2.4. Законодавство України про інтелектуальну власність (1991–2004 рр.)

У зв’язку з розпадом СРСР реформа законодавства про інтелектуальну власність, яка розпочалася наприкінці 80-х років ХХ ст., була незавершена. Більшість союзних законів у цій сфері навіть не набрали чинності.

У процесі становлення законодавства України у сфері інтелектуальної власності після здобуття незалежності можна виділити декілька етапів. Перший охоплює період 1991-1994 рр.

Згідно з постановою ВРУ “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” № 1545-ХІІ від 12.09.1991 р. до прийняття відповідного законодавства України на її території застосовувалися акти законодавства СРСР [232]. У сфері промислової власності продовжував діяти Закон СРСР “Про винаходи в СРСР” від 31.05.1991 р.

Аналіз змісту цього закону свідчить про кардинальні зміни у правовому регулюванні винахідництва. Головною новелою було введення патентної форми правової охорони винаходів.

Слід зазначити, що цей закон, не дивлячись на його прогресивний характер, не містив норм, у яких би використовувалося поняття “інтелектуальна власність”. Вперше це поняття з’явилося у Законі СРСР “Про власність в СРСР” від 6.03.1990 р. [233].

В українському законодавстві це поняття вперше вжили у Законі України “Про власність” від 7.02.1991 р. [234]. Відповідно до ст. 13 цього закону результати інтелектуальної діяльності є об’єктом права власності. У розділі ІV “Право інтелектуальної власності” наведено приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона згідно з цим законом.

Восени 1991 р. для подолання кризи у системі правової охорони промислової власності, яка виникла у зв’язку з відсутністю національної нормативної бази та спеціальних відомств у цій сфері, колишні союзні республіки вирішили розпочати роботу зі створення міждержавної патентної системи.

Згідно зі ст. 1 Угоди передбачалося створення Міждержавної організації з охорони промислової власності, основним завданням якої була видача міждержавних охоронних документів та регулювання відносин у сфері охорони промислової власності. До об’єктів промислової власності відносили винаходи, промислові зразки, товарні знаки та знаки обслуговування. Була визнана необхідність запровадження правової охорони найменувань місць походження, фірмових найменувань, секретів виробництва, топологій інтегральних мікросхем, сортів рослин і порід тварин, корисних моделей.

Відповідно до ст. 5 Угода не обмежувала прав держав-учасниць видавати національні охоронні документи. Держави-учасниці визнавали на своїй території дію раніше виданих охоронних документів СРСР на об’єкти промислової власності. Органами Організації були Адміністративна рада, Патентне відомство, Патентний суд. В Угоді було вказано на намір держав-учасниць зближувати норми свого законодавства у вказаній сфері з метою створення найбільш сприятливих і рівних умов для підприємництва, обміну технологіями та вільної торгівлі на їх територіях. Окрім цього, держави зобов’язувалися забезпечити відповідність свого законодавства нормам міжнародного права.

Угода була підписана на зустрічі, яка відбувалася у Мінську 25-27 грудня 1991 р. представниками Вірменії, Білорусії, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану та України. Угода повинна була набрати чинності після її підписання не менш, як трьома державами.

Формування власної системи правової охорони інтелектуальної власності фактично розпочалося у 1992 р. з появою постанови КМУ “Про створення Державного патентного відомства” від 27.01.1992 р. [235]. Передбачалося перетворення патентного фонду України у Державне патентне відомство Комітету по науково-технічному прогресу при КМУ (далі - Держпатент).

18.09.1992 р. Указом Президента України було затверджено Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні [236]. Поняття “об’єкт промислової власності” за змістом Положення охоплювало винаходи, промислові зразки, товарні знаки і знаки обслуговування. В частині правової охорони винаходів, Положення повторювало норми Закону СРСР “Про винаходи” від 31.05.1991 р. Прийняття цього акту мало велике значення для розвитку законодавства про промислову власність, оскільки воно заклало правові основи охорони результатів інтелектуальної діяльності і дозволило розпочати приймання заявок.

Перші патенти України на винаходи, промислові зразки та свідоцтва на товарні знаки були видані у грудні 1992 р. А вже у травні 1993 р. було видано патент на винахід № 1000.

У цьому ж році Україна підтвердила свою участь у таких міжнародних угодах як Паризька конвенція про охорону промислової власності, Договорі про патентну кооперацію, Мадридській угоді про міжнародну реєстрацію знаків.

Важливі заходи для охорони промислової власності на міжнародному рівні були зроблені на початку 1993 р. – було підписано Угоду про заходи щодо охорони промислової власності й створення Міждержавної ради з питань охорони промислової власності країн СНД [237]. Рада створювалася з метою координації спільної діяльності щодо створення міждержавної системи охорони об’єктів промислової власності, гармонізації національного законодавства в галузі правової охорони цих об’єктів і розробки Конвенції з охорони промислової власності (ст.

Першим законом України у сфері інтелектуальної власності був прийнятий 21.03.1993 р. Закон України “Про охорону прав на сорти рослин” [238].

Важливою подією у розвитку законодавства про промислову власність було прийняття 15.12.1993 р. пакета спеціальних законів: “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” [239, 240, 241]. Оскільки у зазначених законах була передбачена можливість подання заявки через представника у справах інтелектуальної власності, 10.08.1994 р. постановою КМУ було затверджено Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених) [242]. Положення визначає правовий статус представників і регулює відносини, пов’язані з набуттям, реалізацією і припиненням права займатися діяльністю патентного повіреного. Воно не поширюється на представників з питань інтелектуальної власності на сорти рослин (п. 1).

