§ 1. Становлення законодавства про виконавче провадження в Україні

Виконання як елемент діяльності супроводжує попередню діяль­ність юрисдикційного органу щодо розгляду та вирішення спо­ру. Виконувати необхідно щось, тобто акт уповноваженого ор­гану чи особи.

Виконанням рішення суду та інших юрисдикційних органів завершується процес захисту суб\'єктивних майнових та особи­стих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Консти­туцією та законами України.

Наприклад, важливими ознаками рішення суду є загально­обов\'язковість та реалізованість. Відповідно до ст. 124 Кон­ституції України та ст. 11 Закону України "Про судоустрій України" рішення суду підлягає виконанню як за колом осіб, так і у просторі (є обов\'язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх поса­довими особами, об\'єднаннями громадян та іншими організа­ціями, громадянами та юридичними особами на всій території України). Враховуючи, що захист прав здійснює низка органів та осіб, лише при виконанні такого юрисдикційного рішення захист прав набуває реального змісту, доконаного вигляду. Адже, щоб поновити порушене право, не завжди достатньо отримати захист з боку суду чи інших юрисдикційних органів у формі владного рішення. Його слід реалізувати, виконати.

В Україні законодавство про виконання рішень суду та ін­ших органів становило інститут цивільного процесуального за­конодавства. Основними актами був Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. (далі — ЦПК) та Інструк­ція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра

Глава 1.

юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р.1 № 22. Виконання рі­шення було покладено на судових виконавців, які працювали при народних судах.

1998 року було прийнято Закон України "Про державну ви­конавчу службу України"2, який скасував інститут судових ви­конавців, поклавши завдання виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів на спеціально сформовану службу в структурі Міністерства юстиції України (Мінюсту) — Держав­ну виконавчу службу (ДВС).

Для успішного виконання завдань нової структури у 1999 році Верховна Рада України прийняла Закон України "Про виконавче провадження" , а Мінюст — Інструкцію про проведення виконавчих дій4. Ці акти стали базовими у діяль­ності ДВС. Зміни у законодавстві про організацію та здійснен­ня виконання вимагали, своєю чергою, змін до чинного зако­нодавства України, яке тією чи іншою мірою стосувалося ви­конавчого провадження. Це було зроблено вже у 2000 році5.

Однак і це не створило достатніх умов для успішної та ефективної роботи ДВС та зацікавленості державних виконав­ців у реалізації покладених на них завдань. Причинами цього були: недостатня матеріально-технічна база ДВС та грошове забезпечення державних виконавців, перевантаженість їх робо­ти, часом недостатня кваліфікація працівників ДВС, наявність великої кількості прогалин у законодавстві, що дозволяло ма­ніпулювати законом як з боку учасників виконавчого провад­ження, так і з боку працівників ДВС, брак координації діяль­ності ДВС з іншими правоохоронним органами тощо. Певний

Інструкція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22 // ЛІГА: Еліт 7.5.1. — ІАЦ "Ліга", ЛІГАБізнесінформ, 2003.

2 Про державну виконавчу службу України: Закон України від 24 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1998. — № 36—37. — Ст. 243. (далі — Закон України "Про ДВС").

3 Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 р. // ВВР. — 1999. — №24. — Ст. 207.

Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Мінюс­ту від 15 грудня 1999 р. № 74/5, зареєстровано в Мінюсті 15 грудня 1999 р. за № 865/4158 // ОВУ. — 1999. — № 51. — Ст. 2563.

5 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв\'язку з прийняттям законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про вико­навче провадження": Закон України від 19 жовтня 2000 р. // ВВР. — 2000. — № 50. — Ст. 436.

Виконавче провадження у системі юрисдикційної діяльності 7

вихід із цієї ситуації було знайдено у 2002 році шляхом при­йняття низка актів Кабінету Міністрів України, а також узгод­жених рішень Мінюсту та інших правоохоронних органів що­до координації їх діяльності1. Пошук оптимальних способів організації та забезпечення ефективності у діяльності органів ДВС, практика застосування законодавства про виконавче про­вадження зумовили внесення змін та доповнень до чинного за­конодавства, що й було зроблено Верховною Радою України законами від 28 листопада 2002 р. та 30 липня 2003 р.2

Цей процес триває і нині, зокрема у ході реформування процесуального законодавства, наприклад у зв\'язку з прийнят­тям 18 березня 2004 р. нового Цивільного процесуального ко­дексу України3 (далі — ЦПК 2004 р.).

Хоча й надалі законодавство про виконавче провадження ви­знають складовою цивільного процесуального4, питання про міс­це виконавчого провадження у системі права завжди перебува­ли у центрі уваги юридичної науки. З часу виокремлення дер­жавних виконавців у самостійну структуру ці питання набули нового звучання. Деякі автори розглядали виконання судових рішень саме як стадію процесу (П. П. Заворотько, В. В. Кома-ров, В. В. Баранкова). Окремі науковці вважають, що виконан­ня рішень — це окремий вид провадження (В. М. Шерстюк,

1 Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності органів державної виконавчої служби: постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня 2002 р.

2 Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження": Закон України від 28 листопада 2002 р. // ВВР. — 2003. — № 5. — Ст. 46; Про внесення змін до законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження": Закон України від 10 липня 2003 р. // ОВУ. — 2003. — № 33. — Ст. 1775.

Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р. // ОВУ. — 2004. — № 16. — Ст. 1088.

Див., напр.: Класифікатор галузей законодавства України, затверджений наказом Мінюсту від 2 червня 2004 р. № 43/5 // Юридичний вісник Ук­раїни. — 2004. — 28 липня.

Глава 1.

конавче провадження у системі юрисдикціПної діяльності

В. І. Тертишніков); хоча висловлювали і висловлюють думки про існування окремої галузі права — виконавчого права (М. К. Юков). Останнім часом в Україні є тенденція щодо ви­знання адміністративно-процесуальної природи виконавчих правовідносин (М. Й. Штефан, С. Я. Фурса, С. В. Щербак), хоча збільшується й кількість прихильників визнання за вико­навчим провадженням статусу самостійної галузі права, під назвою „цивільне виконавче право".