої секції у складі ТПП пояснювалося тим, що це була єдина організація в країні, через яку здійснювалося патентування радянських винаходів та реєстрація промислових зразків, патентування іноземних винаходів, реєстрація іноземних промислових зразків і товарних знаків в СРСР. ТПП проводила за кордоном пропаганду радянського законодавства та патентної справи. Секція охорони промислової власності була створена вже у квітні 1976 р. при Харківському відділенні ТПП УРСР, була розпочата робота по її організації в Одесі [226, арк. 35].

У 70-х роках розвивалося співробітництво СРСР з зарубіжними країнами у економічній та науково-технічній сферах, активно проводилася ліцензійна робота. Наприклад, винахід способу очищення газів від суміші озону, розроблений Інститутом фізичної хімії АН УРСР, був запатентований у Японії, ФРН, Франції, США, Англії [227, арк. 2]. Спеціалісти АН УРСР їздили за кордон для обміну досвідом, їх поїздки фінансувалися за рахунок валютних надходжень, які перераховувалися Всесоюзним об’єднанням “Ліцензінторг” Раді Міністрів УРСР за продані на винаходи Академії Наук ліцензії [226, арк. 10].

Станом на 1.01.1977 р. 179 осіб отримали звання “Заслужений винахідник УРСР” та 619 - “Заслужений раціоналізатор УРСР” [227, арк. 78].

Серед недоліків існуючої системи винахідництва наголошували на затягуванні строків проведення експертизи, невпровадженні у виробництво значної кількості розробок – щорічно більше 13% прийнятих раціоналізаторських пропозицій залишалися нереалізованими [227, арк. 78]. Кошти, які виділялися на винахідництво та раціоналізаторство, включаючи асигнування з бюджету, використовувалися неповністю (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Використання коштів, виділених на винахідництво та

раціоналізаторство, млн. руб. [227, арк. 83]

Окремими підприємствами, організаціями допускалися порушення інструкцій під час виплати винагороди, незаконно виплачувалися премії за сприяння винахідництву [227, арк. 83].

У довідці Комітету народного контролю УРСР від 21.04.1977 р. про факти порушення законоположень про винахідництво та раціоналізацію зазначалося, що виплачуються винагороди за пропозиції, які не є раціоналізаторськими, не містять елементів технічної новизни або творчості, не дають економічного ефекту. Наводили такий приклад: головний інженер Дніпропетровського трубопрокатного заводу ім. Леніна Чус (у 1977 р. став директором) та троє працівників інституту УРАЛНІТІ у 1972 р. подали раціоналізаторську пропозицію, від використання якої у виробництві згодом відмовилися. Не дивлячись на це, у 1975 р. працівники заводу склали акт про впровадження цієї пропозиції та нібито досягнуту ефективність, яка становила 18,5 тисяч рублів. У січні 1976 р. Чус та його співавтори отримали у касі заводу 1270 руб. винагороди. Під час перевірки у квітні 1977 р. Чус заявив, що поверне незаконно отримані 320 рублів [227, арк. 134]. Траплялися випадки виплати винагороди за пропозиції, розробка яких була передбачена службовими обов’язками керівних працівників [227, арк. 135]. Керівники підприємств та організацій необґрунтовано включали себе до складу авторських колективів при поданні заявок на винаходи та раціоналізаторські пропозиції. Наприклад, протягом 5 років директор Всесоюзного проектно-конструкторського інституту зварочного виробництва у м. Києві Олійник включався до складу авторського колективу у 26 заявках, до 14 тем з яких він не мав ніякого відношення [227, арк. 136].

У 70-х – 80-х роках продовжувало діяти Всесоюзне товариство винахідників і раціоналізаторів. У звіті Української республіканської ради товариства про діяльність у 1972 р. зазначалося, що кількість членів становила 1305343 осіб, серед них 247988 жінок, кількість первинних організацій – 13911. Товариство організувало 10295 конкурсів, проводило навчання з метою підвищення рівня технічних знань. В УРСР діяло 12 інститутів та факультетів патентознавства. Вказували на такі форми робіт як організація діяльності громадських патентних бюро, поради новаторів, громадських конструкторських бюро, комплексні творчі бригади [228, арк. 1].

У 1987 р. було прийнято рішення про проведення експерименту по об’єднанню організацій – Науково-технічної організації та Всесоюзного товариства винахідників у Харківській області. Були створені нові організації громадської науково-технічної творчості трудящих, до якої увійшли усі члени вищевказаних організацій. У Харківській області налічували 2084 первинних організацій нового товариства, які об’єднували 250 тисяч трудящих. Головою ради товариства був обраний член-кореспондент АН УРСР А.Н. Подгорний [229, арк. 102].

Питання реформування радянського винахідницького права почали активно обговорювати в юридичній літературі на початку 80-х років. Більшість спеціалістів висловлювалася за прийняття спеціального закону у цій сфері [60, с. 47]. Н.К. Фінкель та Г.І. Смірнов наголошували на потребі комплексного законодавчого акту, який би включав норми державного, адміністративного, фінансового, трудового та інших галузей права. Прийняття закону повинно було забезпечувати стабільність основних положень винахідницького права, а динамічна нормотворчість здійснювалася би актами Ради Міністрів СРСР та Держкомвинаходів. Щодо визначення об’єктів винахідницького права висловлювалися дві точки зору: 1) поширити дію закону на відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції та промислові зразки, 2) або лише на відкриття та винаходи [230, с. 16-17]. У літературі висловлювалися пропозиції підвищити вимоги до винаходів, встановивши ще один критерій, який у міжнародній практиці називався винахідницьким рівнем. Наголошували на необхідності чітко визначити поняття службового винаходу та порядок подачі заявок на такі винаходи; окреслити коло основних прав винахідників і раціоналізаторів та законодавчих гарантій їх здійснення [230, с. 18-20]. У зв’язку з тим, що у Комітету було недостатньо повноважень для контролю за використанням винаходів у союзних республіках, пропонували створити у республіках управління Комітету для того, щоби вони мали право контролювати ефективність винахідницької діяльності [230, с. 17].

У процесі підготовки проекту закону вивчалося питання створення спеціалізованих судів по розгляду спорів, пов’язаних із порушенням прав у сфері винахідництва [230, с. 20; 231, с. 15].

У середині 80-х років очікували, що закон незабаром буде прийнято. Однак, у зв’язку з початком у країні перебудови і проведенням відповідних реформ, стало очевидним, що законопроект не відповідає вимогам часу. Наприкінці 80-х років були підготовлені й винесені на загальне обговорення з річним інтервалом два нових проекти, які були значно наближені до умов ринкової економіки. Після дворічного обговорення у Верховній Раді СРСР закон СРСР “Про винаходи в СРСР” був прийнятий 31.05.1991 р. і набрав чинності з 1.07.1991 р. У процесі розробки та розгляду перебували Закон СРСР “Про патентний суд СРСР”, Положення про патентних повірених, Статут державного фонду винаходів СРСР та низка інших актів [60, с. 47].