Одночасно з законом СРСР “Про винаходи” від 31.05.1991 р. були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу СРСР і республік, які містили розділ, присвячений авторському праву. Основи були розроблені з урахуванням положень Бернської конвенції і значною мірою вдосконалили і наблизили до існуючих на той час міжнародних стандартів правове регулювання відносин у сфері авторського права. Зокрема, було виключено вільне використання творів у кіно, на радіо та телебаченні, публічне виконання опублікованих творів без згоди авторів; строк правової охорони авторських прав продовжили до 50 років після смерті автора; вперше запровадили правову охорону суміжних прав. Планувалося, що положення Основ будуть розвинуті у кодексах республік або у спеціальних законах про авторське право [60, с. 39-40]. Основи повинні були набрати чинності з 1.01.1992 р., однак розпад СРСР цьому завадив. Тому в Україні до прийняття відповідного законодавства відносини у сфері авторського права продовжував регулювати Цивільний кодекс УРСР 1963 р.

У своїй статті, опублікованій наприкінці 1991 р., В.

Першим нормативно-правовим актом України у сфері авторського права було Положення про Державне агентство України з авторських і суміжних прав (далі - ДААСП), затверджене постановою КМУ 25.03.1992 р. Згідно з п.1 ДААСП створювалося як орган державної виконавчої влади і підпорядковувалося КМУ. Як бачимо, на відміну від Держпатенту, ДААСП не було центральним органом державної виконавчої влади. Агентство було наділено широким колом повноважень у сфері авторського права.

У травні 1993 р. Україна підтвердила свою участь у Всесвітній конвенції про авторське право 1971 р.

23.12.1993 р. був прийнятий Закон України “Про авторське право і суміжні права” [244]. У цьому законі вперше в українському законодавстві з’явилося поняття “суміжні права”. Законодавство СРСР та УРСР норм стосовно охорони суміжних прав не мало, хоча вже у радянські часи існувала необхідність надання їм правової охорони [245, с. 7, 16].

18.11.1994 р. було прийнято постанову КМУ “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва” [246].

Таким чином, окреслений етап (1991-1994 рр.) був періодом закладення основ законодавчої бази національної системи правової охорони результатів інтелектуальної діяльності. По-перше, була прийнята група спеціальних законів України, зокрема “Про охорону прав на сорти рослин”, “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, “Про авторське право і суміжні права”. По-друге, була створена система органів, головним завданням яких була практична діяльність по охороні інтелектуальної власності – Держпатент, ДААСП, Науково-дослідний центр патентної експертизи. Вже у грудні 1992 р. були видані перші охоронні документи України на об’єкти промислової власності.

Другий етап розвитку законодавства України про інтелектуальну власність охоплює період 1995-1999 рр. На цьому етапі напрями подальшого розвитку визначалися з урахуванням наміру України вступити до Європейського Союзу (далі - ЄС) та Світової організації торгівлі (далі - СОТ).

Умовою участі України у СОТ було приведення національного законодавства у відповідність до норм Угоди про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності 1993 р., відомої як ТРІПС, яка є однією з основних складових Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (далі - ГАТТ). Переговорний процес між Україною та СОТ розпочався 17.12.1993 р., коли була подана офіційна заявка до Секретаріату ГАТТ. Робота над приведенням законодавства у відповідність до вимог ТРІПС розпочалася у 1995 р. Однак, до 2001 р. положення ТРІПС не були враховані у національному законодавстві [250, с. 69]. Протягом 1997 р. були підготовлені проекти законів про внесення змін до спеціальних законів України у сфері інтелектуальної власності із врахуванням положень ТРІПС. Фахівці відзначали складну ситуацію, яка склалася в Україні щодо забезпечення прав на об’єкти інтелектуальної власності. Варто підкреслити, що на той час в Україні тривала робота з підготовки проектів Цивільного кодексу, Кримінального кодексу, Митного кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення. Передбачалося, що в них будуть враховані положення ТРІПС [251, с. 13].

Вперше зобов’язання України перед Європейським Союзом щодо вдосконалення законодавства у сфері інтелектуальної власності були закріплені у Тимчасовій угоді про торгівлю та торгівельні відносини між Європейською Спільнотою, Європейською Спільнотою з Вугілля та Сталі та Європейською Спільнотою з Атомної Енергії та Україною, укладеній 1.06.1995 р. Угода набрала чинності 1.02.1996 р. та діяла до 1.03.1998 р. Привертає увагу те, що в цій Угоді зобов’язання про наближення законодавства стосувалися лише права інтелектуальної власності і виконати їх необхідно було до 1.02.2001 р. Однак, Україна не виконала в строк взятих на себе зобов’язань [250, с. 71-72].

Тимчасова угода діяла до набрання чинності підписаної 14.06.1994 р. Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Спільнотами та їх державами-членами (далі - УПС). Відповідно до ст. 50 УПС Україна має забезпечити рівень захисту, аналогічний існуючому в Співтоваристві, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання цих прав. Строк виконання зобов’язань за УПС був визначений 1.02.2001 р. Як наголошують дослідники, станом на вересень 2005 р. зміни, необхідні для приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС, не тільки не були прийняті, але й відповідні проекти не були внесені до Верховної Ради України [250, с. 73].

Слід зазначити, у 1998 р. Президент України затвердив Стратегію інтеграції України до ЄС, в якій наближення законодавства України до норм і стандартів ЄС визнано одним з основних пріоритетів інтеграційного процесу [252].

У 1999 р. була затверджена Концепція адаптації законодавства України до законодавства ЄС [253]. До пріоритетних сфер адаптації, від зближення яких залежить зміцнення економічних зв’язків України та держав-членів ЄС, було віднесено захист права інтелектуальної власності.

З огляду на зобов’язання України перед ЄС та СОТ, можна виділити три напрямки вдосконалення законодавства України про інтелектуальну власність: міжнародно-правові норми у цій сфері, законодавство ЄС та Угода ТРІПС.

Україна виконала зобов’язання, передбачені п.2 ст. 50 УПС і приєдналася до Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів, Міжнародної конвенції про охорону нових сортів рослин, Договору про закони щодо товарних знаків, Будапештського договору про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури, Найробського договору про охорону олімпійського символу, Женевської конвенції про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм.

Важливою подією стало закріплення у Конституції України права інтелектуальної власності. У Конституції право інтелектуальної власності згадується двічі – у ст. 41 та у ст. 54 [254]. Згідно зі ст. 41 кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Н. Бочарова зазначає, що подібний підхід, коли право інтелектуальної власності “прямо зв’язується з правом матеріальної власності”, не властивий іншим європейським конституціям [255, с. 25]. Стаття 54 є більш детальною у визначенні гарантій права інтелектуальної власності. Проте, як зауважує Н. Бочарова, у формулюванні цієї статті проявилася властивість українського законодавства, яка полягає у великій кількості норм заборонного, обмежувального характеру [255, с. 25].

Слід зазначити, що право на результати інтелектуальної діяльності стало предметом конституційного регулювання у ІІ половині ХХ ст., що було зумовлено вимогами міжнародних пактів про права і свободи людини та науково-технічного прогресу. У ст. 27 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р. була передбачена охорона результатів творчої діяльності. У ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. закріплений зв’язок між охороною результатів інтелектуальної діяльності та свободою творчості.

У цей період відбувався подальший розвиток спеціального законодавства. Були прийняті Закони України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7.06.1996 р., “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5.11.1997 р., “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16.06.1999 р. [256, 257, 258].

У 1995 р. була введена державна реєстрація прав автора на твори науки, літератури і мистецтва. Цього ж року були видані перші патенти на корисні моделі, у вересні було видано патент України на промисловий зразок № 1000.

У 1997 р. розпочалася експлуатація патентно-інформаційної бази й проведення експертизи заявок на винаходи по суті, у вересні видано патент на винахід № 20000.

У цей період тривало створення нового Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ). Варто підкреслити, що в усіх запропонованих проектах був окремий розділ або книга, присвячені праву інтелектуальної власності. Предметом дискусій було питання доцільності існування спеціального законодавства у сфері інтелектуальної власності. Адже проект ЦКУ від 26.08.1996 р. фактично копіював Закон України “Про авторське право і суміжні права” та містив основні норми щодо правового регулювання відносин у сфері промислової власності. Фахівці, як міжнародні, так і українські були одностайні щодо необхідності збереження дворівневої системи законодавства у сфері інтелектуальної власності. Зокрема, професор О.А. Підопригора наголошував, що у ЦКУ мають бути зосереджені норми, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини, але ЦКУ не може і не повинен містити норми, які стосуються усієї сукупності відносин у сфері інтелектуальної власності [259, с. 77]. Внаслідок обговорення проекту була створена експертна група, завдання якої полягало у доопрацюванні книги ІV проекту ЦКУ. До її складу увійшли Н.М. Мироненко – керівник групи, Г.О. Андрощук, Ю.Л. Бошицький, А.М. Горнісевич, В.О. Жаров, В.І. Жуков, Ю.М. Капіца, О.М. Коцюба, Т.В. Луканіна, С.К. Ступак. Підготовлені пропозиції істотно відрізнялися від положень, закріплених у проекті від 26.08.1996 р. По-перше, було вирішено зберегти спеціальне законодавство у сфері інтелектуальної власності, по-друге, кодифікуванню мали підлягати лише норми, які є усталеними, відносно безперечними та перевірені практикою. По-третє, мали бути виділені положення, загальні для авторського права і суміжних прав та для права промислової власності [12, с. 13-15].

Станом на 1998 р. в Україні законодавча база в цілому забезпечувала правову охорону більшості об’єктів інтелектуальної власності. Проте, актуальними залишалися питання захисту прав на ці об’єкти. Як зазначалося вище, робота з розроблення Цивільного, Кримінального, Адміністративного кодексів тривала, і ці питання мали бути у них відображені.

За період 1992-1997 рр. Держпатент України надав правову охорону майже 52 тис. об’єктів промислової власності, у тому числі видав понад 24 тис. патентів на винаходи. Для винахідників були встановлені доступні суми зборів за отримання патенту, що становила 93,5 грн. (для порівняння – в Російській Федерації потрібно було сплатити 249 грн., у Польщі – 220 грн., у США - 4224 грн., у Франції-1139 грн.) [260, с. 75].

Актуальною проблемою на той час (як і сьогодні) була недостатня кількість кваліфікованих фахівців у сфері інтелектуальної власності. Була відсутня комплексна державна система навчання, підготовки та підвищення кваліфікації таких фахівців. У 1997 р. у Києві було створено Інститут інтелектуальної власності і права.

Активно розвивалося міжнародне співробітництво у сфері охорони промислової власності. Зокрема, в рамках Міждержавної ради з питань охорони промислової власності країн СНД була створена Євразійська патентна організація. Розвивалася ефективна співпраця Держпатенту з неурядовими та громадськими організаціями з питань охорони промислової власності [260, с. 77].

Можна зробити висновок, що загалом державна система охорони об’єктів інтелектуальної власності на той час була сформована і діяла. Хоча й залишалася низка невирішених питань. Зокрема, фахівці наголошували на таких: відсутність податкових пільг, пов’язаних із використанням винаходів; нормативна неврегульованість системи первинного обліку, інвентаризації та оцінки нематеріальних активів при приватизації державного майна; скорочення кількості патентних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях; невизначеність статусу і повноважень Держпатенту [260, с. 77].

У цей період відбулися зміни у системі органів виконавчої влади, що торкнулося й системи державного управління у сфері інтелектуальної власності. Указом Президента України “Про зміни у системі центральних органів виконавчої влади України” від 13.03.1999 р. на базі Міністерства України у справах науки і технологій, Держпатенту та ДААСП, які ліквідовувалися, було утворено Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності [261]. Однак у такому статусі відомство діяло недовго, оскільки 15.12.1999 р. Указом Президента України “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” на базі Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності та Міністерства освіти України було утворено Міністерство освіти і науки [262]. Відповідно до положень Паризької конвенції у державах-учасницях повинен бути створений спеціальний орган з питань промислової власності. Зважаючи на це, багато фахівців наголошують на недоцільності поєднання питань захисту інтелектуальної власності з науковою та освітньою сферами.

Третій етап розвитку законодавства України про інтелектуальну власність розпочався у 2000 р. Тривало реформування системи державного управління у сфері інтелектуальної власності. Згідно з постановою КМУ від 16.02.2000 р. був утворений Міжвідомчий комітет з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності (далі - Комітет) [263].

У червні 2000 р. було утворено Державний департамент інтелектуальної власності (далі - ДДІВ) [264]. Відповідно до п.1 Положення про ДДІВ, це урядовий орган державного управління, що діє у складі Міністерства освіти і науки і йому підпорядковується. Основними підрозділами ДДІВ є державні підприємства “Український інститут промислової власності”, “Українське агентство з авторських і суміжних прав”, “Інтелзахист”, яке займається питаннями видачі контрольних марок на аудіовізуальну продукцію та Інститут інтелектуальної власності і права.

Слід зазначити, що у спеціальних законах, наприклад Законі України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (ст. 1), Законі України “Про авторське право і суміжні права” (ст. 1) використовується поняття “Установа”, як центральний орган виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності. Зрозуміло, що мова йде про Міністерство освіти і науки (далі - МОН). Проте, повноваження Установи у сфері охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, визначені у спеціальному законодавстві, співпадають з повноваженнями ДДІВ, зокрема визначених вище його структурних підрозділів. Отже, існує наступна проблема, на якій вже наголошували спеціалісти, статус “Установи” як центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності де-юре має МОН, а де-факто більшість повноважень виконує ДДІВ і підпорядковані йому державні підприємства.

У законодавстві немає чіткого розмежування компетенції МОН і ДДІВ. Не слід забувати, що до серпня 2005 р. повноваження у цій сфері мав і Міжвідомчий комітет з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, рішення якого були обов’язковими для органів виконавчої влади. Нагадаємо, що у 1992 р. Держпатент було створено як центральний орган державної виконавчої влади у сфері правової охорони промислової власності. З огляду на існуючу проблему, у літературі пропонується створити Держпатент як спеціальний центральний орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення державної політики у сфері промислової власності й авторських прав, який мав би автономну юрисдикцію. Окрім цього, вважають доцільним використати досвід Польщі і передбачити підзвітність цього органу міністрові економіки та з питань європейської інтеграції або одному з віце-прем’єр-міністрів [265, с. 98], або міністрові юстиції, як у Німеччині, Австрії, Казахстані та інших країнах [266, с. 69].

Варто зазначити, що основними претензіями США, ЄС, ІFPI, Міжнародного альянсу інтелектуальної власності, інших міжнародних організацій до України є не саме законодавство, а ефективність його реалізації, створення ефективно діючої судової системи [15, с. 67].

Відповідно до п.3 Указу Президента України № 285/2001 “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” від 27.04.2001 р. Кабінету Міністрів України було доручено вивчити питання щодо створення спеціалізованого патентного суду [267]. Першим кроком на шляху створення ефективного механізму захисту прав інтелектуальної власності у судовому порядку було утворення колегії суддів Вищого господарського суду України з розгляду справ, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності (наказ Вищого господарського суду України № 19 від 26.07.2001 р.). Спеціалізовані колегії були утворені й у складі господарських судів АРК, областей, міст Києва і Севастополя та апеляційних господарських судів. У 2002 р. Вищим господарським судом розглядалася пропозиція МОН про утворення патентного суду. Фахівці визнали, що потреба у цьому існує. Проте, як зазначив Д. Притика, рівень відносин у цій сфері і стан розвитку нашого суспільства ще не викликають гострої потреби у цьому [268, с. 63]. Окрім цього, кількість розглянутих господарськими судами справ, про визнання недійсними актів, пов’язаних із захистом прав, на той час була незначною: у 1999 р. – 26, у 2000 р. – 19, у 2001 р. – 25.

Матеріали судової практики за останні роки свідчать про щорічну усталену тенденцію до збільшення кількості звернень до господарських судів України за захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності. Протягом 2004-2006 рр. до місцевих господарських судів надійшла 701 позовна заява із спорів, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності і розпорядженням майновими правами на них. У 2004 р. судами першої інстанції зареєстровано 188 справ відповідної категорії, судами апеляційної інстанції – 66, Вищим господарським судом – 46. У 2006 р. кількість спорів у судах першої інстанції склала 245, у апеляційних судах – 81, у касаційній інстанції – 89 справ [269, с. 45].

Місцевими загальними судами протягом 2006 р. розглянуто 234 цивільні справи про права інтелектуальної власності, у тому числі 134 справи про авторські права, 5 спорів про суміжні права, 43 справи про права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, 11 справ про торговельну марку. За даними судової статистики протягом останніх 6 років кількість розглянутих місцевими загальними судами цивільних справ про авторські права збільшилася з 99 (у 2002 р.) до 134 справ (у 2006 р.) [270, с. 48].

Фахівці підкреслюють важливість поглиблення спеціалізації суддів, як запоруки забезпечення надійного та ефективного судового захисту прав. В. Москаленко пропонує передати вирішення усіх спорів у сфері інтелектуальної власності, які віднесені до юрисдикції господарських судів господарському суду м. Києва. Він аргументує це тим, що судді цього суду розглядають удвічі більше справ, ніж решта господарських судів України [271, с. 39]. В. Москаленко вважає, що доцільно передати право на вирішення усіх спорів щодо об’єктів промислової власності господарським судам. На його думку, це би вирішило проблеми у визначенні юрисдикції судів, що виникли у зв’язку з набранням чинності Кодексом адміністративного судочинства України [271, с. 39]. Як відомо, сьогодні справи, пов’язані із захистом прав інтелектуальної власності можуть розглядатися загальними, господарськими та адміністративними судами. Очевидним є те, що подібна розпорошеність розгляду справ не сприятиме забезпеченню належного захисту прав.

У Рекомендаціях парламентських слухань “Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування”, схвалених постановою ВРУ від 27.06.2007 р. Верховній Раді України доручено розглянути питання щодо: 1) віднесення розгляду справ з вирішення спорів, пов’язаних із порушенням прав на об’єкти промислової власності до юрисдикції господарських судів; 2) законодавчого врегулювання порядку, за яким усі віднесені до юрисдикції господарських судів спори, що виникають у відповідній сфері, вирішувалися би господарським судом м. Києва [272, с. 76].

На нашу думку, найбільш ефективним вирішенням проблеми буде створення спеціалізованого суду, який би розглядав усі справи, пов’язані з порушенням прав інтелектуальної власності. Адже зрозуміло, що неможливо створити в усіх судових органах спеціалізовані колегії, та і чи є у цьому сенс. Тим більш, що в Україні існують правові засади для створення такого суду: у ст. 125 Конституції України та ст. 19 Закону України “Про судоустрій” передбачено створення спеціалізованих судів [254, 273].

Варто наголосити, що у багатьох економічно розвинених країнах подібні спеціалізовані суди успішно функціонують і забезпечують високу ефективність судочинства. Проте, переважно ці суди розглядають спори щодо об’єктів промислової власності. Патентні суди діють у США, Великобританії, Німеччині, Швеції, Білорусії, Грузії.

Ідею створення в Україні Патентного суду підтримують багато вчених та практиків – Ю. Бошицький [274], М. Галянтич [275], О. Дорошенко [276], М. Паладій [17]. У Рекомендаціях науково-практичного семінару “Актуальні проблеми законодавчого забезпечення та розвитку національної системи захисту прав інтелектуальної власності в контексті світового досвіду, стандартів ЄС, СОТ та ВОІВ”, який відбувся 27.02.2007 р., вказано на можливість дослідження питання про доцільність створення у перспективі спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності [277, с. 68].

Ідея створення Патентного суду не є новою. У ст. 42 Закону СРСР “Про винаходи в СРСР” від 31.05.1991 р. було передбачено створення Патентного суду. Відповідно до ст. 13 Тимчасової угоди про охорону промислової власності для розгляду й вирішення спорів про видачу та недійсність міждержавних охоронних документів було передбачено створення Патентного суду.

Якщо звернутися до досвіду сусідніх держав, то згідно з концепцією патентної реформи у Російській Федерації передбачалося створення патентного суду. Ця пропозиція була підтримана майже всіма вченими, однак, зустрівши різку протидію Вищого Суду, не була реалізована. Сьогодні, в Російській Федерації більшість спеціалістів підтримують ідею створення подібного суду [60, с. 455-460]. Проте, на відміну від українського законодавства, в Російській Федерації існують законодавчі перешкоди для цього, оскільки Конституція не передбачає створення подібного суду.

Згідно зі ст. 61 Закону Республіки Польща “Про охорону винаходів, зразків та товарних знаків” від 5.02.1924 р. (який на той час поширював свою дію і на західноукраїнські землі) на рішення та ухвали Патентного відомства скарги подавалися до Вищого адміністративного суду [181]. Спори, пов’язані з об’єктами промислової власності, вирішувалися судами, до компетенції яких відносилися торгівельні спори (ст. 63). На сьогодні у Польщі спеціалізованих судів по розгляду спорів у сфері інтелектуальної власності немає.

В Україні у 2002 р. було створено підрозділи державних інспекторів з питань інтелектуальної власності [278]. Спеціалісти наголошують на невідповідності мети діяльності державних інспекторів та їх функцій, оскільки мета передбачає контроль за дотриманням законодавства щодо всіх об’єктів інтелектуальної власності, а функції стосуються лише сфери авторського права і суміжних прав [279, с. 50-51].

З 2000 р. одним із напрямків державної політики стала боротьба з “піратством” у сфері інтелектуальної власності. 23.03.2000 р. був прийнятий Закон України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм”, який запровадив систему маркування кожного примірника аудіовізуальних творів та фонограм та ведення Єдиного реєстру одержувачів контрольних марок [280]. У 2003 р. до зазначеного закону були внесені зміни, згідно з якими маркуванням контрольними марками був охоплений не тільки аудіовізуальний ринок, а й ринок комп’ютерних програм, баз даних та відеограм.

У 2002 р. була прийнята Концепція розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності [281]. Мета концепції полягає у забезпеченні ефективної охорони і захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності та створення умов для формування цивілізованого ринку цих об’єктів. Одним із завдань концепції є створення дієвого механізму боротьби з порушенням прав у сфері інтелектуальної власності, виготовленням і розповсюдженням контрафактної продукції.

У 2002 р. з метою недопущення в Україні незаконного виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування та захисту прав інтелектуальної власності у цій сфері було прийнято Закон України “Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування” [282]. У 2005 р. до цього закону були внесені зміни, спрямовані на вдосконалення системи захисту прав інтелектуальної власності у цій сфері.

Слід зазначити, що не дивлячись на повне скорочення виробництва в Україні СD та прийняття найбільш жорсткого у світі законодавства про виробництво та обіг лазерних дисків, Україна до серпня 2005 р. була включена Урядом США до “Спеціального списку 301” [14, с. 8]. Згідно з цим актом, Уряд США щороку формує перелік країн, які не забезпечують адекватний та ефективний захист прав інтелектуальної власності, або де для громадян США, чия діяльність залежить від інтелектуальної власності, не створюються умови для рівноправного доступу до інтелектуальної власності [283, с. 255].

Фахівці вважають, що для включення України до “Списку 301” не було підстав. Лише у 2004 р. в Україні було порушено 311 кримінальних справ щодо незаконного обігу лазерних дисків [284, с. 53]. Ю. Капіца наголошує, що “введення санкцій, як і їх продовження, зумовлені невмінням органів влади України відстояти перед американською стороною позитивні зміни у захисті прав, відсутністю єдиної позиції у цьому питанні зі сторони гілок влади, що надало можливість ІFPI іншим лобістським організаціям здійснювати тиск на Офіс торгового представника в США з метою прийняття в Україні законодавства, аналогів якому у світі немає” [14, с. 9].

ЄС у 2006 р. визначив Україну країною пріоритетної уваги після Китаю, разом з Росією, Чілі, Туреччиною. Проте, за даними Єврокомісії частина України по всім видам контрафакту складає менше 1%. Ю. Капіца підкреслює, що в Україні відсутні власна інформація про рівень піратства в країні і відповідна реакція на оцінку ситуації в Україні іноземними організаціями [14, с. 10].

Учасники вже згаданого вище науково-практичного семінару у своїх рекомендаціях теж наголосили на відсутності власної оцінки рівня піратства в Україні, що призводить до застосування в Україні оцінок іноземних організацій, які розрізняються між собою [277, с. 68].

Важливою подією у розвитку законодавства України про інтелектуальну власність стало прийняття 16.01.2003 р. Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ), який містить книгу ІV “Право інтелектуальної власності” [285]. Таким чином, в Україні була закріплена традиційна для неї дворівнева система законодавства у сфері інтелектуальної власності. Такий підхід є загальноприйнятим у більшості країн світу і дозволяє вчасно реагувати на зміни у праві інтелектуальної власності, зумовлені стрімким розвитком нових технологій.

ЦКУ містить багато нових концептуальних положень, інститутів, норм. У ст. 418 ЦКУ вперше у національному законодавстві наведено формальне визначення права інтелектуальної власності як права особи на результат інтелектуальної творчої діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦКУ та іншими законами України.

В Україні дотепер серед науковців немає єдиної позиції щодо правової природи права інтелектуальної власності. Одні вчені вважають, що до результатів інтелектуальної діяльності слід застосовувати правовий режим права власності, інші стверджують, що стосовно об’єктів права інтелектуальної власності діє режим виключних прав. Висловлюються й інші точки зору. Наприклад, Р. Шишка вважає, що “інтелектуальна власність охоплює тільки виключні майнові права, а саме – право використовувати самому ідею в своїй підприємницькій діяльності, право забороняти це робити іншим особам, ... та право дозволяти на підставі угод використовувати висловлені іншими особами ідеї, як правило, на оплатній основі в підприємництві” [286, с. 58]. ЦКУ не вніс ясності у це питання. Хоча проф. О.А. Підопригора вважає, що розташування книги ІV після книги ІІІ “Право власності та інші речові права” прирівнює право інтелектуальної власності до права власності на речі [19, с. 97]. У сучасній науці теорія, згідно з якою права на об’єкти інтелектуальної власності повинні бути визнані правами sui generis, тобто правами особливого роду, що знаходяться поза класичним поділом цивільних прав на речові, зобов’язальні та особисті, є однією з найбільш поширених у світі [60, с. 13].

Відповідно до ст. 424 ЦКУ майнові права інтелектуальної власності поділяються на виключні і невиключні. На думку проф. О.А. Підопригори, цей поділ “не має під собою будь-якого правового підґрунтя і буде вносити плутанину у застосуванні цих норм” [24, с. 11]. О. Жилінкова звертає увагу на умовність такого поділу, критерієм якого є різний порядок розпорядження цими правами [287, с. 62].

Термін “виключне право” у ЦКУ використовується щодо двох правомочностей – право дозволяти використання об’єкта і права перешкоджати такому використанню. Право на використання об’єкта самим суб’єктом права інтелектуальної власності є невиключним. На відміну від ЦКУ спеціальне законодавство у сфері інтелектуальної власності всі суб’єктивні права інтелектуальної власності відносить до виключних прав. Саме такий підхід є загальноприйнятим і таким, що відповідає правовим традиціям. Він був закріплений у законодавстві Австро-Угорщини (Закон “Про привілеї” від 15.08.1852 р. -§21, Закон “Про охорону винаходів” від 11.01.1897 р. -§8, Закон “Про авторське право” від 26.12.1895 р. -§23), Польщі (Закон “Про охорону винаходів, зразків і товарних знаків” від 5.02.1924 р. - ст. 1, Закон “Про авторське право” від 29.03.1926 р. – ст. 12), Російської імперії (Закон “Про авторське право” від 20.03.1911 р. – ст. 2). На нашу думку, збереженням наступності у правових традиціях було б визнання ознаки виключності за всіма суб’єктивними майновими правами інтелектуальної власності.

Проблема поділу майнових прав на виключні та невиключні пов’язана з іншою проблемою, яка полягає у тому, що ЦКУ встановив різний початок чинності цих прав. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, компонування інтегральних мікросхем є чинним з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Виключні майнові права - з дати, яка відраховується від дати подання заявки. Тобто виникає ситуація, коли заявка ще розглядається, є ймовірність відмови у видачі охоронного документу, а у особи вже виникли виключні майнові права на об’єкт інтелектуальної власності. Фахівці наголошують на тривалих строках розгляду заявок, проте згідно з п.2 ст. 32 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” річний збір за підтримання чинності патенту сплачується за кожний рік його дії починаючи від дати подання заявки. Окрім цього, строк дії патенту на винахід становить 20 років, знову ж таки від дати подання заявки (п.4 ст. 6 згаданого закону). Зрозуміло, що цей строк скорочується на строк розгляду заявки.

Вирішення даної проблеми можна знайти, звернувшись до раніше діючого законодавства. В австрійському законі 1852 р. строк дії патенту відраховувався з дня опублікування привілею. У законодавстві Австро-Угорщини було передбачено, що у випадку схвального висновку спеціалістів після проведення формальної експертизи у “Відомостях Патентного відомства” публікувалась інформація про подану заявку. З дня публікації починався строк дії патенту (§14 Закону “Про охорону винаходів” 1897 року). У Положенні Російської імперії “Про привілеї на винаходи та вдосконалення” від 20.05.1896 р. було передбачено, що строк дій привілею починається з дня його підписання (п.16). Подібне правило було закріплене й у ст. 1. Закону Польщі 1924 р. У радянському законодавстві було закріплено, що патент видається строком на 15 років, починаючи з дня подачі заявки.

Видається доцільним внести до законодавства України зміни, які б усунули залежність початку перебігу суб’єктивних прав від їх характеру і встановили єдиний підхід. Останній міг би полягати у відрахуванні строку дії охоронних документів на об’єкт патентного права, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту з моменту їх державної реєстрації.

На жаль, ЦКУ не вирішив проблеми оформлення прав на об’єкти інтелектуальної власності, зокрема строків розгляду заявок. Тяганина у розгляді заявок існувала і у ХІХ ст., і у ХХ ст., нарікають на неї і сьогодні. На нашу думку, проф. О.А. Підопригора запропонував оптимальне вирішення, а саме, щоби відносини “заявник-установа” ґрунтувалися на цивільно-правових засадах, коли між ними укладався б цивільно-правовий договір, за яким установа бере на себе обов’язок належним чином здійснити експертизу заявочних матеріалів, а заявник буде зобов’язаний оплатити всі витрати на проведення експертизи [22, с. 408-409]. І. Запорожець вважає, що забезпечити дотримання посадовими особами ДДІВ строків здійснення певних процедурних дій допоможе встановлення інституту адміністративної відповідальності [288, с. 72].

Суттєві зміни і доповнення до спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності було внесено Законом України від 22.05.2003 р. Його метою було приведення спеціального законодавства про інтелектуальну власність у відповідність до положень Цивільного кодексу України [289].

В українському законодавстві у сфері інтелектуальної власності на сьогодні залишається багато невирішених проблем. Серед них регламентування діяльності організацій колективного управління майновими авторськими правами [14, с. 4-5], необхідність врегулювання на законодавчому рівні відносин, пов’язаних з діяльністю патентних повірених [281]. Поява Інтернету зумовила значні проблеми в адекватному правовому регулюванні використання нових інформаційних та комунікаційних технологій. Виникли нові порушення авторських прав, пов’язані з розміщенням творів в Інтернеті з вільним доступом [290, с. 116-117; 291, с. 101]. Науковці пропонують доповнити перелік об’єктів інтелектуальної власності доменними іменами [292, с. 9], поєднати авторське і патентне право у системі захисту комп’ютерного програмного забезпечення [293, с. 14].

Слід зазначити, що дотепер не виконані прикінцеві положення ЦКУ і спеціальне законодавство України у сфері інтелектуальної власності не приведено у відповідність до норм ЦКУ. Ще більше ускладнює ситуацію те, що Господарський кодекс України (далі – ГКУ) містить окремі норми щодо права інтелектуальної власності [294]. Спеціалісти зазначають, що попри те, що згідно з ч.2 ст. 9 ЦКУ та ч.2 ст. 154 ГКУ в ГКУ повинні бути розміщені норми, які визначають особливості регулювання відносин щодо використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, ГКУ не містить норм, які б не охоплювалися предметом регулювання ЦКУ [295, с. 88]. ГКУ у більшій частині регулює те, що вже врегульовано ЦКУ та дублює окремі положення. Окрім цього, існує розбіжність у термінології, яка використовується у ГКУ, ЦКУ та спеціальному законодавстві [296, с. 47].

З огляду на неузгодженість законодавства України у сфері інтелектуальної власності між собою, наявність значної кількості прогалин, суперечностей деякі науковці пропонують прийняти Кодекс України про інтелектуальну власність. Зокрема, проф. О.А. Підопригора наголошував на необхідності приймати окремі закони по кожному об’єкту права інтелектуальної власності [20, с. 8]. В.В. Посполітак та Р.Ю. Ханик-Посполітак теж підкреслюють доцільність прийняття Кодексу про інтелектуальну власність і вилучення з ГКУ положення щодо права інтелектуальної власності і відмінити спеціальне законодавство. Вони вважають, що ЦКУ повинен містити загальні норми щодо спеціальних норм Кодексу інтелектуальної власності. Таким чином, у співвідношенні ЦКУ з Кодексом інтелектуальної власності буде використовуватися підхід, який сьогодні існує щодо ЦКУ та Земельного і Житлового кодексів України [295, с. 97].

Народні депутати Б. Тарасюк і Р. Зварич 7.06.2004 р. подали на розгляд ВРУ проект Кодексу про інтелектуальну власність. Комітет з питань науки і освіти ВРУ 5.04.2005 р. відхилив проект цього кодексу. Члени комітету відзначили, що ідея кодифікації законодавства у сфері інтелектуальної власності заслуговує на увагу, однак прийняття Кодексу є передчасним за умов несформованого законодавчого поля у цій сфері. О. Орлюк заявила, що прийняття Кодексу, прикінцеві положення якого передбачають скасування всього діючого спеціального законодавства у цій сфері, може “паралізувати будь-які відносини зі створення та реалізації прав на об’єкти інтелектуальної власності” [297].

З огляду на історичний досвід законотворчості, ідея кодифікації у сфері права інтелектуальної власності для нашої держави є новою. Оскільки традиційно існувала модель дворівневої кодифікації – “кодекс – спеціальне законодавство”, яка є найбільш поширеною у світі. Сьогодні є небагато країн, де діють спеціальні кодекси права інтелектуальної власності, найбільш відомий приклад – французький Кодекс інтелектуальної власності 1992 р. Як зауважує відомий російський спеціаліст у сфері права інтелектуальної власності, проф. М.А. Федотов, “за відсутності спеціальних законів у кодексі повинен бути досягнутий такий рівень деталізації і така повнота охоплення предмета правового регулювання, яка характерна не для кодексу, а для спеціального закону” [298, с. 8].

З огляду на динамічність розвитку сфери інтелектуальної власності, прийняття Кодексу інтелектуальної власності і скасування спеціального законодавства у цій сфері може приховувати небезпеку внесення численних змін і доповнень до нього у зв’язку з появою нових об’єктів. З урахуванням характерної ознаки процесу розвитку законодавства України у сфері інтелектуальної власності, а саме повільністю у прийнятті змін, виникає питання, чи буде законодавець вчасно реагувати на розвиток нових технологій.

Цікавою є модель правового регулювання інтелектуальної власності в Російській Федерації, де 24.11.2006 р. була прийнята частина IV ЦК РФ і скасоване усе спеціальне законодавство у цій сфері. Подібний підхід, коли відносини і сфері інтелектуальної власності регулюються виключно Цивільним кодексом, є на думку фахівців революційним, оскільки запроваджений у світі вперше [299, с. 11].

Останнім часом у наукових публікаціях дедалі частіше щодо права інтелектуальної власності застосовують поняття “галузь права”. Наприклад, автори науково-практичного коментаря до книги IV ЦКУ визначають право інтелектуальної власності як частину правової системи України: “право інтелектуальної власності є самостійною комплексною галуззю права, яка перебуває у стадії формування, це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані зі створенням об’єктів права інтелектуальної власності, а також набуттям, здійсненням та захистом права на ці об’єкти” [12, с. 22]. Аналіз процесу становлення законодавства про інтелектуальну власність, свідчить, що право інтелектуальної власності завжди було складовою частиною цивільного права.

Однією з проблем законодавства України у сфері інтелектуальної власності залишається необхідність приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних договорів і законодавства ЄС. Цей процес в Україні відбувається вкрай повільно і лише під впливом взятих на себе зобов’язань, тобто зовнішніх чинників.

Спеціалісти зазначають, що відсутність співпраці між Міністерством освіти та науки і Міністерством юстиції більш як на рік загальмувало підготовку необхідних законопроектів у цій сфері [250, с. 80].

Відповідно до розділу V Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженої Законом України від 18.03.2004 р. до пріоритетних сфер адаптації відноситься й інтелектуальна власність [300]. Адаптація законодавства у цій сфері повинна була бути виконана протягом 2004-2007 рр., натомість, це не було зроблено. І в Рекомендаціях, згаданих вище парламентських слухань, схвалених постановою ВРУ від 27.06.2007 р., в черговий раз КМУ доручено внести до ВРУ проекти законів щодо приведення законодавства України у сфері інтелектуальної власності у відповідність до законодавства ЄС [272, с. 74].

Не дивлячись на зазначені вище проблеми, в Україні за останні роки зроблений значний крок уперед щодо правової охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. Україна є учасницею більшості міжнародних організацій у сфері інтелектуальної власності. В Україні чинні міжнародні багатосторонні та двосторонні міжнародні договори, які містять окремі норми з питань інтелектуальної власності. У 2002 р. був прийнятий Митний кодекс, який містить норми стосовно контролю за переміщенням через митний кордон України товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності. Норми цього кодексу відповідають нормам Угоди TRIPS [301].

Прийнятий у 2006 р. Закон України “Про внесення змін до Кримінального Кодексу України (щодо захисту прав інтелектуальної власності)” № 8068 посилив правову охорону інтелектуальної власності в Україні [302]. Були зменшені занадто високі розміри матеріальної шкоди, із заподіянням якої для винних осіб наступала кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності. Закон передбачив посилені покарання за вчинення порушень прав інтелектуальної власності службовою особою – штраф у розмірі від 2000 до 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк від 3 до 6 років [303, с. 98].

Заслуговує на увагу проблема, що склалася у зв’язку зі скороченням кількості патентних підрозділів, яке спостерігається з 1991 р. Дотепер не прийнято положення про них, має місце припинення асигнувань з державного бюджету багатьом підприємствам і організаціям, які раніше відігравали значну роль у розробленні винаходів [304, с. 317].

На жаль, на сьогодні втрачена ключова роль громадських організацій винахідників, раціоналізаторів, діячів культури, яку вони відігравали у радянський період у захисті прав інтелектуальної власності.